собою, швидко й до ладу. Уже вiн все зробив i знову стояв вiльний та, переступаючи з ноги на ногу, несмiливо поглядав на старшого лейтенанта, якого, видно, обожнював. - Да, обкурились, - скаржиться, нарештi, i Брянський. - Хоч би раз оце потягти. -Товаришу гвардiї старший лейтенант, -зрадiвши, обзивається Шовкун своїм ласкавим, проникливим голосом. - Я трошки маю... У конвертi прислала... - Килина? - кричить Сагайда. -Та чого ж ти мовчиш? Давай мерщiй! Закурили. - Шовкун! - гукає Сагайда, пожадливо затягуючись. - Хiба це тютюн? Це якась мерзота! - То я трохи буркуну пiдмiшав, - виправдується Шовкун. - Нашi хлопцi всi буркун курять. Вiн пахучий. А румуни багато його розвели на своїх полях. - Нудьга, - каже через деякий час Сагайда. - Ненавиджу оцi оборони. Копай i копай без кiнця. Святе дiло наступ. Я тiльки тодi й вiдчуваю, що живу, коли наступаємо. Черниш! - В чiм рiч? - Дай менi адресу якої-небудь учительки або агрономшi. Черниш дивується. - Для чого? - Напишу їй листа. Виллю душу. Це в Сагайди манiя. Вiн пише багато, куди попало i кому попало, з єдиною метою - одержати фотографiю. Якщо ж вiн досягає свого, то кiлька днiв ходить, розмахуючи карткою, показує кожному свою дiвчину, якої нiколи не бачив i, напевне, нiколи не побачить. - Але я знаю, - раптом додає вiн, хмурнiючи, - це вона не свою вислала. - Чому не свою? - Бо сама вона - ряба! - Ти ж її не бачив. - Все одно - ряба!! Тодi його не чiпайте. Вiн сердито заховає фото у свiй гаман i надовго замовкне. Чернишевi все це здається легковажним блюзнiрством. - Я не розумiю, - каже вiн, - як можна писати людинi, якої зовсiм не знаєш? - А що ж менi, по-твоєму, робити? -кричить Сагайда. - Скажи, що менi .робити? Добре, що в тебе є там якась узбечка, якась там селям-алейкум, що жде тебе, збираючи бавовну i спiваючи "Темную нiч". - Кожного хтось жде. - Кожного! Мене нiякий чорт не ждеї - А дома? На обличчi Сагайди появляється злiсна гримаса, а губи починають дрiбно тремтiти. - Мiй дiм, брате... вiтер розвiяв! I вiн розповiдає свою iсторiю, давно вже вiдому всьому полковi. - Ти ж, мабуть, не знаєш, що наша дивiзiя носить iм'я мого рiдного мiста, - з гонором каже Сагайда. - Не знаєш? Так уяви: це моє рiдне мiсто, i менi ж самому випало його визволяти. Це вже скоро рiк вийде, еге ж. Брянський? - Через три тижнi - якраз рiк, - подумавши, каже комроти. - Надвечiр зав'язався бiй, - з цього завжди починає Сагайда свою iсторiю, - а опiвночi ми вже вступили i в мiсто. Нiмцi за Днiпро драпали. Зайшли ми - все трiщить, горить, валиться. Вiдпросився я тої ночi в Брянського... Краще б ти мене був не пустив тодi, Юрко!.. Iду мiстом, наших бiйцiв мало, цивiльних - зовсiм нiкого, аж моторошно. А вулиця вся горить... I впiзнаю її, i впiзнати не можу: i рiдна вона менi, i вже якась чужа, страшна. Я нiколи не бачив такої моторошної червоної ночi!.. Звернув до заводу проходжу в ворота, де тисячi разiв проходив. Порожнi обгорiлi коробки будiвель, над цехами звисає погнута арматура, а внизу пiд нею висять авiабомби, як чорнi смаленi свинi. Не встигли їх пiдiрвати... тi. Кiнотеатр у парку догорає, кожне дерево освiтлене, кожну гiлку видно. А там же я колись... i сидiв, i обiймав, i пригортав... Чортма! Чортма нiчого! Свiжi смердючi вирви та якийсь дрiт пiд ногами плутається!.. Приходжу на околицю, на мiсцi нашого будинку - кучугура цегли та попелу, та й усе то було моє щастя, брате! Попошукав, поки таки знайшов в одному льоху знайомих сусiдок - позгиналися, трясуться, впiзнати мене не можуть. Довго переконував їх, що я справдi Володька Сагайдин, той, вiд якого всi паркани колись трiщали. "Як ти змужнiв!" (тобто постарiв). "Як ти змiнився!" - "Де мої?" -питаю. Батько, кажуть, ще зимою сорок першого пiшов десь на село з тачкою по хлiб та й не вернувся. Чи десь умер, чи снiгами в дорозi замело. А сестру в Нiмеччину вивезли. Писала, кажуть, iз Гамбурга, ще як була там на бiржi. "А де ж, питаю... Муся?" Була така сусiдка, лаборанткою працювала у нас на заводi. "Еге, кажуть, Муся... Муся... За коменданта вийшла!" - "Як вийшла?" - "Та так... Чи з охоти, чи з принуки, а вийшла i виїхала з ним..." Деякий час усi сидiли задумавшись. Потiм Сагайда враз стрiпнув головою, одкинув чуба назад. - Гаразд. За все поквитаємось. За все, за все! Ще заплачеш ти, Нiмеччино, кривавими сльозами. Все тут перетопчемо! - Ми не дикi конi, щоб усе топтати, - з несподiваною рiзкiстю вiдрубав Брянський. - Не такими нас ждуть. - Знаю, знаю, ти одразу почнеш пiдводити базу, - вiдмахнувся нервово Сагайда. - Не бавитись же ми прийшли сюди!.. Скажи, Шовкун? Шовкун саме чистив у кутку автомат, видно, не второпав, про що йшла мова. - Скажи, правду я говорю? Боєць боявся Сагайди, як напастi, i тому, глянувши спочатку на Брянського, чи той не сердиться, нарештi згодився: - Аякже, слухаюсь. Проте ця слухнянiсть не заважала дотепному Шовкуновi увечерi вiд душi кепкувати з