вi поранених бiйцiв, яких вона пропускає на територiю. В другiй половинi дня поранених стало прибувати ще бiльше. Ось двоє ведуть пiд руки третього, майже волочать його чобiтьми по асфальту, такий, видно, важкий. Каска насунулась йому низько на очi, а ротом - кров. - Сюди, сюди його, - вказує Поля, заводячи їх через вiдкритi ворота на територiю, де сади, де затiнки. В садку недавно скошено сiно, воно лежить ще покосами, сушиться. Пораненого кладуть на покосi пiд яблунею в холодку. Весь у кровi: i груди, й живiт, сяк-так перев'язанi якимось простирадлом, що вже набрякло кров'ю i стало як ота червона матерiя китайка, що нею на зборах накривали столи. - Знiмiть з мене каску, - просить поранений. Ремiнець каски, видно, давить йому на горло. Зняли. Тi, що привели - один якийсь наче пiдслiпуватий, у щетинi рудiй, а другий теж у щетинi, але чорнiй, циганськiй. Обоє сумно стоять над товаришем. Поранений запитує кволо: - Що це пахне? Сiно? Йому, мабуть, дивно, що на Днiпрогесi пахне сiном. Не тiльки сiном, а ще й яблуками спiлими. Пiд деревом, де його поклали, стирчать шпичаки скошеного бур'яну i яблука, нападавши, густо лежать на стернищi. Бiля плеча пораненого лежить одне блискуче, червонобоке, накололося на стернину, скипiлося соком. Пахучi, теплi, нагрiтi сонцем яблука, вони тут сповнюють пахощами повiтря, i поранений, певне ж, чує, як вони пахнуть йому пiсля пороху, толу, газу... - Пити, - важко хрипить вiн. Поля кинулась до прохiдної, там у неї ще є вода, але один з тих, що привiв пораненого, худий та чорний, схожий на осетина, зупинив її: - Не треба, тьотю Полю. Йому не можна. Вiн назвав її тьотя Поля. Вона здивовано глянула на нього: - Хто ж ти, що знаєш мене? - Колосовського пам'ятаєте? Я його син... - Невже це ти... як пак тебе... Богдан? Нiзащо б не впiзнала. - А вас я одразу впiзнав. Ви все - така ж. Син Колосовського. Так, це вiн. I сухим блиском карих очей, i довгобразим обличчям, i всiєю вояцькою вродженою ставнiстю вiн справдi нагадує батька, того червоного командира, що його всi тут знали на Днiпрогесi i якого було потiм забрано. Коли той бравий вусатий Колосовський проводив, бувало, навчання iз своїм днiпрогесiвським полком, вона пам'ятає, що бiля червоноармiйцiв все, було, крутиться смагляве командирове хлоп'я, що так i росло бiля полку. Чи давно хлоп'ям бiгало, а тепер ось високий юнак стоїть перед нею, защетинений, до чорноти прокопчений сонцем. Одяг зашмарований по окопах, весь у пилюцi, в кровi, а рука з мiцним волохатим зап'ястям тримає важкий - наш уже - автомат, що їх рiдко в кого iще й побачиш. Перед тим як пiти, молодий Колосовський нахилився над пораненим, а коли пiдвiвсь, то в очах його було блискучо вiд слiз. - Ви ж тут догляньте його, тьотю Полю... Найкращого товариша вам залишаю... Не встигла вона й розпитати Колосовського, що там у селищi, як вiн уже був з товаришем коло прохiдної, а далi подалися обидва до задимлених боєм садкiв. - Пити, пити, - знов хрипить поранений i крутить головою так, наче все душить його той ремiнець каски, хоч каска вже лежить осторонь, печеться на сонцi. - Не можна тобi пити, голубе... - Усе вже можна, - стогне вiн тяжко. - Вогнем все горить у менi... Богатирського здоров'я, видно, хлопець. Кров дзюрить з нього, як iз вола, життя з нього витiкає, а вiн живе. Нутрощi всi йому порвано, груди порванi, а серце могутнє б'ється, не хоче вмирати. Хрипить, хапає ротом повiтря. Помутнiлi очi блукають десь угорi, де над садками здiймається залiзо металоконструкцiй, об нього дзвiнко вицокують кулi, i бiлим череп'ям обсипаються розбитi чашки iзоляторiв. Рука пораненого, помацавши на животi, витягла з кривавого мотлоху якусь закрутку, чорну, маленьку. - Вiзьмiть ось... Поля догадалась: оце вiн i є, медальйон смертi, - вона чула про них; невмiло вiдкрутивши медальйон, добула з нього смужечку паперу: Степура Андрiй Минович. Вона не дочитала. Її вже настирливо кликав до себе з прохiдної дзвiнок телефону. - Ти що, оглухла там? - почула в трубцi голос чергового iнженера. - Кидай пост i бiгом сюди. - А документацiя? - К чорту твою документацiю! - А поранених? - Їх теж направляй сюди. - До греблi? - Та ти що, нiчого не бачиш? По греблi вiн уже мiни кладе. Потерною вiдступатимем. Поспiши, не ждатимем! Вона чула, як iнженер кинув трубку. Оце ж тобi... Мiнами вже ворог б'є по Днiпрогесу... пост наказано залишати... Мовби тiльки аж тепер збагнула Поля всю ступiнь небезпеки. Мерщiй хапати вузол i бiгти! Вузол її в кутку. Вранцi прихопила на роботу з собою, щоб усе було тут, напохватi, коли доведеться знiматись в евакуацiю. А що з оцими паперами, купами перепусток незаповнених! I в кабiнетах шафи набитi паперами, що їх начальство називало поважним словом "документацiя", - куди все це? Нi, так цього вона не може залишити. Вхопила свiй вузол - величезний напiрник, напханий всякими домашнiми речами, витрусила з нього все, навiть ковдру