блено тримав у руцi нагайку, мовби не знав, куди її приткнути. Назустрiч Чернишевi скакав охляп на баскому конi якийсь пiхотинець у розстебнутiй шинелi, без пiлотки, з рiдкою сiрою борiдкою вiником. Вiн, видно, нiколи не сидiв на конi i тепер, щоб не впасти, весь скоцюрбився, по-кошачому вп'явся обома руками коневi у гриву. Трензелi впали, i кiнь уже обiрвав їх ногами - метлялись самi обривки. Запiнившись i хропучи, схарапуджений кiнь летiв щодуху, вiн просто ошаленiв, став, як дикий, вiдчувши в себе на хребтi незвичайного їздця. - Запини! -волав пiхотинець не своїм голосом. -Запини, запини! - Нiчого, потренуйся, старий! Чiпкiше, чiпкiше тримайсь! Ото тiльки що вискубеш усю гриву! - I бiйцi аж за животи бралися, розважаючись кумедною їздою. I Черниш смiявся, бо вершник таки був незвичайний, здавалося, що промчить отак старий, розвiваючи своєю шинелею, через усю Романiю, через степи i гори, i все волатиме й волатиме у безвiсть, благаючи невiдомо кого: - Запини! Запини! Запини! Мiж пiдводами метушився Маковейчик. Вiн шукав собi транспорту, щоб везти котушки з кабелем. Хлопець губився серед цього побаченого ярмаркового багатства i не знав, на чому зупинитися. Нарештi, його увагу привернула жовта гарненька тачанка. В нiй не було нiкого. Маковейчик скочив у неї i вхопив вiжки. Кучер, що обiдав збоку, пiдбiг з ложкою в руцi. - О, будь ласка! - гукав вiн весело Маковейчиковi, i, здається, був задоволений з того, що його звiльняють вiд цього осоружного тарантаса. Тепер вiн уже напевне кiнчить з вiйною i повернеться додому. - Будь ласка, товаришу! Маковейчик, оглянувшись, мало не скрикнув з несподiванки. Перед ним стояв, як йому здалося, той самий смаглюватий, з полупленим носом румун, з яким вiн мав випадкову i конфузну зустрiч на висотi. Румун, усмiхаючись, пояснював жестами, що вiн хоче лише забрати з тачанки своє_ господарство. - На, на, забирай! - охоче погодився Маковей, сам викидаючи з тачанки румунове багатство: ковдру, ранець, вблiзлу смушеву селянську шапку. - Менi, крiм коней, нiчого не треба! - Нуй бун герман, - белькотiв румун, радiсно пiдбираючи свої статки. - Нуй бун разбой. На самiм сподi тачанки лежали в сiнi пахучi яблука, їх румун вiдмовився брати, лишаючи Маковейчиковi на знак своєї прихильностi. "Вiн мене не впiзнав!" - зрадiв Маковувейчик i вдарив по конях. Йому було по-дитячому легко i гарно на душi. Сонце сяяло, конi iржали, румуни, звiльнившись вiд них, як вiд тягаря, розкинулись поблизу циганським табором i вже весело варили щось на бездимних вогнищах. Все навкруги бурувало життям i щастям. "А може, це й не той? Чого йому тут бути? А-а, вшистко єдно!" Маковейчик швидко забув про румуна. Навколо стояв веселий гармидер вселенського ярмарку. Синє небо дзвенiло, суха дорога курилась, лисий пiхотинець без пiлотки уже мчав з iншого кiнця на своєму безтямному конi. - Запини! - хрипло кричав вiн, як i ранiш, по-кошачому уп'явшись коневi в гриву, а поли його шинелi розвiвались, мов величезнi сiрi крила. - Тримайсь! - смiючись, вiдповiдали йому, i нiхто не зупиняв. - Коли сiв, то тепер уже - куди понесе! Протягом кiлькох годин, доки штабнi писарi нашвидку оформляли в паперах передачу, всi уже пересiли на коней. У Брянського кожна обслуга дiстала собi пiдводу. В третiй обслузi їздовим сiв Блаженко-старший. Вiн ретельно, по-хазяйськи вибрав коней i воза. Коням оглядав копита, заглядав у зуби. Каруцу обiйшов з Денисом кiлька разiв, постукуючи пужалном на колесах. - До Букурешта доїде? - Доїде. Мiцнi колеса дзвенiли. Все ж, порадившись мiж собою, брати притягли звiдкись ще й запасне колесо i його теж поклали на воза. - Бо там, кажуть, пiде камiнь. Все шосе тепер загримiло, заскрипiло, затупотiло. Пiдроздiли на ходу шикувалися в похiдну колону. Командир полку Самiєв щоразу обганяв її на мотоциклi, задоволене оглядаючи з коляски бiйцiв i наказуючи командирам якнайсуворiше стежити, щоб нiхто не вiдстав. - Тепер хоч на край свiту, товаришу гвардiї пiдполковник! -не втерпiв Хаєцький, щоб i тут не висловитись. - Не втекти супостатам, доженем! Гаття, алюр три хрести!.. Гримiла дорога, вставала курява, огортаючи бiйцiв сiрою хмарою. Тiльки голови вершникiв виринали з неї, хитаючись ритмiчно - то вгору, то вниз, то вгору, то вниз... Могутнього потоку не вмiщало шосе, i багато верхiвцiв скакало обабiч шляху прямо по хлiбах, з радiсним лементом, в бурхливiм чаду гонитви. "Яке щастя бути в полку!" - думав Черниш, скачучи з товарищами-офiцерами поперед своєї роти, i свиснув канчуком, забуваючи про все на свiтi. XIII Мчали, не переводячи подиху. Бурею вривались у не-зруйнованi, чистi мiста. Бiлi прапори на знак капiтуляцiї звисали з кожного ганку, з кожного балкона. Черниш з гордiстю кидав погляди на цi символи покори, якi наче стверджували його безмежнi права, законнiсть його волi i непереможну мiць. Мiська публiка стiною стояла на тротуарах i, приголомшена, дивилась, як