ранених. В госпiталь, що стояв над самим Єнiсеєм, часто приходили шефи. Вниз по Єнiсею свистiли, як у трубу, вiтри з Заполяр'я, гасали бiлi хуговiї, а в госпiталi було тепло i зеленiли українськi столiтники, подарованi шефами. Вечорами в коридорах лунали пiснi мовами багатьох народiв. Пiсля операцiї Шура деякий час лежала в тяжкому станi, її неабияк порiзали, поки повиймали осколки з нiг. Вона кiлька днiв видихала наркоз. Подушка здавалась їй просякнутою наркозом наскрiзь, i, вiдкинувши її геть, вона клала голову на голий матрац. Марила Мiнськом i кликала Юрiя. їсти не могла нiчого. I, наче вгадавши бажання хворої, одна з жiнок-шефiв принесла їй лiсових ягiд. Вони були такi кислi, такi смачнi! - Звiдки ви? - запитала Шура жiнку. - З полтавського паровозоремонтного. - Полтавцi!.. Земляки!.. - Бiлоруси й українцi вважали себе тут земляками. - Що ж ви робите серед цiєї тайги? Як влаштувались? - Влаштувались... Тижнями не виходимо з цехiв... - За Україною все сумуєте? - Нема коли довго сумувати: на оборону працюємо... Виробляємо дещо навiть краще, нiж у Полтавi. Згодом, вилiкувавшись, Шура побачила це краще. За мiстом, що аж дзвенiло вiд ясного морозу, шугали у синьому небi лiтаки. Серед них були вже такi, котрих ще нiхто не бачив на фронтi. Вiд ранку до ночi їх випробовували. З товарної станцiї щодня вирушали на захiд довгi ешелони. Якось Шурi довелося побачити вперше легендарнi "катюшi". Десятки платформ були завантаженi ними. Вкритi брезентами, пiднявши рами, вони мчали i мчали на захiд. В тi зимовi сонячнi днi при пiвста градусах морозу Шура, думаючи про полтавчан, про винищувачi нових систем, що випробовуються за п'ять тисяч кiлометрiв вiд фронту, про ешелони гвардiйських мiнометiв, що мчали, вкритi iнеєм, крiзь тайгу, - думаючи про все це, вона з особливою силою вiдчула, що нiколи нiяким ворогам не скорити її могутню Батькiвщину, її волелюбний народ. I, може, саме ця натхненна вiра у свiй народ сповнила тодi Шуру певнiстю у неминучостi i її особистого щастя. Нiяких звiсток вiд Юрiя не мала, проте була переконана, що вiн десь є. III В дивiзiю приїхали вночi. Власне, не в дивiзiю, а в те мiстечко з темними готичними шпилями, де вона стояла напередоднi. Зараз її вже тут не було. Навiть тили познiмались i виїхали вперед. Технiк, лаючись, оббiгав усю спустiлу, покинуту стоянку. Вiн одразу став таким енергiйним i запальним, яким Шура не сподiвалась його бачити. - Де їх шукати? - кричав технiк навiть на неї, начебто дiвчина могла знати. - Вперед, а куди вперед? Тьма, нiч! Вiн присвiчував лiхтариком стiни та все шукав указок. Шуру пробирав холод. Вночi несподiвано задув пiвнiчний вiтер, небо скоро затяглося хмарами. Стало мря-чити. - Заберуся в бункер i спатиму до ранку, - погрожував технiк у темрявi. - Щоб знали, як не лишати "маяка"! - Звiсно, куди в таку тьму? - пiдтримав котрийсь iз шоферiв. - Десь у кюветi в'язи скрутиш... Або налетиш на мiну. Краще до ранку... - До ранку, до ранку! - ще дужче закричав технiк, розлючений тим, що його думка сподобалась шоферовi. - Я комусь дам до ранку! I побiг знову шукати указок, присвiчуючи стiни i телеграфнi стовпи. - Вхопив? - смiялися шофери з того новачка, що простодушно згодився був чекати до ранку. - Ти його ще не знаєш, друже! Вiн тобi наспить. Слухай його нахвалки. Завжди галасує про одне, а робить iнше. Всю нiч гасатиме, поки не вiдшукає наше "Л". Через кiлька хвилин технiк виринув з темної вулички. - По машинах! - скомандував вiн, сiдаючи сам у переднiй студебекер. - Єсть "Л"! Колона рушила, їхали при фарах. Дощ у смузi свiтла перед машинами прявся густою скiсною стiною. Ясногорська забилась пiд великий цупкий брезент, що ним були накритi ящики. Брезент був геть посiчений осколками, в нього задимало вiтром, як крiзь морський солоний парус. Машини щоразу зупинялись, технiк вилiзав з кабiни присвiчувати стовпи i ремствувати на все поле... "Чого вiн лається?-думала Шура, тепло дрiмаючи. -Так гарно, а вiн лається..." ...Цупкий парус стугонить над нею. Гуде просмолене днище... Блакитне широке море розляглося на всi краї. У високому пебi звиваються птахи, облипають щогли, падають матросам на солонi плечi. Засмаленi матроси спiвають на палубi про не вiдкритi ще землi, про зеленi тропiчнi країни. Горить, розцвiтається море, розрите кормою... Коли Шура, прокинувшись, вiдкинула брезент, уже свiтало. Колючим дощем обсипало її гаряче обличчя. Десь попереду ледве чутно клекотiли кулемети. Як i звечора, обабiч дороги бовванiли начебто тi самi ферми, заретушованi сивим дощем, з журавлями колодязiв, пiднятими, як семафори. Невже за нiч так мало проїхали? Шура зстрибнула з машини i пiшла в голову колони. Дорогу загороджував фургон-газик, що лежав боком серед шосе.'