о, Женю. Перед вiдправкою хотiв ще раз зустрiтися з тобою - не вдалося. Знаю, що ти не мiг. Бажаю тобi найближчим часом побачити Дунай. Той Дунай, про який ми стiльки передумали, - чистий, голубий вiд неба... "Як льони цвiтуть". Може, вiн буде таким у ясний день Перемоги. Бажаю тобi дожити. Жди, писатиму на полк. Саша Сiверцев" XX За кiлька день, уже в новому кварталi, Черниш мав змогу подивитися новi Ференцовi альбоми. Бункер, в якому знайшов собi пристановище художник, мiстився в тому ж подвiр'ї, що й вогнева мiнометникiв. Посеред двору височiв замерзлий фонтан, бiля якого напередоднi, пiд час нальоту, було забито двоє коней з боєпостачання. Вiд коней уже залишились самi ребра та копита зi стертими ясними пiдковами. Решту обiбрали угорцi. У хвилини затишшя вони вискакували сюди з усiх бункерiв, як на полювання. Наближаючись до пiдвалу, Черниш наздогнав двох дiвчат. Одна з них несла шмат мерзлої конини, обережно тримаючи її самими пальчиками. Угорки, пропустивши Черниша, про щось жваво заговорили помiж себе. Потiм та, що несла конину, наздогнала його 1 злегка шарпнула за лiкоть. - Пане офiцер! Черниш обернувся. - Що тобi? -Пане офiцер - Дiвчата щось швидко говорили, перебиваючи одна одну i весь час запобiгливо посмiхаючись. Черниш зрозумiв тiльки одне слово: "кенiр" - хлiб. Дiвчина, що тримала конину, повторила йому це слово кiлька разiв. Потiм, щоб краще пояснити лейтенантовi свою пропозицiю, вона, не нiяковiючи, розстебнула шубу, показуючи свiй тонкий, перетягнутий поясочком стан. - Сен. За шматок "кенiра" вона пропонувала йому вiддатися. Черниш почервонiв, лайнувся невiдомо на кого i, насунувши кашкета на очi, швидко побiг униз. Дiвчина здивовано дивилася йому вслiд. Чернишевi було соромно i тяжко. Майнула чомусь думка про Шуру. Хiба вона змогла б так? Хоч би вмирала? В бункерi вiн одразу побачив Ференца. Художник працював, сидячи в самiй сорочцi навпроти вузького, загратованого пiкна. Пiдтяжки, мов бурлацькi лямки, оперiзували йому плечi. Сонячне промiння тугими струменями наливалося в бункер. Коли на подвiр'ї вибухав снаряд, то в бункерi спалахував короткий, невиразний виблиск, як денна блискавиця. Виблиски цi зараз не страшнi, не багристi, як вночi, а бiленькi, перемiшанi з сонцем. Раз у раз вони моргають, трiпаються окiл Ференца, мешканцi тиснуться попiд стiни, тiльки художник, як чаклун, не кидається вiд них нiкуди. На оклик лейтенанта Ференц вiдклав роботу i шанобливо встав, вiтаючись. Зайшли дiвчата з кониною i, уникаючи погляду Чер-нипiа, винувато шаснули в далекий куток. Ференц дiстав альбом. Це були зарисовки угорських шляхiв, трупи в кюветах, придорожнi указки, ескiзи сiрих степових ферм, забутих богом i людьми... Олiвцем, тушшю, аквареллю... -А ось-Ференц перекинув аркуш. Юнак з бакенбардами стоїть навколiшки бiля гармати. Зосереджено, напружено дивиться вперед. Саша Сiверцев. - Ви його бачили... тодi? - Бачив. Який офiцер!.. Менi говорили його солдати... Я все знаю... Черниш подивився на Ферепца. "Що ти знаєш про нього? - хотiлося сказати. - Дуже мало ти знаєш, Ференц! Хiба вiдомо тобi, що цей офiцер, ведучи огонь в Будапештi, думав про вiдбудову Ленiнграда? Що, обстрiлюючи одну з полiклiнiк, переповнену хворими, вiн навмисне не пустив жодного снаряда по вiкнах... Про це вiн признався тiльки своєму друговi. Скiльки вiн думав про цей Будапешт! I ненавидiв, i любив... Нещадно бив i вбити не хотiв". Дiвчата, обрiзаючи конину, крадькома позирали на лейтенанта. Вiн стояв над розкритим альбомом, глибоко задумавшись. Густi широкi брови хмуро зiйшлися на перенiссi. Безхлiбнi дiвчата розчаровано шепотiлися помiж себе. Вони шепотiлися про те, що цей чорний, схожий па мадьяра офiцер, мабуть, закоханий. Iнакше чому ж вiн погребував ними? Вони молодi, у них гарнi фiгури. Чи, може, вiн боїться поганих хвороб? Але мiг би поспитати мешканцiв бункера, упевнитись... Нi, вiн, видно, iдеалiст i безнадiйно закоханий... З таким смутком дивиться в альбом... - Що означає цей пiдпис, Ференц? - "Рятiвник", - переклав художник свiй пiдпис пiд зображенням Сiаерцева. Увечерi, коли до вогневої пiд'їхала кухня, Черниш покликав куховара. - Гришо, у тебе залишається суп? - Буває. -- Якщо залишиться... Роздай тут мешканцям. Припухають. - Та я знаю, що у них цей рiк має п'ятнадцять мiсяцiв. - Як п'ятнадцять? - А так... Окрiм наших дванадцяти, додалося ще три нiмецькi: терпень, холодень i голодень. Пiсля роздачi в кухнi дещо лишилося, i Ференц оголосив бункеровi, щоб iшли з посудом на подвiр'я; руський Гриша даватиме суп. Гриша, в халатi поверх ватянки, стояв з черпаком у руцi над казаном. Його носате хитряцьке обличчя на цей раз було серйозне, наче вiн робив якусь важливу державну справу. Угорцi вишикувались у чергу, i Гриша вiдмiряв кожному по пiвчерпака, стараючись нiкого не обдiлити. Вiн сердито ремствував, що нажив собi "цих нахлiбникiв" i мусить заради них стовбичити