, з властивою йому педантичною сухiстю, вислухав делегацiю через Ференца. Вiн стояв на дверях першого поверху, напнутий своєю вiчною плащ-палаткою, якої нiколи не скидав вiдтодi, як одержав її зi складу. На КП серед офiцерiв ця палатка давно вже стала притчею во язицех. Говорили, то Iван Антонович присягнув скинути її тiльки пiсля повної капiтуляцiї ворога. Слухаючи делегацiю стрекотливих жiнок, Iван Антонович спiдлоба косився на тi каштани, голi, почорнiлi вiн бачив, як Хаєцький i Островський уже стали бiля дерев з сокирами напоготовi. - Рубай! - скомандував старшина Багiров. - Стривай, - повiльно пiдняв руку старшин лейтенант. - Вiдставити! - гукнув Багiров. Iваи Антонович неквапно оглянув подвiр'я, наче був тут комендантом i обмiрковував якусь домашню реконструкцiю. - Добре, - сказав вiн делегацiї. - Хай живе. Може, ваша малеча, бавлячись пiсля вiйни пiд цими зеленими деревами, спом'яне i нас незлим, тихим словом. Так, товаришi? - Так! - озвалася вогнева. - Так! I старший лейтенант наказав пiдняти мiномети вище, поставити їх в самому будинку, навпроти вiкон. Мiнометам там в такiй позицiї каштани не заважали. Солдатська поступливiсть щиро зворушила жiнок. Кожному було гарно дивитись, як змарнiлi матерi обпали старшого лейтенанта, дякуючи за подарунок, зроблений ротою дiтям будапештської околицi. У Ференца сльози забринiли на вiях. Вiн знав, що прийде час i солдатський дарунок зазеленiє на радiсть малюкам, якi, зростаючи в дунайськiм мiстi; майже не бачили самого Дунаю i не їздили, як дiти багачiв, на бiлi дачi Балатону. - А нам говорили, що руськi, що комунiшти... - хвилюючись, белькотiла одна з делегаток. - Ви, звичайно, нiм комунiшт?.. Кармазин посмiхнувся, вимовив з гордiстю: - Комунiст. Вночi рота збиралася .переходити на нову позицiю. Обслуги, звично розiбравши мiномети на частини, спускалися вiїмз. Поверхи завмирали. Сходячи останнiм, Вася Багiров помiтив бiля одного з вирваних вiкон високу зi -очолену постать. -- Ти, Денисе? Постать не ворухнулась. Старшина пiдiйшов ближче i впiзнав Ференца. Художник стояв, прихилившись до лутки, i мовчки дивився на мiсто. Горбоносе застигле обличчя старого, тьмяно осяяне далекими загравами, нагадувало карбованого орла з старовинної монети. Палаючий Будапешт був перед ним як на доловi. Багрянi хребти пiдпирали небо. У пiдхмарних чорпiїх глибинах моторошно гуляли прожектори. Зенiтнi кулемети прокладали траси. Стугонiла и стугонiла канонада. - О Будапешт! - з болем вирвалось у Ференца. В Будапештi художник провiв усе своє життя. Тут були похованi його батьки i дiди, тут промайнула його молодiсть. Звiдси вiн потай проводжав свого кращого учня i зятя в Iспанiю, в Iнтернацiональну бригаду... Янош, Янош!.. Марнiє твоя дружина, напiвсиротою виростає твiй син... Десь загубились вони у пiдземному Будапештi. Чи живi? I де їх шукати? На Догань-утца? Але чи є зараз i сама Догань-утца? Шваби та салашисти мiнують усе... Вчора Ференц розмовляв з перебiжчиком... Той пiдземеллями пробився на радянський бiк... Розповiдає: в центрi нестримнi грабунки, мародерство, голод. Фашистськi молодчики вiдбирають у населення рештки продуктiв, всiх женуть барикадувати вулицi, зводити протитанковi споруди. Того, хто ухиляється, розстрiлюють на мiсцi. Нiяких ознак цивiльної влади, повний розгул i терор "Схрещених стрiл". Чим все це скiнчиться? Чим скiнчиться твоя велика драма, Будапешт? Не гiрляндами електричних вогнiв - страшними пожежами освiтилися нинi твої керути. Не вирують вечорами люднi, шумливi набережнi Дунаю - трiскається там камiнь вiд крицi! Не дзвонять трамваї, не мерехтять барвистi реклами, не спiвають авто... Нiч розрухи, нiч кари окутала тебе! Тисячотонним брухтом валяться стiни на брук. Все трiщить, руйнується, гоготить в нечуванiй катастрофi. Здається, за одну таку нiч мiсто западеться, зникне безслiдно, як ота Помпея, i тiльки дунайськi хвилi понесуть до моря лапату чорну сажу та кров... Все найкраще, створене Ференцом-художником, народилось у Будапештi i для Будапешта. Його картини прикрашували ратушу. Парламент, готель "Європа", кафе "Балатон"... Правда, тiшилась ними переважно пихата аристократiя, але художник не втрачав надiї, що бачитиме їх колись i весь трудящий Будапешт. Над Чепель-сигетом кружляють, вурчать моторами "юнкерси". Вони ще мають змогу сiдати на мiському iподромi. Евакуюють поранених, доставляють снаряди. Гiтлер наказав триматись будь-що: в Комарно вивантажуються сотнi танкiв, йдуть на допомогу. Що ж це буде? Чим усе це кiнчиться? - Горить правильно, - каже Багiров пiсля мовчанки. - Багато бачив пожарiв, а такого не доводилось... Наче пiвсвiту зайнялось i палає. Художник, обернувшись, пильно дивиться на освiтленого спалахами старшину. - Врятуйте, - каже вiн тихо й урочисто. - Врятуйте Будапешт. Крiм вас... бiльше нiкому. - Не тушуйся, Ференц. Все буде в порядку. Старшину гукають знизу. Рота