з гуркотом проносились вулицею незнайомi вiйська - шумливi, нестримнi, повнi енергiї. Вершники, сiрi вiд пилюки, обвiтренi суховiями пiвдня, з потрiсканими губами, мчали по дзвiнкому асфальту, не стишуючи темпу, не маючи часу зупинитись навiть попити води. Бо на стiнах мiських будинкiв уже виростало величезне, в людський зрiст "Л" з товстою, як рука, стрiлою дороговказу. Хтось уже промчав тут перед ними, хтось уже накреслив це "Л", хоч вони, здається, йшли першi. Здавалося, що те "Л" само заздалегiдь для них виростає на стiнах по їхньому маршруту. I вони цокотiли й цокотiли по мiських асфальтах, вилiтаючи знову в степ, i гнали, гнали коней, охопленi шалом переслiдування ворога. Вiн же, уникаючи бою i поспiшно вiдступаючи, ще бiльше притягував i дратував, як дратують мисливця свiжi звiринi слiди. Якось надвечiр попереду встали м'якi силуети гiр, нiби вони виступили непомiтно з блакитi самого небосхилу. За ними заходило сонце, пускаючи високо пишнi, рум'янi стрiли по бiлих хмарах, i тi стрiли також, здавалось, вказували їм дорогу вперед, як грандiознi указки. Всю нiч без зупину їхали на тi гори. Тепер уже було ясно, що дивiзiя iде не на Бухарест, як сподiвалися досi офiцери, а звернула i захiд, у Трансiльванськi Альпи. Альпи! Вони, здавалося, стояли тут, поруч, а бiйцям довелося де скакати день i нiч, поки, нарештi, почали входити в гори. Незнайомi гори зустрiли їх рiзкою змiною температури. Спустився вечiр, i одразу похолоднiшало, хоч удень була Iiестерпна спека. Сагайда, передавши бiйцевi коня, забрався iа воза i швидко заснув. Вiн любив поспати i при найменшiй нагодi не вiдмовляв собi в цьому. I тепер, хоч колеса стрибали по камiнню i щось металеве доразу стукало йому по головi, вiн спав i навiть бачив сон. Iому здавалося, що це командир полку Самiєв товче його Iсулаком по головi i наказує закинути геть кубанку. Через шапку з козачим червоним верхом у Сагайди завжди виникали конфлiкти з полковим начальством. Командир ролку, завзятий патрiот пiхоти, органiчно не терпiв "модникiв", "кубанщикiв", як вiн говорив, а Сагайда саме й належав до найзапеклiших "кубанщикiв". Кубанка завжди сидiла на ньому чортом. Вiн її носив i в холод, приморожуючи вуха, i в спеку, обливаючись потом. Командир полку, зустрiчаючи Сагайду, не на жарт сварився на нього своїм кулаком. Сагайда давав слово скинути i... знову не мiг розлучитися з нею. "Потеряю я свою кубанку с беспокойной буйной головой", - любив вiн спiвати в землянцi. Шовкун, похитуючись, дрiмає в сiдлi. Мокра, спiтнiла у день спина тепер замерзла: накидку вiн тiльки-но передав Брянському, сказавши, що сам одягне шинель, хоч направдi шинель його була десь глибоко закладена у возi до привалу її не добути. А привалу все не давали. Дорога пiдiймалася вище i вище. Попереду в темрявi рушилася, гаркотiла, звиваючись, безкрая людська рiка, текла не вниз, а насупроти гiр. - Це ти. Шовкун?-озвався якийсь вершник у темрявi, порiвнявшись з ним. По голосу не можна було впiзнати, хто це, бо вершник хрипiв. Тут усi похрипли, вiдколи вiйшли в гори з їх стуленими джерелами та рiзкими змiнами температури. Придивившись, Шовкун впiзнав Романа Блаженка. Роман їхав у гострiй смушевiй шапцi, як у шоломi. - Ти ж їхав у каруцi? - здивувався Шовкун. - А тепер там Дениса посадив, хай трохи перепочине... Вiн геть розбився в сiдлi. - Без звички воно, звiсно... А ти, Романе, в цiй шапцi наче румунешт. - Добряча шапка! Чабанська... Це менi Хома дав. I де вiн їх видирає? - А пiлотка? - Пiлотку я заховав у кишеню, бо їду й дрiмаю... Так i дивись, що загублю... Вже багато їдуть без пiлоток: погубили соннi. - Вибились люди зi сну... А маршевi кiнця не видно. - Дорога... Це вже Карпати, як ти гадаєш. Шовкун? - Це не Карпати. Це Альпи. - Альпи? А де ж Карпати? Нашого батька в ту вiйну в Карпатах убито... Сусiд, iдо з ним був, каже, що навiть братська могила е десь у горах. - Де наших могил немає, Романе... Нашi люди скрiзь бували. - Нам наче на роду написано - завжди всiх визволяти i всiх рятувати. - А кому ж... Тут люди, бачиш, якiсь вутлi... - А нiмець тiкає - конем не догнати. ' - В горах зачепиться. - Знов буде хрещення. - Буде, ой буде!.. Нам тепер весь час вiд хрещення до хрещення. - I самi охрестимось. I їх охрестимо в кращу вiру. - Вся Європа ниньки в Йордан вступає. Входить така, а вийде - iнакша. - А ми також хiба такi вийдемо? - А вийдемо? - Вийдемо! Хтось, проскакавши верхи мимо них, на ходу зiрвав з Блаженна шапку i пошпурив її далеко вбiк. - Хто то? - Комбат наш... - От тобi маєш, - спокiйно сказав Блаженко, наче цього й чекав. Став добувати з кишенi пiлотку. - Вiн з усiх поскидав невоєннi шапки, - усмiхнувся Шовкун. - Скрiзь у кюветах лежать. - Та я ж її тiльки вночi одягав. Удень я знаю, що не можна. - Нi, тобi, Романе, в пiлотцi бiльше личить... В шапцi ти... на чабана схожий. А на нас, як не кажи, Європа дивиться. - То правда. Вона, гей, пильно