тут, поки фрiц пошле йому гарячої засмажки. I все-таки Гриша чесно примiрявся оком, щоб роздавати однаково, щоб вистачило всiм. Угорцi дивилися на нього майже з побожнiстю. Надовго-надовго запам'ятається голодним мешканцям будапештських кварталiв цей руський Гриша з черпаком в руцi i автоматом за плечем. Гриша нарiкав i бубонiв, проте коли жiнка, якiй саме наливав їжу, показала на пальцях, що вона має ще й двох кiчi, маленьких, то Гриша, замiсть вiдмахнутись, пропустити це повз вуха, одразу ж почав перевiряти: - Правду вона каже? Угорцi закивали головами: правду, правду. Гриша вiдмiряв i на кiчi. Черниш збоку спостерiгав роздачу. Серед iнших в черзi стояв, вiдкотивши комiр, солiдний мужчина в драповому пальтi, з товстим портфелем пiд пахвою. Жiнки, вказуючи на цього суб'єкта, шипiли до Гришi: "ШпекулянтI" Ференц на вухо пояснив лейтенантовi, що суб'єкт з портфелем справдi спекулянт. Уже раз одержавши, вiн пiдходить вдруге. Черниш теж бачив цього типа вдень, Вiн терся серед бiйцiв, питав золота. - Маю, - сказав йому тодi Хаєцький. - Ось де маю! Повний диск! Золотом набитий! Але не продаю - задарма вiддаю! Кому винен - розплачуюсь!.. Хочеш? Спекулянт тодi не захотiв. Тепер вiн стояв бiля кухнi i, задерши свою чорну цапину борiдку, простягав банку до черпака. Перед тим Гриша нiби не чув, що йому сичали жiнки. Вiн не боявся дати маху: хоча обличчя спекулянта й не запам'ятав, зате запам'ятав його консервну банку з-пiд американської тушонки. Коли вона потягнулася до казана, Гриша, не кажучи й слова, з розмаху трахнув черпаком по банцi, вибив її у спекулянта з рук. Той злякано вiдсахнувся. - Ось тобi для початку, - пригрозив Гриша навздогiн. - Я навчу тебе чесно вести зi мною комерцiю! Iч... дипломат! Вiдбiгши вбiк, спекулянт озирався на Гришу з боягузливою злiстю. Мине якийсь час, i вiн виступатиме на передвиборних мiтингах десь у Веспремi чи Сегедi i вимагатиме замiни жорстоких радянських окупацiйних вiйськ американськими. Черниш, розвеселившись цiєю сценою, рушив до вогневої. Дiвчата, яких вiн зустрiв удень на схiдцях, зараз стояли в черзi. З-пiд насунутих капелюшкiв вони уважно стежили за ним. XXI "Протягом трьох дiб вас не чую. У вiдчаї, бо весь час перебуваю пiд загрозою смертi. Робимо все, щоб пiдтримати зв'язок. В Офен Штолiлi Пешт руськi зайняли новi райони. Ремхплац зайнятий". Такого змiсту шифрограму перехопили одного дня нашi вiйська. Оточенi волали до Гiтлера. Гiтлер наказував триматись. Дивiзiї, знятi з-за Рейну, з гiр Iталiї, прибували пiд Будапешт. Термiново були висланi на фронт курсанти берлiнських вiйськових училищ. Прямо з ешелонiв їх кидали в бiй. Гiгантська танкова битва розгоралась на пiвнiчний захiд вiд столицi. Тут ворог зосередив головнi сили для того, щоб зовнi протаранити кiльце оточення. Степи на величезному просторi красились пожежами. Танки вдосвiта палали по туманному полю, як вогнища кочовикiв. ...Буде лiто пiсля вiйни. По курному шляху з Будапешта на Секешфехервар мчатиме вiлiс. Американець з Союзної Контрольної комiсiї в димчатих окулярах, що захищають вiд сонця, оглядатиме навколишнi поля. Що за кладовища технiки, що за череди залiзних важких динозаврiв розбрелись вiд Дунаю до самого Балатону? То пiсочно-жовтi, то обгорiло-чорнi "пантери", "тигри" обростають бур'янами вище гусениць... Звiдки їх стiльки? За хвилину налiчиш десятки. I хто їх зупинив? Скiльки мчить машина, все вони, вони, вони обабiч дороги. Невже все це ревiло моторами, водило жерлами, метало вогонь? Невже все це було зупинене тими русявими хлопцями в обмотках, що стоять тепер на будапештських майданах, старанно регулюючи вуличний рух? Епос, заростаючий степовими буйними травами. Проспiваний в придунайських полях взимку 1945 року радянськими гарматами, радянськими людьми. За спиною темнiв Дунай, попереду свiтилась Перемога. У тi днi, пропеченi нашою гарячою кров'ю, не один радянський боєць повторив подвиг Матросова! Обв'язавшись гранатами, з гранатами в потрiсканих темних руках, з глибоко за-палими очима, уже засвiченими безсмертям, кидався вiн пiд ревучий танк. I вибухав пiд танком, як бомба нечу-ваних атомних сил, сповнена святою енергiєю любовi i гнiву. Оточенi в Будапештi не знали, як за Дунаєм радянськi гвардiйцi винищують їхнiх довгожданих "королiвських тигрiв", як шматується нiмецький панцир пiдкалiберними уральськими снарядами. Оточенi вже втратили iподром, де сiдали їхнi транспортнi юнкерси. Тепер боєприпаси їм парашутували у величезних пакетах. Пакети все частiше потрапляли в руки наших штурмовикiв, якi нестримно наближались до Дунаю. Бiйцям батальйону Чумаченка вже було чути стрiлянину з правого берега, з Буди. Командний пункт батальйону мiстився в цей час у комiсiйному магазинi, що виходив вiтриною на одну з центральних вулиць. В напiвтемному, довгому й вузькому примiщеннi, де колись шастали запобiгливi продавцi, тепер ходили заклопотанi бiйцi