Вона дивиться на нього ласкаво, як його мати, гладить смуглявою рукою по гарячiй щоцi й шепоче йому: "Красивi гори ви, Альпи!" А циган грає "Катюшу", i вiн, Черниш, уже танцює з дiтьми. А потiм i всi присутнi завихрилися в танцi пiд зеленими деревами, i щасливий гомiн та дружнiй смiх сплiталися в єдину симфонiю звукiв i кольорiв, у фантастичне плетиво-мереживо, наче там зiбралися люди всiх рас i нацiй свiту. I серед мiшанини рiзних мов, якi вiн знав i яких не знав, вирiзнявся тiльки смiх, у всiх єдиний i всiм зрозумiлий. Щасливий i веселий, вiн глянув на високе небо, але то вже було не небо, а грандiозний блакитний циферблат, i обертались по ньому величезнi стрiлки, схожi на кам'яний шлях. I Черниш командував, почуваючи в собi могутню силу i безмежнi права: - Хаєцький! Поверни шосе! Шосе поверни на захiд! Так! Прицiл шiсть - шiстдесят шiсть!.. - Марить, - сказав хтось поблизу. Черниш пробує звестись на лiкоть i бачить мерехтливу залу i людей iз зброєю, що грiзно поблискує в їмiiх руках. - Хто марить? - питає вiн суворо i знову падає на вогонь, який йому пiдклали замiсть подушки. I знову чув глибокi голоси i далекий смiх. Вони долiтали десь зверху, як iз хорiв величезного храму, i вiн дерся до них по стрiмкiй скелi, розпеченiй, як вогонь. Озирався i бачив унизу дивнi колодязi, в яких ледге мрiє вода. Де вiн їх бачив? I коли? Як був малим i кидав у них крем'яхи, що летiли туди цiлi столiття, доки, нарештi, дзвiнко булькали. Булькали i починали говорити: - Домнуле офiцер... Домнуле офiцер... - Так це ти? - пильно вдивляється в нього Черниш. - Це ти? Чого ти хочеш? Твого коня вже нема. Говори! Де ти був? - Я нiкуди не ходив, - каже Роман, пробираючись до Черниша. - Я стояв на посту. - На посту, на посту, - палко шепоче Черниш. - Де ж твiй пост? - Бiля третього вiкна, товаришу командир. - Бiля вiкна? Чому бiля вiкна? Бiля якого вiкна? А, це там... на висотi. Я бачу звiдси твiй пост. Ти хто? Але ж ти вбитий!!! Вiн з жахом заплющує очi, i знову хтось кличе його i благає вiддати коня. - Домнуле офiцер!.. - Замовчи! Он твiй кiнь! Подивись! I вiн показує йому на стiну, на нескiнченну розбиту дорогу, якою бредуть бiйцi по колiна в болотi, пiдтикавши свої шинелi, їдуть машини i танки, а в цей час з кювета пiдводиться снiжно-бiлий кiнь з вирваними грудьми. I вже нема круг нього червоних жупанiв, i немає на ньому юнака рицаря, а кiнь спинається дрижачою ногою з брудного кювета i важко пiдiймає свою лебедину шию, але вона знову безсило зламується i падає в тванюку, а кiнь стогне, i плаче, й благає: - Запини! Запини! А вiйська проходять повз коня-лебедя, чвакають ноги незлiченних армiй, сунуть гармати, ревуть тягачi i танки, i пiхто не звертає на нього уваги, всi проходять далi, лишаючи його в кюветi при дорозi. - Порядок, порядок, - радiє Сагайда, - два горять, два горять, ще вогню, ще вогню!.. - Не треба вогню! - кричить Черниш, пориваючись схопитися. - Я лежу на вогнi! Весь на вогнi!!! - Ще вогню, ще вогню, - скандує Сагайда в протилежнiм кiнцi зали. XXVIII Обстрiл маєтку посилювався. Глуха сила, що стрясала весь величезний будинок, пiдняла й старого графа, i вiн, взявши свiчку, повiльнд поплентався нагору. Став за одвiрком i не смiв ступити до своєї зали. В усi вiкна з шипiнням вривалися трасуючi кулi, паче забивало сюди вiтром трiскучий вогняний дощ. А дивнi люди з незнайомою зброєю в руках стояли бiля вiкон з обох бокiв, зблиски червоних спалахiв скакали плямами на їхнiх блiдих обличчях, на сивих, як сталь, шинелях, мов на панцирах давнiх рицарiв. У будинку графа, в цьому гордому фамiльному гнiздi, наче знову витала його далека революцiйна молодiсть. Бiйцi безперестанку вели вогонь, зала сповнилась гаркотом, чадом i димом. Тепер, коли вартовi бронетранспортери були розiгнанi артилерiйським вогнем, ворог iшов хвиля за хвилею в контратаку, намагаючись вдертися в будинок, боячись втратити здобич. З примруженими загостреними очима, з запеченими губами стояли бiйцi на своїх мiсцях, ведучи методичний огонь лише по живих цiлях. На старого графа нiхто не звертав уваги. - Корольов! - гукав боєдь вiд вiкна якомусь пораненому. - У тебе мiй диск? - Я заряджаю Мостовому! - А де ж мiй? Хто набиває мiй диск?