наковтайся тванюки по горло!.. Наїжся оцього болота по саме нiкуди! Тодi, знаю, бiльше не забаглося б їм вiйни! Тiльки-но окопались, прибiг вiстовий з батальйону i доповiв, що наказано знову знiматися вперед, бо противник вiдступає. Сагайда подав команду в'ючитись. Сковзаючись i витягаючи один одного за руки, перебиралися через насип, i знову темна пустеля залягла перед ними. Серед її чорного океану, як багрянi острови, здiймалися пожежi. Близькi й далекi, вони своїми нерухомими загравами викликали почуття космiчної безмежностi цих темних просторiв. Здавалося - йди хоч столiття, все буде пiд ногами цмокати крута земля, сiятиме й сiятиме однаковий дощ, все буде темрява, будуть височiти серед неї непорушнi острови багряних скель. Далеко за пiвнiч бiйцi Сагайди наблизились до одної з таких багряних сопок, i Черницi побачив, що нема нiякого скелястого острова з рожевого камiння, а є лише довжелезнi скирти, стайнi, комори, якi горять з повiльною страшною байдужiстю. Часом затрiщать крокви, з гуркотом посиплеться гаряча черепиця з покрiвлi, i знову все горить рiвно, повiльно, приречено. Не горiв лише панський будинок у центрi просторого дворища, осяяний з фасаду полум'ям. Стрункi бiлi колони, обвитi диким виноградом, стояли бiля його входу. Черниша будинок вразив своєю архiтектурною досконалiстю. Не займаний полум'ям, вiн бiлiв у темрявi, мов казковий, заворожений вiд усяких стихiй палац, височiй, як справжнiй володар цього розбурханого чорного степу. Зяючi отвори вiкон з багристими зблисками на уцiлiлих де-пе-де шибках мовчазно i загадково дивилися на озброєних незнайомих людей, що заповнили подвiр я i на мить зупинилися враженi. Завжди буває ця зупинка, хоч на мить, хоч на одну секунду перед об'єктом, який був щойно iншим, таємничим свiтом i бив, стрiляв по тобi, а зараз ти мусиш увiйти до його нутра. Знаєш, що вже там нема ворога, i все ж зупинишся, бо вона, будiвля, по iнерцiї ще дихає на тебе неприязно. I лише зайшовши досередини i гукнувши щось товаришевi або навiть самому собi, ти наче обвiєш чужi стiни своїм подихом, i вони вже стають близькi, освоєнi, як трофейна зброя, що вистрiлила вперше в твоїх руках. У стайнях ревiла прив'язана худоба, душачись у диму i згораючи живцем. Обсмалене лоша, пирхаючи, вискочило з полум'я i стало, злякано озираючись. Загледiвши бiля мiнометникiв коней, воно довiрливо пiшло на них, шукаючи матерi. Зовсiм мале, безпорадне; воно тонкими тремтячими нiжками дибало до них i довiрливо йшло в руки бiйцiв. Кожному захотiлося погладити його. Роман Блаженко обiйняв лоша за шию i притулився шершавою щокою до його атласної мордочки. Черниш гiрко посмiхнувся. Його теж в цей момент мовби гладила по щоцi далека нiжна рука... - Гляди, заколенi його своїми вусами! - гукали бiйцi на Блаженка. - Кумисом би малого напоїти! Повiтря вiд близького пожарища нагрiвалось, i бiйцям ставало теплiше. XXV В другiй половинi дня пронеслася чутка, що праворуч пiд натиском ворога сусiди драпають, оголяють фланг. Невiдомо, хто пустив цю новину перший, але тепер уже її знав кожен. Нервова тривожнiсть з'явилася в рухах бiйцiв. I хоч мiномети з-за дотлiваючої скирти чахкали, як i ранiше, але боєць, навiть опускаючи мiну в трубу, одним вухом насторожено прислухався, що робиться в пiхотi. А там, у вибалку за маєтком, де залягла пiхота, було неспокiйно. Кулемети захлинались. Прибiг зв'язкiвець з полку i на оклик Сагайди нiчого ие вiдповiв, тiльки махнув рукою. З'явилися штабнi працiвники, заклопотано кудись поспiшаючи. Пробiгла задихана полкова, розвiдка. Козаков бiг у розстебнутiй фуфайцi, з автоматом в руцi. Вглядаючись з якоюсь злою увагою вперед, вiн навiть не помiтив Сагайди. Комбат вимагав вогню i вогню. Сагайда бив i бив, збентежено поглядаючи, як тануть мiни, як загрозливо росте купа порожнiх ящикiв. Що буде, коли вистрiляє мiни? Транспортери з боєприпасами ще пробирались десь по бездорiжжю. Черниш стояв на спостережному пунктi, виритому цiєї ночi просто в полi за маєтком. Вiн сам напросився у Сагайди коригувати вогонь, i Сагайда згодився, бо в глибинi душi вважав Черниша кращим за себе коригувальником. В окопi, бiля Чернишевих нiг, сидiв над апаратом Блаженко-старший. Пiсля того, як у бою пiд висотою одного а телефонiстiв поранило, Романа поставили на апарат, i вiн, з властивою йому ретельнiстю, взявся до нової роботи. Водночас вiн виконував при Чернишевi обов'язки ординарця, хоч i робив це не з волi Черниша, а тiльки з власної iнiцiативи. Розташуванням свого спостережного пункту, виритого вночi нашвидку, Черниш був не зовсiм вдоволений, - i вiд вогневої забрався далеко, i видно звiдси не все, що хотiв би бачити... А тепер мiняти мiсце було вже лiзно. Сiре туманисте поле закипало боєм, то тут, то там зблискували, рвучи землю, снаряди, в лощинi, що тяглася попереду, наростав глухий, тривожний гомiн. Та лощина непокоїла Черниша найбiльше. Зараз