з клаптикiв, що сама пошила, - нiяке ганчiр'я тепер не дороге! Натомiсть похапцем стала напихати в напiрник папки, книжки ордерiв, папери жужмом... Нiколи не думала, що папiр такий важкий, ледве пiдняла цей напiрник-канцелярiю, а чорнильницю, щоб тим не дiсталася, змахнула рукою зi столу, аж бризки чорнила заляпали стiну. В садку поранених вже не було, тiльки цей, Степура Андрiй Минович, як i ранiш, лежав на своєму мiсцi, весь пiдпливши кров'ю. - Що ж менi з тобою, голубе, робити? - ступила вона до нього. - Як тебе заберу? I враз одсахнулась. Заспокоєний перед нею лежав. Очi прикритi, спраглi губи вже не просять води. Полi стиснулось серце: чому вона його не напоїла днiпровою хоч наостанку. Хто ж поховає тебе тут, голубе? Садки будуть тобi нашi запорiзькi шелестiти, Днiпро шумiтиме, та Днiпрогес буде тобi пам'ятником! 44 З селища наближалася стрiлянина, насувався якийсь гуркiт, i за мить мiж садками вже блиснуло масним боком страховисько танка. Ламаючи дерева, вiн продирався в напрямi вiдкритої пiдстанцiї, пiдминав пiд себе клумби, квiтучi троянди, обiрванi дроти. Задихана, перехняблена пiд вагою напiрника, Поля бiгла вниз, до потерни, i було їй уже нiчого не страшно, не згиналась пiд кулями, захищена вiд них лише бурдюками свого надвоє мовби роздiленого напiрника, що все з'їжджав їй на голову i сам пiдштовхував Полю вниз по крутосхилу. Кулi б'ють, ляскають, залiзний град дроботить по iзоляторах, по металу щогл. Внизу бiля входу до потерни вже зiбралися всi, кого тут застало нещастя: iнженер, монтери, пораненi бiйцi. Коли Поля, задихана, розкудлана, зупинилася коло них i скинула з себе напiрник, то всi жахнулися: напiрник ущент порваний кулями - клоччя з нього висить, папери з дiрок вилазять. Iван Артемович насупивсь: - На бiса волокла ще цю канцелярiю? - Не залишати ж їм, - сказала Поля i оглянулась туди, звiдки прибiгла. Там, на величезнiй територiї їхнього Днiпрогесу, в цей час уже розгулювали ворожi танки, трощили садки, розорювали гусеницями клумби. Сюди кулi не залiтають. Звiдси видно, як ворог обстрiлює греблю, кладе мiни точно по нiй, хоч там нi живої душi. Через греблю вже людям ходу нема, пробиратимуться на лiвий через потерну. Коли стали рушати i Поля знову взялася за свiй напiрник, до неї пiдiйшов у закривавленiй гiмнастьорцi знайомий лейтенант iз спецчастини. Нахилившись над напiрником, вiн порився в ньому серед паперiв, потiм добув з кишенi сiрники, черкнув, i за хвилину вся Полина документацiя, витрушена на землю, вже пойнялася жарким полум'ям. З усiх документiв залишено було тiльки один - вахтенний журнал останньої змiни, що його тримав пiд пахвою черговий iнженер Iван Артемович. Так iз журналом пiд пахвою вiн i вступив у потерну. Потерна - це кiлометровий тунель глибоко пiд водою у бетонному тiлi греблi. Ранiше грузовик мiг пройти по нiй, а зараз, може, так уже начинена вибухiвкою, що й людина не пролiзе. Вхiд до потерни напiвзавалений мiшками з пiском. - Нащо це? - питають пораненi. - Для чого тут ця барикада? Iнженер мовчить. Вiн знає, що цей завал, ця гора мiшкiв iз пiском для посилення вибуху, який незабаром стрясоне зсередини всю споруду. Вогкiстю льоху, холодом пiдземелля вiйнуло на людей, коли вони стали заглиблюватись в потерну. Вода плющить, як у шахтi, товстi кабелi тягнуться по стiнах; iз стелi звисають, як сталактити, вапняковi бурульки - вимите з бетону фiльтруючими водами вапно. Попереду йдуть групою iнженер, лейтенант iз спецчастини, монтери. Поля-прибиральниця - за ними, розтягнувшись, сповнюючи стогоном тунель, бредуть пораненi. Їх, здається, там безлiч. Когось несуть, когось пiдтримують на ходу, рухаються повiльно. Далеко не всi ще тут усвiдомлюють небезпечнiсть цього переходу, далеко не всi почувають титанiчну темну силу Днiпра, що мiльйонами тонн збуреної води зараз нависає, нуртує над ними. Iдуть, шкандибають, не квапляться. "Як повiльно! - думає iнженер. - А треба бiгцем би пробiгти цей пiдводний кiлометр! Бо там не ждатимуть, там i нами пожертвують, якщо ворог тiльки вдереться на греблю..." Головiнж, передаючи з того берега по телефону розпорядження Iвану Артемовичу - негайно забирати людей i вiдступати потерною на лiвий, - не сказав йому всього, але по тривожнiй нервовостi голосу начальника вахтенний iнженер зрозумiв, що там уже все вирiшено i досить тiльки натиснути кнопку. Коли її там натиснуть? Ноги спiшать самi, хочеться рвонутися й мчати, але пораненi не побiжать, їх не кинеш, i вiн, обернувшись, тiльки вимагає сердито, щоб вони набавили крок. Котрийсь iз поранених, накульгуючи, бубонить не-вдоволено: - Нiкуди тепер спiшити. - Є куди. - Може, скажеш куди? - огризається знову той. Iнженеровi нiчого не залишається, як вiдкрити їм те, про що пораненi навiть i не пiдозрюють. - Гребля незабаром буде висаджена в повiтря. Тривожний гомiн прокотивсь по тунелю. - Не може бути! - Буде. - Коли? - Може, через годину. Може, через