є вiд гордощiв i пошани. Хаєцький втомлено сiв на одному з крiсел, жадiбно розглядаючи навкруги прикрашенi стiни. Тiльки тепер вiдчув, як ноги гудуть пiсля довгої напруги. - Хомо! Хомо! - стривожено каже Ференц. - Це фотель мiнiстраї - Мiнiстра? - Хома заглядає пiд себе. - То що ж... вломиться? Нi, здається, стiлець не гiрший за iншi. Пухкий, саме для мене... Ти ж знаєш, Ференц, що допiру мене шпортонуло осколком в найделiкатнiше мiсце-Хома втирається рукавом. Бiйцi розсипались помiж депутатськими рядами, нишпорять, чи не причаївся часом де внизу зненацька застуканий фрiц. Художник збирає з пiдлоги важкi фолiанти i, витираючи, складає стопкою на стiл. - Що це за книги? - Закони, Хомо. Нашi старi закони... - А, це тi закони, що спiвали, як та скрипка. - Хома несподiвано тонким вертлявим голосом iмiтує скрипку: - Йде весiлля - нап'ємося й наїмося, йде весiлля - нап'ємося й наїмося... Так! А наш бас їй вiдповiдає, - Хома скандує повiльно, басом: - Ще по-ба-чи-мо, ще по-ба-чи-мо... От i побачили. Хiба не так, Ференц?.. Та чого вони, твої закони, такi пiдтоптанi, пилюкою припорошенi? - Перетру, Хомо. - Перетри, перетри гарненько, Ференц, - повчає Хома, - та ще й перетруси. Бо там, либонь, уже й мiль завелась. Якi добрi, то залиш, а якi поганi, то - в пiч. Натомiсть поклади новi. Такi, щоб воєн не було. Габору нем йов. Чуєш, Ференц? - Але це в компетенцiї мiнiстрiв, Хомо. - Як ти кажеш? - Ну... це повиннi нашi мiнiстри... - Мiнiстри... Гей, ви, мiнiстри! - гукає боєць на пустi мiсця палати, нiби там уже справдi стояли перед ним мiнiстри. - Ходiть-но сюди, маю з вами бесiдувати. Буду свого допевнятись. Отже, фашистiв ми допiру виперли в Дунай. Мiсця вам вiльнi. Будь ласка, мерсi, займайте... Але знайте, що тепер Хома не захоче, щоб ви знову гнули фашистську полiтику i загинали її на вiйну. Хiба дарма я всю Мадьярщину до самого Дунаю своїми шанцями перекраяв? Хiба дарма не вернулись у нашу Вулигу Олекса, i Штефан, i кум Прокiп? Нi, ой нi... Тепер я буду пильно до вас прислухатися. Не захочете жити миром та ладом, буде вам гiрко, як сьогоднiшнiм фрiцам. Не посмiхайся, Ференц, не суши до мене зуби. У мене ще в самого такi, що цвях перекушу. I рука ще не млiє. Та й сини ще дома ростуть червонi, мов калина, та дужi, мов дубцi! Я їм пишу, аби-сь дивили з нашої Вулиги i на Дунай, i за Дунай, i на весь бiлий свiт. Черниш стояв нагорi у палатi сенаторiв, повитiй бiлими присмерками. Мовчки оглядав пишнi окраси стiн, ковзаючись по них неуважним, сумним поглядом i думаючи про тих далеких, розгублених по шляху, якi йшли i не дiйшли сюди. I боєць Гай, i Юрiй Брянський, i Саша Сi-верцев, i Шура Ясногорська, - всi, навiки чи тимчасово вибулi з строю, немовби щойно пiдiймалися вкупi з цим озброєним натовпом по бiлих сходах i вступили в цю залу. Вiн виразно бачив їхнi обличчя, чув їхнi голоси i сам уже в думках звертався до них: "Ви не повиннi бути нiким забутi, нi мiнливими полiтиками, нi дипломатами. Бо ви йшли в авангардi людства i без вашої жертви не було б нiчого..." Ридав сухими очима, кричав нiмими словами: "Вас людство пiдхопить, як пiсню, i понесе вперед, бо ви були його весняною першою пiснею..." Великi дороги армiй пролягли Чернишевi перед очима. Звiдси, з цього високого пункту чужого переможеного мiста, вiн сягав поглядом до незлiченних тисяч сiрих окопiв, розкиданих по полях Європи, чув перестук солдатських пiдкiв по замiнованих асфальтах, стогiн забутого пораненого у пiдхмарних горах. Життя, перестаючи бути для нього рожевою загадкою юностi, вiдкривалося перед ним простою своєю величчю. Вiн бачив його сенс зараз яснiше, нiж будь-коли. I хай вiн, може, впаде, як Юрiй Брянський, в задунайських низинах чи в словацьких горах, вiн i в останню передсмертну хвилину дякуватиме долi за те, що вона не водила його манiвцями, а поставила в ряди великої армiї на пряму магiстраль. Думки його перервав Багiров, з'явившись з повiдомленням, що батальйон збирається. Спускаючись по сходах з верхньої палати, Багiров i Черниш почули в глибинi Парламенту голос Хоми. Зазирнули в нижню палату. Хома сидiв глибоко внизу, закинувши ногу за ногу, тримаючи автомат на колiнах, i просторiкував. Навколо Хоми, з'юрмившись, бралися за живота бiйцi. Серед них були i самiєвцi, i солдати з iнших незнайомих частин. - Кiнчай ночувати! - скомандував старшина. - Мiнометна, виходь... Хома вилетiв з крiсла... - Будь здоров, Хомо! - тряс йому руку Ференц, прощаючись. - Будь здоров, Ференц... I не кашляй! - Будь спок, Хомо, будь спок. Спасибi за кушай-кушай... Спасибi за все. Бiйцi загуркотiли мiж депутатськими мiсцями вниз по сходах. З Буди били гармати. Один снаряд, шугонувши крiзь купол, вибухнув у пишнiй приймальнiй залi. Полетiли уламки статуй. Хмарою знялася зi стiн бiла вапняна кiптява. Бiйцi, запорошенi нею, весело чортихаючись, вискакували з Парламенту на свiже повiтря. Зброя стала