трактористiв розбiглися пiд час обстрiлу i бiльше не вернулись - чи пораненi, чи просто не вернулись, - а цих ось бачите на мiсцях: той он завис, повалився вниз головою, той назавжди заснув на кермi... Вася-танкiст, який уже нишпорив бiля найближчого трактора, гукає раптом: - В радiаторах є вода! Вода! Але, як виявилось, й радiатори були побитi, повитiкало з них. Лише з деяких понацiджували трохи теплої, не прохололої ще - вистачило губи промочити. Колумб далi пiшов з нами. Ми маємо компас, щоб орiєнтуватись, маємо зiрки в небi, щоб знати, де схiд, де захiд, але вiн, який добре знає мiсцевiсть, теж стане нам у пригодi. Вiн муситиме вести нас в обхiд населених пунктiв, де вже, напевно, повно нiмцiв, вiн поведе нас глухими степами. Перед тим, iспанським, Колумбом були океани води, безвiсть води, а перед цим - безвiсть сушi. Заграви в степах. Горять емтеесiвськi нафтобази, елеватори на далеких станцiях, скирти. Помiж цими пожежами - наша оточенська плавба. Ми позбавленi можливостi йти по прямiй. Нам доводиться кружляти, далеко обминаючи село, в якому чуємо гуркiт танкiв, триматись осторонь великих шляхiв. Центровi дороги не для нас, ми тепер люди манiвцiв, люди темних дорiг, як каже Гришко. Небезпеки ждемо на кожному кроцi. Щомитi ждеш, що спалахне, просто межи очi вдарить ракета i гаркне хтось: "Хальт!" Обережно бредемо якимось перелогом по високих трiскучих полинах. Ми вже пропахли, прогiркли ними наскрiзь, власнi губи гiркi вiд них, гiрко в ротi вiд полиневого пилу, гiрко на душi. Кiнчаються цупкi полини - i, замiсть них, уже щось легше, ламкiше пiд ногами. - Гречка, - пояснює Колумб. - По гречцi йдемо, - каже, важко ступаючи по нiй своїми чобiтьми. Десь неподалiк на шляху звиваються ракети, i ми падаємо, повземо далi поповзом. Толочаться, ламаються хрусткi стебла, кожен з нас залишає за собою слiд, витолочений назавжди. Гречка не трава, вона вже не пiдведеться. Вже ми виповзали з гречкових масивiв, коли у вибалку, в сторонi, почули раптом приглушений голос Гришка: - Сюди! Пасiка! Так, це була справжня колгоспна пасiка, виставлена, певне, ще перед початком вiйни сюди, до квiтучих гречок, на їхнiй червневий цвiт. На хатки в мiнiатюрi були схожi цi рамковi вулики, в кожному з яких жила бджолина сiм'я, а пасiка вся нагадувала мiнiатюрне село, що причаїлося попiд гречкою, як попiд лiсом. Бджолине поселення! Весь край розворушено, горять нафтобази, лежать череди, розстрiлянi по степах, нiщо живе не знаходить собi мiсця, i тiльки це мирне бджолине поселення стоїть собi тут, ще не помiчене вiйною, щасливо нею забуте. Ненадовго забуте. Вже посеред пасiки в темрявi чути шарудiння, трiск - там розламують рамки. Витрушують бджiл, похапцем дiлять, паюють налитi медом щiлинки. Розполоханi бджоли вже гудуть над нами, сердито жалять за цей грабунок чи, може, за те, що не гречковим медвяним духом, а полинами пахнемо, за те, що гiркi ми люди, полиневi. З обов'язку командира я мусив би припинити це, заборонити, але я знаю, якi ми всi виснаженi голодом i як багато нам треба сил. Менi й самому Татарин уже вiдламує шматок щiльника, i я беру, жадiбно висмоктую бджолиний набуток, що пахне лiтом, сонцем довоєнним, цвiтом степовим. Далекими вiками, буйним козацьким степом ще пахне менi цей чистий пашистий мед. Ласують усi, тiльки Колумб не бере участi в цьому недоброму дiлi. Вiн стоїть осторонь, як докiр, як живе сумлiння. - Їжте, Їжте, синочки, - чуємо раптом голос незнайомий, старечий. Поруч з Колумбом зупинився хтось. Пасiчник! Заклопотанi своїм промислом, ми й не почули, як вiн пiдiйшов. Маленький дiдок з костуром у руцi, в кудлатiй шапцi, одягнутий вже по-зимовому. Наче готується тут i снiг зустрiти бiля цих гречок та бiля пасiки, i зиму з ними намiрився зимувати. - Тiльки в мене в куренi - он накачаний є, а вуликiв... нащо ж їх так? Це пасiка колгоспна, ще, може, нашi заїдуть за нею, голова сказав: "Жди". - Нiхто вже, крiм нiмцiв, сюди не заїде, - буркає глухо Гришко. - 3 наших ми - останнi. - Ой не кажiть. Фронт ще може по-всякому обернутись. I вiн знову запрошує нас до куреня, на готовий мед. Нiхто з нас не йде. Гарячий вiск щiльникiв мовби забив кожному з нас горлянку - мовчимо. Знiяковiлi, крок по кроку вiдступаємо, задкуєм вiд пасiчника, вiд бджiл. Опинившись за межами пасiки, стрiмголов кидаємось тiкати в темноту. Самi ми собi нестерпнi пiсля цього. Краще б ми вижебрали, вистарцювали в того старого, нiж отак... А в очах Колумба якi ми тепер? Ватага обiрванцiв, степових волоцюг, що вже пасiки обкрадають, з бджолами воюють!.. - Що вдiєш, - мовби вгадавши нашi гризоти, каже похмуро Колумб. - Однаково тим дiстанеться. Заїдуть, потрощать. - I додає пiсля паузи: - Кiнчився наш медозбiр. Йдемо якоюсь балкою. Здається, не зовсiм туди йдемо, куди нам треба, а туди, куди вона сама нас веде, оця кривуляста степова балка. Вже пiзно. Небо затягає хмарами; з-пiд далекої хмари поблискує