зараз приглядається до та примiряється... Що це, мовляв, за солдати прийшли, що воно за люди... - Нелегко, видно, було i їй тут, Європi. Розтерзали звiри, назнущалися... Тiльки вiд нас порятунку й жде. - Але ж зимно! - Я сам геть зазябаю... Незважаючи на лютий холод. Шовкуна все бiльше хилило на сон. Тепло, що йшло знизу вiд коня, приємно грiло й заколисувало. Темрява важчала, наче самi гори змикалися над головою. Iнодi Шовкуновi здавалося, що кiнь iде не вперед, а задкує. "Що за мана?" - стрiпує Шовкун головою, щоб розiгнати сон. Але через хвилину йому знову здається, що кiнь ступає назад, немов чимось наполоханий. Переїхали убрiд бистру гiрську рiчку i знову ввiйшли в шосе, як у тунель. Опiвночi зiрвався вiтер. По скелях загули сосни. Загули похмуро, глухо, мов бандури. - Вже, либонь, противник недалеко, - обiзвався Блаженко. Шовкун сопiв у сiдлi i не чув його. Серед темної ночi попереду несподiвано пiднялася багряна заграва, сягаючи хмар. Чим вище пiдiймались бiйцi, тим заграва перед ними ширшала, розросталась, поки, нарештi, стало видно, що горить високий мiст над якоюсь гiрською рiчкою. Полум'я билось у вiтрi величезним червоним птахом. Похмурi вiдблиски лягали на гори, на сосни, на скелi. Скоро заграва осяяла й обличчя бiйцiв, що їхали їй назустрiч, суворо її розглядаючи. Скомандували привал. Сагайда прокинувся вiд того, що пiдвода зупинилась i його перестало товкти в голову металевою нiжкою лафета. Якби ще товкло, то спав би. Висунувшись з-пiд шинелi, Сагайда в першу мить не мiг збагнути, де вiн. Чому цi скелi в багристих переблисках, чому гудуть сосни, чому гуде й трiщить якийсь вогняний мiст? - Коня вiдрiзали! - хрипко закричав хтось поблизу. - 3 поводом вiдрiзали! Остався, як ти, боже, бачиш! Почувся смiх, жарти, брязкiт казанкiв. Тепер Сагайда зрозумiв, що це не сон, а все наяву. Встав з каруци, розминаючись м'язами, тремтячи всiм тiлом вiд гiрського холоду. Збоку при смолоскипi двоє бiйцiв кували коня. Вони поспiшали, раз по раз поглядаючи у бiк кухнi, бо турбувались, що за роботою не встигнуть попоїсти. Так було на кожнiм привалi: замiсть їсти, голоднi бiйцi насамперед кидалися кувати коней. Пiдкови губилися щодня, а "босий" кiнь не мiг пройти тут по камiнню i десятка кiлометрiв. Закривiлого, змученого, його доводилось зганяти з дороги вбiк i кидати, шукаючи собi iншого. А знайти коня в цих рiдко заселених горах було нелегко. Понад шляхом палахкотiли багаття. Бiйцi, грiючись, пританцьовували навколо них. Деякi вiдкотили пiлотки на вуха. Бiля одного вогнища Сагайда побачив Брянського i Черниша; посхилявшись, вони їли з одного казанка i про щось розмовляли. На маршi вони здружилися. Сагайда пiшов до них, на ходу добуваючи з-за халяви свою алюмiнiєву складану ложку. - Нi, найвища, по-моєму, краса, це краса вiрностi, - чув, пiдходячи, Сагайда спокiйно вуркотливий, оксамитовий голос Брянського. - I хай би довелось менi ще бути на фронтi двадцять, тридцять рокiв... Бути ще сiм раз пораненим... Посивiти, постарiти, а я все залишався б їй вiрним. - Знову краса вiрностi, - встряв Сагайда, пiдсiдаючiї до казанка. - Ти вiриш у казку, Юрко! Затявся отак на одному i вiриш, а коли розiбратися, то ти вже забув, яка вона й була насправдi... Подумати: третiй рiк нi листа, нi фотографiї! - Так, третiй рiк, - спокiйно промовив Брянський, нiби сам до себе, i задумався. Черниш розумiв його настрiй. Це був той дивний настрiй, коли людинi пiсля довгого суворого стримування так раптом захочеться подiлитися з ким-небудь своїм найсердечнiшим, найiнтимнi-шим... Попирхували поблизу конi, жуючи овес; трiскуче соснове багаття обдавало ласкавим теплом; гори гули й гули, як порожнi металевi короби. - Вона теж училась зi мною на фiзматi, - в задумi продовжував Брянський, повiльно ловлячи руками тепло над багаттям. - Уяви собi, Женю, - звернувся вiя до Черниша, - три роки ми з нею сидiли поруч, на однiй лавi. Ми вже так знали одне одного, що навiть думки одне одного вгадували безпомилково. Власне, у нас було не двi, а одна думка, подiлена на двох. Я мiг би кожен її погляд перекласти на мову i записати з точнiстю до єдиного слова. У нас не було мого i твого. У нас було тiльки наше. I ми знали, що так буде все життя... Через мiсяць пiсля початку вiйни мене вже поранило. Я лiкувався в госпiталi пiд Смоленськом, i Шура тодi менi написала. Але незабаром нiмцi захопили Мiнськ. Нас повезли глибше на схiд. А вона? Вона... Нiчого не знаю. Пам'ятаю тiльки її останнi слова: "Коли тебе не буде, Юрасю, я нi з ким не зможу... До самої смертi буду сама!" - I ти вiриш? - перебив Сагайда. - Вiрю. Вiрю, бо знаю, що це не може бути iнакше. Це не самовпевненiсть. Звичайно, вона може зустрiти красивiшого за мене, розумнiшого i ще мало чого... Але я глибоко переконаний, що... серця... саме такого серця не зустрiне. Бо немає на свiтi двох абсолютно однакових сердець. А Шура любила саме таке, як моє... Тисячами