вирушає. - Ти з нами, Ференц? - Аз ким же менi? Спускаючись з Багiровим по схiдцях, художник щось починає розповiдати йому про знаменитий готель "Європа", до якого звiдси вже - рукою подати... Паленим димом пройняте нiчне повiтря. Снаряди смертельно бiлим блиском розщеплюються на стiнах. Провалюються крiзь дахи. Осколки глухо гуркочуть по блясi. - Наче домовики ходять, - зауважує хтось. Хома зухвало задирає голову догори: - Гей ви, нехрещенi!.. Нiж там гуркотiти, ходiть-но сюди!.. Нарукопаш!.. - Хаєцький! - прикрикує Iван Антонович. Далi просуваються мовчки, як на облаву. XV Наступної ночi батальйон врiзався в новий квартал, який упирався рогом в перехрестя вулиць. Просуватись далi заважав нарiжний будинок протилежного кварталу, що виходив фасадом на саме перехрестя. При миготливому неприродно кривавому свiтлi заграви розвiдники прочитали "Europa". Латинський шрифт тепер уже вiльно читали навiть бiйцi з нижчою освiтою. - Ho-tel Eu-ro-pa, - мимрив по складах якийсь вусатий вихованець церковнопарафiяльної школи. Всi поверхи готелю знизу й доверху їжачились кулеметами та гнiздами автоматникiв. З одного вiкна раз у раз шугало полум'я мiномета. Готель становив собою вигiдну позицiю. З неї противник мав змогу прострiлювати не лише двi вулицi, до яких пiдiйшли стрiлецькi роти, а тримав пiд вогнем i весь квартал, захоплений батальйоном Чумаченка. Вогонь був дуже щiльний. Бiйцi для експерименту викинули на перехрестя порожнє вiдро. За хвилину воно стало як решето. На командному пунктi, що розмiстився в довгiй низькiй казармi, стояв нестихаючий гомiн. Перекликались телефонiсти, кудись пiрнали й виринали ординарцi, iншi розбирали трофейнi сiдла, що займали мало не чверть казарми. По черзi входили грiтись мiнометники - їхня вогнева була пiд самою казармою. Капiтан Чумаченко в iншому кутку обмiрковував з офiцерами становище. Готель треба було захопити ще цiєї ночi: вдень його брати було нiяк. Але як захопити? Правда, можна було викликати полкових саперiв i з їхньою допомогою, пiдкравшись в темрявi, висадити будинок в повiтря... Це практикували вже не раз i сам Чумаченко, i сусiднi батальйони: висаджувати об'єкт до зруйнування стiн i цiлковитого знищення гарнiзону. Але в даному разi комбата це не влаштовувало. Виходячи з своїх тактичних мiркувань, вiн хотiв захопити готель цiлим. Якби йому треба було взяти тiльки цей об'єкт, Чумаченко, безумовно, висадив би його в повiтря. Але йому, крiм "Європи", ще потрiбно зламати десятки об'єктiв, i вiн думав про них уже зараз. Будинок готелю був, по-перше, високий i мiцної старовинної кладки, а по-друге, нарiжний; маючи його в своїх руках, батальйон, власне, мав би своєрiдний зручний трамплiн для того, щоб оволодiти новим кварталом. - А я встановив би в ньому свої "самовари", - мiркував Кармазин. - Позицiя для вогневої саме раз. Гвардiї майор Воронцов, прибувши на КП звечора, тепер мовчки сидiв пiд стiною на купi трофейних нiмецьких протигазiв, схожих на телячi намордники. Здавалося^ вiн дрiмав навсидячки, зануривши своє широке пiдборiддя в кучерявi вилоги кожушка. А втiм, вiн уважно слухав офiцерiв, що обмiрковували рiзнi варiанти штурму. Нарештi пiдвiв важкi припухлi повiки: - Чумаченко, де твої сталiнградцi? - Всi на мiсцях, товаришу гвардiї майор: очолюють штурмовi групи. - Хто та хто? Комбат став лiчити на пальцях. Своїх сталiнградцiв вiн знав усiх до одного. Коли назвав Багiрова, Iван Антонович згадав: - Да! Мiй старшина там носиться з оригiнальним планом... Кармазин пояснив кiлькома словами. Комбат негайно послав за Багiровим. В цей час до казарми несподiвано зайшли командир полку Самiєв i огрядний, у шкiряному пальтi генерал-майор, командир дивiзiї. - Батальйон, стру-ун-ко! - вилетiв наперед Чумаченко. - Вiльно, вiльно, - зупинив його генерал. На ходу скидаючи поглядом казарму i виструнчених бiйцiв, генерал пройшов до столика, спорудженого в кутку з якихось дверей. - Ну, чумаче, давай карти об'єктiв. "Чумак" звучало в устах генерала поблажливим жартом i свiдчило про те, що сьогоднi "хазяїн" в доброму гуморi. Генерал, звичайно, знав, що комбат-капiтан Чумаченко доводиться лише далеким потомком тим чумакам, що ходили колись у Крим по сiль та гуляли "у Києвi на риночку". Сам же капiтан у минулому працював iнженером-електриком на високовольтнiй мережi, яка живилася з Днiпрогесу. Але сьогоднi "хазяїновi" забаглося кликати комбата чумаком, i комбат з цього вже визначив, що коли прочуханка й буде, то не дуже дошкульна. А треба сказати, що наскiльки Чумаченко був спокiйний i витриманий у бою, настiльки ж розгублювався i тремтiв перед начальством. Заметушившись, вiн подав генераловi не ту карту, що треба. - Ай, чумаче, що ти менi даєш Терексентмiклош? Невже ми його повиннi вдруге брати? Я думаю, з них вистачить i одного разу. - Пробачте, товаришу гвардiї генерал-майор! Зайшов старшина Багiров i, викликаючи захоплення Iрана Антоновича, смiливо й по формi вдався до вищого "хазяїна": - Товаришу гвардiї генерал-майор, дозвольте звернутися до гвардiї капiтана... - А-а, це той, що гасав на конi за танком? - суворо посмiхнувся генерал. -Той, що кухню з кашею захопив? Пам'ятаю, пам'ятаю... Звертайся, що там у тебе таке? Мова зайшла про готель. Старшина, не хапаючись, виклав свiй план. Генерал зацiкавився. - Смiливо, хоча й ризиковане, - промовив вiн, - але риск для гвардiйця... - Генерал запитливо глянув на Самiєва. - ...