пiзнiй ущербок мiсяця, наче то далеке, чиєюсь кров'ю налите око з-пiд насупленої брови суворо стежить за нами: "Ану, хто ви? Куди йдете серед нiчних пожеж? Чого блукаєте ночами в степах, захудорбленi, зарослi, мов звiрi? Чого не знайдете собi пристанища на цiй просторiй, ще вчора такiй привiтнiй землi? " - Де ми? - питаю Колумба. - Чи не надто ми вiдхиляємось? - Нi, - спокiйно каже вiн. - Тут десь неподалiк має бути птахоферма колгоспу Енгельса. Леггорнiв розводили. Незабаром на схилi помiчаємо хату, а в хатнiм вiкнi жовтаве, ледь помiтне свiтло. Нiде нiкого, нi життя, нi влади, а вiконце свiтиться. Хто там свiтить? Сторожко пробираючись далi дном балки, натрапляємо раптом на ставок. Забувши про обережнiсть, кидаємось до нього, припадаємо до води, запалено п'ємо її, теплу, густу, з запахом мулу i ще чогось. Пiр'я густо бiлiє бiля ставка. Пiр'я леггорнiв... Зi зброєю напоготовi оточуємо хату. Ось передi мною вже бiлiє стiна, скупо освiтлена щербатим мiсяцем iз-за хмари, а на стiнi пiд самою крiвлею висять, мов на виставцi, щедрi дари степової природи: золотистi, зоставленi, мабуть, на насiння качани кукурудзи, перець червоний, стручкастий, величезнi вiнки цибулi... Вiнки тi одразу якось заспокоюють нас: значить, вiйна ще тут не була, не було тут, видно, ще нiмцiв, нi таких, як ми, оточенцiв, iнакше б не висiти отак спокiйно тугим золотистим вiнкам на бiлiй стiнi. Нечутно оточивши хату, припадаєм до вiкон. Люди в хатi! Повна хата якихось дiвчат... Стоять навколiшках на долiвцi, очима в куток, мов секта яка-небудь: моляться. Електрична лампочка звисає перед ними зi стелi, але нема в нiй свiтла, замiсть неї блима в кутку лампадка. Бiля печi, обпершись плечем об комин, стоїть засмучена жiнка, висока, смаглява, щедрої степової вроди. У вухах пiвмiсяцем блискучi сережки, хоч уже й не молода. Як птиця, що стереже свiй виводок у степу, так стояла вона над дiвчатами. Сама вона не молилась, був лише глибокий смуток на її чистому материнському обличчi. Зачувши шерхiт вiд вiкна, вона враз тривожно кинулась, i дiвчата разом обернулись до вiкон, i їхнi зосередженi, одухотворенi перед тим личка враз покривило жахом. У всiх шибках зарослi, страшнi первiснi люди! Приплюснутi до шибок носи, чорнi, закiптюженi мармизи якихось печерних варварiв - саме таких, якими уявлялися їм завойовники. Це вже їх оточено в цiй хатi, зараз їх хапатимуть, мучитимуть, глумитимуться, вбиватимуть!.. - Вiдчиняй! - Заградотрядник грубо заторготiв у дверi. I ось уже дверi нам вiдчинено, i вже ми в хатi всiєю своєю оточенською ватагою, i котрась iз дiвчат, що сполохано забились у куток, раптом вигукнула радiсно : - Зiрочки! Зiрочки на пiлотках! Нашi!!! I одразу обличчя дiвчат заяснiли усмiшками, i стали вони такi, мовби вся Червона Армiя знову повернулась сюди i можна жити, як ранiше. - А ви вже, значить, молитесь? - пiдступив до дiвчат Заградотрядник, запухлий, покусаний бджолами. - I не соромно? А ще ж, мабуть, i комсомолки? - А що ж нам зостається, хоч i комсомолки, - вiдповiла йому одна з дiвчат, дуже схожа на ту жiнку, що бiля печi, тiльки тоненька, молода, довгокоса. - Коли ви не захистили, то, може, хоч бог захистить, якщо є вiн десь там... у стратосферi... - Нема його i не буде, - рiшуче вiдрiзав Вася-танкiст i звернувся до жiнки: - Невже це все вашi дочки? - Ото моя, - кивнула жiнка на тоненьку чорнявку. - А це шкiльнi подруги її, теж дев'ятикласницi, аж iз села поприбiгали. Там уже танки їхнi ревуть. Куди ж вiд них рятуватись? Сюди, в степ, на птахоферму. В кутку за лампадкою iкона, бiльше схожа на картину: на великiй тарiлцi вiдрубана голова людська в терновiм вiнку. - То хто? - питаю у жiнки. - То ж голова Iоанна Хрестителя. Вiд старих ще зосталась. - А якими ж молитвами ви молитесь? - запитує вiд порога Духнович, вмиваючись над тазом. - А ми без молитов, - вiдповiла йому маленька, кругловида. - Ми вiршами. - Якими вiршами? - Просто, що перше на думку спаде в ту мить. Чи з "Кобзаря", чи з Лесi... - А я сьогоднi з "Мойсея" Франкового читала, - призналася хазяйчина дочка. - Вступ до поеми: "Народе мiй, замучений, розбитий..." - Та хiба вони вiруючi? - вимовила жiнка. - Церкви й знати не хотiли, все клуб та клуб. Але коли оце пiдкотилось i рятунку iншого нема, то й молитися почали. - За те, щоб нашi повернулись, - соромливо призналася веснянкувата, тонкоброва з кутка. - Самi вчили, що є тiльки атоми, матерiя i все таке iнше, - в нервовому збудженнi щебетала хазяйчина дочка. - Але так раптом захотiлось, щоб хоч яка-небудь сила була над нами отам угорi, щоб хоч якi-небудь стратосфернi боги там iснували та допомагали Червонiй Армiї... - Це просто смiшно, - каже Новоселець, але нi йому, нi нам не смiшно. Жiнка загадала дiвчатам, щоб iшли рiзати та скубти курей, готувати бiйцям вечерю iз бiлих своїх леггорнiв. Але ця розкiш не для нас. Ми не маєм права бiльше тут затримуватись. Повмивались. Декотрi на