рiзних граней свiтиться кожне людське серце. I от тiльки в нас, мiж нами, цi тисячi граней усi, до останньої, свiтилися... однаково, вiрнiше - гармонiйно, спiвзвучно. Я теж пiсля неї бачив багатьох дiвчат, навiть красивiших за неї, навiть справжнiх красунь, але жодна з них не була схожа на неї, не могла зрiвнятися з нею. Не тому, звичайно, що вона найкраща в свiтi, нi, я не iдеалiст! Але саме таку, а не iнакшу, не гiршу i не кращу, я тiльки й можу любити, i для мене в цьому розумiннi вона найкраща в свiтi. Тому я так вiрю i собi, i їй... I я радий, що вродився таким... єдинолюбцем - чи є таке слово? Як нема, то хай буде, - бо саме це єдинолюбство робить мене багатим i сильним. Я вiдчуваю себе завжди багатим i сильним. От чому я й говорю, що найвища краса - це краса вiрностi. Люди, якi накидаються на все, якi розмiнюють свої почуття направо й налiво, по-моєму, кiнець кiнцем мусять вiдчувати себе злидарями. - Все це ти вимрiяв собi по окопах, друже, - не вгамовувався Сагайда. - Хай навiть була вона такою, але звiдки ти знаєш, якою вона стала тепер? Три роки, три таких роки! Все летiло шкереберть, все на очах мiнялося, i тiльки твоя любов нi? Ха-ха... Гранi, гармонiя сердець... Бачив я, чим кiнчалися цi гармонiї! - Ти маєш на увазi себе? - Х'оч би й себе... А iншi? А сам ти зараз хiба той, що був? Ти продовжуєш її любити просто... з своєї рицарської впертостi. Дама серця! Вiчна! Незмiнна! Ех, друже, друже... Ти й сам не помiчаєш, що любиш уже не так її, Шуру Ясногорську, як своє студентське минуле, свою молодiсть. Хай чудову, але все-таки - казку! - Хай навiть так. Хай навiть казка. Але ця казка свiтитиме менi все життя. - Отже, виходить, ти iдеалiст? - запитує Черниш, усмiхаючись. - В цьому - можливо. - А якщо i вона тебе ще кохає, - продовжував нападати Сагайда, - то теж лише уявного, теж казку. Фантазує дiвчина, обточуючи нам мiни десь на Уралi чи за Уралом... Яким тебе задумає, таким ти їй i приснишся. А насправдi? Адже ти теж став тепер не такий, яким вона тебе знала до вiйни i яким саме й кохала. Ну хай ти, як iншi, романiв по госпiталях не крутив, прапор свого кохання тримав високо, але... що не кажи, Юрiю, а ти теж загрубiв на фронтi, осолдафонився... Хiба що трохи менше, нiж ми. - Можливо, до певної мiри, Володько, ти й маєш рацiю, - погодився Брянський, замислившись. - Може, в серцi нема тої вразливостi, тої нiжностi, що була... Скiльки нових звичок, скiльки грубих, жорстоких пристрастей пустили в ньому корiння... Багато що зiйшло з кров'ю, згорiло в серцi за цi роки... А може, i не згорiло? Може, випалене вогнем, воно тiльки загартувалось та стало вiд того ще мiцнiшим? - Я певен, - каже Черниш, - що якби матерi побачили, якими стають їхнi сини на вiйнi, вони не впiзнали б нас... Вони й не уявляють собi, що тут робиться з людиною, яку складну, яку страшну еволюцiю встигає вона пройти... Повнiстю цього не збагнути нiкому, хто сам не був тут, а знає вiйну тiльки з фiльмiв та розповiдей, хай навiть найправдивiших... Щоб це збагнути, його треба - пережити. Євген лежав, спершись на руки, перед багаттям i дивився в огонь. Вiдблиски полум'я переливалися в його чорних, широко вiдкритих очах. - Згорiло... випалилось, - бурмотiв Сагайда, вишкрiбаючи в казанку. - Випалене серце, га? Здорово. - Але заради якої мети? - роздумливо говорив Черниш. - Заради такої, що краще неї... не може бути в людини нiчого. Брянський, видно, його не чув. Вiн сидiв, обiйнявши бiлими руками свої вицвiлi чобiтки i рiвномiрно похитуючись. У такiй зiбганiй позi вiн був зовсiм маленький, було щось тендiтно-дiвоче в його гостро пiднятих плечах з твердими акуратними пбгонами. В глибокiй задумi дивився вiн на багаття, спостерiгаючи, як полум'я пожирає зеленi гiлки, а з них виступає, закипаючи, смола. - Все, все ми вiддаємо тобi, Батькiвщино, - промовив вiн раптом якимось дивним голосом нi до кого. - Все! Навiть нашi серця. I хто не звiдав цього щастя, цiєї,,. краси вiрностi, той не жив по-справжньому. I знов дивився, похитуючись, на полум'я, хоча, видно, нiчого не бачив i не чув. Всi мовчали. Бiля сусiднього багаття Хома Хаєцький, облизуючи ложку, серйозним тоном розповiдав товаришам: - ...