енький i все їсть. - Руський! Йов, йов! Тим часом ковалi пiдгонили на нього пiдкови, не дозволяючи нi Брянському, нi Чернишевi допомагати їм. Буковинець-перекладач запевняв, що вони тепер нароблять багато малих пiдкiв спецiально для руських коней. Пiдкують так, щоб вони зiйшли з бiйцями на найвищi гребенi Альп. Незабаром весь майданчик перед каменоломнями був заповнений мешканцями селища - чоловiками, жiнками, старими, дiтьми. Тут були угорськi, румунськi сiм'ї i кiлька родин українцiв з Буковини та Карпат. Всi вони багато рокiв працювали на цих каменоломнях. Були також бiженцi, переважно молодi дiвчата з Альба-Юлiї, Сiбiу та iнших мiст. Вони рятувалися в цих горах вiд вiйни i мiського голодування. Деякi з них, не соромлячись старих, пiдходили до Черниша i Брянського, невимушене оглядали з нiг до голови їхнє обмундирування i ласкаво поляпували юнакiв офiцерiв по щоках. Новi Усi приязно смiялись, старi й молодi, не осуджуючи дiвчат за їх вiльнiсть, вiд якої обох офiцерiв кидало в жар. До таких нiжностей, та ще прилюдних, вони не звикли. Жiнки несли їм фрукти, козиний сир, бринзу, молоко, але Брянський i Черниш їли тiльки фрукти, а бринзи не хотiли. - Нем отравiт, - запевняли жiнки, першi куштуючи їжу. - Германам отравiт, руським - нем отравiт. Вони все скаржились на барона Штрайха. Коли Брянський сказав, що вже не буде тут барона Штрайха, а будуть новi, демократичнi порядки, то всi кинулись тиснути йому руку, а дiти почали захоплено свистiти горам, наче в них ще сидiв проклятий барон Штрайх. Молода циганка набивалася поворожити Чернишевi, попереджаючи, що не вимагає нiякої плати. Черниш розсмiявся: - Нам не треба ворожити. Ми й так знаємо, що нас чекає попереду. Коли конi вже були пiдкованi, ковалi ще прив'язали по кiлька запасних пiдкiв до сiдел. Вони не хотiли брати грошi, тiльки попросили зiрки вiд пiлоток. - Добре пiдкували, вiд серця, - запевняв буковинець на прощання. - Хай не зiтруться пiдкови, хай не пiдiб'ються вашi конi! - Продзвенять по всiй Європi, - сказав Брянський, легко плигаючи в сiдло. Коли вони вiд'їхали, спускаючись у ту саму тiсну кам'яну вуличку, за ними знов зазвучав величний мотив. Тим мотивом робiтники виряджали своїх визволителiв у далеку благородну путь. В чоловiчий хор тепер вплiтались, як шовковi барвистi нитки, i дитячi, й дiвочi голоси. Вечiрнє небо, гори, лiси, вiдлунюючи той спiв, бринiли, як грандiозна чутлива мембрана. XVI Гора була така, що з неї опускалися цiлий день. Гальмувати доводилось по двоє колiс, i залiзнi шини розпiкались на каменi, як у горнi. Потiм майже цiлу нiч пiдiймались угору. Десь за пiвнiч колона раптом зупинилась, i їздовi попiдкладали пiд колеса камiння, щоб пiдводи не скочувались униз i щоб конi вiдпочили. Камiння про такий випадок кожний їздовий тримав бiля себе в передку, щоб потiм не шукати його в темрявi, коли буде треба. Чекали команди годувати коней, але команди не було. Замiсть неї незабаром покотився, передаючись вiд бiйця до бiйця, iнший наказ: - Командири рот, в голову колони! Це вiщувало тривогу. Офiцери пробiгали вперед, на ходу поправляючи пiлотки. Невдовзi вони повернулись до своїх пiдроздiлiв, енергiйно вiддаючи накази: з'їжджати з шосе, маскуватись... Транспорти з гуркотом з'їжджали з шосе на узбiччя i маскувалися в соснах. Поки що їхати було нiкуди, їздових при транспортах залишено було якнайменше - одного на кiлька пiдвiд. Решта збиралися, ставши одразу напружено похмурими, дiловито злими. В'ючили коней. Запасались канатами, водою. Тi, що не мали баклаг, одержували їх у старшин. Здалека, з гори, донеслось кiлька спокiйних кулеметних черг, немов стрiляли в небi. Тим часом розвiдка приносила все новi й новi повiдомлення. Там, угорi, на одному з найвищих перевалiв засiв противник. Невелике гiрське село вiн перетворив на мiцний опорний пункт. Дорога перед селом була наглухо закрита дубовими завалами, а по схилах, перетинаючи шосе, тяглися кiлькома ярусами траншеї, дзоти i вiдкритi вогневi точки. Саме пiднiжжя висоти оперiзували суцiльнi дротянi загорожi. Про те, щоб взяти перевал в лоб, не могло бути й мови. Це коштувало б багато жертв, але успiху не гарантувало. Командир полку послав кiнну розвiдку далеко лiворуч i праворуч вiд дороги, щоб з'ясувати там характер ворожої оборони i вогневу систему. Розвiдники повернулись по сходi сонця. Вони доповiли саме те, що уявляв собi командир полку. На флангах не було не лише дорiг, а навiть стежок. По найвигiднiших гребенях ворог виставив поодинокi кулеметнi гнiзда, а ще далi, в горах, здається, i зовсiм не було нiкого живого. Там починались дрiмучi лiси i прямовиснi стiни диких скель. Противник був певен, що там нiхто не пройде, що там лiси i скелi надiймо охороняють його. А Самiєв знову погнав розвiдникiв на фланги, поставивши завдання - шукати проходiв. Бо i вiн, i Воронцов, оцiнюючи обстановку, доходили єдиного висновку: перевал