сизою. Кожен боєць вилiтав сизим, мов сокiл. XXV Увечерi полк лаштувався на марш. Пiдроздiли скупчувались в одному з темних кварталiв. Командир полку Самiєв, зiбравши комбатiв, повiдомляв їм порядок руху. Пахучi кухнi тряслися через подвiр'я, гублячи за собою жар з пiддувал. Бiйцi поспiшали з казанками вечеряти. Багiров, дiставши знову пiдводи з транспортної роти, вкладався з матерiальною частиною. З усього було видно, що марш буде далекий. Iван Антонович змушував своїх мiнометникiв при ньому перевзутись, щоб не потерли ноги в дорозi. Полковi розвiдники гасали на чорних конях. Мiж бiйцями про марш ходили рiзнi чутки: - Кажуть, пiд Турцiю... - А я чув, що на Далекий Схiд. - Брехня... Iдемо на пiвнiч, форсувати Дунай... - Що тут ворожити: куди накажуть, туди й пiдемо. У великому пустому гаражi бiйцi порозкладали багаття. Вечеряли, перевзувались, сушили онучi. Парували нагрiтi колiна ватяних штанiв. Iван Антонович пiдiйшов до одного з вогнищ, розкладеного мiнометниками. Хвиля теплого повiтря м'яко накотилась на нього. Довкола вогнища серед мiнометникiв сидiли лейтенант Черниш, майор Воронцов. Присьорбуючи чай прямо з закоптiлих казанкiв, присутнi вели спокiйну, видно, давно розпочату розмову. - ...Знаєте, як про це сказав Михайло Iванович? - говорив майор. - Ви, каже, вернетесь додому новими людьми, людьми з свiтовим iменем. Людьми, якi усвiдомлюють свою безпосередню участь у твореннi свiтової iсторiї. - Чуєш, Романе? - штовхнув земляка Хома. - Творець свiтової iсторiї. - А вони нас трактували нижчою расою... - А ми й будемо нижчою, - каже Хома. - Що-о? - визвiрився на нього єфрейтор Денис Бла-женко. - Нижчою расою, кажу. Бо ми ж залишимось на землi, а вони загойдаються на шибеницях. Чи то ж не вище? Бiйцi регочуть. Маковейчик грається цiкавим портсигаром. - Ану, покажи свiй трофей майоровi! - пiд'юджують його бiйцi. Маковейчик демонструє. Мудрий портсигар, клацнувши, викидає готову самокрутку. - Здорово! - заблищали очi в одного з пiхотинцiв, такого ж молоденького, як Маковейчик. - Тiльки закладай папiр. - Здорово, - каже i майор, удавано вражений. - Ану клацни ще. Маковейчик з простодушною радiстю клацає. - Додому повезеш? - питають його. - Я такої мiзерiї не повiз би, - каже Хома. - Чи то ж я безпалько, сам не скручу собi цигарки, най його мамi. Вигадка, щоб тiльки очi замилювати. Раз-два - i вже заїдає. Привезти, так мотоцикл. - Або годинник, - встряє молоденький пiхотинець. - Годинникiв у них - як смiття. - Все "роскопи", - зауважує Денис Блаженко, не вiдриваючись поглядом вiд розгорнутої дивiзiйної газети, яку тримає в руках. - Штамповка. - А скiльки шовкiв, - кидає хтось цозаду. - Штучнi, - заперечує Хома. - Глянеш - очi вбирав" а тiльки у воду - вже й розповзається... - Багато у них всякої всячини, - замислившись, каже майор. - Багато є в них речей, що вражають своїм блиском нашого бiйця... Нам було не до того. Нашi жiнки, матерi й дiвчата за цi роки забули про святковi вбрання. Чоботи та армiйська ватянка стали одягом цiлого народу... Але зате якi багатi ми з вами у чомусь незмiрне важливiшому. Багатi вченням своїм, правдою своєю, що її несемо на наших ленiнських прапорах... Скажiть, у кого з них е така держава, - поступово пiдвищував голос майор, - котра вистояла б, як скеля, в отаку бурю? - Нi в кого. - А в кого з них е люди, що, не поламавши хребта, знесли б усе те, що знесли ми з вами? Бiйцi сидiли деякий час, задумавшись. Навiть у їхньому мовчаннi було щось єднаюче їх. Видно було, що думають вони не кожен про своє окреме, а про єдине, однакове у всiх. Це був момент тої глибокої задушевностi, яка так часто з'являється бiля солдатського вогнища мiж людьми, що пройшли вкупi довгу, важку путь i зрiднилися в боях. I радощi, i болi, i спогади, i мрiї для них давно вже стали спiльними, як у дружнiй сiм'ї. Черниш дiстав з кишенi трикутник листа i, нахилившись до багаття, розгорнув його. "Котрий уже раз лейтенант його перечитує", - подумав Хаєцький. Це був перший лист вiд Шури Ясногорської, одержаний Чернишем сьогоднi. "Здрастуй, Женю, - писала вона. - Лежу в армiйському госпiталi, якраз у тому, де колись сама працювала i зустрiла Шовкуна. Тут же i Саша Сiверцев. Ми часто сходимося з ним i згадуємо полк. Полк! Скiльки в цьому словi для нас i туги, i болю, i невимовної чарiвностi. Де ви тепер, Женю? Чи в Будапештi, чи пiд Єстер-гомом, чи пiд Комарно? Ми щодня гадаємо про це з Сашею i нiяк не можемо вiдгадати: скрiзь, де найважчi бої, там, нам здається, i ви. Звiдси, збоку, все перед нами постає в якомусь особливому свiтлi. Кожен крок нашого пiхотинця здається подiєю, вартою лiтописiв. Женю, яка я щаслива... Так, саме щаслива... Хай тебе не дивує, що пiсля всього, що сталося, я ще можу говорити про щастя. Не подумай, що я забула що-небудь або що рани вже зарубцювались i не кровоточать. Нi, Женю... Золота трансiльванська сопка горить не