е загладженi часом. В тих могилах, що ми їх збирались дослiджувати з нашим професором, ждуть нас грецькi амфори невимовної краси, ждуть нiмi свiдки життя перейдених поколiнь. Небо вдень велике, а вночi ще бiльше. Всiєю темрявою, зiрками, глибинами всесвiту нависає над нами. Ще недавно в це небо пiдiймалися райдуги веснянi i там свiтилися соковито; сонцем курились пiсля дощу неозорi, насiянi людиною хлiба, i людина стояла серед них, нiби в океанi, радуючись своєю працею, плодючiстю землi... А нинi палають по степах елеватори, наповненi колгоспним хлiбом, i небо не в райдугах, а в прожекторах та ракетах, i лежать пострiлянi по степу пастухи, колгоспнi механiзатори i миколаївськi дiти-фабзавучники, на яких ми в одному мiсцi наткнулись. Вони, як i ми, теж вiдступали степами, i кулi "месершмiтiв" наздогнали їх серед незахищеностi степових просторiв. Дитячi тiла розкиданi по стернi, за плечиками дорожнi торбинки, до яких ми так i не зважились доторкнутись. Такою ти стала, земле. В небi нiчному бачимо далеку червону планету Марс. - Чи й там так? - на ходу озивається до мене Духнович. - Чи й там оця високоорганiзована iстота не має спокою, радостi, щастя? Як би хотiлось дожити до тих днiв, коли людство вирветься аж туди, на зорянi траси, пошле до iнших планет свої космiчнi дирижаблi... Цiолковський вважав, що це стане можливим ще в нашому столiттi. Як швидко розвивається людство. Чи давно ще в оцiм степу скрипiли дерев'яними колесами кибитки кочiвникiв, шатра бовванiли половецькi i людина була в вiцi дитячiм, а нинi вона напiвбог, тiльки який напiвбог! Вiзьми тих же нiмцiв: були люди як люди, цивiлiзована нацiя, а тепер їх ненавидить увесь свiт. - Не за те, що нiмцi, а за те, що фашисти, що хочуть жити розбоєм. - Якщо вiрити цьому типовi, - каже Духнович пiсля деякої мовчанки, - вони винаходять чи навiть уже винайшли нову страхiтливу зброю. Ми теж винайдем iї, iншi теж винайдуть, яка ж перспектива? Самознищення людства? Нi, поки це плем'я, що населяє землю i зветься людством, не усвiдомить себе як єдине цiле, - не буде йому добра! - Ця вiйна мусить бути останньою з усiх воєн, що були на землi, - роздумує вголос Колумб. - Досi все винаходили для вiйни, хiба ж не пора вже винайти щось - раз i назавжди! - проти неї. Земля - не полiгон. Земля - це нива, щоб сiяти... Зоряна нiч пiднялася небом над степами, висока, велика, i ми йдемо крiзь неї з вiрою, що жертви нашi недаремнi, що ми поколiння людей на землi, яке змушене було брати зброю до рук. - Навiть дiтей не щадять, - каже Гришко, певне, згадавши розстрiляних з лiтака фабзавучникiв. - Орел полює на зайця, яструб на мишу польову, а залiзна, людиною створена птиця на людину полює. Нi, далi так неможливо. - I головне, що нема ж у цьому нiякої необхiдностi в нашi часи, - зiтхнувши, каже Духнович. - Атеїст я, безбожник рудий, але коли дивився на дiвчат отам на птахофермi, на їхнi натхненно зверненi кудись у стратосферу обличчя, захотiлось i самому триповерховим звернутися до небес, добутись вiдповiдi: нащо, нащо це все? Оця руйнацiя... Пожежi до хмар... Шал нищення. Чому це все необхiдно? - Деякий час вiн помовчав, потiм голос його став аж нiби веселiшим. - Якщо говорити про себе, то я досi був бiльше об'єкт вiйни, нiж її суб'єкт. Солдат з мене був, здається, неважний. Iнтелектуалiст, ха! Але ж i я мушу? Як i всяка комаха, я, звичайно, хочу жити, хочу метушитися по планетi ще певний час, але коли б це треба було для цiлковитого знищення воєн - даруйте за високий штиль - єй-єй, не пошкодував би для цього свого малого