доведеться брати саме там, у непрохiдних лiсових хащах, у неприступних скелях, де ворог зовсiм їх не сподiвається. Там вони мусять перевалити цей кряж i зайти вороговi з тилу. Опiвднi розвiдники повернулися. Додатковi данi потверджували результати нiчної розвiдки: у глибинi флангiв починався такий глухий край, що ворог не вважав за потрiбне виставляти там навiть окремi засiдки. Самiєв разом з начальником штабу взявся розробляти детальний план операцiї. Майор Воронцов зiбрав комунiстiв i комсомольцiв. Полк мав просуватися вперед окремими загонами i дрiбними групами i, можливо, дiяти певний час децентралiзовано. Тому роль комунiстiв i комсомольцiв у цих окремих групах мала зараз бути особливо значною i вiдповiдальною. Взагалi роль кожного бiйця в гiрських умовах виростала набагато бiльше, нiж це було в умовах рiвнин. Тут загальний успiх у великiй мiрi залежав вiд iнiцiативи, винахiдливостi, бойового настрою кожного окремого бiйця. Воронцов добре враховував, якi новi обов'язки покладаються в зв'язку з цим на партiйно-комсомольський прошарок. Вiн розставляв людей так, щоб комунiст був у кожнiй групi, яка дiятиме певний час самостiйно. Саме комунiст повинен був у нiй задавати тон i весь час пiдтримувати бойовий дух солдатiв. Це були незвичайнi збори. Комунiсти й комсомольцi з'явились до майора уже в повнiй бойовiй готовностi, обвiшанi гранатами й дисками, з автоматами на грудях. Не обирали голови й секретаря, не писали протоколiв, не складали резолюцiй. Часу для цього не було, групи мали ось-ось виступати. Деякi сiли на буреломi, деякi слухали стоячи. Воронцов говорив, походжаючи мiж ними. Опале листя шелестiло пiд його порудiлими чобiтьми. Майор говорив не голосно, а майже шелестiв, як те листя. Проте усi чули кожне його слово. - Ми переходимо до нової та'ктики. Досi ми билися з ворогом у степах i на рiвнинах, в лiсах i болотах. Вiднинi ми будемо битися з ним високо в горах. Будемо битися частiше не вдень, а вночi. Наша мета - захопити перевал, захопити дорогу. Вiйна в горах, як бачите, це насамперед вiйна за шляхи. Але ми, пiхота, гвардiя, не можемо приковувати себе до шляхiв. Ми повиннi вмiти добре маневрувати в горах, по пересiченiй мiсцевостi. Тодi оцi пустиннi кряжi, оцi непролазнi хащi перетворяться з наших ворогiв на наших друзiв. Нiмцi вважають їх нездоланними. А ми їх здолаємо. Нiмцi їх бояться, а ми їх переможемо. Бо наша тактика гнучкiша, смiливiша, нiж прусська. Черниш слухав майора, не зводячи з нього очей. Це вiн вперше бачив Воронцова пiсля тої зустрiчi пiд дотами, коли Воронцов лежав у блiндажi, хворий на малярiю. Замполiт недавно тiльки одужав як слiд. Обличчя його пiсля хвороби ще й досi було змарнiле, зiм'яте, зблякле. Знову вiд нього вiйнуло на Черниша чимось невловимо цивiльним, як вiд батька. Цей хриплуватий голос... Ватяна коротка фуфайка, з-пiд якої знизу виглядає гiм-настьорка... Злегка зсутуленi плечi... Для багатьох було загадкою, чим цей зсутулений майор, що говорить iз спокоєм сiльського вчителя, зрiдка вiдкашлюючись, - чим мiг вiн так впливати на своїх бiйцiв i офiцерiв? Майже нiколи не чули, щоб вiн кричав i метушився. Все вiн робив, як i говорив, спокiйно, рiвно, поблискуючи з-пiд кошлатих брiв сiрими очима, то з суворою уважнiстю, то iнодi ласкаво. I проте його слухали всi, його накази виконувались не гiрше, нiж накази командира полку. Полк любив його. - Вiд нас передусiм залежатиме успiх цього бою, - говорив Воронцов, виточуючи кожне слово, наче токар бiля верстата. -Ми, комунiсти i комсомольцi, повиннi знати, де наше мiсце в походi i в нiчному бою. Наше мiсце - в першiм ряду. Вночi наш голос мусить завжди пролунати поперед бiйцiв. Боєць вiрить нам, боєць встане за нами в атаку. "Єсть! - хотiлося гукнути Чернишевi. - Будемо, будемо попереду!.." Автоматнi рiжки, набитi патронами, буденно виглядали у Воронцова з-за обох халяв. - Нас не злякають цi гори без шляхiв i без стежок, цi глухi мiсця, де, може, ще не ступала людська нога. Ми ступимо тут, бо ми - бiльшовики. Частiше, частiше нагадуйте бiйцям слова фельдмаршала Суворова: "Де олень пройде, там i наш солдат пройде. Де олень не пройде, i там наш солдат пройде!.." XVII План операцiї, маршрут окремих груп i загонiв були розробленi "академiком" до найдрiбнiших деталей. Тiльки точне виконання кожним загоном свого завдання могло забезпечити загальний успiх. Тому з загонами i окремими групами пiшли навiть штабнi офiцери. Вони повиннi були, як штурмани на лiтаках, весь час орiєнтувати бiйцiв: у цих мiжгiр'ях, особливо вночi, дуже легко було заблудитись. Кожен гребiнь уночi мав кiлька собi подiбних. Перший батальйон залишався на мiсцi, щоб атакувати перевал з фронту. Другий батальйон iшов влiво у гори, третiй - вправо у гори. За добу вони мали перевалити хребет, зробити кожен по пiвсотнi кiлометрiв, а надвечiр наступного дня вийти з двох бокiв у тилу ворога i непомiтно осiдлати