на правий край її саме вповзали ворожi бронетранспортери з десантами. Черниш спрямував вогонь мiнометiв туди. Мiнометники били на крайньому зарядi, i влучити в бронетранспортер було важко. Одначе кiлька мiн лягло за машинами гам, де брели десантники, i коли дим розвiявся, Черниш побачив, як нiмцi збирались по кiлька чоловiк у гурт, напевне, бiля вбитого або пораненого. Незабаром трiскотнява i гармидер знялись i лiворуч в лощинi, десь зовсiм близько, де було досi порiвняно спокiйно. В лощинi раз за разом зривалось "ура", гучне, далеко тануче, але пiхоти не видно було. "Мабуть, кричать навлежки, - майнула Чернишевi догадка. - Знаємо цi штучки!.. Ах, нема на них Воронцова!.." Транспортери один по одному заходили в балку, переснувавши всю її трасуючими кулями. Звялася справжня вогняна завiрюха. Гамiр наростав. I ось з тої завiрюхи, з балки стали вискакувати бшцiз один. два, потiм цiлим табуном. Бiгли сюди, на маєток. Видно, там, у лощинi, кимось дано було команду вiдiйти. Чернишевi було це зрозумiлим: протитанкову артилерiю ще не встигли пiдтягнути, i пiхота, атакована бронетранспортерами, опинилась у скрутному становищi... Вiдiйти до маєтку, закрiпитись... Але чи не занадто поспiшливо? Чи не панiка це? Важкi запиленi шинелi шумiли бiля його окопчика. Чернишевi здалося, що серед iнших промчав тут i той лисий пiхотинець, який носився в Румунiї на схарапудженому конi i волав: "Запини,запини!" - Що сталося? - гукнув Черниїн до одного з пiхотинцiв. - Ану стiй! Стiй!! Солдат прошумiв, не вiдповiвши. Кулi цьвохкали все ближче, впиваючись у землю. Черниш ще когось зупиняв, про щось питав, комусь погрожував пiстолетом, але вiд нього тiльки вiдмахувались. Все летiло повз нього, хтось падав, скошений кулями, поки й вiн раптом ойкнув i похитнувся, розставивши руки так, нiби хотiв своїми грудьми спинити цю лавину, i впав. А пiхотинцi пiд хвищею куль, що густiшали й густiшали, пролiтали далi, перескакуючи через Черниша, вважаючи його за вбитого. Блаженко хоч немов i не стежив за Чернишем, але одразу помiтив, скорiше вiдчув, анiж помiтив, що нема вже молодшого лейтенанта в загальнiй катавасiї. Тiдь-ки-но був i нема! Роман, не втрачаючи самовладання, рiшучим стрибком вискочив з окопу, кинув оком туди-сюди й одразу ж наткнувся на свого командира: Черниш, розплатавшись у грязюцi, лежав горiлиць, iз затисну-тим у руцi пiстолетом. Закривши очi, вiн глухо стогнав, наче увi снi. Обличчя було смертельно-блiде, безжиттєве. Блаженко одним поглядом визначив, що командира поранило кудись у голову чи потилицю, бо чубата Чернишева голова вже пiдпливала кров'ю. Блаженко навiть не уявляв собi, що можна кинути свого командира серед цього поля i тiкати самому. Владним окриком з металевими нотками, якi звiдкись несподiвано з'явились у його голосi, Роман зупинив найближчого пiхотинця, i той став, отетерiлий. - Допоможи взяти! Пiхотинець пiддав, i Блаженко звалив Черниша собi на плечi, взявши його, як брав у колгоспi лантухи з зерном, - обома руками. Черниш застогнав за плечима. Блаженко не зважив на стогiн, зiгнувся пiд важкою ношею, побiг. Не думав вiн, що цей сухорлявий юнак виявиться таким важким! В зойках, трiскотнявi, страшному гвалтi, гармидерi тонуло все навколо, тьмарило свiдомiсть i надавало ногам дивовижної прудкостi. Не можна було вмерти. Треба було втекти. Треба було винести командира. Вiдколи Блаженко взяв на себе молодшого лейтенанта, вiн несподiвано позбувся страху за свою спину, за саме своє життя. Йому здавалося, що тiло командира захищає тепер його, мов панциром, що жодна куля не черкне його, доки ця жива ноша лежить на ньому. Адже вiн зараз виключився з вiйни, вiн тiльки рятує iншого. Був певен, що за такою святою роботою нiяка сила не може вбити людину. Впав перед Романом якийсь боєць, влучений розривною кулею в голову так, що знесло череп. "А мене не може!" - подумав на ходу Блаженко i перескочив через ноги бiйця. Бiг, упрiвши, хекаючи, пускаючи очi пiд лоба, щоб побачити далi наперед. Найпрудкiшi з пiхотинцiв були вже в маєтку: однi минали його, iншi заскакували в будинок, щоб передихнути, отямитись. Кулi, мов кайлами, кришили кам'янi стiни. Досягши будинку, Блаженко теж завернув на схiдцi, пiднявся до дверей. Шинелi перед ним розступилися, пропускаючи всередину. На першому поверсi бiля дверей уже набилося повно бiйцiв з рiзних пiдроздiлiв - розвiдники, радисти, зв'язкiвцi... Декотрих з них Блаженко знав у обличчя, бiльшiсть була незнайома. - Черниш? - раптом почувся з гущi голос Сагайди. - Ану розступiться! Сюди його давай!.. Обережно зняли, поклали його на бруднiй мозаїчнiй пiдлозi. В числi тих, що допомагали мiнометникам влаштовувати пораненого, був i розхристаний Козаков, який теж недавно забився сюди. Тепер перед Козаковим лежав на той молоденький, свiжий, чистий офiцер, якого вiн зустрiв уперше на прикордоннiй переправi... Галiфе в багнюцi. Пiдошва