й офiцери. Пiд ногами трiщало скло посiчених кулями дзеркал. Шелестiли пухнастi лисицi, якi мали обвивати плечi угорських аристократок. На прилавку сидiв телефонiст. Вiн передав трубку комбатовi, i Чумаченко, пiдтакуючи, вислухував рапорт з четвертої роти, яка штурмувала один з об'єктiв за двiстi метрiв звiдси. - Перший поверх зайнято, - доповiв командир роти, - на сходах гранатний бiй. - Не брешеш? - Слухайте. В трубку було чути вибухи гранат. В другому кiнцi прилавка бiйцi клопотались бiля патефона, знайденого в цьому ж магазинi. Серед купи пластинок з усiлякими фокстротами i румбами бiйцi натрапили i на кiлька наших, вiтчизняних. На деяких пластинках ще були ярлики з комiсiйними цiнами. - "Есть на Волге утес" - двiстi пенго! - вигукував батальйонний радист. - "Ой гай, мати" - теж двiстi! - А румба? - Сто! - Iштенем, що ж це таке? Свої дешевше цiнують, анiж нашi! - Ось диви, "Побратався сокiл". - Далеко нашi соколи залетiли! - Над Дунаєм в'ються! - Нiмцi український чорнозем вивозили ешелонами в райх, а цi музику... - Закладай. Радист накладає пластинку, накручує: Побратався сокiл З сизокрилим орлом... Шовкун, урочисто втерши вуса, пiдхоплює знайомий мотив. Товаришi враженi - який чистий, соковитий голос у цього санiтара. Вiн спiвав, задумано дивлячись па розбиту вiтрину, нiби там бачив не чужу вулицю з розшматованим заснiженим трамваєм, а рiдну зелену весну, коли шумлять дуби i зацвiтають луки. Ой брате, мiй брате, Сизокрилий орле... Бiйцi один за одним почали пiдтягувати. Пластинку вже ледве чутно було за дружними голосами. - Припинити! - гримнув комбат вiд телефону. Бiйцi замовкли, пластинку зняли, проте пiсня продовжувала звучати i наростати десь надворi. - Що за бiс?.. Iван Антонович кинувся на вихiд до внутрiшнього подвiр'я. Вся вогнева його спiвала: Наїхали, брате, пани й паненята Та забрали дiти мої - соколята... Стоять по груди в землi брати Блаженки. Стоїть лейтенант Черниш. Стоїть Хома. Стоїть Багiров. Стоять усi вогневики i, задумавшись, спiвають пiсню, мотив якої Долетiв до них iз КП. Iван Антонович приховано милується своїми бiйцями, i йому важко подати команду: - Припинити! Але вiн подає її, бо комбат розмовляє. А Чумаченко, кiнчивши розмовляти, i сам пiдiйшов до патефона. - Що ви тут завели?-намагаючись бути суворим, подивився вiн на Шовкуна. - Зiбрали цiлу капелу. - Ми так... ненарошне... - Ненарошне!.. Де та пластинка? - запитує комбат, - Ану, давайте сюди! I, поклавши на коло, сам починає накручувати. Тепер комбат заважає Iвану Антоновичу. Але Антонович мовчить. Вiн сидить у кутку, в своїй незмiннiй плащ-палатцi, в шапцi iз спущеними вухами, i розглядає топографiчнi карти. Цi карти напередоднi принесли звiдкись батальйоннi розвiдники. Вони думали, що захопили карту Угорщини, може, саме тих мiсцевостей, де їм у майбутньому доведеться вести бої. Але Iван Антонович виявив, що перед ним справжнiсiнька Чернiгiвщина. Ворушачи губами, Ангонович повiльно розбирає угорськi назви знайомих мiсць. Можливо, саме по цих картах каральнi експедицiї ганялися за чернiгiвськими партизанами. Старший лейтенант знаходить села свого рiдного району, розшукує знайомi шляхи, перелiски, балки, горби, де йому доводилось їздити на партактиви та вчительськi сесiї до райцентру. - Набрехали, стерви, - лається собi пiд нiс Iван Антонович. - Тут менi щоразу доводилося грiти чуба, Вставай, бувало, з велосипеда i пхайся на гору одинадцятим номером. А вони влiпили двi горизонталi!.. Двi горизонталi!.. Тьху! Вiдшукуючи на картах помилку за помилкою, Кармазин за кожним разом доповiдає про це комбатовi з неприхованим обуренням i презирством. Здається, вiн ладен був скаржитись на складачiв карти, та бiда, що нiкуди було подати скаргу. Тому Антонович сам робить i висновок, наче виставляє школярам оцiнку. - Я їх навчу складати, - погрожує вiн, розкладаючи карти на вичовганих колiках. - Я їм покажу! Хай спробують до моєї карти пiдкопатись! Кожний об'єкт занесу, кожний завулок. Кожний лiхтар на моїй картi стоятиме! Справа в тому, що Iван Антонович збирався сам скласти карти тих будапештських кварталiв, у штурмi яких вiн брав участь. - Для чого це вам, Iване Антоновичу? - кепкували з нього молодi офiцери. Старший лейтенант повчально вiдповiдає: - Нiколи не втрачайте почуття перспективи. Пройденi шляхи мусять бути зафiксованi. Ось... -вiн пiдiймав заяложений блокнот. В тому блокнотi - всi знали - старанно було занесено весь бойовий шлях Iвана Антоновича. Блокнот був пахучий, вiн лежав у сумцi поруч з туалетним милом. На аркушиках блокнота - розкресленi схеми, а пiд ними внизу - пояснення маршруту. Цi додатковi нотатки Iван Антонович, користуючись термiнологiєю топографiв, називав легендами. - Дiтям передам! - погрозливо казав вiн i ховав блокнот з пахучими легендами до своєї пузатої польової сумки. XXII - Антонович, вогника! - гукає комбат вiд телефону. - Хорошого вогника. Йому