благородна справа, -закiнчив скоромовкою ви-струнчений Самiєв. Багiрову дозволили вiдiбрати в штурмову групу, кого вiн сам захоче. Таку розкiш Чумаченко дозволяв тiльки у виняткових випадках. Iти зохотилося багатьом. Проте Вася вiдбирав "по знайомству". - Може, на смерть iдуть, - гомонiли мiж собою телефонiсти, - а теж "по знайомству". Не потовпляться. От натура людська. Справдi, серед вибраних опинилися давнi друзi старшини, здебiльшого вiдчайдушнi хлопцi зi взводу батальйонних автоматникiв. З мiнометникiв Вася взяв Дениса i Романа Блаженкiв та Хаєцького. Хоча старшина нерiдко й картав Хому за його вади, проте й симпатизував подоляковi. - Чортiв "допiру", - казав часом Вася на Хому, - ти стаєш справжнiм солдатом. I тепер, коли старшина запитав Хаєцького, чи вiн готовий, то "допiру" вiдповiв: - Як штик! Генерал, оглядаючи штурмовикiв, зупинився навпроти Хоми. Подоляк їв його очима. - Тугiше пiдпережiться, - зауважив генерал, беручи бiйця за ремiнь. Ватянi штани на Хомi осувалися: в кишенях було повно гранат. - Не спадуть, товаришу гвардiї генерал-майор! - запевнив Хома, пiдтягуючи ремiнь. - Не спадуть? - генерал оглянув бiйця з голови до нiг. - Сталiнградець? - Нi, товаришу гвардiї генерал, ми... ближчi. Але хватка у нас сталiнградська. Старшина навчили!.. Генераловi, видно, сподобалася вiдповiдь. - Ану розстебнiть ватянку. Побачу, що там у вас е. Хома розстебнувся, виставляючи груди з гвардiйським значком i медаллю "За вiдвагу". -- Ото! Добре. Я собi давно прошу у командувача такої медалi - не дає. Це, каже, тiльки передовикам. - Але ж вам орден Суворова недавно почепили? - зухвало сiконув Хома. - Почепили. - То дозвольте глянути, який вiн собою. Генерал, усмiхаючись, розстебнув своє шкiряне пальто, сяйнувши рясними орденами. - Теж добре, - сказав Хома. - Так, кажете, готовi... Гм... - генерал пильно дивився на Хому. - А от уявiть собi, раптом ви стикаєтесь у темрявi з фрiцом. Що б ви насамперед зробили? Ваш перший рух? Хома задумався. Iван Антонович похолонув. - От уявiть, примiром, що я фрiц, що ось так я йду, -показував генерал, -що б ви зробили? - Штурмував би, товаришу гвардiї генерал. - Так одразу й штурмував би? - А то! Бо я вас бачу, а ви мене - нi. - Згоден, хай так... Припустимо, я вас не бачу. А як саме ви штурмували б? Ану, ось вас двоє, - генерал кивнув на Багiрова i на Хаєцького, -ви i ви... Покажiть. "Штурмуйте" мене. Хома з острахом глянув на генералове блискуче хромове пальто, на бiлоснiжний комiрець, що туго пiдпирав шию. - Але ж, товаришу генерал, -зам'явся Хома. -Яко-вось... Вибарложимо вас, а ви потiм гнiватись будете. Нi, тут штрафною пахне... - Нiчого, нiчого. Берiть так, як вас навчено. Смiливiше. Ну! Вася моргнув Хаєцькому: давай, мовляв, - за всiма правилами. Бiйцi розступились. Генерал бере чийсь автомат на руку i йде, нiби прислухаючись, туди, назад. Хома i Багiров, влучивши момент, накидаються. За якусь секунду генералiв автомат вiдлiтає геть убiк, руки йому заламують назад, чиясь солона рукавиця, душачи, втиснулася межи зуби... Генерал борюкався, щосили вiдбивався, садив чоботом у живiт i куди попало, проте його таки повалили, i Хома сiв па нього верхи. - Пусти! - наказав Самiєв, усмiхаючись. - Молодцi! Генерала пустили, допомогли встати, обтруситись. Вiн стояв, важко сопучи. Обличчя густо налилося кров'ю. "Може, розлютився? Може, й справдi тут штрафною пахне?" - подумав Хома. Проте генерал не виявляв гнiву. - Академiк, що ж це таке? - звернувся вiн до командира полку. - Мене й то повалили, а що б з тебе, сухаря, було? Нi, цi вмiють скрутити... - Пускай їх, Чумаченко, пускай орлiв. Штурмуйте, товаришi, на славу! Всiм видам... "Славу". Бiйцi запевнили хором, що постараються. - Крепкий дядько! - сказав Хома, коли вони вийшли з старшиною надвiр. - Допiру так мене садонув межи ноги, що я ледве стримався... Ну i я ж його теж! XVI - Алло, Ференц! Розпатланий сивогривий художник сiв на нарах, спросоння здивовано оглядаючи бiйцiв, що заповнили бункер. - Старшина? - Як бачиш... Злазь. В Будапештi художника вже багато хто знав. У пiдземеллях вiн нерiдко зустрiчав близьких чи далеких знайомих, i вони охоче давали йому притулок. Ференц спустився з нар i став радитися з Багiровим. Готель "Європа" цiкавив художника, мабуть, не менше, нiж самого старшину. Свого часу Ференц оформляв фойє i бiльярдний зал цього