Сагайди в колi найближчих своїх землякiв. VI Вечори в ротi, якщо вона не йшла рити траншеї або тягати шпали для перекрить, перетворювались на справжнi духовнi бенкети, на якiсь чарiвнi плавання з завмиранням серця по океанах далекого, мирного, iнтимного. Повний мiсяць у небi, сторожка тиша на землi... В цi мiсячнi вечори бiйцi вилазять iз своїх нiр i збираються в травi за брустверами ходiв сполучень. З тилу до самої вогневої пiдходить степ, бiйцi лежать бiля нього, як на березi великого пахучого моря. Високе небо незнайомого пiвдня, терпкий аромат близького поля дiють на бiйцiв, мов якийсь чарiвний трунок: зникають деннi сварки, вгамовуються пристрастi, всi стають ближчi мiж собою, одвертiшi, мирнiшi, тихiшi. - Хто буде цi жита жати? - чути задумливий голос. - Мабуть, осиплються i зогниють на пнi. - Там не стiльки хлiбiв, скiльки меж та бур'янiв. - Тут комбайном i робити нiяк. - Що ж у них i родитиме, як не кукiль, коли сiвозмiни нема. Я бачив - на кукурудзi знову кукурудзу садять. Сяк-так мамалига росте. - Не обробляють землю, а тiльки мучать. - А казали: культура! - Культура: закони бубном вибивають. Ходить кала-тайло по селу, б'є в бубон i вигукує новi якi-небудь укази. А баби посхиляються на тини та й слухають. - Вивiсив би на стiнi та й, будь ласка: хай собi читають... - Начитають! Темнота у них по селах... I шкiл мало, i лiкнепiв нема... - Темнi-темнi, а от по своїх Бiбулештах не б'ють. - Значить, у них там командир батареї земляк, i йому шкода свого села. - Вигадуй. То вони бояться нас дратувати. Спокiйно, розважливо тече розмова. - Дивись, Iване, - каже один, лежачи на животi i погладжуючи шкарубкою долонею травинку, освiтлену мiсяцем. - Дивись, i тут росте спориш! Зовсiм такий, як i в нас. - Земля скрiзь пiд нами одна. - I сонце над нами однаково свiтить... - Ходив я сьогоднi, братцi, по обiд через траншеї першого батальйону. Ой леле! Там цiле пiдземне мiсто спорудили. Якби не указки, заблудився б, як у лiсi. Одна стрiлка в ту роту, друга в ту. Та - на БеО, а та - в ленкiмнату. - Добре, що є указки. - Що воно значить оте наше "ел"? - Може, Ленiн? - Попав. То прiзвище нашого генерала, командира дивiзiї. - А як же його? - Скажуть... - А коли хто спитає? - Скажеш - людина, та й усе. Людина теж на "ел" починається... - Недавно румунешти на наше БеО наступали. Але там молодцi, не розгубились: пустили в самi траншеї, а потiм перебили майже всiх саперними лопатками. - Буває, чого ж... Братова приймила приймака, а вiн без ночi не тутешнiй, пожив три днi, та й шукай вiтра в полi... - А чули, що розвiдники гомонять? Буцiмто скоро пiдемо наступати. - Як ходив я вчора з старшиною на склад, то добре все собi окмiтував. Ой, скiльки там гармат за. горою, - не годен перерахувати! А хлопцi все такi буцматi та, видно. бувалi. Вже кажуть, тi їхнi доти всi в нас на картах зазначенi. I кожен має свiй номер i навiть кличку. - I кличку? То вже брешуть. - I вже пристрiляний кожен дот. Як почнуть артпiдготовку -- кожна батарея знає, по якому їй цiляти. Та по тому,а та по тому, гатитиме йому в лоба, аж поки-вiн i не лусне! - Снаряди їх не беруть. Сюди Малиновський тисячу лiтакiв пустить. Щоб на кожен дот i лiтак. - Кажуть, нiбито цi доти тягнуться вiд самих Карпат аж до Чорного моря. Всуцiль, як ота лiнiя Маннергейма. - Це їм нiмецькi iнженери набудували. - Падлюки! У мене хату пустили з димом. - А я замурував був у хижi дочку вiд Германiї, то в управi так шмагали, що - вiрите? - шкура на менi полопалася. - Признався? - Дзуськи! - А мого Василька не чути. Був у Рурi десь, а тепер i зовсiм не чути. Розвезли, розмикали наших дiтей по всенькому свiту. Всiм вони гарнi, доки молодi, та здоровi, та цвiтуть, якмак... Шукай тепер, а де шукати? Може, давно вже розбомбили союзники. - Кому яка доля, братцi!.. - Руки я, звiсно, не хотiв би збутися, бо то дуже кепсько - адже я тiльки двi зими до школи ходив, одною головою важко було б жити. А без ноги, їй-право, не страшно. - А як спати? - Байдужки: жiнка сама скидала б дерев'янку. При цьому хтось вкидає дотеп, всiм стає весело, i бiйцi смiються довго, вволю i не хапаючись, нiби їдять. Коло штабу батальйону стиха заграв акордеон, заспiвав своїм приємним голосом загальний улюбленець Льоня Воиков, комсорг батальйону: Как устал боец, дремлет война... З командирської землянки мiнроти вийшли офiцери i, про щось жваво розмовляючи, попрямували на музику. - Файнi хлопцi, - зауважує один, дивлячись услiд офiцерам. - Замолодi тiльки. - Молодi, та раннi. Знаєш, скiльки вже Брянський у цьому полку? Вiд його заснування. Шiсть раз поранений. - Тож-то вiн i бiлий такий: видно, кров'ю зiйшов на операцiях. - А Сагайди не влучиш: коли - добрий, а коли - як звiр. Особливо не люблю, як вiн мерзить за те, що наркомiвської норми не дають... Начебто я винен... Або ще про мою Килину всяке верзти почне... - Що йому до твоєї Килини? Хай краще своєї пильнує... - Зате