Бiля нього вже поралися шофери. Тут-таки, повзаючи колiньми в дорожнiй багнюцi, щось старанно вибирали з неї два забрьоханi, заляпанi по вуха старшi лейтенанти. - Чого ви так дивитесь? - насмiшкувато звернувся один з них до Ясногорської. -Не впiзнаєте? Господарство першодрукаря Iвана Федорова. Це була дивiзiйна редакцiя. З годину тому вона пiдiрвалась на мiнi. Пiдiрвалась досить вдало, бо журналiсти тiльки поглухли, але остались живi. Тепер оце вони, озброївшись терпiнням, завзято вибирали з багнюки розкиданi вибухом шрифти. Ясногорська вирiшила, не чекаючи, доки розгородять дорогу, йти далi пiшки, їй не ждалося - швидше, швидше хотiлося бути там!.. Дiзнавшись, що їй треба в полк Самiєва, один з "першодрукарiв" розтлумачив, як туди ближче пройти. Журналiст скрiзь залишався журналiстом: вибираючи серед шляху з багнюки шрифти, приглушений вибухом, як риба, вiн, проте, якимсь чином уже знав розташування всiх полкiв. Шура, подякувавши технiковi за те, що пiдвiз, накинула на плечi плащ-палатку й пiшла. Дощ лив i лив. Кювети вже виповнились каламутною водою. На роздорiжжi дивiзiйна указка з "Л" звертала лiворуч, а полкова-сходила з шосе прямо на луки, густо зрiзанi колiями обозiв. Скiльки глянеш-луки лиснiли дощовими озерцями, в яких де-не-де стримiли таблички указок. Шура намагалася вгадати серед цих численних слiдiв Юрасеву ступню. Сама смiялася з свого примхливого бажання i все-таки шукала... Оцi дрiбнi, найвиразнiшi, може, його. Впевнено вдавленi-вiд каблука до носка. Ось вони перехопились через канаву, ось зникли пiд водою. Скiснi угорськi дощi, не розмийте його слiдiвi Хай стануть вони, висушенi вiтрами та. сонцем, твердi, мов камiнь! Невдовзi з сивої' мряки виринула назустрiч валка пiдвiд з напнутими халабудами. "Це, мабуть, з полку їдуть на дивiзiйнi склади, - подумала Ясногорська. - Запитаю. Вони повиннi знати". На заднiй пiдводi хтось спiвав. Повiльний, журливий спiв далеко лунав над iмлистими луками: Темная нiч розлучає, коханая, нас... Голос був повний, красивий, розлогий., Шура i їздового уявила собi красивим, молодим бiйцем. Здається, i сама пiсня склалася саме десь тут, в темнi угорськi ночi, серед, осiннього, степу, а окопах над, чужим шосе. Темная нiч, тiльки кулi свистять по степу, тiльки вiтер гуде в проводах... Коли спiвак проїздив повз Ясногорську, вона окликнула його. З-пiд напнутої палатки висунулося лiтнє добре обличчя з мокрими, вже сивуватими вусами. "Невже це вiн спiвав?"-здивувалась Ясногорська i, задихаючись вiд хвилювання, запиталаї - Ви з хазяйства Самiєва? - Так. Боєць притримав коней. - Ви знаєте старшого лейтенанта Брянського? - Брянського?-солдат окинув дiвчину якимсь особливим теплим, хорошим поглядом. -Чого ж, добре знаю. Це наш, сталiнградець... - Солдат помовчав, - Тямущий командир був. - Був? -похолонула Ясногорська. -Чому був? - Е-ех, дочко, дочко, що питаєш? - зiтхнув солдат. - В Альпах... пiд висотою вiсiмсот п'ять... Смертю хоробрих. Шура закрила обличчя руками. - Гей, Ульянич! - гукнули в цей час їздовому, - Чому став? Давай! Вона не чула, як пiдвода рушила. Все стояла, закривши обличчя руками. Сукався й сукався дощ у тисячi веретен. Солдат, доганяючи валку, ще раз оглянувся. Весь степ був переснований сивою пряжею. I дiвчина стояла нерухомо, мов тополя, похилена осiннiм вiтром. Смертю хоробрих... Вiн так сказав: "Смертю хоробрих". Шура не плакала. Вона не вiдчувала й болю, як не вiдчуває його згарячу поранений. Все тiло якось занiмiло, затерпло... "I холодна, страшна далечiнь пролягла помiж нами". Чи справдi хтось далеко спiває, чи то їй вчувається? Все переплуталось, попливло перед очима, I життя нiби наяву покидало її. Ясногорська подумала раптом, що може отак закам'янiти, як стоїть. Закам'янiє справдi, реально, за якусь хвилину, i залишиться стояти вiчно, одна серед цього пустельного степу. "Чому вiн перестав спiвати? -наче прокинулась вона, наслухаючи. Як це часто буває в момент крайнього горя, її думки хапалися за стороннє, щоб забути головне. - О, чому, чому вiн не спiває?" Пiдводи вже ледве мрiли в мряцi. Дiвчина раптом вiдчула себе зовсiм знесиленою, їй хотiлося сiсти, впасти, розпластатись на землi. Щоб цього не сталося, вона, спотикаючись, рушила вперед. Пiд висотою 805... 805... Так це ж та сопка?! Це ж та золота сопка! Шура, зойкнувши, пiдняла руки. Важкi хмари швидко рухались над нею, здається, над самою головою. Тепер вона могла ридати, битись, кричати, бо вона була одна в цiлому свiтi. Хiба ж не пустеля, хлипка, холодна, прядеться байдужою пряжею до самого обрiю? Десь калатають кулемети. Де вони? Нiкого нiде не видно. Попереду замаячила ферма. Шура йшла, механiчно намагаючись попадати ногами у вдавленi вiдбитки чиїхось нiг. Перше, що вона помiтила, наблизившись до ферми, було "Л", глибоко прооране на стiнi, мабуть, багнетом. Шура довго стояла, читаючи цю єдину рiдну лiтеру на чужiй, на глухiй стiнi. На подвiр'ї i в садку ферми розташувались пiдводи з ящиками боєприпасiв. Мокрi конi, яким не вистачало стаєнь, стояли розпряженi бiля пiдвiд, горблячись вiд холоду. Шура