возiв, а зараз сам, загубивши коня, чвалав iз сiдлом на плечах, передаючи старшинам наказ "хазяїна": жодного ящика боєприпасiв не кидати. Хто подумає "розгубити" - трибунал. Багiров кидався в рiзнi боки, шукаючи кращого проїзду. Скрiзь було однаково. Лише в одному мiсцi вiн натрапив на польову бiльш-менш тверду дорiжку мiж виноградниками. Нею, здавалось йому, можна було б проїхати хоч з кiлометр в потрiбному напрямi. Зопалу вiн погнав коня на дорiжку, щоб розвiдати її до кiнця. Не встиг старшина проскакати десятка метрiв, як земля вибухнула пiд ним. Гострий бiль пронизав зiгнутi в стременах ноги до самих колiн. "Потрощило!" - майнуло в головi. Мацнув рукою - ноги були. Мерщiй вихопив їх iз стремен, 66 кiнь уже заточувався. Зiскочивши з сiдла, Вася спочатку не втримався на ногах вiд страшного болю i впав. Але ту ж мить звiвся на руки i акробатично, млинком перекинув власне тiло через себе вбiк, вихоплюючись з-пiд коня. Кiнь падав. Його права передня, вище копита, була зчесана, як бритвою. На щастя Багiрова, це була не осколкова мiна. "Мабуть, моя Катерина щаслива", - з вдячнiстю подумав старшина про свою кiровоградську молодичку. Кiнь стримано стогнав крiзь зуби. "Коли б не твоя нога, друже, поплатився б я своєю, - думав Вася, добуваючи пiстолет. - Коню, коню! Якби були конячi протези, залишив би я тебе жити. Але пробач!" I Вася вистрiлив коневi мiж вуха. Знявши сiдло з убитого коня, старшина повернувся до своїх. - Що з вами, старшина?-вигукнув Хаєцький, приглядаючись у вечiрнiх сутiнках до Багiрова. -То пiд вами трахнуло?.. Ви увесь в сажi, як вiдьмак З димаря! - Одмиюся... В Дунаї, - вiдповiв Вася. I, витираючись, старшина виклав їздовим свiй новий план. Цi плани, iнодi майже фантастичнi, родились у нього в головi один за одним. I що бiльше складнiшали обставини, то бiльше було планiв. Найновiший полягав ось у чому. Одночасно пробитися всiм пiдводам - неможливо. Це вже видно з усього. На хуторянських волiв тем марнi надiї: тiльки-но стемнiло, голоногi погоничi розбiглися хто куди, гармашi випрягли круторогих "му-два". Але й випряженi, вони не могли вже зiйти з мiсця. Отже, надiя все-таки тiльки на себе та на своїх коней. Iван Антонович уже, мабуть, виглядає їх з "огiрками". Багiров пропонує: з усiх шести пiдвiд вибрати наймiцнiших коней, запрягти в один вiз i тягти його таким цугом до шосе. Потiм так само брати другий, третiй, доки не виволочуть до останнього. Цей простий спосiб дав несподiванi наслiдки: уже опiвночi перша пiдвода була на Будапештському шосе. Це вже багато значило: на пiдводi десять ящикiв, сотня мiн. Метод Багiрова незабаром пiдхопили всi. Мабуть, нiде доцiльна думка, свiжа iнiцiатива не поширюється з такою блискавичною швидкiстю, як на фронтi. I скiльки таких дрiбних зерен, кинутих в бойовому розпалi безiменними трудiвниками армiї, давали в найкоротший строк буйнi сходи. Все бiльше й бiльше пiдвiд i гармат, глибоко прооравши в темрявi трясовинне поле, виїздили на шосе. Як не дивно, але армiйськi конi тягнули краще, нiж фермерськi круторогi. Може, тому, що конi, розумiючи мову бiйцiв, напинались i вiдпочивали по єдинiй командi. На свiтанку Будапештське шосе було вже загачене гарматами i важкими транспортами з боєприпасами. Жодна пiдвода не йшла назустрiч, на схiд. Все гримiло, спiшило, рвалося на Дунай. Х В кiнцi листопада 1944 року вiйська 3-го Українського фронту форсували Дунай на пiвднi Угорщини, пiд Югославiєю. Створивши перший задунайський плацдарм i захопивши важливi мiста: Мохач, Печ, Батажек, вiйська фронту повели наступ на захiд, мiж озером Балатон та рiкою Дравою, i на пiвнiч - мiж Балатоном i Дунаєм. - З усiх наших фронтiв ми тепер найзахiднiшi, - жартували офiцери. - Перевалили за 19-й меридiан. Уже через кiлька днiв навального наступу на пiвнiч, вздовж правого захiдного берега Дунаю, радянськi вiйська опинилися за пiвсотнi кiлометрiв вiд Буди. В столицi почалася панiка. Заводчики й комерсанти тiкали на захiд. Вверх по Дунаю поспiшно вiдпливали кораблi, навантаженi державним добром. Пливли проти течiї по темному, важкому Дунаю, як по хмарi. Водночас нiмецьке командування зривало новi свої дивiзiї з Iталiї та з союзницького фронту i кидало на Дунай. В цi днi на ворога звалився ще один приголомшливий удар. На пiвнiчному сходi вiд Будапешта вiйська 2-го Українського фронту також перейшли в наступ, прорвали оборону i насувались на столицю. Радянськi танки, пробиваючись лiсисто-гiрською бездорiжною мiсцевiстю на пiвнiч вiд Будапешта, досягли Дунаю. Тим часом нижче по Дунаю, на пiвдень вiд Будапешта, сапери протягом одної ночi навели переправу. Частини, перехопившись на захiдний берег, з'єднались в районi озера Веленце з "задунайцями", що наступали з пiвдня. Полк Самiєва всi цi днi вiв бої вподовж однiєї з шосейних магiстралей, що йшла до столицi з пiвнiчного сходу. Отямившись пiсля перших ударiв у днi прориву, ворог