постереження вiн намагався узагальнити й занотувати. Вiн весь час поспiшав, немов турбувався, що не встигне iншим разом цього зробити. Майже не знаючи сну й вiдпочинку, вiн, як фанатик експериментатор, лежачи десь мiж гарячим камiнням, виводив якiсь додатковi формули для стрiльби знизу вверх i iншi - для стрiльби зверху вниз. Набивав записами свiй планшет i, всмiхаючись втомленими очима, говорив Чернишевi: - Коли що трапиться зi мною, вiзьмеш, друже, оцей планшет у спадщину. I додавав замислено: - Шкода, коли б наш досвiд, здобутий такою цiною, пропав, загубився. Хто знає? Можливо, вiн ще колись придасться тим, що ходять нинi в пiонерських краватках... Ми, звичайно, думаємо, що це вiйна остання у свiтi... Але ж знаєш, як багато ворогiв у нашої Вiтчизни... I ось тепер вiн сидить з блокнотом та олiвцем в руках i дивиться на свою роту, яку плекав, навчав, ростив, як мати своїх дiтей. З ними, з цими людьми, простими, чесними й вiдданим", вiн уже пройшов сотнi кiлометрiв i мрiяв пройти ще сотнi. Але... "Кого ж я йому дам?" I вiн почав писати. Записав трьох i задумався. Потiм, обламуючи олiвець, додав четвертого: "Шовкун". Iшли: старий Барабан, його сусiда Багрiй, молдаванин з Рибницi Булацелов i Шовкун. Вислухавши наказ. нiхто з них нiчого не промовив, нi про що не просип. Мовчки, дивлячись у землю, зiбрали свої бiднi солдатськi пожитки i попрощалися з товаришами. Уже вiдiйшовши кiлька крокiв, Шовкун раптом вернувся i, нiяковiючи, пiдступив до Брянського: - Ось... мало не забув... Вашi комiрцi, товаришу гвардiї старший лейтенант... Випранi, чистi. I ще раз глянувши з прихованою нiжнiстю на свого командира, козирнув i кинувся доганяти товаришiв. Це було в обiдню пору. I не пройшло кiлькох годин, як Шовкун знову спускався на вогневу тiєю самою стежкою, мiж бурими кущами i величезними брилами камiння. На цей раз пiдборiддя Шовкуна було перев'язане i крiзь марлеву подушку проступала свiжа кров. Його обступили товаришi й земляки. Але Шовкун не мiг як слiд володати роздробленою щелепою. Тому не говорив, а тiльки сичав крiзь зуби. - Я нiчого... й не встиг, -сичав вiн. -АБулацелова убило поруч... Багрiй i Барабан були ще живi... Вдруге розлучаючися з товаришами, тепер уже щоб iти в тил, Шовкун знову пiдiйшов до Брянського: - Товаришу гвардiї старший лейтенант... Побережiться... Прошу вас, побережiться, - ледве мiг розiбрати Брянський. - Бо менi погане видiлося... - Шовкун, - серйозно глянув на нього Брянський, - хiба можемо вберегтися вiд своєї долi? - Воно-то так... На прощання Брянський мiцно потис ординарцевi руку. - Вилiкуєтесь - повертайтесь у роту. Я вас завжди прийму. - Постараюсь, товаришу гвардiї старший лейтенант. Коли Шовкун пiшов, повiльно спускаючись на дно мiжгiр'я, Брянський далеко провiв його пильним поглядом. Потiм пiдiйшов до Черниша, сiв поруч з ним на теплому каменi i сказав з якоюсь особливою задушевнiстю: - Женю.. Я тобi вже говорив... коли б зi мною що трапилось-забери оцей планшет. Тут усi мої... Все мое... Я знаю - ти доведеш це до кiнця. Ти знаєш усi мої iдеї, розумiєш їх краще, нiж будь-хто. Гаразд? Чернит мовчки стиснув руку товариша. Високо над грядою гiр ключем пролiтали в сонячному небi якiсь бистрi тонкошиї птахи, витягнувши голови вперед. Брянський, мружачись, стежив за ними. - На пiвдень, у вирiй. Ти не цiкавився, друже, шляхами птахiв? Нашi сюди навряд чи лiтають... З Бєларусi вони через Україну, а потiм - через Чорне море... Черняш уперше ночув вiд Брянського оце "Беларусь". Вимовив його старший лейтенант з незвичною нiжнiстю в голосi. Задумались обидва. Кожному свої думки, свої мрiї навiяли отi високi, даленiючi птахи... Хома Хаєцький, висунувшись з ячейки, яку вiя цiлу пiч довбав собi кайлом, терпляче вдивлявся в кущуватi заростi, що залягали лiворуч попiд висотою. - Нiмцi! - раптом вимовив вiн, блiднучи. Мiнометники з сусiднiх ячейок насторожено глянули в той бiк. - То тобi здалося. Там десь нашi сорокап'ятчики. - Ба нiмцi. - Ба й нi. Раптом ще кiлька голосiв разом вигукнули: - Нiмцi!!! Тепер уже помилки не могло бути: всi побачили, як, звиваючись мiж камiнням, мовчки повзуть i повзуть тi. Де вони просоталися, - було невiдомо, хоча, зрештою, тут це не було незвичайним явищем: в горах нерiдко нi в них, нi в нас не було суцiльної оборони. Тут захищались i штурмувались здебiльшого дороги та окремi висоти, що, як бастiони, здiймалися над довколишнiми хребтами. Брянський одразу розгадав маневр противника й оцiнив усю глибину небезпеки. Обтiкаючiї пiднiжжя висоти, нiмцi хотiли звiдси вiдрiзати весь батальйон, який штурмував сопку там, високо вгорi. Брянський негайно наказав повернути на нiмцiв усi мiномети, коротко повiдомив комбата i закiнчив словами: - Приймаю бiй. Мiномети задерли свої труби майже вертикально в небо. Було видно, як мiни, мов чорнi риби, зробивши в блакитi найкрутiшу траєкторiю, шугнули в саму гущу нiмцiв. Там, серед