шосе. По серiї зелених ракет мала початись нiчна атака. Мiнометна рота Брянського теж дiяла в цiм бою децентралiзовано. Взводи були приданi до окремих стрiлецьких рот. Взвод Черниша йшов з другим батальйоном у тил. Завдання ставилось: вибравши вогневу позицiю на пануючiй висотi над шосе, розстрiлювати звiдти разом iз станкачами тилове шосе ворога i вершину перевалу. Другий батальйон вирушив пiсля обiду. Кiлька годин iшли лощиною по дну мiжгiр'я, дедалi бiльше заглиблюючись у лiс. Вели коней, нав'ючених мiнометами, боєприпасами, великими термосами з водою. Поперед мiнометникiв просувався взвод батальйонних автоматникiв i четверта стрiлецька рота. З ними, крiм комбата, був i гвардiї майор Воронцов. З автоматом за плечем, з трубками газет, якi стирчали з кишень, вiн, щоразу озираючись, уважно оглядав бiйцiв, що змiйкою брели за ним, шелестячи листям, їх було мало. Коли йшли маршем, бiйцiв завжди ставало менше. А коли зав'язувався бiй, i вони займали бойовий лад, i зброя їхня починала говорити, - тодi, здавалося, число їх одразу зростало в кiлька разiв. Лiс густiшав i густiшав. Над головами бiйцiв зiйшлися вiковi темнi дерева, i сонце не могло пробитися крiзь них. Вологiсть насичувала повiтря. Листя, що вкривало товстим прогнилим шаром камiння, було м'яке, як подушка, i вгиналося пiд ногами. В листi то там, то там шарудiли, звиваючись, гадюки, кублились їжаки. Раз у раз дорогу загороджував бурелом. Бiйцi, мов бiлки, вправно перескакували по столiтнiх повалених деревах, але коням з вантажем перебирагись було далеко важче. Деякi з них застрявали мiж дерев i, несамовито б'ючись, виламували ноги. їх тут же кидали, розiбравши боєприпаси по руках. Весь час робили на деревах зарубки для зв'язкiвцiв. Зiстругували нiким не торкану, зарослу мохом кору стовбурiв i вирiзьблювали: "Л-". - Л, Л!-вигукував темпераментний, жвавий, як завжди, Хаєцький. - Всюди йдеш ти за нами!.. Буде тебе скрiзь-по горах, i по долинах, i по чужих країнах!.. Як рiд вiчних маякiв, залишалась ця лiтера за бiйцями в похмурих нетрях чужих лiсiв. Перша лiтера невмирущого iменi вождя. Наче й справдi дух ного витав над ними, всюди супроводжуючи їх. Незабаром настав момент, коли довелося кидати i останнiх коней. Перед бiйцями височенним муром встала стрiмка скеля. Черниш наказав розвантажити коней i вiдправити їх назад з двома бiйцями. Воду з термосiв розлили по флягах, решту випили. Почався довгий i впертий штурм гранiтної стiни. Черниш скинув чоботи, обв'язався канатом i подерся по каменю перший. Був час, коли вiн сходив на Памiр, не думаючи про вiйну. Вiн любив спорт, любив сонце, його вабили сяючi, високi пiки. А Вiтчизна вчила його сходити на найвищi пiки не лише заради спорту... I вiн тепер дякував їй за науку. - Ви говорили, Черниш, що були альпiнiстом? - сказав Воронцов, який, виявляється, i досi пам'ятав оту розмову в румунському блiндажi. - Бачите, як стало в пригодi. Задерши голову, майор пильно стежив за обережними, точними i чiпкими ривками Черниша вверх по камiнню, Раз у раз Черниш зупинявся перепочити, тримаючись за скелю руками i ногами. Босий, без ременя, без пiлотки, вiн здавався зараз якимсь особливо юним i вiльним. Воронцов пригадав бачену десь картину з часiв громадянської вiйни: бiляки привели комсомольцiв на розстрiл. Один з тих юнакiв своїм одухотвореним лицем, гордою поставою нагадував цього молодого лейтенанта... Черниш забирався все вище й вище. Задерши чорну чубату голову вверх, якусь мить вивчав над собою новий виступ, новий зазубень, за який можна було б вхопитися i пiдтягтися на руках. Потiм хапався за нього сильною мертвою хваткою. Вiн уже видерся метрiв на двадцять, а стiна i далi здiймалася над ним, стрiмка, як хмарочос. Знизу бiйцi, затамувавши подих, все з бiльшою напругою стежили за кожним його рухом. Внизу вже було накладено купою гiлля, плащ-палатки, фуфайки про той випадок, якби Черниш зiрвався. "Ой, мало це допоможе!" - думав Хаєцький, поглядаючи на зелену постiль, наготовану його командировi. - Обережнiш! - рiзко командував Воронцов, помiтивши вгорi якийсь небезпечний рух молодшого лейтенанта. Обличчя майора вiд напруги стало тепер твердим, суворим. - Тримайсь! Перепочинь! Черниш перепочивав, оглядаючи в той же час скелю над собою i старанно вивчаючи її вершок за вершком. Вниз вiн не оглянувся нi разу. Звiдси вiн був схожий на мiцного зеленого птаха з чорною кудлатою гоЛовою, що вп'явся пазурами в гранiт i повис, розплатавшись на ньому. "Вродиться ж отаке чiпке!" - думав Хаєцький, з острахом поглядаючи вгору на запаморочливий хмарочос i непокоячись вiд того, що йому теж не минути дертися туди. Сонце вже заходило, пiд скелею залягали темнi тiнi, а Черниш все ще не досягнув гребеня. Тонкий, мiцний канат, що спускався вiд нього, вже кiнчився, i його мусили доточувати. - Хапай хутчiш, вточуй хвоста, - гукав нетерпляче Хаєцький. - Бо здiйметься й полетить, а