чинив дедалi упертiший опiр. То на однiй, то на iншiй дiлянцi вiн, при пiдтримцi "королiвських тигрiв", переходив у контратаки. Проти "королiвських тигрiв" з нашого боку почали застосовувати не лише спецiальну протитанкову артилерiю, а й артилерiю важких систем. Можна було бачити в степу танковi башти, знесенi, вiдкинутi вибухом вiд такого "тигра" далеко вбiк. Доводилося штурмувати кожну ферму, кожне мiстечко, просуваючись вперед кiлометр за кiлометром. В населених пунктах стало дедалi бiльше зустрiчатися бiженцiв з Будапешта. Якось на подвiр'я, де зупинився Багiров iз своїми бiйцями, зайшов високий, iнтелiгентної зовнiшностi дiдуган з паличкою в руцi, у широкому, кофейного кольору макiнтошi. Вiтаючись, вiн гречно, але без запобiгливостi, пiдняв фетровий капелюх, вiдкриваючи сиву лев'ячу шевелюру, зачесану набiк, як у росiйських художникiв минулого столiття. Смугляве, з орлиним носом обличчя iноземця ще зберiгало слiди колишньої вроди. Прибулий досить вiльно розмовляв по-росiйському. - Прошу, панове, у вас є кухня? - запитав вiн. - У нас усе є, - вiдповiдали бiйцi. - А тобi що?.. - Я хочу вам рубати... вогонь. Пробачте, дрова, - запропонував свої послуги старий. Куховар Гриша з недовiрою поглянув на його бiлi руки, iнтелiгентне обличчя з мiшками пiд очима. - Про мене - погрiйся, -сказав Гриша. -Розламайся в порядку фiзкультури. Зацiкавленi їздовi зiйшлись подивитися, як капiталiст буде рубати. Вони не мали сумнiву, що перед ними саме капiталiст, власник якого-небудь розбомбленого пiдприємства. Угорець поклав свою елегантну паличку, пригладив борiдку i, намагаючись приховати замiшання, бадьоро взявся за сокиру. Уже з того, як вiн її тримав, було видно, що цей дроворуб небагато врубає. А Гриша умисне пiдмостив йому таки дебелу колоду. Угорець заходив до неї з рiзних бокiв, хижо нацiлявся i цюкав. Колода тiльки перекочувалася з мiсця на мiсце, цiла-цiлiсiнька. Бiйцi чмихали. Невдалий дроворуб скоро впрiв. Хаєцький не мiг далi байдуже дивитись на його самокатування. Вiн кинув батiжок, плюнув у долонi. - Ех ти, Європа!.. Дай-но я цюкну! Угорець, нiяково посмiхаючись, передав подоляковi сокиру. - Гех, - хекнув Хома, розмахуючись з-за плеча. Сокира впилася в дерево. - Гех! - вигукнув боєць, розмахуючись вдруге. Колода репнула, як гарбуз. За якусь хвилину Хома пощепив її на трiски. Угорець зачудовано дивився на бiйцеву роботу. - У вас золотi руки, - захоплено сказав вiн. Хаєцький, улещений такою похвалою, глянув на свої шкарубкi, вкритi мозолями долонi. Золотi... - Ти хто? - запитали угорця. - Капiталiст? Комерсант? Старий усмiхнувся. - Я артист, - вiдповiв вiн. - Людина вiльної професiї. Живописець! - А чого ж тобi заманулося дрова рубати? Старий гiрко зiтхнув. - Що ви питаєте? - заступився за нього Хома. - Чи не бачите, що вiн припухає? Гам-гам нинчен!.. - Гам-гам? - запитав куховар. - Говори прямо! - Так... Я з Будапешта. Бiйцi знали, що бiженцi жорстоко бiдують. - Ходiмо... Заправишся. Людину вiльної професiї повели до кухнi. За столом старий став докладно розповiдати про себе. Звати його Ференц. Вiн був одним з тих численних мешканцiв угорської столицi, якi, рятуючись вiд терору салашистських банд, тисячами залишали рiдне мiсто i мандрували в сiльськi провiнцiї. В першу свiтову вiйну Ференц три роки вiдбув у росiйському полонi. - Ваш народ щирий i великодушний, - говорив художник, витираючи хусткою вуса. Вiн розповiв, як йому довелося одного разу їхати в теплушцi вкупi з говiркими українськими селянками. Пожалiвши обшарпаного солдатика, вони ткнули йому великий окраєць хлiба, хоча тодi i в Донбасi було з хлiбом сутужно. Минуло понад чверть столiття, а старий i досi не мiг забути того окрайця. - Може, то якраз моя матуся, - задумливо сказав куховар. - Вона жалiбна... Всiм би допомогла... - Вашi не раз допомагали народам, - розмiрковував далi Ференц. - Ось тепер вашi армiї проливають кров на полях нашої Унгарiї. Хто скаже, що це кров егоїстiв? В Будапештi радiо щодня розпиналося: "Зi сходу насуваються азiатськi варвари! Рятуйтесь, угорцi!.." Тодi я сказав: "Я знаю, якi це варвари. Я жив мiж ними три роки, наче мiж братами... Не вiд них нам треба рятуватися". Вiльний художник, правдивий i безкомпромiсний, вiн не щадив у розмовах салашистiв. Це не могло минути безслiдно: над ним нависла загроза арешту. Довелося ховатися вiд переслiдування в рiзних районах мiста, по бункерах та пiдземеллях. Йому допомагали численнi знайомi. В Будапештi десь зостались його дочка i маленький онук, а зять загинув в Iнтернацiональнiй бригадi в Iспанiї. - Всi чеснi люди в Унгарiї, - говорив Ференц, - чекають вашої армiї. Я мадьяр, я патрiот, i вiрте моєму серцю. Художник розповiдав бiйцям про життя в Будапештi, про Салашi, якого вiн вважав своїм особистим ворогом. - Бандит, кримiналiст, нiмецький наймит! - I Фе-рснц, на велику втiху бiйцям, лаявся мiцною росiйською