, для мене втратило б доцiльнiсть. - Жени геть такi думки, - порадила Ольга. - Чому вiн обов'язково мусить бути вбитим? Уявляй його краще героєм, змужнiлим в боях командиром, з орденом Червоного Прапора на грудях... Ти ж чула, його вже нагороди шукають... Пiдвiвшись, дiвчата рушають далi. Знов кермек цвiте, i солонець стелеться темно-зелений, безлистий, мабуть, зрiднi скупiй тундровiй рослинностi або тiй, що, можливо, росте десь на Марсi. Велике село розкинулось по узбережжю за кiлька кiлометрiв попереду, гуртик тополь височить майже над самим морем. - Ото, де тополi, там ми живемо. А Танi згадалась пiзня осiнь у Харковi, холодний вiтряний вечiр листопада, i вiтер жене листя тополь по алеї Шевченкiвського парку, де вони йдуть iз Богданом з останнього сеансу кiно. Листя ще зелене, але вже мерзле i дзвенить по нiчному асфальту, немов залiзне. Чи дзвенiтиме те листя ще коли-небудь їй iз Богданом, чи все те - вже навiки минуле i йому повороту нема? 48 Дома, у Ольжиних батькiв, повна хата тривоги. Метушня, розгардiяш, збирання в дорогу. Мати - ставна, смаглява гречанка, що була нiби старшою сестрою Ользi, - саме ув'язувала вузли, коли дiвчата зайшли до хати. В першу мить вона аж розгубилась, потiм з сльозами кинулась обiймати дочку. - Я вже не знала, що й думати! Не пишеш, нiякої звiстки вiд тебе... А це ж хто? - пiдступила вона до Танi. - Подруга моя, - сказала Ольга. - Найближча поруга. - От i добре. Удвох не так сумно вам буде. Вона одразу посадила дiвчат обiдати, наче знала, якi вони голоднi. Продовжуючи свою роботу, розповiдала, що тут коїться, яка знялася сьогоднi зранку веремiя. До останнiх днiв тут працювали спокiйно, розмови про евакуацiю вважалися мало що не виявом малодушностi, адже на заходi були ще Днiпро, Каховка з оборонними спорудами, Мелiтополь, тисячi людей - i мiсцевих, i десь аж iз Середньої Азiї, - цiлими трудармiями правили їх туди на риття протитанкових ровiв; ворог десь там мусив найти собi могилу. I всупереч всьому цьому раптом з району телефонада: виганяти трактори, негайно гнати за Кальмiус худобу, евакуювати сiм'ї активу. Одним ударом було й тут зруйновано життя. - А Федорка ж Михайлова поїхала на фронт, - розповiдала мати про сусiдку. - Чутка була пройшла, що Михайла вбито, а вiн оце днями об'явився, iз Захарiвки дзвонить на сiльраду: викличте менi сiм'ю до телефону. Виконавець не вiрить, каже, тебе ж нема, а вiн кричить, лається: це я! Побiгли в сiльраду мати й жiнка, плачуть бiля трубки, а трубку взяти бояться. Потiм Федорка таки взяла, перебалакала з ним, того ж дня випросила бiдку в бригадира i гайнула до Михайла в Захарiвку, - вiн там при своїй частинi... Вбiг до хати маленький, жвавий, до чорноти засмалений спекою носатий грек, що виявився Ольжиним батьком. Привiтався з дочкою, потiм мимохiть, окинувши бистрим поглядом Таню, обiйняв i її, як свою, i сказав майже весело: - Ви ж тримайтесь тепер наших. За Кальмiусом зустрiнемось. Механiк МТС, комунiст ще з двадцятих рокiв, вiн дiстав тепер завдання супроводити трактори. Трактори вирушили зараз, а сiм'ї з пiдводами мали виїжджати рано-вранцi. - Ось тiльки без цього, без цього, - обережно одривав вiн вiд себе дружину, що зайшлася в риданнi. - Ще ми з тобою поспiваємо, стара! Чуєш? - Батьковi й тут, у хвилину прощання, згадалось, яка в них сiм'я спiвуча, скiльки в цих стiнах пiсень переспiвано... Вузол з харчами був йому вже наготований, i, пiдхопивши його, вiн вискочив з хати. За хвилину дiвчата вже бачили його на одному з тракторiв, що з гуркотом проходили вулицею. А незабаром пiсля цього - крик по всiй вулицi: Федорка вернулася з фронту, з оточення бiдаркою вискочила! На подвiр'ї в неї, куди побiгли й дiвчата, вже повно було людей, а Федорка - блiда, чорнява молодиця ще дiвочої стрункостi - стояла бiля запряженої бiдки й схвильовано, гордовито розповiдала про свого Михайла: - Вибрехали ж ото про нього, що вiн убитий, а вiн тепер уже лейтенант i командує взводом артилерiї. Сама я бачила його гармати i повний бойовий припас бiля них у зар'ящиках. "Дивись, - каже, - Федорко, в якiй кашi були, а нiчого не покидали, i наша гармата, даром що мала, їхнi танки бере!" Десь вони ще за Чернiгiвкою потрапили в таке окруженiє, що вже нiби смерть усiм, i один лейтенантик з переляку давай переодягатися в рядове, пiдбiг, став просити його: "Вiддай, - каже, - менi свою гiмнастьорку!" Михайло вiддав йому, а самому ж не бути без сорочки, одяг його лейтенантську. Потiм, коли тривога вляглася, потрапив мiй на очi генераловi, той зупиняє: "Товаришу лейтенант!" А Михайло йому: "Я не лейтенант, я рядовий, це тiльки форма на менi лейтенантська". I розповiв, як було. А той вислухав i каже: "Ну й будь тепер лейтенантом. Таке тобi званiє за те, що ти не розгубивсь!" - гордо переповiдала все це Федорка. Сусiдок, одначе, цiкавило iнше: - Чи мого там не бачила? - А мого? А мого? - сипалось звiдусiль. - Ваших не