-гукає боєць пораненим, якi, хто лише мiг, набивали рiжки й диски. - Ей, борода, у тебе мiй диск? Угорець не розумiв мови, не розумiв цих людей i їхньої фанатичної впертостi. Якийсь поранений, помiтивши його, сердито крикнув з-пiд рояля: - Ну? Чого баньки витрiщив? Чого з свiчкою? Хоронити надумав? Рано, брат... - Вiн як сова, - пiддав другий, - при нашому свiтлi не бачить: iз своїм причалапав... Справдi, тут нi до чого була мадьярова свiчка, бо й так було видно як удень: бронетранспортери палали навпроти вiкон. Мерехтливе сяйво тисячами нiмих крил трiпалося в залi. А незнайомi рицарi стояли в сiрих шинелях, як кам'янi, вражаючи старого мадьяра своєю загадковою мужнiстю. Котрийсь поранений, накульгуючи, iшов з коридора, пiдiбравши полу шинелi, несучи в нiй пачки нiмецьких патронiв, їх чимало лишилося внизу пiсля нiмцiв, i тепер тi бiйцi, в яких була трофейна зброя, використовували їх, не шкодуючи. - Посторонись! - вiдштовхнув поранений угорця. - Плутаєшся тут, старий хрiн... Давай сюди або туди. Губи в пораненого були пересохлi, аж чорнi. Вiн їх облизнув. Граф закивав головою i потупцяв iз своєю свiчкою вниз, щось мимрячи про себе. Невдовзi вiн знову з'явився в дверях iз скляною банкою законсервованих фруктiв. Руки поранених потяглися до нього з усiх кiнцiв, готовi розтягти ту банку. Старий розгубився, а якийсь стрижений боєць у шинелi з пiднятим комiром уже приклав банку до рота. - По одному ковтку! - сказав вiн, пожадливо ковтнувши i передаючи банку товаришевi. - По одному ковтку! -кричали звiдусiль. Всi раптом вiдчули нестерпну спрагу. - Залиште офiцеровi! - гукав Блаженко з кутка. - Допалися! Але не вистачило й по одному ковтку. Тодi знов накинулися на угорця, наче вiн був винен у всьому; - Краще б не дратував! Тiльки жагу розпалив! - Давай ще! - Давай, старий хрiн! Це вiн зрозумiв i знову почалапкав до бункера. Повернувся з кiлькома банками на срiбному пiдносi. На цей раз Блаженко зустрiв старого на дверях i, вихопивши в нього одну банку, поспiшив з нею до Черниша. Черниш напився вволю, i вже їдкий чад, нудотний запах кровi, двигтiння всього будинку не наморочили його. Думки його прояснилися. Тiльки тепер вiн вiдчув у своїй руцi судорожно затиснуту маленьку холодну гранату ф-1. У хвилини просвiтлення Черниш потай узяв її пiд стiною в сусiда i заховав пiд себе. Вiн ховався з нею, як злодiй, щоб не помiтив Блаженко. Вона була заряджена - маленька, рубцювата його рятiвниця. Все Чернишеве життя зiбралося в нiй, i вiн затиснув його, це життя, в своїй долонi. Якби все було скiнчене, якби чужий гомiн заповнив темнi сходи i загримiли чужi чоботи тут, поруч, тодi вiн зiрвав би чеку, останню чеку в своєму життi. I саме тому, що - на випадок катастрофи - у нього було тепер чим покiнчити з собою, вiн почував себе майже в цiлковитiй безпецi. - Товаришу гвардiї лейтенант! - голосно звернувся хтось до Сагайди. - Кулеметник готовий. Не дише. - Винесiть у коридор. Снаряди в маєтку падали й падали, iз спiвом опускаючись з висоти, i Сагайдi здавалось, що летять вони звiдкись дуже здалека, де про нього думає хтось. - Цiкаво, яке сьогоднi зведення Iнформбюро? Як ти думаєш, Сагайда? - запитав Сiверцев, сидячи бiля рацiї. - Що, якби запитати, га? - Вичортуе "хазяїн". - А про нас передадуть? - У зведеннi? Ти що - смiєшся? Це... дрiбний епiзод. Дрiбний епiзод! Але чи такий уже дрiбний? Ранiше, воюючи вкупi з Брянським, Сагайда якось мало задумувався над смислом своєї дiяльностi, над своєю роллю в загальних подiях. Вiн наче сподiвався, що Брянський все обдумає i за нього, а йому залишиться лише козирнути i стрiмголов кинутись в огонь i воду виконувати бойовий наказ. Тепер же, коли самi обставини змусили його взяти на свої плечi незвичну ношу, - вiдповiдальнiсть за життя товаришiв i за долю цiєї фортецi, - вiн побачив усi подiї в iншому, бiльш глибокому освiтленнi. Йому уявився весь величезний фронт вiд Балкан i до холодних берегiв Норвегiї, де армiї його країни ведуть невтомну боротьбу з ворогом, їв цьому залiзному тисячокiлометровому ланцюгу маленькою ланкою стоїть його "крейсер". Звичайно, коли цей "крейсер" впаде i Сагайда вибухне з своїми товаришами на останнiй своїй гранатi, то майже нiчого не змiниться. Коли "крейсер" вистоїть, то гакож майже нiчого не змiниться. В загальному потоцi подiй їхнiй подвиг справдi малопомiтний. Але хiба не з таких непомiтних "крейсерiв", що борються день у день, що вистоюють день у день, хiба не з них якраз i складається єдиний великий рух вперед, до того ясного дня, що буде названий Перемогою? Дрiбний епiзод... Хай не буде його в зведеннi Iнформбюро. Але вiн потрiбний людям, як повiтря, i кожен це розумiє, iнакше чому ж той смертельно поранений кулеметник так проникливе дивився йому в вiчi i за те, що вiн його вдарив, благав: "Простiть, простiть..." Знизу прибiг схвильований Козаков з автоматом в руцi. - Лейтенантi Танки вурчать!.. Ракети!.. Здається, нашi йдуть в атаку. Сагайда скочив на ноги, i вдвох вони погуркотiли схiдцями вниз, до парадного. Чорне поле за маєтком вихрилося ракетами, трасуючими кулями, ревло й стугонiло, мов котилася сюди в мороцi ночi якась незборна вiчна сила. XXIX Шум моторiв наростав. У сутiнках блiдого вересневого свiтання все вираз-пiше окреслювались контури будiвель. Вони за нiч понижчали, бо дахи, перегорiвши, обвалилися, i тому все подвiр'я, безлюдне й тихе, здавалося iнакшим, нiж учора. Гамiр бою котився десь у полi, праворуч i лiворуч маєтку, гул моторiв дужчав, i раптом iз-за стiни обгорiлого корiвника вискочила група нiмецьких солдатiв. - Panzern! Panzern! - галасували