готелю. Там висiли його картини. Тепер художник непокоївся, що будинок висадять у повiтря i вся праця його розвiється порохом. Напередоднi художник i старшина складали з цього приводу чимало рiзних рятiвних проектiв. На подив Фе-ренца, Вася, виявляється, негайно перейшов вiд слiв до дiла. Художник розбудив ще якогось цивiльного в кепi, в благенькому демiсезонному пальтi, i той, вставши, запросто привiтався з радянськими бiйцями. - Пролетар, - вiдрекомендував його Ферснц. - Iштван... - Давай-давай, - жваво сказав Iштван-пролетар i, мiцнiше натягнувши кепчину, рушив довгим бункером. Бiйцi посунули за ним, обережно переступаючи через тих, що спали покотом. В глибинi бункера, навпроти вогкої цвiлої стiни, провожатий зупинився. - Тут! - вказав вiн рукою на стiну. Старшина скомандував: - В кого кайла - сюди! Кайла дружно загримiли. Угорцi злякано прокидалися, озираючись: що тут коїться? Не тiльки в Пештi, а й пiд Пештом уже спокою нема... Нi вдень нi вночi. Габору, проклята габору! Ференц заспокоював. Бiйцi довбали навперемiнно, лупаючи стiну дедалi глибше. - Може, не тут, Ференц? - Тут, тут! - запевняли i Ференц, i провожатий. - Дивiться, не помиляйтесь! Обом тодi секим башка. - Будь спок, Вася! -вiдповiв Ференц популярною солдатською примовкою. Бiйцi засмiялись. Нарештi Денис дужим ударом проломив стiну. Затамувавши подих, стали наслухати. З дiрки, як з вiчка вулика, вибивався монотонний приглушений гул. Денис просунув голову вперед. - Повно, - повiдомив вiн. - Моляться. Дiрку розширили i стали по одному пролазити в яеї. Знов опинилися в бункерi, ще бiльшому, нiж попереднiй. Десятки мешканцiв стояли навколiшках з молитовниками i свiчками в руках. - Iштенем, iштенем, - зiтхало по всiх кутках. Тут радянських бiйцiв бачили вперше i дивилися на них, як на посланцiв з iншого, незнайомого свiту. Дивувало, що не рiжуть всiх пiдряд, не гвалтують. Що добре зодягненi, добре озброєнi. Всi повносилi, пашать здоров'ям - харчiв, видно, мають вдосталь. То що ж вони тодi тут шукають, в пiдземеллях нещасного Будапешта? Ференц, звертаючись до присутнiх, щось палко заговорив по-угорському. Спом'янув i Хортi, i Салашi... Тим часом Iштван-пролетар пiдвiв до старшини лiтню змарнiлу жiнку в рогових окулярах. - Моя сестра, - повiдомив вiн через перекладача. - Естафету передаю їй... Рушили далi. Жiнка в окулярах ступала попереду. Перетнули весь бункер, маневруючи мiж постелями, валiзами, меблями, i стали пiднiматися крутими сходами. З кожним схiдцем грiм канонади наростав, наче вони входили в грозову тучу. Опинилися надворi. Пригинаючись, шаснули попiд стiною вперед i через якийсь десяток метрiв знову попали в пiдвальний хiд i стали спускатися вниз. Пiд ногами захрущало. Багiров засвiтив кишеньковий лiхтар. Здалося, що вони потрапили в шахту. Просторий бункер мало не до стелi був засипаний блискучим антрацитом. Рачкуючи, по ньому поплазували вглиб. Розсунули нiмецькi кропив'янi мiшки з чимось важким, як сiль, i, посповзавши один за одним вниз, опинилися в вогкому i холодному примiщеннi, захаращеному котлами парового опалення. Мовчки, намагаючись не стукнути, не грюкнути, пройшли помiж котлiв i побачили перед себе вiдхиленi дверi, крiзь якi пробивалося слабке свiтло. Наче з вентилятора, вiйнуло звiдти на бiйцiв тяжким перегорiлим повiтрям, немов видихнутим з єдиних людських легенiв. Старшина загасив лiхтар. По його знаку бiйцi стали за котлами, чекаючи. Жiнка в окулярах зайшла в бункер сама. Вася пильно стежив, як вона пiдiйшла до нар i почала торсати когось за бiлi боти. На нарах пiдвелася заспана дiвчина i, здивовано слухаючи жiнку, дедалi ширше посмiхалася. Потiм легко стрибнула на пiдлогу, хапливо зазирнула в люстерко, поправляючи зачiску, i, вхопивши жiнку за руку, енергiйно потягла її до виходу. -Марiчка! -тихо вигукнув Ференц, кидаючись дiвчинi назустрiч. -Марiчка! Виявляється, це була подруга його дочки, хорватка. Дiвчина цмокнула старого в щоку, пiсля чого обернулася до бiйцiв, енергiйно пiднявши догори стиснутий кулачок. -Смерть фашизмовi - свобода народам! -рiзко, схвильовано вiдсалютувала вона. Ференц пояснив бiйцям, що брат Марiчки-югославський партизан - воює нинi проти нiмцiв десь у горах. Зустрiч з цiєю дiвчиною, її урочистий ротфронтiвський салют глибоко схвилювали всiх. Радiсть, така велика i чиста, якої, можливо, нiколи не може викликати в людинi її вузькоособисте щастя, охопила в цей момент бiйцiв. Смерть фашизмовi - свобода народам! I тесляр з Крайньої Пiвночi, i росiянин, i українець, i далекий слов'янський брат з Балканських гiр - всi мовби разом зустрiлися тут, в пiдземеллях Будапешта, бiля цих замерзлих парових котлiв. Кожен ще гострiше нiдчув, у якому неосяжному фронтi вiн бере участь, якi надiї на нього окладає людство. Воля народам! Бiйцi щиро потиснули руку дiвчинi, наче ця маленька гаряча рука якось єднала їх з волелюбними народами