згасаючи i не меркне, не меркне. I тiльки велич того, за що вiн загинув i за що готова загинути я, дає менi сили i вiдчуття щастя навiть у найтяжчу мить. Бо хiба щастя-це тiльки смiх, i насолода, i ласки? Так уявляти його можуть лише вузькi, обмеженi люди, якi нiколи не були бiйцями i не мали свого полку i свого прапора. Хiба такi дрiбнi "щасливцi" не гiднi жалю? Та це. Женю, ти знаєш краще, мабуть, за мене. Знаєш i те, як остогидло менi вже госпiтальне лiжко, i оцi процедури та режими. Хочеться швидше звiльнитись вiд них i знову до вас, нога в ногу з вами..." Надворi подали команду: - Офiцери, до комбата! Євген встав, ховаючи листа. Воронцова серед присутнiх уже не було. Бiйцi гасили вогнища, виходили на подвiр'я. В темрявi лунали короткi команди, шикувались пiдроздiли. Пролiтав снiг. По захiдному берегу за мерехтiнням бiлої вiхоли палали гори. Освiтились бетонованi бики високих дунайських мостiв. Порванi ферми гнулись у багряну воду, демов пили її спрагло i нiяк не могли напитись. Дуная червонiв. - Прапороносцi, в голову колони! - пролетiла команда командира полку. Пiдроздiли рушили. Iтимуть вони спочатку помiж темних ущелин розбитих квзрталiв. Потiм вийдуть у лридунайськi поля, занесенi снiгами. Iтимуть цiлу нiч, чуючи канонаду лiворуч i праворуч на флангах. Iтимуть просто в неї, не вагаючись i стискаючи вiряу зброю. Попереду взвод прапороносцiв з :полковим прапором у цупкому брезентовому чохлi, з позолоченим вiнчиком зверху на древку. Офiцери на ходу будуть поглядати на компаси, що свiтитимуться в темрявi на їхнiх руках. Iтимуть, iтимуть, iтимуть... Золотий вiнчик прапора, погойдуючись, буде весь час поблискувати над головами бiйцiв. КНИГА ТРЕТЯ. ЗЛАТА ПРАГА Девици поютъ на Дунай. Вьются голоси чрезъ море до Кiева. "Слово о полку Игореве" I Наступала велика весна. Обрiї ширшали, день просторiшав. З кожним перейденим кiлометром сонце припiкало все дужче, наче бiйцi самi наближались до нього. Наступ набирав щодень навальнiшого темпу. Куцих топографiчних карт вистачало всього на кiлька годин руху. Посланi з вищих штабiв, вони ледве встигали наздоганяти наступаючi вiйська. За двi доби полк з боями пройшов вiд Грону до Нiтри i форсував її в мiстечку Новi Замки. А подяку командування, одержану за визволення Нових Замкiв, бiйцi вже читали за десятки кiлометрiв вiд Нiтри, на рiчцi Ваг, третiй словацькiй притоцi Дунаю. Сухi шляхи закурилися в глиб Словаччини. Шинелi висохли i стали легкими, мов пташинi крила. Може, тому, що полк зустрiв наступаючу весну в походi, у бiйцiв складалося враження, що саме поняття часу залежить вiд них, вiд темпу їхнього наступу. Чим наваль-нiше вони йшли вперед, з боями форсуючи холоднi скреслi рiки i задихаючись в гарячих маршах, тим швидше, здавалось, наступає весна. Довгождана пилюка квiтневих дорiгi Уперше в цьому роцi закурилася ти над вiйськами. Не та, що роз'їдала нам очi в 41-му, не та, якою ми труїлись тодi в українських спраглих степах! То була важка пилюка горя, змiшана з гiркою сажею палаючих рiдних осель... А ця - золотиста, легка, квiтнева! - росте обiч тебе могутнiми крилами, вiщуючи велику сонячну весну. Бурхлива супутниця походiв, вона вже, здається, має в собi присмак перемоги. - Дивно! - вигукує посiрiлий вiд кiптяви Маковей до Романа Блаженка. - Аж на зубах скрипить, а якось приємно! - Воно-то приємно, та коли б посуха не вдарила... Вони скачуть верхи за ротними пiдводами. Навкруги стеляться родючi придунайськi рiвнини. Десь-не-десь бовванiє на обрiї самотнiй словак iз самотнiм волом у плузi. Сонце, звернувши на захiд, рикошетить промiнням по далеких польових озерах. Над торiшнiм комишем уже звиваються бiлими табунцями крячки - першi листiвки, викинутi в поля великою весною. Попереду вся дорога двигтить вiйськами. Вирують у хмаровиннi пiднятої куряви пiдводи, вершники, машини. Сотнями срiбних молодикiв зблискують пiдкови на сонцi. Спокiйно погойдуються на лафетах полковi гармашi. Обганяючи мiнометникiв, пропливають одна за одною "катюшi", грацiозно несучи приховану в собi грозу. Гомiн маршу, як завжди, збуджує Маковея. Наче крiзь величезний радiсний оркестр пролiтає вiн, ротний соловейко. Йому хочеться спiвати. Маревнi красунi лукавим натовпом скачуть довкола нього в повiтрi, злегка пiдспiвують хлопцевi. - Романе, яких я дiвчат бачив у Галантi! - Ех, Маковею, Маковею... Начувайся. Буде тобi вiд старшини. Ми тут усiєю ротою тебе шукали... - Перед старшиною я вже вiдрапортувався... Вибатькував на перший раз, та й усе!.. - Щастя твоє, хлопче, що не пiд час бою вiдстав... - Дурний би я був - пiд час бою вiдставати! Тодi дали б штрафну за це... Але ж якi там дiвчата 1 Бачив би ти їх, Романе... - Телефонiст солодко заплющився, покрутив головою: - Пави! Цiєї весни молодий солдатський хмiль бродив у Ма-ковеєвiй кровi бурхливiше, нiж будь-коли. Хлопець спалахував коханням мало не до кожної дiвчини, що десь