зайшла в сад, втомлено дотяглася до якогось дерева i, охопивши руками мокрий холодний стовбур, застигла. Невже це все? Перед вiйною вони стiльки чекали з Юрiєм, доки кiнчать iнститут, одружаться, будуть разом працювати. Попереду було стiльки широкого щастя, що їм навiть не уявлялось, як це може його не бути. Здавалося, що, взявшись по-дитячому за руки, вирушать вони назустрiч великому свiтанню, i дзвiнка березнева провесiнь кришталево похрускуватиме пiд ногами, i рожева вранiшня зоря палахкотiтиме на пiвнеба, i так буде, i буде, i буде!.. - Юро! - шепотiла вона майже в забуттi, притискаючись гарячим чолом до мокрої кори. - Юраську! Плечi її здригались. Якби вона була знала, то зскочила б учора з машини, полетiла б на ту золоту сопку! За спиною почулися кроки. Шура сердито обернулась. Перед нею стояв присадкуватий мордань у фуфайцi, з нагайкою в руках. Вiн був на зрiст нижчий за дiвчину, але широкий в плечах, кремезний. Гострi, в монгольських вирiзах очi дивились на Шуру приязно, з готовнiстю допомогти. Незнайомий рвучко, не без шику козирнув по-рот-фронтiвському, пiднiсши кулак i випростовуючи пальцi бiля самої скронi. - Ви когось шукаєте? - запитав вiн з помiтним акцентом. - А вам що? - Може, я мiг би вам допомогти? - довiрливо запитав незнайомий. - Ви не можете менi допомогти. Я шукаю... Брянського. - Брянського? Нашого Брянського? Ясногорська стрепенулась: нашого! Вiн знає Брянського! Вiн говорить як про живого! Щось невимовне, таке, що стосується тiльки живих, а не мертвих, забринiло в iнтонацiї його голосу. Шура загостреною, оголеною чутливiстю серця вловила це. I враз пройнялась думкою, що на луках їй сказано було неправду. - Боже! Ви його знаєте? - Я старшина його роти. Дiвчина вся подалась вперед, застигла в напруженiй, поривнiй позi. Тисячi надiй налетiли на неї i падали на плечi, на руки, як голуби. Нiжно-бiле змокрiле обличчя, що перед тим, взявшись на холодi сиротами, аж волохатилось дрiбним пушком, тепер враз освiтилося, зарожевiлося нiжно, мов пелюстка в росi. - Так вiн... є? - Його, на жаль... - Нема? - ...А рота його є. IV Старшина мiнометної роти Вася Багiров був з тих людей, що для них вiйна давно вже стала звичною справою. Башкир нацiональнiстю, енергiйний, наполегливий, рiшучий, вiн жив до вiйни невгамовним життям. Навiть не закiнчивши середньої школи, Вася нетерпляче, з буйним азартом молодостi, кинувся у бiлий свiт. Вербувався, куди тiльки його вербували. В свої двадцять п'ять рокiв вiн уже встиг i теслярувати на далекому Заполяр'ї, i ходив до Монгольської Народної Республiки за гуртами худоби, i гасав по горах Уралу, шукаючи самоцвiтiв. З юнацькою жадобою накинувся Багiров на життя, що вiдкрилося своєю звабливою неосяжнiстю перед ним. Наче сп'янiлий вiд нових безкраїх можливостей, Вася хотiв швидше усе побачити, про все дiзнатись, торкнутись усього, що було в цьому океанi, яким уявлялася йому велика його держава. Бурлацьке життя, повне тривог, несподiванок, випробувань, - це було якраз те, що найбiльше вiдповiдало вдачi Багiрова. У безконечних мандрах залiзний органiзм його не надломився, а, навпаки, здобув богатирського гарту. Хвороби його не брали, зими його не дошкуляли. Одержавши солдатськi рукавицi, вiн губив їх наступного дня i нiколи не скаржився на зашпори. В мiнометну роту Вася прийшов пiд Сталiнградом, довгий час був рядовим, i лише на днiпровському плацдармi, коли їх у ротi залишилося стiльки, що Багiров мусив вважати себе взводом, - Брянський призначив його старшиною. На старшинськiй нивi i розкрилися повнiстю всi його таланти. Iнтереси роти, честь роти стали його особистими iнf тересами. Вольовий, пронозливий, бiдовий, вiн мiг пiти ' на що завгодно ради свого пiдроздiлу. Вiн заводив знайомства, менжував i хитрував, аби тiльки його бiйцi були добре нагодованi, зразково спорядженi, вдосталь постаченi боєприпасами. Вiн, примiром, доклав бiсiвських зусиль, щоб мiнометники виступали на найкращих конях, викликаючи завидки цiлого полку. Бувало, Вася зникав десь на цiлу нiч у загадковi нiчнi розшуки i повертався лише вранцi, весь общипаний, 3 розпухлими вухами, i сидiв уже не на тому конi, котрим вирушав у похiд, а на якiйсь кошлатiй, нужденнiй шкапi. - Мiж козаками побував, - спiвчутливо говорили тодi їздовi, але так, щоб Вася не чув. У такi днi вiн скаженiв при самiй згадцi про козакiв. Донськi хлопцi з кавалерiйського корпусу, який, починаючи з Румунiї, часто сусiдив з полком Самiєва, не раз чесали канчуками по вухах мiнометного старшину, що внадився до них за кiньми. Проте, ради справедливостi, треба сказати, що Вася Багiров нiколи не вдавався до ганебної для гвардiйця втечi, а бився хоч один проти десятьох, поки його не скидали з коня i пускали на волю божу пiшки. Одного разу вiн вночi помилковй одв'язав коня навiть у свого командира полку. Виправдуючись потiм перед Самiєвим, старшина пояснив свiй промах тим, "що