вони i мчали через подвiр'я наослiп, пригнувши голови. Грязюка чвиркала в усi боки з-пiд нiг, хоч бiгли вони, здавалось, по твердому. Уже виразно було видно жаб'ячу прозелень їхнiх надутих вiтром плащ-палаток. Заслiпленi жахом, солдати мчали прямо на будинок. - Приготуйсь! - рiзко гукнув Козаков сусiдовi i сам завмер у напруженому, гострому чеканнi. Здобич iшла на них. - Вiжу! - крикнув "варяг". - Чекай!.. Ми їх живцем!.. В цю мить iз-за тiєї ж задимленої стiни вилетiв на повнiй швидкостi наш танк, ведучи кулеметний вогонь. Кулi зацокали по кам'яних схiдцях i з джвiканням за-рикошетили. Козаков одхилив голову вбiк. Коли вiн знову виглянув, то побачив лише танк, що, розвертаючи землю й розкидаючи її, як корабель хвилю, уже виходив з подвiр'я в поле. На його гусеницях вихрилися шматки жаб'ячих палаток. Нiмецький снаряд прошумiв над будинком в наш бiк i вибухнув десь недалеко. А з-за пожолоблених закурених стiн ринули натовпом нашi - нашi братськi сiрi шинелi! - i, розвiваючись, летiли прямо на будинок. "Варяг" i Козаков зiрвались їм назустрiч. Козаков бiг, не чуючи пiд собою землi, i не мiг нiчого крикнути, бо звуки заклякли в горлi, а очi затуманилися слiзьми. Вхопивши першого пiхотинця, якогось маленького, замурзаного, радiсного, Козаков пiдняв його вiд землi i щосили притис до своїх грудей. - Чорти! - тiльки вигукнув вiн i гризнув пiхотинця за вухо, аж той заверещав. Мiж нашими замайорiли и зеленi румунськi шинелi - румуни теж брали участь у спiльнiй атацi. Пробiг знайомий Козакову командир стрiлецької роти в шкiрянцi, енергiйно гукаючи: - За мною! За мною! Пiхота, не затримуючись, минала маєток, на бiгу дозаряджаючи зброю. Мотори гули все далi, голоси глибшали й глибшали десь у степу, клекiт ворожих кулеметiв долiтав усе глухiше. Бiйцi-пiхотинцi, що трималися нiч у будинку, вирвавшись тепер на свiже повiтря, на ходу приєднувались до своїх пiдроздiлiв. За маєтком одкривалися хвилястi, по-осiнньому сiрi рiвнини, сталево блищали де-не-де озеречка пiсля дощу та бовванiли - ген-ген - шеренги посадок над шляхами, ще зайнятими ворогом. А ще далi на захiд знову вставали гори. Низькi димчастi хмари пливли над ними, обтiкаючи верховини. В будинок прийшли з носилками санiтари i почали зносити поранених i вбитих на перший поверх. Сюди ж принесли й кiлька свiжих поранених, наших i румунiв, пiдiбраних тiльки що на полi бою. Чекали санiтарних пiдвiд. Виносячи з зали останнiх поранених i ковзаючись по калюжах кровi, по вистрiляних закривавлених гiльзах, один iз санiтарiв звернув увагу свого тоаариша на стiну бiля вiкна: - Дивись, Каширiн, щось нашкрябано... I повiльно, по складах став читати: "Денисе, брате, з лейтенантом Сагаядою ми всi тут стояли насмерть". Слово за словом розбирали санiтари той напис. I вiн уже звучав для них як щось легендарно-давне, таємниче, написане кимось особливим, а не цими звичайними людьми, їхнiми однополчанами. XXX Черйз маєток уже йшли мiнометника з трубами на плечах, i збуджений Сагайда вийшов їм назустрiч, як iз пекла. - "Товаришу гвардiї лейтенант, - рапортував йому Денис Блаженко, виструнчившись стараннiше, нiж будь-коли, - в ротi за час вашої вiдсутностi нiчого особливого не сталося. I потiм уже, дивлячись вбiк, стримано запитав пiвголосом, де брат. -Живий! -заспокоїв його Сагайда. - Вуса засмалив за нiч, а все iнше в порядку... Здасть у санроту молодшого лейтенанта i наздожене. - А молодший лейтенант? - з тривогою опали Са-гайду бiйцi. - Як йому? - Житиме, житиме! Бiйцi полегшено зiтхнули. - А я знав, що фашисти вас не вгризуть! - радiсно вигукнув Маковейчик. Сагайда за це "пацнув" його п'ятiрнею. Незабаром, вiдшукавши комбата, Сагайда по всiй формi вiдрапортував, що в його мiнометнiй ротi вибув iз строю через поранення командир взводу Євген Черниш, а, крiм цього, нiчого особливого не сталося. Комбат мовчки обiйняв Сагайду, i вони пiшли далi поруч. - Черниша... дуже? - В голову... В бiк... Кульовi. - Виживе? - Повинен вижити. Хоча шпортонуло його безбожно. - Та хоча б вижив... Славний вiн хлопець. Вони виходили в поле. По збляклих тужавих луках перед ними вже пролягли свiжi слiди наших танкiв i самоходок. Поспiшали вперед пiхотинцi, окремим гуртиком чвалав батальйонний штаб, розсипавшись, iшли мiнометники з лафетами i плитами на спинах, наче закованi в панцир. Першим до графського будинку пiд'їхав румунський санiтарний вiзок з рiвною вiдкритою платформою. Роман, пам'ятаючи наказ Сагайди, наполiг, щоб у першу чергу взяли його офiцера. Черниша, забинтованого, закривавленого, винесли на вiзок i поклали поруч з якимось румунським сержантом, пораненим, мабуть, в легенi, бо кров виступала з нiздрiв i з рота. - Блаженко, - тихо озвався Черниш. - Вiзьмiть ось... - I вiн, розiмкнувши свою задубiлу в напрузi руку, Подав Романовi гранату. Слiди гранати глибокими клiтками повдавлювались йому в долоню. - Де ви її взяли? - жахнувся боєць. - О