ми отут на днi залишимось! - Тебе пошлемо, Хомо! - То, гадаєш, i не здерся б, най його мамi? - Язиком?.. Добре, що довгого маєш, - i линви не треба!.. - Все! Єсть! - раптом радiсно вигукнув Черниш з висоти. - Порядок! - доповiв вiн на весь голос лунко, аж боковi патрулi почули його i зрадiли. Бiйцi з захопленням дивилися, як молодший лейтенант став на якийсь широкий карниз i швидко пiшов босими ногами вище й вище навскоси по скелi, поки опинився на самiм гребенi. Сорочка його залопотiла на вiтрi, чуб розвiявся, i яскраве червоне сонце несподiвано осяяло всю його постать. Там ще було сонце. Внизу, пiд скелею, воно вже давно зайшло. - Що там бачите, гвардiї молодший лейтенант? - гукав Хаєцький, наставивши в небо свої чорнi вуса. - Сюди гляну - бачу Москву, туди гляну - Берлiн! - А моєї Вулиги звiдти не видно? - Щось мрiє таке - далеко-далеко... - Ото й вона! - Ну, хто тепер? - запитав Воронцов, переводячи погляд з бiйця на бiйця. Кожному здавалося, що цi сiрi допитливi очi заохочують саме його. - Я, товаришу гвардiї майор! - Я! Я! - Альпiнiсти ще є серед вас? - Є, - глухо вiдповiв Денис Блаженко, пiдступаючи до каната. Денисовi земляки повитрiщали очi на свого єфрейтора. Альпiнiст! Блаженкiв Денис альпiнiст! Та чи вiн хоч знає, що це воно таке? Адже вiн вище своєї клунi нiколи не вилазив, це вони знають напевно! - На якi ж ви гори сходили? - зацiкавлено допитувався Воронцов єфрейтора, що з допомогою товаришiв уже туго затягувався канатом. -На Казбек? На Ельбрус? - Я б сказав, товаришу гвардiї майор, куди вiн сходив, - не втримався Хома, - але боюсь: накладе потiм стягнення! Страх суворий у нас єфрейтор! I все-таки, не втримавшись, Хома щось тихо сказав найближчим бiйцям, i тi дружно пирснули. - Давайте! - гукнув Блаженко вгору i подерся по каменю, як кований кiнь по льоду. Черниш, стоячи за гребенем, впираючись колiньми в брилу, тягнув обережно канат. Зрiдка вiн кидав униз короткi поради - лiвiше чи правiше триматись, де краще ступати. Незабаром Блаженко стояв уже на висотi, поруч з лейтенантом. Вiтер парусами надимав сорочки на обох, а внизу було зовсiм безвiтряно, тихо. Коли пiднялися всi бiйцi i витягли озброєння, тодi пiдiйшов, нарештi, й Хома, який в мiру наближення його черги ставав усе тихiшим, малопомiтнiшим. - Швидше! - гукали йому тепер, як завжди гукають останньому. А вiн дбайливо ув'язував себе якомога мiцнiше, щоб не зринути з петлi, не зiрватись. Зате бiйцi, змовившись, тягли його скорiше, нiж iнших, тягли жартома всi разом, як цебер з водою. Хома ледве встигав перебирати по скелi руками й ногами та вчасно вiдхиляти свої вуса вiд камiння. - Легше! - волав вiн. - Ой, легше, пропав чоловiк! А коли вже став на гребенi, то оглянувся навкруги в синiючий прозорий вечiр i сплеснув руками: - Леле! Який свiт широкий! Гори i гори без краю! Таке все велике, що аж наче i сам пiдростаєш!.. Явдош-ко моя, Явдошко, стань дибки, подивись-но сюди... Еге-ге!.. Побачила б оце Явдошка, де її Хома здирається до неба, то не впiзнала б Хоми! Сказала б: "Це не той Хома!" Х'аєцький почав розв'язуватись i, збираючи канат на руку, заговорив-заспiвав по-подiльському: - Ой канате, канате, рiдниї наш брате! Нiде ми тебе не кинемо, скрiзь понесемо з собою! Прядив'яний, жалив'яний, ти нам дорожчий, анiж був би кутий iз щирого золота! Братський канате, єднаєш ти нас докупиi Доки тебе тримаємось дружно, то нiщо нам не страшне! Як один з тобою вгору здiйметься, то i всiх витягне! Як один пада, то всi його пiдтримають i не дадуть розбитись! Файно виходить! Добре тримаймось цього каната, братове слов'яни!.. "Брати слов'яни" з деякого часу стало загальновживаним звертанням бiйцiв мiж собою, коли вони були в доброму настрої. Зараз "брати слов'яни" звично в'ючили мiномети на себе. - Здається, i ви тепер стаєте альпiнiстом? - сказав Воронцов Хаєцькому, посмiхаючись весь час, доки Хома голосно виливав свою душу. - Стаю, товаришу замполiт, стаю!.. Дозвольте прикурити... Дякую!.. Але ж це просто чудо якесь з чоловiком тут робиться. Внизу пiд скелею був один Хома, а пiднявся на скелю, то це вже iнший Хома! I бачить далi, i чує далi... I в головi наче посвiтлiшалої Ким, ким, а от, що стану альпiнiстом, нiколи не думав. Таке бескеття подолати, га? - А ми здавна альпiнiсти, товаришу Хаєцький, - докинув Воронцов, крокуючи поруч з бiйцем. -Ми альпiнiсти ще з часiв Суворова. Чули про Суворова? I, перестрибуючи з бiйцями з каменя на камiнь, майор почав розповiдати їм про Чортiв мiст. Черниш iнодi поглядав на Воронцова i дивувався, як швидко мiг змiнюватись замполiт. Ще вранцi на партiйно-комсомольських зборах вiн був якийсь збляклий i начебто кволий, хирлявий пiсля перенесеної хвороби. Тепер же вiн ступав пругко, бадьоро, iнодi балансуючи по гострiм камiнню, як молодий. Обличчя його в синiх сутiнках здавалось затвердiлим, i не видно було на ньому слiдiв утоми. Майор на ходу розповiдав