передають з третьої роти, що прогивник iде на об'єкт в контратаку. Кармазин жваво схоплюється на ноги. - Єсть, вогника! Голос його, в розмовi фiлософсько-спокiйний, зненацька сповнюється твердим дзвоном. - Ми їх навчимо, як складати чернiгiвськi карти! Старший лейтенант бiгцем перескакує магазин. - Черниш! - гукає вiн ще з порога, - НЗО-два! П'ять бiглих! Всiма! Антонович одразу свiжiє, наче вмитий снiгом. Стояв i лiчив пострiли. Блаженкова обслуга, найхит-рiша з усiх обслуг, знову, замiсть п'яти мiн, випустила сiм. Цi орли, певно, надiються, що старший лейтенант за пострiлами iнших не помiтить їхнього порушення. Та Iван Антонович сам хитрiший за всiх хитрих. Мабуть, ще не вродився той, хто його ошукав би. Пострiли вщухли, командири обслуг один по одному доповiдають: - Черга! - Блаженно! - суворо гукає Iван Антонович. - Знову сiм? Єфрейтор виструнчився в ячейцi. Мовчки й похмуро чекає кари. - Товаришу гвардiї старший лейтенант! Вiн випадково! - вступається за єфрейтора Черниш. "Бреши, - подумав Антонович. - Теж такий. Я вас по очах бачу". Але не сказав нiчого. Йому не хотiлося зараз карати за перевитрату мiн. З прихованою гордiстю дивиться на своїх мiнометникiв. Трудяги! Комбат знову вимагає вогню. Кармазин дає командуi - Обслуги!.. I вмить усi на своїх мiсцях. Наче стоять так уже здавна. Будинки, як чотири високi скелi, обступають подвiр'я. Знесенi дахи. Напiвобваленi стiни. Чудом тримаються високо вгорi покрученi схiдцi. Виднiються на четвертому поверсi внутрiшнi стiни однiєї з кiмнат, оббитi шпалерами. Вiдкрились нутрощi людського житла, вперше побачили небо. З задимленої вирви вiкна звисає головою вниз патлатий бiлявий нiмець. Пальцi, розчепiренi, як пазури, назавжди випустили гвинтiвку. Вона тепер валяється внизу, навпроти вiкна, вже припорошена снiгом. Тут же i нiм-цева пiлотка з нашитим на лобi метеликом. Закоцюрбленi руки солдата наче тягнуться вниз, щоб дiстати вибиту зброю. - Глибоко! Не сягнеш! - гукає Хаєцький угору. Лiворуч i праворуч гримить кам'яний Будапешт. Земля весь час дрижить, не знає спочинку. Де взявшись, над самими дахами з виттям проноситься лiтак. На черевi чорнi хрести. Такий, як в 1941. Але тодi вiн ходив по головах, як пан. Тепер нiби тiкає чимдуж вiд погонi. - Девочки, - жартiвливо командує хтось iз бiйцiв, - по щелях! Лiтак висипає над подвiр'ям дрiбнi трiскучi гранати. Нороснуло, залущало скрiзь, немов розсипалась на скалки висока скляна стiна. - Здурiв нiмець! Трiск згасає, бiйцi вилазять з землi. - Мене поранило, - урочисто звертається до всiх Хаєцький. - Куди? Хома тут же при всiх розстiбається, спускає штани. - Денисе, подивись! Вiн нахиляється. Хлопцi, зайшовши подоляковi з тилу, уважно, без смiху дивляться. Осколок, гострий i маленький, як овiд, впився у тiло. Денис Блаженко бере його пальцями. - Тягни! - командує Хома. Єфрейтор обережно тягне. - Ти нас демаскуєш! - гукають хлопцi Хомi. - Блищиш на саму Буду. Осколок витягнуто. - Засмоли, Денисе! - каже Хома земляковi, Денис залiплює ранку бинтом. - I кров не йде! - Заживе, як на тому сiрому... - Я ж вам цього не забуду! - погрожує Хома в бiк Дунаю, пiдперiзуючись. - У санвзвод пiдеш? - Ти що: п'яний чи кулака просиш? Пiшов би я на страмовисько! - Дуже ти боїшся страмовиська... -- Годi про це, -скаже Хома. -А хто бовкне лейтенантовi - приб'ю. Сам скажу, коли засохне. Командир роти i лейтенант Черниш курили, стоячи в тунелi пiд'їзду, i слухали далеку стрiлянину з того берега. - Звужується кiльце, як шагренева шкiра, - говорив Iван Антонович. -Тепер їм хоч круть, хоч верть, то... Вiн подивився на Черпиша i чекав. - ...то пiд нашою мiною смерть, - кiнчив Черниш саме тим, чого ждав Iван Антонович. Серйозна, без усмiшки, розмова про круть-верть вiдбувалась мiж ними майже кожного разу, коли вони були в хорошому настрої. В такий спосiб вони дозволяли собi пожартувати з вищого начальства, з його манери розмовляти. Мимо ворiт несподiвано прогарчав ворожий танк. Вiн мчав на максимальнiй швидкостi, вилетiв на перехрестя вулиць i, розвертаючись, став палити по прилеглому кварталу, де вже розташувались полковi тили. Мiнометники в радiсному запалi ринули до ворiт, на ходу заряджаючи протитанковi гранати. - Куди? - перепинив бiйцiв старший лейтенант. Вiн вважав, що цей танк повинен стати здобиччю артилеристiв, а зовсiм не мiнометної роти. Черниш, вхопивши й собi гранату, шаснув поза спиною Iвана Антоновича. Але старший лейтенант встиг-таки угледiти його. - Черниш! - гукнув вiн навздогiнцi. Черниш не чув або вдав, що не чує. Танк газував вулицею назад. - Гвардiї лейтенант! - гукнув Черниша Iван Антонович i вилаявся так, як солiдним педагогам зовсiм не личило б лаятись. Черниш прилип до пiдворiтньої стiнки. Пiратський танк мчав палаючи. Вздовж усiєї вулицi з горiшнiх поверхiв на нього сипалися гранати, пляшки з пальною сумiшшю: однi влучали, iншi падали обiк танка, поперед нього - весь асфальт горiв. Механiк-водiй давав повний вперед, збиваючи полум'я зустрiчним вiтром i надiючись випорснути з вогняного мiшка. Черниш, зцiпивши зуби, пошпурив гранату. Вона вдарила в борт. Невже втече? Невже вискочить?.. Черниш пошпурив другу. Граната гримнула пiд гусеницею, гусениця, сповзаючи, потяглась за машиною, мов гадюка, танк повернувся боком i застопорив. Вiдчинився люк, стала пiдiйматися з нього чорна хромова рукавиця. В цей момент звiдкись артилеристи дали по борту, i танк вибухнув, як бомба. Черниш повернувся на вогневу пiд захопленi вигуки товаришiв. Але на цьому не скiнчилося. Вночi пам'ятливий Iван Антонович довго й нудно пробирав свого лейтенанта. Вiн любив сповiдати молодих. Черниш слухав Антоновича покiрно, проте чорнi очi його по-хлоп'ячому смiялися iскристим гарячим смiхом. Вони сидiли на КП у командира батальйону. Був той час доби - передсвiтання, - коли навiть не-стихаючий вiд гулу Будапешт помiтно вгамовувався, здригаючись, немов у важкiй дрiмотi, рiдкими вибухами. - Так от розкажи, Черниш, гвардiї капiтановi, - говорив Iван Антонович, попихкуючи козиною нiжкою. - Все розкажи. - Про те, як танк пiдiрвав? - Нi, розкажи, як порушив наказ командира роти. I, переходячи на свiй фiлософський тон, Iван Антонович запитав уже цiлком серйозно: - Скажи, ти замислювався над своїм вчинком? Робив ти йому тактичний i психологiчний розбiр? Черниш думав про це. Справдi, що понесло його в тi ворота, де вiн - дуже ймовiрно - мiг позбутися голови? Офiцiйного наказу вiн не мав, навiть навпаки. Жадання слави? Було, може, й це, але тiльки ради цього навряд чи вiн згодився б ризикувати життям. Почуття помсти? Черниш знав, що мстиве почуття солдата важить на фронтi багато. В одного фашисти спалили хату, в другого дочку вивезли на каторгу, третього самого гноїли в концтаборах. Все це важило багато. Але чи тiльки це? Чернишева сiм'я в часи лихолiття була далеко вiд України i горя окупацiї не зазнала. Йому хату не спалено. Його мати не звiдала образ чужоземцiв. Отже, не особиста помста гнала його з гранатами до ворiт. - Менi просто хотiлося знищити танк, - сказав Черниш. - Щоб одним було менше... Щоб хоч на крок чи пiвкроку ближче до кiнця вiйни. - Та хоча б уже пошабашити, - сказав капiтан Чумаченко, закурюючи з кисета Iвана Антоновича. - Скiльки вдома роботи жде... Знаєте, до вiйни я працював електриком. Була така на пiвднi високовольтна мережа "Днiпроенерго". Може, бачили за Днiпром по степу високi металевi щогли? Ото вона. Мiж iншим, помiтно змiнила знаменитий український пейзаж. Менi випало щастя i будувати її, i працювати на нiй. Коли ми ставили цi щогли, я ще був комсомольцем. Бравий, знаєте, хлопець був, чубатий. - А тепер, бач, скронi вже як снiг, - задумано зауважив старший лейтенант. - Що ж зробиш, Антонович?.. Потерло нас. I мережу мою потерло. З тих проводiв, що я їх власноручно натягував... ложки при нiмцях виливали. Проводи, знаєте, алюмiнiєвi, товстi. - Може, оце моя трофейна з них? - невесело пожартував Черниш, дiстаючи складану ложку з-за халяви. - Може... I скiльки там нашої працi вкладено! Наших радощiв! Нашого серцяi.. Коли ми форсували Днiпро, я побачив нашу славну щоглу - Днiпрянку. Вона була змонтована на водi. Красуня, знаєте, була. Легка, струнка, на високому фундаментi. А тепер, дивлюсь, лежить як утоплена, головою в воду. Хотiлося б так пiдiйти, обiйняти, сказати: встань, пiдведись. Вам, мабуть, важко це зрозумiти. А для мене мережа була всiм. Бо не тiльки я її зводив, а й вона мене зводила, пiдiймала. Родом я з Лоцманської Слободи, є така на заднiпровських пiсках. Батьки i дiди мої ганяли дуби по Днiпру. Так от, як стала дiяти мережа "Днiпроенерго", то й моє село змiнилося теж. Було таке, як ото малюють українське село на картинах: хатки пiд соломою, тополя край дороги, мiсяць над нею... А тут поряд з тополями виросли край шляху ажурнi металевi щогли. Краса! Електрика на вулицях. Та ще вечори мiсячнi. При щедрому освiтленнi жили. На очах, розумiєте, краєвиди мiнялись. I я, лоцманський парубiйко Гаврош Чумачок, стаю тим часом iнженером Гаврилом Петровичем Чумаченком. Отака то мережа... Як же не любити було ту мережу? Всю душу вона вбирала... I ось одного разу-тривога! Лiнiйники повiдомляють, що, мабуть, обрив. Звичайно в таких випадках що робиться? Виключається рубильник - i годi! Ремонтуй. Правда, для цього мусять зупинитися всi пiдприємства Новомосковська чи Павлограда на кiлька годин, а то й на цiлу змiну. I, знаєте, менi стало тодi так боляче за мою мережу! Не хотiлося, щоб хто-небудь сказав про неї погане слово. Не хотiлося почути його, як про кохану дiвчину. I я взявся усунути обрив, не вимикаючи струму. Ви уявляєте, що це значить? Струм iде по мережi напругою в тисячi вольт. Коли б десь ледь звихнувся - за секунду з мене був би попiлець. Але що ж? Дав розписку, як перед операцiєю, що беруся добровiльно. I взявся... Не