бачила, тiльки Грицька Харченка з Бахтарми зустрiла, вiн при Михайловiй батареї движеться. Я їм ще й вечерю варила з тiєю хазяйкою, що вони в неї в садку стоять. Наварила їм вечерi, переночувала, а на ранок там як знялась веремiя, Михайло каже: "Ну, Федорко, вiдкомандировуйсь, двигай додому, бо нам воювати. Тiльки далi вiд центрових - темними дорогами пробивайсь. А дома передай там усiм, що вiдступ - це ще не смерть, панiцi не пiддаємось, маємо гармати, маємо снаряди, чого нам їх боятись". Вiн же в мене, знаєте, який бойовий, та ще й комунiст, вiн i в Берлiнi побуде - ось побачите! Натовп ще не розiйшовся, як iз степу залетiв у село вiйськовий грузовик з двома червоноармiйцями. Зупинилися бiля двору, стали питати, де лiкарня. - Перев'язочного матерiалу шукаємо. Щойно пiд Мангушем був бiй, там нашi пораненi лежать, треба пiдiбрати. Може, й з вас хто поїде? - А чого ж! Я перша поїду, - згодилася Федорка. - Я вже там була, в мене чоловiк лейтенант. - I ми теж поїдемо, - сказала Таня. - Ми студентки, - пояснила червоноармiйцям Ольга, - проходили курси ГСО... - Сiдайте! Набравши в опустiлiй лiкарнi медикаментiв та бинтiв, помчали в степ. По дорозi дiзнались вiд червоноармiйцiв, що танковi частини ворога, прорвавшись десь вiд Бердянська, ринули трактовим шляхом на Марiуполь, рухаються вперед, не заходячи в цi села. Все узбережжя тепер з десятками колгоспiв, рибзаводом, сiльрадами та Бiлосарайським маяком на косi опинилось вiдрiзаним, ворог вiдтяв його, як скибку, i кинув, не звертаючи бiльше сюди уваги, знаючи, що все це вiд нього тепер не втече. Посмутнiлi, якiсь беззахиснi, дiвчата принишкли в кузовi. Що ж тепер? Ще вранцi iшли понад морем i впивалися тишею та спокоєм, не вiдчували близької небезпеки, а тепер ось цi розкиданi по Приазов'ю греко-українськi села, що стали для них останнiм притулком, вже й самi опинилися пiд загрозою оточення. - Не сумуйте, дiвчата, - каже Федорка, помiтивши їхнiй настрiй. - Я ж ось була в окруженiї та й жива, хоча там хiба ж таке робилось. Всiх не оточать. Вiйсько, воно, як вода, крiзь пальцi протече. - Протече, - сердито заговорив насурмлений червоноармiець, що весь час зiрко роззирався по степу. - А ви бачили, що пiд Чернiгiвкою творилось? Бачили, як танкiсти нашi самi себе спалювали в танках, коли кiнчились снаряди? - Ти менi не розказуй, в мене в самої чоловiк там, - гордовито твердила Федорка своє. - I снаряди в нього є, i голова на плечах - вискочить. Такий, як мiй, з пекла вискочить. На морi шкiпером був, а тепер лейтенант артилерiї, командир, а я - командирська жона... Пiдводи якiсь мчать галопом по степу, грузовики з зенiтними кулеметами, нацiленими в небо, попiд лiсо- смугами бродять покинутi конi, пораненi, безпритульнi. Грузовик їхнiй зупинився бiля високої нескошеної суданки. Пораненi червоноармiйцi, повиповзавши з суданки, зустрiли їх з неприхованою радiстю: - Ми вже й не думали, що ви приїдете. Бiйцi всi були молодi-молодi, i Таня вiдчула, що мимохiть шукає серед них знайоме, найрiднiше обличчя. Його не було, але був серед них один чимось схожий на Богдана - зарослий щетиною, смаглюватий лейтенант, видно, кавказець. Вона кинулась його перев'язувати. Вiн сам пiдняв на собi закривавлену, забиту пилюкою гiмнастьорку, показав рану, вирвану на спинi. - Видно, легеню пробило. - У Горького теж була пробита легеня, - перев'язуючи, втiшала Таня його, - а скiльки прожив. Ви теж будете жити. Поранений глянув на неї з вдячнiстю за цi слова. Повен кузов набрали поранених i вже хотiли їхати, як один з поранених раптом приголомшив: - Стривайте. Там ще бригадний комiсар... Вiн теж поранений. - Де вiн? - кинулась Федорка. - Отам, пiд посадкою. Завернули на край суданки, де вона пiдходила до колючої густої лiсосмуги. Кiльканадцятеро бiйцiв займали тут оборону. Лежали кожен обличчям до заходу. Бригадний комiсар теж був мiж ними, лежав за станковим кулеметом. Заросле щетиною, закiптюжене обличчя в якихось саднах, очi ввалились, i тiльки десь там, у глибинi їх, ще видно живий упертий блиск... Голова перев'язана запилюженим бинтом, командирський кашкет валяється осторонь. - Ми за вами, - гукнула йому Федорка. - Сiдайте мерщiй. Вiн не поворухнувся. Як лежав за кулеметом, так i зостався лежати. - Сiдайте, кажу! - розпорядливо повторила "командирська жона". - Їдьте, - почули вони у вiдповiдь його сухий владний голос. - Ми прикриватимем. - Ви ж пораненi! - Це вас не стосується. Видно було, що комiсара їм не умовити. Так вони й поїхали, а вiн зостався з бiйцями за колючою степовою посадкою. Їдучи, дiвчата все озирались туди, де вiн зостався, дивний цей прикривач комiсар, i здавалось, що вiн один залишається там, серед величезного степу, серед безлюддя, затишшя, куряви... Вже були вони бiля села, коли почули вiд посадки кулеметний клекiт. Наче в пустинi десь проклекотiло. - Оце комунiст, - сказала Федорка. - Я чомусь так i думала, що вiн не