в бою з ними буде надiйно. Обстрiлянi, не пiдведуть. - А цей новий, чорнявенький-не кавказець часом? Джеркотiв сьогоднi по-якомусь з Магомедовим. - Який там кавказець: Черниш... З наших українських вiн, iз тих, що на заслання їх при царевi гнали. Батько його нiбито революцiйним студентом був... - Такий поштивий i бiйцiв називає на "ви". - Це попервах: потiм тикатиме. - Як вiн спитав на полiтзаняттi, хто скурив газету, я хотiв збрехати, що не бачив, але не мiг. Якось тобi наче всередину дивиться. - А моя пише: хлiба стоять, як сонце. Ввiйдеш - _i з головою пiрнаєш... Нiколи, каже, Грицю, не забуду я часи нашого щасливого прожитку, лiта нашi молодiї. Як вийду, каже, надвечiр за ворота з сином на руках, стану, а теплий вiтер вiє з пiвдня, то й здається менi, що то вiтер iз самої Романiї, вiд тебе, Грицю!.. VII Щодня рота займалась бойовою i полiтичною пiдготовкою за планом, складеним Брянським. Командир роти не допускав найменших вiдхилень - так, нiби рота стояла десь у мирних таборах, а не на передових позицiях, пiд ворожою висотою, серед цього гарячого пiвденного степу. Полiтнав-чання з бiйцями Брянський провадив завжди сам. - Я вестиму роту в бiй, - говорив вiн, - i я зацiкавлений бiльше за всiх у тому, щоб вона була вихована як слiд, згуртована й дружна, щоб не пiдвела нi себе, нi мене. Вiд того як я її виховаю, залежить не тiльки те, як вона виконає свiй бойовий обов'язок. Зрештою, вiд цього залежить i моє власне життя. Я мушу виховати її так, щоб у всяких обставинах мiг цiлком покластись на неї i вiрити їй, як собi. Сьогоднi в ротi бурхливий день. Парторг батальйону принiс, екстрений випуск листiвок про подвиг Самiйла Полiщука, який у бою пiд Яссами знищив власноручно шiсть ворожих танкiв. По телеграфу прийнято з Москви Указ уряду про присвоєння Полiщуковi звання Героя Радянського Союзу. Слава про невiдомого досi нiкому рядового бiйця стрiлецької роти за кiлька днiв облетiла весь 2-й Український фронт. У пiдроздiлi Брянського на цю подiю вiдгукнулися особливо жваво: Полiщук був земляком багатьох бiйцiв роти. Це був не якийсь казковий, маловiрогiдний богатир, а близька їхньому розумiнню людина, звичайний вiнницький колгоспник-тракторист, що прийшов на фронт, як i багато бiйцiв роти Брянського, з останнiм поповненням. Ще недавно Полiщуковi, як i їм, жiнка, мабуть, приносила в запасний полк пироги й самогон у простiй селянськiй торбi. Командир третьої обслуги Денис Блаженко, високий кряжистий мовчун, з завжди насупленими чорними бровами, заявив раптом, що вiн знає Полiщука особисто, бо ще задовго до вiйни вчився разом з ним на курсах трактористiв у Ямполi. Це ще збiльшило загальне збудження. - Який же вiн собою? Силач? Борець? Шибайголова? - Звичайнiсiнький собi чоловiк, - вiдповiдав Блаженко, хмурячись, - такий, як би й я. Сумирний був i не забiяка. - Справа ж не в тому, силач вiн там чи нi, - терпляче пояснював Брянський змiст подвигу. - Головне, що вiн не розгубився в рiшучу хвилину. Часи танкобоязнi, видно, таки справдi минули. В чому тут рiч? Все дуже просто, товаришi: танки йдуть, а Полiщук чекає. Танки його не бачать, а вiн їх бачить. Вони зверху, а вiн у траншеї. В таких умовах людина далеко сильнiша за танк! Тiльки не розгубися: бий i пали! I вже бiйцям уявлялися спаленi сонцем солонцюватi поля пiд Яссами, гарячi задушливi траншеї в повний профiль i ворожi гуркотливi танки, що сунуться на них, як слiпi, незграбнi потвори. Ревуть, насуваються все ближче, пашать пекельним смородом газiв... А вiнницький тракторист стоїть по плечi в сухiй, надiйнiй землi i, затиснувши пляшку КС у руцi, чекає, чекає... Чекає, бо не хоче, щоб цi слiпi потвори перейшли через нього i знову поповзли з пекельним гаркотом на Україну, сiючи всюди горе i смерть. Бий i пали! Бiйцi думають. - Кожен з вас теж це мiг би, - каже Брянський. - Хiба нi? - Я змiг би, - сердито буркає Блаженко, блимаючи на Брянського своїми яструбиними очима. До самого вечора в ячейках не змовкають розмови бiйцiв про подвиг земляка. Оце вам i Полiщук. Шiсть танкiв пiдбив, а сам зостався живий. Тiльки, кажуть, як вернувся пiсля бою в окоп, то... жаби злякався! Так злякався, що з окопу вискочив! Отаке буває... Розпаленi погляди бiйцiв раз по раз зупиняються на ворожiй мовчазнiй висотi, переносяться далi вiд неї - влiво, де лягли до самого моря залитi сонцем простори чужої країни, таємничi, закутi в залiзобетон. Брянський бачив, що сьогоднi бiйцi з бiльшим нетерпiнням, нiж будь-коли, чекали бою. його радував цей дух, як жива чудесна музика, викликана в iнструментi ним же самим. - Вже скоро, скоро загримить грiм, товаришi, - говорив Брянський, походжаючи по вогневiй i задумливо помахуючи листiвкою. - Скоро, скоро вдарять блискавицi пiд цим чужим небом... - А я... зможу, - раптом каже Денис Блаженко, дивлячись на висоту, як мисливець на тигра. VIII Черниш лежав у травi на краю насипу, розглядаючи ледь