А я їй вiдповiдаю: люба моя Явдошко! Отого твого листа, в якому ти просиш грошей, я не одержував... - Подали команду рушати. Знову сiли на коней. Рiчку переїздили вбрiд. Деякi конi полохалися води, комизились, рвали посторонки. Доводилося бiйцям самим, поскидавши штани, забродити по груди в крижану воду. Перекинувши вiжки наперед, бiйцi тягнули за собою норовистих коней силомiць, як бурлаки баржу. - Отак i допомагають всю дорогу, - мiркував якийсь боєць, - то конi людям, то люди коням, а всi разом - вперед. Тиснява, галас, лайка, гуркiт возiв, i знову чорна дорога в гори, блискання iскор, викресаних пiдковами, клекiт копит. Позаду, бушуючи на вiтрi, залишався високий палаючий мiст, а понад шляхом догорали покинутi багаття. Холодна гiрська нiч на чужинi мимоволi схиляла до iнтимностi. Сьогоднi навiть Брянський, завжди стриманий, дещо замкнутий, охоче вiдкривався товаришам, якi їхали плiч-о-плiч з ним. Досi Черниш не думав, що ця людина, яка, здавалось, була цiлком зайнята лише своїми формулами, справами роти, боями, - живе ще i чимось iншим. Брянського вiн вважав дуже здiбним офiцером, але сухим i до деякої мiри педантом. I, може, тiльки ця бурхлива маршова нiч здатна була викликати Брянського на одвертiсть. Йому, видно, хотiлося зараз говорити i говорити про неї, далеку кохану дiвчину, говорити хоч у простiр, наче вона десь могла почути його мову. Несподiвано гарячi його слова про неї були пройнятi нiжнiстю, повитi пiсенною красою. - Де б вона не була, я знайду її! - запевняв вiн. - Кiнчиться вiйна, i я повернусь до неї, я вiдшукаю її. - А чому ти певен, що вона жива? - запитав раптом Сагайда. - Я, звичайно, бажаю їй сто лiт жити, але де гарантiя, що її ще в тисяча дев'ятсот сорок першому роцi не скосили десь "месершмiти" з колонами евакуйованих? Або хвороба... Або... - Нi, нi, вона жива, вона є! Вона в мене живуча, вона мiцна, як кристал!.. Десь на Волзi, або в Сибiру, або на Уралi!.. Може, i справдi стоїть в цеху, виточує нам мiни... - Може, то вона будувала в азiатських степах на голому мiсцi воєнний завод, - каже Черниш. - У вiтер, у буран, у пекучий мороз, й не забувала про тебе, Юрiю! - Може, i зараз, читаючи зведення Iнформбюро, шукає мене думками саме в оцих Альпах. - От рицарi, от фантасти! - смiється в темрявi Сагайда. - Фантазуймо, так теплiше! Черниш, їдучи, iнодi оглядався назад i бачив гiрське шосе, забите вiйськами, багрову рiчку, де артилеристи саме переправляли гармати, i темну глибiнь за рiчкою, де зникала тисячоголоса рухлива маса вiйськ. Здавалось Чернишевi, що ця жива лавина тягнеться до самого кордону i далi, шляхами рiдної землi, аж до кiмнати його матерi. Може, i зараз оце вона сидить перед репродуктором, чекаючи батька з роботи, i слухає вiстi з ефiру, накинувши теплу шаль на худенькi плечi. I хоче почути про свого Женю. Вона знає тiльки Женю. А її Женя дедалi зникає, перетворюється, його заступає вже гвардiї молодший лейтенант Євген Черниш, новий, не знайомий матерi. Мiст, перегорiвши, з гуркотом повалився в воду. - Ми палимо за собою всi мости, - каже Чернищ. - То не ми, то фрiц, - заперечує Сагайда. - Фрiц нетямиться, думає, що без мостiв не доженемо. А наш Iван i через пекло пройде. Брянський уважно дивиться вперед на тiсну щiлину шляху, в яку вповзають вiйська. - Сюди, в цi Альпи, можна лише наступати, - каже вiн. - Вiдступати звiдси неможливо. Це було б цiлковитою загибеллю для всiх нас. Але тому, що ми вiдступати не думаємо, -хрипко смiється вiн, - то й рвемося все далi в цi кам'янi катакомби. Далеко в головi колони заторохкотiли пiдводи. Торохкотiння все ближчало. I ось перед Брянським, Сагайдою та Чернишем загомонiли колеса, i конi пiд ними самi перейшли на рись. XIV Фронт щодалi глибше входив у гори. Почалася система численних гiрських хребтiв. Вже не один такий хребет перевалили вiйська. Збитий з висот, противник вiдкочувався в глибину гiр. Полки стали на дньовку. Черницi i Брянський лежали в садку на вигорiлiй травi. Брянський дiставав iз своєї планшетки якiсь схеми i записи з формулами, пояснюючи їх Чернишевi, явно задоволений тим, що Черниш його розумiє. Над ними розкинула крислатi вiти чорна обгорiла яблуня, на якгй дивними здавалися плоди, що висiли, мов на новорiчнiй ялинцi. Вони були зовсiм попеченi в полум'ї пожежi. Неподалiк ще тлiла кучугура попелу, i тiльки уцiлiлий комин, бiлiючи серед нього, свiдчив, що вчора тут стояло людське житло. Останнi днi не дає дихати авiацiя противника. Бомбить гiрськi шляхи, бомбить села, де вiйська зупиняються на перепочинок. Тодi дороги й садки наїжуються стволами зенiток. Це вже справжня Трансiльванiя. Типова картина: село з усiх бокiв оточене пасмами безплiдних гiр, i тiльки в цьому котлованi буяють ряснi сади, городи, виноградники. Напередоднi це село бомбили, i згарища й досi дим-ляться. - Надсилай оцi свої мiркування прямо в наркомат, - радить Черниш Брянському. - Там, я певен, їх обов'язково вiзьмуть до уваги при складаннi нових настановлень. - Менi здається, - говорив Брянський, - що цi спостереження я обгрунтував досить переконливо. З математичною точнiстю. Адже нашi мiномети - порiвняно новий тип озброєння, i природно, що вогневi можливостi їх ще не повнiстю дослiджено. Мiномет має велике майбутнє. Вiзьми хоча б "катюшi" - найкращi сучаснi мiномети... Да, так ти згоден? Побудований таким чином, як це я пропоную, огонь трьох мiнометних рот полку обов'язково накриває траншею противника i не дає йому змоги пiдняти голову. Тут жодна мiна не ляже марно. Нашi стрiльцi можуть смiливо кидатись на перший пояс оборони... До них пiдходить Сагайда. Сьогоднi тут, на зупинцi, батальйон