хвилину. Може, в цю мить! Пiсля цього навiть пораненi гунули жарким натовпом уперед. Заглиблювались в похмуру тунельну лункiсть, бачили нависаючi вапняковi сталактити над головами, чули плющання вод, що фiльтрувалися крiзь бетон. Дедалi тунель нiби вужчав, i, здавалось, ще нижче нависало над ними мокре бетонове склепiння в розводах бiлих вапнякових плям, що серед гiдробудiвникiв звуться "бiлою смертю". Протягом рокiв "бiла смерть" не розмила, не здолала греблю, зате чорна воєнна смерть уже ось нависає над нею, давить на цих крокуючих в пiвтемрявi людей всiм тягарем приреченого на розшматування бетону. Iдучи, вони вiдчувають цей тягар, як шахтар вiдчуває в штрецi вагу земних пластiв, пiд якими от-от може затрiщати крiплення. I все ж, незважаючи на це, почували в душi, що мусять бути вдячними тим будiвникам, якi, закладаючи греблю, мовби передбачали вже далеке можливе лихо, яке сьогоднi загнало їх сюди, в цей днiпровський пiдводний тунель. Чи врятує вiн їх? Чи встигнуть проскочити вони цим бетонним пiдводним пiдземеллям на той бiк, де всi свої, чи, може, шнур уже пiдпалено, i вибух ось-ось стрясоне тунель, розламає _бетон на брили, i безлiч тонн днiпровської води, що нависають зараз над ними, розплющать їх, затягнуть у свiй темний вир? - Швидше, товаришi! Швидше! Тунелевi, здавалось, не буде кiнця. Здавалось, скiльки йтимуть, все буде оця вогкiсть, вапняковi сталактити, гулка беззвучнiсть склепу, куди не долинає жоден звук верхнього свiту. Лункi кроки. Пострiли крапель згори. Важке дихання людей i нестерпне чекання щомитi вибуху... - Стiй! - Що таке? - Потерна перекрита! Так, перекрита. Гора ящикiв, виникла попереду з темряви, захаращує весь прохiд. Ящики з вибухiвкою. Пiдiйшли, зупинились. Миша не пролiзе, так щiльно вони вкладенi, цi важезнi, начиненi толом ящики. Тупик. Мiшок. Лобами в тол! I виходу нема. Живi в могилi! Саме так - живими в могилi - вiдчули себе. I в цей час iнженерiв голос: - Товаришi, хiд є. В одному мiсцi через звалище ящикiв - вузенький прохiд - якраз людина протиснеться. Прохiд, видно, спецiально залишений мiнерами для них. Стали в темрявi перелазити через ящики, пропихатись тiлами в щiлину. - Поранених вперед! Це була мука - протискувати в прохiд поранених з потрощеними кiстками, незважаючи на зойки, пхати їх мiж тi ящики, i все це тривало безконечно довго, а вирiшальна хвилина наближалася. Пропускаючи поранених, Поля та Iван Артемович все стояли осторонь, ждали, ждали, поки всi пройдуть, i пробрались останнiми. Вибух не застав їх у потернi. Коли вийшли нарештi з пiтьми тунелю, перше, що їм ударило у вiчi, - наповненi свiтлом червонi хмари з неба. Червонi, свiжi, живi, як уранцi, коли сходить сонце iз-за Днiпровських скель. Але зараз воно не сходило. Зараз воно заходило. Там, за греблею, за кранами Днiпрогесу, падало в кривавi пожарища степовi. На березi коло шлюзу зiбрався штаб армiї, все якiсь високi чини, i Поля, байдужа до їхнiх вiдзнак, одразу накинулась на них, на полковникiв та генералiв, i, плачучи, стала докоряти за погану оборону. Вони не вiдповiдали їй, але слухали i все мовчки поглядали крiзь бiноклi на той бiк Днiпра та на греблю. Шофер директорiв Микола Страшний, пiдiйшовши до днiпрогесiвцiв, схвильовано почав розповiдати, що вiн теж возив сьогоднi грузовиком тол у потерну з аеродрому. - На мiсцi навiть толу не знайшлось, його лiтаками доставляли в Запорiжжя. - Багато ти знаєш, - розсердилась Поля. - На тому боцi повен вагон зривчатки стоїть. Так покинули. Серед вiйськових були i їхнiй директор, i головний iнженер, i навiть нарком електростанцiй, що був тут як уповноважений Ставки. Iван Артемович, пiдiйшовши до нього, передав йому вахтенний журнал. Той взяв, глянув, усе зрозумiв: - Товаришу iнженер, через рiк знов прийматимете вахту. Приїхали секретарi обкому i теж стали дивитись у бiноклi на той бiк та на греблю, по якiй все ще гахкали мiни. Молодий порученець, повернувшись iз завдання, доповiдав своєму начальниковi, що побережнi квартали вiдмовляються виселятись. Йшлося про ту понизову частину мiста, яка виросла за останнi роки i жила пiд захистом днiпровської греблi: - Чому вiдмовляються? - Не вiрять, що гребля буде зiрвана. З мiста пiдiйшли трамвайницi (бо трамваї їхнi зупинились), пiдiйшли й питають: - Коли ж струм буде? Їм нiхто не вiдповiдає. Вони ще ждуть струму, не знаючи, що гребля ось-ось злетить у повiтря. Сонце зайшло. Небо в пелехатих червоних хмарах згасає, сивi сутiнки оповивають усе навкруги, а люди, що зiбрались на березi - i генерали, i рядовi, i обкомiвцi, i днiпрогесiвцi, - всi дивляться на греблю, мовби надивляючись на неї востаннє. Повита сутiнню кiлометрова гребiнка з десятками бетонних бикiв, водовипускних прогонiв, щитiв - усе застигло, все наче жде чогось... Вибух, був вiн чи нi? Це бiльше нагадувало землетрус. Нiби вiд землетрусу, здригнулась всiма своїми гранiтами земля. Iнженери й робiтники