ходу встигли навiть пообшкрябувати щетину своїми тупими бритвами. Попiдтягувались, помолодшали, стали схожими знов на бойовий пiдроздiл. - Коли ж ви повернетесь? Звiдки вас виглядати? - накинулись на нас дiвчата, коли ми вже стали виходити. - Кажуть, вони нас ешелонами будуть вивозити в Нiмеччину, з торгiв продаватимуть... I нiби з майбутнього їхнього вдарив на нас стогiн невольницький, стогiн дiвчат - чернiговок, полтавок, киянок, яких ешелонами правлять на захiд в неволю, а в мiстi Люблiнi, на порозi "великого рейху", ганяють їх в банi, а перед тим вiдьми-есесiвки стрижуть дiвчат, ножицями коси на них обтинають. (Колись, через багато рокiв, один з нас так i почує: "В подруги моєї були такi гарнi коси, а тi вхопили - так i обпекли!)" Чи не оцi то будуть коси? Чи не оцiєї юної пташницi, що молилась тут сьогоднi Франковим "Мойсеєм"? Скоро i хатина, й дiвчата зникли з наших очей. Ми вiд них уже за другим горбом. З думки менi не сходить "Мойсей". Це була улюблена поема Степури. Не раз i на фронтi вiн повторював карбованi її рядки, особливо оце: Все, що мав у життю, вiн вiддав Для одної iдеї, горiв, i яснiв, i страждав, I трудився для неї.. Та ще оце: I пiдуть вони в безвiсть вiкiв, Повнi туги i жаху, Простувать в ходi духовi шлях I вмирати на шляху... Але ми не хочемо вмирати! Ми йдемо для того, щоб жити. Ми проб'ємось, вирвемося з цих степiв оточенських, де почуваємо себе, як пiд величезним скляним ковпаком, з-пiд якого висмоктано повiтря. Шумить i шумить висока стерня вiд нашої ходи, шелестять бур'яни пiд ударами дубленого Колумбового плаща. Ще дужче палахкотять на обрiях пожежi. В небi тiсно вiд хмар, неспокiйних, вируючих. Небо i все навкруги потемнiло вiд них, лише там, де сховався окрайок мiсяця за хмару, свiтлiє її розвiяне пасмо, як величезна Мойсеєва борода у Мiкеланджело, пам'ятаєш? 52 Знаєм - не однi ми йдемо. Безлiч таких, як i ми, бiльшими й меншими групами йдуть в цi ночi степами на схiд. Боягузiв вiдгонять. Зрадникiв страчують. Iдуть, випадково зведенi долею, об'єднанi лише метою, яка в нас одна: пробитись! Iнодi вночi ми зустрiчаємо таких, як i ми. Сходимось насторожено, недовiрливо. Вони остерiгаються нас, ми остерiгаємось їх. Вони пiдводяться з бур'янiв, ми теж пiдводимось, готовi щомитi вдатись до зброї. Хто? Свої! - i одлягає вiд серця. Порадившись, обмiнявшись чутками, застерiгши однi одних, "туди не йдiть, там засада", знову розходимось i продовжуємо путь невеликими групами - так виходити легше. Багато iз нас загинуть, попадуть в неволю, а iншi таки вийдуть, ввiллються в регулярнi вiйська i не раз потiм згадуватимуть нашi степовi оточенськi блукання. Лiто вiдступу, лiто тяжких оборонних боїв, оточень, лiто швидких судiв на дорогах, упертих атак, що кiнчаються нiчим... Згадується Рось, що коштувала нам стiльки кровi, а тепер давно уже в тилу ворога. Зiрваний Днiпрогес, що реве зараз там дужче Ненаситця, дужче Вовчого Горла, реве разом з дев'ятьма природними дикими порогами, як найгрiзнiший i найбiльший iз них. Пiсля зруйнування греблi як шалено вiн розлився в ту нiч, Днiпро, затоплюючи все пониззя! Горе було тому, хто опинявся серед цього розливища, серед божевiлля, страхiть... Нашi вiйська, що залишились у плавнях, рятуючись вiд затоплення, лiзли в темрявi на дерева, ми теж, шукаючи там переправ, як мавпи, цiлу нiч лазили по деревах, аж доки пiдпливли рибалки iз своїми каюками... А може, все це треба пройти? I гiркоту безглуздих втрат, i бої до останнього, коли тобi забувають передати наказ про вiдступ, i цi оточення - може, все це треба пережити, щоб стати iншими i перемогти? Дехто каже, що ми поспiшили висадити в повiтря Днiпрогес, каже, однак забуваючи про те, що, якби ми залишили днiпрогесiвську греблю цiлою, ворог негайно б скористався нею, з ходу вдерся б на лiвий берег, i ми не встигли б демонтувати заводи, i в степах би опинилося значно бiльше вiдрiзаних наших вiйськ, нiж тепер... Нi, той вибух зробив своє, як зробили, мабуть, своє i нашi невмiлi контратаки на Росi, i цi останнi на перший погляд марнi уже бої, що ми їх вели в оточеннi. Як нiщо не зникає в природi, так, гадаю, не зникає нiяке, навiть найменше, солдатське зусилля. Свiтання застає нас у посадцi, далеко вiд дорiг. Оце тихе, не стряснуте вiйною степове свiтання, - що може зрiвнятися з ним? Що може порiвнятися з оцiєю м'якiстю повiтря, з оцим супокоєм, що настає в природi з першою осiнньою серебринкою?.. Туман плаває над степом, а скiльки роси в цiй посадцi! Ми бредемо по нiй, як по водi. Краплиста, рясна, вона сивiє на кураях, на листi колючих гледичiй, поблискує бiсером на кожнiй павутинцi, що обплутує бур'яни. В посадцi натрапляємо на свiжi кубла, що їх, видно, залишили такi ж, як i ми, переднювавши тут. Ми теж обираємо собi на день захисток в лiсосмузi. Колюча степова гущавiнь, що ранiше захищала колгоспнi хлiба вiд суховiїв, тепер захищатиме нас вiд ворожого ока. Дикi