промайнула перед ним. Одна любов десь подала йому кухоль води через паркан, друга лукаво посмiхнулася, виглянувши з вiкна, третя... - Гляди, хлопче, щоб тi пави не збили тебе з пантелику... - Словачки та мадьярочки, Романе! Ех, як висиплють з костьолу та як попливуть вулицею - очей не вiдiрвеш!.. Хустки на них яскравi, спiдницi короткi та круглi, як обручами напнутi... Iдуть тротуаром у червоних чобiтках, маленькi молитовнички до грудей притискують та з-пiд хусток на мене тiльки зирк-зирк!.. А чобiтки їхнi - дзень-дзень... Iду собi поруч них на конi та розглядаю. - Марусино! - гукаю однiй, найкращiй... А вона посмiхнулась менi, зупинилась бiля хвiртки: - Я нем Марузина, я Iринка! - Ах, Яринка! Йов, кажу. Хочу, кажу, подивитись, що там у тебе так гарно бренькає, коли ти йдеш вулицею... Покажи-но своєдзiнь-дзiнь-дзiнь!.. Тодi вона глянула на мене - тiльки так глянула! - i, засмiявшись, пiдняла свiй червоний чобiток! I що б ти думав, Романе? Дзвiночок!.. Просто мiж високим каблуком i пiдошвою в неї припасовано маленький, як гудзик, мiдний дзвiночок... - А я, кажу, Яринко, думав, що то сама земля пiд тобою подзвонює... Ех i дiвчина ж! Повела грайливо очима, цокнула по дзвiночку своїм шкiряним молитовничком, i дзвiночок аж засмiявся!.. Чудово!.. Але ж, бачу, їхати вже пора. Торкнув коня, а Яринка як гляне на мене... I жалiбно якось, i перелякано: - Хова? - Фронт, кажу. - Не треба фронт... Не любiм фронт... Ну, що ти їй скажеш на це?.. Доки й за рiг не звернув, все стояла на мiсцi, як вкопана, та дивилася менi вслiд... - Ой хлопче, хлопче, -докiрливо каже Роман, - не грайся з вогнем. I незчуєшся, як десь в капкан попадеш... - Що ти менi мораль читаєш? - спалахнувши, вигукує Маковей. -Завзялися, опiкуни! I ти цiєї, i Хома цiєї, i всi цiєї! Шануйся, дивись, бережись!.. Сам уже не малий, розумiю дещо! - Маковею, - спокiйно вiв Роман, - я прожив два твої життя, послухай мого слова, спасибi колись скажеш... Хiба я, хiба Денис, хiба офiцери щось зле тобi зичать, коли приструнчують тебе щоразу? Та вся рота вболiває за тобою, як за рiдним сином!.. Ти, правда, хло-пак справний, в боях авторитет здобув... I грамотнiший за багатьох iз нас, i медалi тобi недурно навiшано... Але ж молодий та ласий на все, що в очi б'є! - А що ж, по-твоєму, в мене душа з лопуцька? - Тож-то й воно, що душа в тебе молода та гаряча i довiрлива до всього... Оберiгай її, Маковею, не звихни нiде!.. Хiба забув, скiльки в Будапештi шпигунок нашi хлопцi ловили? Скiльки там всяких жевжикiв у дамськi жакети перевдягалося? Вже в них i пов'язки на рукавах, вже вони й "антифашисти", вже вони й "пiдданцi" iнших держав-пащпорти в них заздалегiдь заготовленi... Думаєш, для чого то? Думаєш, добра тобi мислять отакi типи? Тiльки й гоноблять, щоб кудись тебе завести одного, без товаришiв, та впоїти метиловим спиртом, та й ножакою в спину... Це тобi, хлопче, не вдома, тут iнша територiя... - То, виходить, уже й на дiвчину глянути грiх? Уже й пожартувати з нею не можна? - Грiх не грiх, а береженого й бог береже, Маковею... Думаєш, то червонi чобiтки до тебе подзенькують? То спокуси твої, Маковею!.. Ходять вони вулицями в дiвочих чобiтках, обступають тебе звiдусiль та очi з тебе рвуть! Все тут маєш перед собою, все для тебе виставлено: вина панськi, картинки соромiцькi, жiнки тонкобровi... Бери, Маковею, втiшайся!.. Хто легкий на втори-одразу накинеться... А про те й не подумає, що вина тi, може, з отрутою, а жiнки тi, може, з поганими хворобами, а в картинках тих - розпуста! То це не капкани? А ти їх обiйди, переступи, прогорни вбiк та iди своєю дорогою, куди твоя мiсiя пролягла. Глянь, якi шляхи ще перед тобою стеляться! Такi шляхи, що як встануть, то й неба дiстануть! Маковей мимохiть подивився на далекий шлях, що лiг перед ним, оповитий золотистою курявою, загачений вiйськами. Нi кiнця йому, нi краю... До самого обрiю пролiг, ввiйшов у самий обрiй, що палахкотить над ним грандiозною пурпуровою аркою заходу. Невже як стане, то й справдi неба дiстане? Маковей присмирнiв, задумався. - Хiба я цього не знаю, Романе? Не такий вiтрогон, як декому здається... Яринки я сьогоднi i в вiчi не бачив! Блаженко люто витрiщився на юнака. - Як не бачив? - Та так... Це тiльки... намрiялось менi. - Тьху на твої вимрiйки! I це ти менi баки ними забиваєш всю дорогу? - Так вона ж була! Тiльки не в Галантi, а ще в Камендiнi на плацдармi... Я бачив її, коли їздив у полк за орденом... - Коли це ще було... - А от сьогоднi чомусь пригадалася, встала перед очима, так я й розповiв тобi... Чобiтки отi червонi, i дзвiночки, i усмiшка... Не йдуть з-перед очей, хоч убий... Дивний ти, Маковею... Завжди говориш, мов сни переказуєш... Надумався мене своїми казками бавити. Весна на тебе дiє - ось що я тобi скажу. - А на тебе не дiє? Роман перемовчав, явно ухиляючись вiд грiховної вiдповiдi. Потiм знову нарiпився на хлопця: - Де