було дуже темно i до того ж спiшив". Багiрову прощали багато чого, бо знали його безкорисливiсть: особисто для себе вiн не взяв би й нитки. Коли в бiйця на маршi розлiзлись чоботи, Багiров, не вагаючись, роззувся i вiддав йому свої власнi. А найбiльше спокутував Вася свої конокрадськi грiхи боєм. З бою вiн виходив амнiстованим за все. Де вже було карати людину, про вiдчайдушну хоробрiсть якої знав увесь полк! Хто з старших однополчан мiг забути, як минулої весни в боях бiля Днiстра Багiров верхи на конi з пляшкою в руцi помчав по полю за нiмецьким танком i пiдпалив його? Хто, як не Багiров, викрав у Трансiльванiї в нiмцiв кухню з недовареною кацiею i прогуркотiв з нею серед ночi через усю нейтральну смугу? Найдивнiшим же було те, що жодна куля не черкнула його в тiй смiшнiй i вiдважнiй операцiї з кухнею. - Мабуть, сама доля протегує вiдчайдушним, - жартував тодi з цього приводу Брянський. Бiй для Васi був якимось священнодiйством, ради якого башкир не давав пощади нi собi, нi своїм пiдлеглим. Доки на передовiй було спокiйно, доти й Багiров Поводився сумирно. Нi з ким не сварився, сновигав, наче заспаний, здавалось - погладь його, i вiн замурчить, як приручене тигреня. В такi днi з нього мiг потiшитися кожен їздовий. Вася посмiхався, Вася не боронився, його широке вилицювате обличчя було добрим, а гострi косяки очей мружилися довiрливо. Але коли починався бiй, тодi тримайся! Тодi вiн цiль сiньку добу не злазив з коня, гасаючи то на переднiй край, то в боєпостачання, то хтозна-куди, i все горiло на його шляху. Бiда якомусь вайловi, якщо вiн потрапить Багiрову пiд руку в таку мить! Брянський дорожив своїм старшиною i пишався ним перед iншими командирами рот. За Брянським Багiров справдi, не вагаючись, пiшов би в огонь i воду. Брянський приймав вiд нього присягу, Брянський вручив йому нового автомата, Брянського сама Батькiвщина призначила йому в командири. I тому за командира Багiров пiклувався далеко бiльше, нiж за самого себе, ставив на першому мiсцi його, командирову, честь, бо то була честь роти. Впiймавшись десь на грiшному дiлi, старшина намагався будь-що перейняти всю вину на себе, вигородити свого командира, нiчим не очорнити його. I лише з Брянським Вася до кiнця дiлився своїми нескладними сердечними справами. Вася був одружений. Торiк узимку, коли вони стояли обороною в степовому хуторi на Кiровоградщинi, одна весела молодичка в яскравiм намистi не жартома закохалася в Багiрова. Вона вгадала в ньому надiйного мужа й господаря, на плече якого з певнiстю можна спертись. Зневаживши пересуди сусiдок, вона щиро вiддала своє серце цьому гарячому, бурхливому старшинi з вигнутими ногами природженого вершника, з руками, мiцними, як лещата. "Будуть у нас сини, - щебетала вона ночами на вухо Багiрову, -будуть такi гарненькi, чорнявi, косоокi китайчата". Справили коротке солдатське весiлля з розвiдницькою гармошкою, з буряковим самогоном. Безвусий Брянський по старшинству був весiльним батьком. Прожив Багiров iз своєю веселою молодичкою без року три днi. Проте i в далеких краях не забував її. Зосереджено сопучи, вiдповiдав їй на нiжнi її листи, вкладаючи в них ласкавi зернятка української мови, якi запам'ятались йому. Посилав усе, до копiйки, що платила йому армiя, i мав твердий намiр повернутись пiсля вiйни тiльки до молодички. Брянський пiдтримував у ньому цi намiри, допомагав Васi збутись легковажних пiдозр, що їх дехто, ради втiхи, намагався посiяти у запальному серцi старшини. Вася пiдтримував листування з багатьма бiйцями i офiцерами, якi вибували з роти до госпiталiв. Навiть тi, що вибули дуже давно, надумавши звернутись в роту з якимось посланням i пригадуючи, кому б його адресувати, зупинялися завжди на Васi. Чи не вважали хлопцi його безсмертним? Про загиблих товаришiв їхнiм рiдним писав на Батькiвщину також старшина. Коли за вбитим не було якихось видатних подвигiв, то Вася сам надiляв його ними. Чи мiг Вася байдуже писати про бiйця, який пробивався з ним трансiльванськими лiсами, перебродив по шию крижаний Муреш, справляв Жовтневi свята пiд мокрими скиртами в угорських хуторах? Нi, про цих людей Вася мiг писати тiльки з гарячою нiжнiстю, вони всi виходили у нього тiльки видатними людьми, що руйнували доти, рзали гранатами танки, грудьми зустрiчали смерть. Усiх їх Вася знав на iмена, новакам розповiдав про них зворушливi легенди, i хай би спробував хто висловитись про його товаришiв без належної пошани! Це були святi традицiї його роти, його честь, його слава, i старшина зберiгав їх недоторкане чистими в своєму серцi. Бо, зрештою, тiльки в подвижницькiй дiяльностi своєї роти вiн вбачав змiст свого власного iснування, тiльки з бойовим пiдроздiлом вiдчував себе справжньою, необхiдною для Батькiвщини людиною. I тому, коли вiн дiзнався, що перед ним стоїть суджена його любимого командира, то, щоб втiшити її в горi, у нього не знайшлося нiчого