матiнко рiдна! Та ви ж могли, знепритомнiвши... - Де мiй планшет? - перебив його Черниш. - Є, є, - заспокоїв офiцера Роман i став похапцем примуцьовувати планшет Брянського до пояска Чернишевих дiагоналевих штанiв. - А шинель його де? - гукнув один iз санiтарiв до Блаженка. Шинелi в Черниша не було. Напiвголий, перехрещений самими лише закривавленими бинтами, вiн уже починав дрижати вiд холоду, на тiлi повиступали сироти. Гiмнастьорка лежала в головах, зiбгана клубком, вся в кровi. Роман став скидати для Черниша свою фуфайку, але румуни спинили його. У їхнього пораненого була велика шинель, i вони вкрили нею обох - i свого сержанта, i Черниша. їздовий сiв у передок, цьвохнув, i ресорний вiзок на гумових шинах легенько покотився, прокладаючiї за собою м'яку колiю. Черниш лежав горiлиць, низькi сивi хмари швидко бiгли над ним. Десь пiд самими хмарами струнким суворим строєм летiли, ледь чугно курликаючи, журавлi. "Чи знаєш ти шляхи птахiв?" - питав його колись Брянський. Коли це було? - Домнуле офiцер, - раптом почув Черниш бiля себе кволий проникливий голос. Перемагаючи гострий бiль, Черниш повернувся до сусiда обличчям. Великi, iскристi, як вугiль, очi нерухомо свiтились на нього з-пiд краю шинелi, якою вони були вкритi обидва. Було щось дивовижно знайоме в цих молодих, щирих, розпалених стражданням очах. Невже той? Невже той самий сержант, у якого вiн вiдiбрав колись коня в далекiй, переповненiй сонцем i войовничим клекотом Романiї?.. Роман Блаженко, провiвши лейтенанта, ще деякий час стояв на спустiлому подвiр'ї, сумовитий, з опущеними вусами. Потiм пiдняв iз землi круглу Чернишеву гранату, неквапом прилагодив її собi до пояса i, зiтхнувши, рушив у поле доганяти своїх. Поле жило, гомонiло. Артилеристи з веселим перегуком гягнули вперед гармати, нещадно поганяючи своїх змилених коней. Поспiшаючи, йшла мiнрота сусiднього батальйону iз зав'юченими кiньми в сiдлах системи Брянського. Заклопотанi зв'язкiвцi вже прокладали кабель кудись вперед. Слiдом за ними з термосами по горбах чвалали ротнi старшини, невтомнi солдатськi годувальники. Гарячi термоси з борщем уже попекли їм спини, а вони, обливаючись рясним потом, усе не могли наздогнати свої пiдроздiли. - Чи далеко пiхота? - розпитували в кожного - Там! - махали їм зв'язкiвцi в чисте поле, зрiзане колiями танкiв i гармат. - Куди пройшла п'ята рота? - Куди третя? - Всi - туди! Он указка... На погризенiй сталлю стiнi будинку вже якийсь сапер встиг накреслити: "Л-". Стрiлка напнулась на захiд. А там, за шеренгами придорожнiх тополь, у сивiй осiннiй далечi знову вставали Альпи, зникаючи верховинами в хмарах. КНИГА ДРУГА. ГОЛУБИЙ ДУНАЙ Полечю, рече, зегзицею по Дунаеви... "Слово о полку Игореве" Машини мчали з гiр. Стояло сухе осiннє надвечiр'я. Барвистi лiси на схилах обабiч дороги не тiльки не гасли пiд скiсним промiнням вечiрнього сонця, а, навпаки, розжеврювались ще яскравiше, нiж удень. Шура Ясногорська стоїть у кузовi, тримаючись руками за кабiну, i смiється пробiгаючим золотим лiсам, смiється дорозi, що шумить їй назустрiч. Вся земля - в шерхiтливiй багряностi. На галявинi бiля струмка розташувались на привал бiйцi маршової роги. Тонкий лист, облiтаючи з жовтих дерев, лягає на спiтнiлi плечi. Один, скидаючи скатку, задер голову i на мить застиг. Що вiн там нагледiв? На самiй верховинi гори бовванiють руїни стародавнього замку. Крiзь проломи в стiнi з протилежного боку пробивається сонце. Трансiльванська осiнь до самого обрiю палахкотить ясними пожарами. Чому так гарно сьогоднi на свiтi? I бiйцi шарудять покоробленими чобiтьми не по сiрому камiнню, а по такiй чистiй красi, що встелила землю. I слiди за ними такi чистi. Рота за ротою, рота за ротою... Шелестiть, чоботи, шелестiть! Ви чахкали по в'язких українських чорноземах. Ви ставали бiлими на бессарабських вапняках. Ви червонились, як мiдь, на румунських суглинках. Шелестiть, шелестiть! Ви вартi того, щоб ступати по таких килимах. Машини летять, наче в казку. Ясний вiтер вишумовує назустрiч: шу... шу... шу... шу... Шура... Шура... Вiтер шепоче її iм'я, це вiн доносить слова Юрiя звiдти, з-за Тиси, де глухо гуркочуть бої. Летiть, машини, летiть! Шуми, високе шосе, назустрiч щастю! Щастя! Воно прийшло, як завжди, неждано-негадано. Шура чекала його в листах з Мiнська, а воно було вже тут, в її польовому армiйському госпiталi в дев'ятiй палатi щелепникiв. I як все це трапилося? Вона затрималась у палатi, розмовляючи з тим земляком-сержантом. В кутку вусатий Шовкун гомонiв з сусiдою про бої в горах. Шовкун! Хороший, милий Шовкун з пiдв'язаною щелепою! Як вона ранiше не помiчала, що в нього таке симпатичне обличчя, такi добрi, лагiднi очi! Коли Шура заходила в палату, вiн шурхав пiд своє простирадло i вже не вилазив звiдти, доки фельдшерка не пiде, Бiйцi жартували з нього, що вiн так соромиться свого госпiтального неглiже, i Шура пiдтримувала їхнi