поскидали кашкети й напружено дивилися з берега, як поступово, немов на уповiльненiй кiнострiчцi, розламується гребля. В пролом одразу ринула вода, ревище збуреної води, а над нею з'явилася, розпливаючись при свiтлi заграв, темна вибухова туча. В чорному хаосi вирви вже скаженiла стихiя води. Вже вона сама усе там робила, доламувала, вивертала бетон, бушуючи серед руїн, стрiляючи бризками в небо - все небо було в бризках. Як голос минулого, з'явився в сутiнках над Днiпром грiзний, порожистий гул, глибинний гул прiрви, в якому було щось первiсне, дике й похмуре. Гуло, ревiло. Приголомшена тим гулом-ревищем, стояла Поля в мовчазному гуртi вiйськових та Днiпрогесiвцiв, що зiбрались на березi коло шлюзу. Нестямно вчепiрившись руками в бетон парапету, все дивилась у сутiнки на ту чорну клекочучу рану свого Днiпрогесу, i були це тi хвилини, коли пекучi сльози самi застилають зiр, i свiт темнiє, i хочеться вмерти. 45 Вночi пiдiйшли танки. Спiшили обороняти Днiпрогес, але не встигли - запiзнились всього на кiлька годин. Приглушивши мотори, стали на Шостому селищi нацiленi лобами до Днiпра. Чи не можна якось перебратись на правий? Чи не можна через проламину в греблi зробити висячий мiст для танкiв? Це зараз цiкавило танкiстiв. На греблю було послано розвiдку. Розвiдники дiйшли аж до мiсця вибуху. Нi, про висячий мiст тут не могло бути й мови. Метрiв на вiсiмдесят вирвало живу частину греблi, i в пролазинi зубатих бетонних руїн з дикою силою кипить вода. Безформне нагромадження брил знiвеченого бетону. Деякi брили висять на прутах арматурного залiза високо над водою. А внизу вирує, реве водопад, бушує у чорнiй прiрвi так, що двигтить весь бетон уцiлiлої частини греблi. З примiщення гiдростанцiї, з машинного залу бурхає полум'я - горить обмотка генераторiв, горить усе, що сьогоднi було ще в дiлi. А на правому березi ще спалахують ракети i чути стрiлянину. Там бiй. Там ще б'ються тi, хто не встиг вiдступити на лiвий або кому забули дати наказ про вiдступ. Серед тих, хто залишився на правому, був Колосовський. День бою - як життя, так багато вмiщається в ньому. Вранцi Колосовський був командиром вiддiлення, потiм став взводним, коли поранило взводного, а годиною пiзнiш, коли вбило командира роти, вiн очолив роту, вiрнiш, рештки її. В спадщину вiд ротного йому дiстався оцей вiтчизняний автомат, що скосив сьогоднi немало фашистiв. Крiм Васi-танкiста, Духновича та ще кiлькох бiйцiв iз старого складу роти, були тепер у нього вже й ополченцi з мiста, i бiйцi мiсцевого винищувального батальйону, були ще якiсь люди з розбитих пiдроздiлiв, якi, не маючи де дiтись, приставали до нього. Мiсцевi хлопчаки, яким ще не вiдомий був страх, добровiльно зголосились розвiдувати ворога, приносили звiдкись бiйцям то гранати без запалiв, то запали без гранат... Це був жахливий, неймовiрної напруги день. Зранку вони стримували на околицi селища ворожу пiхоту, яка прибула на бронетранспортерах i, висипавши з них, з п'яним гелготом пiшла в атаку. Позадиравши голови, вперши автомати в пузо, автоматники iшли просто на садки, iшли i строчили, як слiпi. Богдан пiдпускав ворога для близького бою, пiдiймав кiлька разiв своїх у контратаку. Дивний це стан душi: iдеш у контратаку, i нiчого не страшно, не боїшся вмерти, а тодi, опiсля, не можеш цигарку скрутити - руки дрижать, аж самому гидко. Вiдтиснутi ворогом в глибiнь селища, вони вели вогонь з Будинку культури, позасiдавши на горищах, вiдстрiлювались iз кущiв у скверах, iз якихось веранд, - на однiй iз таких веранд мало не вбило й Богдана - нiмецька з довгою ручкою граната, впавши, вже крутилася в нього бiля нiг, в останню мить встиг вiн ударом чобота одкинути її назад, за рiг будинку. Потiм вони бились з танкетками, що прорвались у вулицю, i в цьому бою втратили Степуру. Буває, що боєць iде на подвиг з вiдчаю, з необхiдностi, Степура пiшов на подвиг свiдомо: з пiднятою в руцi важкою гранатою вiн кинувся з садка наперерiз танкетцi i ударом гранати зупинив її, хоча й самого пошматувало, порвало, чи й виживе. Бачили ворога в цей день зблизька, з малих вiдстаней стрiляли по зеленаво-сiрих мундирах, що повзли по городах, енергiйно пiдкидаючи задами, чули гавкiт чужоземних команд iз-за сусiднiх будинкiв, а подекуди билися i врукопаш. Потiм налiтали штурмовики. Дзвенiло у вухах вiд гуркоту їхнiх моторiв. Суцiльний дим i курява стояли там, де вони кружляли, а коли їхнi хрестатi тiнi, майнувши по дворах, зникали з певнiстю, мабуть, що винищили все тут живе, то й пiсля цього з кущiв, iз льохiв з'являлися живi бiйцi, i Колосовський знову збирав, збивав їх у загiн, здатний продовжувати бiй. В короткi перепочинки, майже припертi до Днiпрогесу, вони все ждали, що їм з лiвого передадуть наказ про вiдступ. Коли Богдан дивився туди, на лiвий, на високi корпуси соцмiста, на гарячi потойбiчнi скелi днiпровi, до яких звiдси було так далеко, то хвилинами здавалось