i розповiдав бiйцям рiзнi iсторiї, i бiйцi намагались не вiдстати, бути ближче до нього, щоб усе чути. Пiд час коротких привалiв, коли бiйцi опускались на холодне камiння, Воронцов не сiдав, а весь час походжав мiж ними. Вiн здавався їм невтомним, бо нiхто з них не знав, що коли майор сяде, то йому буде дуже трудно знов устати на свої побитi ноги, подробленi осколками ще в сорок першому. Свiтла нiч стояла над горами. Чиста, прозора, вона просвiчувала наскрiзь, як синiй коштовний камiнь чистої води. Високi зорi тремтiли над головами бiйцiв, iнодi падаючи, наче хтось звiдти, з неба, запускав сигнальнi ракети. Подзвонювали в такт фляги й тугi диски на ременях. Поцокували солдатськi пiдкови на вiковiм камiнню, на яке ще досi нiхто не ступав. "Там, де олень не пройде..." XVIII Гвардiї сержант Козаков iшов з кiлькома бiйцями-розвiдниками поперед третього батальйону, що його вiв сам "хазяїн", командир полку Самiєв. Батальйон рухався в обхiд перевалу, далеко праворуч вiд шосе. Тоненькi ялинки розбрелися по схилах гiр. По дну мiжгiр'я, мiж тисячотонними камiнними надовбнями, крiзь колючий чагарник продиралися бiйцi. Майже всi були вже обшарпанi, закривавленi, подертi колючими гiлками. Навiть у пiдполковника Самiєва смуглява, старанно виголена щока була вкрита темною плiвкою запеченої кровi. Вiн iшов з комбатом попереду, твердо ступаючи своїми стрункими ногами, щоразу зупиняючись i розгортаючи карту, коли помiчав десь на горi дерев'яну хатину, схожу на ластiв'яче гнiздо. Пожовуючи смаглу губу, пiдполковник дивився на карту, потiм чортихався i рвучким енергiйним жестом закривав свiй величезний планшет: ластiв'ячого гнiзда не було на картi. Його вже пiсля складання карти вимостив собi якийсь мiсцевий лiсник-романтик. - Марш! - з характерним таджицьким акцентом командував Самiєв i йшов далi. Хiба вiн повинен був зупинятися через те, що мав перед собою застарiлу карту Центральної Європи? Козаков залишав по дорозi "маяки", а сам дерся все вище й вище з компасом у руцi по заданому азимуту. Вiн добре орiєнтувався в мiсцевостi i тому йшов серед цих прадавнiх сивих ярусiв камiння так твердо й упевнено, наче проходив тут уже не перший раз. Як i всьому батальйоновi, Козакову доводилось посуватися з своєю групою повiльно, весь час маскуючись, мiсцями переповзаючи по-пластунському, бо з кряжу, вздовж якого вони рухалися низом, часто обзивалися ворожi кулемети. Вже навiть кiлометрiв за дванадцять вiд шосе, в такому хаотичному нагромадженнi диких скель, урвищ, яруг, де, здавалось, не могло бути жодної живої людини, зверху несподiвано вдарив кулемет. Козаков сигналом поклав бiйцiв i сам залiг теж, уважно вивчаючи скелю, з якої його обстрiляли. Вона нагадувала середньовiчний замок, похмуру кам'яницю, яка, гострiшаючи догори, утворювала там щось подiбне до вежi. Звiдкись iз тої вежi i було обстрiляно розвiдгрупу. Сержант послав одного з бiйцiв назустрiч батальйоновi попередити "хазяїна", що на шляху їхнього просування виявлено вогневу точку противника. - Передай, що за годину її буде знищено, - наказував Козаков посильному, - а поки що хай хлопцi перекурять i поп'ють холодної води, якщо вона в них є. Знищено!.. Легко передати, що буде знищено. Але ж це треба ще й зробити. "Хазяїн" не любить пустих обiцянок. Козаков прийняв рiшення: якщо його групу вже виявлено, - вiн залишить тут кiлькох бiйцiв, якi удаватимуть, нiби готуються штурмувати кам'яницю в лоб. Доки увага ворожих кулеметникiв буде зосереджена на цих "гастролерах", як назвав Козаков у думцi своїх товаришiв, вiн тим часом непомiтно пробереться до самої сопки, зiйде з тильного боку на вершину i знищить кулеметну обслугу гранатами. Козаков не доручив цiєї справи нiкому з своїх бiйцiв, а вирiшив усе зробити сам. Це не тому, що вiн не надiявся на своїх хлопцiв (вiн знав їх давно i вiрив їм, як самому собi). Вiн просто сам ласий був до такого шматка. Вiн аж тремтiв увесь, коли траплявся такий небезпечний випадок, такий "шанс", де можна було дати волю своїй винахiдливостi, умiнню, хоробростi. I по праву командира Козаков завжди брав собi найнебезпечнiшi завдання, не задумуючись, що може поплатитися за це життям. - Ти, сержанте, зловживаєш своїми личками, - нарiкали товаришi. - Завжди сам лiзеш чортовi на роги! - Це я даю Козакову по блату, - висловлювався сержант про себе в третiй особi. Розвiдники почали давати "гастролi", i одразу ж iз вежi пролунало кiлька коротких черг. Козаков поповз мiж камiнням, ледве помiтний, сiро-зелений, як степова ящiрка. Бiйцi продовжували дратувати вогневу точку. Знову кулемет дав кiлька черг, проте кулi високо прозумкотiли у чистiм сухiм повiтрi над головами розвiдникiв. - Що за чорт? - здивувався один з розвiдникiв. - Стрiляють не по нас, а понад нами! - Може, ми в мертвiм просторi? - Кий бiс! Дивись... Вони приблизно змiряли кут вiд вершини сопки до них. Виходило, що кулi могли б сiкти