переконливого, окрiм слiв, що рота Брянського є, що вона жива. Вася вважав, що вищої втiхи за цю бути не може. I саме так зрозумiла його Ясногорська. "Коли в людини вже нема нiчого, - подумала вона, - коли людинi здається, що вона самотня, як останнiй колосок на скошеному полi, то навiть тодi вона помиляється. Бо в неї ще залишається найвища святиня - рiдний народ. Це так багато, що заради цього варто жити й боротись". Старшина повiв Шуру в будинок, щось шепнув на ходу бiйцям, i обличчя їхнi стали серйозними й урочистими. Знайомлячись, солдати козиряли дiвчинi з пiдкресленою шанобливiстю. В кiмнатi було тепло, шкварчала кухня, i тiльки тут Шура вiдчула, що вона перемерзла до кiсток - все тiло на нiй тiпалося, їй допомогли скинути важку мокру шинель, її турботливо напували чаєм, i все, що їй пропонували, вона виконувала слухняно, безвiльно, мов пiд якимось страшним наркозом. Треба роздягатись - роздягнеться, треба сьорбати гарячий чай - сьорбатиме... Знесилена горем, розморена хатнiм теплом, схилилася потiм на бильце канапи й заснула, незчувшись коли їздовi ходили навшпиньках, куховар перестав гримiти сковородами, а на вогневу по бездротовому телеграфу уже полетiла звiстка, що в тилах мiнометникiв спить на канапi смертельно втомлена, заплакана дiвчина - суджена Брянського. Шура, здригаючись, спала тривожним сном, спала й не спала, снила i марила наяву. Навiть увi снi їй важко було на серцi. Коли вона прокинулась, на столi вже горiла свiчка, в кiмнатi нiкого не було, у чорнi смолистi вiкна дрiботiв дощ, наче билися дзьобиками в скло застуканi негодою ластiв'ята, шукаючи, де б погрiтись. На стiльцi бiля канапи лежала висушена її шинедь, стояли на пiдлозi її кирзовi, начищенi так, що їх важко було впiзнати. Шура повiльно одяглася i пройшла на кухню. Куховар попередив, що вечеря готова, можна вечеряти. Дiвчина, подякувавши, вийшла на веранду. Вiтер стугонiв залiзним дахом. Глухо, вже по-осiнньому гули дерева. Все було окутане чорною, непроглядною тьмою. Здавалось, i вiтер тут чорний, i дощ ллється з неба чорний як смола. Фронт мовчав чи його не чути було за вiтряницею. Поступово очi звикли до темряви, i з неї окреслювалися силуети коней бiля пiдвiд. Тьмяно полискували наповненi водою колiї. До будинку примикали господарськi будiвлi. Як це заведено в угорських хуторян, вони i своє житло, i стайнi, i комори ставлять пiд єдиним дахом. Iз степу, як iз вогкої величезної печери, тягло свiжою прохолодою. Дiвчина дихала на повнi груди, вiдчуваючи, як голова її поступово перестає туманiти. Край веранди, у вiдчинених навстiж дверях стайнi тупцювали конi, хрумкаючiї корм. Десь угорi на сiповалi гомонiли їздовi. - Ех, Романе, Романе, - почула дiвчина задумливий голос. - Тут краї багатi. Не встигли ще їх нiмцi об'їсти та в дерев'янi колодки взути. - Хай нам скажуть спасибi, Хомо! Чи їм самим вискочити б з нiмецьких наритникiв? Та нiзащо. - Так би й жили: наче дома, а насправдi - в наймах. А немає гiрше, як бути отак... бездомному!.. Пам'ятаєш, як старший лейтенант Брянський перед своєю смертю гукнув нам: "За Батькiвщину!.." I голос тодi в нього був якийсь не простий... Що то значить- Батькiвщина!.. Доки маєш її, ти багатий, ти й дужий, тебе й шанують... А не дай би бог її втратив, отодi вже, вважай, нема в тебе нiчого. Що ти без неї? Подумати страшно, Романе. Тодi б тебе i на цiй фермi псами зацькували. Кварти води не дали б... Волоцюга, сказали б, байстрюк, безбатченко, най його мамi. Блиснула вгорi запальничка, i Ясногорська побачила вусатi загорiлi обличчя, наче вилитi з червоної мiдi. Прикуривши, бiйцi знову загомонiли. - А так, дивись, Романе, тобi всюди i шана, i хвала. Тiльки лиш глянуть на твої погони, на п'ятикутну зiрку, на твiй ППШ - одразу капелюхи з голiв... - Тепер я знаю, Хомо, чому наш Брянський так сердився, коли ми натягала собi на голови трансiльванськi чабанськi шапки... Вигляд не той. Пам'ятаєш, як вiн заставляв нас гвардiйськi значки глиною терти... Теж неспроста. Хотiв, щоб хлопцi була хк орли, щоб усе ва них лежало по формi - Казав був: "Хай тебе люблять, хай тебе и бояться..." Ти їм слово скажеш, а вони вже бородами кивають: йо, мовляв, йо. Добре. Звiсно, на вiйнi як на вiйнi, iнодi й не хотiв би кого скривдити, а мусиш... Сiно ось чиєсь своїми кiньми згодовуємо... - Зате скiльки ми людей врятували! Йдеш - все пiсля тебе, як пiсля весняного дощу: повiтря свiже, земля зелена... "Iсторична мiсiя", -казав, бувало, Брянський... Брянський... Юрась... Ясногорськiй здавалось, що всюди вiн тут продовжує жити. Продовжує спонукати й пiдтримувати, дозволяти й забороняти, дiяльно втручається повсякчас в життя своїх бiйцiв. На подвiр'я неквапом в'їхав вершник, його окликнув невидимий серед пiдвiд вартовий: - Хто йде? Вершник, знаючи, видно, що вартовий уже впiзнав його i запитує бiльше для порядку, вiдгукнувся хмуро, неохоче: - Свої. По голосу Ясногорська впiзнала