поїде. - Чому - думала? - запитала Ольга. - Бо я вже бачила таких. Казав менi мiй: "Ти не знаєш, Федорко, що таке солдатський сором, який вiн гiркий. В вiчi не можемо глянути людям за цей наш вiдступ". Над селом вставав дим. Горiла щойно пiдпалена емтеесiвська нафтобаза, вулицями мчали пiдводи кудись униз, до моря. - На косу давайте, на косу! - гукнув їм голова сiльради, коли вони зупинилися бiля лiкарнi. - Район уже не вiдповiдає, - на пiдтвердження своїх слiв вiн показав їм затиснуту в руцi телефонну трубку з обiрваним проводом. Хоч як спiшили, а таки заскочили до тiтки Федори додому, щоб вона захопила дещо з речей, зупинились i коло Ольжиного двору, але в хатi та в дворi уже пусто - тiльки цуценя пiд хлiвцем покинуте скавулить. На центровiй вулицi догнали Ольжину матiр, що пiдбiгцем iшла за пiдводою з iншими жiнками. - Там на косi нас ждiть! - гукнула вона дiвчатам. Їхнiй грузовик помчав теж униз до моря. Здається, все, що було живого, з усього узбережжя кинулось тепер на косу, що виднiла вдалинi деревами, маяком. Бiгли до моря з вузлами, мчали кiньми, бiдками, тачанками. Звiдкись тягли туди трактором навiть комбайна. Коли дiвчата з пораненими в'їхали на косу, їх вразило жахливе видовище: понад самим морем, збившись, стояли трактори, а озброєнi ломами трактористи - i Ольжин батько-механiк серед них - ходили помiж тракторiв i грякали тими ломами по моторах... Розбивали мотори. На Марiуполь вже їм не вдалося прорватись. Колона з пiвдороги вернулась сюди, i тепер тут назавжди кiнчалась дорога цих тракторiв, здебiльшого ще нових, ще, може, навiть у цьому роцi випущених Харкiвським тракторним. А далi, з глибин коси, де чорнiли понад берегом судна риболовецького флоту, чувся лемент, там юрмились люди - голови узбережних сiльрад на ходу заповнюють евакуацiйнi листки, мовчки б'ють по них до колiна печатками. На фелюги, на баркаси вже вантажили борошно, рiзнi продукти, i чути було чийсь розкотистий голос: - Де паруси? Шукайте паруси! 49 Виявилось, що паруси на складi, а склад замкнутий, дверi взято на прогонич i ключiв нема. - Чого ви дивитесь? - одразу втрутилася в дiло тiтка Федора. - Цiлувати будете той замок? А вiкно? I, схопивши весло, що попалось пiд руку, з розмаху шарахнула ним у раму вiкна. Вiкно й дверi незабаром виламали, почали тягти зi складу брезенти. Таня з Ольгою теж волочили до берега важкi цi брезенти, що мали незабаром наповнитись вiтром i стати тугими вiтрилами на їхнiх суденцях. Декотрi судна, на яких були справнi мотори, уже вiдпливали, iншi готувались до вiдплиття, а вони на своєму ще довго вовтузились, ставили парус, i командувала тут тiтка Федора, бо вона все вмiла. Захлюпана водою, розтрiпана, натягала парус, хвальковито розповiдала своїм молодим помiчницям: - Бо i сама я, дiвчата, рибачка, i родилась на морi. Вийшли батько з матiр'ю на лов, далеко вiдiйшли, а тут i я озвалась, - там, серед моря, й пуп менi зав'язали... Вже робота наближалася до кiнця, коли налетiв фашистський лiтак, став кидати бомби на косу, одна з бомб зi свистом летiла просто на їхню фелюгу, i Таня, забившись пiд паруси, бачила краєм ока, як скривлений жахом вчитель-iнвалiд в нестямi рвав на грудях сорочку. Як i їй, йому, видно, здалося, що це на нього з свистом летить уже смерть, але бомба, впавши неподалiк фелюг у море, тiльки здiйняла воду важким фонтаном i нiкого не зачепила. На косi здичавлено iржали конi, кричала не своїм голосом якась жiнка, поранена чи, може, з переляку, а тiтка Федора, ще бiльше зблiднувши, розпоряджалася: - Сiтки давайте! Сiтки розпинайте! Дiвчата, пiдхопившись, почали тягти з берега на фелюгу порванi рибальськi неводи, плутаючись, розвiшували їх так, щоб було видно лiтакам, що вони мирнi, може, таки заговорить у тих бандитах щось людське... Пiсля нальоту повантажили на визначену для них фелюгу поранених iз свого грузовика, сiли з ними ще Ольжина мати, метушливий кооператор з портфелем i той вчитель-iнвалiд. Останньою, просто з тачанки, до них перехопилася закiптюжена жiнка з двома дiтьми - сiм'я якогось працiвника з району. Чоловiк тiльки допомiг їй зiйти на фелюгу, з рук в руки передав дiтей, а сам, попрощавшись, знову скочив на тачанку i щодуху помчав у степ, - вiн залишався тут партизанити. Фелюга їхня вже готова була вiдчалити, коли з берега, брьохаючись по водi, до них розiгнався ще один - мордатий пожежник з мiсцевої пожежної команди. Федорка люто зчепилася з ним. Вiн лiз у фелюгу, а вона його не пускала. Щось вiн їй белькотiв, а вона галасувала на всю Бiлосарайку: - Не пущу! Який ти в чорта комунiст? За пияцтво скiльки доган маєш? Он у мене комунiст - так у боях прокипiв! Ось полiтрук - комунiст, так в ранах лежить! Он той з кулеметом в посадцi прикриває степ - так то комунiст! А чаполочi нам не треба. Вона таки зiпхнула його в воду, i вiн, побачивши, що нiчого з нею не вдiє, кинувся до iнших фелюг. Надвечiр вийшли в море. Обов'язки капiтана