помiтнi, замаскованi по пiдгiр'ю доти. Мовчазнi наче покинутi людьми... Що там робиться в тих загадкових бетонованих черевах? Що роблять там гарнiзони, що планують, що готують? I де та стежка на нагрiтiй сонцем висотi, якою йому рано чи пiзно доведеться бiгти, згинаючись пiд кулями, i де те мiсце, де, може... доведеться впасти! Рейки на насипу поржавiли за лiто. Давно тут не ходять поїзди, а семафор вдалинi на заходi стоїть весь час, день i нiч, вiдкритий. Черниш звертає свiй погляд на нього. Хто вiдкрив його? I коли? I в якi краї вiн манить? - Товаришу гвардiї молодший лейтенант! - покликали Черниша десь знизу, з-пiд насипу. Обернувшись, вiн побачив бiйця свого взводу Гая, високого, сумирного юнака. Недавно його приймали в комсомол, i Черницi не забув, як Гай розповiдав, що його брата стратили окупанти, - Вас кличуть командир роти, - посмiхаючись, передав Гай, задерши голову в маленькiй вицвiлiй пiлотцi, що кумедно сидiла на самiм його тiм'ї. - Уже повернувся? - Черниш знав, що Брянський у полку на партзборах. - Уже. Черниш скочив униз, швидко обсмикнувся. Гай був чимось наче збентежений. "Наступ! - було перше, що подумав Черниш, глянувши на хлопця. - Значить, наступ!" Коли вони йшли на вогневу. Гай щораз оглядався на офiцера, мовби хотiв щось сказати i не зважувався, i лише дивно все якось посмiхався, мружачись при цьому так, наче збирався чхнути. Видно було, що на серцi йому щось муляє. - Страшнувато? - запитав Черниш. - Нi, - боєць покрутив головою. - Якось тiльки... Всiх нiби хочеться приголубити... Вiн оглянувся, чи не смiється Черниш. - Це вам просто... боязко, - повторив Черниш. - Е, не кажiть, - впевнено вiдповiв Гай. - Менi не боязко. Менi зовсiм не боязко. Я, товаришу командир, вiдважний. Вiн знову оглянувся, чи не смiється офiцер. Черниш не смiявся. - Повiрте моєму слову, я на повнiм ходу стрибав з поїзда, а деякi боялись. Останнiй раз - аж за Варшавою. Я тодi собi ногу з'вихнув, так поляки мене возиком везли вiд села до села, з рук до рук передавали до самої України. Бо вони також ненавидять окупантiв... Я вас, товаришу командир, хочу про одне дiло просити... Так, на всякий випадок... Адреса ось... Гай квапливо розстебнув гiмнастьорку i дiстав з кишенi, пришитої зсередини, маленький, складений учетверо папiрець. Озирнувшись, подав його Чернишевi з таким виглядом, наче довiряв йому якусь важливу таємницю. - Коли... Коли що трапиться, - одпишiть їй, будь ласка... Бiльш нема нiкого. Лiтери на паперi порозпливались вiд поту. Стежачи, як офiцер читає адресу, Гай ще бiльше примружився i говорив далi, з своєю соромливою делiкатнiстю, якою взагалi вражали Черниша його селюки-бiйцi. - Напишiть, будьте ласкавi, їй... Щоб складно... Щоб жалiбно... Хай поплаче... - I додав майже сердито: - Не бiйсь, не вмре! Чернишевi хотiлося пiдбадьорити хлопця, але вiн не знав, як це робиться в таких випадках. - Не турбуйтесь, - тiльки й сказав вiн. - Все буде добре. - А я й не турбуюсь, - засмiявся боєць дивно, як ранiш. - Чого менi турбуватись? Я не зрадник i не злодiй, поганого я нiчого не вчинив. За святе дiло й умерти легко... Коли мого брата й iнших партизанiв привезли з лiсу пов'язаних i пiд'їхала безтарка вже пiд саму шибеницю, щоб їх вiшати, то баби всi заголосили, ой як заголосили! А вiн поглянув навколо i каже: "Жалко покидати тебе, рiдне Полiсся, i тебе, високе ясне сонце!.. Але я нi в чому не каюсь!" Хурман-полiцай ударив тут по конях i висмикнув з-пiд нього безтарку... "Нi в чому не каюсь, - повторив у задумi Гай. - Нема в чому каятись". "Славний хлопець, - рушаючи, подумав про бiйця Черниш. - Життя в нього, як струмок, чисте". На вогневiй кипiла робота. Брянський сам керував пiдготовкою, вiддавав короткi накази обслугам, походжаючи по брустверу в зелених легких чобiтках, пошитих з плащ-палатки. Маскувальнi сiтки з мiнометiв уже було знято. Бiйцi носили ящики з мiнами, розпаковували гранати й дiлилися ними, запасались патронами. Всi були збудженi й хапливi. Глянувши на Брянського, Черниш остаточно переконався, що сьогоднi буде щось особливе. Брянський був якийсь урочистий, iнакший, нiж завжди. Застебнутий на всi гудзики, туго пiдтягнутий, чистий, вiн стояв на брустверi, справдi, мов соняшник у цвiту. Пильно подивившись на Черниша своїми голубими, як дим, очима. Брянський промовив: - Знаєш? Сьогоднi, нарештi, робота. I повторив: - Велика робота, друже! "Вiн мене так розглядає, неначе примiряє, яким я буду в бою", - подумав Черниш i сказав: - Чудово! - Я зараз iду на НП . Ви залишаєтеся з Сагайдою. - Вiн узяв Черниша пiд руку i, знизивши голос, говорив йому нiби щось дуже iнтимне: - Знаєш, тут можливi рiзнi ситуацiї, це ж перший бiй для багатьох моїх орлiв. Може статись, наприклад, що я вимагаю "огонь", а противник саме обстрiлює, кладе снаряд за снарядом... Хтось, може, i розгубиться, i в блiндаж нирне, не витримає... ("Чи вiн не на мене натякає?" -подумав Черниш). То