ж ти, в такому разi, бестався, що ми тут з нiг збилися, тебе шукаючи? - В мене кiнь засiкся, так я перев'язував, щоб старшина не загледiв та не виганьбив принародно. Знаєш, вiн як почне!.. I нiчого взагалi було панiку пiднiмати... Що я вам - дитина на ярмарку? Нiхто вас не силував бiгати, висолопивши язики... - Саме ти й силував, трясця б тебе не вхопила, - розсердився Блаженко. -Може, думаємо, здуру десь хлопець у бiду вшелепався, може, допомогти йому треба... - Не вшелепаюсь, - засмiявся Маковей, - будьте певнi! - Може, саме тому й не вшелепаєшся, що всi товаришi пiклуються тобою... Дружба, брате, велике дiло. Бач, як тiльки де-небудь загавився, так уже й кинувся кожен: де Маковей? Де телефонiст? Розшукати негайно! Всипати по перше число! А як же iнакше? Вся рота хоче, щоб iз тебе люди були. Хлопець замрiяно слухав, розглядаючи високi стожа-ри палаючого заходу. - Що тобi? Освiту маєш за вiсiм класiв - не те, що ми, церковноприходськi... Казанок у тебе на плечах варить нiвроку... Кров ще, як у первiстки, грає... Та ти при бажаннi навiть в офiцери можеш вийти! Увагу Маковея поглинула дорога. Вся вона рухалася, тряслася, димилася без кiнця, немовби горiла. Захiд палахкотiв усе дужче, польовi озера зачервонiлися, нiби налитi ясною кров'ю. Валуюча понад шляхом пилюга ставала з одного боку зовсiм червоно-бурою. Далеко на обрiї дорога вигиналася, зникаючи десь пiд самим сонцем. Там, на небосхилi, силует колони ледве синiв, тягнучись по рожевому тлi, як нерухома смуга лiсу. Можна було тiльки здогадуватись що й там, далеко, все, як i тут, гуркоче, рухається вперед, все, як i тут, охмарене червоно-бурим димом, що вистеляється повiльними хвилями на довколишнi словацькi нивки. Маковей мiряв поглядом шлях, стиха усмiхався йому. - А таки як встане, то й справдi неба дiстане!.. Це ти правду сказав, Романе! Зненацька ззаду хтось огрiв канчуком Маковейчико-вого коня, аж вiн звився пiд своїм вершником. - Гони, не давай мочитись! - пролунав знайомий голос. Мiж вершниками, як iз землi, вирiс Хома Хаєцький. Гарячий, закiптюжений, наче щойно з-пiд молотарки. Впрiв, най його мамi, фуфайку на грудях мав розстебнуту. На погонах, вшитих у плечi фуфайки, товстим шаром осiла сiра пилюка. Ледве помiтно жеврiють з-пiд неї червонi старшинськi "молотки". Вже понад мiсяць Хома старшинує. Васю Багiрова забрали в полк, до прапора. В горах Вертешхедьшег загинуло кiлька знаменщикiв, i Багiров у числi iнших ветеранiв-сталiнградцiв пiшов на змiну загиблим. А в ротi його заступив Хаєцький. Кому ж було прийняти вакантну посаду, як не старшому їздовому, як не героєвi Будапешта? Командир роти призначив, а замполiт Воронцов, дiзнавшись про це, благословив: - Добре. Вiтаю вас, товаришу Хаєцький... Тепер ви розгорнетесь. I тепер ось Хома саме розгортався. Надбав уже ротi господарство бiльше, нiж було ранiш. Вишколений Багiровим, упевнено гнув свою старшинську лiнiю. Маковеєвi спокою не давав. Гаразд, що булькатий: все бачить, все помiчає... Ось i зараз, порiвнявшись конем з Маковеем, говорив хлопцевi: - Як буде зупинка, Маковею, то ми сядемо вечеряти, а твоя ложка хай трохи погуляє... Насамперед поведеш коня до ветлазарету... - Для чого? - Вiн ще питає для чого... Засiкся ж! "I звiдки тобi це вiдомо, чортiв "допiру!" Адже кiнь навiть не шкутильгає!" - подумав Маковей i став захищатися: - Я промив, забинтував! - Знаю, чим ти промив!.. Сечею! А тут потрiбен ох-тiол. Пора вже тобi дещо тямити в медицинi... Зробиш, що сказано, i доповiси. - Слухаюсь, - миркнув телефонiст. - А зараз - гони!.. Деякий час вони їхали мовчки. Хомин жеребчик, незважаючи на те, що мило з нього облiтало шматтями, раз у раз щулився i завзято, по-собачому, клацав зубами то в бiк Романового коня, то в бiк Маковеєвого. Далеко попереду, в ледве мрiючiй головi колони, сiдало сонце. Ребристi хмари вподовж обрiю розжеврiлися, .стояли, мов золотi гори. Слалися одна за одною непорушними ясними кряжами. Однi зовсiм близько, iншi за ни-йи, iншi ще глибше, так, здається, i пiшли кудись аж на Край свiту. А мiж тими чистими золотими пасмами купалося сонце в палаючiй розкошi. Затопило рум'яним Сяйвом весь простiр навкруги себе, охопило пiвнеба Стожарами. Роман закурив, глянув на сонце, потiм на товаришiв. Хаєцький i Маковей уже, здається, забули про свою гостру розмову, їхали плече в плече, мовчки свiтячи поглядами на захiд. Всi троє притихли, мовби завороженi чарами цього ясного весняного вечора. - Заходить, - нарештi заговорив Хома, задумавшись. - Де то воно заходить, Маковею? - За Вiднем, може... Нi, Вiдень лiвiше, i Братiслава лiвiше... За Прагою заходить, за золотою Прагою... - Чому - золотою? Телефонiст на мить завагався: справдi, чому? - А чому - Злате Моравце? Народом так названо: Злате Моравце, Злата Прага... Сьогоднi на станцiї, коли я коня порав, менi два чехи допомагали... "Поспiшайте, кажуть, пане-товаришу, визволяти