по них. Козаков повз невтомно. Вiн, Козаков, якого на тактичних навчаннях нiякою силою не вдавалось командирам змусити повзти по-пластунському щиро, без фальшу, тут повз так, нiби це з дитинства було його найулюбленiшим заняттям. Озирнувшись, вiн встав на ноги лише тодi, коли наблизився зовсiм до пiдошви кам'яницi, де вже й справдi був мертвий простiр i зверху не могли його бачити. Натертi об камiнь лiктi гостро щемiли. В часи перепочинку, коли дивiзiйна пральня з дiвчатами стояла недалеко вiд полку, тi лiктi в Козакова були завжди старанно заштопанi. Тодi й трофейнi чоботи його вилискували дзеркально, а ясно-руда велика голова, пiдстрижена боксом, пахтiла найкращими парфумами європейських фабрик. Тодi!" А коли полк вступав у бої або коли "хазяїн" щоночi ганяв Козакове по "язика", а "азяк" не попадався, тодi сержант на свiй зовнiшнiй блиск i на дiвчат махав рукою. Ходив мовчазний, сердитий, занехаяний, як з похмiлля, i тiльки повiки його нервово посiпувались. В поглядi його тодi було й справдi щось вовче. У такому станi вiн був i зараз. Не до шику було, не до чепурiння, i знову спiдня сорочка, висмикнувшись, стримить у нього ззаду, як парашут. Немазанi чоботи порепались. Руда щетина вкриває випнуту кiстляву щелепу. Забув уже Козаков i пральню, i шик, i всi свої фронтовi розваги. Нiчого зараз для нього не iснувало, крiм завдання. В такi моменти все життя кого зосереджується в зеленкуватих, трохи скошених очах та настовбурчених вухах. Ось вiн причаївся, як рись, стоїть пiд скелею, сторожко наслухаючи, трохи схиливши голову набiк i розкривши рота. Якби його хто пiдгледiв у цей момент, то побачив би, як у гострих його очах уже iскряться найсмiливiшi вигадки й комбiнацiї. Крок за кроком посувався вгору, хапаючись за колючi кущi шкарубкими, в ластовиннi руками. Надiйнi широкi руки, що так подобались дивiзiйним дiвчатам!.. Озирався, наслухав i знову дерся по камiнню, напружуючись усiм тiлом, яке ставало, коли вiн пiдважувався, одним суцiльним гнучким м'язом. Нiякої стежки тут не було. Хто там на висотi? Скiльки їх? Цi думки не лякали Козакова, а тiльки заохочували, пiд'юджували швидше видертися туди i помiрятися силами з ворогом. Гiрськi орли кружляли високо в синьому небi. "Сюди, мабуть, нiколи не залiтали степовi нашi птахи, - подумав Козаков. - А ми залетiли". I ось нарештi вершина. Це була площа значних розмiрiв, безладно завалена голим камiнням, хоча знизу здавалася майже гострим шпилем. З наготованою гранатою в руцi сержант почав скрадатися межи камiнням в той бiк, де зрiдка зривалися скупi кулеметнi черги. "Чому їх не взяти живцем? Краще я їх живцем! - раптом вирiшив Козаков. - Свiжакiв приведу! "Хазяїн" буде радий". Знову пристебнувши гранату вусиком до пояса, вiн узяв автомат на руку, тримаючи його на-по-готовi. Те, що побачив Козаков, зупинившись за останнiм каменем, вкрай здивувало, вразило його. За кулеметом, на самiм краю урвища, лежав один-однiсiнький солдат у мадьярському жовтому обмундируваннi, але босий. Навколо нього валялись коробки з-пiд патронiв, купи вистрiляних гiльз, вiдiткнута алюмiнiєва фляга... Бiльш не було нiкого i нiчого. Солдат пильно вдивлявся поперед себе вниз, не помiчаючи, що хтось уже стоїть в нього за спиною. "Чого вiн босий?" - подумав Козаков i, наставивши автомата, звично, з пiдкресленою байдужiстю сказав: - Хенде хох! Солдат обернувся до нього обличчям. Це було обличчя мерця, подоба якоїсь єгипетської мумiї, вийнятої з гробницi. Один маслак, один череп, обтягнутий темно-жовтою, спеченою шкiрою!.. Тiльки тi глибоко запалi очi ще жили i горiли таким щирим, змiшаним з божевiльною радiстю подивом, що Козакову раптом стало жаль свого бранця. - Хенде хох, - сказав сержант ще раз таким тоном, наче пропонував земляковi закурити. Солдат сiв i, сидячи, пiдняв руки. Тiльки тепер Козаков зрозумiв, чому кулеметник босий. Обидвi ноги його були прикутi до каменя залiзними короткими ланцюгами. "Смертник! - майнуло Козакову в головi. - Та це ж смертник!" Досi вiн багато чув оповiдань бiйцiв про цих смертникiв, що їх ворог залишав за собою при вiдступi, але навласновiч бачив такого бiдака вперше. - Камрад, не убий! - скривився солдат жалiбно, злякано i приязно вдивляючись у Козакова. - Я хорват, товаришу. I щоб швидше переконати цього плечистого юнака з автоматом, що перед ним таки справдi хорват-слов'янин, бранець сухим скрипучим голосом натужно проспiвав йому рiдною мовою якийсь фривольний куплет, щось на зразок коломийки. Сержантовi нестерпно було на нього дивитись. До такого стану довести людину! Посадити на ланцюг без води, без хлiба i заставити стрiляти у своїх же братiв!.. Та ще ця скрипуча соромiцька пiсенька, якою вiн хоче врятуватись вiд смертi... Губи солдата, запеченi, як чорна хлiбна шкуринка, ледве розмикалися. Його, видно, палила спрага. - Ех, ти... Козаков вiдстебнув вiд пояса флягу, i хоч там було води всього на один