сумбурного життя. По-моєму, кожна людина мусить хоч раз коли-небудь сягнути свого зенiту. - Що ти називаєш зенiтом? - Вмiння, коли треба, пожертвувати собою, ось що. Годину за годиною шелестять кукурудзи, по яких бредемо, соняшники, що так i залишились незiбраними, кинутими на поталу осiннiм дощам, зимовим хугам та буранам. Плоди роботящих рук тисяч людей, вони втратили тепер свою цiннiсть, нiкого вже не цiкавлять i стають тiльки схованками для зарослих, обродяжне-них, як i ми, степових оточенцiв. В одному мiсцi натрапляємо на протитанковий рiв i, перебравшись через нього, озираємось, чи не загубили нiмця в темнотi. - Газуй, газуй, - чуємо голос Новосельця, що пiдганяє Газовика прикладом, i ось полонений уже коло нас стрiпує своїм солом'яним арiйським чубом. Про те, щоб вирватись вiд нас, вислизнути, втекти, - вiн, здається, не помишляє. Тримається слухняно i, хоч не звиклий до таких переходiв, намагається не вiдставати, пильнує триматися ближче до мене, чи тому, що його тут менше штовхають, чи хоче, щоб я бачив його, що вiн, мовляв, є, не втiк. - Що не кажiть, - бубонить Заградотрядник, - не подобається менi його коняча арiйська, фiзiономiя. Не терплю. - По-моєму, в нього клепки якоїсь не хватає, - чую позаду голос Гришка. - Звихнувся з переляку. Ви бачили вдень, якi в нього очi? Очi божевiльного, i на думцi все гази, гази. Вiн наче вчадiв вiд них. - Може, ще й з нього вийде колись чад i вiн стане людиною, - каже Колумб. - Цей чад уже, мабуть, нiколи з нього не вийде. Вже вiн йому й розум помутив... - Оце буде "язик", - зловтiшно пiдхоплює Заградотрядник. - Поки приведемо, а вiн вiд страхiв зовсiм з глузду з'їде. З тихопомiшаного буйним стане. Нате, радуйтесь, божевiльного вам привели. Тiльки гамiвну сорочку мерщiй на нього! Одначе Газовик ще, здається, при своєму умi, бо, зачувши пiд час розмови слово "Колумб", вiн аж засмiявся дрiбно, його розсмiшило, що мiж нами є Колумб, але на його смiх Колумб так обернувся до нього своїми вусами, що вiн одразу примовк. Справдi, гiрка iронiя долi є в тому, що мiж нами Колумб. Море, розбурхане море вiйни пiдхопило нас i кидає з небезпеки в небезпеку, несе в темряву на пожари, у невiдомiсть, i доля наша так схожа з долею мореплавцiв, чий корабель зазнав аварiї у вiдкритих просторах, звiдки не видно берегiв. Отi рiднi береги, що по-нашому звуться лiнiєю фронту, вони весь час перемiщаються в просторi i, незважаючи на посилену, виснажливу нашу ходьбу, здається, не ближчають, а, навпаки, невблаганно одсуваються вiд нас в глибiнь ночi на схiд. Лiнiя фронту десь там, де з вечора й до рання поблискують по обрiю мiж зiрками величезнi освiтлювальнi ракети, що їх противник розвiшує на парашутах. Ми їх звемо "панiкадилами" i до них поспiшаємо щоночi, бо там, де запалюють "панiкадила", там, треба думати, саме й проходить цiєї ночi лiнiя боїв, зiткнення армiй. Нiмець, якого ми ведемо, розумiє наше становище, розумiє, куди й чого ми квапимось, i коли ми на ходу поглядаємо на далекi отi непорушнi ракети на сходi, за якими так уперто женемося, вiн, здається, глузує над нами в душi: "Женiться! Нiколи вам їх не догнати!" "Але ж i ти в наших руках, - думаю я з ненавистю, - i скiльки йтимемо ми, i ти йтимеш разом з нами, i жити тобi не бiльше, як жити й нам". - Комунiст? - раптом питає мене полонений. - Комунiст, - кажу. - А що? Вiн пояснює через Духновича свою цiкавiсть: - Нам казали, що ваша армiя розвалюється, що вас силою женуть комiсари у бiй. Але тепер я бачу, що вони вас не женуть, а ведуть. Потiм вказує на Колумба: - Теж