нашу Злату Прагу... Там на вас вельми чекають..." Гуркiт пiдвiд, рокiт моторiв, iржання коней - все ставало зараз помiтно лункiшим, нiж вдень. Дзвiнкi вечiрнi поля неначе самi пiдхоплюють i пiдсилюють гомiн походу. Праворуч i лiворуч в степах скрiзь рухаються вiйська. Всi словацькi шляхи сьогоднi задимились на захiд. Тепер i звiдти, з паралельних димуючих дорiг, лункий весняний вечiр передає Маковеєвi - через луки, через озера! - музику моторiв, якої ще годину тому було не чути. Хлопцевi пригадалися осiннi мряки-тумани десь бiля Тиси... Довгi-предовгi ночi, багнистi темнi поля... Хриплi команди, що глухо тонуть у сивому мороцi... Там навiть звук власного голосу, обважнiлий, наче вiдсирiлий, падав за кiлька крокiв вiд тебе... А зараз як лунко та дзвiнко навкруги! Що то - весна... Здається Маковеєвi, коли б вiн оце заспiвав, то почули б його аж на самiм Днiпрi... По голосу впiзнали б дiвчата: наш Маковей! Десь на Дунаї спiває, а в Орлику чутиi.. Тим часом на заходi сонце невтомно зводило свої величезнi сяючi будови, ставило iз золотих хмар золотi мiста з вежами, соборами, кучерявими садами. I все те свiтилося зсередини, весь час немов розжеврювалося. - Ви бачите - мiсто в хмарах! - схвильовано гукнув Маковей товаришам. - Дивiться, яке воно золотеї Розкинулось у хмарах палацами, баштами, садами... А мiж ними - хвилi, хвилi, хвилi, як прапори. Пливуть, перегортаються, летять... Видовище захопило всiх. Однак незабаром з'ясувалось, що кожен бачить у тих химерних будовах своє. Хомi ввижався золотий величезний трактор, що пiднявся дибки над усiм заходом. Роман запевняв, що то гiганти ковалi стоять з молотами над здоровенним ковадлом i щось кують. А Маковей наполягав, що то таки - мiсто. - Ну, як ви його не бачите? Хто знає, може, то Прага? Мо, вона й справдi золота? Широко, бентежно вiдкритi очi горiли йому райдужним переливом далекого неба. - Там десь нас чекають! Сонце зайшло, степовi озера згусли i стали на якийсь час темно-червоними, мов запеклися. Прозорий перший туман злегка засивiв по вибалках, рясно всипаних горбиками пiдземних кротячих поселень. Позаду в колонi хтось радiсно закликав товаришiв, щоб глянути вгору: високо над вiйськами пролiтали на пiвнiч журавлi. - Бач, як дисциплiновано летять, - визначив, задерши голову, Хома. - Навiть дистанцiю зберiгають! II Старшинувати Хаєцький почав напровеснi. Полк тодi саме наступав у горах пiвнiчним берегом Дунаю. Безлюдний, похмурий край... Голi шоломи сопок, темнi масиви лiсiв. Урвища. Провалля. Розмитi зливами дороги. Несамовитi гривастi потоки, що розбухали з кожною годиною. Противник вiдкочувався крiзь гори за Грон. Висаджував у повiтря за собою мости i мiсточки, забивав стежки завалами, мiнував нависаючi над ними скелi. Головний тягар наступу в цi днi виносили на собi сапери. Всi пiдроздiли допомагали їм. Мало не кожний пiхотинець iшов уперед з кайлом або сокирою, мов будiвничий. Доводилося щодоби форсувати кiлька водних рубежiв, настеляючи для артилерiї i важких обозiв свiжi мости в таких мiсцях, де їх не було споконвiку. Дощi прали нещадно. Гуляли в сивих ущелинах водянистi холоднi вiтри-зав'юги. Однак молода провесiнь з кожним днем все вiдчутнiше нагадувала про себе. Навiть у негоду крiзь хмари соталося стiльки високого свiтла, що повiтря навкруги здавалось не сiрим, не похмурим, як восени, а майже бiлястим, променистим. I обличчя бiйцiв, блискучi, вмитi, насiченi дощами, здавалось, були весь час злегка осяянi звiдкись невидимим сонцем. В горах майже не було населених пунктiв. Лише коли-не-коли траплялись убогi селища угорських та словацьких лiсорубiв. Гвардiйцi не зупинялись в них нi ночувати, нi перевзутись, нi вiдпочити. Доводилось минати їх, несучи далi в набряклих шинелях воду численних гiрських потокiв, форсованих вбрiд. Не вистачало фуражу для коней. Старшини, даремно обгасавши навколишнi безплiднi мiсця, нарештi мусили видавати коням, як i своїм гвардiйцям, рацiони розкислих сухарiв. В такий час Iван Антонович Кармазин одержав розпорядження - вiдкомандирувати старшину Багiрова в полк. Цього разу Антонович не мiг навiть нарiкати, що його, мовляв, грабують, що в нього забирають кращих людей. Навпаки, Антонович i вся рота проводжали Васю з задоволенням: адже вiн iшов до прапора, адже честь, виявлена йому, - це була честь для всiєї мiнометної!.. Старшинськi справи, за наказом Антоновича, прийняв Хаєцький. Вася передав йому свою польову сумку з ротними списками, коня i товсту плетену нагайку. - Гримiла наша мiнометна i гримiти буде! - запевнили товаришi Васю на прощання. А вiн, зiбравши своє немудре солдатське майно, що вмiстилося йому в кишенях, i подаючи розчуленому Хомi руку, весело заповiв: - Тримай, друже, кермо, не вiдхиляйся вiд гвардiйського курсу!.. Легко було Васi сказати: тримай! А воно, те старшинське кермо, виявилось досить-таки гарячим. Попервах ледве рук не