камiння, диму й полум'я, знявся страшенний гвалт, i нiмцi пiднялись в атаку. Вечорiло, i тiнi вiд висот уже закривали мiжгiр'я. Брянський глянув на своїх засмалених сонцем бiйцiв i згадав лiто - найтяжче лiто тисяча дев'ятсот сорок другого року в донських степах. - Товаришi, - сказав вiн спокiйно, i тiльки незвичайна блiдiсть обличчя показувала, якого зусилля волi коштує йому той спокiй i стриманiсть. - Вiд нас залежить доля батальйону, доля наших товаришiв-пiхотинцiв. Крок назад - уже зрада. Вiдступати нам нiкуди. Може, комусь iз нас тут судилося загинути, не доживши до дня перемоги. Але пам'ятаймо одне: на нас лежить велика мiсiя. Будемо ж стояти на смерть! Бiйцi стояли по груди в ячейках, мов загiпнотизованi. В цiлому свiтi настала повна порожнеча. Все зникло, були тiльки зiгнутi попелястi постатi в чужiй унiформi, що з гелготом наближались i наближались. Черниш нiколи й не думав, що вiн так спокiйно сприйме першу зустрiч з ворогом лице в лице. Йому здавалося, що зникло все хвилювання. Нерви напруженi до краю, рука мiцна, погляд ясний. Здавалось, вiн на протязi всього життя не зазнавав такого напрочуд ясного спокою, як зараз. Думка працювала з особливою яснiстю, рухи стали методично доцiльнi й безповоротнi. Вiч встигав усе бачити, все чути i все розумiти, немов сприйнятливiсть його мозку раптом нечувано розширилась, збудивши в ньому на мить спалах ясновидiння. - Огонь! - скомандував Брянський. Ударили з усiх автоматiв i карабiнiв. Маковейчик теж вистрiлив, ще ранiше прицiлившись. I хоч стрiляли всi i хтось, глушачи, бахкав йому бiля самого вуха, все ж, побачивши, як нiмець, змахнувши руками, впав горiлиць, Маковейчик скорiше вiдчув, нiж зрозумiв, що то його нiмець, що упав вiн саме вiд його кулi. "Це я, це я! -пiдiймався в ньому переможний внутрiшнiй голос. - Нiхто iнший, тiльки я!" I вiн прицiлився в iншого. Нiмцi безладно строчили на ходу з автоматiв, падали в трiскотнявi, зводились i знову бiгли, наближаючись, i вже видно було їхнi скривленi - чи злобою, чи смертельним переляком - обличчя. - Гранати! - крикнув Брянський i перший метнув, стежачи, де вона падає, i взяв другу, його очi, що, здавалось, давно i назавжди згасли, загоралися гострим синiм вогнем, наче вiтром здувало попiл i роздмухувало спиртово-синiй жар, що жив пiд ним. - Гранати! Гранати!!! Гранати летiли одна за одною. Знявся страшенний лемент, нiмцi вбiгали на вогневу. В цей момент усi почули, як вигукнув Брянський: - За Батькiвщину! Вперед! Нiколи нi до, нi пiсля цього Черниш не чув цiєї фрази так. З якоюсь особливою силою й значимiстю прозвучала вона їм тут, збиваючи всiх в кулак. Батькiвщина! Як у феєричному свiтлi, сяйнули Чернишевi i далека рiчка на кордонi, i сонячнi поля за нею, i випускний вечiр в училищi, i мати з накинутою шаллю на плечах, i довгий караван у пiсках, i ще щось невиразне, але без краю прекрасне промайнуло перед ним в одну секунду, i все йому стало ще яснiшим. Не дивуючись, вiн бачить, як Брянський маленькими бiлими руками ввiгнався в кремнистий бруствер i легко вилетiв наверх, не оглядаючись на бiйцiв, наче не мав найменшого сумнiву, що й вони зроблять те саме, плигнув з бруствера вперед, заносячи з-за спини важку протитанкову гранату. Черниша теж винесло єдиним духом наверх. Дивлячись уперед, вiн весь час встигав якось боком бачити, як i iншi бiйцi вилiтали з ячейок, немов їх звiдти щось виштовхувало, i в усiх були блiдi, зосередженi обличчя. - За Батькiвщину! - ще раз дивним голосом гукнув Брянський, i Черниш не впiзнав його сильного голосу, наче змiненого резонансом чужих гiр. Черниш бачив ще, як Брянський боком стрибнув кiлька крокiв уперед i метнув гранату, вихоплюючи в ту ж мить пiстолет, i одразу серед нiмцiв, що вже були ось тут, гуркнуло, заклубилося, i вони на мить зникли в чорному. Черниш бачив, як упав Брянський, але не зупинився, i нiхто не зупинився. Всi, схилившись, мчали вперед, i всi щось кричали в диму й чадi. I Черниш теж кричав, не пам'ятаючи що. Нiмцi тiкали з вогневої. Це ще пiддало Чернишевi сили, такої сили, що, здавалось, його не мiг би тепер зупинити наказ самого маршала. Перед ним майорiв чужий френч, фляга, закрита кружкою, билася в нiмця на заду, i Черниш хотiв за неї вхопитися i ще швидше бiг, не бiг, а летiв, як птах. Усе тiло його зробилося легким, пружним, нестримним... Черниш, вiдчуваючи в своїй руцi щось важке, розмахнувся i вдарив нiмця до тiм'ю. Той одразу присiв, наче ввiйшов у камiнь, i Черниш аж тепер помiтив, що вдарив його мiною, яка не знати коли i яким чином опинилася у нього в руцi. "Хоча б не вибухнула!"