Богдановi, що живим уже звiдси не вийде, що буде їх притиснуто танками до тих скель, буде почавлено панцированими фашистськими лобами i тiльки кров та ганчiр'я горiтимуть на днiпровських гранiтах, як бiля сiрої стiни Пер-Лашез, де колись розстрiлювали паризьких комунарiв. Наказу про вiдступ вони так i не дiждались: чи забули про них, чи вважали, що їх уже нема, чи, може, посильного десь куля зустрiла на пiвдорозi. Нiч застала Богдана з його зведеним загоном все в тих же садках правого берега. Тут багато було їх, таких летючих загонiв, бiльших i менших, нашвидку зiбраних з рiзного люду, з вiдчайдушних одинакiв, що самi тепер вирiшували, як їм бути, як далi повестись. Вони ждали ночi з намiром пробиватися на той бiк греблею. Горить Запорiжжя. Сьогоднi його кiлька разiв бомбили в районi заводiв, кiлька разiв i над Днiпром, над Хортицею зав'язувавсь повiтряний, швидкий, яструбиний бiй. I зараз чути, як б'ють над заводами зенiтки, товчуть вечiрнє небо, мовби натовкують, набивають його чимось. З Хортицi лунко б'ють крупнокалiбернi кулемети, пiсля кожної черги в скелях днiпрових далеко розкочуєтьс я луна. Колосовський уже готував людей для прориву на греблю, коли вони почули зненацька тон могутнiй вибух. Вони не знали, тiльки догадувались, що вiн мiг означати. Висаджено греблю? Їм не вiрилось. Їм до крику не хотiлося вiрити, що шлях вiдступу до своїх тепер вiдтято остаточно. Проте й пiсля цього вони не облишили намiру прорватись. Лежали в садках, i ворог їх уже не тривожив, тiльки ракетами раз у раз освiтлював над ними листя дерев, плетиво металоконструкцiй. Ракети падали близько з гадючим сичанням. Треба було розвiдати, якими силами охороняється вхiд на греблю, i Колосовський вирiшив послати туди кiлькох добровольцiв на розвiдку. Помiж iнших в розвiдку викликався й Духнович, який сьогоднi взагалi дивував Богдана витримкою i вмiнням орiєнтуватися в складних ситуацiях. Богдан послав i його, призначивши вiдповiдальним за групу Васю-танкiста. Повернення розвiдки ждали з нетерпiнням. Принишкнувши по кущах, по ровах, вели стишенi розмови, висловлювали всякi припущення. - Тiльки ви їх i бачили, тих розвiдникiв, - чув Колосовський неподалiк себе за кущем чийсь хрипкий, мовби пропитий голос. - Якщо можна пробратись, так самi проберуться, а ви тут пропадай. Тiльки чорта з два проберуться. Отож чули, як гухнуло? То ж гребля полетiла в повiтря. Тiльки й знають давати команди "вперед", а коли знiматись - нi в кого язик не повертається. Весь день ось тут нас дурманили: буде, буде наказ, вiдкличуть, не забудуть, а чим кiнчилось? - Є нiбито наказ, що забороняє вiдступати, - почулось у вiдповiдь. - Тим, що накази пишуть, добре, вони далеко, - все бубонiв той пропитий голос. - А нас ось кинуто напризволяще, вже нам i батько Сталiн нiчим не поможе. Сидимо, а що висидимо? - Так що ж, по-твоєму, здаватись? - Не здаватись, а по домах. - На пiч? Пiд спiдницю до жiнки? Думаєш, там не знайдуть? - А як знайдуть, то що? Вони культурнi. - Культурнi? Чого ж тодi їхня культурнiсть на нас танками та бомбами пре? - Ти мене полiтграмотою не годуй. Нагодований нею до ригачки... Богдан не мiг далi спокiйно слухати цього типа. Пiдповз до бiйцiв, запитав: - Хто це тут язика розпустив? - Це вiн ось, - вказали бiйцi на одного мордатого, що напiвлежав помiж них, спершись на якийсь вузол. - Йому все мулько. Колосовський пiдповз до нього ближче: - Ти хто? Впiзнавши командира, мордатий зробив рух, нiби хотiв встати, проте не встав, лише присiв навпочiпки. - Рядовий Храпко. - Так ти вважаєш, що краще "по домах"? - А що? - в голосi з'явилися нахабнi якiсь ноти. - За що тут пропадати? Що я бачив? В життi своєму крашанки не з'їв! - Бiдолаха, крашанки вiн не з'їв, глузливо промовив один ополченець. - А бач, який роз'їв портрет. - Портрет справдi, хоч цуценят бий... - засмiявся другий боєць. - Ну ти, легше з цуценятами, - огризнувся Храпко. - Так от що, Храпко, - заговорив до нього Колосовський. - За цi твої розмови... Але вiн не докiнчив. Повернулись розвiдники. Вася-танкiст, присiвши i ще збуджено дихаючи, доповiв, що бiля греблi вартує броньовик. Бiля нього всього кiлька нiмцiв - джеркочуть, смiються. - Якщо з ними розквитатись, - гребля наша! - Приготуйсь! Iдемо на прорив! - скомандував упiвголоса Колосовський. I, пошепки передаючись, команда пiшла вiд бiйця до бiйця. - А ви, Храпко, будете бiля мене. Граната є? - Є. - Пiдете першим. - Чому я? Чому першим? - схопився той, тримаючи вже гранату в руцi. - А ви? - Я пiду, але спершу ти, - Колосовський зi злiстю штовхнув його вперед. - Iди i вмри. На наших очах умри, зраднику! I той, зiгнувшись, став продиратися крiзь кущi, а за ним по п'ятах iшов з гранатою Колосовський, iшов загiн скрадливо тигриною ходою. Нiмцi не сподiвалися нападу. Вони саме про щось голосно гелготали бiля броньовика, коли загiн Колосовського пiдкрався до них. Блиск! Удар! Кiлькох гранат виявилось