голуби - горлички - здивовано позирають на нас iз верхiв'я посадки, вони - як наш дозор, i тут бiля них розташовуємось ми. Сьогоднi ми маємо можливiсть поснiдати. На шиї в Гришка поблискує золотистий вiнок дорiдної цибулi-сiянки, котру, як вiн запевняє, дала йому в останню хвилину жiнка на птахофермi. Добуває з своєї торби ще й бiлу хлiбину, яку йому та ж таки жiнка надiлила на прощання. Гришко розриває вiнок цибулi, дає кожному з нас по цибулинi, а Татарин тим часом паює хлiб. Дiсталось нам по скибочцi, ми їмо його обережно, щоб крихта не впала. I ми нiколи не забудемо цей хлiб, не забудемо цих скибочок. Степи лежать перед нами рiвнi до крайнеба, як футбольне поле. Вихри здiймаються по степу - наче снаряди там землю рвуть. Колумб, озираючи поля, розповiдає: - Урожай в цьому роцi на хлiба - давно такого не бачили. Вийдеш у поле - стiною стоять. Комбайни пустили - коси ламались... Цiкавою, мудрою людиною виявився цей Колумб. Уявляю, як близько зiйшовся б iз ним Степура, який так любив вiдкривати людей мiцного народного складу. Не про себе, а нiби про когось iншого розповiдає, i ми вже бачимо ранок недiльний, садибу МТС, бачимо, як степовий агроном, вставши разом iз сонцем, виголився заради свята, чисту вишиту сорочку надiв i виходить у поле оглянути пшеницi, бо скоро їх збирати, комбайни i трактори стоять напоготовi, токи в польових таборах пiдметенi й виструганi для зерна... Чисто всюди, як перед святом. Вийшов агроном i став посеред свого океану: кругом хлiб! Голодну Iндiю згадав, ерозiю десь в iнших краях i як по-варварському лiси десь винищують, а тут - розлив хлiбiв святковий. Сумирної, лагiдної вдачi була та людина, за покликанням хлiбороб, вирощувач плодiв i злакiв, людина з тих, що найбiльше люблять дивитися, як падають теплi веснянi дощi на поля i як буйно пiсля них все росте. Iшов агроном в той ранок недiльний i ще нiчого не знав, душа йому тихо спiвала, i настрiй був такий, що хотiв всю землю пшеницею засiвати, всiх людей готовий був прогодувати цим хлiбом. - То я тодi був, - каже Колумб. - То я такий був у ту чорну недiлю... Двадцять другого червня - день сонцевороту, найдовший у нас день в году, i йому судилося стати найчорнiшим днем нашої iсторiї. Якi трактористи були в нас, якi комбайнери... А тепер трактористи мої, комбайнери лежать пострiлянi... I степ цей заростатиме бур'янами, не буде вiд нього радостi для людей... Коли ми, видiливши вартового, лягаємо спати, Колумб теж лягає. Лягає, не скидаючи свого залiзного плаща, лише розстебнувши його трохи зверху, щоб не душив. Першим в дозорi залишається Новоселець. Це тихий, дисциплiнований боєць, ще зовсiм молодий, майже пiдлiток з блiдим маленьким обличчям, з незникаючою загадковою, усмiшечкою до всього i навiть до самої смертi. В серйозному дiлi йому цiлком можна довiрятись, але в якiй-небудь дрiбницi не погребує тебе обманути, легко може що-небудь потягти, i Гришко з своєю торбою весь час його остерiгається. Це, однак, не заважає їм бути в дружбi, i зараз я чую, як вони розмовляють. Гришко - не вперше вже - розповiдає Новосельцевi про свого п'ятирiчного сина: - Вкусить, було, кислого яблука i менi дає: на i ти накисляйся, татку. Або ще так каже: "Татка люблю, маму люблю i сам люблюсь". А як лягає спати, то все просить: розкажи, татку, як ото вiтер в лiсi ялинками вiтерує, себто шумить... Так-то, Новосельцю, а ти, дурний, - нежонатий. Всi сплять, i я вже сплю, коли мене будить Новоселець : - Товаришу командир! - Що трапилось? - Нiчого не трапилось, - каже вiн заспокiйливо. - Тiльки таке ось дiло... Iдiть за мною, покажу. Я йду за ним туди, де в кущах, розкинувшись, хропе агроном. - Дивiться, що ото в нього... З-пiд розстебнутої на грудях Колумба сорочки щось червонiє. Вогнем червонiє на сонцi... Прапор! Так ось чому вiн не дав себе обшукати, ось чому нiколи не скидає плаща. Ми стоїмо i дивимось мовчки на той жаркий багрянець матерiї. Шматочок пурпуру. Шматочок китайки. А вiн яскравiв на барикадах. I його, як вимпел, пiдiймали вiдважнi люди на снiговi верховини гiр, i, може, десь народились уже астронавти - люди майбутнього, що понесуть його в незвiданi далечi космiчних просторiв... Нiби вiдчувши нашу присутнiсть, Колумб ворухнув вусом, розплющив очi. - Це ти, вожак? Чого ви? - i, глянувши на розстебнуту, з вiдiрваним гудзиком сорочку, догадався i мовби аж знiяковiв. - Перехiдний. Цiєї весни нашою емтеес одержаний. При моїй колонi був... Вiн ще бiльше виростає в наших очах. I коли увечерi знов настає час нам вирушати, то навiть Заградотрядник, з властивою йому недовiрою до всiх, каже бадьоро: - Веди нас, Колумбе! Йдемо, i менi чути, як розмовляють мiж собою у темрявi Колумб та Духнович. Духнович мовби жалiється йому: - Така мала в нас планета, i таке, по сутi, мале на нiй людство, i все залежить вiд того, чи зможе воно коли-небудь об'єднатись - об'єднатись для мирної працi, для життя свiтлого, щасливого... - Ото