з таким дiй рiшуче, блискавично. Нiяких вiдхилень. Крiм того, уважно дивись, щоб наводчики. заметушившись, не перебрiхували. Щоразу сам перевiряй установки. А взагалi я певен, що все буде добре: дивись, народ у нас, як на пiдбiр. Кожен старається, "самовари" надраїли - аж горять. I Брянський гукнув: - Бiнокль! Ординарець козирнув у нього за спиною: - Єсть, бiнокль! Потiм Брянський покликав Сагайду, i той пiдбiг, гупаючи важкими чобiтьми. Вiн теж сьогоднi був увесь чепурний, святковий, тугий i вiдрапортував урочисто, по всiй формi: - Товаришу гвардiї старший лейтенант, з вашого наказу гвардiї лейтенант... - Лишаєшся за мене, - не дав йому кiнчити Брянський. - Єсть, за вас! - Концерт починається через п'ятдесят хвилин. Вiн взяв у ординарця бiнокль i повiсив собi на груди. Подав руку Сагайдi, i вони, за давнiм своїм звичаєм, перед небезпечним боєм обнялися - рвучко i нiби аж сердито. Прощаючись з бiйцями, якi, збившись навколо свого командира, всiляко зичили йому щастя. Брянський заспокоював їх: - За мене не турбуйтесь, товаришi: я знаю, що зi мною нiчого особливого не трапиться. - Але ж може зачепити... - Зачепити? Зачепити, звичайно, може, i взагалi... може. Але хiба смерть це найстрашнiше? Є, товаришi, речi страшнiшi за смерть: ганьба. Ганьба перед Батькiвщиною. Товаришi, цього бiйтеся бiльше, нiж смертi. У кожного з нас є дома або мати, або дружина, або дiти, або наречена. Вони дивляться на нас звiдти, з-за Пруту. То дивиться на нас їхнiми очима сама наша Батькiвщина, що доручила нам вiдстояти її честь i незалежнiсть. Ви знаєте, якими вона хоче нас бачити? - Знаємо! - вiдповiли хором бiйцi. - Добре. Я надiюсь! Брянський стрибнув у глибоку траншею, що вела до стрiлецьких рот. За ним посунувся з бруствера Шовкун з автоматом, флягою води i плащ-палаткою для свого командира. Уже все було готове. Обслуги стали на свої мiсця i завмерли в напруженому чеканнi. Здавалось, має бути затемнення сонця. Командири востаннє перевiряють мiномети. Жодного пострiлу. Жодного вибуху. Черниш нетерпляче поглядає на годинник. Бiйцi зосередженi, серйознi, як люди, що раптом вiдчули на собi величезну вiдповiдальнiсть. Вiд цього вони нiби виросли в своїх власних очах i одразу якось, внутрiшньо зiмкнувшись, затвердiли, загострились у напрузi. Черниш оглядається i не бачить уже тих знайомих, то благодушних, то лукаво усмiхнених, облич, якi вiн звик бачити у своєму взводi. Кожен стоїть замислений, зiбраний, мов перед смертельно небезпечним стрибком. Велика, грiзна тиша висить над степом, над залитою сонцем висотою. I раптом, немов десь здалеку, чути несказанно прекрасну музику, наче все небо вiдразу перетворилось у грандiозний блакитний орган i заграло. - "Катюша"!!! Зашелестiло все небо, незримi хвилi потужних шумiв понеслися над головою, загойдались: шов-шов-шов... Заблискало по висотi, загримiло, завалувало димом. I гора ревнула: почалось... Мовби iнженер увiмкнув десь струм, i складний величезний агрегат вiйни почав працювати - рiвно й ритмiчно. Телефонiст у землянцi припав до трубки, затуливши друге вухо, щоб чути, що передає Брянський з НП. Земля щораз вiдвалювалася зi стелi, падала на столик i телефонiстовi на голову. Телефонiст не струшував її. Вiн нiчого не чув, крiм команд. ...Сагайда вже захрип, вiддаючи команди. До краю збуджений, вiн стояв бiля входу в землянку з блокнотом в руцi, мокрий вiд поту. Черниш, повторюючи команди на вогневiй, кричав щосили, але обслуги, хоч були поряд, ледве чули його за суцiльним гуркотом. Труби мiнометiв уже розпек лись так, що не можна було торкнутись рукою. Земля гула, трiскалася то в тому, то в iншому мiсцi, i з неї виривалися грiм i пломiнь, змiшанi з чадом. Гази сповнили повiтря, i гiрко було дихати. А Черниш передавав i передавав короткi цифри, якi йому хотiлось би спiвати. Стрункими пружними клинцями пiшла авiацiя, розгортаючись над дотами. У цей момент Черниш бiльше, нiж .будь-коли, був гордий з того, що вiн є сином такої могутньої держави. Пишався, що уральський метал рве, стрясає перед ним ворожi укрiплення, що снаряди гвардiйських мiнометiв летять i летять десь iз-за його спини, розтинаючи широкими вогнистими смугами небо. Нiкому не зупинити блискавиць, нiчим не вiдвернути отi високi, летючi, вогнисто-червонi траси "катюш"! Мчать поспiль, нестримно, навально посилають народам Європи червоних своїх буревiсникiв: визволення близьке! Пострiлiв не було, було єдине гоготання землi i неба, серед якого виокремлювались тiльки вибухи авiабомб, наче з гуркотом обвалювались височеннi фортецi. В головi безперервно гуло,дзвенiло, як пiсля мiцного, але не болючого удару. Черниш не мiг стримати себе, щоб раз у раз не виглядати за насип. Висоти не було. Вона зникла, вiд вершини i до самої пiдошви перетворилась на вируючу клубливу туманнiсть. Раптом небо пронизливо засвистiло. Свист з неймовiрною швидкiстю наближався, летiв, як здавалось Чернишевi, прямо