досить, щоб коло броньовика зостались валятися трупи. Чоботи бiйцiв уже гулко тупотiли по греблi. Греблю захоплено! Гребля знову в їхнiх руках! Богдан бiг i серце його заходилось вiд щастя. Бiг до того життя, що було на тiм боцi, де палало Запорiжжя i кликало, як маяк, що розгорнутий на пiвнеба. З кожним кроком вперед мiцнiла надiя, що ось-ось вони будуть там. А назустрiч наближався гуркiт водоспаду. Той гуркiт уже сказав їм усе, але вони ще не вiрили i бiгли вперед з усiх сил, бiгли так, що, здавалось, з ходу перескочать, яка там прiрва не буде! З розгону Богдан мало не шубовснув униз, у прiрву, що зненацька виникла перед ним. А хтось таки й шугонув туди, у темний бушуючий вир - чи з вiдчаю, чи ненароком... - Хто впав? Мовчать. - Храпко є? Нема Храпка: чи сам упав, чи штурнули... Задиханий Колосовський зупинився край урвища. Уцiлiла частина греблi вся двигтить, вiбрує пiд ногами вiд натиску води, б'є бризками в гаряче обличчя, наче дощем сiче знизу, з клекотливої чорної прiрви. А там, у руйновищi, все бушує й гуркоче, здається, дикою тiєю силою от-от зрушить, розламає i решту греблi. Ввiрватись на греблю, побачити вир i назад? Це було понад їхнi сили. Але iншого виходу не було. Що ж зостається? - За мною! - скомандував Колосовський. - Проб'ємося в iншому мiсцi! В плавнях переправимось! I за мить загiн їхнiй уже бiг табуном по греблi назад в темряву правого берега. Нiмцi ще не встигли як слiд i схаменутись, як вони промчали через трупи вартових бiля греблi i, переслiдуванi лиш спалахами ракет та безладним вогнем трасуючих, вже зникали в нiчних садках, в залiзних хащах трансформаторного лiсу. З лiвого ще чутимуть їх. Ще живий стоїть на березi генерал, командувач їхньої армiї, що згодом битиметься й сам в оточеннi i разом з усiм своїм штабом геройською смертю поляже в Запорiзьких степах. Ще кiлька тижнiв триматиметься Запорiжжя. Ще на деякий час вiдiб'ють у ворога Хортицю, i секретар ЦК скаже крилату у вiйськах фразу: "Чим хвалитесь? Запорожцi й не здавали її нiколи!" - i це прозвучить як докiр, про який вони пам'ятатимуть всю вiйну. Кiлька тижнiв ще рiзатимуть на заводах домни, щоб по частинах їх вивозити звiдси, десятки тисяч вагонiв з заводським устаткуванням пiде з мiста на схiд. Але рани Днiпрогесу уже не закрити. День i нiч клекотатиме рана, i заголосить затоплювана, тонуча в нежданих розлийводах вся понизова частина мiста, буйна повiнь топитиме застрялi у плавнях вiйська, а вище, на обмiлiлому озерi Ленiна, коли спаде вода, вирине старий Кiчкас, вилiзуть один за одним з води чорнi, заплiснявiлi, зеленим слизом покритi пороги, вилiзуть i заревуть на всю Україну. 46 Ще безмiрно далеко той день, коли нашi полки, наступаючи, форсують Днiпро i створять на правому березi перший плацдарм. Ще ворог сам створює плацдарми, нестримно рветься через Днiпро на Лiвобережну Україну, щоб iз захоплених плацдармiв розвивати наступ далi на схiд, долати новi простори серед пожеж, серед спеки та куряви цього чорного лiта... Латвiя, Литва, Естонiя вже захопленi ворогом. Фашистськi дивiзiї збились пiд стiнами Ленiнграда. До тяжких оборонних боїв готується Москва. Палає Смоленщина. В лiсах Бiлорусiї розгортається партизанська боротьба. Настане час - i страшними для ворога стануть брянськi, бiлоруськi та українськi лiси, зачорнiють ворожим трупом снiги Пiдмосков'я, i обмороженi, засопливленi колони фашистських воякiв брестимуть, згорбившись, пiд нашим конвоєм, а поки що вiн, самовпевнений зайда, ще повен вiри i, навiть потрапивши в руки до нас, по числах розказує, коли й яке з наших мiст буде взяте, коли його армiя вийде на Волгу i на Урал i коли ми загинемо. Курява вiйни вирує над Україною. Мiльйони людей викинуто на шляхи - на тяжкi шляхи вiдступу, знеможеностi, розпуки. Почорнiлi вiд куряви i горя бредуть шляхами бiженцi, а їхнiй вiдступ прикривають такi ж почорнiлi, знеможенi вiйська. Командири i комiсари в перетлiлих гiмнастьорках, невтомнi трудiвники вiйни - рядовi, вони тепер беруть на себе найтяжчi удари. Вiдступаючи на схiд, вони весь час обернутi обличчям й грудьми до заходу, до його танкiв, мiнометiв, до його моторизованих дивiзiй. Дорого коштувала вороговi битва на Днiпрi, битва за лiвобережнi плацдарми. Проте Гiтлер i його генерали не хотiли помiчати втрат. В серединi вересня моторизованi вiйська ворога, перейшовши в наступ з Кременчуцького плацдарму на пiвнiч, прорвали нашу оборону на 200-кiлометровому фронтi i, з'єднавшись своїми танковими групами в районi Лохвицi, вiдрiзали численнi вiйська Пiвденно-Захiдного фронту, що героїчно боронили Київ, а потiм тримали оборону по Лiвобережжю на схiд вiд Києва. Довго ще вдень i вночi точитимуться тут бої, пробиватимуться на схiд групи оточенцiв, гинутимуть у нерiвних боях. Серед полеглих будуть i командувач фронту генерал-полковник Кирпонiс, i штабнi його офiцери, i письменник Гайдар. Ще лунатимуть тут пострiли оточених, а