жарти. I ось з-пiд тих вусiв, старанно причесаних солдатським саморобним гребiнцем, вилетiли тодi слова, якi змусили її здригнутися. "Сiдла Брянського!.." Шовкун з лагiдним спокоєм щось розповiдав спiвбесiдникам про гiрськi переходи. "Сiдла Брянського!" Шура стояла, не дихаючи, урвавши на пiвсловi розмову з сержантом. Боялася, що це їй тiльки вчулося. - Як ви сказали, Шовкун? - Га? -Про сiдла... Чиї... чиї сiдла? - А-а, сiдла... Нашого командира роти Брянського. - Брянського? - Авжеж, його. Вiн сам їх видумав, коли ми перейшли на в'юки. Потiм i всi полки... - Я не про те, Шовкун? Скажiть, як звати... вашого Брянського? Як?.. Чекаючи, вона повiльно пiдводила маленькi свої долонi, мов готувалася вхопити те слово, як пташку. - Звати? Гм... Дайте подумати... Як це вони мiж собою... Ага: Юрiй. - Юрась! - Нi, Юрiй, - Юрась! Юрась! Юрась! Вона вся наливалася щастям, вона вже була наповнена ним, як брунька весняна. - Любий Шовкун, говорiть же, говорiть! - Що ж говорити? Я бiльше нiчого не знаю, - розгублено i збентежено дивився на неї боєць. - О нi! Говорiть, говорiть. Шовкун!.. Все, все, розкажiть!.. Як йому там? Який вiн зараз?.. - Ну, який... Такий маленький, жвавий, бiлявенький... Даремно бiйця не скривдить... Славний такий... - Де ви з ним бачились востаннє? - Востаннє? Про висоту вiсiмсот п'ять чули? Скажена висота. Арарати! Багато наших забрала... Коли мене поранило, я ще заходив до них на вогневу. Гомонiв лн ми тодi з гвардiї старшим лейтенантом. Вони менi сказали: "Як одужаєш, то вертайся до мене в роту. Радо прийму". Я ж у них... ординарцем був. Шовкун знав усе, що цiкавило дiвчину. Слухаючи бiйця, вона впiзнавала свого Юрася таким, як i сорок мiсяцiв тому.. Стриманий i приховано-нiжний... Упертий i вимогливий до найменшого. Заклопотаний нескiнченними проектами удосконалення мiнометiв i стрiльби... Вона бачить, як вiн їде на конi помiж зеленими ялинами, з бiноклем на грудях. То йде на чолi роти в кам'яних бескеттях, пiрнаючи й виринаючи, як у хвилях. То лночi край шляху розмовляє з товаришами хрипким голосом. - Хрипким? А не кашляє? - В горах ми всi хрипiли... Це не бiда. А щоб кашляти, то не кашляє. Як засне, то дихає рiвно. Тiльки часто кидається увi снi: "Вогонь!.. Вогонь!.." Шура, не приховуючи нi вiд кого, палко заздрила бiйцевi, який ще так недавно чув дихання її коханого, дивився в тi синi очi, потай вкривав пiд час сну його ноги власною шинеллю, щоб "не зазябали". - Спасибi... Дякую вам, Шовкун! I з очима, повними слiз, Шура гаряче тиснула йому шкарубку руку. Наступного дня вона взяла призначення в полк, де воював Брянський. I ось їде... Гiрське трансiльванське мiстечко, в якому розташувався її польовий госпiталь, уже зникло позаду, за перевалами. Колона машин мчить униз, i багрянi гори розступаються, як живi, даючи дорогу. Здається, за якийсь кiлометр дорога скiнчиться, ось-ось машини з розгону налетять одна за одною на скелю i розсиплються вщент. Проїхали i цей кiлометр, а дорозi ще не кiнець, це тiльки крутий поворот. "Бережись!" - i знов, обминаючи скелю, побiгло шосе, вирубане в правiчнiм гранiтi невiдомими каменярами. Iдуть i йдуть маршовi роти. Але цi роти вже, видно, сформованi не з тих бувалих бойчаг, що зарубцьованi пливуть з госпiталiв; цi - як один - в новому обмундируваннi, з чистими, незасмаленими казанками за плечима. - Чому вони такi похмурi? - звергається Ясногорська до артилерiйського технiка, що сидить пiд кабiною, жовтий, пом'ятий, наче з похмiлля. - Вчорашнi в'язнi, - пояснює технiк. -3 румунських тюрем i концтаборiв. Доброякiсне поповнення. Зле. - А де ж їхня зброя? - Зброя буде. Може, ви якраз на нiй i стоїте. Тiльки тепер Ясногорська звернула увагу, що стоїть на довгих ящиках, запакованих наглухо. В задку з-пiд брезенту виглядають старанно вмощенi якiсь зеленi труби. - То геж зброя? - кивнула Шура на труби. - Питаєте! То мiномети вiсiмдесят два! Шура пригадала, що саме такими мiнометами командує Юрась. - Вони страшнi? - Сiчуть нiмцiв на сiчку. У нас їх звуть "самоварами". - Самоварами?-Ясногорська звела брови. -Кажете-страшне, а так по-домашньому, нiжно названо! - А гвардiйськi мiномети - "катюшi"?.. Теж нiжно... Може, тому й нiжне, що страшне. "Який дiалектик", - усмiхаючись, подумала Ясногорська. Лiси палали в сонцi пишним i нежарким полум'ям. Обабiч по схилах гiр розсипались отари кiз та овець. Високо над шосе стоїть, як у пiснi, дiвчинка в ряснiй яскравiй спiдничцi. Привiтно махає бiлою хустиною. Шура скинула свiй зелений берет i теж стала махати ним у повiтрi, вiдповiдаючи на далеке вiтання. - Якi тут люди люб'язнiї - очi її заблищали. -Моя господиня-угорка, виряджаючи мене, аж заплакала... - Люб'язнi, аякже, -бурчить технiк. - Вночi у нас зброймайстер вiдбився в горах. Наступного дня знайшли його у виноградниках iз зашморгом на шиї. - Що ви кажете! - жахнулась Ясногорська. - А як же ви думали? Фашизм не так-то просто