на нього. Але йому було зовсiм не страшно. Взагалi, все, що робилося навкруги в цьому гримучому хаосi, його не лякало i сприймалося ним досi скорiше не як вiйна, а як стихiйне якесь явище, як, примiром, землетрус чи смерч в азiатських пустинях. Те, що свистiло вгорi, з розгону шугнуло в грунт, сухо грякнуло, i гаряча суха хвиля газiв забила Чернишевi дихання, кинула геть, i вiн незчувся сам, як опинився в траншеї, приглушений ударом, поставлений майже навкарячки. Як це сталося? Вiн озирнувся, чи нiхто не смiється, але, навпаки, почув чийсь стривожений голос: - Не поранило? Чи не поранило? Хiба його могло б поранити? Отак просто?.. Iз скреготом полетiли гнутi рейки, знову гряк, знову гiрко, нiчим дихнути. I все-таки вiн весь час машинально чув те, що йому було треба. I коли третiй мiномет раптом замовк, вухо Черниша одразу вловило це. Вiн кинувся в третю ячейку. Заряджаючий Роман Блаженно, лiтнiй уже боєць, стояв на одному колiнi бiля мiномета на глинистiй землi, а його молодший брат, Денис, командир обслуги легко i вмiло стягував з нього сорочку. У Романа було красиве тiло, розвинуте, бiле, м'язисте, значно молодше за ного порiзане глибокими зморшками обличчя. Тiльки шию по комiр вкривав густий, аж темний загар, який зараз особливо впадав у вiчi, вiдтiнений бiлiстю всього тiла, рiвний, як кайма. Видно, багато спеки перенесла ця жилава шия! Уламок снаряда, розiтнувши бiйцевi руку вище лiктя утворив двi рванi губи, i з них, як iз джерела, била ясна кров, стiкаючи по лiктю на землю. Блаженко, моргаючи довгими вусами, розгублено дивився на свою кров. - Кiстка цiла, -заспокоїв його Денис, перев'язуючи - Болить? - спитав Черниш. - Нi, не болить, - вiдповiв поранений. - Тiльки кровi шкода. Бач, скiльки задаремно дзюрить! Денисе, хутчiй! - пiдгонив вiн молодшого брата. Хоча Денис був уже гвардiї єфрейтор i цiнився серед командирiв вище, нiж Роман, проте мiж ними ще жили стосунки сiмейної iєрархiї, i Денис мовчазно корився старшому братовi, як батьковi. - Швидше, i в санвзвод! - наказав Черниш, якому стало раптом не по собi. Вiн вiдчував, що i його може поранити або вбити. Згадка про санвзвод вкрай збентежила обох Блаженкiв. - Товаришу командир... Товаришу командир, - заговорили вони разом. - Дуже вас прошу, - благав поранений, - не женiть мене звiдси в санвзвод... I лейтенантовi Сагайдi зараз не кажiть... Черниш нiчого не розумiв. - Чому? - Воно тут заживе... Загоїться. Присохне... Я все буду робити, як i всi... Чи на пост, чи й стрiляти... - Але ж там швидше вилiкують?! - Ой, не треба, товаришу командир!.. Дуже вас прошу, не одправляйте! - На загорiлому зморшкуватому обличчi Блаженна з'явився справжнiй страх. Вуса його жалiбно обвисли. - Тут ось мiй брат... Вiн у колгоспi ветсанiтаром був... - Я сам його вилiкую, - твердо пiдтримав Денис брата. - Тут усi нашi... А там вилiкують i кудись зашлють... Сюди не попаду. - А якщо зараження? - Не буде,-запевнив Денис. - У мене є всякi медикаменти i корiння. - Дивiться. Черниш поставив заряджаючим iншого бiйця, а Блаженковi наказав iти в блiндаж. Боєць розчулено хлипнув: - Спасибi... Щасти вам, товаришу командир. Цей Блаженко мав дуже м'яке i чуле серце. IX Час артилерiйської пiдготовки кiнчився, i пекельний гуркiт поволi стихав, влягався, як влягається море, розбурхане штормом. Тепер, коли били вже тiльки окремi батареї та мiномети, всi почули глухий, рiвномiрний, безперервний гул далеко на лiвому фланзi. Бiйцi вслухалися, як зачарованi. - На Яссах! - Значить, по всьому фронту! Було радiсно, що гуде по всьому фронту. Дим. над висотою поступово розходився, i крiзь рудi хмари почали знову випливати окремi шматки висоти. Вся вона була переорана, перерита за годину. Дивним було, що вона ще iснувала. Бiльше того, i доти стояли ще на своїх мiсцях, тiльки зовсiм були тепер оголенi, землю з них розметало на всi боки, i вони бiлiли по схилах, як величезнi, неймовiрних розмiрiв черепи. Батареї без угаву молотили по них, ослiплюючи i оглушуючи методичним вогнем гарнiзони, що божеволiли в тих залiзобетонних черепах. Раптом iз землянки вискочив Маковейчик, молодий лобатий телефонiст, без пiлотки, з землею на плечах, i дзвiнко - скiльки мав духу - оголосив: - Пiхота пiднялась! I знову зник у своїй печерi. - Пiхота пiднялась! -пронеслось, як блискавка, вiд бiйця до бiйця, i вже й за горбом, в артилеристiв, було чути цю новину: - Пiднялась! - Рушила! Пiшла! Як прояв найвищих спiльних сподiвань, ця магiчна звiстка одразу облетiла весь фронт, штаби i батареї i докотилась до тилiв. Пiхота встала! Якби там були оркестри, вони б зустрiли цю звiстку урочистим маршем. Черниш з завмиранням серця бачив крiзь дим, як на схилах висоти з'явилися першi сiрi цятки. Маленькi, ледве помiтнi, вони прикували погляди всiх. Вони щоразу ховалися в диму вибухiв, зникали, здавалось, навiки, але хмари розпливались, i сiрi цятки знову жили, ворушились по