одержав, нарештi, пошту за кiлька днiв-свiжi газети, журнали, пiвмiшка листiв. Сагайдi не було нiчого. Вiн, видно, нудьгує i не знаходить собi мiсця. Зриває над головою обпечене яблуко i знiчев'я їсть його. - У нас на околицi, на пасiках, жила баба Щураїха, - починає вiн, лягаючи пiд деревом. - Разiв у десять старiша за оцю яблуню. Коли я йду, бувало, з хлопцями в парк на танцi, вона стоїть на порозi i галасує: "А, Сагайдин пройдисвiт!.. Це ти мого собаку вбив!" Проте славна була бабуся. Цiкаво б знати, чи вона ще жива... З'являється звiдкись Денис Блаженко i, браво клацнувши каблуками, питається дозволу гвардiї старшого лейтенанта звернутись до нього. Брянський дозволяє. Блаженко в коротких словах доповiдає суть справи. Як вiдомо, брат його, Роман, незважаючи на те, що був поранений пiд дотами в руку, залишився в строю i виконував бойовi завдання. За такий вчинок брат його, Роман, заслуговує нагороди; вiн, Денис, питався про це в замполiта гвардiї майора Воронцова. - Ви трохи запiзнились, Блаженко. Я вже подав i на Романа, i на вас, i на багатьох iнших. Будете й надалi чесними воїнами, будьте певнi, засяє на грудях i "Вiдвага", i "Слава". Я не скупий для хорошого солдата. Можете йти. - Ой жила, - сказав Сагайда, коли єфрейтор, вiдкозирявши за всiма правилами, вiдiйшов. - Жйла-то жила, - згодився Брянський, - але командир з нього виробляється чудовий. Вольовий, дисциплiнований i стрiляє краще за iнших. Брянський не встиг кiнчити. Небо раптом загуло десь зовсiм близько за горою, i хтось страшно закричав: - Повiтря! Повiтря!!! Вони зiрвались на ноги i кинулись до найближчої щiлини. Брянський на ходу запихав папери в планшетку. По садках залопотiли зенiтки, про якi досi й не знала пiхота, що вони тут є. Бiйцi заметались, i їх стало одразу дуже багато. Однi шукали схованок у землi, iншi кинулися за село в гори, що обступили його стрiмкими кам'яними мурами. В нестямi дерлися кудись мiж стрiмке камiння i знову скочувались вниз. Небо з виючим свистом спускалося на землю все швидше й навальнiше. Черниш плигнув у щiлину на чиїсь пругкi тiла. Земля розкололась i вдарила вгору пружним полум'ям. Стало гiрко й темно. - Пронеси, пронеси! - палко шептав хтось пiд Чернишем. Земля тряслася. Вибухи схоплювалися все ближче. Промчали через садок перепудженi конi в запряжцi i без їздового. Небо, виючи, падало прямо над щiлиною. "Невже тут, невже тут? - гарячкове працювала думка Черниша. - Не може бути, не може бути!" - О, пронеси, пронеси, - шепотiло внизу. Земля здригнулась, щось важке навалилось на Черниша, i стало душно. Наступний вибух уже - вiн чув - розлiгся далi, потiм - ще далi. - Прогуло! - озвався перший Сагайда, струшуючи з себе землю. Вiн допомiг i Чернишевi видобути ноги, приваленi землею, їдкий газовий туман стояв навколо. З дна щiлини пiдвiвся Хаєцький, вибираючи сiно з вусiв. - Хаєцький! - здивувався Черниш. - Це ви були пiдi мною? - Як бачите, товаришу гвардiї молодший лейтенант. Справдi я. - То ви й шепотiли: "Пронеси"? - Я чи не я, а добре, що пронесло. Отакi праники летiли повз нас, га? Садком бiг Шовкун, збентежено озираючись навколо. Загледiвши своїх, вiн крикнув: - Старшого лейтенанта не бачили? - Нi, - вiдповiв Сагайда. - Ми й самих себе не бачили. - От горечко! - вдарив Шовкун об поли руками i кинувся бiгти далi. - Ось вони тут! - пожалiв земляка Хома. Шовкун, зупинившись, полегшено зiтхнув i пiдiйшов до щiлини, нiяковiючи перед усiма за своє збентеження. - Там усi живi? - звернувся до нього Брянський, вилiзаючи з окопу. - Нашi всi. А в четвертiй ротi... Лихо! їх було двоє чи троє пiд черешнею... То нi єден не встав. - Горить! - раптом вигукнув Хома. - "Мiстер" горить! Всi глянули, куди вiн вказував. Справдi, на однiй з найвищих гiр, розiп'явшись на деревах, як чорний крук, догорав пiдбитий нашими зенiтками ворожий лiтак. Султан чорного диму вставав над ним. - Гарно горить, - сказав Брянський. Вилiзли на траву i всi закурили. Навiть Черниш закурив, нiби жартома, i чув, як голова його йде обертом. Якийсь боєць з батiжком у руцi пробiг мимо, занепокоєно розпитуючись, чи не бачили його коней. - Запряженi? - спитав Хома Хаєцький. - Запряженi. - Гнiдi? - Гнiдi. - Не бачили. Всiх опанував бадьорий, збуджений настрiй, як пiсля тяжкого бою, коли всi раптом зустрiчаються живими. Улоговина поволi провiтрювалась вiд їдкого диму, i гори наче розступались. За ними, сiрими, похмурими, яскрава блакить неба виступала ще нiжнiшою. - А якi тут соняшники ростуть - па-атку мiй! - заспiвав Хаєцький. - Буде, як з нашу хату! - А вистигає все пiзнiше, хоч i пiвдень, - зауважив Шовкун. - Дивiться: вересень, а овес ще майже зелений. I слива... Прибiг Роман Блаженко, задиханий, стривожений, i повiдомив, що забито п'ятеро коней i потрощено його каруцу. - А вашого поранило, - звернувся вiн до Черниша. - Дуже? - рвучко пiдвiвся Черниш. Обличчя його похмурнiло. - Як вам сказати... Вiн, як