комунiст? - Комунiст. - I той? - питає про Васю-танкiста. - I вiн комунiст. - Скажи йому, - чуємо несподiвано задиханий голос мовчуна Хурцiляви, - скажи, що всi ми комунiсти з двадцять другого червня сорок першого року. - I ще скажи, - говорить Заградотрядник, - що ми виграємо цю вiйну, а з його рейху - попелище буде. - Вiйну виграємо хоч хай там що, - додає Колумб. - Але нiколи не перестанемо її ненавидiти. Так i скажи. Деякий час ми йдемо мовчки. - Уяви собi, Богдане, - чую потiм бiля себе голос Духновича, - якими очима глянула б на нас людина далекого майбутнього. Сонячнi чудеснi мiста. Вiльнi люди. Життя, де вiйни стали уже тiльки поживою археологiв. I ось звiдти, з тих сонячних мiст, дивляться на нас чиїсь очi: хто вони, оцi обшарпанi, змученi люди, що в темрявi бредуть по планетi? Якiсь дикуни iдуть iз гверами на плечах, ведуть пiд багнетами собi подiбного. Мають повноводi рiки, а вмирають вiд спраги. Будують десятилiттями, щоб потiм знищити за одну мить. Скiльки вони ще попалять, поруйнують, чому не бережуть свою чудову планету, iм'я якiй Земля? Перебродимо через просо, високе, як бамбук, ряснисте. Це сорго, червоне просо, у степовикiв воно на вiниччя йде. Тiльки стали обережно вибродити з нього, як раптом - що таке? Музика десь поблизу, радiо гомонить. Не по-нашому гомонить. Присiвши, бачимо з гущавини, як по вiдкритому полю, що розляглося далi, перемiщується якийсь вогник, в iншому мiсцi видно розкинутий намет, i то бiля нього радiо. Смiх чути, музику, голосне веселе тарабаркання... А далi в степ темнiє щось купами по землi... - Лiтаки! Аеродром! Аж холоне душа з несподiванки. Так, то лiтаки. Це ми з ходу наткнулись просто на їхнiй польовий, може, тiльки сьогоднi освоєний аеродром. Вогник - то, видно, вартовий лiхтариком присвiчує, а в наметi й зовсiм усе освiтлено, нiякого маскування. Радiо слухають, вечеряють, жирують у завойовницькому своєму наметi, їм весело, їм спокiйно, виставили до лiтакiв одного чи двох вартових i можуть не турбуватись за цей свiй степовий аеродром, на якому вони, може, тiльки сьогоднi посадили свої переможнi штурмовики та винищувачi. - Якби оце танк, - тихо озивається до мене Вася-танкiст, - ах, походив би я там гусеницями по їхнiх "хейнкелях". - I раптом пiдводиться. - Знаєш, я пiду. В мене ще є ось гранати. Я пiдкрадуся, пiдповзу... Ми коротко радимося i вирiшуєм: так! Нападати! На помiч танкiстовi зголошується Татарин. На поясi в нього кинджал-багнет, i я знаю, як вiн умiє ним орудувати. Пiдуть двоє, решта їх прикриватимуть звiдси. Борозною вони швидко вiдповзають вiд нас у той бiк, де ходить вартовий. - А як же з цим? - шепоче бiля мене Заградотрядник. Це вiн про нiмця, що, прищухнувши, лежить мiж нами затиснутий. - Я вже, правда, закляпував йому рот, щоб i не пискнув, але ж вiн довгоногий, гад! Як стрибоне, хiба його втримаєш, за два стрибки буде бiля своїх! Полонений лежить, не шурухне. Я вiдчуваю лiктем напругу його тiла. Воно скрутилось м'язами, пiдiбралося справдi, як для стрибка, а очi його вже там, де музика, де порятунок. Але хай тiльки спробує. Ось вiн поворухнувся на лiктях, i в ту ж мить чийсь багнет уже лiг йому мiж лопатками, притиснув його до землi. Попереду ще гучнiше веселиться, iрже реготом проклятий завойовницький отой намет, так нахабно розкинутий серед нашого степу, розкинутий, може, саме на тому мiсцi, де стояли колись завойовницькi юрти кочiвникiв... Зараз там вiдводять душу фашистськi аси. Ми беремо їх на прицiл, беремо на прицiл весь намет разом з його свiтлом, смiхом, музикою. Напружуючи