-майнуло йому в головi. - Рубай, бий! - За Брянського!!! - вигукнув хтось поблизу, i Черниш знову рвонувся вперед у суцiльнiй рев, стогiн, гупання нiг. "3начить, Брянського вбито!" - здогадався вiя на бiгу, але це його де занепокоїло, а, навпаки, ще бiльше сповнило лютою мiццю; i його не здивувало, що iм'я його друга вже гримить мiж ними, як бойовий клич. Чериниi бачив, як перед Денисом Блаженком обернувся високий гiтлерiвець в окулярах i, здiймаючи руки, страш но крикнув: - Гiтлер капут! - А тобi теж! I Денис рубонув його кайлом прямо по перенiссю. - За Брянського!!! Мiжгiр'я гримiло бойовим клекотом. Перед Чернишем, утiкаюяи, скреготали по камiнню кованi чоботи, i вiн, зцiпивши зуби, напружуючись що було сили, плигнув ще раз упе'ред i вдарив обома руками нiмця в шию, в спину, повалив i уп'явся пальцями в горло, i той, наливаючись кров'ю, захарчав. Черняш товк його потилицею об камiнь, i все було мало, мало... Кинув, i знову побiг, i знову кричав, не пам'ятаючи що. Промчав мимо Хаєцький з розтрiпаними страшними вусами. Вiн весь час клепав нiмця по спинi маленькою саперною лопаткою. На мить Черниш загледiв Сагайду, що майнув у розпанаханiй гiмнастьорцi, з оголеними волохатими грудьми, з налитими кров'ю очима. Вiн тримав у руцi пiстолет. Черниш згадав, що теж має пiстолет, i, на бiгу вихоплюючи його, мчав, i всi мчали вже мiж нiмцями, що з перекошеними вiд жаху обличчями тiкали кудись наослiп. У повiтрi свистiли приклади, лiтали вигуки й зойки. Знову перед Чернишем з'явився нiмець, нiби той самий, якого вiн душив, кресали камiння кованi чоботи, трiпалася фляжка на заду, хтось близько кричав: "Стiй!" I Черниш також закричав у потилицю нiмцевi: - Стiй! Стiй!!! На вигук нiмець озирнувся, зашкопиртав у камiннi I впав. - Я руський! - скрикнув вiн, похапцем зводячись на колiна i здiймаючи тремтячi руки. - Я з Солнечногорська!!! - В Солнєчногорську таких нема! - видихнув Черниш i, пiднявши пiстолет, вистрiлив йому прямо в груди. Утерся рукавом, i зненацька погляд його зупинився на висотi. Там, на тлi вечорового неба, виразно видiлявся силует, непорушний, нiби висiчений з каменю. Сонце вже давно зайшло за висотою, а небо над нею все ще свiтилося, переливалося барвами. Силует не рухався. Дерево? Але в цю мить постать, що досi стояла а профiль, обернулася. I стало видно контур автомата у пiднятiй руцi. "Значить, висота наша!" - майнуло в головi Черниша, i вiн закричав щосили: - Наша! Наша!!! XXII - Вiн загинув, мабуть, вiд власної гранати, - похмуро говорив Сагайда, схиляючись над Брянським i шукаючи рани. - Вона розiрвалася надто близько. Старший лейтенант лежав иа правому боцi, одкинувши голову i подавшись усiм тiлом вперед. Вiн напружено витягнув руку по каменю, наче хотiв нею дiстати щесь близьке, зовсiм недалеке перед собою. В руцi закляк пiстолет. Брянський лежав, як живий, кровi нiде не було на бiлiм обличчi, i його очi не заплющенi були, а тiльки злегка примруженi, як тодi, коли вiн. дивився в бiнокль i командував. Несподiвано серед загальної тиши, луснув пiстолетний пострiл, i куля дзенькнула десь об камiнь за кiлька метрiв поперед Брянського. - В чому справа? - крикнув Сагайда, здивовано дивлячись, як э пiстолета Брянського в'ється дямок. - Нiчого не розумiю... Виявляється, хтось iз бiйцiв ненароком торкнув у сутiнках руку Брянського, i його пiстолет вистрiлив вiд того незначного руху. Вiн був зведений. - Брянський! - з болем вигукнув Черниш, стоячи над маленьким холодним тiлом свого командира i друга. - Ти... ти i мертвий стрiляєш! Гори темнiшали, випливав далекий мiсяць. Брянському розстебнули гiмнастьорку, оглянули рану. Осколок пройшов у серце. Стовпившись навколо старшого лейтенанта i присвiчуючи лiхтариком, бiйцi по черзi розглядали фотографiї. Скорботна жiнка в чорнiй хустцi, зав'язана по-старомодному, склавши руки на колiнах, дивиться прямо перед собою. - Мати, - каже Сагайда. Мати! Досi мало кому з бiйцiв спадало на думку, що i в Брянського може бути мати. Дiвчина стоїть на березi моря в купальному костюмi з веслом у руцi. Сонце б'є їй в очi, вона мружиться i смiється. - Наречена. Мовчки розглядали бiйцi незнайому вродливу дiвчину. Де вона тепер? Що з нею буде? З лiвої кишенi гiмнастьорки дiстали партквиток. Вiн весь злипся, пронизаний осколком наскрiзь. - Пошлють в Москву... В ЦК партiї. Денис Блаженко з якоюсь погрозою в голосi сказав, не звертаючись нi до кого зокрема: - Я вступаю в кандидати. I, зустрiвшись очима з братом, додав: - Я вже пiдготовлений. Прибув старшина Багiров з бiйцем, ведучи в обох руках коней, нав'ючених боєприпасами. В'ючнi сiдла на конях були системи Брянського. Коли в горах довелося кинути значну частину обозiв i перейти тiльки на в'юки, Брянський запропонував цi простi сiдла замiсть стандартних армiйських в'юкiв, важких i громiздких. Сiдла Брянського, введенi спочатку в мiнротi, швидко дiстали визнання, i тепер ними користувалися всi полки дивiзiї. Особистий кiнь Брянського теж був зав'ючений боєприпасами i парував пiд тяжким вантажем. - Старшина, - покликав Сагайда. - Ти бачив? Вiн вказав на трупи, що лежали бiля вогневої. - Я знаю, - похмуро вiдповiв Багiров. По дорозi вiн зустрiв кiлькох поранених у цiм бою, що пiшли вже в