лайкою, йому було вiдомо, що Салашi, верховода "Схрещених стрiл", ще за регентства Хортi Мiклоша не раз попадав до в'язницi, а якось навiть до божевiльнi. - Дивно, що фашизм виносить па поверхню саме таких дегенератiв, - мiркував художник. -Дегенерат Гiтлер, морфiнiст Герiнг, тупий розбiйник Салашi... Мабуть, сама гнила атмосфера фашизму розплоджує такi мiкроби. Але справжня демократiя уб'є їх, немов сонце!.. Ференц, розвеселившись, розповiв бiйцям казус, вiдомий цiлому Будапештовi, про те, як Салашi виступав по радiо. - Румунiя продала нас i всю Європу! - кричав Салашi одного дня. - Вона капiтулювала перед червоними вiйськами! Мадьяри, берiть приклад з непохитної, кам'яної Фiнляндiї! А наступного дня капiтулювала i "кам'яна Фiнляндiя". Гiтлерiвцi пiсля цього випадку не пiдпускали свого холуя до мiкрофона. Захопивши владу, Салашi i його поплiчники влаштували в Будi, в королiвському палацi, комедiю присяги перед короною св. Стефана. Хiд церемонiї транслювали по радiо. Раптом, коли салашистський диктор на хвилину замовк, з ефiру пролунав чийсь iнший грiзний голос: - Мадьяри! Пригадайте, як Салашi в червнi тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року стояв перед судом!.. Салашистськi шпики збилися з нiг, шукаючи цього невiдомого патрiота, що, ризикуючи життям, мужньо звертався до народу з ефiру. - Знайшли? - нахмурився Хома, уважно слухаючи художника. - О нi! Нелегко знайти, неможливо знищити того, кому симпатизує народ! Його не було нiде, i вiн був скрiзь. - Молодцi, не виказали! - повеселiшали бiйцi. - Значить, i у вас там є такi, що не дрiмають... - Голос невiдомого патрiота був голосом самої правди, - вiв далi Ференц. - Я сподiваюсь, що цей пройдисвiт Салашi знову колись стане перед судом, як у тисяча дев'ятсот тридцять восьмому роцi. На цей раз - перед судом нашого народу. - Тiльки тепер його треба краще судити, - зауважив Хома з апломбом досвiдченого юриста. - Що то за суд, коли живим випустили! Художник сподобався бiйцям. Поступово вiн звикся з ними, прикотив звiдкись свiй дитячий вiзок з рiзним скарбом: сувої полотна, фарби, папiр... Iншого майна у Ференца не було. На дозвiллi вiн показував бiйцям свої альбоми з етюдами Будапешта. Це були зарисовки руїн-окремi пощербленi фронтони, альтанки, деталi храмiв. Пiд якимись руїнами над Дунаєм стояв угорський пiдпис. - "Розгнiваний Дунай", - гiрко переклав художник. - Це мої звинувачення. В новiй, демократичнiй Унгарiї я пред'явлю цi етюди суддям. Ференц намагався у всьому допомагати бiйцям, бо не хотiв задарма їсти їхнiй хлiб. Хоч вiн був зовсiм непрактичний, бiйцi належно оцiнили вже саме прагнення Ференца чесно трудитись, стати їм на помiч. Вони не кривдили старого, i, коли сiдали їсти, кожний закликав Ференца до свого казанка. Те, що вiн без кiнця вихваляв свою Унгарiю, з якою вони воювали, якось не ображало бiйцiв. - Ми поважаємо патрiотизм у всякiй нацiї, -заспокiйливо говорив художниковi старшина Багiров. - Бо ми самi патрiоти. Найчастiше Ференц сiдав до Хоминого казанка. З подоляком вiн, видно, почував себе найвiльнiше. Хома, який умiв з кожного покепкувати, водночас викликав i загальну симпатiю до себе своїм гумором та затятим колективiзмом, що, здається, вже сидiв йому в кровi. Якось Хома виявив бажання, щоб Ференц змалював його на пам'ять нащадкам подiльської Вулиги. Художник охоче згодився i за кiлька хвилин увiчнив Хому на аркушi цупкого паперу. Позуючи, повнощокий, булькатий Хома надимався ще бiльше, "аби бути страшнiшим". Вiн неодмiнно хотiв бути з конем i, тримаючи свого сiрого за повiд, раз у раз потайки щолгав його в зуби для того, щоб кiнь вийшов баским. Лiву руку Хома вiльно поклав на рукоятку трофейного кинджала, що висiв у нього при боцi. Вуса вгору, шапка-вушанка - чортом набакир. - Малюй, щоб на Котовського був схожий, - замовляв Хома. - Коневi - шию дугою!.. Подоляк дувся i робив страшнi очi. Але художник, замiсть погрозливої войовничостi, надав його обличчю виразу беззлобної веселої лукавостi. Незважаючи на таке свавiлля, Хома, розглянувши свiй портрет, зостався вдоволений. - Схожий! - сказав вiн. - I вуса, i кiнь, як живий... Ач, як басує... Ти, Ференц, маєш добрячi руки! -Хома на художника "тикав". Вiн взагалi чомусь тикав на всiх iноземцiв. - Прямо скажу, Ференц, що ти маєш... срiбнi руки! Кесенем сипе - красно дякую! Ференц, усмiхаючись, мимохiть глянув на свої бiлi, наче справдi срiбнi руки. XI Противник поспiшно вiдходив на Будапешт, мiнуючи позад себе шосе. Мiнометники рухались полем з трубами i лафетами на плечах, не пiдкладаючи в'юкiв. Знали, що незабаром зупиняться на новому рубежi, щоб вiдбивати наступну контратаку. Всю нiч пiхота вела бiй за населений пункт, який височiв попереду фабричними димарями. Пiхотинцi, пораненi вночi, бредучи назустрiч, говорили, що то вже виднiються димарi далеких пiвнiчно-схiдних околиць Пешта. Ранок був