на однiм чоботi вiдстала... Погони зiм'ялись, вицвiли за цей час... I з виду помужнiв, постаршав: мiж чорними бровами лягла глибока складка, а над верхньою губою висипався темний молодий вус. Блаженко та Козаков одразу взялися перев'язувати Черниша, розриваючи свої засмальцьованi пакети, якi тижнями носили в кишенях, зберiгаючи для себе. Черниш лежав непритомний. Його, як виявилось тепер, поранило не лише в голову, а й у бiк. Доки вони з ним порались, бiйцi один по одному вискакували з будинку i кидалися, як у прiрву, через подвiр'я, сподiваючись прохопитись далi, до своїх. Деяким вдавалося проскочити помiж вибухами, iншi зникали на згарищах у клубах диму, i вже їхнє лахмiття летiло вгору з попелом конюшень та бризками грязюки. Грiм вибухiв, трiскотнеча розривних куль наростала. А коли двоє пiхотинцiв упало, корчачись, на самих схiдцях, то бiльш нiхто не рискував вириватися з будинку. Злiва, десь уже зовсiм близько, зайшов бронетранспортер i прошивав тепер з кулеметiв самий ганок. Жахливе, страшне слово вимовили чиїсь тремтячi уста: - Оточенi!!! Сагайда кинувся вiд Черниша до бiйцiв: - Що таке? Що? На якусь мить стало тихо, як у могилi. - О-то-че-нi... Сагайда iнстинктивно рвонувся до виходу, але порiг йому загородили пораненi, що повзли знадвору досередини, лишаючи за собою стежки кровi по схiдцях. Подвiр'я вже спустiло. Лише де-не-де ще конали серед згарищ пораненi. Гвалт стихав даленiючи. Сагайда збентежено окинув оком присутнiх i стрiвся поглядом з Сашею Сiверцовим, знайомим лейтенантом з полкової батареї. Сiверцев, високий вродливий блондин з акуратними бакенбардами, дивився на нього непорозумiло, здивовано. "Як же це так? - запитував його погляд. - Пiд час загального наступу, серед бойових успiхiв на всiх фронтах i раптом опинитися... в мiшку?" Це здавалося безглуздям. Одначе сумнiву бути вже не могло: залiзне кiльце замкнулося. Бiйцi, притихлi й настороженi, гостро стежили за кожним рухом Сагайди. Цей грубуватий лейтенант усiм своїм вольовим, рiшучим виглядом говорив, що здатен взяти на себе клопiт за всiх - за їхнє життя чи смергь... Навiть не дивлячись на бiйцiв, Сагайда бачив тепер їхнi очi, що запитливо шукали пiдтримки, надiї, командирської влади. I велика, досi не знана вiдповiдальнiсть - чув - лягає йому на плечi нещадним тягарем. Його аж гнув той тягар. - Що ж, -сказав Сагайда, випростовуючись, -що ж, брати... Плечi його пiднялись. Навпроти нього стояв з ручним кулеметом високий лiтнiй боєць. Щоки в нього глибоко запали, маслаки аж напинали шкiру. - Кулемет справний? - запитав Сагайда. - То що? - блимнув боєць спiдлоба. Руки в нього були в засохлому болотi, як шкураток. - Справний, питаю? - Ну, справний... - Не нукай - не поїдеш!.. Лягай тут, на дверях. - Я не з вашого батальйону... - Що-о? - Не кричiть! - спокiйно пiдняв голову боєць. - Страшнiше бачили - не злякались... А тут ми тепер... усi однаковi!.. Темна кров ударила Сагайдi в обличчя. Знесамовитiлий, наблизився вiн до бiйця впритул i, ледве стримуючись, виговорив: - Я наказую! - Своїм наказуй... Не встиг боєць вiдхилитись, як Сагайда без розмаху, коротким тупим ударом в пiдборiддя збив його з нiг. Стало тихо. Боєць, не пiдводячись, провiв долонею по обличчю й мовчки поповз до дверей. Всi чекали: що вiн робитиме? А вiн, нi на кого не глянувши, взявся неквапливо, зi звичнiстю професiонала встановлювати кулемет на порозi. - Другий номер! - гукнув Сагайда. - Я. - Скiльки дискiв? - Повний короб. - Сюди! Козаков також виступив наперед, звертаючись до Сагайди з якоюсь пiдкресленою офiцiйною шанобливiстю: - Товаришу гвардiї лейтенант... Тут найнебезпечнiше... Дозвольте й менi стати на дверях! - Ставай. Виставивши оборону в дверях, Сагайда в супроводi Срерцева оглянув весь будинок, пiдрахував зброю, бiйцiв та боєприпаси. Чим бiльше вiн цим клопотався, тим бiльше зростала в ньому певнiсть, i становище здавалось не таким уже й безнадiйним. Виставляв пости бiля вiкон, бiля кожної дiрки, звiдки можна було вести огонь i робити спостереження. Iнструктував при цьому бiйцiв детально, впевнено, як наряд на розводi. I бiйцi потроху заспокоювались, приводили себе в порядок, нiби й справдi йшли в гарнiзонний наряд. Незнайомi, з iнших пiдроздiлiв, вони вже чiтко виконували волю Сагайди i звертались до нього з суворою солдатською повагою, як до свого карнача. Бiльшiсть бiйцiв зосередилась у залi другого поверху, де було найбiльше вiкон. Звiдси можна було обстрiлювати всю тилову частину подвiр'я, на яке вже зайшли зi степу броньовики та бронетранспортери, обступивши на вiддалi будинок. Вечорiло. Внизу, десь пiд самими вiкнами, почувся гомiн чужих голосiв. - Русь, здавайся! - донеслося звiдтя в розбитi вiкна. - Здавайся, ми не будемо вбивати! А загледiвши в вiкнi бiйця-узбека, завалували, заги-кали: - Монголи! Азiя! - Русь, здавайся! - Гранатами! - скомандував Сагайда бiйцям, що стояли навпроти