ковток i самому йому пересихало в горлi, вiн, не вагаючись, подав флягу старому солдатовi. - Пий! Солдат схопив флягу обома руками. Сухi, до краю виснаженi руки його дрижали, коли вiн пив, i навiть рiдке сивiюче волосся на головi тремтiло, безладно одкинувшись назад. - Кесенем сипе, шпасiба, мерсi, - повертаючи флягу, дякував солдат всiма знаними мовами. - Руський - добрий; руських - любiм... Козаков, однiєю рукою пiднявши автомат в небо, дав три одиночних пострiли. Це було сигналом униз його хлопцям. Один з них одразу ж метнувся до командира полку доповiдати, що все вже в порядку. Хорват тим часом показував Козакову свої солдатськi документи, i Козаков, розглядаючи їх, удавав, що цiлком у них розумiється. - Так, так... Умгу, - суворо миркав вiн у документи. Хвилюючись i все ще не опам'ятавшись, солдат розповiдав про себе. Вiн угорський хорват з Балатону, по професiї чизмар, тобто швець. Коли Салашi закликав його до армiї, запродавши нiмцям, вiн не хотiв стрiляти в своїх схiдних братiв слов'ян i вирiшив будь-що здатися в полон. Нав'язавши одної ночi на гвинтiвку бiлу хустку, вiн пiшов у гори. Цiлу нiч вiн кружляв у якихось бескеттях, кам'яних лабiринтах, без компаса, без керма i без вiтрил iз своєю бiлою хусткою на гвинтiвцi. На свiтанку йому здалося, що вiн нарештi досяг мети. Iз скелi над ним чахкали малi мiномети, i вiн почав туди гукати, махаючи бiлою хусткою радянським бiйцям. До нього звiдти швидко спустилися... нiмцi й мадьяри. Отак проблукавши нiч в Альпах - жорстокi гори Альпи! - вiн знову попав до осоружних фашистiв. Тi одразу здогадалися, в чiм рiч. Одвели в штаб батальйону. Там офiцерня довго глузувала з його невдалого переходу в полон, а потiм було винесено вирок: розстрiляти. Проте з солдатами у них сутужно, i один з офiцерiв порадив залишиш його в засiдцi на крайньому глухому фланзi батальйону. Це була певна смерть. Його прикували на цiй кам'янiй вежi бiля МГ, позбавивши всього, залишивши йому тiльки патронiв вдосталь. Тепер вони знали, що вiн загине так чи iнакше: або сконає сам, змучений спрагою, розкльований птицями, або впаде пiд кулями, вiдстрiлюючись до останнього, коли на нього наступатимуть. Не стрiляти вiн не мiг - вiн мусив стрiляти. Це була єдина остання надiя для нього, прикутого на цiй альпiйськiй скелi: тiльки пострiлами мiг вiн окликнутись до живих, дати їм знати про себе, що вiн є, iснує, живе. Коли б у нього скiнчились патрони, вiн сконав би тут страшною повiльною смертю на безхлiб'ї та безводдi серед розпеченого сонцем камiння. Бо хто почув би його стогiн серед цих безкраїх пустельних кам'яних гiр? Кому спало б на думку шукати живу людину тут, на краю свiту? Хiба що голоднi орли прилетiли б випити йому очi. Лежало б через мiсяць тут почорнiле солдатське тiло, висушений кiстяк, прикутий бiля нiмого, уже заржавiлого вiд гiрських туманiв МГ... Могло б так бути, але не буде. Замислився Козаков. Може, вперше оце його власна роль на вiйнi постала перед ним у новому свiтлi. Гарно рятувати людей! Краще, нiж убивати! Розповiдаючи про себе, хорват усе тягнувся рукою. щоб торкнутися нею Козакова. Йому немовби ще й досi не вiрилось, що перед ним живий радянський сержанг у вицвiлiй пiлотцi, з автоматом на грудях. Посеред своєї розповiдi хорват раптом замовк, зупинивши зачудований погляд на орденi Слави, що висвiчував у Козакова на засмальцьованiй лотом гiмнастьорцi. - Кремль? - сказав солдат, вказуючи на силует Спаської вежi на орденi. - Кремль. - То є мiць. То є вiкторiя. Козаков пiдвiвся, пiдiйшов до важкого МГ i взяв його обома руками за теплий ствол, як коваль за молот. - Зараз я тебе розкую, братиш! Орли клекотiли, велично плаваючи понад глибокими, повними спеки мiжгiр'ями. XIX Опiвночi, коли гвардiї пiдполковник Самiєв випустив з ракетницi одну по однiй шiсть зелених ракет, нiмцi й угорцi, якi обороняли перевал, навiть не думали, що кiнець їх так близько, їхнi вартовi, не розумiючи, в чому справа, здивовано поглядали, як розсипались ракети холодним зеленим блиском у них над головами. Хто ж бо знав, що два радянськi батальйони вже звечора лежать обабiч шосе в тилу i напружено чекають у небi саме цих ракет? Тепер дочекались i встали. Тиша трiснула, нiч загримiла, тисячi вогнiв трасуючих куль, прошиваючи темряву, помчали звiдусiль на перевал. На досвiдi попереднiх боїв за висоти пiдполковник Самiєв переконався, що мiж боєм бiля пiднiжжя i боєм на вершинi проходить, як правило, певний час i саме це дає змогу противниковi опам'ятатись i зiбратись з силами. Щоб уникнути цього тепер, пiдполковник заздалегiдь розставив вiдповiдним чипом сили i вогневi засоби полку. Батальйони, що непомiченими вийшли противниковi у тил, зараз лежали вище перевалу в скелях понад шосе. Встановленi тут станкачi й мiномети за сигналом накрили ворожу оборону майже нависннм вогнем. Навпаки, бiйцi першого батальйону ще звечора залягли дугою попiд