старшину. - Не заблудилися в степу, товаришу старшина? - уже привiтнiше запитував їздовий, що саме вартував. - Така тьма!.. - I, як на зло, нiде нiщо не горить, -сердчвся Ба-гiров, розсiдлуючи коня. - Ферми одна на одну схожi... Глухо, пусто, i собака не гавкне... Тiльки но колiях i орiєнтувався. - По колiях? - Атож. Води в них повно поналивало: блищать, свiтяться скрiзь, де ми проїхали. "Де ми проїхали - колiї свiтяться!" - зiтхнувши, подумала Ясногорська. V Прибуття в полк дiвчини, нареченої загиблого офiцера, стало подiєю. Заступник командира полку, гвардiї майор Воронцов, поклопотався, щоб Ясногорську, згiдно з її бажанням, призначили командиром санiтарного взводу саме в третiй батальйон, в той батальйон, де пройшов свiй бойовий шлях Брянський. Воронцова Шура впiзнала одразу. Вiн зовнi не дуже змiнився за цi роки. Тi ж сiрi, завжди настороженi очi пiд рудими кошлатими бровами. Велика лобата голова, що тепер уже, правда, зовсiм вилисiла. Спокiйнi, врiвноваженi рухи. Ясногорську немало вразило, що колишнiй сердитий полiтрук з перебитими ногами тепер навiть не шкутильгав. Третiй батальйон стояв у тимчасовiй оборонi серед степових горбiв та балок по виноградних плантацiях. Це було за кiлька десяткiв кiлометрiв на пiвнiчний схiд вiд Будапешта. Цiлими днями сiялись крiзь сiре сито осiннi дощi, а коли їх не було, то над полем вiд ранку до самого вечора бродили тумани. Роти, зарившись в мокрому глеюватому грунтi, коротали днi без особливих тривог. Ночами пiдiймалися на аврали: траншеї заливало водою. Пiхота вичерпувала її вiдрами, а мудриголови-мiнометники притягли собi звiдкись невеликий пожарний насос i викачували воду механiчним способом, хвальковито демонструючи перед сусiдами досягнення людської цивiлiзацiї. Мiномети стояли на вогневiй, мов панянки: всi дiд кокетливими парасольками, що захищали їх вiд дощу. Бiйцi до них i звертались, як до панянок, - тiльки па "ви": - Дозвольте перевiрити ваш прицiл... - Дозвольте вас протерти банником... В першi днi перебування Ясногорської в батальйонi їй довелось пережити немало прикростей. З рiзних бокiв на неї повели наступ нав'язливi поклонники з числа зовсiм юних офiцерiв, якi прибули в полк уже пiсля загибелi Брянського. Дiставши вiд дiвчини одкоша i все ж не втрачаючи надiї рано чи пiзно домогтися взаємностi, цi орли стали на диво часто хворiти. Шуру викликали то в одну, то в iншу роту: "Прийдiть, занедужав такий-то..." Воiга терпляче блукала по всiх пiдроздiлах, не виявляючи нiяких серйозних захворювань. Залицяльники були здоровi як бики. Водночас вона перевiряла особовий склад на знамениту "форму 20", нещадно ганяла неохайних за немитi руки, за нестриженi чуби, за бруднi казанки. На командний пункт поверталася стомлена, вся в глинi, бо хоч у пiхотинських траншеях i були настеленi дошки та гардеробнi дверi, проте рiдке болото чвиркало крiзь них до самих колiн. "Захворiв" якось i комбатiв старший ад'ютант, капiтан Сперанський. Вiн засiв у своєму блiндажi i весь день не виходив на бiлий свiт. Його "ламало й морозило". Увечерi в блiндаж до Ясногорської з'явився ординарець Сперанського: капiтан хворiє, просить зайти. Шура, набiгавшись за день по траншеях, мусила накинути на плечi шинель i знову йти. Наближаючись до ад'ютантової землянки, вона зачула там бренькiт гiтари. Проте, коли постукала в дверi, гiтара замовкла, а натомiсть почувся майже стогiн: - Да-а... В блiндажi було чисто, пахло парфумами, на столi горiла гiльзова лампа. Капiтан лежав на трофейних перинах, в головах у нього стояла блискуча, добута в бою угорська шабля. Треба сказати, що молодий капiтан мав репутацiю вiдважного офiцера. "Пика - як не трiсне", - подумала Ясногорська i, приховуючи роздратування, стримано запитала: - Що з вами? - Не знаю, Шуро, щось так... розумiєте... - Температурить? - Здається, температурить. Поставили термометр, змiряли. - Нормальна, - сказала Ясногорська неприязно. - Чого ви сердитесь, Шуро? - пiдвiвся на лiкоть Сперанський, i великi голубi очi його стали затягатись меланхолiйною поволокою. - Знаєте, яка тут нудьга... Яка собача нудьга сидiти в цих прокислих виноградниках!.. Рапорти та рапортички, слова живого не почуєш... - Ви задля цього присилали ординарця? - Шуро, а хоча б?.. Шура задихалась. - Капiтан... Капiтан... Ви - хам. Щоб не розридатись, вона швидко пiшла до виходу, притримуючи бiлими руками борти шинелi. На блiндажi в цей час загупотiло. "Пiдслухували в трубу, торти, - вилаявся в думцi Сперансьний. - Роздзвонять тепер..." Шура зайшла в свою вогку землянку. Долi, на брезентових носилках, спав санiтар, накрившись шапкою, Дiвчина добралась до своїх нар, роззулась i сiла, обхопивши руками колiна. Гiрка образа ятрила її. Навiщо вiн так робить? Хiба вона винна, що така собача нудьга в цих чужих виноградниках? Хiба вона прийшла сюди, щоб стати комусь лялькою i розвагою? Ткнувшись головою в колiна, вона тут уже наплакалася