вони кажуть, життєвого простору їм мало, - гуде Колумб. - А ви знаєте, що одна Iндiя з її теплом, багатими опадами могла б прогодувати населення всiєї земної кулi, звичайно, при кращому господарюваннi. А так - сама бiдує, iз злиднiв, з голоду не вилазить... По якомусь часi в темрявi знов натрапляємо на безладно кинутi трактори та комбайни, до яких ми пiдкрадаємося з особливою обережнiстю бо вони спершу здалися були нам танками. Завмерли трактори. А колись вони до пiзньої осенi гули тут цiлоденно i навiть вночi при свiтлi фар вуркотiли... В iншому мiсцi чуємо, як щось плутається у нас пiд ногами, i Духнович каже схвильованим голосом вiдкривача: - Кабель! Агроном його поправляє: - Не кабель, а огудиння, товаришу. Ми натрапили на баштан. Вже вiн зiбраний, перетолочений, перечавлений. Паслися тут, видно, такi ж, як i ми, що пройшли тут в одну з попереднiх ночей. Зостались нам лушпиння, та гниляки, та зеленi пуп'янки з дитячий кулачок, але все ж це волога, хоч губи є чим промочити. Повзаємо помiж огудинням, справдi як мiж переплетеним кабелем, i жадiбно висмоктуємо розчавленi, перетоптанi чиїмись чобiтьми кавунцi, i в душi благословляєм тих, хто цей баштан посадив. Розплутуючи цупке огудиння, Духнович невдовзi натрапляє справдi-таки на обривок телефонного кабеля. Звiдки вiн тут? Чи нашi покинули, чи, може, це кабель уже не наш, уже прокладений нiмецькими зв'язкiвцями, а оточенцi, проходячи тут, пошматували його разом з огудиною. Доки ми, стовпившись, розглядаємо кабель та гадаємо всякi догадки, на шляху в глибинi степу зненацька зблиснув вогник, задеркотiв мотоцикл. - Зв'язкiвець! Нiмецький зв'язкiвець мчить просто на нас, лунко роздеркотiвшись на весь степ, не бажаючи знати, що тут може бути живий ще хтось, крiм нього. Ми могли б його пiдстрелити, мов каплуна, але ми не будемо стрiляти. Колумб пiдказує менi iнше: перехопити кабелем дорогу i так тримати його на висотi голови мотоциклiста. Взяти його живцем! Ми не хотiли, щоб вiн зарiзавсь, з розгону налетiвши на кабель, але сталося саме так. Цьому, що сидiв за кермом, як ножем пересiкло горло, i нам, що тримали кабель, порiзало руки до кровi, зате другий, що сидiв за кулеметом в колясцi, взятий нами живим. Вiн наш полонений, i ми його ведемо тепер. 53 Розвиднiлось, i якось несподiвано виткнулось, зiйшло сонце, наше безрадiсне оточенське сонце, схоже на якийсь снаряд. Де ми? Що це за земля? Нема тут лiсiв. Нашi лiси - це соняшники. Бредемо, пригинаючись, через величезнi плантацiї соняшникiв, серед їхнього шорсткого, а де-не-де вже й зовсiм зiсохлого, чорного, нiби перепаленого листя. Головешки соняшникiв, колючi, жерстянi, б'ють в обличчя. Насiння - там, де його не повипивала птиця, - вже висипається само. Гришко та Новоселець виминають його на ходу, лущать, плюються лушпинням, i полонений позирає на них з подивом. Вiн досить слухняний. Iдучи, робить усе що ми. Де ми присiдаємо, i вiн присiдає, де поспiшаємо, вiн теж набавляє крок, не ждучи, поки хтось пiдштовхне його прикладом у спину. - Пилюка на листi, - застерiгає Колумб. - Близько, значить, дорога. В такий час при сонцi дорогу переходити вже небезпечно. Вiдступивши трохи назад, в глибину соняшникiв, ми робимо привал. Отут i переднюємо серед пилюки, пiд ковпаком цього непорушного неба. Зморенi переходом, товаришi сiдають, роззуваються, - треба дати перепочити ногам. Нiмець теж сiдає i, за прикладом iнших, стягає з себе офiцерськi свої, десь пошитi в Нiмеччинi чоботи. Заградотрядниковi не терпиться. Киваючи на нiмця, вiн запитує мене, яке буде розпорядження щодо цього типа. - Допитай, - кажу я Духновичевi. Духнович, який найкраще з-помiж нас знає нiмецьку, охоче бере на себе обов'язки перекладача. Пiд час допиту з вiдiбраних документiв з'ясовуємо, що це тиловик, офiцер хiмслужби дивiзiї гiрських стрiльцiв, яка вже наступає десь попереду, розгортаючи удар на Ногайськi степи. Що особливо вразило нас iз Духновичем, вчорашнiх студентiв, так це те, що цей наш бранець ще недавно теж був студентом i, як i ми, не закiнчив курсу, бо пiд час гiтлерiвського походу на Францiю одягнув вiйськову форму. - Колега, - звертаючись до мене, каже насмiшкувато Духнович. - Хоч "Гавдеамус iгiтур" з ним заспiвуй. Однак не до спiву тут нi йому, нi нам. Духнович, ставши знову серйозним, розпитує полоненого про рiзнi важливi для нас подробицi. Ми з танкiстом дещо розумiємо з вiдповiдей нiмця, але - боже! - що це за мова, на якiй нам судилося з ним порозумiтись! Лебенсраум... Блiцкрiг... Iприт... Люїзит... Ось такою мовою вiн зараз з нами розмовляє, потомок Гете, потомок нiмецьких гуманiстiв, сучасний лейпцiгський бурш! Вiн охоче говорить про гази: - Ота перша газобалонна атака 22 квiтня 1915 року коли ми випустили 180 тонн задушливих газiв на позицiї французiв та англiйцiв, вивела з ладу всього 15 тисяч чоловiк. То була наївна спроба в порiвняннi з тим, що ми маємо тепер. Зараз в