на їхньому суднi взяла на себе Федорка, вона знала, куди вести: - На Кубань пiдемо. На Должанську косу. Таня, вмостившись з Ольгою на кормi помiж подертими рибальськими неводами, очей не могла одiрвати вiд берега, який все вiддалявся, вiд землi, яку вони покидали - покидали невiдомо на скiльки. Узбережжя було краси фантастичної. Всi обрiї над землею i морем повитi молочним матовим свiтлом, стiнами свiтла стоять, а в ньому розлите золото, i на стiнах тих золотих тримається небо високе, прощальне. Ось i цей уже край вони залишають, цю крихiтну українську Елладу з її спiвучим дiалектом... Ближче i далi по морю виднiють судна, бiльшi й меншi, парусно-моторнi й просто на самих лише вiтрилах та вiтрильцях фелюги, байди i ледве примiтнi при водi каюки, баркаси - всi виходять у вiдкрите море, летять на темних рибальських своїх вiтрилах до тебе, далека, не зайнята ворогом земле Вiтчизни! Довго ще їм видно Бiлосарайський маяк на косi. Коли звечорiло, вiн не заблимав до них своїм вогником, як блимав тут у морi до рибалок протягом багатьох лiт. Замiсть маяка червоно, тривожно свiтить їм цiєї ночi палаючий Марiуполь - горить порт, горить "Азовсталь". Нiч застала їх у вiдкритому морi далеко вiд берегiв. Розплилися далеко один вiд одного парусники, розгубились у темрявi. Кругом вода i вода. Таня, промерзнувши на вiтрi, перебралася з Ольгою вниз, вмостилася мiж пораненими пiд захистом цупкого важкого брезенту, яким вони вкритi. Холодно. Дрож проймає тiло, а душу не покидає тривога. Стогнуть пораненi. Один ще з берега був у маячiннi, все скрикував, кликав якогось Мартинова, а потiм раптом змовк, притих, i котрийсь iз його сусiдiв сказав з-пiд брезенту: - Вiдмучився. Федорка з допомогою Ольжиної матерi поклала його на якусь дошку. Зiтхнули обидвi. Потiм пiдважили i, за морським звичаєм, спустили за борт. - А документи в нього взяли? - запитав кооператор. - Все як треба, - буркнула у вiдповiдь Федорка. Незабаром, певне, бажаючи розвiяти гнiтюче враження, вона голосно почала розповiдати комусь у темнотi про свого чоловiка-лейтенанта та про його непереможну артилерiю, а згодом перейшла на свого дивовижного свекра: - Дев'яносто дев'ять лiт прожив i хвороб нiяких не знав, тiльки гунадзи по руках вiд труда, вузли жил. А в той день, що сповнилось йому дев'яносто дев'ять, пiдкликає мене й каже: "Сповiсти, Федорко, на море й на сушу, хай сини поспiшають до мене мерщiй. Тiльки сповiсти, що я вже помер". - "Так ви ж iще живi!" - "Не твоє дiло. Скажи - помер". Так i сповiстила, бо такий, що не можна було йому перечити. Прибувають сини надвечiр, а батько... сiно смиче в дворi. Вони накинулись на мене, чого, мовляв, даром їх вiд роботи вiдiрвала, а батько до них: "Нi, недаром. Це я їй так звелiв". Сiли обiдати, а батько тим часом на лавi прилiг. "А де ж Федорка?" - питає. "Я ось тату. Це ж я". Вiн уже не впiзнав мене. "Дай води холодної". Я подала, тiльки хатньої. "Нi, дай колодяжної". Принесла колодяжної, дала, випив, а ми собi далi обiдаємо. Раптом один iз синiв пiднявся й каже: "А тато вже померли". I ми поклали ложки, i встали всi. Так вмирали ранiш. Вижив своє - i як заснув. Не те, що зараз, коли ось така передчасна смерть людину розтерзує. Якого, бач, молодого забрала. Не в дев'яносто дев'ять, а, мабуть, у дев'ятнадцять. Бiля Танi пiд брезентом лежить поранений, той, що схожий на Богдана. Втратив кровi багато i тепер дрижить, замерзає. Коли iншi притихли, почали дрiмати, вона раптом вiдчула боязку його руку на собi, бiля самих грудей, де тiльки Богдановiй руцi колись дозволялося бути. Вiд доторку цього їй стало i боляче, i гарно. Не вiдсуваючись, вона деякий час грiла пораненого своїм тiлом, безсоромно грiла. Але руку його потiм обережно прийняла. - Чому? - ледве чутно спитав. - Не можна, - тихо вiдповiла йому. - Чому не можна? - Так, не можна. - Ти мене перев'язувала вдень. Ти так на мене дивилась. На мене ще нiхто в життi так не дививсь... Скажи... ти... коли-небудь... могла б мене покохати? - Нi. - Чому? - Бо я вже покохала iншого. Вiн бiльше не чiпав її. Все далi холодна роз'ятрена заграва над Марiуполем, а над морем гудуть лiтаки. Фелюги iдуть без вогнiв. Мов темнi тiнi - над темною поверхнею вод. Багато хто вже спав, тiльки тiтка Федора чатувала бiля паруса, - звiдти чути було її голос; розповiдала комусь, як вони доберуться на Кубань, на Должанку, де в рибцеху працює брат її чоловiка. Кубань - то вже порятунок... При словi "Кубань" Танi згадалось, що це ж Богданова мати десь там. Таня нi разу не бачила її, але вiд Богдана вона знає про Таню, як i Таня про неї, про її вдачу, про її нiжнiсть до сина. Вона там в якомусь радгоспi вчителює. Як би пригодилась зараз її адреса! Розшукала б, з'явилась би до неї: "Я Таня, я Богданова наречена..." Спробує розшукати, знайде, разом працюватимуть, разом ждатимуть його. З другого боку вiд Танi, зiщулившись, лежить Ольга. Таня думає, що вона