Балкан. Жiнка в окулярах, яка тепер мала вже повертатись, щось сказала Ференцу. Художник трохи знiяковiв. - Чого вона хоче, Ференц? - Просить документ. - Що, що? - Хоче, щоб пан офiцер видав їй який-небудь документ про те, що вона допомагала... демократiї. - Потiм, потiм, - вiдмахнувся Багiров. - I їй, i "пролетаревi" - всiм видамо... Пiшли! Тепер мiсце провожатої заступила Марiчка. Деякий час пробиралися в темрявi, потiм старшина засвiтив свiй електричний лiхтар. Перед ними була досить широка цементна труба. Дiвчина згинцi упевнено ввiйшла в неї. - Денисе, вiдтепер кажи: пройшов Крим, Рим i будапештськi труби, - не втримався Хаєцький. На нього цикнули. Труба незабаром кiнчилася. Бiйцi були знову в котельнi. Намацали сходи i, тримаючись однiєю рукою за слизьку стiну, а другою за автомати, стали пiдiйматися по сходах. Щоразу зупинялися, прислухаючись. Небо! Багряний високий простiр! Мовчазнi прожектори... Бiйцi з полегшенням вдихнули свiжого морозяного повiтря. - Гараж, - сказав пошепки Ференц, розглядаючи в темрявi довгу присадкувату будiвлю. - Гараж "Європи". Я ного впiзнаю. Багiров, обережно висунувши голову, оглянув, немов обнюхав подвiр'я, потiм будинок над головою. Вiкна всiх поверхiв тут були цiлi i червонились рубiновими блискавками. - "Європа"? - "Європа", "Європа", - прошепотiв Ференц. Автоматник Самойлов, високий неговiркий москвич, теж виглянув, наче з башти танка. - Вона. Справдi, над ними був готель, хоч його й важко звiдси було впiзнати: нiмий, темний, з балконами. З фронтального боку балкони вже давно були поруйнованi, па їх мiсцi стирчав тiльки покручений метал. Старшина вiдрядив Марiчку i Ференца вниз, подякувавши за помiч. - Завтра зустрiнемось... Завтра! Ой, як же далеко ти, завтра! Тому, хто, дрiмаючи, ждатиме тебе в бункерi, ти з'явишся скоро i непомiтно. Але у якiй страшнiй далинi ти зникаєш перед напруженим зором штурмовикiв! До свого завтра вони мусять iти через цей будинок; крiзь смертельнi його коридори, де причаїлося в темрявi по сто смертей i чигають, чигають... "Друзi, кому з нас сьогоднi вмирати?" - глухо зiтхає темрява, Нiхто не вiдповiдає. - Романе, Денисе, ваш дiд Кармалюга жив сто i п'ять лiт, а чи пережив вiн хоч єдину нiч отаку? - Хiба це нiч? Це - вiк! XVII Багiров востаннє iнструктував свою штурмову групу. Завдяки розповiдям Ференца, вiн добре уявляв собi внутрiшнє розташування готелю. Штурмовикiв розподiлив по поверхах. Вони мали потаємки добутися до коридорiв, засiсти там засiдками i чекати сигналу. Те, що штурмовикiв було небагато, мало свої переваги: вони могли дiяти вiльно, не боячись убити в темрявi когось iз своїх. - Знай, що кожен, хто йтиме на тебе, буде ворог, - сказав старшина. На першому поверсi мали дiяти сам Багiров i Хаєцький. Тут, винищуючи гарнiзон, треба було водночас виламати параднi дверi, щоб першi атакуючi влетiли в будинок без затримки. Комбат попередив, що, тiльки-но в готелi зав'яжеться бiй i кулеметний вогонь противника буде дезорганiзовано, з фронту готель атакують ще кiлька штурмових груп. Бiйцi потиснули один одному руки. Це була мовчазна взаємоприсяга, взаємонадiя на те, що вони битимуться до останнього. I якщо трапиться так, що ця нiч стане для них останньою iгiччю в життi, то вони проживуть її з гiднiстю. Самойлов, ставши на весь зрiст, з гранатами в обох руках, пiшов прямо в дверi. За мить, як тiнь, вiн зник за порогом. Всi чекали вибухiв зсередини, їх не було. - В порядку, - полегшено зiтхнув Хаєцький. Бiйцi один по одному безшумно прослизали в чорну вирву тилових дверей. Брати Блаженки шепотiли мiж собою, що, коли треба буде, вони стануть один до одного спинами. Як-iн-як, у них тодi буде чотири ноги - не легко зiб'єш. Очi кругом, два автомати. Коли настала їхня черга йти, старшина ще раз попередив: - На вашому поверсi в третьому вiкнi злiва - мiномет. - Не в третьому, а в четвертому, - поправив Денис. I, темний, високий, вiн неквапно попрямував до дверей. В цей час у примiщеннi щось забрязкотiло, i назустрiч Денисовi виринув з порожнiм вiдром нiмець. Роман наготувався стрибнути братовi на допомогу. А Денис, не прискорюючи ходи, пройшов повз нiмця, майже торкаючись його плечем. Фрiц теж, гадаючи, що це свiй, не звернув на нього уваги i, посвистуючи, почалапкав кудись через подвiр'я. - Оце нерви! -захоплено зауважив Ростислав, маленький боєць, майже пiдлiток. - Ми Дениса переманимо до себе в батальйонну розвiдку. Ростислав з товаришем мав залишатися на дверях, i Багiров наказав йому: - Коли цей айн-цвай повертатиметься, покладiть... тiльки щоб нi звуку. - Буде виконано. Готель мовчав, лише десь з протилежного боку, як i ранiше, глухо пострiлювали кулемети. Пiшов Роман. За ним пiдвiвся Хаєцький. - Молися за мене, жiнко, - промовив вiн тихо. - Молiться за мене, дiти. Бо я... пiшов. - Дуй! Тiло його зiбгалося в тугий клубок м'язiв. Iшов, наче в повiтрi. Землi пiд ним не