оце почалося, ошаленiв зовсiм, зринув з повода i вискочив на сошу. Хотiв кудись бiгти... Там i лежить, на сошi... - Покажiть менi. Вони пiшли з Блаженком. - Не журiться, ми вам коня добудемо, - на ходу заспокоював Блаженко свого командира. - Хаєцький казав, що в нього є десь на прикметi. Шосе було забите кiньми i рознесеними вщент возами. Черниш iще здалеку впiзнав свого коня. Вiн борсався в кюветi, щоразу пiдiймаючи голову з бiлою лисинкою на лобi i намагаючись зiп'ястися на переднi ноги. Але ноги дрижали, i кiнь знову падав, тяжко зiтхаючи. Куди вiн хотiв тiкати?.. Йому вирвало груди. Вiн теж впiзнав Черниша i потягнувся йому шиєю назустрiч, не спускаючи з нього розумних, налитих сумом очей. "Домнуле офiцер!.." Черниш пригадав погляд юнака румуна, власника цього коня. "Чимало ми пройшли з тобою вiдтодi, друже!.." В горлi у коня заклекотiло, нiби там билися i не могли вирватися назовнi членороздiльнi звуки. "Що ти хочеш сказати, вiрний товаришу?" Черниш розстебнув кобуру, добув пiстолет i нацiлився прямо в лоб, у бiлу лисинку. Кiнь дивився. Пролунав пострiл. XV Наступного дня Блаженко з Хаєцьким справдi звiдкись привели Чернишевi коника. Вiн був маленький, незавидний, але на диво тугий i, видно, невтомний. - Наш, вiтчизняний, - визначив Хаєцький, як циган, обходячи коника навколо i старанно загладжуючи застрижене тавро. - Густий, карапуз, хай його мамi! Гори стали справжнiм випробом для армiйських коней. I бiйцi, якi бачили немало трофейних коней, здобутих у ворога - бельгiйських, французьких, угорських, - переконалися, що все-таки найвитривалiшi конi - це нашi. Трофейнi важкi битюги й красивi чистокровнi рисаки спадали в тiлi за кiлька важких переходiв, виснажувались на очах i падали в горах на кожнiм кiлометрi. Нашi ж низькорослi кошлатi алтайськi коники, невибагливi на корм, легкi i невтомнi, тюпали й тюпали днi i ночi, пiдiймались на найкрутiшi кряжi, скрiзь вiрно слугуючи бiйцевi. Хома Хаєцький з цього приводу мудрував: - Куди їхнiм коням до наших! Вони в них задихаються вiд ожирiння серця!.. Легкодухi, як i їхнi господарi! А гляньте на нашу дрiбноту. Така ж густа i туга, як i нашi люди. Скрiзь пройде!.. Одну ваду мав коник, якого дiстали Чернишевi: розкувавшись, вiн стер копито i шкутильгав тепер на праву передню. Може, саме через те його десь i вдалося добути Хомi та Блаженковi. Кинулися добирати пiдкову, але нiяка не пiдходила: всi були для цього малюка завеликi. Взагалi, пiдкова стала в горах коштовнiстю. Коли вона, одiрвавшись, дзенькала десь по каменю, за нею зiскакувало з сiдел одразу кiлька вершникiв, наче то дзвенiло золото. Малi ж пiдкови для наших коней цiнувались особливо високо, як пiстолетнi патрони найдефiцитнiших калiбрiв. У тутешнiх ковалiв не було таких пiдкiв. Пiдiгнати пiдкову Чернишевому коневi можна було тiльки в кузнi. У Брянського кiнь теж клацав: пiдкови ослабли, i їх треба було пiдтягати. Брянський i Черниш попросили в командира батальйону дозволу проскочити до кузнi в якесь з околишнiх гiрських селищ. Комбат спочатку заперечував, а потiм таки дозволив. - Тiльки ж не до темноти, - попередив вiн. - Єсть... Доженем колону ще завидна, - пообiцяв Брянський i потряс у повiтрi порожньою флягою: - Може, буде й бакшиш. Комбат усмiхнувся, розумiючи, що йдеться про флягу вина. Дорога величезною спiраллю спускалася вниз i далеко, по той бiк долини, знову спiраллю пiдiймалася по пiдгiр'ю. I скiльки видно було, на цiлi кiлометри рухались i рухались колони вiйськ, здiймаючи буру куряву. Лiворуч по долинi, вкритiй лiсом, на значнiй вiддалi вiд шосе Брянський i Черниш помiтили дахи гiрського селища. Там мала бути кузня. На стежцi, яка звертала туди вiд шосе, виднiлися свiжi слiди пiдкiв. Коли Брянський i Черниш уже звертали на стежку, їх обiгнав Козаков. Вiн щодуху мчав униз по шосе в червонiй пожежнiй машинi з мiдними дзвонами по боках. В машинi стояли ще кiлька полкових розвiдникiв з автоматами, в пiлотках набакир. За кермом сидiв маленький боєць у великих димчастих окулярах. Окуляри, призначенi захищати європейського панка вiд передчасних зморщок, тепер захищали бiйця вiд сонця i пилюги... - На захiд! - пролiтаючи, гукнув Козаков Брянському i Чернишевi. - На завдання! Конi шарпнулися в кювет вiд скаженої червоної машини, що з дзвоном i гуркотом промчала повз них. А в долинi вже командир полку, зупинивши свiй мотоцикл, вихопився з нього i пiдняв назустрiч своїм любимим "вовкам" нагайку, як регулювальник червоний прапорець. - Битиме, - весело сказав Брянський. - Академiк-то академiк, а вiдлупцює - будь здоров. Їхнi конi тюпали по кам'янiй стежцi, все далi заглиблюючись в лiс. Тиша огортала їх. Поруч дзюркотiв ясний струмок, стрибаючи по зеленiм, оброслiм мохом камiнню. Черниш зупинив коня i пiшов до струмка напитись. - Юрiй! - гукнув вiн, лежачи над струмком. - Справжнiй тобi нарзан!.. П'єш i ще хочеться! Брянський теж встав, пiдiйшов до