вiкон. - Покажiть їм Русь! Бiйцi, тулячись до стiн, висунули з вiкон самi лише руки i опустили гранати, як у воду. Внизу гримнуло, заревiло, i пiсля того довго було чути стогiн: "О-о-о! О-o-o!" Потiм i це замовкло, i звiдти нiхто бiльше не гукав. Кулемети з броньовикiв рiзонули по всiх вiкнах. Черниш лежав у кутку пiд стiною. На мить вiн опритомнiв i попросив пити. Пошерхлi губи його злипалися, вiн iз зусиллям розтулив їх. Блаженко, спитавши дозволу Сагайди, спустився вниз пошукати води. Наверху в залi ще було видно, а чим нижче вiн спускався плутаними схiдцями, тим бiльше темнiло. Опинившись у похмурому пiдвальному примiщеннi, Роман намацав у пiвтемрявi важкi, кутi дверi i з силою рвонув їх. Бункер! Довгий низький пiдвал iз склепистою стелею весь був завалений меблями, валiзами, клунками. В глибинi його спокiйно горiла на столику свiчка, а бiля неї в широкому крiслi понуро сидiв, закутавшись у халат, старичйвусатий угорець з важким, обвислим пiдборiддям. Помiтивши бiйця, старий мовби прокинувся з глибокої задуми, що скувала його всього. - Ви ще тут? - запитав вiн. Ворухнув бровами, ворухнув довгим козацьким вусом: - Was wollen sie? - Води, - сказав Блаженко, показавши жестом, нiби п'є. - Води! Старий неквапом взяв зi стола невеликий бронзовий бюст i, показуючи його бiйцевi, виговорив задумливо, шанобливо: - Кошут... Блаженко переплутав це слово з "тешiк" (будь ласка), яке вiн знав, i заперечив: - Нi, не це! Води, розумiєш, води! - I знову показав, нiби п'є. А угорець уже говорив йому щось бундючне й повчально, сиплючи строкатим суржиком з росiйсько-нiмецько-словацьких слiв. Роман, який за час перебування на чужiй територiї з дивною кмiтливiстю навчився ловити загальний змiст чужих мов i жестiв, зрозумiв з мови старого, що й тут колись була революцiя i предок цього дiдугана був офiцером революцiї i загинув у бою з вiйськами царя Мiклоша. I що нинi цей старий упертий граф вирiшив нiкуди не йти з свого фамiльного замку, де колись збиралися революцiонери Мадьярорсага i де живе славний дух його предкiв - гонведiв. - Габору нем йов! - кiнчив старий широковживаним прокляттям, а води й не думав шукати. Тодi Блаженко сам пiшов по нишпiрках. Вiн натикався на багато дивовижних чудових речей, яких нiколи не бачив ранiше i вiд яких у нього тепер розбiгалися очi. Однак, покрутивши добро в руках, вiн знову кидав його туди, звiдки взяв. Вiрячи у прикмети, Роман був певен, що як тiльки вiн - всупереч совiстi - вiзьме чуже, скривдить когось, так щастя й вiдступиться вiд нього: не вийде вiн тодi з маєтку живим! Старий же з-пiд насуплених брiв весь час зiрко стежив за ним, сердито чекаючи Романового грiхопадiння. Поступово старий наче оживав, його вже розбирав подив: що сталося? Чому цей чужий солдат нехтує його скарбами? У далекому кутку за пуховиками боєць таки знайшов, чого хотiв. Там стояла скляна банка з маринованими черешнями. Взявши банку, Блаженко пiдiйшов з нею де стола i подав старому: - Пий, графе! Роман боявся отрути. - Пий... Кошут! Угорець пив. - Стоп! Досить! Блаженко забрав банку. Виходячи, на мить затримався в дверях. Вiн добре знав, куди вiн iде. - Слухай, мадьяре... як нас тут переб'ють, капут... розумiєш... То щоб поховав по-людському. Чуєш? Наверху в залi було повно диму. На пiдлозi лежали, стогнучи, пораненi. Тут уже утворився цiлий шпиталь. Сагайда пропонував пораненим для безпечностi спуститися вниз, на перший поверх, але нiхто з них не згоджувався на це. Вони волiли бути вкупi всi до кiнця i тис-лися до Сагайди, збивалися навколо нього в один закривавлений кулак. Сагайда в глибинi душi був радий, що вони з ним,усi вкупi. Блаженко рачки полiз попiд стiною до молодшого лейтенанта, хльоцаючи по калюжах кровi. Кулi впивалися в стiну над головою, i штукатурка сипалась йому за шию. Бiйцi, причаївшись з боку вiкон, стояли напоготовi, але не стрiляли. Нiмцi боялись з'являтися на видному. Небо на заходi жеврiло, оголялося блакитними островами. "Сонце заходить на погоду", - вiдзначив мимохiть Роман. Черниш, голий по пояс, лежав спокiйно, нiби вiдпочивав пiсля великої втоми. Голова його вся була обмотана марлевою чалмою. На голих м'язистих грудях також схрещувалися бiлi бинти. Сухе, довгасте обличчя Чернишеве ще бiльше витяглеся, пiдборiддя загострилось. Зник густий гарячий багрянець з смуглявих щiк. Маленькi спраглi губи мiцно затиснутi. - Товаришу командир... Черниш суворим поглядом, не клiпаючи, дивився в протилежну стiну i не чув Блаженка. Обагрену яскравим заходом стiну клювали кулi. Велика картина в золотiй рамi гойдалася на нитцi, а намальований угорський рицар на баскому бiлому конi рубався з турками, що оточили його я своїх червояих жупанах. I всiх їх клювали й клювали невидимi лтахи, i вони гойдалися на нитцi. - Товаришу командир, це я... Товарищу командир... Черниш зморщився i, з зусиллям вiдiрвавши очi вiд картини, суворо подивився на