о в тебе нiчого нема, крiм польової сумки. А Хома тим часом ходив по возах, вергав важкi ящики, вичитував за лiбералiзм їздовим, якi, мовляв, приймають на сохрану рiзний мотлох. - Чия ковдра? Трофейна ковдра майнула з воза. - Чиє торбисько? Брати Блаженки дружно стали перед Хомою. - То наше, - заявив Роман. - Кидай сюди. Але Хома, перш нiж кинути блаженкiвську торбу, ради цiкавостi зазирнув-таки, що там у нiй напхано. - О людино! - загримiв вiн до Романа. - Сирицею мiшок набехкав! Тьху!.. А-а, шкодив би твоїй мамi! Сти-дав би ся з таким мотлохом на переправу в'їздити! Гляньте, гвардiйцi, на Романiв трофей: повен мiшок сирицi! Чи не на посторонки для своєї тещi надбав? - Не глузуй, Хомо, - суворо втрутився Денис. - То на гужi до хомутiв. Писали ж тобi, що збруя в артiлi нiкудишня, все нiмець виграбував, в мотуззя коней запрягають... - То що ж ти, Денисе, на плечах оце в артiль понесеш? - А понесу! - То неси! Бог на помiч!.. Хома кинув Блаженкам їхнiй мiшок i взявся за iнший. - А це чий сидiр? - Моє! - пiдбiг Маковей. - Що ти сюди впер, Тимофiйовичу? Так наче кiстлявого фрiца зашморгнув. - То запасне сiдло!.. Святкове! Не викидай, Хомо! Iншим разом Хаєцький, безперечно, зважив би на Маковеєвi просьби. Як i вся рота, Хома патронував малого телефонiста i, де тiльки мiг, виявляв йому своє високе заступництво. Але зараз вiн був нещадний. - Не пiдбивай мене, Маковею, на грiх. Що мус, то вже мус. Метаючи ранцi та речовi мiшки, Хома добувся нарештi i до свого власного майна. Стоячи на возi, вiн узяв свiй мiшок за гузирi, витрусив з нього скарби на ящики, став перебирати. Змiна бiлизни, бритва та помазок, пара халяв, вiдрiзаних вiд зношених домашнiх чобiт, та полотняний домотканий рушник... Не важке Хомине майно, однак i йому немає мiсця на армiйському возiї Важка навiть голка для солдата в походi!.. Взяв гаптований рушник на руки, розгорнув, i гiлляста калина зачервонiлася до бiйцiв далекими рiдними краями, тьохнула вишитими соловейчиками. - Патку мiй, патку! Власними руками Явдошка цi узори виводила!.. Давно зберiгав, а ниньки розлучатися маю... Не осуди, жiнко, не осуди, любко! Пускаю твої вишиванi соловейки на високi гори! Летiть, коли вже на те пiшло!.. - Не викидай, Хомо, - запротестували товаришi. - Халяви кинь, а рушник залишi. Хаєцький постояв якусь мить, вагаючись, i нарештi послухався ради. Згорнув свою барвисту пам'ятку, поклав до кишенi. - Не багато заважить. Може, навiть легше буде з нею в походi. ...Все це дiялось напровеснi в похмурих придунайсь-ких горах. Вiдтодi вже минуло понад мiсяць. Хома оговтався, призвичаївся до своїх нових обов'язкiв. У гiрських переходах вiн був помiтно схуд, а тепер знову ввiйшов у норму, навiть ще бiльше роздався в плечах, смаглява туга шия напинала йому комiр. Гори зостались далеко позаду, сiрий камiнь змiнився словацьким рахманним чорноземом. Не провесiнь, а вже справжня весна дихала навкруги. Iдучи в колонi на далекi вогневицi гаснучого заходу, Хаєцький чуйно ловив нiздрями знайомi з дитинства запахи весняних, розпарених за день полiв. Пахло рiдним Подiллям, прiсними земляними соками, хмiльною силою майбутнiх урожаїв. - Як усе тут Україну