перевалом внизу так, що па тлi неба видно було силуети солдатiв противника. Вогнi знизу i зверху схрестились, накриваючи перевал. Полк почав бiй уночi, i це давало йому особливi переваги. Ошелешений несподiваним ударом, противник кинувся до апаратiв, але зв'язок уже був перерiзаний. Тим часом штурмовики першого батальйону проклали гранатами проходи у дротяних загорожах. Незмовкаюче серед темряви "ура" пiдiймалося дедалi вище, охоплюючи вершину. Дезорганiзований раптовiстю нiчної атаки, ворог не встиг учинити скiльки-будь сильного опору. Це був один з найкоротших i найблискучiших боїв, проведених полком у гiрських умовах. Втрат майже не було. "Академiк" довго потiм пишався перед генералом своєю так вмiло органiзованою нiчною операцiєю. До ранку шосе вже було розчищене бiйцями вiд дубових колод. Протитанковий рiв засипали так, що по ньому могли рухатися транспорти. Знову заклекотiли кованi колеса, пiдiймаючись на перевал, один з найвищих у Трансiльванських Альпах. Бiйцi поспiшали досягти вершини i глянути вперед: що там? Чи не рiвнина, чи не степи?.. А перед ними знову вставала панорама гiр, нижчi i вищi кряжi, наче грандiознi хвилi кам'яного, навiки застиглого моря. Скiльки сягали очi - гори, гори, гори. Бiйцями сприймалось - бої, бої, бої. XX "Живий, здоровий. Весь час з боями просуваємося в горах. Воюємо в Трансiльванiї, якщо ти коли-небудь чула про таку країну. Б'ємо i нiмцiв, i мадьярiв. Згадуємо нашу далеку золоту Батькiвщину. Не бачимо нiчого, крiм сонця над головою. А вночi хмари бiлiють пiд нами. Маємо все, що треба солдатовi. Мрiємо вийти з цих безкраїх гiр: душа тужить за просторами степу. Не скучай, мамо. Будь щаслива, Женя" XXI Маковейчик сидить, зiбгавшись, над апаратом. Раз у раз вiн пiдводить запаленi очi i глухо повiдомляє: - Убило комсорга. - Убило лейтенанта Номоконова. - Поранило санiтарку Галю. Мiномети, охолоджуючись, похмуро дивляться вгору на висоту вiсiмсот п'ять. Третiй день її шгурмує пiхота i не може взяти. В батальйонах полку лишилося по п'ятнадцять-двадцять активних багнетiв. Командир полку Самiєв, розмовляючи по рацiї з вищим начальством, тiльки ще бiльше темнiє i коротко повторяє крiзь зуби: - Єсть... Єсть... Єсть... По тилах iшла чистка за чисткою. У пiхоту забрали кухарiв, писарiв, їздових, старшин. Вони тепер там, нагорi, повзли метр за метром все вище i вище мiж розпеченим камiнням, об яке кресались, розплавляючись, кулi. Комбат викликав Брянського до апарата. I Брянський, розмовляючи з ним, також повторював, зцiпивши зуби: - Єсть... Єсть... Єсть... А кiнчивши, сiв на каменi й охопив голову руками. - Що там? - запитав Сагайда. - Вимагає дати в пiхоту чотири чоловiки. Що я йому дам?.. Що-о я йому дам? I, дiставши блокнот, обвiв поглядом своїх бiйцiв. Кого вiн дасть? Комбат каже, що це тимчасово, проте Брянський добре знає - з пiхоти до нього не повертаються. А скiльки чесних зусиль, невтомної працi вiн вклав, щоб цi люди стали такими мiнометниками, як зараз. Свiй досвiд, знання, свою пристрасну любов до справи вiн терпляче, на кожному перепочинку, на кожному привалi передавав їм. Особливо ж у горах... У гiрських умовах роль мiнометного вогню одразу пiдвищилась порiвняно з тим, як це було на звичайнiй мiсцевостi. Бездорiжжя та рiзко пересiчений рельєф, що обмежує огляд i обстрiл, змусили стрiлецькi пiдроздiли користуватися найбiльш легкими i рухливими артилерiйськими системами. Сучасний мiномет виявився наче спецiально створеним для гiр. Його можна перенести на в'юках, де нiколи не пройде важка гармата. Своїм вогнем вiн скрiзь прокладе дорогу батальйоновi i просунеться сам з допомогою мiнометної обслуги. Крутизна траєкторiї мiн в горах виявилась особливо цiнною. Мiна, викинута пiд потрiбним кутом, з однаковим успiхом може збити ворожий кулемет на високiм гребенi i дiстати ворога на днi найглибшої складки, закритої вiд усiх iнших видiв вогню. У горах Брянський, як командир, зустрiвся з новими труднощами. Його мiнометники, що звикли вести вогонь на рiвнинi, мусили стрiляти в нових умовах. Тiльки грунтовна математична пiдготовка Брянського дала йому змогу швидко врахувати всю особливiсть роботи в горах, i, довчаючись сам, вiн доучував весь час своїх офiцерiв та бiйцiв. Повiтря в горах дуже прозоре, отже, i видимiсть тут стала набагато краща, нiж на рiвнинi. Тому наводчикам i спостерiгачам, якi звикли вiдзначати вiдстань в умовах рiвнини, тут цi вiдстанi здавались меншими вiд справжнiх. Брянський поставив начебто химерне завдання: - Перебудувати очi! Доки очi не звикнуть до гiрських умов, старший лейтенант заборонив i собi, i своїм пiдлеглим визначати дистанцiї на око. Вiн став вимагати, щоб данi ока обов'язково перевiрялись хоч би сiткою бiнокля. Нi собi, нi пiдлеглим Брянський не давав у горах спокою. Навiть Сагайду i Черниша вiн тренував годинами, привчаючи "дивитись по-новому". I знову свiй досвiд, свої експерименти й с