здає позицiї. Мiняє шкiру, заповзає в нори. Це вже не молодчики тисяча дев'ятсот сорок першого року iз засуканими до лiктiв рукавами й одверто нахабними пиками. Цi хитрiшi, пiдступнiшi. З такими воювати тяжче, нiж з тими, що дiяли одверто. А ми про це, на жаль, нерiдко забуваємо. Вони того зброймайстера i вином напоїли, i дiвчину-кралю поруч нього посадовили... Так-то. - Справдi, це в нас буває... - замислено промовила Ясногорська. - Невпопад виявляємо нашу пильнiсть: до своїх - з надмiрною пiдозрою, а до справжнiх недругiв... Скажiть, зловили потiм тих, що задушили зброймайстра? - Декого. Не всiх. Машини вибрались на високий перевал. Яснi, охопленi багрянцем гори стояли до самого небокраю - далекого, синього,чистого. - Гляньте, гляньте, товаришу технiк! - вказувала Шура на гостру сопку, що здiймалась вдалинi над iншими, вилискуючи голим камiнням верховини, а нижче була вся огорнута жовтогарячим лiсом. - Гляньте! Зовсiм золота! - Висота вiсiмсот п'ять, - буркнув технiк, - наша дивiзiя брала. Якби артилерiйський технiк був говiркiшим, вiн розповiв би, якою цiною здобула дивiзiя ту золоту далеку сопку. Розповiв би, що там зостався на вiчнiй вартi бiлоруський студент, офiцер-мiнометник, якого технiк знав ще з Тернової балки пiд Сталiнградом. Може, технiк погано себе почував, чи, може, йому хотiлося спати, тiльки вiн нiчого бiльше не сказав. А Ясногорська не допитувалась, бо попереду їй вiдкривалися не баченi досi краєвиди. Колона машин саме спускалась в угорськi рiвнини. Назустрiч котились широкi, як море, степи, оповитi тихими вечiрнiми димами. Фронт тут, видно, недавно пройшов. Понад шосе тягнулись штабелi зелених i жовтих ящикiв трофейної вибухiвки, купи знешкоджених мiн. Нашi сапери тисячами навитягували цього зiлля з битих дорiг, мiсткiв та узбiч. Поле було розмiноване на сто метрiв по обидва боки шосе. В кюветах стирчали носами в землю нiмецькi броньовики й автомашини. Рiвнини накочувались неосяжно, губились далекими берегами у вечорових туманах. Наче стародавнi кораблi, мрiли в просторах до самого обрiю одинокi ферми хуторян-угорцiв. Машини свистiли у сиве степове море, ферми - далеко i близько - гойдались, пливли в тумани, з високими щоглами тополь. На одному з поворотiв машину пiдкинуло, технiк стукнувся потилицею об кабiну i перестав дрiмати. - Нарештi гори кiнчаються, - лiниво звернувся вiн до супутницi i кивнув на гори: - Ох i настопроклятiли ж вони нам!.. Шура обернулась. Сонце вже заходило, i гори востаннє васвiтилися легким ажурним золотом, немов були зiтканi з багрянистих нiжних суцвiть. Полиск оголених скель, барвистi яруси лiсiв, гiрськi селища з високими, як тереми, дерев'яними будинками трансiльванцiв - все поєднувалось у картину, що вражала своєю казковою мальовничiстю. Чисте небо не налягало на гори, а, навпаки, своєю високою легкою синявою довершувало, гармонiйно доповнювало їх. Було таке враження, що все небо, всю його невагому сферичну голубiнь тримають на собi отi гiрськi вершини, отi далекi сопки, розкиданi по небокраю, взолоченi яскравим багрянцем осенi. Шура впивалася тiєю красою, хмелiла вiд неї, як вiд вина. Сонце сховалось за гори, в долинах уже стелилися тiнi, а далекi золотi сопки, облитi сонцем, все ще горiли й горiли, як вiчнi. Близький гуркiт i хмара їдкого диму вивели дiвчину з солодкої мрiйливої задуми, повернули до дiйсностi. Шляхом на цiлия кiлометр витягнулась танкова колона. Машини були новi, вони, видно, недавно зiйшли з залiзничних платформ; екiпажi сидiли при вiдкритих люках. Декотрi з танкiстiв, загледiвши дiвчину, зблискували зубами, всмiхалися їй. - Це бувалi, - зауважив технiк i пiдвiвся, занепокоївшись, щоб танкiсти не зiм'яли котрусь iз його машин. - Цих остерiгайся! - Куди вони йдуть? - Куди... Звiсно, куди: на Дунай. - На голубий Дунай! Далеко попереду глухо гуготiв фронт. Танкiсти поглядали вперед, вище пiдсували на лоби свої чорнi шоломи. Запаснi бочки з пальним, ув'язанi сталевими тросами, стояли на кожному ганку. "За Батькiвщинуї Вперед!" - встигла прочитати Ясногорська на борту головного танка, коли їхнiй студебекер, розвинувши максимальну швидкiсть, уже обгонив гуркотливу колону, огорнуту важким чадом. "За Батькiвщину, вперед!" - у задумi повторила вона сама собi. Не знала дiвчина, що повторює зараз саме тi слова, той бойовий клич, з яким Юрiй Брянський пiднявся в горах на свiй останнiй подвиг. II Шура, внутрiшньо нетямлячись вiд щастя, що переповнювало її, намагалася уявити собi першу зустрiч з Юрiєм. Вона не попередить його про своє прибуття, Вона хоче зустрiти його несподiвано, побачити його таким, як вiн є. Коли з бородою - хай! Вона ще нiколи не бачила його бородатим! Юрась - бородатий... Ха-ха!.. Дiвчатка, ви чуєте? Її факультетськi подруги вже нiби сидiли поруч. А яким буде його перший погляд, коли вiн побачить свою Шуру в мiшкуватiй зеленiй шинелi з довгими рукавами, з погонами на