вже спить, а вона не спить. - Пропали б ми з тобою, Таню, якби не оцi парусники, - говорить вона пошепки. - Тепер я чомусь певна, що неодмiнно зустрiну Андрiя, розкажу йому про все, про цю нашу нiч у вiдкритому морi... Коли єдиний маяк, по якому ще можем орiєнтуватись, - палаюча хмара над Марiуполем... - А я оце думаю про того комiсара, що зостався з кулеметом прикривати степ. Один на весь степ... Чи врятується вiн? Скiльки їх розсипано по степах... По тону її Ольга вiдчула, що вона думає знов про Богдана. - Врятуються... Ще повернемося ми в Бiлосарайку, Таню... Ще скличе нас унiверситет... Вiддавшись мрiям, вони вже полинули думками в майбутнє, коли станеться перелом на фронтах, i все буде iнакше, i рано чи пiзно хлопцi їхнi живими повернуться до них iз вiйни. Була вже пiзня нiч, коли вони почули з темряви моря чийсь голос, волаючий, зiрваний, захриплий вiд крику: - Ей, люди, люди! На помiч! Рятуйте! Виявилось, що вони проходять повз маленький острiвець, яких тут немало в Азовському морi. Голий пiщаний зализень серед морського простору, дранi рибальськi куренi i одним однiсiнька постать мечеться в темрявi бiля води, надриваючись вiд крику. Пiдпливли ближче, пiдiбрали цього Робiнзона. Вiн був мокрий увесь, бiг до них по водi, аж падав, а коли, захеканого, втягли його через борт, дихнуло вiд нього горiлчаним перегаром. Тiтка Федора впiзнала його: заготовач iз Мелекiна. Вiдплив вiн ще з першою моторкою, звечора тут у них був привал, добре випили, вiн заснув, i його забули. Навiть тепер, опинившись в них на суднi, вiн ще не вiрив своєму порятунковi, протверезений, трясся вiд переляку. Трохи отямившись, почав розповiдати, як вiн бiгав тут та кричав до всiх парусникiв, що проходили в темрявi, а вони не чули, минали, i вже думав, що так i зостанеться один серед моря бiля драних отих куренiв та крилатих голодних мартинiв, яких там повно на островi. Перед свiтом, коли на обрiї вже з'явилася смуга кубанського берега, вiтер подужчав, їх стало кидати серед хвиль, загойдувало. Таня, зморена за день, зiгрiвшись пiд брезентом, задрiмала. В дрiмотному забуттi зовсiм виразно побачила перед собою Богдана, вiдчула його теплу руку на собi їй стало солодко, приємно, що вона прокинулась. Але це було чиєсь, не його тепло, i воно одразу перестало її грiти. Вiдсунулась, скоцюрбилась самотньо, i їй так захотiлось раптом побачити хоч на одну-єдину мить того, для кого береже себе, свою нiжнiсть, дiвочi нерозтраченi почуття. Вже не могла пiсля цього заснути, все думала про нього. Чи ти є? Чи живий? Чи, може, лежиш десь у степу серед таких молодих-молодих, як отi, що їх пiдiбрали бiля суданки? Хмарою суне ворог, день за днем вiдступають степами на схiд почорнiлi вiд горя вiйська, i гусеницi ворожих танкiв пiдминають пiд себе людськi життя разом з їхнiми мрiями, пориваннями, разом з їхньою спраглою розтерзаною любов'ю. Кудись пiд холодними зорями жене вiтер цей її туго напнутий парус, i той, кого вона жде, все вiддаляється в мороцi ночi, чи, може, його й зовсiм уже нема, а їй усе чується через вiдстанi голос його, все зблискують крiзь куряву вiйни його далекi усмiшки. 50 Листи з ночей оточенських Ми не загинули. Ми живi. Попереду нам, як скiфам, степи стеляться порожнi. Лише лiтаки в небi нагадують: ХХ вiк! Небо величезне, степове. Ночi сухi, зорянi, запашистi. Людським потоком, пилюкою, полинами пахнуть цi ночi, з вечора й до свiтання сухими травами, євшан-зiллям шелестять... Це ми йдемо, оточенцi. Люди поза законом, люди обiрваних зв'язкiв, тi, кого звiдусiль пiдстерiгає смерть. Цiлу нiч iдемо не присiдаючи. Птахи пурхають у нас iз-пiд нiг, i нам самим хочеться бути птахами. Хочеться пiдняти в повiтря свої тiла, свої рани, свої ще не розтрощенi кулями мiзки, злетiти понад заграви пожарищ, понад ворожi заслони i вирватись з цiєї злощасної пустелi, що зветься оточенням, з цього величезного вакууму, який ми неспроможнi заповнити. Нас мало. Нас жменька. Ми тiльки одна iз тих численних груп, що пробиваються зараз степами на схiд пiсля того, як нас розбито, пiсля того, як i штаб нашої армiї на чолi з генералом Смирновим полiг у бою пiд Чернiгiвкою. Ми вели бої до повного виснаження сил - i не ми винуватi, що так сталось. I тепер цей виснажливий похiд. Iдучи в степах, всюди натрапляємо на слiди Днiпрогесу, натрапляємо, мов на рештки загиблих цивiлiзацiй. Щогли. Порожнеча навкiл, i в нiй - стрункi днiпрогесiвськi щогли. Наче дiвчата з коромислами на плечах, пiшли й пiшли степами на схiд, через балки, через горби i пагорби, - ледве помiтнi зникають у далечi степовiй... Обiрванi їхнi дроти бiля нас важко звисають додолу, губляться в полинах. Iнодi ми зупиняємося бiля такої щогли, i вона високо здiймається над нами, як монумент iншому життю, як нагадування про життя електричне, трудове, коли бджолиний гул електромоторiв цiле лiто чути було на колгоспних токах i лампочки Iллiча свiтилися в хатах