санроту. Вони йому все розповiли. - Знаєш, старшина?.. Тодi скидай, друже, свою сорочку. А то глянь... Сагайда вiдстебнув на грудях булавку, i роздерта гiмнастьорка розiйшлася на двi поли. Старшина скинув йому свою сорочку. Бiйцi сiли навколо термоса вечеряти. Багiров мовчки розливав норму спирту i пiдносив кожному сьогоднi з особливою пошаною, немов перед ним були не тi люди, що завжди. Маковей ранiш не пив спирту, боячись, що згорить вiд нього. Вiн оддавав свiй спирт Хомi. Сьогоднi ж Маковейчик несподiвано випив свою порцiю, та й ще забажав випити Хомину. Хаєцький не дав, хмуро пообiцявши розплатитись iншим разом. Мовчки пили i мовчки їли, як пiсля смертельно втомливої працi. А Вася Багiров, роздавши норму, мовчки вiдiйшов убiк. Потiм наблизився до нав'юченого коня командира роти, поклав руку на гриву. Доки бiйцi вечеряли, Вася все стояв бiля коня, ткнувшись йому чолом в гриву. Продертi плечi його дрiбно, по-дитячому здригалися. Подзвонив комбат i передав Сагайдi командування ротою, доки четвертий вiддiл пришле когось iз резерву. - А чули? - зненацька порушив мовчанку Маковей. - Шовкун казав, що повернеться в роту... - Може, ще когось i застане, - зiтхнув Роман Блаженко. - Але ординарцем уже навряд чи буде... - Вiн якось говорив старшому лейтенантовi, що до Берлiна з ним iтиме. - Ой, далеко, браття, до нього йти... Буде ще кровi та кровi... Брянського поховали того ж вечора на самому шпилi тiльки що здобутої безiменної висоти 805. Як ветерана полку, його ховали з усiма вiйськовими почестями, якi тiльки були можливi в цих умовах. В суворiй задумi стояли бiйцi навколо могили, слухаючи прощальне слово гвардiї майора Воронцова. Вiн справедливо вважався найкращим оратором в дивiзiї i полку. Але тепер це говорив не лише оратор, Воронцов стояв у своїй розстебнутiй фуфайцi, з якою майже нiколи не розлучався, лiва рука його була пiдв'язана на грудях. Майор сам брав участь у штурмi висоти, i його легко поранило. Лисий, з вiдстовбурченими вухами, трохи зсутулившись, вiн стояв над могилою, як старий батько серед своєї родини. Для Воронцова Брянський був бiльше, нiж тiльки командир одної з мiнометних рот. З Брянським вiн пройшов шлях вiд самої Волги. Брянському вiн давав рекомендацiю в партiю. Воронцов, наче за власним сином, стежив, як зростає цей молодий обдарований офiцер, фанатично неспокiйний в поривах своєї думки. - ...Вiн до останнього подиху зберiг вiрнiсть присязi, вiрнiсть прапоровi, вiрнiсть своїй Батькiвшлвi,. - говорив гвардiї майор. А Брянський лежав на палатцi бiлий, спокiйний, з ясним чолом i, сяючи при мiсяцi орденами, слухав, що про нього говорили. Високий ясний вечер був сповнений тих чар простору, того запаху, безмежностi, якi властивi тiльки вечорам цiєї пiдхмарної країни. - Це не перший i не останнiй з наших бойових товаришiв, яких ми залишаємо в Альпах. Ми йдемо вперед, а вони залишаються за нами на кожнiй сопцi, як нашi вiрнi застави. Оглянемось - i ми побачимо їхнi образи, їхнi силуети на близьких i далеких сопках. Будуть вони стояти на чужинi, як вiчна пам'ятка, вiчне нагадування всьому свiтовi про жертви нашого народу, який грудьми зустрiв навалу фашистських орд i сплачує власною кров'ю визволення Європи... Черниш стояв э планшеткою Брянського через плече, стискаючи в руцi пiстолет, наготований для салюту, i дивився на далекi верховини, що чiтко окреслювалась вiд мертвим сяйвом мiсяця. Часом здавалося Чернишевi, що звiдси можна побачити i ту висоту, на якiй залишився боєць його взводу Гай. Мiж цими сопками ддя Черниша встановлювався якийсь невидимий таємничий зв'язок, як мiж тими придорожнiми бiлими стовпами з розп'яттяiми, що вiн їх бачив у Румунiї. - Вдень цi силуети на горах виднiтимуться за сотнi кiлометрiв, а вночi будуть свiтитися сяйвом, нагадуючи про себе i про свою державу. Це не лише жертви. Це невгасимi гарячi вiдозви, написанi нашою кров'ю... Було незвичайно, свiтло навкруги. Повний мiсяць, як матове сонце, осявав океан хребтiв, що розладились у всi боки, скiльки сягав зiр. Черлишевi пригадались вичвтанi в дитинствi фантазiї про далеке майбутнє, коли згасатиме сонце. Захолоне земля, позамерзають у рiках риби... Серед грандiозних льодовикiв блукатимуть останнi люди, не знаходячи нi теяла, нi їжi, нi води. Верховини гiр стояли кругом, схожi да фантастичнi льодовики, а мiсячна, напрочуд ясна нiч нагадувала такий згасаючий день, що носить уже в собi смеркання вiчностi. Черниш переступив з ноги на ногу i ненароком вiдчув чиєсь тепле спiтнiле плече. Це його мовби трохи втiшило. Чим далi залишалась за ним рiдна земля, чим бiльше сотень кiлометрiв роздiляло його з нею, тим дорожчими ставали Черпишевi його бойовi товаришi, якi мов дихали на нього її теплом, говорили до нього її мовою, несли в собi її вiрнi прикмети. Це почуття побратимства, мабуть, сповнювало й iнших бiйцiв, проявляючись все виразнiше i нестримнiше, чим менше їк ставало. Певно саме тому зараз, стоячи мовчазним суворим кругом навколо могили Брянського, вони все тугiше змикалися, iнстинктивно тулилися плечем до плеча, лiктем до лiктя, щоб вiдчути на собi живий людський дотик, тепло товариства - єдине тепло серед холоднечi цих чужих гiр. - ...