нагадує! - збуджено озирався Хома на всi боки. - Може, це ми землю вже кругом обмiряли та й знову додому повертаємось? Ти чуєш, Романе? Чуєш, Маковею?.. I земля, i села пiшли знайомi, немов уже баченi колись давно. Спiвуча, зрозумiла словацька мова радiсно заздвенiла звiдусiль... III - Добри ранок, пане вояку! - Здорова була, сестро! Десь поблизу бiйцi вiталися з словачками. Сагайда крiзь теплу дрiмоту слухав їхнiй голосний, милозвучний гомiн, думаючи, що це, певно, йому ще снується сновиддя. Хiба вже справдi ранок? Вiн повiльно розплющив очi i радiсно вразився: просто над ним, вся в цвiту, розкинулась вiттям тендiтна яблунька. Немов прийшла звiдкись вночi i стала в головах. I всi дерева навкруги, якi вночi були чорнi та царапкi, мовби виплетенi з колючого дроту, тепер стояли бiло-рожевi, м'якi, святковi. Золотi бджiлки гули, метушилися в пелюстках, то ховаючись мiж ними в чашечках, то з'являючись звiдти ще золотiшими. Тепле, спокiйне повiтря було наскрiзь чисте, все пройняте сонячними блискiтками. Сагайда встав, потягнувся, почуваючи в усьому тiлi солодку повноту сили i енергiї. Зовсiм близько на заходi височiли гори. - Малi Карпати, тягнучись могутнiм пасмом десь iз пiвночi країни до самої Братiслави. Вночi, коли полк пiдiйшов до них, гори були темними, як зубчастi середньовiчнi мури. А до ранку вони наче пiдсунулись ближче до полку, заблищали до сонця камiнням, а подекуди вже навiть весело зазеленiли схилами. Десь у гiрських глибинах глухо вигримував бiй, а тут, бiля Сагайди, було затишно i спокiйно. Весь самiєвський полк, якому пiсля шаленого маршу нарештi випала коротка передишка, зараз розкошував. Сьогоднi вiн мав одержати поповнення. Штаб полку зупинився вночi в словацькiм селi Грiнавi, яке розкинулось внизу понад Братiславським шосе, а бойовi пiдроздiли батальйонiв, в тому числi i мiнометники Iвана Антоновича, зайняли собi всi сади пiдгiр'я, що нависали над селом величезним квiтучим амфiтеатром. Сагайда, випроставшись мiж низькими деревами, якусь мить стояв приголомшений i заслiплений блиском вранiшньої природи. Протирав по-дитячому кулаком очi, намагаючись перш за все зорiєнтуватись у цьому незвичному весняному краю. Японськi черешнi розкотилися перед ним пишними рожевими клубками по всьому пiдгiр'ю. Внизу, мовби припливши з далеких зелених рiвнин, пришвартувалась до гiр словацька Грiнава. Витягнувшись понад шосе, ледве виднiється вона черепичними дахами з-помiж садiв. Густо розкинула над собою бiлi снастi, напнула сяючi вiтрила, легко зависла на них, готова попливти в далечiнь при найменшому вiтрi... Куди попливеш, Грiнаво? На рiвнинах за селом розгортались густо помежованi поля. Ледве мрiли на шляхах валки пiдвiд, пролiтали машини, слiпучо зблискуючи на поворотах до сонця склом кабiн. Рухливi марева невпинно перебiгали на далекi обрiї, мов лави прозорих атакуючих вiйськ. "Оце й я розумiю, що весна!" - думав Сагайда задоволене. Роту вiн наздогнав кiлька тижнiв тому на Гронi. Тодi весна ще тiльки натякала про себе, висилаючи вперед своїх зухвалих розвiдникiв - гомiнливi буйнi ручаї по пiвденяях схилах гiр. А ось тут, в словацьких гоститатгих вєсках', весна розгорнулася