степовикiв. Тепер, одiрванi вiд Днiпрогесу, одрубанi вiд сходу, щогли самотньо бовванiють в степах, безрадiсно опустивши додолу обшматованi дроти. Струми, силою рiвнi блискавицям, проносились над степом по цих дротах, а зараз нема в них нi iскри, i дроти звисають над полинами безсило, мов жили, з яких випущено кров. Скiльки отак марно стояти оцим щоглам? Скiльки бринiти в неволi на вiтрах степових? Покриєтесь iржею, i полини, мабуть, виростуть вищi за вас, коли ми повернемось сюди. Щодень нам тяжчає. Нас мучить спрага. Виснажує голод. А головне, що нiхто з нас не знає, чим скiнчиться цей наш оточенський похiд. Чи проб'ємось до своїх, чи в сутичцi з ворогом десь погинемо, чи ще гiрше - концтабiр, полон. Полон - це лякає найбiльше, це гiрше, нiж смерть. Таких, як ми, зараз виловлюють по степах, набивають ними кошари степовi, кривавими колонами женуть на захiд, за Днiпро, звiдки повороту нема. Заградотрядник каже менi: - Коли що - стрiляйся. Iнакше спитають: чому? Чому зостався живий? А я не хочу стрiлитись. До останнього подиху хочу боротися - хiба я не маю права на це? Звиватись. Прикидатись. Причаїтись, де треба. Причаїтись, нiби вмерти. Щоб раптом ожити, випустити пазури i загнати їх у ворога. Ти скажеш: це на тебе не схоже, Богдане, коли ти цього навчився, адже ранiш ти був добрим, я тебе знала нiжним, вiдкритим, незлобивим... Так, були ми добрi. Книга, наука була нашим прапором. Цей ось вирощував хлiб. Той учився. Той будував кораблi в Миколаєвi, а Заградотрядник полював звiра в далекiй похмурiй тайзi. Багатi були ми кожен своєю працею, творчiстю, мрiями, думками. Тепер ми маємо тiльки зброю - знаряддя смертi в руках та душi, налитi пекучою зненавистю. Для людини це так мало! Он у нього, в Заградотрядника, я знаю, бритва в протигазнiй сумцi. Вiн хотiв нею зарiзатись, коли стало вiдомо, що нас оточили, а тепер готовий без вагань черкнути нею горло першому-лiпшому ворожому вартовому, що стрiнеться нам на путi. Вчора один вiд нас вiдстав. Навмисне вiдстав, приховався. Коли ми спали, вiн одповз вiд нашого гурту i залiг у соняшниках, ждучи, поки ми пiдемо. Але, перш нiж рушити далi, ми його розшукали. Саме загрiбав у землю документи. Глянули: нема вже в нього зiрочки на пiлотцi. Ще годину тому була, а зараз нема, тiльки невилиняла цяточка на тому мiсцi. I нiби погасла без тiєї зiрки пiлотка, погас вiн сам. В кишеню до нього - там листiвка, пожовкла, вилиняла, потай пiдiбрана десь у степу. Раssiегschеin. Перепустка в iнший свiт, не наш; перепустка до таборiв, до кошар, до безправ'я, до палиць наглядачiв. I стали його топтати. Потiм, пiдвiвшись, стоячи навколiшках перед нами, викачаний у пилюцi, вiн просив пощади вiд нашого оточенського суду, жалюгiдно канючив життя, не бачачи, як Заградотрядник за спиною в нього вже висмикнув бритву з протигазної сумки, а ми всi дивимось зрадниковi нижче пiдборiддя, нашi вiдчуженi погляди там, де адамове яблуко. Ми пiшли далi, а вiн лишився в соняшниках, на бенкет воронню. Такi ми стали. I за це найстрашнiший, непримиренний наш рахунок тобi, Гiтлер, тобi, вiйна! Знаємо, що є десь люди, якi живуть поза досягом кулi. I можуть нiч спати. I можуть вiльно напитись води. Безводдя - ось чим катує нас степ. Коли випадає перед свiтом роса, ми, попадавши, по-собачому злизуємо її язиками з трави. Але скупо й роса випадає. Якби тiльки напитись! Хоч раз якби погамувати спрагу! Ми згадуємо повнi води Днiпра, ми i ввi снi припадаємо до них спраглими, потрiсканими губами. Якось уночi у темрявi щось забiлiло перед нами у видолинку - озеречко степове, плесо чи заплесок якийсь? Як ошаленiлi, кинулись ми до нього. Забувши про обережнiсть, гупаєм чобiтьми на весь степ i бiжимо, бiжимо... Аж ось i воно, озерце! Ждали, що захлюпає водою, а воно дзвiнко загупало у нас пiд ногами: бiле, тверде! Солончак! Шелестить трава пiд ногами, шелестять язики в пересохлих наших ротах. Важко передати всю силу нашого устремлiння вперед, жагу вирватись iз оточення. Вся сила, енергiя вся - на прорив. Вперед, вперед! Тiльки б вирватись! Тiльки б пробитись! За всяку цiну! Будь-що! В путi зустрiчаєм зорю свiтанкову, але вона не радує нас: перед нею, перед свiтлом її, як нiчнi створiння, мусимо ховатись, щоб ждати знову темноти. Вдень нас не видно. Вдень ми як звiрина степова. Вiдлежуємося по бур'янах, по колючих лiсосмугах та соняшниках, спимо, обливаючись потом, бо сонце палить згори на нас i вiтер не проб'ється до нас у гущавiнь. Прокинувшись, бачимо небо над собою i в ньому деколи орлiв. Не знаємо, хто зостанеться з нас живий. Може, всi порохом станемо, вiтром, травою... Може, отi орли вип'ють з нас очi в степах. Але, здається, й травою ставши, почуємо радiсть, коли все це скiнчиться i розтрощеними фашистськими танками та гарматами завалюватимуть вiдродженi печi "Запорiжсталi". Чи звiдси ти чуєш, Таню, мене? Може, справдi iснує в природi якийсь таємничий магнетизм, якiсь