Його образ, оповитий красою вiрностi, залишиться назавжди в наших серцях. На честь бiльшовика-гвардiйця - салют! Воронцов вийняв здоровою рукою з кобури свiй важкий трофейний парабелум, з яким не розлучався з часiв Сталiнграда, бо дiстався вiн йому в тяжкому бою. Брянського в тих же парусииових чобiтках загорнули в плащ-палатку й опустили в могилу. Вiддаючи останню шану офiцеровi Великої армiї, всi присутнi пiднесли вгору свою рiзноманiтну, вилискуючу при мiсяцi зброю, вiтчизняну i трофейну, рiзних систем i рiзних армiй свiту. Вистрiлили по командi в небо - раз, i вдруге, i втретє. Всю нiч рота Сагайди пробивалася за пiхотою через мiжгiр'я, тягнучи за собою коней, нав'ючених мiнами i матерiальною частиною в сiдлах системи Брянського. I було незвично, що вже не йде перед ними твердою ходою, щораз оглядаючись, бiлявий спокiйний юнак з вдумливими очима. У стройовiй частинi полку креслярi вже знiмали копiю з топографiчної карти i наносили позначку на висотi 805 у тому мiсцi, де його поховали. Мiжгiр'я бiлiли внизу, затопленi молочними озерами туманiв. Мiсяць хилився на захiд, камiння нахолонуло за нiч, i бiйцi промерзали в гiмнастьорках. - Черниш, яке в нас сьогоднi число? - спитав похмуро Сагайда, шкутильгаючи поруч. Вiн зiрвався цiєї ночi по камiнню в якийсь крутояр i пошкодив ногу. Черниш не знав, який у них день. Йому здавалося, що вже минуло дуже багато часу вiдтодi, як вони ведуть бої в Трансiльванських Альпах. - Не знаю, - вiдповiв Черниш глухо. - Мiж iншим, мати в нього зовсiм стара. Одна. Вона жила з його атестата. Я вирiшив послати їй свiй... Га? - Добре зробиш... Я... теж частину пошлю. Мої обiйдуться. - Справдi, навiщо нам грошi? - говорив далi Сагайда. - Що менi буде треба, я матиму й без грошей. А їй пошлю, все-таки помiч. Юра писав їй про мене, яка в мене iсторiя з рiдними... Так вона в кожнiм листi i менi привiт передавала. Також називала... сином. Камiння вилискувало проти мiсяця холодними тьмяними скалками. - Добре, що ми їх добивали на мiсцi, - несподiвано сказав Сагайда. - Нiколи, нiколи не братиму в полон! Все нищитиму, нiкому не дам пощади!.. Од пекучої туги руки Черниша стискалися в кулаки. Здається, в його короткому життi ще не було такого горя, яке могло б зрiвнятися з цим. Брянський був його першим справжнiм другом на фронтi. Ця сувора чоловiча дружба, яка не раз випробовується смертю, забувається важче, нiж перше кохання. Як видиво, стояла перед Чернишем дiвчина з веслом на березi моря, що смiялась до сонця. Вiн бачив її на фотографiї у Брянського i тепер звертався в думках до неї, як до живої. "Люби, кохай його, кохай! - заклинав вiн у нестямi. - Кохай, хоч вiн нiколи не повернеться до тебе з цiєї висоти, як i боєць Гай зi своєї! Не вернуться, кiнчиться вiйна, загримлять салюти на честь Перемоги, а вони залишаться тут, на чужинi, як нашi вiрнi застави! Так люби ж його, не забудь довiку, люби, люби його, не забудь ради iншого!.. Може, тодi вiн буде тут не такий самотнiй!" А наступного ранку якийсь молодий сапер, проходячи слiдами батальйону i ставлячи указки, побачив велику брилу, пiд якою був похований Брянський. Вона була на виднотi, її було легко помiтити кожному, хто йшов по указках. Боєць рубонув кiлька разiв кайлом по каменю, i вирiзьбилось "Л" iз стрiлкою, обернутою на захiд. XXIII Цього ж ранку бiйцi Сагайди, видершись на останнiй хребет, полегшено зiтхнули, як мореплавцi, що пiсля далеких мандрiв нарештi побачили довгождану землю. Внизу, мов дно висохлого моря, розкинулось величезне плато, що зеленiло виноградниками, нивами й садами. Милував i заспокоював око бiйцiв цей шмат рiвнинного простору в горах, що розкинувся на десятки кiлометрiв, хоч вдалинi на заходi знову синiли й синiли гори. - А це, мабуть, i є отi альпiйськi луги? - звернувся Сагайда до Черниша. - Якi? - Колись до вiйни у нас були парфуми "Альпiйський луг". Я їх одного разу подарував Мусi на iменини. Догораючи, димiли внизу населенi пункти. По щляхах рухались бронетанковi частини й маси кiнноти козачого корпусу, що прорвалися десь злiва. У найближчому мiстечку розташувався полк. Вiд комбата Сагайда дiзнався, що полк вийшов у другий ешелон i стоятиме тут, напевне, до завтра, чекаючи поповнення, яке вже десь вели цiлий тиждень офiцери резерву. Мiстечко було спустiле, напiвзруйноване ударами нашої штурмової авiацiї. В уцiлiлих будинках уже господарювали бiйцi. У трофейних бочках з-пiд пального грiлася вода, голi - як мати родила - бiйцi милися на сонцi, стриглися, писали листи, читали газети. У полкових розвiдникiв грала гармошка, i на воротях уже бiлiв напис: "Добро пожаловать". Саме коли