було. Намагався не дихати, бо весь Будапешт чув його подих. Весь Будапешт, - нашорошений, темний пралiс, - бачить у цю мить його постать, що тiнню просувається до дверей. Трофейний багнет, видобутий з чохла, блиснув, як рибина, що скинулася при мiсяцi. Хома стис його так мiцно, що коли б вiн i захотiв розiгнути зараз власнi пальцi, то вже не розiгнув би. А як переступив порiг та опинився в абсолютнiй темрявi, що наче глянула на нього численними очима i почула його присутнiсть численними вухами, то вiдчув себе на диво впевнено. Знав, що тепер уже нiяка сила не випре його звiдси за порiг. Анiяка... Десь у глибинi коридора вiдчинились дверi. Хтось вийшов, регочучись якось по-чужому. Зачинив дверi за собою. Iде, клацаючи по паркету пiдковами. Хаєцький припав до слизької колони i стояв не рухаючись. Кроки наближались. В цей момент на дверях виросла постать Багiрова. - Алло, Ганс? - спокiйно промовив той, що наближався, i Хаєцький почув, як вiн добуває на ходу лiхтарик. - Ганс, iх денке... Вiн не договорив. Сяйнули, схрещуючись, двi свiтлянi смуги: нiмець спрямував лiхтар на старшину, а старшина, не розгубившись, спрямував свiй на нiмця. Якусь мить не рухались: стояли, впершись тугими пасмами свiтла один одному в груди. Лiхтар Багiрова був сильнiший. Нiмець заклiпав очима, зажмурюючись. I в ту ж мить, блиснувши багнетом, Хаєцький плигнув на нього з-за колони. Свiтло згасло. Нiхто не скрикнув. Коли Ростислав переступив через порiг i став на своє мiсце пiд стiною бiля входу, то почув уже тiльки вiддалений уривок приглушеної розмови: - Готовий? - Не трiпається. - Марш на дверi! - Єсть! Ще раз блиснув на секунду лiхтар i згас. Хаєцький навшпиньках пiшов до парадних дверей. Старшина стояв бiля одного з номерiв i прислухався, що робиться всерединi. Раптом за дверима лунко, наче в цистернi, вдарив кулемет. "А-а!" Багiров вирвав чеку, вiдхилив дверi i запустив у них гранату, в ту ж мить вiдскакуючи до iнших. В кiмнатi загуркотiло. Вирванi дверi полетiли в коридор. Перебiгаючи вiд номера до номера, старшина в кожний запускав гранатою. Коридор сповнився газами. Майже водночас на верхнiх поверхах також загоготiли вибухи. Весь готель заходив ходором. В задушливiй гiркiй темрявi нелюдськими голосами заволали недобитi. Трiском, тупотом, гуркотом стрясло всi поверхи. Хаєцький, надимаючись, вiдвалював лантухи з пiском, пробивався до дверей. Старшина забирався в глибину коридора. Номери за ним з громом розчинялися самi. Важко дихаючи, вiн стояв уже бiля шостих чи сьомих дверей, коли вони перед ним раптом розчахнулись, i звiдти, застряваючи в одвiрках, з лементом повалили нiмцi. Не бачачи нiчого в пiтьмi, вони мало не збили Багiрова з нiг. Не чекаючи цього, вiн сам упав на пiдлогу пiд стiну i дав довгу чергу вподовж коридора. На тлi коридорного вiкна йому було добре видно, як падають i знов пiдводяться нiмцi. Ревучи, метушаться вiд стiни до стiни пораненi, а на їх мiсце з номерiв вискакують зопалу iншi. Старшина вибив геть вистрiляний диск, загнав повний i знову дав чергу при самiй пiдлозi, вирiзаючи i тих, що навмисне попадали. Здається, вiн нiколи не стрiляв з такою буйною насолодою, як зараз, бо знав, що жодна куля тут не вилiтає марно. Схаменувшись, деякi нiмцi також застрочили хто куди, вкладаючи самi ж своїх. По всьому коридору, вiд пiдлоги до стелi, зашипiли трасуючi, зарикошетили. Не добитi в кiмнатах гранатами, очманiлi солдати кидалися в коридор на свою погибель. Тiльки-но в готелi зав'язався бiй, капiтан Чумаченко кинув штурмовi групи в атаку. Бiйцi з автоматами в руках мчали через перехрестя на будинок, що клекотiв знизу доверху. Вогонь його на цей час уже було паралiзовано. Кiлька штурмовикiв вискочили до парадних дверей i, вхопившись за них, разом рвонули на себе. Зсередини, обливаючись важким потом, ломився Хома. Дверi були наглухо забитi. Але пiд дружним двобiчним натиском не витримали i затрiщали. Хома, радiсно лаючись, вилетiв просто на голови своїм товаришам. Ткнувся вусами у чийсь вогкий кожушок, вхопився за нього, щоб не впасти. - Ви, Хаєцький? - почувся голос майора Воронцова. - А то! - Показуйте хазяйство! - Прошу! Дiм, як грiм!.. Однi влiтали в дверi, iншi висаджували забарикадованi вiкна з бiйницями та амбразурами i вскакували через них. Темна пiдлога м'яко виверталася i стогнала пiд чобiтьми. Хтось давав команду атакувати 3-й поверх. Там нiмцi засiли в двох кiмнатах i вперто боронилися. Уже коли бiй вщухав, Денис i Роман Блаженки вскочили до кiмнати, в якiй, за їхнiми розрахунками, стояв нiмецький мiномет. Запалили замiсть свiчки шмат кабеля, розглядалися. В примiщеннi було повно бiлого гусячого пуху. В роздертих вибухом перинах лежала навколо мiномета посiчена, облипла пухом обслуга. - З усього готелю постягували пуховики, - зауважив Роман. - I на себе, i пiд себе. Вiдстрiляється - i в пiр'я грiтися. - Така вже раса хлипка. Зазябає. Денис