недослiдженi струми, iмпульси, що передають людськi думки вiд мозку до мозку - на вiдстань. "Пиши хоч у думках..." Про це ти просила, коли востаннє ми бачились у чугуївськiм таборi, i ось я посилаю тепер тобi цi ненаписанi листи, цi думки свої, що не проходитимуть через жодну польову пошту. Зараз ти вiд мене на вiдстанi зiрки, i хай душа вiльно говорить до тебе, як до зiрки, далекої, недосяжної. Таня Криворучко - називатиметься ця зiрка моя. Як часто я стримував у собi свої почуття, аскетично скупим був на ласки, соромився говорити тобi нiжнi слова, щоб не здаватися сентиментальним. Зараз я даю собi волю, даю волю всьому тому, що клекоче в моєму серцi, - хай воно говорить само. Зараз звiдси я ще дужче люблю тебе, хоч думав, що дужче - не можна. Руки твої люблю, що мене обiймали, очi, що так сонячне до мене смiялись. Примхи твої, й легковажнiсть, i ревнощi - все люблю. Коли ще на Київщинi, в першiм випробуваннi, пiдвiвшись живим з-пiд шквального мiнометного вогню, побачив пiд хатою дивом уцiлiлу серед чорного виру вiйни високу рожу, розпалахкотiлу на сонцi, ти менi уявилась, як вона, - вся в красi, в шепотi, в замрiяному устремлiннi вгору кудись. Ти менi найдорожча людина на свiтi, але, страшно подумати, iнодi менi надходить таке на душу, щоб тебе не було, щоб зник у менi твiй суджений, людина, якої ти ждеш, а щоб зостався тiльки боєць, що може собою не дорожити, солдат, що несе в душi тiльки ненависть. Без близьких, без рiдних, один у свiтi, як багнет. Без любовi, може, легше було б нам воювати i вмирати в бою? Але це хвилинне, цьому не вiр. Любов якраз i дає нам силу, здатнiсть переносити все. Бiля мене лежить Духнович. З усього студбату бiля мене вiн зостався один. Ти не впiзнала б тепер його, нашого Мирона. Зарiс рудим, у вухах земля, з протигазної сумки стирчить ручка гранати й сирий качан кукурудзи. Тi, що не забракували його в райкомi, можуть не червонiти за нього: вiн став солдатом. В боях на Днiпрi i пiзнiше, уже по цей бiк, в степовiй Українi, я бачив його безстрашнiсть, байдужу якусь, нiби фатальну, але безстрашнiсть. Неймовiрно швидко вiйна перековує людину на свiй лад. Ще "Iлiада" бринiла нам у вухах, а ми вже були готовi вбивати. Уяви собi, той самий Духнович, що в унiверситетi так i не навчився нi ходити як слiд по азимуту, нi стрiляти до ладу, тепер навчивсь убивати. Я бачив, як вiн робив це, а потiм зiзнався менi: - Розумiєш, Богдане, чимдалi почуваю все бiльшу потребу вбити, вбити собi подiбного, якого-небудь спiвплемiнника Шiллера, Гете. Iнодi маю просто непереборне бажання випустити з нього дух. Чим це пояснити? Як давно ми вже воюємо! Як зiстарила кожного з нас вiйна! Вже нiби не мiсяцi а роки, десятилiття оддiляють нас вiд студентських аудиторiй, вiд бiблiотек, гуртожиткiв, вiд сонця студентської юностi... Йдучи по степу оточенському, десь в далечi недосяжнiй бачимо рiдний унiверситет, i залiзобетонний хмарочос Держпрому, i тi заповiтнi райкомiвськi дверi, крiзь якi ми вийшли в цей буремний, розвирований свiт. Прийдуть пiсля нас iншi поколiння, буде в них iнше життя, iншi звичаї, i буде їхнє життя, напевне, легшим, нiж наше, але чи зазнають в нових умовах вони нашого горiння, чи переживуть те почуття, з яким ми покидали райком! Звiдси, з рiвнин скiфського степу, гiгантська будова Держпрому для нас як маяк. Отi хмарочоси новiтньої iндустрiйної України в каскадах бетону i скла, вони й тут весь час живуть для нас десь за небосхилом, ваблять, i кличуть, i мають для нас значення символiчне. Пора, однак, збиратися в путь. Встаємо. Заспанi. Злi. Їмо гречку, суху, солону, - гречаний концентрат. Коли нас було розгромлено i ми ще блукали в степовому байрацi серед розтрощених дивiзiйних обозiв, ми на кожному кроцi натикалися на розшматоване, розстрiляне, недбало кинуте серед побоїща армiйське наше добро. Валялись репнутi рогожанi лантухи, з яких сухарi висипались на землю. Цукор купами. Консерви. Концентрати рiзнi в маслянистих паперових пачках - сухi супи. Тодi нi я, нi Духнович, нi Вася-танкiст нiчого не брали. Нам здавалось все це непотрiбним, бо ми вже не уявляли собi, що нам ще доведеться їсти. Тiльки оцей ось опецькуватий артилерист Гришко, що був до вiйни комiрником у колгоспi, та рядовий Новоселець встигли набрати у свої солдатськi мiшки сухих армiйських супiв та концентратiв. Тепер усе це стало нашою колективною власнiсiю, i перед тим, як вирушити далi в путь, ми з шкарубкої Гришкової долонi одержуємо кожен свiй скупий рацiон - жменю сухої солоної гречки, з якої мали б варити супи. Пiд час переходiв найтяжче з нас доводиться грузиновi Хурцiлявi. Товстий, задишкуватий, вiн ледве встигає за нами, ми цiлу нiч чуємо, як вiн дихає важко, i нам його жаль. Всi днi вiн зажурений, вiд нього рiдко почуєш слово, тiльки й чуємо його дихання та ще оцей хрумкiт зараз, коли жує гречку, яка повинна зарядити його силою на всю нiч ходьби. Беручи в долоню порцiю