плечах? Чи не буде це йому неприємно? Може, вiн i досi уявляє її собi в бiлому платтi та легеньких дешевих босонiжках, з яких вiн любив насмiхатись, називаючи їх взуттям античних богинь та радянських студенток. Чи, може, вiн уявляє її собi по тому фото, що найбiльше було йому до вподоби: на березi моря, бiля байдарки, з веслом у руцi... Сонце там зовсiм заслiпило їй очi. Тодi! Тодi вона була легка, мов казка. Юрась нiколи не мiг впiймати її, бистроногу. Тепер вона, мабуть, не втекла б вiд нього в своїх кирзових. Але що залишилось в нiй таким, як i ранiше, то це її дiвочi коси. Тугим плетеним перевесельцем вони вкладенi спереду через рiвний продiл, обвивають голову, мов корона. Юрась дуже любив цi косички-"русачки", i вона ради нього зберегла, не пiдрiзала їх. "Де ж ти була, моя бистронога, що робила в цi роки, як жила?" - запитає вiн її. I вона розповiсть усе, усе до самого дна! Розповiсть, чесно дивлячись йому в вiчi. їй не треба буде нiчого приховувати, в її очах не бiгатиме злодiйкувата жiноча провиннiсть. Вона з гордiстю розкаже, як у цi тяжкi роки злигоднiв i поневiрянь зберегла в своєму серцi все те, що вони називали Нашим. Нашим! Вони це Наше писали в листах з великої лiтери. Це був такий багатий їх iнтимний скарб, цiлий свiт недоторканно-чистий i невичерпний, що його варто було пронести через усе життя. Варто було в найскрутнiшi часи воєнних невдач надiятись без листiв. Варто було перемлiти, переридати тi задушливi ночi на мокрiй вiд слiз госпiтальнiй подушцi, Варто було знести горя вдвоє i втроє бiльше, щоб тiльки дожити до цiєї хвилини їхньої зустрiчi, дожити, нiде не спiткнувшись, вiдкидаючи спокуси, дiйти до нього незаплямованою, чесною, вiрною. Хай би побiлiли їй коси, та лишились би очi ясними яснотою вiрних! Нi, не може Юрась нi за що осудити її. I вiн знає, що вона могла повестися тiльки так. А вiн уже в першi днi вiйни перев'язав шпагатом свої математичнi конспекти, вiдклавши їх до кращих часiв, а сам з батальйоном студентiв-добровольцiв пiшов на фронт. Тодi їх називали полiтбiйцями. Шура стала на роботу в один з мiнських госпiталiв. Деякий час вони листувалися, потiм один з її листiв повернувся назад: "Вибув з частини". Мiж ними було заздалегiдь умовлено, - на той випадок, якщо зв'язок урветься, - шукати новi адреси через рiдних. Шуринi батьки i мати Брянського евакуювались на схiд. Старший брат Шури, вiдповiдальний пiдпiльний працiвник Бiлорусiї, залишився в Мiнську для пiдпiльної роботи, як про це вона дiзналася вже пiзнiше. Одного дня вiн приїхав у госпiталь, i вiд нього Шура дiзналася, що в дорозi пiд час бомбардування загинули їхнi батьки. В цей день вона вдруге одержала: "Вибув з частини". З матiр'ю Юрiя теж не вдалося встановити зв'язок, бо кiлькома днями пiзнiше, пiд час нападу нiмецької авiацiї на госпiталь, Шуру поранило. В числi iнших її вiдправили в санiтарному ешелонi на схiд. їхали довго, понад десять дiб, i за цей час люди у вагонi зжилися. Були там i льотчики, i танкiсти, i артилеристи, а найбiльше, звичайно, пiхотинцiв. Пам'ятається, один з льотчикiв розповiдав, що вiн лiтав на Плоєштi. Товаришi слухали його, мов завороженi. Плоєштi! Адже це було так далекої Не могла тодi знати Шура, що пройде троє лiт, i Плоєштi вже буде для неї глибоким тилом, тилом навiть для армiйського госпiталю. В одному купе з Шурою їхав лiтнiй полiтрук-пiхоти-нець iз залисинами на випуклому лобi, з роздробленими загiпсованими ногами. Цiлими днями полiтрук мовчав. Його широке суворе обличчя було нерухоме. Тiльки коли хто заступав йому вiкно, полiтрук зводив на перенiссi рудi брови i просив неголосно, але твердо, щоб вiдiйшли од вiкна. З ранку до вечора вiн не вiдривав погляду вiд того вiкна, за яким пролiтала його країна, сувора, напружена, мов полк, пiднятий по тривозi. Шура пригадує, як вони в'їхали в перше, ще не затемнене заволзьке мiсто. Вхопивши милицi, вона вибралася на перон, освiтлений вокзал, яскравi вогнi трамваїв, лiхтарi у жовтих туманах осiнньої мжички. Репродуктори на майданi, музика... Може, тодi вона вперше на повну силу вiдчула всю красу вчорашнього довоєнного життя. Всiма непрожитими радощами i всiма незагоєними болями хлюпнуло воно на неї. їй стало i гiрко чомусь, i невимовне радiсно вiд того, що є, є ще в її державi мiста, куди безсилi сягнути фашистськi бомбовози, не повисла над ними варварська нiч, яка скрiзь супроводить окупантiв, мов їхня рiдна стихiя. Сюди не докотилася нiч, тут не ревли зловiснi сирени... Горять навкруги безстрашнi вогнi - вогнi! вогнi! - i з репродукторiв говорить Москва. I все-таки було тоскно, до безкраю тяжко на серцi. За якихось два-три мiсяцi вона втратила батька и матiр, розминулася на тривожних шляхах з Юрiєм i стоїть уже сама на освiтленому незнайомому перонi, на милицi спираючись... Повернувшись до свого купе, вона ткнулась головою в подушку i дала волю сльозам. Ешелон iшов далi, монотонно