повз них проходила мiнрота, з ворiт виїхав Козаков верхи на маленькому бiлому ослику. На цей раз сержант був виголений, чистий, вдоволений. В руцi у нього метлялася порожня оплетена сумка. - Куди, Козаков? - В Єрусалим... За святою водою! Бiйцi гикнули, свиснули на осла, i вiн припустив уподовж вулицi щодуху. Козаков, обiйнявши тварину довгими ногами, вiдчайдушне балансував на нiй, махаючи в повiтрi величезною сулiєю. Мiнометники розташувалися в саду на околицi. Яка тут розкiш панувала навкруги! Запашнi величезнi яблука пiвденних сортiв сповнюють повiтря тонкими пахощами лiкеру. Синiють сливи, червонобокi повнi персики вгинають гiлля... Бери, їж, насолоджуйся, скiльки твоїй душi завгодно! До саду прилягає виноградник. Нiхто про нього не дбає, урожай кинуто напризволяще. На площi в кiлька гектарiв бiлий, прозорий виноград звисає важкими гронами до самої землi. - Гей, куме! - гукає Хома до Романа Блаженка.-- Ходiть-но до мене персикiв їсти. їжте, скiльки душа ваша запрагне - нипьки я вгощаю! - Ого, як ви розщедрились, Хомо... - Ходiть-но, ходiть, кличте i брата з собою... Та що брата! Тут вистачить i на вашу жiнку, i на ваших дiток, i на всеньких родакiв, хоч їх у вас - батальйон. Причепурившись, почистивши зброю, бiльшiсть бiйцiв лягає спати. Тiльки Хаєцький, хоч теж не спав цiлу нiч, не може вгамуватись. Довго никає по подвiр'ю зi щупом в руках, заглядає в усi закутки, пробує землю. Вiн вiчно шукає якiсь скарби в цiй чужiй землi, наче вiн тут уже колись був i сам закопав їх. Хома не втрачає надiї знайти отак коли-небудь закопану бочку добрячого столiтнього вина, щоб почастувати потiм увесь свiй "колгосп", як вiн називає свою роту. Здається, знахiдки й цiкавлять його саме тим, щоб зробити цiлiй ротi приємнiсть. Прощупавши подвiр'я i нiчого не знайшовши, вiн нарештi вгамовується. Бере лопату й копає собi щiлину. Копати землю вiн мастак. Незабаром щiлина готова, дно її застелене пахучою травою. Тепер Хома влазить туди i вмощується спати, поклавши автомат пiд голову. Хаєцький органiчно ненавидить клятих месерiв i бiльш-менш спокiйно вiдпочивати може, лише зарившись глибоко в землю. - Земле моя, матiнко моя, - звертається вiн до неї, -з тобою менi найлiпше! В тобi я, наче в маминiй пазусiї.. Верхiвець-автоматник гонить вулицею полонених. Сонце вгрiває, вони чимчикують пiдтюпцем, важко, запалено дихають, обливаються брудним потом. - Гони їх, гони! - пiд'юджує Блаженко-старший, стоячи бiля ворiт на посту. - Бач, як повпрiвали, а мiшкiв з ланцями не кидають. I чим вони їх повабехкували? З гуркотом проїжджають вперед нашi й румунськi танки; не зупиняючись в мiстечку, зникають один за одним в сухiй, гарячiй курявi. Зверху на танках сидять румунськi солдати в чорних беретах i, смiючись, п'ють нахильцi сирi яйця. - Що, вони теж, мабуть, вступають у бiй? - звертається Блаженко до Черниша, що, влаштувавшись неподалiк пiд яблунею, старанно чистить свiй пiстолет. - Уже вступили, - неквапом вiдгукується Черниш. Блаженко пробує свою руку, розсiчену в першiм бою пiд дотами. Вона вже добре зажила. - Хай спокутують свої грiхи, - каже Роман, проводжаючи поглядом танкiстiв. На Черниша цi смаглявi румунськi хлопцi в беретах навiяли iншi думки. Пригадалось: падiння дотiв, прорив останнього боярського рубежу i той шалений марш по вiдкритих внутрiшнiх шляхах Романи... Iржуть конi, дзвенить далечiнь, i плавом пливуть назустрiч втомленi капiтулюючi вiйська... На одному з роздорiж у степу, на високiй, наспiх спорудженiй iз снарядних ящикiв трибунi стоїть випростаний смаглочолий наш офiцер з дiвчиною-перекладачкою. Завдання його, видно, було вiдiбрати трансiльванцiв, якi пiдуть визволяти ще зайняту ворогом свою Трансiльванiю. Поки що ж перед ним - море озброєних закiптюжених капiтулянтiв. - Товаришi! Одне це слово, одне це - перекладене дiвчиною - звертання викликало серед румунiв бурю радостi й захвату. Вiн назвав їх, вчорашнiх своїх противникiв, товаришами! I вже, передаючись з уст в уста, покотилось далеко в поле, помчало, поклекотiло в iншi розтягнутi понад шляхом румунськi батальйони й полки: - Вiн сказав нам - товаришi! А офiцер вiв далi: - Ви рветеся додому, але де ваш дiм? Серед вас тут тисячi й тисячi трансiльванцiв, а Трансiльванiя ваша ще зайнята ворогом, її треба визволяти! Чи є у вас бажання йти її визволяти? I сколихнулося закипаюче людське море: - Є! Є! Є!!! - Обдуренi своїми правителями, ви шукали свого щастя в Одесi, на Кавказi, пiд Сталiнградом... Нi, не там ви його мусили шукати. Щастя не награбуєш, його треба створювати самим! Отам, -офiцер вказав рукою на захiд, - отам вашi Клуж, Сiбiу, Альба-Юлiя! Iдiть i берiть їх, i самi будуйте нове життя!.. I ось тепер вони йдуть, пролiтають вулицею уже на танках, п'ють нахильцi, замiсть вина, свiжi курячi яйця, радiсно смiючись до рiдних, найкращих у свiтi гiр... "Так охоче пересiсти на танки iнших систем, так швидко повернути