чорної концентратної гречки, я бачу iнше - бачу, як бiлiли нам чугуївськi гречки, коли ми вiдправлялись на фронт. - Невже оце та гречка, - кажу до Духновича, - що так бiло нам цвiла у Чугуєвi? - Вона. Почорнiла. Перш нiж рушити, пiдводимось, озираємось навкруги. Несамовито червоне сонце сiдає над степом. Нiби куриться воно, нiби щойно сформувалося в кулю з отих червоних вихровищ, розпечених ураганiв, що оточують його, розбуявшись на весь захiд. Серед просторiв степових де-не-де бовванiють давнi високi могили. Це той степ, кохана, що його ми з тобою збирались дослiджувати. В цих степах батько мiй колись за степовими пiратами - махновцями - ганявсь. Вiк тачанок минув - танковий вiк над степом гуркоче. Чуємо вiддалений стугонливий гуркiт. Iдуть танки. З червоної кушпели заходу далеким шляхом степовим сунуть на схiд величезною колоною, щоб десь там з такою ж колоною зiйтися сталевим клином. Стоячи серед сухих почорнiлих соняшникiв, ми бачимо, як танки один за одним виринають баштами з червоного туману, з моря кривавої мли, що нiби котиться, насувається разом iз ними з заходу. О Нiмеччино мiнезингерiв, Нiмеччино Бетховена, Шiллера i Гете, подивись на себе сьогоднi! Ранiше йшли вiд тебе на схiд фiлософи, поети, великi гуманiсти, а сьогоднi йде залiзний знищувач у касцi туполобiй, iдуть молодi арiйськi бестiї, закутi в броню, руїнники i вбивцi, що прийшли понищити наш край, нашу культуру, нас самих. Мовчки дивимось, як вони проходять. Мовчки стинаємо зубами. Ми не можемо їх спинити. За Днiпром у нас були проти них хоч чорнi, налитi вогнем пляшки, а тут i цього нема. - Будуть i в нас, - цiдить крiзь зуби Вася-танкiст, стоячи бiля мене. - Будуть, будуть! Ще бiльше буде! Обiрванi, обшарпанi оточенцi, ми передчуваємо: будуть ще битви переможнi. По тисячi стволiв виставить армiя наша на кiлометр фронту, В кiлька поверхiв авiацiя буде в повiтрi. Тисячi танкiв, першокласних бойових машин, пiдуть на захiд, i здригатиметься, розсипатиметься вiд ударiв артилерiї Берлiн, i, може, хтось iз нас, що йде зараз в оточеннi, побачить Гiтлера в клiтцi, розбитий рейхстаг, визволений Бєлград i Прагу далеку, прекрасну... Ми вирушаємо, i червонi урагани заходу гаснуть нам уже в путi. 51 Сю нiч веде нас Колумб. Вiн щойно приєднався до нас. Вiн єдиний серед нас цивiльний. Такими менi уявляються запорожцi: здоровий, кремезний, з тих, що двох парубчакiв за шкiрку пiднiме, тихо стукне лобами й так само тихо знов на землю поставить. А сам сумирний, повновидий, вуса красивi, русявi. В картузi, у вишитiй льнянiй сорочцi i брезентовiм плащi поверх неї. Ми майже нiчого про нього не знаємо. При перевiрцi документiв лише запам'яталось, що звати його Христофор. Духнович додав - Колумб, i звiдси й пiшло: Колумб та Колумб. Так i йде з нами тепер цей степовий мореплавець. Зустрiли ми його, як тiльки минули плантацiю соняшникiв, де днювали й звiдки бачили колону нiмецьких танкiв. Ще не звечорiло, коли ми побачили пiд лiсосмугою табун безладно кинутих тракторiв. Мов схарапудженi конi, звернувши з дороги, вони кинулись який куди i так неподалiк посадки на стернi застигли. Ранiш ми вже бачили в степу розстрiлянi череди худоби, убитих пастухiв бiля них, що гнали цю худобу в евакуацiю. Тепер перед нами були розстрiлянi трактори. Ми ще вдень чули, як диркав тут над полем нiмецький лiтак, але тодi не надали цьому значення. А тепер перед нами були наслiдки його роботи - залiзне кладовище тракторiв. На найближчому до нас тракторi схиливсь на кермо, нiби задрiмав пiсля втомливої дороги, юнак бiлявий, чубатий. А пiд трактором у пилюцi ще свiжа калюжа кровi i друга калюжа - мазуту. З другого трактора сторчма звалився тракторист, нiби в останню мить кинувся ховатись пiд трактор, i так лежить - вниз головою. Ще i ще. Ми думали, що нема тут уже нiкого живого, але коло лiсосмуги мiж тракторами раптом помiтили кремезну постать дядька в картузi i плащi. Стояв у глибокiй задумi серед розстрiляних трактористiв, серед мертвих тракторiв i, здається, й не чув, як ми до нього пiдiйшли. - Ти з цiєї колони? - одразу накинувся на нього Заградотрядник. Дядько подивився на нього довгим втомленим поглядом : - З цiєї. - А як же, що ти живий? - Судилось. - Живий один серед стiлькох? Орли клюватимуть твоїх трактористiв, а ти живий? Дядько розсердився: - Та й ти ж чомусь живий? - Не тобi мене питати... Ану, руки вгору, ми зараз тебе обшукаємо! Заградотрядник кинувся був до нього, щоб обшукати, але вiн не дався. - Не пiдходь! - погрозливо пiдняв над головою стиснутий кулак. Пуд сили був у тому кулацi. Розмiром був мало чи не такий, як Заградотрядникова голова. А на кулацi слiди засохлої кровi. Чи допомагав кому та закривавився, чи своя. Згодом вiн сам показав нам свiй евакуацiйний лист, з якого ми дiзналися, що вiн агроном однiєї з степових МТС. Був призначений вiд райкому партiї старшим при цiй колонi тракторiв, а тепер ось вона... Частина