наших нiмецьких лабораторiях народжується речовина незрiвнянно вищої токсичностi. До того ж вона не матиме нi кольору нi запаху, i виявити її в повiтрi навiть в смертельних концентрацiях практично буде неможливо. Вона викликатиме слiпоту, паралiч нервової системи, для цiлих армiй вона нестиме миттєву смерть, розумiєте, - миттєву! Очi в нього стають блискучi, ошаленiлi, коли вiн говорить про це. Йому, видно, подобається приголомшувати нас своєю таємничою хiмiчною могутнiстю. Вiн дивиться на протигазнi сумки, що висять через плече на декому з нас, i скептично хитає головою: не вбережуть, мовляв, не врятують. А в тих сумках i протигазiв нема давно, їх повикидали. Менi пригадуються гумовi, схожi на скафандри костюми, що ми в них ходили на заняття в унiверситетi, дегазували уявно отруєну мiсцевiсть. Виявляється, i скафандри - не захист: - Вiд нових наших газiв свiт ще не знає захисту. Будуть мiльйони загазованих. I це говорить людина? - Гадина, кобра, - каже Татарин, замахуючись прикладом за спиною полоненого, але я спиняю: - Наказу не було. - А що з ним панькатись? - викрикує Заградотрядник. - Чого ждати? - Рука його шарпнулась в протигазну сумку, ми знаєм за чим. - Стривай, - одвiв його руку Духнович. - 3 твого боку, mеin IiеЬеn Gеnоssе, це було б не зовсiм гуманно... Останнi слова роздратували Васю-танкiста: - Не забувай, Духнович, девiз нашого гуманiзму: коли ворог не здається - його знищують. - Але ж вiн здався. - Здався? - зловiсно - вигукує Заградотрядник. - Ми силою, хитрiстю взяли його! Чорта з два вiн здався б! Отже, "його знищують"... Тепер вiн хоче вихитрувати собi життя. А ти, курсанте, вже й вуха перед ним розвiсив, мов який-небудь беззубий пацифiст... - От, бач, уже й ярлик, - косо посмiхнувся Духнович. - Тiльки мене цим не злякаєш... Нагадую, що йдеться про життя хоч i нiкчемного, та все ж таки представника роду людського... - Ти ще вважаєш його людиною? - А хто ж вiн? Гусак? - Двоногий звiр! Такий же бiснуватий, як i його фюрер! Чиркнути по хрящиках, щоб i не писнув. Я вважаю, однак, що з такими речами спiшити нема чого. - Припинити дискусiю. Переднює, а там видно буде. Нiмець, певно, розумiє, що йдеться про нього, що вирiшується його доля. Прищухлий, пристрашений, вiн допитливо дивиться на мене своїми голубими арiйськими очима, аж поки я кажу йому: - Шляфен. Спати. Духнович i нiмець лягають поруч. I ось ми всi вже, крiм вартового, - i оточенцi, i наш бранець, - покотом лежимо в сухих соняшниках, лежимо, як у величезнiй в'язничнiй камерi, де замiсть стiн мурованих, замiсть стелi низької - небо високе, вiдкрите нашим думкам. Коли менi здається, що всi вже сплять, до мене несподiвано пiдповзає Заградотрядник. - Ну скажи - чому ти проти того, щоб його прикiнчити? Тобi жалко? - Не жалко. - Так в чiм же рiч? Принцип? - Можливо. - Ох, Колосовський... - Охкай за себе, за мене не охкай. Весь день, доки iншi сплять, розплатавшись у соняшниках, один iз нас сидить над нiмцем, стереже, розглядає його, свого смертельного ворога, зблизька. Вiн молодий ще, як i бiльшiсть iз нас. Бiлявий, стрижений пiд бокс, iз свiжим на щоках рум'янцем. Мабуть, вiд пережитого нервового струсу вiн жахливо потiє. Раз у раз обливається потом i тхне ним, i руки в нього липкi, як у солiдолi. Коли сонце почало припiкати, вiн скинув iз себе френч, скинув штани, зостався в самих трусах, пiдставивши сонцю ноги i свої плечовi добре натренованi м'язи. Вiн часто перевертається, лягаючи то долiлиць, то горiлиць, видно, не спиться йому, занепокоєному думками про свою теперiшню долю. Коли менi випало нести варту над ним, вiн, здається, задрiмав, але потiм я помiтив, що вiн лише вдає, що спить, бо крiзь напiвзаплющенi повiки голубi скалки його очей недремно дивились на мене. Що вiн думав? На що сподiвався? Може, тiльки ждав тiєї хвилини, коли мене зборе сон i вiн, схопившись, дремене у своїх трусах туди, де за обрiєм гуркоче вiйна. Недалеко вiд нас проходить степом залiзниця, i, коли пiдведешся, з соняшникiв видно переїзд з чорно-бiлим шлагбаумом. Хто опустив його, той шлагбаум? Чи вже ворог, окупант, чи, може, останнiй наш залiзничник перед тим, як покинути степову свою будку, опустив його, перекрив за собою дорогу на схiд? Там нiякого руху. Час вiд часу через нас в небi йдуть горбатi їхнi лiтаки. Нiякi шлагбауми їм не перепона. Важко iдуть курсом на схiд. Я бачу, що полонений, примружившись, стежить за ними. - "Юнкерси"? Нiмець киває ствердно: "юнкерси". Бомбовози. - Руки б тому покорчило, хто їх видумав, - каже, прокинувшись, Гришко i звертається до Духновича, який, виявляється, теж не спить: - Хто його вигадав, перший лiтак? - Той, перший, навряд чи думав про вiйну. - А той, що винайшов бомбу? - Той скаже, що теж не хотiв її. - А той, що гази? - Це ось його спитай, - кивнувши на нiмця, каже Духнович. - Просто чортовиння якесь, - говорить вiн пiсля паузи. - Вченi винаходять динамiт i роблять