Блаженка. Блаженко розiмкнув йому твердi губи i притулив до яих банку. Черниш ковтнув кiлька разiв i зiтхнув. - Де Брянський?.. Де Сагайда? Сагайда в протилежному кутку заля садге клопотався з лейтенантом Сiверцевим бiля рацiї. Поруч лях лежав батарейний радист, поранений в обидвi руки, i давав їм вказiвки. - Вiдправте мене в санчастину, - вимовив твердо Черниш, дивлячись просто в стелю. - Я поранений. В цей час бiля вiкна хтось гукнуа: - Iдуть! I бiйцi оглушливо застрочили з автоматiв. Вистрiлянi гiльзи задзвенiли об пiдлогу. - Чому вони стрiляють? -зморщявся Черниш. - Ох, чому вони стрiляють?.. Коли воли вже настрiляються!.. В мене болять вуха. За вiкном десь близько заскреготав транспортер, i трасуючi кулi полетiли в залу, як куцi блискавки. Знову почулося знадвору гелготалня нiмцiв. Очi Черниша розширилась: - Так вони кругом? Блаженко мовчки зiтхнув. Сонце зайшло за далекi гори, i стiна померкла, червонi жупани туркiв потьмарились, i красень рицар потьмарився також. Тiльки бiлий кiнь басував, як i перше. Раптом десь всерединi будинку заграв баян i почулася пiсня. Бiйцi занiмiли, враженi: так незвичайно. моторошно, дико вирвалася та пiсня серед цiєї кровi, вогню й загального напруження. Всю-то я вселенную про-е-ха-га-гал, Ни-ги-где я ми-лай не нашел! Зухвалий спiв наближався, наростав, наче десь з далекого степу. Невдовзi на дверях з'явився i сам спiвак: присадкуватий карячконогий боєць у розхристанiй гiмнастьорцi з медаллю, з перламутровим акордеоном в руках. Кирпате, простодушне обличчя бiйця свiтилося широкою посмiшкою: його, здається, мало непокоїло те, що непокоїло iнших. - Все! - вигукнув вiн, весело похитуючись. - Капець!.. Тут наша могила! Всi не зводили з нього очей. - Внизу - вино!.. Товаришi!.. Реб'ята!.. Любi ви мої, ех!.. Гайда... осушимо бочку! Всю, до дна! А потiм: "Вра-агу не сдается наш гордый "Варяг"... i... протитанкову пiд себе!.. Хай бачить поганий фрiц, як руськi вмiють вмирати!.. Хай уся Європа бачить... - Замовчи, паскудо! - висунулась з-пiд рояля сiра борода пораненого. -Тут не цирк показувати себе... Не для того нас послано! Глибокi зморшки лягли Сагайдi на чолi. Вiн залишив рацiю i, пiдiйшовши до "варяга", деякий час мовчки оглядав його з голови до нiг. - Товаришi, - похмуро сказав Сагайда, звертаючись до бiйцiв. - Гляньте на цього типа. Це - дезертир. Так, так, ти ще з нами, але ти вже дезертир i зрадник. Як прiзвище? - Гвардiї рядовий Шумейко! - Присягу ти давав? - Кiлька разiв, товаришу гвардiї лейтенант! - виструнчився боєць. - А присяга нам що говорить? До останнього подиху! За всяких обставин - до останнього... - А хiба я що? Я готов... Я тричi готов... Тобто, єсть...- спробував був козирнути спiвак, але зробив це так невдало, що акордеон випорснув у нього з рук i з зойком трахнувся об пiдлогу. -Ах ти, смерть моя, музика... Капець тобi, амба! I вiн вiдкинув ногою акордеон убiк. - Нас ждуть поневоленi народи Європи, - добирав Сагайда не раз чутi слова. - Нас послано визволити їх. - Єсть, визволити! - влучив-таки козирнути боєць, ледь тримаючись на ногах. - Ми ще з вами... - Помовч, п'яна пико! - гримнув на нього Сагайда. I знову звернувся до бiйцiв: - У нас тут нема трибуналiв. Ми самi трибунал! Що ми з ним зробимо? - Дев'ять грамiв йому! - гукнув хтось з кутка. I всi пiдтримали: - За вiкно! За вiкно, як собаку! Це з нього, здається, вигнало хмiль. Побачив, що з ним не жартують. - Братцi, - забелькотiв вiн. - Як же це так... - За вiкно паразита! Тепер їм шкода було б на нього витрачати навiть дев'ять грамiв свинцю: патронiв було обмаль. Саме в цей час через порiг ввалився той старий кулеметник з запалими щоками, якого Сагайда силою примусив залягти на головному входi. Кулеметник важко сiв бiля порога, спершись об одвiрок i пiдтримуючи рукою розстебнутi штани. - Теж п'яний? - нахилився до нього Сагайда. - Нi... Мене поранило, -тихо промовив кулеметник. Пiт котив з нього ручаями. Тримаючи одну руку при тiлi на животi, вiн другою пiдняв сорочку. Сагайда мимовiль вiдсахнувся: мiж пальцiв кулеметника випиналися кишки. - Хто кулеметник? - звернувся до бiйцiв Сагайда. - Я! -першим вiдповiв "варяг". -Три роки... - Ти п'яний. - Гвардiї лейтенант... Я не п'яний... Я... я дурний! Дозвольте, я пiду на дверi. Сагайда подумав i ще раз змiряв поглядом розхристаного "варяга". Той стояв серйозний i не хитався. - Сержант Коломiєць! - покликав Сагайда полкового зв'язкiвця, якого знав ще з Дiнця i який зараз виконував у нього обов'язки розводящого. - Одведи цього... "варяга" на пост. - Єсть, на пост! - Перевiриш: засне - пристрели на мiсцi. Винуватець ще раз козирнув усьому товариству i почвалав за сержантом до дверей. А поранений кулеметник, закусивши потрiсканi губи i не стогнучи, все щось мошкотiв i мошкотiв у себе на животi, наче шукав у своєму лахмiттi нужу. Сагайда наказав перев'язати його. - Не треба, - з дивним спокоєм