обпекло, най його мамi! Ще й досi була Хаєцькому впомки та перша нiч його незвичайного старшинування. Гiрка i повчальна нiч... Добре пам'ятав її i командир роти. Батальйон Чумаченка саме змушений був тодi затриматись пiд гiрською норовистою рiчкою. Запаливши смолоскипи, дубiючи в крижанiй водi, роти наводили переправу. Деяким пiдроздiлам, в тому числi й мiнометникам, комбат дозволив короткий перепочинок. Нарештi можна було вiдiспатись за все. Розташувались тут же, бiля рiчки, пiд дощем, на кострубатому камiннi. Закутавшись з головою в палатки, попадавши хто де, бiйцi швидко поснули. Мокрими купами тiл посплiтались пiд возами, попригрiвались пiд попонами бiля теплих тулубiв виснажених коней. А командир роти Антонович ще довго снував по своєму табору, перевiряючи пости. За деревами шумiла чужим шумом рiчка, метушились люди iз смолоскипами в руках, стукотiли сокири. Час вiд часу по той бiк рiчки, в чорнiй глибинi протилежного берега, звивались ракети, лунала коротка перестрiлка - то батальйоннi автоматники, форсувавши рiчку "на казанках", вели десь розвiдку боєм. Хоча Iван Антонович уже промок до останнього рубця i, здавалося б, для нього в такому станi має бути байдуже, де йому лягти, щоб перебити сон, однак вiн усе ще вагався, не наважуючись брьохнутись просто в мокву, як iншi. А дощ суцiльним шумом облягав усi навколишнi лiси, темнi кручi та висоти. Десь у темрявi бiля возiв Хаєцький голосно сварився з неслухняними кiньми. - Я вижену з тебе отi забобони! - гукав Хома коневi. - Будеш ти менi шовковим! "I чого вiн досi товчеться?" - подумав Кармазин про свого нового старшину i, обережно переступаючи через клубки сонних мокрих тiл, попрямував на Хомин голос. Хома, звичайно, ще зоддалiк впiзнав Антоновича i з характерного чвакання його чобiт, i з того глухого покректування, з яким Антонович повiльно спускався з горба, одначе вважав за потрiбне зупинити начальство грiзним окликом: - Хто йде? Щось промимривши у вiдповiдь, Iван Антонович пiдiйшов до подоляка впритул: - Чому досi не спите, Хаєцький? - На посту, товаришу гвардiї старший лейтенант. - На якому посту? - здивувався Iван Антонович. - Хто вас призначив? - Видите... Я сам себе призначив. Старшинi, звичайно, зовсiм не належало стояти на посту, i Хома це добре знав. В ротi Iснував порядок, за яким на вогневiй несли варту призначуванi офiцерами бiйцi обслуг, а бiля пiдвiд старшина мусив виставляти ще окремий "автономний" пост iз числа їздових. Несучи варту, вони водночас ще мали й порати коней. Зараз на цьому посту Антонович несподiвано застав свого висуванця. - Вам права старшини вiдомi? Хома надувся в темнотi, як сич! - Вiдомi. - То чому ж ви в такому разi своїх пiдлеглих повкладали спати, а самi стоїте над ними в ролi няньки? Якийсь час Хаєцький мовчав. Потiм, набравшись духу, затяг зi своїм повноголосим подiльським виспiвом: - Товаришу гвардiї старший лейтенантi - Антонович давно вже помiтив, що Хома починає отаким манером спiвати всякий раз, коли йому вiд чогось боляче i прикрй на душi. - Всi ж ми однаково не спали; i я, i вони. То чи ж менi ноги посудомить - вистояти якусь годину? А не стань - одразу розмови почнуться! - Спокiйнiше, Хаєцький... Якi розмови? - Звiсно, якi... Бач, скажуть, як заначальникував, так уже i взявся з нас линви вити. Влаженки додому напишуть, все вiдрапортують в артiль... Взявся, скажуть, Хома собакою на землякiв... Iван Антонович слухав Хоминi скарги i диву давався: хто це говорить? Той Хома, який, бувши рядовим, видирав своє право зубами? Який самому генераловi не попустив би свого нi на вершок? I ось тепер, ставши начальником, вiя раптом заспiвав отакої... Мовби застидався тих широких прав, якi були йому наданi. - То хай краще я самотужки всi лямки тягтиму, анiж маю нарiкання терпiти!.. - Еге-ге, - сказав Iван Антонович. - Бачу, ви, Хаєцький, погано зрозумiли свої командирськi функцiї. Те, що ви солдата жалiєте, це добре. Командир - батько своїм бiйцям i мусить їх жалiти. Але те, що їхню роботу ви хочете перевалити на свої плечi, - не вже погано. Бо хоч якi мiцнi будуть плечi одної людини, проте нiколи вони не витримають того, що витримають плечi колективу. Що ж це, зрештою, вийде? Вiдстоявши години за рядового, ви потiм звалитесь з нiг, задасте хропака. А хто ж буде за вас пости перевiряти? Хто буде викопувати влий прямi старшинськi обов'язки? - Мене вистачить на все. - Не вистачить, Хаєцький, нiч крiзь нiч... Звалитесь неминуче. Вдень почнете дрiмати на ходу. А я не даватиму. А я ганятиму нещадно. I буду вимагати безпосередню вашу роботу не з оцього їздового, замiсть якого ви коней зараз пораєте, а персонально з вас, I не питатиму, чи спали ви, чи нi. I навiть коли з нiг звалитесь, то не пожалiю, а, навпаки, жорстоко за це покараю. Бо коли солдат звалився з нiг лише завдяки своїй власнiй... необачностi, за це його треба суворо карати. Погано, погано, Хаєцький. Подумайте} старшина