це нiби з добрими намiрами; роблять бомбу, запевняючи, що не хочуть, щоб вона нищила; конструктор будує лiтак теж з найкращими нiбито намiрами. Все винайшли, поробили, а потiм на! - передають усе це в руки божевiльному, в руки манiяковi, який всi цi плоди людського генiя повертає на вiйну, а вони, вченi, мабуть, вважають, що самi тут нi при чому, що вони не спiвучасники злочину. З кого ж питати? Хто вiдповiсть за все це? Колумб, прокинувшись, розглядає нiмця впритул. - От цiкаво, чи сам вiн хотiв вiйни? Спитай його, - каже вiн до Духновича. Нiмець, вислухавши переклад запитання, заперечливо крутить головою: нi, вiн не хотiв. Батько його, нiмецький майор, сам задихнувся в газах ще в ту вiйну. - А чого ж його принесло сюди? - Вiн каже, що його воля нiщо в порiвняннi з волею фюрера. - Передай йому, - кажу я Духновичу, - що фюрер їхнiй ще не раз пошкодує, що це розпочав. Вiйна має властивiсть бумеранга. Рано чи пiзно буде з них попiл, скажи йому це. - О! То було б жахливо, - каже нiмець, вислухавши Духновича. - Побачити готику рiдного мiста в руїнах, побачити в руїнах середньовiчнi нашi собори, ратушу, старовиннi будинки, силуети яких стали вiдомi всьому свiтовi по гравюрах славетних нiмецьких майстрiв. Майн гот! Хай цього нiколи не буде. Я бачив Варшаву, Львiв, бачив зруйноване ваше Запорiжжя, мене щиро вразив ваш Днiпрогес, ця модерна споруда, якої я не сподiвався зустрiти в цих скiфських просторах... Скажiть, це вже Скiфiя? Вiн явно впадає в меланхолiю. Голос його став сумовитим, якимось надiрваним. Пiдвiвшись, полонений сiв серед соняшникiв i, насторожено поглядаючи на жовчного, що i ввi снi хмурився, Заградотрядника, почав дiлитися своїми переживаннями, заговорив про те, яке гнiтливе враження справляють на нiмецького вояка оцi безмежнi степи, завойованi й незавойованi. - Ми, нiмцi, звикли до малих вiдстаней, невеликих територiй, а тут у вас все видається безконечним. Це давить на психiку. Ми не звикли мислити категорiями ваших просторiв, i вигляд оцих океанiчних степiв наганяє на мене зараз почуття майже мiстичне. Може, я надто iнтелiгент, але я помiтив з деякого часу, що степ ваш руйнує в менi енергiю, вбиває вояцький запал. - Це не степ вбиває... - Нам казали, що ми, нiмцi, є народ володарiв i йдемо сюди владарювати. Але коли ми ще за Днiпром, наступаючи на Запорiжжя, зiйшли на височину i побачили перед собою грандiозну панораму Днiпрогесу та металургiйних гiгантiв у степу, я подумав: "Мiй фюрер, буде нам тут тяжко!" - Дивно, що молодчикiв з гiтлерюгенду можуть роздирати такi сумнiви, - зауважив Вася-танкiст, прокинувшись i натираючи в долонях соняшникового листя, щоб закурити. - Вам може видатись, що я вимолюю собi життя, - сказав нiмець, глянувши на полiтруцькi зiрки на рукавах у танкiста. - Але, повiрте, цi мiркування щирi. Нам казали: доля Нiмеччини вирiшиться на Українi, вирiшиться битвою на Днiпрi, казали, що за Днiпро ми не випустимо ваших армiй. А ви все далi вiдходите на схiд, а ми тим часом все далi вiд рейху. - Ба, розговоривсь, - пiдводячись, каже Заградотрядник i зиркає на Новосельця з докором. - Чому вiн ще живий? Ждемо, поки втече? Збираючись в дорогу, ми починаємо взуватись. Нiмець теж збирається. Натягнув мундир i тепер акуратно вичiсує гребiнцем iз свого арiйського чуба пилюку та соняшникову труху. Серйозно, без усмiшки стежить вiн, як Гришко роздає нам кожному пайок - уже тiльки по пiвжменi сухих наших рацiонiв. Коли одержали всi, окрiм нiмця, Гришко зводить запитливий погляд на мене: чи давати, мовляв, i цьому? Нiмець розумiє: вiд того, що я зараз вiдповiм, залежить його доля. Коли звелю дати й йому, значить, вiн залишається жити. Якщо ж скажу не давати, то це означатиме кiнець, капут йому тут, на мiсцi. Так i пропаде, не одержавши нашого оточенського продатестату. Очi його, витрiшкуватi, повнi блакитi арiйської, дивляться на мене з чеканням i нiби з смутком якимось уже передсмертним. Дам чи не дам? Справдi, що з ним робити? Вести з собою? Так вiн же видасть нас при першiй зручнiй нагодi, погубить нас усiх. Собою вiн тiльки ускладнить, зробить ще небезпечнiшим, труднiшим i без того трудний наш похiд. Що ж залишається? Тiльки, звичайно, не стрiляти. Менi вже уявляється, як вiн буде пручатись, вiдбиватись м'язистим своїм тiлом, як хлопцi пустять у дiло багнети, i все завершить Заградотрядник своєю бритвою, i ворог захарчить. Не загрiбаючи, кинемо його тут, у пилюцi, серед соняшникового тирла. Ми здатнi на це, i сумлiння не гризтиме нас, бо вiн прийшов сюди, несучи смерть, i голова його напхана смертоносними хiмiчними формулами нових засобiв винищення людей... Полонений все дивиться на мене сумовито, запитливо, мовби вивiдуючи, що його жде, аж поки погляд його раптом не натрапляє на Заградотрядника, що з похмурим, злим виглядом саме насаджує на гвинтiвку багнет. - Бум-бум? - неголосно, сумно запитує полонений, постукавши себе пальцем по