сказав кулеметник. - Пакетiв мало у нас... А менi... вже однаково. Вiн звiв до Сагайди сiре змучене обличчя з великими сумними очима. - Товаришу гвардiї лейтенант... - Я вас слухаю. - Простiть менi. Сагайду кинуло в жар. Вiн одразу здогадався, про що хоче сказати боєць. - Пусте! - Нi, простiть, простiть... Вiн кивнув, щоб Сагайда нахилився. Сагайда нагнувся до його впалої колючої щоки, i вони якось особливо по-людському, урочисто й прощально поцiлувались. XXVI Козаков лежав на дверях, сперши автомат диском об порiг. Поруч нього, коло другого одвiрка, темнiв за кулеметом "варяг". Попiд стiною стояли гранати з вставленими вже запалами. Коли сержант Коломiєць привiв цього присадкуватого миршавого "варяга" на змiну пораненому в живiт кулеметниковi, Козаков оцiнив його невисоко: тарган. Хiба вiн зможе заступити свого попередника, який навiть Козакова захоплював своєю вiртуозною роботою так, що розвiдник, звертаючись до нього, став шанобливо називати його "батя". Проте "варяг" залiг бiля кулемета настiльки впевнено, наче давно тут лежав. I пiд час бою враження Козакова поступово змiнювалось. Руки в бiйця були на диво вправнi, кожен рух красиво впевнений i твердий: видно було, що йому не вперше доводиться лежати за "ручником". Опинившись на небезпечному посту, вiн якось увесь зiбрався, швидко прохмелився i покрикував уже на свого пiдручного енергiйно i владно. - Давай магазин!.. Жвавiш повертайся, п'яна пико! - пiдганяв вiн, хоча пiдручний сном-духом не знав хмiльного. Коли на темному подвiр'ї зринав пiдозрiлий шерхiт або стриманий брязкiт зброї, кулеметник негайно давав у тому напрямi коротку блискавичну чергу. Стрiляючи, вiн весь приростав до кулемета, i, здавалось, вiн стрiляє вже не лише руками, а всiм своїм коротким пружинистим тiлом. Козаков по собi знав, як небезпека змiнює людину. Це вiн звiдав багато разiв, виходячи ночами на завдання. Буває тодi так, що зникає одразу млявiсть i втома, а напруженi до краю нерви сповнюють все тiло тугою настороженою силою. В такi хвилини розвiдника аж подив брав, яку величезну мiць носить у собi людина. Ця сила не помiчається в буднiй день, бо прокидається вона лише перед лицем смертельної небезпеки. Тодi людина квiтує, молодiє, наче м'язи й дух не одного, а сотнi здорових людей скупчуються раптом в одному тiлi, що аж бринить, аж грає мiцною стосильною пругкiстю... Це було з Козаковим i зараз. Може, тому вiн, лежачи бiля дверей, i був так впевнений, що його не вб'ють, що його неможливо вбити. Ця зухвала певнiсть, переконанiсть не покидали його в найскрутнiшi моменти його фронтового життя. Бути пораненим, оглушеним, скалiченим - це вiн уявляв собi, бо вже цього скуштував, а зникнути зовсiм, не iснувати - цього, був певний, статися не могло. За маєтком, десь в районi залiзницi, звивались чужi ракети. Дивно було, що мiж ним, сержантом Козаковим, i його полком - гаркотять, їздять, запускають отi ракети вороги. Що вони собi думають? Здавалось часом, що це не вiн оточений тут, загнаний у темний каземат посеред гiрського степу, а навпаки, оточенi вони, вороги, бо через їхнi голови полк усю нiч перегукується з Козаковим, стрiляє, живе. Полк! Це було його найдорожче, полк не мiг кинути його в скрутi... А вiн? Хiба вiн, Козаков, вiчний солдат, мiг уявити себе без полку? Без полкового прапора, без комендантської, без скупого ОВС, без усього iншого? Нi, це неможливо!.. Коли сержант стрiляв, то виразно уявляв собi, що його пострiли чують i там, у його рiдному полку. Чують, як тодi, коли вiн виходив з товаришами на завдання у ворожий тил, i весь полк, наготувавшись стрибнути вперед, вслухався в пiднятий ними гармидер за ворожою обороною. I гарячий "хазяїн", командир полку Самiєв, наставивши в нiч вухо, говорив скоромовкою: - "Вовки", "вовки" дiють! Ах, здорово, ах, сучi дiти?.. Передайте першому хазяйству негайно пiдiймати "олiвцi". Згадав Козаков, як у вiльнi години "хазяїн", жартуючи, змушував його ходити "по-цивiльному". "Чого ти, Козаков, усе горбишся, усе на п'ятах ходиш, усе крадешся! Ану, випрямся, пройди по-цивiльному, уяви собi, що ти десь на проспектi оце з дамою пiд ручку!.." Козаков намагався так пройтись, але що то була за хода! I в ролi кавалера вiн таки крався по-вовчому, розважаючи цим усю свою братву. - Не вмiє, не вмiє! - реготали розвiдники. - У сержанта вже вовча жила в ногах, товаришу гвардiї пiдполковник! Згадавши ту сцену, Козаков усмiхається, йому наче теплiшає в холоднiй темрявi. О полк, полк!.. Згодом обертається до свого сусiда-кулеметника: - Як думаєш, коряго, вистоїмо? - Що за питання! Вiрний їм тут капець!.. I кулеметник з силою клацнув, вганяючи новий магазин. В залi було темно, i Роман Блаженко, пробираючись на свою змiну до вiкна, боявся наступити в темрявi на когось iз поранених. Ненароком пацнув рукою по клавiшах рояля. Баси загарчали. Роман зайняв мiсце коло вiкна i, злiгши плечем на