схилах, як комахи пiсля дощу. За тими рухливими сiрими цятками, за тiєю комашнею i стежили, не зводячи очей, усi - вiд бiйця-артилериста до генерала. Бо долю операцiї, успiх чи неуспiх її, могла вирiшити, зрештою, тiльки вона, матiнка пiхота! Брянський з НП передавав наказ перейти пiд саму висоту. Сагайда, сяючий i патлатий, з'явився на брустверi i подав команду, яку вiн любив над усе в свiтi: - Вiдбiй! Мiномети на в'юки! Сагайда п'янiв вiд цiєї команди, бо це означало - вперед. Телефонiст з гордiстю доповiв у штаб: - Я вiдключаюсь. Ячейки спустiли за кiлька хвилин. Важкi плити, двоногi лафети, труби вже були на спинах у бiйцiв, що входили в траншею. Стоячи збоку в нiшi, Сагайда пропускав роту, оглядав, чи все взято. Приємно зараз було Сагайдi дивитись на своїх людей. Ось попереду крокує розшарiлий, з високо пiднятою головою Черниш, поблискуючи великими ясними очима з-пiд чорних упертих брiв. Вiн ступає з якоюсь особливою щасливою пружнiстю. Ось проходить високий Бузько, зiгнувшись пiд вагою плити i весь час дивлячись пiд ноги, нiби хоче запам'ятати кожен свiй крок на цiй землi. Чимчикує Хома Хаєцький, невтомний жартун, з пишними вусами, закрученими вгору, як два добрi баранячi роги. Юнак Гай, весь обвiшаний металевими лотками з мiнами, гримить ними, як рицар у зелених латах, i дивиться на Сагайду, на товаришiв, на все, що дiється, простодушно й довiрливо. Проходять нерозлучнi Блаженки, обидва темнi, засмаглi й хитрi. В молодшого - труба на плечi, прицiл у руцi, а в старшого... Старший праву руку ховає, а в лiвiй несе лотки. - Блаженко! - окликає Сагайда старшого, а брати зупиняються обидва. - Слухаю, товаришу лейтенант гвардiї! - Скiльки я вас учив, що не лейтенант гвардiї, а гвардiї лейтенант! - Вибачте, забув, товаришу... лейтенант гвардiї! - Дайте сюди лотки! - Вiн у моїй обслузi, - втручається Денис. - Це з мого наказу. - Дайте сюди лотки? - Товаришу гвардiї лейтенант, - наполягає на своєму Денис, - ви ж не можете через мою голову касувати мої накази. Наказ бойовий... - Та ти статути знаєш! -каже Сагайда i силомiць забирає лоток у Блаженка-старшого. - Чому не доповiв, що брата поранено? Марш! Роман розгублено клiпає очима то на Сагайду, то на Дениса. Але ж куди - "марш"? - Марш... з братом! Сагайда сам бере лотки i теж рушає, замикаючи роту. Траншея, вирита в повний профiль, спускається все нижче. Сагайдi видно голови мало не всiх бiйцiв, їхнi засмаглi жилавi шиї. Голови в такт ходi похитуються, здiймаються й опускаються, нiби, вiддiлившись вiд тулубiв, пливуть по єдиному руслу, гойдаючись на хвилях. У деяких мiсцях траншея перекрита шпалами, i коли бiйцi входять у темний тунель, Хома Хаєцький вигукує своїм спiвучим подiльським говором: - Ой патку мiй, патку!.. Так, наче в пекло! - А ти думав, у рай? - смiється котрийсь з бiйцiв. - Най його мамi, де тому буде край? Вночi рота окопувалась уже на новiй вогневiй позицiї, в глибокiм яру пiд самою висотою. Про сон не могло бути й мови. Бiй тривав. До вечора були взятi 14-й, 17-й i 18-й доти, деякi були блокованi, проте ще прострiлювали майже всю мiсцевiсть, яку нашим вдалося захопити. Мiнометна заривалась у землю. Важко дихаючи, працювали бiйцi, скреготiли в темнотi кайла, викрешуючи iскри, коли траплявся кам'янистий пласт. З настанням ночi ринули до висоти пiдводи, навантаженi боєприпасами. Зацокотiла дорога, забита ще з дня потрощеними возами i роздертими кiньми. Обминаючи їх, пiдводи гуркотiли i гуркотiли в темрявi. На повнiм галопi пiдскакуючи до висоти i з ходу розвертаючись, вони звалювали в купу набитi мiнами ящики i знову гнали по новий вантаж. Бiля пiдошви висоти створилася цiла гора боєприпасiв. Брянський послав майже половину роти носити звiдти мiни на вогневу. Як темний караван тiней, брели в темрявi бiйцi з ящиками на плечах, щоразу падаючи, коли поблизу снаряд впивався у твердий грунт. Хаєцький, маючи напрочуд тонкий слух, завжди перший ловив наростаючий свист снаряда, або шавкотiння важкої мiни. -- Летить! -вигукував вiн, а сам уже падав, припадав до землi, як осiннiй лист. - Патку мiн, патку! Спина йому збiгалася брижами. Чомусь був певний, що мина обов'язково вгвинтиться йому в поперек, як свердел. Не в ногу, не в руку, а саме в поперек. Там пiд сорочкою аж холодок ходив, а Хома грiб руками землю i, обламуючи нiгтi, шепотiв: - Пронеси! Трахкало десь збоку. Над головою хурчали осколки опадали, гупаючи, мов грушi. Тодi Хаєцький перший енергiйно пiдводив голову, випнувши вуса вперед. - Онде-го впало! - повiдомляв вiн, неначе iншi цього не бачили. - Най його крах вiзьме! - Пiднiмайсь!:- командував Черниш, який вiв бiйцiв. . Вони мовчки висаджували вантаж на плечi один одному i, горблячись пiд важкою ношею, рушали далi. - Всi йдуть? - А то. Це вже був їхнiй четвертий рейс у цю нiч. - Покурити б, - сказав хтось, iдучи за Чернишем. Напередоднi наєтупу бiйцi одержали тютюн. Поблизу, врiзаючись у