сiрий, похмурий. Сiкло холодним, гострим дощем. Земля бралася ожеледицею. Обмерзла кригою, озимина ламалась пiд ногами бiйцiв, як зелене скло. Палатки торохтiли на людях, переламуючись при кожному поруховi. Поруч мiнометникiв полковi артилеристи верхи на конях тягнули гармати. Вершники, пустуючи, запевняли, що їм iз сiдел уже видно голубий Дунай. Лейтенант з батареї, Саша Сiверцев, наздогнав Черниша, весело поздоровкався. Вони разом лежали в госпiталi, разом повернулися в полк. - Ти, Женю, сяєш на все поле, як у панцирi, - казав Сiверцев, торкаючись рукою обмерзлої блискучої шкiрянки Черниша. - 3 ким шухнув? - З Григоряном за шинель... Прогадав? - Це залежить вiд того, як ти себе вночi почуваєш... Зубами здорово клацаєш? - Що ти!.. Буває навiть жарко! - Та я бачу - ти сьогоднi весь пашиш, весь цвiтеш. Тут щось не те, друже!.. Женя жартома стусонув товариша межи плечi. Може, тому, що Сiверцев майже вгадав. Останнiми днями Черниш справдi був у безпричинно райдужному настрої. Не знав, звiдки це походить, чи, може, просто не хотiв собi зiзнатися до кiнця. Вчора увечерi вiн знову розмовляв на КП з Ясногорською. Це була звичайна розмова про те, як вiн у госпiталi впорядковував записи Брянського перед тим, як послати їх в наркомат. - Скiльки там думок! - вирвалось у нього. - Яких багатих думок! - Ви думаєте, що буде ще колись вiйна? - запитала, хмурячись, Ясногорська. - Я цього не хотiв би... Але наш досвiд, здобутий кров'ю, варто зберегти. До того ж це - пам'ять. Шура зiтхнула. - Женю, - сказала йому пiсля тривалої паузи, - ви... справжнiй друг. Вiн iшов на вогневу i чув, як бринять йому цi слова в темрявi осiнньої ночi. Стало наче розвиднятися, i вже не було навкруги нi мряки, нi холоднечi, нi безпросвiтної погрозливої тьми... Серце безпричинно спiвало, i життя, як земля до сонця, поверталось до нього своєю найкращою стороною... Замiсть ракет, що розтинали нiч, уже висока зоря ввижалась попереду, займаючись свiжо, яскраво, по-весняному... Нi, вiн нi в чому не хотiв зiзнатися, навiть самому собi. - Про що ти задумався. Женю? - Так, про Дунай... Який вiн весною... Маковейчик, який, по-твоєму, вiн весною? - звернувся лейтенант до свого телефонiста, що ступав поперед нього з котушкою на спинi. Боєць обернувся, радiсний, червоний, натрьо-паний дощем. Брови його змерзлися. - А вiн такий, як Днiпро, товаришу гвардiї лейтенант... - Еге, ти ж днiпряк... - Не зовсiм, товаришу гвардiї лейтенант... Ми вiд Днiпра кiлометрiв двадцять. У нас у степу рiчки зовсiм нiякої нема. I село зветься Сухеньке. Була, кажуть, колись рiчка Восьмачка, так випила її баба Приймачка... Отака була в баби жага... А одного разу мати взяла в колгоспi коней, i ми поїхали на зеленi свята в Переволошину до тiтки в гостi. Знаєте Переволошину, де Меньшиков Мазепу та шведiв потопив? - Знаю, - смiється Черниш. - Так от, їдемо ми, степ, сонце палить, жайворонки пурхають... Враз бачу перед собою далеко - бiло-бiло, а ще далi - синьо-синьо, наче льони цвiтуть при самiй землi!.. "Мамо, -питаю, -то льони цвiтуть?" А мати смiються. "То, - кажуть, - Днiпро". - "А чого вiн такий синiй?"-"Вiд неба", - кажуть. - То ти думаєш, що й Дунай такий? - А чого ж... Влiтку, може, й такий... Вiд неба. Небо скрiзь синє, голубе... - Зараз вiн як сталь, -задумливо втручається Саша Сiверцев. - Як Нева. - Сiверцев родом ленiнградець. - Знаєш, у рiчок, як i в людей, час вiд часу змiнюється настрiй. Ясно - голубiють, похмарить - темнiють... З-за цегляних будiвель селища виринула в поле пiдвода, запряжена важкими мадьярськими битюгами. Коли вона пiд'їхала ближче, переднi мiнометники обступили її. Черниш здалека впiзнав на пiдводi Шовкуна з аотоматом за плечем. У руках Шовкун тримав туго напнутi вiжки. Вуса його були обмерзлi, а обличчя суворе, сердите. Iван Антонович, зупинивши пiдводу, схилився над нею, щось розглядав. Пiдiйшовши, Черниш здригнувся: пiд вiдкинутою плащ-палаткою лежали Сперанський i Ясногорська. Вони лежали поруч, обоє блiдi, нерухомi. Сперанський дивився кудись убiк диким, безтямним поглядом i ледве чутно стогнав. Ясногорська, здавалось, не дихала. Вона була смертельно блiда, бiла як мармур. Лежала без берета, коса сповзла їй на груди i взялася сивим намерзом. Побачивши над собою Черниша, дiвчина ледь помiтно здригнулась. - Женю... - прошепотiла вона безкровними губами. -Женю... I замовкла, дивлячись на нього тоскно, по-сестринському, немов, прощаючись, хотiла про щось попередити, вiд чогось застерегти. - Поганяй та оберiгайся мiн, - гукнув Iван Антонович Шовкуновi, i Шовкун рушив. Iван Антонович, взявшись за рiжок дубленої плащ-палатки, одкинутої над Ягногорською та ад'ютантом, накрив обох, наче лядою. Черницi iшов темний як нiч. Трiщав чобiтьми по зелених крижаних шпичаках. Що вона хотiла йому сказати? Чому так тоскно дивилася своїми довiрливими, скаламученими болем очима з-пiд безсило приспущених