вволю, хлипаючи, як маленька. Наступного дня в батальйонi був Воронцов. Вiн зайшов з комбатом Чумаченком i до Шуриної землянки. - Не дуже тут затишно, - сказав майор, присiдаючи на нарах. - Як думаєш, Чумаченко? - Недуже. - Помiнятись би вам, га? Не згоден? Комбат почервонiв. - Так от, Чумаченко, щоб вам не мiнятись, ти сьогоднi ж накажи поставити сюди пiчку... Звичайну пiчку, Розумiєш? Може, тут ще доведеться пораненим лежати, а й дочка, бачиш, аж посинiла. Ясногорська справдi стояла блiда, з синiми смугами пiд очима. - Тодi ви були зовсiм iншою, - глухо заговорив майор, звертаючись до Ясногорської. - Пам'ятаєте, в ешелонi?.. Все гримiла своїми милицями через увесь вагон та застувала менi вiкно. Навiть сварилась. А тепер... - Я й тепер сварюсь, - скупо кинула Ясногорська. - Навчилась. - Звичайно, як не навчитись... Такi унiверситети... Клопоти новi... А тодi ви здебiльшого рюмали ночами та пригадували... - Я й зараз пригадую. - Що? - Так... всячину. - Примiром? - Примiром, вашу лебедину легенду. - А-а, легенду! Пам'ятаю. Нi, то не легенда... У них справдi так... - Справдi? - звела брови Ясногорська. - Тiльки один-єдиний раз? На все життя? - На все життя. - А потiм? Вниз головою? - Не слiд приймати це так близько до серця. Не забудьте, що лебедi - птахи. Чистi, красивi, оспiванi всiма поетами, але тiльки птахи. - А в людей? - А в людей так не може кiнчатися. Хiба нашi iнтереси обмежуються цим? Лебiдь!.. Лебiдь бачить тiльки свою пару, своє озеречко, а людина - ого-го! їй видно куди ширшi обрiї! I назад, i вперед. Хiба є хто на землi крилатiший за людину? Так-то, дочко... А як тобi тут у нас? - Добре. Чумаченко полегшено зiтхнув. - Навiть добре? - здивувався майор. - Не набридають, не в'язнуть? Дають вiдпочити? - Дають, - дiвчина зашарiяась, як яблунька. - А в мене iнформацiя iнша, -нахмурився замполiт, розглядаючи стелю землянки. - Я чув дещо таке... I ти, Чумаченко, чув? - Чув, товаришу гвардiї майор. Це дїйсно слабке наше мiсце: як оборона, так казяться. - Iз жиру вони в тебе казяться... Ах, лобуряки! Майор лаявся, проте злостi не чулося в його словах. Через деякий час весь командний пункт мав нагоду спостерiгати таке: замполiт, сутулячись, зайшов у блiндаж до капiтана Чумаченка, вигнав усiх i послав ординарця покликати сюди Сперанського. Ад'ютант пробiг, як на пожар, важко брязкаючи блискучими трофейними шпорами. Нiхто не знав, про що так таємниче розмовляв замполiт з бравим ад'ютантом сам на сам у комбатовому блiндажi. А бесiда була, видно, гарячою, бо за якийсь час Сперанський кулею вилетiв звiдти, червоний як рак, i тут-таки за будь-здоров вибанiгував свого ординарця, що перший попався йому на очi. А Чумаченковi замполiт наказав пiсля цього самому пройтись по стрiлецьких ротах, уважно обстежити здоров'я своїх юних лейтенантiв i, якщо знайдуться серед них пiдозрiло "хворi", негайно посилати в бойову охорону на поправку. - На грязi, - сухо звелiв Воронцов, знаючи, що в окопах бонової охорони грязюки було по пояс. - Там пройде. Пороки серця i всi iншi пороки як рукою зниме. Пiсля цiєї iсторiї Ясногорську називали в розмовах не iнакше, як Вiрною. Вiрна!.. Найбiльше радiли з цього її нового iменi мiнометники. Вони весь час десятками очей i вух стежили за її поведiнкою в батальйонi. I насамперед вони вважали б себе кровно ображеними, коли б Ясногорська - наречена їхнього славного командира! - дала пiдставу назвати себе не так. У Ясногорської з мiнометниками склалися особливi стосунки. По неписанiй i неказанiй угодi, дiвчина вважала цей пiдроздiл нiби своїм, а мiнометники вважали Шуру своєю. Роту по традицiї ще й досi багато хто називав ротою Брянського. Хоча в ротi вже було чимало нових людей, якi Брянського не застали, але, пiд впливом його вихованцiв, вони теж пройнялися високою пошаною до загиблого командира, вiдомого їм наче з пiснi. З вихованцiв Брянського в ротi ще залишились Роман i Денис Блаженки, телефонiст Маковей, веселий бiлкастий подоляк Хома Х'аєцький, старшина Багiров та декiлька iнших. З госпiталю, адресуючись на старшину, писав Євген Черниш. Здоров'я його кращало. Лейтенанта Сагайду контузило на Тисi, i вiн зараз теж вiдлежувався десь у госпiталi. Ротою тепер командував гвардiї старший лейтенант Кармазин, присланий з резерву. В батальйонi поза очi Кармазина частiше величали просто Iваном Антоновичем, може, з поваги до його педагогiчного минулого. До вiйни вiн був директором середньої школи десь на Чернiгiвщинi. Розважний, солiдний, рокiв за сорок, вiн мав у пiдлеглих i в начальства значний авторитет як знавець своєї справи та ще як людина суворо принципова. Коли мiж офiцерами виникала з якогось приводу суперечка, Iвана Антоновича звичайно обирали суддею. Брянського Кармазин знав дуже добре: обидва вони були ветеранами полку. Дружити мiж собою особливо не дружили, у взаєминах були стримано-коректними, а деколи Iван Антонович трохи