висоту, пролягала якась порожня траншея, i Черниш дозволив зупинитись у нiй на перекур. Вже було за пiвнiч. Бiйцi, склавши ящики понад бруствером, щоб потiм легше було висаджувати на плечi, присiли в траншеї. Враження бою i тяжка нiчна робота втомили їх. Але коротка передишка, безпечнi стiни траншеї швидко повернули бiйцям втрачену жвавiсть. Кожен полегшено вiдчув себе пiд надiйним захистом землi. Заяснiли на днi рову зiрки цигарок, розв'язались язики, почулися жарти. "Як, зрештою, небагато треба людинi, - мимоволi подумав Черниш, - щоб вона вiдчула себе задоволеною, втiшилась, засмiялась". - У нас був румунський комендант, по-їхньому - претор, - чувся в темрявi спiвучий веселий голос Хоми Хаєць-кого. - То я до нього день при дню ходив, аби вiн повернув менi корову, а вiн теж виявився впертим: день при дню мене шмагав. А ти все-таки ходив? А я ходив, бодай йому й кiсточки дрiбненько рознесло. - I повернув? - В обидвi руки... За налигач i повiв десь у свiй Букарешт. - Ласiй, видно, був до молока та сметанки!.. - Ниньки при Дунаї де-небудь твоя корiвчина пасеться... - Впiзнаю - вiдберу. - Втiкаючи, вони спiвали: "Антонеску дав наказ- всiх румунiв на Кавказ. А румуна не дурной - на каруцу i домой". - Заспiвали, як припекло на Українi. - Бач, чого тут набудував: спроста не вгризеш. - Припече, то й звiдси геть вивтiкають. - А швидше несло б їх з димом та з чадом. Черницi встає. - Кiнчай курити! Внизу простелилася сиза прохолода ночi. Подекуди в полi схоплюються червонi спалахи вибухiв. По висотi над бойовими порядками пiхоти звисають ракети i в'януть, падаючи, як зiтнуте слiпуче волоття. А за горою все небо ятриться. Палає румунський тил, палає вся Романiя, тривожно i загадково. - Тю, бодай ти щезло! - вигукнув раптом Гай, задкуючи вiд бруствера. Черниш, що саме проходив мимо, здивовано зупинився. - Що таке, товаришу Гай? - Рука! Чиясь рука... Беручи ящик. Гай мацнув по брустверу i наткнувся на неї. Черниш нахилився i справдi побачив у темрявi скарлючену руку, що звисала в самий окоп, перегороджуючи дорогу. З почуттям бридливостi, в якому не хотiв сам собi признатися, Черниш узяв її, холодну, вже задубiлу, i одкинув знову на бруствер, щоб пройти. А на долонi в нього нiби лишилося щось липке. Iдучи, вiн весь час вiдтирав долоню землею. Проте йому ще кiлька днiв пiсля того, коли брався їсти, здавалося, що вiд руки тхне, i його нудило. Вони наближалися до заклятого мiсця - вiдкритої галявинки при входi до яру. Вся галявина ще й досi прострiлювалася противником з кулеметiв, i Черниш, скомандувавши бiйцям лягти, лiг i сам. Тут можна було пробиратись тiльки поповзом. Черниш повз по зритiй землi, яка вся смердiла газами й трупами. Кулi гидко дзвенiли весь час, то пролiтаючи над головою, то цмокаючись поруч у щось м'яке, як у тiсто. Трупи щораз загороджували йому путь. А позаду з важким сопiнням плазували один за одним бiйцi, тягнучи ящики за собою. Iнодi Чернишевi здавалося, що це не нiч, а бiлий день i що вороговi зараз видно все, до зiрки на його пiлотцi. Тодi вiн на мить ховав голову за якогось убитого i, причаївшись, ждав товаришiв. А переборовши химеру, зачувши поблизу знайоме сопiння, знову збирався весь у лапружений кулак i'повз далi. Раптом позад нього хтось закричав страшним нелюдським криком, моторошним серед цiєї тьми, де навiть розмовляти було дозволено тiльки пошепки. - Хлопцi!.. Братики! Браточки! Чернишевi зробилося страшно. Хто так може кричати? Чий, чий це голос? Повний безмежного вiдчаю, пронизливий, високий, вiн прозвучав так неприродно, що Черниш не мiг пiзнати його. - Брато-чки!.. - зойкнув ще раз серед ночi так гостро i несподiвано, що здавалось, - почують його над усiєю величезною висотою, по обидва схили її, i звiдусiль кинуться рятувати людину. Сколихнути всю нiч своїм зойком, так закричати на повний голос мiг лише той, хто має останнє право на це, -мiг лише вбитий... Щойно, отут убитий! Черниша мимохiть кинуло вперед, далi вiд того крику, що вже переходив у стогiн, вiн чув, як за ним i всi бiйцi повзуть швидше, бо сопуть тяжче i частiш. Кулi прошивали повiтря щоразу густiше. Нарештi Черниш досяг каменя, за яким вони спинялись кожного разу, щоб передихнути. Сюди кулi не залiтали. "Що я зробив! -одразу жахнувся Черниш. - Що я зробив!" З темряви пiдповзали бiйцi i зупинялись мовчки навколо, не пiдiймаючи голiв од землi. - Кого нема? - майже закричав Черниш, лютуючи невiдомо на кого. - Кого нема? Не було двох: Бузька i Вакуленка. Черниш, готовий на все, рiшуче обернувся i поповз назад. Хай краще вб'є, але так вiн не пiде до Брянського! В цей час його хтось мiцно вхопив за ногу. - Не ходiть... Ось я. Це був Гай. Не чекаючи вiдповiдi, вiн зашерхотiв у темрявi, як вуж; розмашисте працюючи лiктями й колiнами, вмiло маневруючи межи трупiв, боєць поповз на стогiн. Дзижчали кулi, iнодi подзенькуючи, мабуть, об чиюсь лопатку. Гай не звертав уваги на цi звуки, вiн