зiр, стискаючи зброю, ждемо. Ми повнiстю розумiємо ступiнь небезпеки, ми вперше, перебуваючи в оточеннi, виявляємо себе. Але ж така нагода, i ми не беззбройнi, ми готовi до цього бою, чим би вiн не кiнчився для нас. Товаришi розтанули в темрявi, а вартовий ходить. I враз його не стало: упав, навiть не скрикнув. - Напоїли, - шепоче Заградотрядник. Коли перша граната рвонула лiтак, ми залпом вiдкрили вогонь по намету. Без продиху я розрядив по ньому свiй диск. Доки закладав другий, мiж темними силуетами лiтакiв зблиснуло полум'я, ще гримнули два вибухи - один за одним. Панiчний гелгiт, стрiльба, ракети тут i там вже розтинають темряву. Ми ведем вогонь по лiтаках, по намету, по вартових. Ми не зiйдемо з мiсця, аж поки товаришi не повернуться! Неподалiк чуємо з темряви стогiн, i я з Духновичем кидаюсь туди. Це танкiст. - Я поранений. Вiзьмiть мене... Ми хапаємо, тягнемо його мерщiй в нашi бамбуковi хащi. - А де Татарин? - Татарина нема. Не буде. Його вбито. За кiлька хвилин ми вже тiкаємо, вiдступаємо в глибiнь степу, через проса, через соняшники. Озираючись, бачимо, як над аеродромом заграва встає: горять лiтаки! Горять! Чуємо за собою лемент тривоги. В небi розливається мертвотне свiтло ракет, мерехтять пунктири трасуючих куль. Наелектризованi боєм, з лихоманковим почуттям вiдходимо все далi, а тi кидають i кидають услiд нам ракети, але до нас вони вже не долiтають. Танкiста ми несемо на плащ-палатцi, несемо вчотирьох, i нiмець несе, важко дихаючи, мiцно тримаючи один iз кiнцiв плащ-палатки. Поранений дедалi дужче стогне, вiн стiкає кров'ю, його треба негайно перев'язати. На пагорбi бiля скирти зупиняємось. Звiдси добре видно вогнища палаючого аеродрому, стрiлянина там все не вщухає, ракети шугають у небо. - В кого є iндивiдуальнi пакети - сюди! Похапцем розриваючи один за одним пакети, беремося з Духновичем перев'язувати Васю-танкiста. Зараз хоч абияк, вдень роздивимось, перев'яжемо краще. Рана у спинi, порванi ноги. Вже ми кiнчаємо перев'язку, коли Гришко, що шарудить бiля скирти, зненацька приголомшує нас новиною: - Бомби! Цiла скирта авiабомб! Схвильований, вiн доповiдає, як висмикнув iз скирти снопа i як рука його вiдчула крiзь снопи якийсь решiтчастий ящик, за ним ще, ще ящики, а в ящиках - бомби. Ми кидаємось до скирти, розкидаємо снiп'я сюди й туди, i справдi: бомби, бомби, бомби. Цiла гора тротилу - Нашi, наша маркiровка, - придивившись, каже Новоселець. - Точнiсiнько такi штуки наш завод виробляв... Видно, завозили їх сюди для степового аеродрому вже недавно, звалювали похапцем уночi, маскували снопами. Так нашi й не встигли ними скористатися. Тепер скористаються iншi, як тiльки виявлять. А виявлять неодмiнно. Вiд аеродрому все злiтають в наш бiк ракети, менi здається, вони падають щораз ближче. Треба йти! - Взяти пораненого! Наказ стосується й Духновича, але вiн не зрушує з мiсця. Уперто стоїть перед скиртою i раптом каже глухо: - Це треба знищити. - Це вiн про бомби. Про оцей склад чорних, начинених смертю бомб, що не сьогоднi-завтра, якщо їх так залишимо, на нашi ж голови полетять. На вiйська, на станцiї, на ешелони евакуйованих! Звичайно ж, треба б знищити, але як? - Як це ти собi уявляєш, курсанте? - запитує Заградотрядник. - Щоб їх пiдiрвати, треба патрон з детонатором, бiкфордового шнура кiлька метрiв... - В мене є граната, - каже Духнович уперто, з якоюсь навiть дражливiстю. Я знаю, в протигазнiй сумцi в нього справдi є граната - остання граната, яка зосталась у нас на всiх. Так, граната може дати початок, i тодi пiде само... Але хто кине? Що