стiну, став пильно вглядатися, що робиться надворi. Холодним осiннiм вiтром задимало звiдти. Небо сходило зорями. Темрява, глибока й студена, розлилася над свiтом, i, здавалося, нi перейти її, нi перелетiти. Вiтер гудiв i гойдав темряву й небо, аж зорi сипалися з нього та й падали комусь далекому, щасливому до рук. Ой гонить вiтер пiсочок, замiтає милого слiдочок... Був вiн колись молодим, сидiв при мiсяцi пiд калиною в парi. Чи то було справдi, чи, може, то тiльки наснилось йому? А тепер ось закинутий долею за тридев'ять земель вiд рiдного краю... Тут, серед цього безкрайого слiпого степу, пiд чужими зорями, серед вiтру, що роздимає он попiл на згарищi - аж iскри жеврiють! - тут вiн, рибалка з-над Бугу, мабуть, закiнчить свiй шлях. Нема чого тiшити себе надаремно, вiн не дитина, може дивитись гiркiй правдi в вiчi. Хоча зараз нiмцi начебто вгамувались. Броньовики, як величезнi чорнi домовини, позавмирали в темрявi, принишкли. Але ж не забули там, що в будинку повно червоноармiйцiв. Мабуть, складають оце освiченi їхнi офiцери якiсь сатанинськi плани, мiркують, як вкоротити вiку Блаженковi та його товаришам. Щоб залишилась удовою там десь, над блакитним Бугом у зелених берегах, його вiрна Олянка з дрiбними дiтьми. Та чужi батьки вертатимуть додому з походiв, а вона, оклечана малими, приклавши долоню вiд сонця, виглядатиме i його з курного шляху, але його все не буде та й не буде! Прийде, може, Денис - хоч би вiн зостався живий! - та розкаже дома про Романа. Дениса тепер приймають у партiю, бути йому пiсля вiйни бригадиром чи й головою колгоспу. Розкаже вiн все про Романа. Як, потрапивши в оточення, бився з фашистами десь у далекiй Трансiльванiї та й загинув чесною смертю! Буде i для Романа стояти на столi повна по вiнця чарка, проте залишиться вона невипитою. Ой Буже, Буже! Далеко вiд тебе забили-сьмо! Крок за кроком оглядає вiн свiй нелегкий життєвий шлях, докопуючись, чи скрiзь там у нього все як годиться. Iнодi зiтхне, iнодi звертається до когось у думцi. "Куме Дороше! Даруйте менi, що я вашi ятери потрусив. Мав я тодi велику скруту, а в мої нiчого не ймилося!" Коли майне тiнь через подвiр'я, вiн, ретельно цiлячись, пошле туди пострiл. I знову думає, пригадує, сповiдається, мов на сповiдi. I коли уява малює Романовi, як вони лежать уже тут, пошматованi власною останньою гранатою, то вiн приймає такий кiнець з мудрим спокоєм, як рiч природну i неминучу. Коли треба, то треба. Це навiть краще, нiж би їх, захопивши, мордували нещадно, живцем шкварили б десь пiд скиртою... Бачив вiн i таке - пiсля одного нiчного бою. Коло спаленої скирти лежали бiйцi рядком, усi замордованi, звугленi. Перед тим їх десь захопили фашисти. Нi, тут розминутися нiде, ховатись безглуздо, треба ставати грудьми. Роман ощадливо, мов скнара, перелiчує в кишенях патрони. Давно, давно минули тi часи, коли вiн стрiляв по вороговi навгадки, не цiлячись, висунувши саму карабiнку на бруствер, а голову сховавши в окоп. Було, було й таке, i зараз у цю, може, останню годину можна i в цьому зiзнатись. Але iепер вiн уже не такий. Провело тебе, Романе, через Альпи, як через горнило, загартувало, i, може, хоч перед смертю ти станеш справжнiм солдатом, який б'ється з ворогом, не лукавлячи! Цiлиться так, щоб не промахнутись! Тiльки було йому гiрко, що, мабуть, старий граф не поховає їх як треба, не посадить у головах червону калину. А так би хотiлося, аби щось залишилося по ньому на землi, хоч би кущик спiвучої калини. Розповiла б вона вiтрам про Романовi думки, а буйнi вiтри понесли б їх через Альпи на схiд... Що коштувало б старому вволити останню Романову волю? Правда, прийдуть же скоро сюди нашi, прийде Денис, вiн вiдшукає брата i поховає. Роман довго порпається в кишенi, намацує там металеву маслянисту протирку i, обернувшись до стiни, неквапом щось шкребе на нiй протиркою, наче цвяхом. "Денисе, брате, - повiльно шкребе вiн у темрявi, - з лейтенантом Сагайдою ми всi тут..." Вiн довго думає, пiдшукуючи потрiбнi слова. Згадує бої в горах, згадує гвардiї старшого лейтенанта Брянського i як той звертався до них перед боєм, незадовго до своєї смертi. I Роман знову шкребе: "...стояли на смерть". Вниз на когось сиплеться штукатурка, i з пiдлоги чортихаються. - Стiну ти там гризеш, чи що?! - Здурiв чоловiк, на стiну лiзе!.. Блаженко мовчки ховає протирку в кишеню. Тепер йому стає легше. В кишенi вiн намацує м'яку шовкову хустку. Десь вiн її прихопив з-помiж розкопаних Хомою трофеїв, приховав, готуючи в дарунок доньцi... Витяг, став розгортати, розпускати її. Приємно тече пiд шорсткими пальцями тканина, м'яка, ласкава, як бузька вода. Тече i тече, поки Блаженко й зовсiм випускає її на вiтер за вiкно. Вже нiчого йому не треба. Тепер вiн почуває себе чистим, наче востаннє скупаний i перевдягнутий в чисту бiлизну. В кишенях немає нiчого зайвого, крiм патронiв. Роман перебирає їх у пальцях, як