вiй? - Видужають, знов повернуться в полк, - глухо говорив Саша Сiверцев поруч, а Чернишевi здавалось, що голос лине здалеку. -Ми ж повернулись... Черниш мовчав, зрiдка на ходу озираючись. Пiдвода сховалась у вибалку. Понад шосе бовванiли окутi кригою телеграфнi стовпи, вигинаючись по горизонту. Противник не встигав їх спилювати. Далеко на лiвому фланзi, погойдуючись, сунули через рiллi сивi танки. Розсипавшись по всьому полю, брели у напнутих плащ-палатках пiдроздiли бiйцiв, подавшись проти вiтру вперед i здалеку нагадуючи собою сiрих горбатих степових орлiв. Згодом Черниш дiзнався вiд комбата, як все це сталося. Вночi капiтан Сперанський, обходячи бойовi порядки, напоровся на мiну i пiдiрвався. Ясногорська в цей час була в однiй iз стрiлецьких рот поблизу. Почувши вибух, а потiм крик пораненого, вона кинулась туди. Було дивно, що вона й сама не пiдiрвалась. Сперанському посiкло ноги. Шура заходилась тут же, на мiсцi, перев'язувати. Тим часом противник, що засiв неподалiк у цегляних будiвлях околицi, вiдкрив вогонь з кулеметiв, цiлячись в темрявi туди, звiдки чувся стогiн i зойки пораненого. Ясногорська взяла капiтана на спину i поповзла. Незабаром її теж поранило-в руку, вище лiктя. Рука пiдломилась. Сперанський, очевидно, здогадався, що сталося, i наказав їй залишити його i повзти самiй. Ясногорська вiдмовилась. Сперанський стогнав i брутально лаявся. Шура мовчки намагалася волокти його однiєю рукою. На цьому їх i застали пiхотинцi, посланi назустрiч командиром стрiлецької роти. Один поклав собi капiтана на спину, другий вхопив Ясногорську прямо на руки, як дитину, i кинувся з нею до окопiв. Уже перед самим окопом її поранило вдруге двома кулями: однiєю - в стегно, другою - в праву руку, якою вона трималась, мiцно обнявши солдата за шию. Солдатовi тiльки обсмалило потилицю. Шовкун роздобув у мадьяра пiдводу i поклав обох - i Ясногорську, i ад'ютанта. Лежачи поруч, вони не прохопилися жодним словом про минуле, хоч Сперанський до останнього часу мав пiдозру, що саме Шура тодi поскаржилася на нього Воронцову. Але то було таке далеке, таке дрiбне!.. Тепер їм було зовсiм не до того. XII Будапешт був оточений. Вже 24 грудня 1944 року зав'язались бої на околицях мiста, почався славнозвiсний Будапештський штурм. Оборонi Будапешта нiмецьке командування надавало г.еличезного значення. Розташований на вузлi 26 залiзниць i шосейних шляхiв, Будапешт з стратегiчного погляду являв собою своєрiднi ворота в Австрiю, Чехословаччину, в пiвденнi провiнцiї самої Нiмеччини, що їх до останнього часу нiмцi вважали своїм найглибшим тилом. Падiння угорської столицi неминуче вибило б з ладуостаннього найзапеклiшого сателiта Нiмеччини. З падiнням цього мiста похитнувся б весь пiвденний фланг нiмецького фронту, який ще й досi нависав над Балканами. Тому не дивно, що нiмецько-фашистське командування стягувало пiд Будапешт численнi вiйська, перекинуло сюди найкращi свої резерви. Нiмецькi генерали погрожували дати Радянськiй Армiї пiд стiнами Будапешта нечуваний реванш за Сталiнград. Бiйцi подейкували, що хтось уже читав нiмецькi, як завжди безграмотнi, блазенськi листiвки, в яких фюрер нiбито похвалявся: "Берлiн здам, а 3-й Український в Дунаї покупаю". I ось тепер це колосальне мiсто в двiстi квадратних кiлометрiв територiї, начинене вiйськами й технiкою, з дiючими заводами, якi ще випускали танки й снаряди, опинилося затнснуте в залiзнi лещата. Цiлу нiч з 28 на 29 грудня i ранком 29 грудня армiйськi потужнi радiомовнi станцiї з передової лiнiї фронту безперервно передавали оточеним звернення радянського командування. Диктори в шинелях повiдомляли, що 29 грудня, об 11 годинi за московським часом, в розташування противника прибудуть з радянського боку парламентери вручити оточеним ультиматум. Щоб зберегти Будапешт, врятувати вiд загибелi його iсторичнi цiнностi, пам'ятники культури й мистецтва, щоб уникнути численних жерта серед мирного населення, - радянське командування пропонувало оточеним гуманнi умови капiтуляцiї. 29 грудня об 11 годинi в напрямку Кiшпешта виїхала легкова автомашина. Над нею майорiв великий бiлий прапор. В машинi їхав офiцер-парламентер з текстом ультиматуму, пiдписаного командувачами обох Українських фронтiв. Скрiзь понад шосе, де проїздила машина парламентера, наставала тиша: нашi бiйцi ще заздалегiдь дiстали наказ припинити вогонь у цьому районi. Нiмцям також був добре вiдомий маршрут радянського парламентера. Бiлий прапор над машиною було далеко видно. Проте коли машина в'їхала в розташування ворожих передових позицiй, з усiх вiкон i горищ прямо по склу кабiни сiконули нiмецькi кулемети. Парламентера було вбито. В цей же час по той бiк Дунаю, в Буду було направлено другого парламентера з перекладачем. Тут подiї розгорнулись iнакше. Нiмцi пропустили парламентера через переднiй край i направили в свiй штаб. В штабi командування заявило