буде з тим, хто кине її? Не встигне вiдбiгти. Хай буде навiть птицею, не встигне вiдлетiти... Раптом з видолинка, де все густiше звиваються ракети, виразно чуємо собачий гавкiт. Погоня! Гавкiт вiвчарок. Нас цькують, переслiдують. Духнович несподiвано робить рукою рiзкий жест. - Вiдступайте! Я прикриватиму! - в руцi в нього вже зблискує вихоплена з протигазної сумки граната. Я пiдступаю до нього: - Дай сюди гранату! - Не дам. Ти йди. Тобi вести людей. Iдiть! Я дожену! - кричить вiн уже на всiх. I, щоб зрушити нашу занiмiлiсть, при нас рiзко вириває з гранати чеку. Тепер тiльки стиснутими пальцями вiн стримує силу вибуху в нiй. Ракети падають уже по горбу, собачий гавкiт наростає, здається, не собаки - самi люди гавкають, наближаючись до нас... - Взяти пораненого! Знову вчотирьох ми пiдхоплюємо його, вiддаляючись, бачимо бiля темної скирти бомб - темну самотню постать людини. Вiн сказав "дожену". Нащо вiн сказав "дожену"? Адже вiн добре все розумiє. Деякий час Духнович ще маячить менi з темряви своєю сутулуватою, аж нiяк не вояцькою постаттю. Та сутулуватiсть для мене як останнiй знак того, скiльки вiн попогнувсь над книжками в бiблiотеках. Спустившись з пагорба у зарослу густим полином долину, кладемо пораненого, зупиняємось передихнути. Ждемо вибуху, але його нема. Звiдси нам добре видно на пагорбi скирту, раз у раз освiтлювану ракетами, i сутулувату постать людини, що застигла навпроти неї. Ракети i наростаючий лемент собачий мовби зовсiм не стосуються Духновича, вiн, як вирiзьблений, стоїть проти тiєї величезної скирти, де, замiсть снопiв золотих, колосистих, бомби на бомбах лежать. Такий вiн маленький перед нею, а вона пiшла своїм верхом десь аж у небо - нiби то вся вiйна зiбралася в нiй своєю нищiвною силою, безглуздям i жахом... - Боже, який хлопець, - промовив Колумб, стоячи бiля мене, а я теж думаю про Духновича: який вiн прекрасний! Як багато менi хочеться сказати йому! Такого друга, мабуть, нiколи вже не буде в мене в життi... I в цю мить там, де була скирта, вся земля вивергнулась до неба вогнем i гуркiт потряс земнi надра до самих глибин. Нi ракет уже, нi гавкання, тiльки полум'я i удари, удари з надр... Попадавши в бур'ян, на цю гiрку полиневу планету, зцiплюючи зуби в риданнi, ми вже ждемо чуда - ждемо, що з того гуркоту, з того бушовища вогню до хмар з'явиться перед нами постать Духновича, ждемо, хоча й знаємо, що вiн нiколи не з'явиться бiльше. 55 I знову йдемо. Бiль втрат, i дух степiв полиновий, i днiпрову блакить, i рожевi, як юнiсть, свiтання - все забрали з собою i все несемо на схiд. Думаю про тебе, далека моя любов. Чи ти була насправдi? Чи я тiльки вимрiяв тебе? Нi, ти таки була, ти й зараз є по той бiк усього цього жахливого, що нас роздiляє. Жди, ми вийдем. Кожен iз нас має в серцi заряд, силу любовi й нiжностi, що виведе нас до мети. Сильнi духом, пам'ятаєш ти такий вислiв? Тодi ми трохи по-книжному уявляли собi таких людей, а за цей час скiльки я бачив їх живими, бачу поруч себе i зараз. На танки ворожi вони кидались з горючими пляшками за Днiпром. Грудьми ставали на оборону споруд Днiпрогесу, тримали рубежi, якi, здавалось, нiчим уже втримати не можна. Але чи не найбiльше оця сила духу людського вiдкривається менi ось тут, коли ми, одрiзанi вiд своїх, в далекiм оточеннi, iдемо в степах пiд нiчийним небом, не пiдвладнi нiкому, крiм самих себе. Наче поза часом iдемо, не знаючи, що робиться на iнших фронтах. Мета наша десь у туманi, за мороком ночi, але ми готовi, здається, хоч все життя iти, аби досяти її. Мало в нас зброї, але