цокотiли колеса, у вагонi загасили свiтло - всi спали. Вона могла наодинцi виплакати все, чим наболiло її серце. Але вона помилилась, гадаючи, що всi сплять. Не спав її загiпсований сусiда-полiтрук. Ночами йому, видно, гiршало, бо чути було, як вiн зiтхає в темрявi, стримуючи бiль, поскрипуючи зубами. Так було i цiєї ночi. Дiвоче схлипування його, здається, дратувало. - Слухайте, чого ви плачете? - майже сердито запитав полiтрук Ясногорську. Дiвчина i в темрявi вiдчула, що вiн дивився на неї. - Я не плачу, - сказала вона. - Я так... пригадую. - Що ж ви пригадуєте? - Пригадую, як ми жили колись... Дуже давно... Перед цим. Полiтрук помовчав. Мирнi вогнi першого освiтленого мiста, що вiн їх бачив тiльки у вiкно, викликали, видно, i в нього багато думок, спогадiв, навiяли сумовитий настрiй. - Ми багато пригадуємо, -сказав вiн згодом. - Це добре. Але цього мало. Вiд цього зараз справдi можна тiльки плакати. Нам би треба менше пригадувати, а бiльше думати, що робити. Думати про те, що нас чекає... - Що нас чекає! Госпiталь десь у Читi або й Iркутську! - А потiм? Шура мовчки плакала. В другому кiнцi вагона дедалi голоснiше стогнав обпалений танкiст. Вiн то благав, то жалiбно лаявся, то несамовито кричав, вимагаючи уколiв морфiю. Вiн уже кричить так багато ночей пiдряд. "Йому ще тяжче, нiж менi}-подумала раптом Ясногорська. -А цьому полiтруковi, що скрипить зубами щоночi, нiби гризе порцеляну? Я була хоч на перонi, а вiн?" Полiтрук запалив цигарку. - А вам хiба нiколи не хочеться отак... виревтись?- сказала вона, трохи заспокоївшись. - Менi хочеться... ходити, - вiдповiв полiтрук. - А тодi? - Тодi? В пiхоту... - Знову в пiхоту? - Тiльки туди. Прiзвище полiтрука було Воронцов. Потiм почався Урал. Всiяний вогнями, вiн димився цiлу добу димарями заводiв, гримiв ешелонами, приймав верстати, устаткування, евакуйоване з України. I цей безперервний важкий гуркiт iндустрiального краю був тепер куди милiший дiвчинi за блакитнi береги пiвденного моря, де вона провела одне лiто. Шура слухала i не могла наслухатися цiєї грiзної музики. Бо це була не просто музика, це була її, Шурина, власна сила, її порятунок, її майбутнє. Полiтрук також змiнився. Його обличчя посвiтлiшало. Прогримiли уральськi тунелi, ешелон влетiв у Сибiр. Поїзд мчав, майже не зупиняючись на станцiях, врiзаючись у бiлi глибини безкраїх березових лiсiв, їхали день, а за вiкном усе бiло, бiло, бiло... їхали другий, а за вiкном - бiло, бiло, бiло... Лiси стояли прозорi, чистi пiд голубим небом. Такий Сибiр i залишився назавжди в уявi дiвчини - ясним, бiлим краєм. - Мiй Сибiр, - з гордiстю говорив загiпсований полiтрук. Родом вiн був десь з Ачинська. Якось пiсля вечерi у вагонi зав'язалася жвава дискусiя. Веселий, поранений у руку сержант хвалькувато розповiдав товаришам про свої довоєннi ловеласiвськi пригоди, про те, з якими хитрощами вiн завжди виходив сухим з води, вдало приховуючи грiхи вiд своєї дружини. Було це в якомусь вiвчарському радгоспi у Сальських степах. Полiтрук терпляче слухав веселого сержанта, а потiм раптом насупився, суворо покосився на оповiдача. - Чим ви похваляєтесь? - запитав вiн так, наче сержант чимось образив його. - Своїми зрадами? - Зрадами? - сержанта рiзонуло це важке слово. - Якi ж це зради, товаришу полiтрук? Це внутрiшня моя полiтика - сiмейнi дiла! - А сiм'я що, по-вашому? Онуча? - грубо запитав полiтрук. - Схочу - обмотаю ногу, схочу - викину, замотаю iншою?.. Хiба сiм'ї нашi це не тi самi клiтини, з яких складається наша держава, наша сила? - Атомi - басовито сказав стрiлець-радист, спускаючи ноги з верхньої полицi. - Первинне ядро. - От-от, саме ядро... I хiба не з цього ядра починається школа нашої витримки, дисциплiни, вiрностi... Чи не тут нашi дiти починають проходити свою першу допризовну пiдготовку? Вони дивляться на вас... Вони на родинних прикладах уже вчаться i громадської порядностi. А ви... хвалитесь. Ясногорська тодi гаряче пiдтримала полiтрука. В думках його вона впiзнавала свої погляди на життя. Воронцов того вечора розповiв присутнiм одну з своїх мисливських iсторiй. Це була легенда про лебедiв, у яких нiбито iснує великий закон: самець i самка паруються раз, на все життя, I коли одне з них гине, то гине й друге. - ...I якщо подруга залишилась сама, - розповiдав Воронцов, заплющивши очi, - то робить так: знiмається з тужливим ячанням високо-високо в небо, забирається на страшенну височiнь - ледве мрiє... I потiм враз, склавши крила, шугає звiдти сторчма вниз... - Ото вiрнiсть! -у захватi вигукнув стрiлець-радист. А Воронцов пiсля того замовк надовго. Ясногорська i зараз, трясучись в машинi серед темних чужих степiв, чомусь пригадала оту почуту нею ще в 1941 роцi легенду про лебедину вiрнiсть. Зустрiвшись з Юрiєм, вона розкаже йому про це... Розкаже, як марно шукала його по сибiрських госпiталях, як бiгала щоразу вниз, коли прибувала з фронту нова партiя по