навiть заздрив раннiй славi Брянського. Однак зараз до колишнього свого бойового колеги Iван Антонович ставився без усяких ревнощiв. Вiн анiтрохи не ображався тим, що теперiшню його роту i досi, за давньою звичкою, називають ротою Брянського. Коли Ясногорська приходила на вогневу мiнометникiв, тут уже все чекало на неї. Зеленi "самовари" з-пiд кокетливих парасольок наче привiтно всмiхались їй. Iван Антонович, покректуючи, вилазив з своєї землянки, витираючи стiни вузького проходу крилами своєї плащ-палагки. Вигляд старшого лейтенанта був такий щиро-привiтний, гостинний, що, здавалось, йому в руках бракує тiльки хлiба-солi на рушнику. Бiйцi з прихованою радiстю чекали, доки фельдшерка зайде в їхнi пiдземелля, огляне їх, огляне казанки, що горять на полицях, як сонце, натертi, звичайно, ради її вiзиту. Перевiряючи мiнометникiв на "форму 20", Ясногорська щоразу дивувалась, якi вони всi чепурнi, охайнi. Ставила їх взiрцем для решти пiдроздiлiв батальйону. Чи могла вона пiдозрювати, скiльки до її приходу тi нещаснi сорочки пеклися над полум'ям? Проте коли якось в одного з новеньких було випадково "виявлено", то почервонiла вся рота. Такий жах! Старший сержант Онищенко, парторг роти, не сходячи з мiсця, присягнув, що "бiльше цього не буде". Доки Шура перебувала на вогневiй, жодне погане слово не зривалося нi в кого з уст. Не лише розмови, а навiть погляди бiйцiв прибирали якогось цнотливого виразу. Найприємнiшим для Iвана Антоновича було те, що хлопцiв нiхто не попереджав заздалегiдь, щоб вони поводилися саме так. Виходило у них це само собою, просто тому, що перед ними була наречена їхнього героя командира, що вона була Вiрна, що вона своєю вiрнiстю й дiвочою чистотою теж пiдтримує в очах iнших честь i заслужену гордiсть їхньої роти. Буваючи в батальйонних тилах, Ясногорська нiколи не минала володiнь Васi Багiрова. її тягнуло сюди, яку рiдний дiм, з рiдними звичаями, спогадами, запахами... I хоча бiйцi-їздовi з почуття сором'язної делiкатностi нiколи першi не заводили розмови про Брянського, - Дiвчина з найнезначнiших дрiбниць помiчала, що Юрась тут i досi iснує i впливає на них. Привiтнiсть їздових нiколи не переходила в панiбратство. Може, стримували їх офiцерськi погони Ясногорської, чи просто якимсь людяним iнстинктом вони вiдчували, де тут повинна бути межа. Пристаркуватий ротний кравець довго вагався, доки, смiшно надимаючись, зважився-таки запропонувати Яс-ногорськiй свої послуги: - Давайте, я вам шинельку... трошки пiдправлю, перероблю. Шура глянула на свої довгi, пiдкоченi рукава i ледве стримала готовi бризнути радiснi сльози. Про неї дбали, за аеї пiклувалися з такою зворушливою нiжною незграбнiстю! З нагоди Шуриного приходу кухар мiнометникiв Гриша жарив i шкварив рiзнi делiкатеси, на якi тiльки вистачало у нього хисту. Подаючи Шурi печеню, вiн завжди вибирав для неї курячi пупики, мабуть, тому, що сам найбiльше їх любив. При цьому їздовi, якi пильно стежили за Гришею, ие помiчали з його боку жодного двозначного погляду, яким би вiн окинув стрункий дiвочий стан. Прислуговуючи дiвчинi, уперто косився неборака вiд спокуси вбiк, i це той самий Гриша, що мав у ротi репутацiю запеклого донжуана! Картоплю йому чистили завжди якiсь фарбованi вертихвiстки, що їх вiн i в безлюдних степових хуторах добував наче з-пiд землi, їздовi довго мiркували, чому iноземки так цiкавляться їхнiм куховаром, пронозуватим i сутулим, як сiльський дячок. Хома Хаецький чомусь вбачав причину цього в тому, що Гриша - горбатий. - Скiльки я знав горбатих, усе їм такi кралi попадаються, що ну! Сам Хаєцький був прямий, як струна. Накручуючiї свої вуса, вiн любив заводити з Шурою статечнi розмови про угорського адмiрала Хортi. Хому дуже цiкавило i навiть непокоїло, як це в країнi, де нема жодного моря, раптом править усiм - адмiрал. - Єй-же-єй, це непорядок, - пащекував Хома. - Що на морi? Там який-небудь навiть дурний адмiрал багато лиха не накоїть: потопить корабель, та й усе. А пусти такого правителя на сушу: незчуєшся, як потопить тобi весь народ! Пропускаючи роти через лазню, Шура ловила себе на тому, що неоднаково ставиться до всiх. Коли приходили митись мiнометники, то не могла втриматись, щоб не вибрати їм з пакункiв бiлизни, де краща, цiлiша, бiлiша. Частiше, нiж до iнших, забiгала до них запитати, чи досить гарячої води та мила. I хлопцi, рожевi вiд потилиць до п'ят, одвертаючись до стiн, кричали дружним хором: - Досить! Досить! Шура картала себе за те, що не може бути безсторонньою, i все ж таки - не могла. Та як же вона могла бути однаковою до всiх, коли Хома їй все-таки чимось ближчий, коли Вася Багiров, лаштуючи увечерi пiдводу спецiально для того, щоб вiдвезти Шуру звiдси на командний пункт, турботливо накидає дiвчинi на плечi палатку, як справжнiй рицарi Хто зна, де цей тесляр Крайньої Пiвночi мiг навчитися рицарських тонкощiв! Їздовому, який везтиме Шуру, Вася наказу