оком знавця оглянув нiмецький мiномет i, виявивши, що вiн непошкоджений, наказав братовi: - Зривай плиту. Перенесемо. Мiномет перенесли в кiмнату навпроти. Перетягли плетенi кошики з мiнами. Виламали вiкно, що виходило на мiсто. Будапешт гудiв, клекотав, охоплений вiд краю до краю пожежами. Денис звично навiв прицiл. Хотiв спуститися вниз вiдшукати Антоновича, щоб дiзнатись, куди бити. - Хiба ти сам не знаєш куди? - здивувався Роман. - Ай правда. Мiни були трофейнi, мiни були їхнi. - Огонь! - скомандував сам собi Денис. Перша мiна посунулася в ствол. За мить вона уже зашурхотiла в повiтрi, вiддаляючись. Били, поки розпечена труба починала свiтитися в темнотi. - Ну як, Романе? - питався Денис брата, який подавав йому мiни з кошика. - Жарко? - За нiч фрiцiв поменшає. Давали трубi вичахнути i знову били, били, били... XVIII То освiтлюючи гранатами шлях перед собою, то потай обходячи заднiми дворами прилеглi до готелю будинки, штурмовi групи пробивались до самого ранку в глиб кварталу. В "Європу" перейшов командний пункт батальйону. Сюди вже несли на плечах боєприпаси, зв'язкiвцi тягнули кабель, на першому поверсi санiтари перев'язували поранених. В усiх штабах по iнстанцiї старанно вiдзначили на картi ще один важливий об'єкт, захоплений уночi. Артилеристи в самих гiмнастьорках котили на руках протитанковi гармати, встановлювали їх за рогом готелю i на перехрестi в кругляку, виритому нiмцями для своєї зенiтки. Розбита зенiтка ще й досi стирчала в небо мертвим хоботом. - Гармашi не вiдстають, - виглянувши крiзь вирву вiкна на перехрестя, ледь усмiхаючись, промовив Чумаченко. Сьогоднi вiн був задоволений усiм, що дiялось на свiтi. З того часу, як почалися бої в Будапештi, гармати супроводження йшли поряд штурмових груп. Цi маленькi славнi гарматки можна було бачити то в обваленому пiд'їздi, то вони, причаївшись, визирали з вiкна пiдвалу, то стрибали по брухту вздовж вузької вулицi, що, затиснута обвалами стiн, нагадувала гiрську ущелину пiсля землетрусу. Гармашi, вправнi, дебелi хлопцi, одним духом викинули нiмецьку зенiтку з кругляка i поставили на її мiсце свою. На стволi цiєї гармати яснiли, як ордени, червонi зорi, а на щитi красувався напис: "Смерть бiлофiннам!" Де вже були тi бiлофiнни та карельськi лiси, а напис не злиняв i в Будапештi. Артилеристами командував Саша Сiверцев. Бадьорий голос його дзвенiв. Сiверцев встановлював гармати жерлами в рiзнi боки: одну - вподовж проспекту, що простягся вниз, здається, до самого Дунаю, другу - в бокову вуличку. Сьогоднi юнацьке обличчя Сiверцева грало якимось особливо ясним рум'янцем. Вуха пiд чорною околичкою кашкета пашiли, як пiвнячi гребенi. Вiн був у тому настрої дiяльного натхнення, що завжди так осяває, красить людину перед боєм. - Сашо! - почув вiн десь зверху знайомий голос. Бiля вiкна третього поверху стояв Черниш, також збуджений i радiсний. - Доброго ранку, Сашо! Як спалось? - Дякую, друже! Нiяк не спалось. А ти хiба спав? - Куди там спав! Сьогоднi ж у нас вальпургiєва нiч! "Хазяїн" каже, класична нiч. - Де твої "самовари"? - Скрiзь: два на подвiр'ї, два тут зi мною, один десь кочує. - Ви знову ввели кочуючi? - А чого ж не ввести?.. Тут теж як у горах!.. Ти мене з землi пiдтримаєш? - Обов'язково! А ти мене з своїх апартаментiв... - Апартаменти!.. Самi розбитi ванни та фрiци з ночi лежать. Як твоя "Смерть бiлофiннам" почуває себе в дунайському клiматi? - О, будь здоров! Готується прийняти нову зiрку на ствол. - Сепi. Морозяний свiжий ранок розцвiтився над Будапештом. Бiлiло небо, бiлястим здавалося тонко вiбруюче повiтря. На сходi лягла по обрiю величезна оранжева смуга. Лiтаки над висотами Буди купались у ясному, недосяжному небi. Десь знизу вподовж проспекту гучно вдарив "фердинанд". Понеслися одна за одною з пекельним гудiнням болванки, скачучи по асфальту. Шматувалось туге повiтря. Посипались вiкна. Черниш бачив, як заметушилися артилеристи. Десь у глибинi кварталiв заскрипiв залiзним скреготом "собака" - шестиствольний нiмецький мiномет, i одна з мiн вибухнула поблизу пушкарiв. Хтось з-помiж них, видно, вийшов з ладу, бо Сiверцев сам пiдскочив до гармати, схилився, намагаючись вхопити цiль у панораму. А цiль насувалася знизу проспектом. Пофарбований уже в бiлий колiр, "фердинанд" наближався, як суцiльна крижана брила, викинута з Дунаю. Тiльки-но Сiверцев, припавши очима до панорами, хотiв вiддати команду, як важка гаряча болванка просвистiла над самою його головою i знесла щит. - Бий! - щосили вигукнув Сiверцев i закрив обличчя руками. Пролунав пострiл. Крiзь усi пальцi Сiверцева сочилася кров. Внизу, на iншому перехрестi, бiла брила спалахнула високим полум'ям. - Лейтенант! Вас поранило? Незрозумiле, як його могло поранити: болванка, просвистiвши над головою, пролетiла далi, щоразу дзизкаючись об брук i знов пiдскакуючи, як камiнь, кинутий по водi. Однак Сiверцев усе ще