зброю на сто вiсiмдесят градусiв... Як це могло статись? - роздумував Черниш, неквапом збираючи прочищений пiстолет. - Чим могли ми так легко привернути їх до себе? Не чарами ж, не силою, не пiдкупами, нi. Тiльки правдою нашої боротьби, тiльки вином свободи..." Цього ж дня по обiдi Черниш пiшов з Денисом Блаженком до Воронцова по рекомендацiї, якi вiн їм обiцяв дати. Майора вони застали на терасi будинку, де розташувалась полiтчастина полку. Воронцов сидiв на стiльцi, а вродлива, надмiру серйозна фельдшерка з санiтарної роти робила йому перев'язку. - Сiдайте, - запросив Воронцов, - я зараз. Сiвши, Черниш мовчки дивився на майора i пригадував першу зустрiч з ним пiд дотами. Здавалося йому, що це було давно-давно... Тодi вiн вперше почув iм'я Брянського. Не знав, що скоро стане його найближчим другом i що не пройде багато часу, як вiн ховатиме його вночi на трансiльванськiй сопцi. О Брянський, Брянський! Самiев же мрiяв послати тебе пiсля вiйни в академiю!.. Кiнчивши з перев'язкою, Воронцов дiстав аркуш паперу, самописну ручку i наготувався писати. Але перш нiж писати, вiн задав Чернишевi кiлька запитань з його бiографiї. Пiонерський загiн, десятирiчка, подорожi влiтку з батьком у гори чи в пустинi... Потiм вiйськове училище. I все. Життя його було ясне i прозоре до дна. В ньому було мало горя, мало втрат, багато смiху, мрiй, сонця. Першою найболючiшою втратою для нього була смерть Юрiя Брянського. Важким, фiзично вiдчутним каменем вона тепер лежала на серцi... Майор писав. Кiнчивши i помахуючи аркушем, доки просохне, вiн дивився з тераси на далекi синiючi гори. - Там знов пасмо, - сказав вiн роздумливо. - Знов Альпи... - Знов бої, - доказав Черниш, вгадуючи думку Воронцова. Майор подав йому рекомендацiю. - Певен, що червонiти за вас не доведеться. - Дякую. Обiцяю вам... Довiр'я виправдаю. Коли i Денисовi рекомендацiя була написана, єфрейтор, беручи її, мовчки виструнчився i взяв пiд козирок. Дорогою, вже повертаючись в роту, Денис заговорив до Черниша з якоюсь, не властивою йому ранiше, iнтимнiстю в голосi: - Мабуть, сьогоднi у нас недiля, товаришу гвардiї молодший лейтенант... Так якось святково... Бачите, вступаю... Не знаю, чи й вам так, як менi. Знаю ж, що цей вступ таких якихось... практичних переваг менi не дає. Як був єфрейтором, так i залишусь. Як носив мiномет на плечах, так i носитиму. Навпаки, обов'язкiв ще бiльше буде. Тепер ще парторг буде весь час доручення давати. I все-таки гарно. Коли я вiдповiдав про права й обов'язки члена парти', то - ви чули? - про обов'язки вiдповiв краще, нiж про права. Вступаю в партiю, кажу, значить, беру добровiльно на себе додатковi обов'язки перед народом. Беру нову ношу на плечi. Хай важче буде, але ж на серцi якось гарно. Наче недiля, наче свято... Надвечiр хмари вкрили небо. Весь свiт посiрiв, i почався обложний дощ, рiвномiрний i тихий, з тих вересневих дощiв, якi заходять надовго. Всi одразу помiтили, що лiто вже минуло, що вже настала осiнь з нескiнченними мряками, розбитими дорогами, холодними вiтрами. Солдатовi це було страшнiше вiд куль i снарядiв, бо не кiнчалося нi вдень нi вночi. В такi години туга за рiдним краєм була особливо гостра. Увечерi Черниш i Сагайда сидiли в розвiдникiв. Грала гармонь, тужливi чоловiчi голоси з рiзних куткiв кiмнати пiдспiвували їй: До тебя мне дойти нелегко, А до смерти - четыре шага. Козаков сидiв край столу, схилившись на руку, сумовитий, задуманий. Рiднi пiснi навiювали на нього багато споминiв, змушували задумуватись над своїм життям. Чорний дощ перiщив у шибки, гуркотiв од вiтру бляшаний дах, i вiд цього в освiтленiй кiмнатi було ще затишнiше. Хороше було знати, що сьогоднi не доведеться нiкуди йти, що можна буде в сухому примiщеннi проспiвати з друзями допiзна, а потiм всмак поспати на пухкiй соломi до ранку. Негода розгулювалась. "Добро пожаловать", написане знадвору, поступово змивалось дощем... Вартовий за вiкном на терасi зупинив когось вигуком, питаючи пропуск. Потiм у дверях загримiло, захлюпало, i ординарець Сагайди, заздалегiдь попереджений, де їх шукати, став мокрий на порозi, з автоматом на грудях. Вода ручаями стiкала з його плащ-палатки. - Товаришу гвардiї лейтенант, батальйон виходить. Сагайда чортихнувся i швидко встав, затягуючи ремiнь. Прибiг полковий зв'язкiвець з наказом сержантовi Козакову негайно з'явитись до начальника штабу. Черниш i Сагайда вийшли на вулицю, i гострий дощ ударав їм у розпаленi обличчя. По дворах чути було, як перегукуються бiйцi, збираючись i побризкуючи зброєю. - Iванов, де ти? - кричав хтось у темрявi. - Де ти, чорт би тебе взяв! На заходi пiвнеба охопили нерухомi заграви, дощ лив як з вiдра, стiкаючи крижаним холодом на гарячi шиї, i дивно було, що тi далекi заграви не гаснуть вiд такого дощу. - Горить, горить Європа, - сказав Сагайда, брьохаючись у грязюцi. Черниш бачив при тьмяних вiдблисках змокрiле сердите обличчя