лобi. "Уб'єте, мовляв?" Ми мовчимо. - Бум-бум? Вiн жде вирiшення. - Як будемо з ним? - пiдкреслено звичайним голосом, нiби йдеться про найбуденнiшi речi, запитую товаришiв. - Плюнути й розтерти, - каже Заградотрядник удавано байдуже, щоб не викликати в того передчасної пiдозри. Гришко теж такої думки: - Що з ним воловодитись? Одним ротом буде менше. Харчiв уже - кiт наплакав. - Але це все-таки... "язик", - каже Вася-танкiст. Який дивний i дикий по сутi вираз: "язик"... Взяти "язика"... Не людина цiнна, не розум її, не людська її суть, а лише язик, лише вiдомостi, якi вона може дати. - Ось цей "язик" нас якраз i погубить, - стоїть на своєму Заградотрядник, i я бачу, що й Татарин, i Новоселець в душi теж згоднi з ним. Полоненому аж вуха ростуть, так вiн вслухається. Здається, вiн розумiє все з наших розмов, з наших iнтонацiй. Розумiє i, внутрiшньо напружившись, жде. - Духнович, переклади йому, - звертаюсь я до нашого драгомана. - Ось ми чули вiд нього про якийсь новий винайдений їхнiми вченими газ. Чи вiдома йому формула газу? Духнович запитує нiмця, i вперше за весь час, вiдколи полонений тут, мiж нами, ледь помiтний усмiх скривляє його рот. - Вiн каже, що це таємниця, що формула газу є власнiстю нiмецьких збройних сил. - А йому, йому вона вiдома? Полонений ще бiльше кривиться в усмiшцi, догадуйтесь, мовляв, як хочете: або вiдома, або нi. Але цього нiзащо я вам не скажу, бо те, що зараз притаєно в менi i що вас так цiкавить, воно оберiгатиме менi життя. - По-моєму, нiякої формули вiн не знає, паршивий цей гiтлерюгенд, - презирливо кидає Заградотрядник. - Бац-бац - та й пiшли далi. - Всi формули з мозком вилетять, - каже Татарин. - Всi гази в ньому перемiшаються... Вони жадають розправи. Всi ми жадаємо розправи над ним. Нам хочеться бачити його кров. Вiйна показала, як легко розбудити в людинi звiра. Але потiм вгамувати його буде, мабуть, дуже нелегко. Переглянувшись з танкiстом, наказую Гришковi: - Дай i йому, цьому тевтоновi, скiльки належить: - Тiльки гречку даром з'їсть. Дуже вiн нам потрiбен, ще цей зайвий рот, - буркотить Гришко, але все-таки дає. Дiставши на долоню масних чорних гречаних зерен, нiмець починає старанно жувати їх. Жує, якось по-телячому пiдбираючи язиком. А я думаю про те, що вирiшив для себе ще ранiш: ми не вб'єм його, ми поведемо його далi з собою. Офiцер дивiзiйної хiмслужби, вiн, напевно, знає ту важливу таємницю, таємницю нової страшної зброї. Газовик, начинений формулами смертi, вiн iтиме з нами. Але не тiльки тому я не вiддам його пiд багнети, що вiн важливий "язик", i не тiльки тому, що iснують там якiсь мiжнароднi конвенцiї щодо полонених, - фашисти самi давно потоптали цi конвенцiї, i ми знаємо, скiльки вони наших полонених по кошарах душать, по шляхах пристрiлюють, в протитанкових ровах загортають живими. Принципи гуманностi, людяностi, справедливостi для них не iснували й не iснують, але я не хочу бути схожим на них! Вiн нам здався. Зброю вибито з його рук. Тепер щоб над таким чинив я тут розправу? Але ж цим я поставив би, хай частково, хай на мить, поставив би себе на одну площину з ним, фашистом, а я не хочу спускатись до їхнього рiвня. Голоднi, обдертi, оточенi, ми будемо iншими, ми нiколи не станемо схожими на них - убивць, будiвникiв концтаборiв i фабрик смертi, катiв нашого свiтлого життя! Встаємо. Далi за соняшником, за залiзницею, куди нам iти, степ рiвний, полiгонно вiдкритий, коли пiдеш там, то, здається, тебе видно буде на тисячi верст навкруги. - О, сьогоднi сонце заходить червоне, з вухами, - каже Колумб. - Бачите, якi високi вуха стовпи вгору поставило? То на вiтер. Невдовзi ми вже в путi. Iдемо в сутiнках рiдним степом, самi мало не полоненi, але й полонений ворог з нами. Цiлу нiч вiн iтиме з нами, i спрагу нашу звiдає, i втому, i вiдчує нашу волю пробитись на схiд. Мовби невидимим ланцюгом прикувала доля його до нас, а нас до нього. Ми не можемо його вiдпустити. Ми не можемо його вбити. Вiн буде поруч з нами весь час, як прокляття. 54 Вночi, коли з глибин космосу проступають зорi, пробиваються скупим свiтлом до нас, ми вiдчуваємо, що йдемо не просто по землi - йдемо по планетi. Це, мабуть, простiр та вiдкритiсть степiв дає нам оце вiдчуття - що йдемо по планетi. Несемо з собою дивну певнiсть, що з усiх витворiв природи, з усiх свiтiв, що десь блукають в космiчнiй безмежностi, немає кращої, як оця наша - тепла, зелена планета, так добре створена для життя на нiй флори, i фауни, i дивовижних розумних iстот. Води на нiй океани. Сонця вдосталь, родить усе... Iдемо в тому земному поясi, в тому пiдсоннi, де з давнiх-давен буяло життя. Мамонти колись тут водились, бо їм було тут гарно. Еллiнськi мореплавцi прагнули до цих берегiв i складали про них свої золотi легенди. Царства степовикiв, царства скiфськi, половецькi iржали тут кiньми, зоставивши потiм пiсля себе високi степовi могили, розмитi дощами, розвiюванi вiтрами, але н