роти, - Iван Антонович пiдняв палець угору, - їздових стереже! Коней їм годує! А вони собi сплять сном праведникiв... Ну, як це назвати, Хаєцький? Вiдповiдайте. - Панiбратство, - подумавши каже Хома. - О, саме воно!.. А де панiбратство, де лiбералiзм, там уже не питай залiзної дисциплiни. Там уже старшинi й на голову вилiзуть. А тому, - Антонович перейшов на грiзний тон, - вiд сьогоднi наказую: вам, як старшинi, на пост не ставати. Коня пiд сiдло взяти собi найкращого. Артиста вiзьмiть. Щоб видно було одразу: ага, це старшина їде! Взiрець для всiх!.. I нiкому - нiякого спуску. Все, що пiдлеглим належить, - дайте. Все, що належить з них, - вiзьмiть. Бо я в свою чергу вимагатиму з вас немилосердно по всiх пунктах. Вам зрозумiло? - По всiх пунктах. - Ми на вiйнi, товаришу Хаєцький, - вже м'якше заговорив Антонович, - i ви не потурайте, хто та як про вас скаже чи подумає. Не потурайте нi на що. Бо ви не менi догоджаєте, не Iвановi чи Степановi, ви здiйснюєте волю Батькiвщини, Все вiдкиньте, все забудьте, крiм неї, крiм обов'язку. Дiйте неухильно, чесно, справедливо. I тодi, хоч який будете суворий та нещадний, бiйцi нiколи не перестануть вас поважати й любити. Iван Антонович схилився бiля воза на ящики мiн, задумався. Хома тим часом, чалапкаючи в калюжах, добрався до крайнього воза, розшукав серед їздових свого земляка i приятеля Каленика. - Каленику,вставай! Їздовий щось миркнув i зiбгався ще дужче. Хома нагнувся, затряс його за плече. - Вставай! Кому сказано! Очманiлий Каленик неохоче пiдвiвся, сiв. - Що таке? - На пост! - На пост? - Каленик смачно позiхнув. - А котра зараз година? Хiба ти своє вже вiдстояв? . - Уже вiдстояв. - Щось дуже швидко... - Судилося стiльки. - А Гмиря де? Хай зараз вiн стане, а я пiду в третю. - Нi, ти станеш зараз. - То ж чому? - А тому, - розлютився Хома, - що встань, коли з тобою командир розмовляє! Приятель схопився, як опечений. Коли Хаєцький знову повернувся до Антоновича, той все ще стояв, задумавшись, бiля воза. Нап'ята палатка халабудилась йому на головi, обстрiлювана лопотливим дощем. "Чому ж вiн сам досi не лягає? - подумав Хома про командира роти. - Весь день нарiвнi з нами рвав собi жили i вночi не приляже..." Хомi навiть жалко стало Антоновича. - - Товаришу гвардiї старший лейтенант!.. . Антонович не вiдповiв на оклик. Схилившись на ящики, вiн уже мiцно спав. "Стоячи спить, - дружелюбно усмiхнувся Хома, зупинившись за спиною в Антоновича, готовий пiдхопити його на руки, якщо падатиме. - Стiй, Антоновичу, стiй, тримайся на обох... Тримайся, адже мусиш... Бо звалишся отут бiля воза з власної провини, то ще й кару приймеш..." Вранцi, перед тим як рушити на переправу, Хаєцький зробив ревiзiю на возах i доповiв командировi роти про наявну кiлькiсть мiн. Було по боєкомплекту на кожному возi. - Бiльше не пiдiймете? - поцiкавився Кармазин. - Бiльше?.. - зам'явся Хома. - Чого ж... можна спробувати... Правду кажучи, йому й самому кортiло довантажити пiдводи ще бодай сотнею мiн, користуючись тим, що машини полкового боєпостачання стояли зараз пiд боком. Адже все може трапитись, адже машини можуть вiдстати, адже ще невiдомо, якi там гори пiдуть за переправою. Добре, як добре, а коли бездорiжжя, бескеття? Зарiз! Тодi додаткова сотня мiн була б як нахiдка. Хома вже давно все це обмiркував, прикинув собi оком можливостi транспорту. Не випадково вiн, тiльки почало свiтати, взявся за ревiзiю. Але рiч у тому, що на возах, крiм боєприпасiв, ще чимало мiсця захаращувало й особисте майно бiйцiв та офiцерiв роти, в тiм числi й речi самого Антоновича. Як тут бути? В якiй формi викласти Антоновичу свої жорстокi намiри? Однак старший лейтенант сам вгадав причину Х'оминого вагання. - Старшина... - Я! - Негайно очистити вози вiд усього стороннього. Викидати геть усе, що не може стрiляти або вибухати. Натомiсть довантажитись боєприпасами. - Слухаюсь! Дозвольте почати? - Починай! За мить Хаецький уже був иа возi. Бiйцi, передчуваючи розправу, обступили його з усiх бокiв. Якось випало так, що першим потрапив Хаєцькому до рук саме ранець командира роти, обшитий зверху собачим хутром. Ординарець Антоновича шанобливо дивився з натовпу на те хутро. - Чиє? - дивлячись прямо на Антоновича, голосно запитав Хома, хоч добре знав, з чиїми речами мав справу. - Старшого лейтенанта, - попередив ординарець по-божно. - Приймай! - гукнув Хома ординарцевi i пошпурив йому речi до нiг. "Пропали авторучки, - покiрно подумав Антонович, мовчки спостерiгаючи цю сцену. Всi знали, що в його ранцi, крiм бiлизни та чистих зошитiв, наготованих уже заздалегiдь для рiдної школи, зберiгалася цiла колекцiя авторучок, що їх бiйцi дарували Антоновичу пiсля кожного бою. - Тепер каюк ручкам... Напевне, всi потрощились..." - Ну, що ви на це йому скажете? Нiчого й не скажете, - смiявся Черииш у вiчi Антоновичу. - Смiйся чужому горю. Радий, щ