самоцвiти. Лiчить. Лiчить, мов скнара. Навпроти розжеврiлого попелища шмигнула тiнь, i Блаженко мерщiй, нацiлився в неї. - Порядок! - раптом лунає з темного кутка радiсний бас Сагайди. - Готово!.. Товаришi!.. Єсть!.. Вони налагодили рацiю. Солдатська радiсть завжди крилата! В цю ж саме хвилину далеко вiд маєтку, в рiднiм полку, що зайняв оборону понад залiзницею, по всiх кабелях також пронеслася радiсна хвилююча новина: встановлено зв'язок з оточеними, з вiдрiзаною у графськiм маєтку групою однополчан! В мiнометнiй ротi Маковей аж пiдстрибував, припнутий бiля телефону: - Я ж так i знав, що вони не здалися! Маєток вимагав огонь на себе. Артилеристи дiстали наказ безпосередньо вiд генерала-не шкодувати снарядiв. Боєприпаси везли i везли всю нiч, в тилах не лягали спати. Мiномети Сагайди також були готовi до бою. Як i ранiше, стояли бiля них обслуги, хоча й порiдiли вони в останнiх боях. I слухали вони вже не хрипкi команди Сагайди, а суворий голос Дениса Блаженка: вiн, як найдосвiдченiший з молодших командирiв, узяв на себе командування ротою. Денис твердо й упевнено виконував свої новi обов'язки, зрештою., добре знайомi для нього. Ще звечора вiн пристрiляв окремi дiлянки маєтку i самий будинок, який був тепер, записаний у наводчикiв, як цiль N 1. Присвiчуючи шкалу цигарками i лiхтариками, наводчики востаннє перевiряли установки. Блаженко, нахмуривши брови, походжав по вогневiй, i Хома Хаєцький, якого вiн призначив своїм ординарцем, слiдкував тепер за ним з такою ж готовнiстю, як колись Шовкун за старшим лейтенантам, щоб кинутись виконувати перше-лiпше завдання командира. Вони всi вже були добре обстрiлянi., i солдатськi суворi звичаї входили їм у кров. Денисовi стало точно вiдомо, хто з їхнього батальйону перебуває в оточеннi. Тепер вiн зрiдка кидає на маєток пильиий погляд, немов сподiваючись побачити там брата. Може, Роман в цей час сидить, вiдстрiлюючись, десь на горищi, може, перша мiна, яка вилетить по Денисовго командi, шугне до брата в вiкно? Та хоч би Денисовi з певнiстю було вiдомо, що це буде саме так, вiн, здається, нi на мить не завагався б зi своєю командою. Це вiйна, i маєток вимагає вогонь на себе. I коли нарештi серед темної ночi пролунав. залп i мiни за Денисовою командою, вирвавшись iз вогнистих жерл, як iз роз'ятреного серця, навальне шугнули вгору, Денис стиснув важкий свiй кулак: "Одержуй, брате, листи! Посилаю тобi гарячi листи!" Не вiдриваючи погляду пiд мастку, вiн рубав i рубав повiтря кулаком: - П'ять бiглих - огонь! Огонь! Огонь! I коли маєток серед численних спалахiв засяяв своїми бiлими колонами, Денис немов i справдi побачив свого брата, що звiвся серед темряви степу вже не простим рибалкою з-над Бугу, а могутнiм нездоланним воїном. XXVII - Вогонь на мене! Це було майже рiвнозначне тому, що ктось би сам став накликати на себе погибель. Одначе нiхто з оточених зараз не думав про це. Коли повiтря загоготало громом, всi в заяi потягнулися до вiкон. Пораненi пiднiмали голови, зводiилгись на лiктi, тягнулися до коливних червоних виїблискiв, незважаючи на кулi, що 'шалено затуркотiли в стiнах над їхнiми головами. Грiм i феєрична мiнлява рiка, що загогиготiпа в залi, наче виводила Черниша з тяжкого марення. Червонi яничари весело затанцювали на стiнi, бiнтй кiиь, вигнувши шию, щоразу то зникав iз своїм рицаре-м у тiняк, то знову виростав, коди за вiкном спаяакувапо. - Я "Крейсер", я "Крейсер", як мене чути? Як мене чути? - скандував бiля рацiї Саша Сiверцев. - Чи не привалить тут нас? - глянув котрийсь на стелю. - Не проб'є! - бадьоро вiдповiли йому з-пiд стiни, - Не повинно пробити! Озброєнi бiйцi, збившись бiля вiкон, стояли суворi й зосередженi. Два бронетранспортери вже горiли на подвiр'ї, iншi загули моторами, розповзаючись у темноту. - Я "Крейсер", я "Крейсер", як мене чуєте, як мене чуєте? Прийом, прийом!.. "Крейсер? Чому крейсер?" - Черниш вслухався гарячим слухом, як гуде й глухо здригається все пiд ним, наче корабель пiд час шторму. Куди вiн пливе, ї чому так слiпучо навколо, i чому так жарко? Пашить гаряче море, бурхає жаркими хвилями... Нi, це не море, це вiн пропливає в пiсках, в гарячих .пустинях Азiї. У далеку експедицiю вирушив караван. Никнуть у знемозi спаленi сонцем трави, бредуть гурти овець, похнюпивши голови й шукаючи водопою. А перед ними йдуть чабани в сухих постолах i гострих румунських шапках. Раптом вiн спиняється пiд зеленими деревами, де багато людей сидять на килимах i п'ють з великих пiал чудовий напiй з маринованих черешень. П'ють, i смiються, i дружньо розмовляють помiж себе, i серед них вiн впiзнає Брянського, але Брянський уже не Брянський, а вожатий каравану. На ньому розшита бiсером тюбетейка i барвистий халат, а говорить вiн по-мадьярському. Дiвчина з чорними косами вiдкидає паранджу, i Черниш несподiвано бачить, що перед ним та дiвчина з Альба-Юлiї, яка хотiла йому ворожити в каменоломнях.