товариша. Промчав вулицею чорний вершник, вiтер роздував його плащ-падатку, багнюка стрельнула з-пiд копит в усi боки. Сагайда пiдняв руку, прикриваючи обличчя, i вилаявся. Заграви, здiймаючись над нiччю, стояли перед ними, яя здиблене в небо нерухоме багряне море. XXIV Батальйон, не розосереджуючись, посувався вперед. Безмежний морок розлився навкруги. Здавалось, це була iнша земля, не те зелене широке плато, що постало було вранцi веред очима бiйцiв, залите сонцем до далеких синiх гiр. Мовчки чвалали бiйцi назустрiч мокрому вiтровi. Конi мiнометникiв хропiли й стогнали в темрявi, в'язнучи в рiллi. Виноградники, кукурудза, соняшники трiщали пiд йогами. Йшли без дорiг, бо їх, здається, й не було тут. Уночi нiби позникали всi тi асфальти, якими вранцi рухались частини козачого корпусу, здiймаючи хмари пилу. Комбат час вiд часу зупинявся на хвилину з старшим ад'ютантом, щоб при лiхтарику звiритись пiд плащем по картi. Потiм знову доганяли пiхоту. Цмокала i цмокала важка земля, мовби цiлувала невтомнi солдатськi ноги. - Патку мiй, патку! - чується голос Хаєцького, що б'ється десь позаду з конем. - I коли то буде край цьому болоту? У цей момент чобiт першого бiйця задзвенiв об камiнь i весь батальйон полегшено зiтхнув. - Шосе! Знали пiхотинцi, що не ходити їм по цьому шосе, знали й мiнометники, що не мчати їм по цiй дзвiнкiй дорозi на конях, бо вона, лiгши з пiвночi на пiвдень, не збiгалася з напрямом наступу, а її ж не переведеш, як стрiлку на годиннику... Знали це i все ж зрадiли. Хоч десять крокiв хоч п'ять крокiв - аби вiдчути пiд ногами твердiсть, а не хлипку, розбагнену рiллю, в яку, здається, ввiйшов би з головою, коли б не рухався вперед, а зупинився на З ходу перетнули асфальт, i незабаром з темряви з'явився залiзничний вал, що простягся паралельно шосе. Попiд насипом сновигали людськi силуети, чути було румунську мову i наше: "Давай, давай"" - Чуєш, як румунешта гвоздять по-нашому, - сказав хтось, веселiючи. - Вони будуть нашим правим сусiдом, - повiдомив Чернишевi Сагайда, якиа щойно повернувся вiд комбата. По той бiк залiзницi, десь зовсiм недалеко ворожi транспортери вiдкрили вогонь. Лункi пострiли МГ наче дзвонили по бляшаному небу. Щоразу в темрявi зустрiчалися румунськi солдати з оберемками кукурудзи для своїх окопiв. - Здоровi були, товарицючки, - гуиав їм Роман Блаженко бадьорим голосом. - Здоровi були, братцi! Бiйцi, скинувши з себе плащ-палатки, вкрили вами мiномети вiд дощу, а самi, лишившись у гимнастьорках, рили ячейки, подзенькуючи в темвотi лопатами. Сагайда i Черниш сидiли пiд насипом, не ховаючись вiд дощу, бо й нiде було ховатися i нi для чого: вони вже промокли до кiсток. Земля м'яка, як губка, теплiшала пiд ними, нагрiваючись вiд їхнiх тiл. - Iнодi уявляю собi, - глухо говорив Сагавда, - що було б, якби вже все на свiтi було єдине. Щоб нi рiзних мов, нi кордонiв, нi воєн... Мiста хорошi, бiлi... Хочеш - їдь в Багдад, хочеш - в Буенос-Айрес... I люди стали б усi рiвними, вiльними... А то не живуть, а по-вовчому бродять по свiту i клацають один на одного зубами... I по паузi додав уже iншим тоном: - Коли б я зустрiв де-небудь отого бандюгу, що вкрав мою дiвчину... Уявляєш? Га? - Хiба тiльки в тебе, Сагайдо? Скiлькох людей вони посиротили, скiльки нашої молодi погнали па каторгу... А скiльки вкрали, знiвечили людських надiй, сподiвань, прекрасних планiв! Менi все стоїть перед очима Брянський, звучить його голос. Пам'ятаєш, вiн якось сказав: "Все, все ми вiддаємо тобi, Батькiвщино: навiть нашi серця..." Як це справедливо! Хiба й справдi ми не зрiкаємось усього, на що мали б право на землi! I особисте щастя, i власнi бажання, всi мрiї i всi почуття ми зiлляли в одне-єдине стремлiння - прагнення. перемоги... Свiдомо йдемо на все... на смерть в iм'я цього. I, може, тому вона, Батькiвщина, для нас стає тим дорожча, тим прекраснiша, чим бiльше злигоднiв ми зазнаємо за неї. От прожив я двадцять рокiв. Звичайно, стикався в життi з рiзними людьми. Були серед них, крiм хороших, очевидно, i нехорошi, дрiб'язковi, заздрiснi, злi i взагалi всякi... Але дивно - тепер цi останнi забулись, вiдiйшли на заднiй план, а пам'ятаються тiльки отi хорошi люди, i вся наша країна вiд пiвночi й до Памiру уявляється якимось прекрасним єдиним табором тiльки хороших, чесних, трудящих людей... Подумай, Володько, який це народ, який великодушний народ... Серед бiйцiв, що копалися поблизу в темрявi, хтось дзенькнув лопатою, мабуть, натрапивши на камiнь. - Знаєте, чим би я карав Гiтлера i всiх причинникiв вiйни, якби оце запопав їх? - почувся басовитий голос з ячейки. - Я не стрiляв би... Я тiльки виволiк би його з його крiсла та пхнув би в отакий, повний болота, окiп, та хай би вiн копав i копав без продиху всi оцi осiннi ночi, доки й захлинувся б тванюкою, зогнив у нiй... А то сидять зараз десь у чистому та сухому, на картах воюють! Нi, ти спробуй вiйни в окопi, сам