парламентеровi, що воно вiдмовляється прийняти ультиматум. Офiцера ввiчливо вiдпустили. Виходячи з штабу, вiн не знав, що, випереджаючи його, по кабелях летять уже на переднiй край вiроломнi накази тих, що тiльки-но з ним розмовляли. I коли вiн, високо пiднявши бiлий прапор, повертався уже в нашу зону, в спину йому було вiдкрито вогонь. Парламентер упав, обливаючись кров'ю. Вiдкрити вогонь по беззбройному парламентеру - так могли вчинити тiльки фашисти. Розбоєм вони починали, розбоєм i кiнчали. З давнiх-давен у всiх вiйнах парламентери користалися правом недоторканостi. А тепер вони пiдпливали кров'ю на правому i на лiвому боцi Дунаю, в передмiстях європейської столицi. Впали на мокрий брук посiченi бiлi прапори, якi були пiднятi, щоб дарувати життя тисячам людей, врятувати вiд руйнацiї величезне мiсто. Тепер залишилось одне: карати. Пiдле вбивство парламентерiв викликало гнiв, хвилю обурення серед наших вiйськ. Самовидцi їхньої смертi - бiйцi-передовики - похмуро поглядали з-пiд вушанок на чуже безкрає мiсто. Сердито набивали диски, заряджали важкi гармати. Гармашi з гуркотом вкочували на руках артилерiю в пiдвали, на подвiр'я, за кожну будiвлю. Пiднялися тисячi жерл, чекаючи команди. - Тримайся, проклятий гадючник! - говорили бiйцi. - Пощади тепер не жди! Вбивство парламентерiв було провокацiйним викликом. Армiя вандалiв, загнана в безвихiдь, залишалась i тут вiрною собi. Вона не дорожила нiчим. Що їй було до цього мiста, до його мешканцiв? Приречена на загибель сама, вона все хотiла б потягти за собою в прiрву. Вона кинула виклик... I тисячi радянських гармат вiдповiли на нього. Як живi, задрижали сiрi квартали. Загуло, розпiкаючись, вологе повiтря. Будапешт, викидаючи велетенськi язики полум'я, огорнувся їдким димом-гаром на п'ятдесят днiв i ночей. XIII Зав'язалися бої у кварталах, в умовах сучасного європейського мiста. Вiд початку мiських боїв у мiнометнiй ротi Брянського сталося чимало змiн. Тепер вона вже не подiлялася на "тил" i вогневу. В мiських умовах зникла потреба в такому подiлi. Тепер пiдроздiлам постачали все необхiдне безпосередньо з полку. Взагалi тут весь гнучкий армiйський органiзм зiмкнувся тугiше, скоротився, як м'яз. Штаби й тиловi бази, якi в польових умовах, згiдно з статутом, розташовувались на певнiй вiдстанi вiд фронту, зараз дiстали можливiсть базуватись бiля самого переднього краю, в сусiднiх кварталах. Командир роти Кармазин, зiбравши всю роту докупи, перетворив i їздових на вогневикiв. Старшина Багiров тимчасово виконував обов'язки командира взводу, а потай мрiяв, що йому дадуть штурмову групу, власне, такi штурмовi групи були вже готовi серед мiнометникiв: у вiльнi години сам Багiров навчав їх мiського бою "за сталiнградськими правилами". В тилах зостався один Гриша, який замiнив на батальйоннiй кухнi контуженого куховара. Черниш, як i ранiше, займався переважно коригуванням. його роботi навiть вибагливий Iван Антонович дав позитивну оцiнку. Сьогоднi Черниш стояв на горищi високого будинку i вiв спостереження крiзь маленьке дахове вiкно. Об'єктом його спостережень було одне з мiських кладовищ. Воно лежало через квартал попереду, обгороджене кам'яним муром. Навпроти муру, по цей бiк вулицi, засiли в руїнах цегляних будинкiв стрiлецькi пiдроздiли батальйону. Чернишевi з його спостережного пункту вiдкривалася панорама великого мiста. Пiсля кiлькатижневих дощiв, туманiв та мряк нарештi стало на годинi, i в ясному повiтрi над Будапештом з ранку до ночi висiла наша авiацiя. Оточене мiсто ще курилося сотнями заводських димарiв, зведених догори, як жерла величезних фортечних гармат. На тих заводах i досi виробляли танки, броньовики, тисячi снарядiв для обложених вiйськ. Радянськi авiатори то в одному, то в iншому районi мiста з важким гуркотом опускали бомби на воєннi цехи. Здавалось, лопається земна кора до самих глибин. Язики ясних денних пожеж вихоплювалися то тут, то там над строкатим бескеттям незлiченних кварталiв. Небо, не хмарне i не блакитне, було затягнуте якимось високим, пiдстратосфернйм бiлим покровом, i промiння срiблястого холодного сонця лилося крiзь нього, наче крiзь грандiозний матово-бiлий абажур. Пiд молочним промiнням тьмяно полискували численнi дахи, куполи, водонапiрнi башти, що височiли над кварталами, немов велетенськi фаустпатрони. I так до самого обрiю - скiльки сягало око - кам'янi яруси вищих i нижчих кварталiв, вежi, шпилi, куполи храмiв, заводськi димарi, i знову кам'янi застиглi каскади по той бiк Дунаю, на загадкових висотах Буди. Канонада не замовкає нi на мить, методично гуркаючи i гуркаючи, наче працюють колосальнi каменедробильнi тарани, заведенi раз назавжди. Над ближчими кварталами - запах толу, кружляє сажа... Увага Черниша прикута до кладовища. Закусивши в зубах давно погаслу цигарку, вiн припав до вузького вiкна. Вiн обшукує поглядом той прямокутник, що лиснiє мармуровими