повнiстю, рушила полкам назустрiч своїми сонячними прекрасними силамн. I полки з'єдналися з нею, мов двi братнi армi'ї. Грiнава гула внизу, як вулик, вперше виставлений пiсля довгої зими на сонце. Бiйцi та словаки групами роїлися по селу, юрмилися на майданi. Незважаючи на ранню пору, то в одному кiнцi, то в iншому зривалася пiсня. Бiля мiнометiв "е було майже нiкого. Лише кiлька бiйцiв чистили зброю, та походжав мiж ними свiжовнго-лений Денис Блаженко, зазираючи в стволи, ревно дошукуючись плям. - Де народi' -голосно звернувся до нього Сагаїiда. - Всi тати, - махнув Денис рукою нa село, - мiтингують iз словаками та словачками. їхнi партизани з тгр виходять... - I комроти там? - Комроти в полку. Пiшли з гвардiї лейтенантом вiдбирати поповнення. - Прийшло? - Начебто. Сагайда скинув кiтель, скинув сорочку i став умиватись, овлява-ючи себе водою до iгояса. Денис щедро лив йому лоскотну -воду з вiдра просто на .стнну, в фiн, солодко вигинаючи хребта, iржав, пирхався на всi боки. - Нiчого менi комроти не передавав? - Вони вас обидва тягли за ноги, нiяк не могли добудитись. Потiм кинули, засмiялися, хай, кажуть, хоч раз поспить для експерименту, скiльки влiзе. Казали, що ви три двi можете спати без'просипу. - От ще менi експериментатори, - засмiявся Сагайда i, збивши тгабакир свою кубанку, всгеся бiля термоса, де йому було залишено снiданок. - Сiдай i ти, Денисе, рубонем... Тут вистачить. - Нi, я вже. - Як хочет... Ая повеселюсь. Пiсля снiданку Сагайда i собi подався до села. Iшов навпростець, то пiрнаючи в бiлу тiнь розквiтлих садiв, то знову видираючись на залитi сонцем розпушенi виноградники. Вiтався з знайомими офiцерами, що, пороззувавшись, снували по терасах пiдгiр'я i, перекидаючись жартами, вперше пробували голими пiдошвами приємно лоскотливу, теплу землю. Двоє незнайомих Сагайдi бiйцiв, сидячи пiд деревом, мирно бесiдували, навперемiнки сьорбаючи з казанка свiже, ще напухирене пишням шумом молоко. - Ось ти кажеш, Мартинов, помста, зненависть... А по-моєму,, не лише зненависть, а й любов рухає армiї вперед, - говорив один з них, в погонах сержанта. - Насамперед любов! Любов до всiх поневолених, до' всiх трудящих людей на землi... Нею ми сильнi, Мартинов, ось у чiм суть... "Фiлософи", - приязно подумав Сагайда, проходячи непомiченим повз бiйдiв i, всупереч власнiй звичцi, не зганяючiї їх окриком, щоб вiтали його. "Любов рухає армiї... хм... закрутив", - посмiхнувся Сагайда, пригадуючи, що колись уже чув щось подiбне вiд Брянського. Тодi вiн лише поглузував з слiв друга i назвав його нi з сього нi з того Спiнозою. А сьогоднi цi слова чомусь припали Сагайдi до, серця. Починалася окраїянi подвiр'я Грiнави. Тут було зовсiм затишно i нiщо не нагадувало Сагайдi про вiйну. Кудкудакали кури, шукаючи гнiзд, щоб знестися... Пiдiймалася в парниках розсада... Лише за спиною, десь далеко, зелене громаддя гiр погуркувало глухим громом. Невже там ще точиться бiй? Невже вiн, Сагайда, тiльки тимчасово вибрiв iз тiєї темної спеки вiйни й опинився поза гуркотом, поза димом та кров'ю серед цих садкiв, серед цвiту й сонця, мов виплеснутий увi снi на якийсь сонячний острiв? - Младий пане! З грядки