говоритиму про технiчнi деталi цiєї справи. Справа, знаєте, дуже делiкатна. До того нiхто у нас не пробував так... Скажу тiльки одне: коли працював - а воно саме нiч, негода, синi iскри мерехтять у йонiзованому повiтрi навколо проводiв, - коли працював, нi разу якось не подумав про себе. Мабуть, саме так, як Черниш сьогоднi в пiд'їздi. Працюю, руки млiють, а менi так гарно думати, що всi заводи мiста працюють безперебiйно, сотнi людей стоять бiля верстатiв i не пiдозрюють, що десь у степу орудує штангою невiдомий електрик, дарма що його кожної секунди може спалити струмом... - Коли це вкрай потрiбно, я розумiю, - розважливо буркотiв Iван Антонович. - А тут... Тут не було такої потреби. Де ж пак: на герць iз "тигром" iде, в артилеристiв здобич перехоплює... Не забувай, Черниш, що країна вiддала фронтовi своїх найсильнiших, наймiцнiших, найвiдданiших. Вона послала їх на Дунай не для того, щоб вони розтринькували тут свої життя налiво й направо... Антонович суворо засуджував тих офiцерiв, якi iнодi, заради зовнiшнього успiху, легковажили собою або пiдлеглими. "Невиправданi людськi втрати - найбiльша ганьба для командира", - говорив старший лейтенант. Щодо цього погляди Антоновича цiлком збiгалися з поглядами комбата. Завжди урiвноважений i терплячий, капiтан Чумаченко ставав нещадним, коли виявляв, що якась рота зазнала марних втрат людьми. - Ти розумiєш, що дано в твої руки державою? - пробирав вiн якого-небудь надмiру запального вояку. - Не коня, не машину, не верстат. Шофер машину поб'є, та й то його судять. А це ж люди. Люди, розумiєш? Здається, краще, нiж будь-хто, розумiв це Iван Антонович. Залишаючись в душi суто цивiльною людиною, вiн, проте, був майже закоханий у справжнього бiйця-фронтовика. - Може, тому що фронтовик щодня зустрiчається з смертю вiч-на-вiч, - уголос мiркував зараз Антонович, - вiн пiзнає краще за iнших справжню цiну життя. Ви помiтили, що на фронтi люди живуть дружнiше? I менi здається... Iван Антонович не доказав: на подвiр'ї грякнувся важкий снаряд. Хвилину всi мовчки вслухалися, потiм Черниш пiдвiвся: - Пiду гляну, чи вартового не зачепило. Капiтан i Антонович теж встали. Переступаючи через бiйцiв, що спали покотом, вийшли на подвiр'я. Повiтря було гiрким, димним. - Пропуск? - почувся голос Романа Блаженка. - Не впiзнаєш, Блаженко? - А запитати мушу! - Правильно. Десь над головами спокiйно, впевнено ходили кукурузники. Муркотливi невтомнi друзi пiхотинцiв, вони колись бомбили фрiцiв у курських та українських кукурудзах i там дiстали вiд бiйцiв жартiвливе наймення куку-рузникiв. I це солдатське прiзвисько вони донесли до угорської столицi, де вже нема пiд ними нiякої кукурудзи, а височать самi кам'янi бескеття. Кукурузники ходять над ними спокiйно й розважливо нiч крiзь нiч. За Дунаєм встають малиновi гори. Палахкотить Буда по той бiк Дунаю. Горить щось i поблизу, в цьому кварталi. Трiскаючи, вишкiрились червонi ребра кроков. Над iншою будiвлею повалив дим, кучерявлячись верховиною, мов дуб. З одного боку його бiле пагiлля взялося зловiсно-червоним. Бiльша частина димової кучерявої крони лишалася в тiнi i тiльки вгадувалась. Але десь унизу завирувало друге свiтляне джерело, i гiгантська крона вся окреслилась, заморгала... Те моргання, часте, як вiд лiтнiх далеких блискавиць у степу, здавалось, погойдує дуба. Ось вiн уже розпливається, росте, перетворюється на хмару. I все моргає. Вiд цього нiмого моргання здається, що i все небо, i вся земля гойдаються. - Не холодно, Блаженко? - питається старший лейтенант. - Байдужки. Боєць стоїть, поклавши на автомат руки в лайкових рукавичках, що потрiскались йому на швах. В ячейках темнiють мiномети. Тепер вони нагадують собою ряд мiцних довгошиїх лисиць, що, звiвши переднi лапи, присiли на хвостах в напруженому чеканнi. Бiля мiнометiв у ячейках сплять бiйцi, накрившись плащ-палатками i зогрiваючись власним диханням. Iван Антонович обходить їх, присвiчує лiхтариком. Палатки посивiли вiд морозу. Десь на лiвому фланзi зметнулись в небо пружнi хвостатi комети "катюш". Полетiли ясними вогняними трасами через темний Дунай на Буду. За хвилину донеслось звiдти гоготання, наче прокотився молодий весняний грiм. - Лунко, - каже капiтан Чумаченко. - На хорошу погоду. Отак заводськi гудки у нас над Днiпром:, на дощ - хриплять, а на добру погоду - спiвають лунко. XXIII Пешт, схiдну частину мiста, уже було майже цiлком очищено вiд ворога. П'ять тисяч кварталiв зосталися за спинами наших бiйцiв. Вибиваючи ворога з кварталу в квартал, радянськi вiйська уже притиснули його з трьох напрямкiв до Дунаю. Ворог шалено оборонявся в набережному районi. По той бiк Дунаю в бiлястiй iмлi танула Буда, спускаючись терасами кварталiв до самого берега. На горi бовванiв високий королiвський палац. Артилерiя, встановлена противником бiля палацу i нижче, попiд горою, обстрiлювала звiдти Пешт. Полк Самiєва i його сусiди