наймiцнiша гартована зброя - у нас самих, в нашiй волi, в наших серцях. Вiтер нiчний шелестить лiсосмугами i вперше пiсля стiлькох ночей доносить до нас вiддалений гул. То вже гул фронту. Тривожно в пожежах небо жеврiє на обрiї, i виразно бовванiють на його тлi - ближче i далi - скирти, розкиданi по степу, i всi вони нам здаються тепер складами бомб, начиненi бомбами. На пiвнiч шелестять пiд вiтром без краю темнi кукурудзи. I раптом помiчаємо там силуети людей! Безлiч людей в кукурудзi, на стернi. Тiльки ми їх помiтили, як їх не стало. Вилягли. Ми теж прилягли. Хвилини терпкого вичiкування, потiм: - Ей, хто там? - Свої. - Що за люди? - З окопiв люди. А ви? Ви - нашi? - Нашi. I лiс людей встав. Ми сходимось ближче. Всi вони з лопатами. Скiльки видно в темряву - люди й лопати. Бороди, торби, шапки, картузи... Цiла землекопська армiя оточує нас. Навперебiй розповiдають, як копали протитанковi рови, робили степовий аеродром, трудячись до останнього дня, а потiм була їм команда йти по ближчих вiйськкоматах, пiшли, а вiйськкоматiв уже нема, знялись уже i виїхали. Розповiдають, як вони гнались за останнiм вiйськкоматом вiд села до села, вони туди, а його вже нема, вони далi, а вiн ще далi... - Скiльки вас? - Багато. Вiзьмiть нас iз собою. У вас, бач, компас... Переднi дивляться на свiтлячок компаса, що фосфориться в мене на руцi. - Вiзьмете? Вони ждуть нашої вiдповiдi. А я думаю, що без них нам виходити буде легше, дрiбними групами безпечнiше пробиратись... То що ж, кинути вас у бiдi? Кинути тих, що, може, стануть завтра солдатами наступiв, нечуваних переможних битв? - Добре, - кажу я їм. - Ми вас беремо. Тiльки в нас - дисциплiна. - Дисциплiна нам не страшна. Аби вийти! Тепер, коли рушаємо, все поле за нами шелестить. Уже не розбереш, де вiтер нiчний шелестить, а де люди, що за нами в темрявi безлiччю йдуть. Гул фронту ближчає, пожежi ростуть. Нiде я не бачив таких пожеж, як тут цiєї ночi. Здається, сама земля горить по обрiях, тривожним багрянистим свiтлом виповнює всю цю вiтряну степову нiч. Палаючi степи, палаючi на планетi мiста, тривожно-багрове небо над нами - може, все це видно навiть жителям iнших планет. Може, й звiдти видно в потужнi телескопи оце велике спустошення, що охопило нашу рiдну землю у 41 рiк XX сторiччя? Крiзь дiр'я хмар зiрку далеку бачу - планету червону Марс. Кривавий отой Марс, що бачив стiльки воєн, - скiльки вiн ще їх побачить? А може, це - остання? Бо коли-небудь таки ж мусить бути цьому кiнець? Може, народжується вже щас- ливе те поколiння, що не гинутиме у вiйнах, ступить на поверхню iнших планет i там утвердить оцей прапор, що його зараз несе Колумб пiд залiзним своїм плащем. Iдемо, iдемо. Хочемо пройти крiзь цей степ, як торпеди, крiзь його аеродроми, засади, крiзь усi небезпеки, що зустрiнуться нам на путi. Здається, тiльки вийдем, i вже не буде вiйни. Здається, тiльки проб'ємося, i перед нами, як з високого перевалу, вiдкриються за небокраєм найдальшi комунiстичнi вiки. Хто з нас проб'ється? Хто з нас загине в оцих оточенських, загравами охоплених степах? Чи, може, всiх нас чекає за отим пагорбом смерть? Чи не в одних ще будем боях, i пропадатимем безвiсти, i питимем воду з болiт, i гинутимем в концтаборах, залишаючись всюди твоїми солдатами, Вiтчизно? Але, навiть гинучи, вiритимем, що пiсля нас буде iнакше, i все це бiльше не повториться, i щаслива людина, розряджаючи останню бомбу в сонячний день перемоги, скаже: це був останнiй кошмар на землi. 1958-1959 [1] Я вас люблю...(Франц.)_ [2] Людина, мисляча iстота (лат.).