танкова група фон Клейста, вивiльнившись звiдси, вже ринеться на пiвдень, рiжучи тили наших армiй, займе Орiхiв, пiде на Марiуполь, i загроза оточення нависне уже над пiвденними нашими вiйськами. Несподiваною буде поява ворожих танкiв у нашiм тилу, в Запорiзьких степах. Ще не вивезений хлiб золотими горами лежатиме на колгоспних токах, ще рухатимуться валки евакуйованих цим краєм, а вже зав'яжеться тут жорстока битва на смерть. Непримиреннi, якi тiльки в оточеннях бувають, бої виникатимуть тут, на останнiх рубежах; розбившись на бiльшi й меншi групи, в фанатичнiй затятостi пробиватимуться на схiд оточенцi. Потiм настане той день, коли в осiннiм присмерку в терновому степовому байрацi генерал - командувач армiї - збере всiх ще живих - їздових, шоферiв, штабних офiцерiв i навiть поранених з польових госпiталiв, всiх, хто ще здатен тримати зброю, - збере i скаже: - Товаришi, ми в оточеннi. Поки зброя при нас, ми залишаємось бiйцями Вiтчизни. Кинувши в балцi легкову, вiдмовившись вiд лiтака, яким вiн мiг ще вихопитись звiдси, генерал поведе рештки своєї армiї на прорив. Цiлу нiч точитиметься нерiвний бiй з ворожими засадами, аренами схваток стануть колгоспнi подвiр'я, зацькованi червоноармiйцi вiдстрiлюватимуться з-за сiвалок, iз садкiв, iз посадок, а на ранок бiля, лiсозахисної смуги за селом лежатимуть купи трупiв нiмецьких, купи трупiв наших, помiж рядовими лежатиме генерал, а бiля нього - двоє бiйцiв по боках. Нiмцi поховають його з почестями, навiть пам'ят- ничок поставлять йому в степу, вiддаючи належне хо- робростi радянського генерала (тодi вони ще дозволяли собi такi жести). А пiсля вiйни це степове село буде названо його iменем i здiйметься в центрi села високий обелiск з викарбуваним написом на ньому: "Генерал - лейтенант Смирнов Андрiй Кирилович (1895 - 1941)". Гинули армiї, i, може, декому це вже здавалось кiнцем, але це був ще тiльки початок. В цi гiркi днi, коли однi гинули, другi, пробиваючись з оточення, iшли степами на схiд, були ще в цих безкраїх просторах мiсця, куди не докочувався гуркiт вiйни, де блищали край степу тихi свiтлi лимани i ще не полохане жодним пострiлом птаство мирно паслося понад морем перед своїм осiннiм вiдлетом... 47 Ногайщина, степ i море, i двiйко дiвчат iдуть по безлюдному узбережжю. - Так оце ти тут виростала, Ольго? - Тут, Таню, тут. Ото он в море потяглась коса Бiлосарайка, маяком бiлiє, - той маяк мигав менi все дитинство. Не знаю, як зараз: погас чи ще мигає. - Дiждемось вечора - побачимо. У розлогiй западинi, що тягнеться понад морем, то тут, то там дзеркально свiтяться спокiйнi лимани, а мiж плесами води земля в розливi чогось синього, нiжного, бузкового. - То що таке? - запитує Таня. - Кермек цвiте. Цiлу осiнь синiє до самих холодiв. Це такий наш безсмертник. А ото ж - орли! Дiвчата, зупинившись, задивились у небо, на птахiв. Це було рiдкiсне видовище: бачити, як орли величаво, саме величаво - iншого слова не найти! - роблять кола у високостi, у тiй високостi, звiдки весь свiт, мабуть, здається iнакшим. - Справжнi орли? - Так, справжнi степовi орли... все лiто отак кружляють у небi над степом i морем. Стояли, дивились на орлiв у небi, а думали про людей на землi. Потiм тихо рушили далi. - Пiд осiнь скiльки тут перепiлок, - розповiдала подрузi Ольга, - шпакiв, дичини всякої збирається. Повне узбережжя птахiв... Вони йдуть, а чайки бiлi все летять за ними, кигичуть. - Цих чайок у нас каганцями та героликами звуть. - Як тихо тут. Тiльки чайки й скрикують. - I на морi нiкого. Пригадую, як ще малою стою на березi, а далеко отам, аж на обрiї, на тихому морi, в маревi, бiлi вiтрила одне за одним пропливають. По морю марево голубе, а вони крiзь марево - слiпучо-бiлi вiд сонця, фантастично красивi, мов каравели якi-небудь. Питаю маму, що то. А вона: то пiшли з коси по глину на Крутеньку. Так просто, буденно: по глину... Вiйни поки що тут не було, на цьому тихому забутому узбережжi, i нi цi чайки, нi орли не чули тут iншого пострiлу, крiм хiба що мисливського. Безлюддя, пустеча. Тiльки фелюги рибальськi, каюки, баркаси та байди просмолено чорнiють по березi, лежать якiсь осиротiлi, покинутi, деякi навiть порозсихалися, видно, давно їх не торкалась рибальська рука. На однiй iз таких фелюг дiвчата сiли перепочити. Давно вони не зазнавали такої тишi, такого супокою, що ллється просто в душу. Як птахiв кидає в повiтрi пiд час бурi, так кидало їх останнiм часом у вировищi подiй. З окопних робiт вони знов повернулись до Харкова. Мiсто було вже якесь розбушоване, непривiтне, на вулицях металевi їжаки протитанковi, мiшки з пiском. Всюди багато продуктiв, на майданi бiля БЧА розпродують вершкове масло, червоноармiйцi - коли нема в що - беруть його просто в каски. В унiверситетi, куди вони найперше забiгли, з-помiж iнших знайомих, якi саме одержували стипендiю, зустрiли й Мар'яну. Вона була якась вiддалена, одсторонена вiд них своїм