вже штурмували перед-парламентський майдан. Самохiднi гармати i танки, вирвавшись iз засiдок, де вони ще з ночi, причаївшись, чекали сигналу атаки, тепер прочiсували весь майдан до самого берега. Пiд їх прикриттям штурмовi групи ривок за ривком наближались до Парламенту. Мiнометники Кармазина прокладали шлях автоматникам свого батальйону, якi наступали праворуч Парламенту через невеликий сквер. Мали завдання вийти до набережної. Помiж пам'ятниками, фонтанами, залiзними огорожами перескакували, вiдстрiлюючись, нiмцi. Штурмовi групи витiснили їх iз скверу, i нiмцi тепер вели вогонь iз-за колон Парламенту, iз-за гранiтного поруччя набережної. Енергiйний бiй наростав. Як лiсове птаство, стрекотiли автоматники помiж кам'яними громадами. I мiномети сьогоднi били якось особливо лунко i наче аж радiсно. Мiнометники за цей ранок уже кiлька разiв змiнювали позицiю, маневруючи у фарватерi штурмових груп. Зараз гарячi мiномети вичахали у самому скверi. їхнi труби ще димилися, немов дихали парою на морозi. - Дожились, - весело вигукнув Iван Антонович, - дожились, що бити нiкуди! Справдi, штурмовi групи вже зблизилися з противником на таку вiдстань, що мiни могли б зачiпати своїх. Бити по ворожому тиловi? Але тилом був Дунай. Дунай, Дунай! Так ось який тиi Не голубий, не вальсовий!.. Темний, як хмара! Широке смертельне поле, згубна нейтральна зона! Потовчена снарядами крихка крига треться об береги. Вирують гемнi глибини, яво-риiься вода, як на пiдводному камiннi... Нi, не голубий, не вальсовий! З Буди нiмецькi гармати все частiше б'ють по Дунаю. Ворожi артилеристи вже бачать в бiноклi своїх, припертих до берега. Збившись за рогом Парламенту, нашвидку перегрупувавшись, нiмцi знову кидаються в контратаку. Протриматись хоча б до ночi!.. Свинцевий град сiконув повiтря. Закресало в бронзу монументiв. Шипучi трасуючi переснували сквер. Черниш, виглядаючи з-за п'єдесталу, бачить, як нз штурмовикiв лейтенанта Барсова кинулись десятки озвiрiлих фашистiв. - Гвардiї старший лейтенант! - майже кричить Черниш до командира роти. - Дозвольте пiдтримати Барсова!.. Насiдають... Плитки густого рум'янцю на Чернишевих щоках жеврiють, розпiкаються, наче сонцем. - Дозвольте, гвардiї старший лейтенант! - гукають бiйцi. Антонович дозволяє першому взводовi. Черниш радiсно махнув автоматом. - Перший взводi За мною! Як табун важких птахiв, при самiй землi летiли бiйцi, розгортаючись. З розгону Черниш наскочив на якогось пластуна-бiйця. Вiн повз, волочачи на руцi автомат, лишаючи на снiгу свiжий слiд кровi. Слiд був яскравий, здавалось, палав. - Де санпункт? - пiдвiв голову боєць. Вiн був без ватянки, в самiй гiмнастьорцi, заправленiй у штани. - Де санпункт? - Там! - Черниш вказав рукою в тил, не зупиняючись. - Давайте, "самоварники"! - гукнув поранений мiнометник навздогiн. - За Парламентом їх збилося до дiдька. Давайте, брати... Парламент, високий, темно-брунатного кольору, з готичними шпилями по боках i куполом, всадженим посерединi, похмуро дивився на бiйцiв. Вiн наче вiддалявся в Дунай. Був схожий на великий середньовiчний собор. Без крику падали пораненi; мiнометники, перескакуючи вiд схову до схову, уже з'єдналися з штурмовиками лейтенанта Барсова. - Євгене, ти тут? - почув Черниш голос десь збоку. Оглянувшись, вiн побачив Барсова, молодого, розпаленого боєм офiцера з автоматом на руцi. Вiн уже, не дивлячись на Черниша, прицiлився кудись з-за кам'яної тумби, дав чергу i стрибнув через огорожу до поруччя набережної. Знайомий Чернишевi парторг четвертої роти, лiтнiй високий сержант, пiдвiвся на весь зрiст, крикнув "ура" i повалився, поранений, ,на талий снiг. Але "ура" не згасло, воно спалахнуло, як з iскри, i покотилось берегом, пiдхоплене багатьма голосами. Напевне, його почули i по той бiк широкого Дунаю. Нiмцi, шалено вiдстрiлюючись, вiдступали за гранiтнi товстi колони. Цi колони з захiдного боку, вiд Дунаю, пiдпирали тисячотонний Парламент. Хаєцький, прослизаючи попiд стiною, пiдкрався до однiєї з тих колон. За нею вiн угледiв автоматника. Нiмець строчив, не помiчаючи Хаєцького. Мало у тебе очей, враже! Не знаєш ти, що довгi тижнi мiських боїв у лабiринтах Пешта багато чого навчили бiйця Х'аєцького! 