струмка. Справдi, це була не звичайна - мiнеральна вода. Свiжа, студена. гостра на смак, вона забивала дух своєю мiцною приємною рiзкiстю, i сльози виступали офiцерам на очах, коли вони пили. - Запам'ятай це мiсце, Євгене, - сказав Брянський. - Пiсля вiйни приїдемо сюди вiдпочивати. - Доживем? Брянський не вiдповiв, задивившись на мальовничi в лiсах гори, що пiдiймалися перед ним на пiвнеба. - Коли будеш, Євгене, уже старим, - пiсля тривалої паузи сказав Брянський, - згадай колись оцей струмок, де це було i з ким ти пив. - Добре... - Хороше думати, що колись тебе хто-небудь згадає. Вони набрали у фляги мiнеральної води, щоб повезти своєму комбатовi. - Скажемо, що це гiрське вино. Знову сiли на коней. Гори навколо мовби висiли в повiтрi, такi вони були прозорi й легкi в цi останнi днi ясного гiрського лiта. Лiси наче свiтилися наскрiзь. Контури кожного дерева, кожної скелi були напрочуд виразнi, як у панорамi бiнокля, бо в чистiм повiтрi тут нiколи не було того пилу, найдрiбнiшого сухого туману, що в низьких мiсцях завжди зменшував видимiсть. Де-не-де уже прохоплювалось по лiсах перше полум'я осiннього багрянцю, вiд якого вони ставали ще пишнiшi й барвистiшi. Найменший шерхiт, луск гiллячки, шум пташиного крила, цокання копит - все резонувалось тут надзвичайно лунко, чисто, повноголосо. I дзвiнке повiтря, i дзвiнкi гори, i лiси - здавалося, все починало вiд кожного слова бринiти, як грандiозна мембрана. При в'їздi в село вершникiв уже чекали, юрмлячись край дорiжки, босоногi дiти. Вони, видно, ще здалеку помiтили вершникiв. - Ковач? Ковач? - навперебiй допитувалась дiтвора. - Ван, ван! Видно було, що дiти довго, з нетерплячою радiстю чекали гостей i тепер одне поперед одного хотiли чимось прислужитись офiцерам. Ескортованi юрбою обшарпаної малечi, Брянський i Черниш неквапом пiдiймались вузенькою кривою вуличкою вгору, де, як вказували дiти, мав бути ковач. З кожного подвiр'я виглядали цiлими сiм'ями пожильцi. Чоловiки скидали зiм'ятi капелюхи, а жiнки, всмiхаючись, закликали пити молоко. Чорнi важкi буйволи, лiмиво ремигаючи, лежали в загородах у теплiй багнюцi. Дiтям приїзд офiцерiв, видно, був за свято. Вигуками та красномовними жестами вони розповiдали, що тут уже були руськi, серед них якийсь веселий загадковий Iван Непитай: Iван теж кував коня, шукав вина i потiм поїхав доганяти своїх. За селищем, пiд самою горою, на висячiм мосту виднi-лись вагонетки, а нижче, мiж великими конусами дробленого камiння, пролягала вузькоколiйка i стояли довгi дерев'янi бараки. Там були каменоломнi. В кiнцi вулички Черниш i Брянський раптом зупинились i здивовано переглянулись. Що це? До їхнього слуху десь з-пiд гори доносився спiв - урочистий, повiльний, грiзний, нiби з кам'яної печери. Вони не розбирали слiв, але ж знали цей мотив, рiдний з дитинства, з пiонерських загонiв, мотив, з яким вони росли, виховувались i мужнiли, - "Iнтернацiонал"! Дiти, теж зупинившись, з радiсною гордiстю дивились на офiцерiв: "Iнтернацiонал"! Брянський i Черниш ударили по конях i поїхали швидше. Скоро вуличка кiнчилась, i перед їхнiми очима вiдкрився невеликий, оточений господарськими будiвлями кам'яний майдан перед каменоломнями. Бiля одного з сараїв чорнiла купа деревного вугiлля, лежали рiзнi машини, залiзний брухт, кайла. Це, видно, i була кузня - майстерня каменоломень. Навпроти широко вiдчинених задимлених дверей стояли в ряд в урочистих позах ковалi, їх було чоловiк десять, усi без капелюхiв, у брезентових фартухах, з молотками в руках. Це вони й спiвали пролетарський гiмн. Коли Брянський i Черниш пiд'їхали, один з ковалiв вийшов наперед i урочисто вклонився їм. - Здрас-туй, ту-ва-ри-шу! - сказав вiн виразно одному, потiм другому. Офiцери знiяковiли, зворушенi цiєю пишно-церемонiйною зустрiччю, до якої вони не звикли i якої зовсiм не ждали. Тим часом коваль пояснював своєю рiдною говiркою, що вiн буковинець родом, а працює тут у каменоломнях барона Штрайха. Його товаришi-робiтники хотiли б чимось гiдно зустрiти радянських воякiв, але вони бiднi, у них, крiм дiтей, нема нiчого, i вони вирiшили зустрiти радянських воїнiв "Iнтернацiоналом". Бо нiмцi забрали в них молодь i погнали будувати укрiплення. Нiмцi забрали худобу, якщо хто не встиг заховати її, вигнавши в гори. Але германи не могли забрати в них "Iнтернацiонал". Брянський i Черницi, схвильованi i зворушенi, зскочили з сiдел i, вiтаючись, подавали ковалям руки. Оточивши коней, ковалi вправно хапали їх за ноги, оглядали копита, цмокали язиками. Загуло, роздмухуючись, горно. Особливу симпатiю викликав шкутильгаючий коник Черниша. Мiцний, як качан, сумирний, з густою чуприною на лобi, вiн дозволяв дiтям бавитися з ним, лазити попiд черевом i акуратно пiдбирав жвавими губами ласощi з їхнiх долонь. Йому давали вилущенi горiховi зерна, персики, виноград, i вiн усе охоче поїдав. - Руський! - галасували дiти, тiшачись i радiючи, що коник такий мал