плитами, надмогильними стовпцями, бiлiє крилатими серафимами. Лейтенант знає, що за кожним тим благодушним серафимом причаївся автоматник. Черниш шукає ворожих кулеметiв. Командир стрiлецької роти чортихався по телефону з самого ранку, що кулемети противника зв'язують йому руки. Чернишевi вже вдалося подавити кiлька вогневих точок, але натомiсть оживають iншi. В правому кутку цвинтаря темнiє кругла капличка.,. Ось погляд лейтенанта впiймав на її пiддашку короткий, ледве помiтний спалах. Швидко обчисливши данi, Черниш гукає Маковейчику: - Передай! Маковейчик прищулився пiд кроквою над апаратом. Серйозний, зосереджений, чаклує в трубку цифрами. Лейтенант, нервуючись, стежить, як мiни вже вибухають навколо каплички. Нарештi, одна - в дах. - На! - випускає крiзь зуби Черниш. Капличка димиться. На цьому ж горищi, бiля другого вiкна, стоїть лейтенант Сiверцев. Вiн веде спостереження за iншим сектором, збираючи данi для своєї батареї. Iнодi вiн гукає до Черниша: - Яка там видимiсть у твiй телескоп? - Багато нечистi бачу. - I що ти їй? - Викурюю потроху. В цей момент дах мад ними розчахується вогнем, наче в нього б'є блискавиця. Саша Сiверцев завбачливо падає, закриваючи голову руками, немов тiльки її й береже. Важка мiна вибухає вгорi, на кроквi, осяявши на мить усе горище. Просвистiли осколки в хмарi диму й пилюки. Саша пiдводиться, протирає запорошенi очi... - Ти живий? - гукає з тривогою до Чорниша. - Живий, - вiдгукується Черниш з хмари пiднятої пилюки. - I я живий! -десь у самiм кутку бадьоро дзвенить Маковей. - Наше щастя, що добра кроква попалась над нами! Обтрушуючись, оббираючи з себе клубки павутиння, офiцери пробиваються назустрiч один одному. - Невже намацав? - розмiрковує Сiверцев. - Як ти гадаєш. Женю? Зжене нас з цiєї мансарди? - Мансарда справдi бальзакiвська... Ти по чому б'єш? - По сiмнадцятому об'єкту. - Як влучання? - Вже горить. Сiверцев свого часу багато розповiдав Чернишевi про любимий свiй Ленiнград, про трагедiю блокади Перед самою вiйною вiн закiнчив середню школу i мрiяв про художнiй iнститут. Саша досконало знав не лише Ленiнград, але й Пушкiне, Гатчину, Петергоф. Знав, як свiй власний дiм, усi иалаци, пам'ятники, алеї, статуї... Про них вiн не раз говорив з Чернишем, палко мрiяв, як краще буде реставрувати той чи iнший палац. В азартi вiн забувався, що Черниш не ленiнградець i не все розумiє, про що йде мова. - Як, ти не бачив статуї Самсона? - щиро дивувався Сiверцев. - Нi, ти жартуєш... Вiн усiх вважав за ленiнградцiв. Iншим разом починав: - Знаєш, друже... Ермiтаж вiдбудували. Саша добре знав, що це поки що тiльки в його уявi, спраглою своєю уявою вiн уже вiдроджував поруйноване, зарiвнював вирви на ленiнградських майданах, вводив пароплави в порт. В нього все там ставало на своє мiсце. Черниш, слухаючи зворушливу неправду свого друга, пiдтакував i невесело посмiхався. Тепер, коли вони сидiли, перекурюючи, пiд продiрявленим будапештським дахом, Черниш подумав, що його друговi-ленiнградцевi найбiльше, мабуть, зараз хочеться - в помсту за руйнацiю рiдного мiста - все тут перетрощити, стерти ворожу столицю з лиця землi. З неприхованою гордiстю щойно повiдомив Сiверцев, що його сiмнадцятий об'єкт уже горить. - Скажи, Сашко... Тобi iнодi приходить бажання за все... За Петергоф, за оскверненi вандалами пушкiнськi мiсця... За блокаду, за все, розумiєш? Зробити i тут так, -Черниш хмуро кивнув за вiкно. - Щоб усе дощенту... Щоб розорати плугами!.. I почати усе потiм заново, га? Сiверцев замислився, його хлоп'яче обличчя, обрамлене раннiми бакенбардами, одразу стало старшим. - Нi, - нарештi вiдповiв вiн, зiтхнувши. - Нi, друже. Будапештськi пам'ятники нi в чому не винуватi. Не вони бомбардували Ермiтаж... До речi, ти знав капiтана Остапенка? - Того, що парламентером до них поїхав? - Ех, Остапенко, Остапенко... Отак вони його, по-бандитському... - Сiверцев покрутив головою, немов перемагаючи власний внутрiшнiй бiль. - А знаєш, я б теж охоче згодився на таку мiсiю... - Парламентером? - Так, парламентером, - пихнув Саша цигаркою. - Уявляєш собi, серед страшного бойовища власною рукою пiдняти раптом прапор гуманностi, вiдчути, що цiною одного свого життя даруєш життя сотням тисяч дiтей, матерiв, рятуєш вiд винищення музеї, храми, парки, мости... Ось позавчора Ференц показував менi етюди своїх дунайських мостiв... - Вiн i меш показував, - важко зiтхнув Черниш. - Це ж краса, справжнiй витвiр людського генiя! - Не пощадили салашисти й цього: уже висадили в повiтря. - Що ти? - щиро жахнувся Сiверцев. - Хто сказав? - Були вчора перебiжчики. Сiверцев помовчав. - Ланц-хiд, - став поволi пригадувати вiн. - Ланцюговий мiст. - Нема. - Ержебет-хiд... - Нема. - Ференц-Iозеф-хiд... - Нема. - Проклятi, проклятi! - з болем вигукнув Сiверцев, пiдводячись. - Вiд Пушкiне до Дунаю!.. Скрiзь рвуть, палять, нищать!.. А послухати їх - тiльки й чуєш: цивiлiзацiя, культура, прогрес! - О, вони красномовнi, - сплюнув Черниш i грубо вилаявся. В цей час Маковейчик, пiдслуховуючи розмову на КП, радiсно вигукнув: - Самохiдки! Самохiдки йдуть на помiч! Таранитимуть стiну! Офiцери разом кинулись до своїх мiсць. Штурмовим групам нiяк не вдавалося вдертися на кладовище. Протягом дня вони кiлька разiв поривалися перескочити через мур, i все невдало. Трупи перших атакуючих ще й досi лежали на панелi. Тепер на вимогу комбата артилерiйський пiдтримуючий полк вислав двi самохiднi гармати. Вони вийшли на переднiй край i з вiдстанi всього в кiлька десяткiв метрiв ударили в мур. Снаряди прогули при самiй землi. Гармати гатили раз за разом по тому ж самому мiсцi. Мур огорнувся хмарою кам'яної порохняви, i незабаром крiзь неї засвiтились великi проломи в стiнi. Штурмовики один за одним ринули в тi проломи, швидко розсипаючись по кладовищу. Черниш переносив вогонь через голови штурмуючих щодалi вглиб i вглиб, немов старанно вимощував, брукував своїм вогнем дорогу батальйоновi вперед. Вечорiло, i пожежi над мiстом, мало помiтнi вдень, тепер наче розбухали, наливалися кров`ю. Їх стало несподiвано багато. XIV Позад будинку, що з його даху Чернийi вiв свої спостереження, стояв iнший будинок такого ж стандартного типу. Раз у раз з його поверхiв вишуговувало хвостате пружне полум'я. Били мiномети. Жорстоко, безугавно. Спочатку Iван Антонович хотiв ставити свої "самовари" на землi. Для цього треба було вирубати кiлька каштанiв, що росли на подвiр'ї, бо вони заважали б стрiляти. Хаецький уже спустився в бункер - величезну яму пiд будинком, - щоб дiстати пилку або сокиру. Ференца вiн узяв собi за перекладача. Старий художник, як i багато iнших бiженцiв, iшов слiдом за фронтом до самого Будапешта. Часом вiн вiдставав, губився, але, знаючи вже чимало людей з полку - старшин, писарiв, полiт-працiвникiв, - Ференц на новому мiсцi знову вiдшукував "хазяйство Iвана Антоновича". Бiля мiнометникiв вiн нiколи не був голодним. Зате Кармазин, комбат Чумаченко i навiть бiйцi при потребi використовували його як товмача. Веселий художник немало цим пишався, а, вступивши в Будапешт, в розмовах з одноплемiнцями став навiть величати себе "партизаном". Хома Хаєцький хоча й похвалявся привселюдно, що вже добре шпрехає по-мадьярському, проте на цей раз, спускаючись в бункер, все-таки вирiшив прихопити з собою i Ференца. - Будь при менi, про всяк випадок, за ад'ютанта, - на ходу визначив вiн роль старому. В бункерi було повно мешканцiв - дiтей, жiнок, старих. Вони виглядали звiдусiль: з кучугур шмаття, з пуховикiв, тиснулися по нарах, настелених в три ряди. - Ноїв ковчег! - зауважив Хома, оглядаючи бункер хазяйським оком. - А iнструмента й не бачу. Дiзнавшись через Ференца, що руський шукає пилки або сокири, угорцi не на жарт переполошилися. Вони й ранiше були вже до смертi заляканi пропагандою про азiатськi "звiрства руських", а тепер, побачивши вусатого чорного Хому з фiнкою при боцi й автоматом на грудях, вирiшили, що звiрства оце якраз i почнуться. З голосним плачем кинулися в материнськi пелени змарнiлi, переляканi дiти. Вони не мали сумнiву, що вусач iз зiркою на лобi зараз почне отут пиляти їх пилкою або рубати сокирою. - Що за лемент? Що вони там шпрехаюгь? - суворо звернувся Хома до "ад'ютанта". Коли справа заходила серйозна, Хома завжди поводився з своїм приятелем суворо i нiякого панiбратства не терпiв. - За кого вони мають мене? Чого дiти плачуть? Ференц пояснив Хомi причину переполоху. - Спокiйно! - пiдняв руку боєць.- Передай, що я їх анi рубатиму, анi пилятиму. Передай, що пилки потрiбнi менi для каштанiв, бо вони нам на завадi а молодички хай також не жахаються, бо я чоловiч сiмейний i в чужi гречки не скакаю. Невiдомо, як уже там переклав Ференц, тiльки пiсля Цього мешканцi бункера одразу пiдбадьорились. Молодички перестали ховатися в хустки, взялися прохати "пана капiтана", щоб не рубав навiть i каштанiв. Це пролетарський квартал, i робiтничi дiти влiтку не бячать нiякої зеленi, крiм тих каштанiв. Хай зглянеться пан капiтан на їхнiх кiчi... Хома, забуваючи про європейський етикет, замислено почухав потилицю i, беручи в руки двi пощербленi сокири, що їх йому звiдкись таки добули, заявив, що вiн долю каштанiв вирiшити сам не може, бо має командира, старшого за себе. Хома так i сказав, очевидно вважаючи себе перед мадьярами також за командира. До того ж вони з власної волi величали його паном капiтаном. Хома не спростовував їхньої помилки. Його, здається, зовсiм не дивувало, що в очах мадьярок вiн раптом уже перетворюється з рядового бiйця па "пана капiтана". На шапцi в нього далеко яснiла вирiзана з блискучої жерстi велика п'ятикутна зiрка. Вiн навмисне вирiзав її велику, щоб було далеко видно, щоб шанували його iноземцi. Мадьяри слiдом за Хаєцьким послали наверх цiлу делегацiю шукати "найстаршого командира". Iван Антонович