стояв бiля своєї гармати, закривши очi руками. - Лейтенант, вiдкрийтесь! Вiн через силу вiдiрвав закривавленi паруючi руки вiд обличчя. Обслуга жахнулась: Сiверцеву вивернуло з орбiт очнi яблука. Навiть незрозумiле ще було - як це, чим? Чи окалиною щита, чи страшним ударом повiтряної хвилi вiд болванки. Бiйцi взяли його попiд руки i перевели в готель. Тепер вiн лежав пiд стiною на килимi i чекав, доки його перев'яжуть. Косяки юнацьких бакенбардiв злиплись вiд кровi. Батарейцi метушились, розшукуючи фельдшера. Всi вони були, як один, голомозi. Мали за звичай голити один одному голови в усяких умовах, влiтку i взимку. Може, тому здавались особливо в'язистими - шиї наче витесанi. - Запорожець! - покликав Сiверцев одного з своїх сержантiв. - Спалили? - Спалили. - По моїй наводцi? - По вашiй. Офiцер помовчав. Фельдшера не знайшли, натомiсть з'явився Шовкун i, опустившись перед Сiверцевим на одне колiно, став швидко розривати бинт... - Востаннє в своєму життi, - промовив Сiверцев несподiвано рiвним, спокiйним голосом, - я бачив у своїй панорамi "фердинанда"... Горить? - Догорає. - Хлоп'ятка... Остання моя панорама... Хлоп'ятка, одвертаючись до стiн, змахували сльози шорсткими запеченими долонями. Гвардiйськi потилицi, дбайливо голенi з iнiцiативи Сiверцева, лиснiли потом. Шовкун обережно, м'яко перев'язував. - Гармата цiла? - запитав через деякий час лейтенант. - Цiла. - Бережiть її, - тихо заповiв вiн. XIX Черннш саме вiв вогонь, коли телефонiст передав, що його хоче бачити офiцер з батареї. - Лежить внизу... Поранений. Командира роти якраз не було, i Черниш не мiг пiти, "Поранений... З батареї? Невже Саша? Але як? Коли?" - думав Черниш мiж командами. Через деякий час з'явився Кармазин i, замiнивши Черниша, вiдпустив його до товариша. Внизу пораненого вже не було. Бiля одного з вiкон стояв Шовкун з фаустпатроном у руках. Вiд Шовкуна. Черниш дiзнався, що бачити хотiв його справдi Сiверцев. - Але це так тiльки мовиться... бачити, -гiрко сказав Шовкун. - Йому, бiдному, нiчого вже не судилося бачити... - Тобто як? - Без очей зостався... Євген стояв, наче вражений громом. Майнула згадка, як одного разу, ще в госпiталi, Саша признався, що нiчого так не боїться втратити, як зiр. - Хай це буде мiж нами. Женю, - говорив тодi Сiверцев, - але я чомусь найбiльше за очi боюсь... Як нашi фронтовички найбiльше за свою вроду переживають, щоб не дай боже обличчя осколками не спотворило, так я понад усе зiр бережу... Бережу його для мирного життя, для Ленiнграда. Так, знаєш, хочеться ще хоч раз би все те побачити... I шпиль Петропавловки, i балтiйських морячкiв на набережнiй з дiвчатами. I Ермiтаж... Пiсля трьох рокiв розлуки... все це, Женю, якось само в очi проситься... Розумiєш, у серце проситься... Хтось вигукнув, що на проспект знову вирвався нiмецький танк. Шовкун наготував фаустпатрон для пострiлу. "I коли вiн навчився користуватись ним?" - мимохiдь подумав Черниш, бiгцем повертаючись на вогневу. В другiй половинi дня напруга бою дещо спала, i Черниш, блукаючи з важкими думами по готелю, зустрiв у бiльярдному залi Ференца. Художник, заклавши руки за спину, стояв у кутку, зосереджено щось розглядаючи перед собою на пiдлозi. Пiдiйшовши ближче, лейтенант побачив у поламанiй рамi розплатане полотно картини. Слiди багатьох чобiт залишились на нiй. - Моя, - промовив художник, вказуючи ногою на картину. Вася Багiров за допомогу в нiчнiй операцiї подарував художниковi широкий ремiнь. Тепер художник, затягнувшись ним поверх макiнтоша, справдi трохи скидався на партизана. Високо пiдсунутий капелюх вiдкривав випукле смагляве чоло. - Так, моя... Картина зображала гору Геллерт на правому березi Дунаю, де нинi стоїть цитадель. Гору на картинi показано ще не забудованою, такою, якою вона була в давнi часи. Мов скеля на безлюдному материку. На самому шпилi - вершник, суворий степовик у шоломi, в кольчузi. Стомлений кiнь схилив голову, шукаючи пашi. Пашi нема. Бо... "Не ростиме трава, де ступить копитом мiй кiнь". Вершник, вiдкинувши забрало, вглядається в далекий обрiй. - Хто це? - Арпад. Один з перших угорських витязiв, що привiв наших пращурiв з Приуралля аж сюди, на береги Дунаю. - Куди вiн дивиться? - На Пешт. Вiрнiше, на те зелене поле, де через багато рокiв виростуть квартали Пешта. - Хочете реставрувати? - Навiщо? Кому зараз це потрiбно, лейтенанте?.. Зараз я бачу новi теми, новi кольори. Ви знаєте мої альбоми? Я їх поповнюю... В залi з'явився один з санiтарiв, козирнув Чернишевi. - Я вiдправляв гвардiї лейтенанта Сiверцева. Вiн передав вам записку. Жiночою незнайомою рукою було написано: "Женю, друже мiй!.. Пишу. Не пишу, а диктую. В санротi. Те, чого найбiльше боявся, сталося. Сталося безповоротно, назавжди. В єдину мить вiдiйшло вбiк усе, про що мрiялось. Нема зору. Нема художнього iнституту. Лежу i думаю про Павку Корчагiна... А важко, важко. Нечувано важк