170 кварталiв, що їх здобув у жорстоких боях батальйон Чумаченка, не пройшли для Хаєцького марно. Вони наклали новий вiдбиток на його бойову поведiнку в рiзних умовах. Хома звик уже до цих лабiринтiв, до пiдземель, до барикад на вулицях, до вiкон-бiйниць, до колон-схованок. Вiн уже знає, де йому треба бути обережним, а де - безстрашним стрибком плигнути вперед. Так, як тут. Хаєцький стрибнув збоку, вхопився прямо за гарячий ствол обома руками i рвонув його на себе. За автоматом з-за колони виволiкся й нiмець. Здоровенний, вищий за Хому, в чорних навушниках, з блукаючими дикими очима. Вiн нiяк не хотiв випустити автомата з рук, наче сам був теж часткою того автомата. Якусь хвилину вони, сопучи, водилися на руках, маючи намiр один одного перехитрити i пхнути в Дунай. Обидва задкували вiд берега. Нарештi Хома, влучивши момент, щосили скрутнув автоматом убiк. Руки нiмця хряснули в суглобах. Якийсь бойчага, зовсiм не знайомий Хомi, пробiгаючи мимо, луснув нiмця прикладом по головi. Нiмець вхопився за голову, поточився, але не впав. Вiн з жахом позадкував вiд високого берега. Дунай темпiв унизу, як прiрва. - Не заточуйся! - важко дихаючи, вигукнув Хаєць-кий i стусонув нiмця його ж автоматом. - Пiдтримаю! Нiмець заточився до берега. Хома, розiгнавшись, пiддав йому чоботом у спину. Нiмець полетiв у воду. Дiялось це блискавично. Весь берег клекотiв i вихрився. Важкий, смердючий дим стелився над рiкою. Штурмовики по всiй набережнiй гранатами i врукопаш добивали противника. Тим часом вулицями прилеглих до Парламенту кварталiв уже плавом пливли колони полонених. Самi полоненi тепер прискорювали ходу, щоб швидше вийти з-пiд вогню своєї ж артилерiї. Вона без угаву садила по Пеш-ту з висот Буди. Прочимчикувала колона угорцiв з бiлим прапором, iз своїм полковником попереду. - Де плен? - питався полковник. Орловцi та чернiгiвцi показували йому без будапештських карт. Нiмцi брели в колонах, похиливши голови, нi на кого не дивлячись. Однi - ще в своїй унiформi, iншi вже в пальтах, плащах, капелюхах, з шалями на шиях. Немов ведуть їх мiстом з в'язницi на роботу чи в лазню. Вони не мали в собi духу, морального права смiливо зустрiтися поглядами з бiйцями, якi стояли на тротуарах ще спiтнiлi, розпашiлi, радiснi пiсля бою. Було зовсiм не холодно, проте в багатьох полонених пiд носами висiли краплi. - Хоч би втерли свою арiйську рiдину! - гукали бiйцi. Нiмцi не втиралися. Партiю сотнi на пiвтори гоном гнав Козаков. Сержант був сьогоднi особливо збуджений. - Чистокровна череда! -гукав вiн знайомим однополчанам. - Навiть два оберсти! Думаю, що майор Воронцов сьогоднi нам дозволить сiсти на коней. - А Буда? - Їй те саме буде! Колони брели i брели. - Було в сорок першому роцi,-- гомонiв до товаришiв на тротуарi якийсь тонконогий лiтнiй пiхотинець в обмотках, накручених туго до самих колiн. - Один було їхнiй автоматник десятьох наших гнав... А тепер один наш їхнiх сотню жене. Отак дiла обернулися, братцi. - Iсторiя, братику, iсторiя, - втрутився бас. - Колесо iсторiї... Тютюн ван? - Нинч. Сигари... гаванськi. - Ет, барахло, братику. Кременчуцької махорочки б!.. Ну та давай. XXIV Пiсля бою на набережнiй мiнометники, залетiвши в примiщення Парламенту, зiткнулися бiля входу з Ферен-цом. - Ти вже тут, Ференц? - гукнув Вася Багiров. - Уб'ють! Ще ж стрiляють!.. - Уже не вб'ють, - скидаючи капелюх, спокiйно й урочисто вiдповiв художник. - Уже нi. Наблизившись до Черниша, Ференц взяв його за руку. - Товаришу лейтенант... гвардiї, - сказав вiн з акцентом. - За все... всiм вам... армiї вашiй... спасибi. Черниш мiцно потис йому руку i, не затримуючись, подався разом з бiйцями вгору по бiлих мармурових сходах. За гуртом радiсних, збуджених бiйцiв, розвiваючи йолами свого макiнтоша, поспiшав i Ференц. Вiн вказував на колони монолiтного мармуру, що пiдiймалися обабiч. - Це завезенi з Швецiї... Це з Феррари... Це з Нiмеччини... Монолiти... А Чернишевi ввижалися iншi монолiти - бескеття тих сiрих скель, де зостався лежати Брянський. - Приймальний зал... Червоне дерево... Бронза... Рожевий мармур... Перед вами - високе мистецтво! Шедеври! Це слово боляче рiзонуло Черниша. Не раз вiн чув його вiд Сiверцева, коли мова заходила про Ленiнград. А то ж хiба не шедеври? Чернишевi спирало груди. Кожне Ференцове слово ранило його. Бiйцi якогось iншого полку групами спускаються назустрiч з ручними кулеметами на плечах, бурхливi, сяючi. Поперед себе, жартуючи, женуть кiлькох обеззброєних фрiцiв. - Куди, брати слов'яни? - ймаються назустрiч. - До мiнiстрiв. - Нема! - Ще сидять у каналiзацiйних трубах! - Го-го-го! Зали, мов гулкi Альпи, вiдлунюють веселими голосами. У вiкна крiзь рiзнокольоровi шибки ллється м'яке райдужне свiтло, сповнюючи зали, фойє i коридори барвистим присмерком. Нiби вступаєш цими бiлими сходами у маревний фантастичний свiт. - Палата депутатiв, - з гордiстю пояснює Ференц, забiгаючи до мiнометникiв то з одного, то з другого боку. Що вище пiдiймалися, то виднiше ставало навкруги. Немов сходили на високi гори. Крiзь проламаний снарядом купол свiтилося небо. Палата депутатiв... Похмурий величезний зал з ярусами стiльцiв. Перед кожним стiльцем столик з табличкою. На нiй прiзвище депутата. Де зараз цi депутати, якi запродали фашистам свiй народ? У Швейцарiї, чи в Баварiї, чи на островi Капрi?.. Внизу посеред залу, як на цирковiй аренi, круглий стiл пiд зеленим сукном. Навколо стола на пiдлозi порозкиданi важкi старовиннi фолiанти в шкiряних оправах. Стоягь крiсла мiнiстрiв, оббитi червоним оксамитом. - Трибуна оратора... Ложi дипломатiв... Ложi журналiстiв. Ференц завмира