горем. Дiзнались, що вона працює на заводi, але завод незабаром має виїхати. - I ти з ними? - Там видно буде, - вiдповiла скупо i якось багатозначно глянула на глухi, оббитi цератою дверi спецвiддiлу, бiля якого вони її зустрiли. - Залишитись хочу. - Як залишитись? - А так... радисткою, диверсанткою та ким завгодно пiду, менi тепер нiчого втрачати, - сказала вона з озлобою в голосi. З дiвчатами вона розпрощалася майже холодно. В аудиторiях, в коридорах на вузлах з пожитками якiсь незнайомi люди; виявилось, що все це евакуйованi сюди з Київського унiверситету. Серед них тiльки й розмов, що про бої пiд Києвом, де в лавах захисникiв мiста було багато i їхнiх студентiв, що теж пiшли добровольцями на фронт. Завтрашнє i київським, i харкiвським малюється однаковим - евакуацiя, дорога, Кзил-Орда, там десь у просторах Середньої Азiї вони мають знайти притулок. Дiвчата були далекi вiд цих планiв, вiрнiше, їхня Кзил-Орда малювалась їм не iнакше, як з тими, кого вони мусять розшукати. Пiсля того як вони одержали листи, що ждали їх на факультетi (Танi - вiд Богдана, Ользi - вiд Степури), й дiзналися, що хлопцi пораненi i з ними можна побачитись, нiяка сила не могла вже втримати їх тут. Того ж дня вони виїхали в Марiуполь (звiдти писав Богдан), домовившись, що по дорозi заїдуть до Степури в його донбаський госпiталь. В госпiталi Степури вони вже не застали, тiльки й довiдались, що вiн теж у Марiуполi, в тому дивному виздоровбатi. Помчали туди. З унiверситету везли хлопцям новину, що вiйна для них кiнчилась, що студентiв тепер вiдкликають i їх знову жде унiверситет, навчання. Вже бачили себе знову разом з хлопцями, разом з ними мчали кудись в азiатськi простори. - Це ж здорово, - сказала Ольга, - що така велика у нас країна, що є на свiтi Заволжя, Урал, степи Казахстану, Киргизiя, куди не долетить нiяка куля, не дiстане нiяка вiйна. В Марiуполi їх ждало гiрке розчарування. Вiд Лимара, якого дiвчата зустрiли серед штабних писарiв, вони дiзнались, що хлопцiв два днi тому знову вiдправлено на фронт. Вперше за час вiйни Таня тодi розридалась. Досi, за весь час розлуки з Богданом, Таня нi разу не плакала, Ольга принаймнi нiколи не бачила її слiз, а тут не втрималась. Зате пiсля того в її характерi з'явилась якась зла упертiсть, затятiсть. Тiльки трохи їх i втiшило те, що хлопцi вiдправлялись, як сказав Лимар, в доброму настрої та що вже пiсля їхнього вiдбуття прийшла на штаб Богдановi звiстка про орден, яким його нагороджувалось за якiсь подвиги ще за Днiпром. - Орден Червоного Прапора, - розповiдав Лимар. - Такi нагороди рiдко дають, а йому дали. Пишайся, - казав вiн до Танi i ще хвалився, що його кудись там переводять, вiдкликають, але Таня його вже не чула. Вона вже не чула нiчого на свiтi, крiм голосу власного серця, що рвалось услiд Богдановi, шукало його по всiх фронтах. Куди ж було тепер? Назад, в унiверситет? Таня сказала: - Нiзащо. Вчитись далi самiй, поки вiн воює, опинитись на рiзних курсах з ним? В цьому було щось абсолютне неприйнятне для неї. Нi, чекатиме, чекатиме, скiльки б не довелося. Разом довчатимуться колись. Звiдси не хотiлося їхати. Цi мiсця стали дорогими для них уже тому, що тут ходили їхнi хлопцi, тут залiковували свої рани, звiдси писали дiвчатам листи. Це була їхня остання адреса, мiсце побачення, яке не вiдбулось, i коли дiвчата залишаться тут, то вони будуть мовби найближче до них, до своїх. Дiвчата пiшли в мiськком комсомолу, попросились на роботу, на будь-яку, бо не було зараз на свiтi роботи, за яку б вони не взялись. На кiлька днiв їх посилали на будiвництво степового аеродрому. Потiм вони влаштувались працювати в госпiталi, стали донорами, збирали в пiдсобному господарствi за мiстом городину для поранених. З ранку й до вечора збирали помiдори на плантацiях, а повз них шляхом весь час iшли на Таганрог валки евакуйованих, i вони бачили дiтей, постарiлих вiд плачу, i жiнок, що родили на пiдводах, а дiвчата тiльки й могли допомогти цим людям тим, що носили їм помiдорiв на дорогу. Потiм i городину було зiбрано, i госпiталь їхнiй виїхав, i з'явився у зведеннях новий. Мелiтопольський напрям. Танi нiчого не залишалося, як прийняти запрошення Ольги i податися з нею до її батькiв. I ось вони сидять тепер на чорнiй розсохлiй фелюзi. Таня, добувши з чемоданчика студентське Богданове фото, стала - в який уже раз! - знову видивлятися на нього. Вiн. ЇЇ суджений. Найкращий з усiх. I цей повносилий високолобий юнак, вiн може бути вбитий? Невже зiтлiє в землi оця слiпуча юнацька усмiшка? Невже тлiном стануть руки, що палко її обнiмали, i високий оцей лоб, де в головних пiвкулях мозку зiбралось стiльки знань вiд ассiро-вавiлонян i до наших днiв? - Що буде, коли його не стане, Ольго? Я не уявляю себе без нього, просто не уявляю. Я вiдчувала щастя просто бути з ним, навiть коли ми були у сварцi й сидiли нарiзно, в рiзних кутках аудиторiї. Життя, в якому б його не було