через подвiр'я до нього дрiбно поспiшає старенька згорблена словачка. - Просим вас, не минiть моєї господи, завiтайте хоч на єдину хвильку!.. Вона стоїть навпроти Сагайди, маленька, мов курiпка на межi, весь час жалiбно i невпевнено посмiхаючись. - Маєтнi люди днесь вiдчинили пивницi, частують других висвободнтелiв, - губи бабусi скривджено засiпались. - А я, убога словачка, нiц не мам, герма'н повиїдав, повипивав вшецко... Але хце се мi таке приймати гостя2, руського вояка, посадити його на красному мiсцi... Не погребуйте мнов... Зайдiть-но!.. Сагайда схвильовано засопiв. - Чого ж... Зайду... З радiстю зайду. Бабуся дрiботiла поперед нього до хати, весь час озираючись, немов хотiла впевнитись, чи офiцер справдi-таки йде. Скрипнули дверi, вiдчиняючись навстiж, заспiвали на все подвiр'я: - Про-о-сим!.. В хатi було як у вiнку. Хоч убогiсть, справдi, виглядала тут з усiх куткiв, однак вона мовби згладжувалась дбайливою, якоюсь цнотливою чистотою, що лежала на всьому. Стiни розписанi виноградом, на вiкнах квiти в глечиках, вiд порога до самого стола прослався барвистий домотканий килимок, видно, тiльки сьогоднi покладений. Частина кiмнати була вiдгороджена простенькою переставною ширмою. Бабуся, спинаючись на пальцi, заглянула за перегородку, всмiхнулася i вiдставила ширмочку вбiк. На невисокому дерев'яному лiжку, згорнувшись клубочком, спала дiвчина, розшарiвшись, важко дихаючи i час вiд часу здригаючись увi снi всiм тiлом. Бiлява, зовсiм юна, вона була зодягнена так, наче тiльки оце повернулася з далекої дороги: в чоботях, в теплiй зимовiй хустцi, пiдперезана ременем. Свiтле, пишно розпущене волосся розсипалося їй на плечах шовковистими волоткамя. - Видите, знову одягнулась, - говорила бабуся, погладжуючи рукою випукле, високе чоло дiвчини. - Отак буває, тiльки-но вийду на обiйстя, повернусь, то вона в одязi - мовби має зараз десь мандрувати. Далеко ти зiбралася, голубко?.. I вночi отак: прокинеться, схопиться i все на себе, на себе. Одягнеться, як до вiйська, потiм паде й спить... Єзус-Марiя, як їй чоло палає!.. - Давно занедужала? - запитав Сагайда, соромлячись пiдiйти близько до лiжка. - О, то ще взимi! - спiвучо й майже з гордiстю говорила бабуся. - Видите, ноги i ввi снi їй смичуться, начебто вони самi кудись iдуть, iдуть, iдуть... Юлiчка моя всi Татри сходила з нашими партизанами... А як застудилася в горах, то її лiкували добрi пани в Братiславi. Потiм вони тайно привезли Юлiчку сюди... Оце стала одужувати... Та хуртовини й бурани досi ввижаються... Обличчя дiвчини пашiло жаром. Шарке, напружене, воно щомитi нервово мiнилося, набирало щораз iншого настрою. Тонко вигнутi брови то густо хмурилися, то лагiдно розбiгались, падаючи одразу всьому обличчю виразу спокою, задоволення й сердечностi. Бабуся витерла стiлець, який i без того був чистий, i подала його Сагайдi. - Юлiчка вельми хотiла вас бачити, - говорила вона таким тоном, немов Юлiчка особисто знала Сагайду i саме його хотiла бачити. - "Закличте та закличте, мамцю, руського вояка, хай увиджу..." Бiля самого лiжка на тумбочцi стояв маленький кошик з свiжими синiми квiтами, схожими на пролiски. Сагайда зупинився на них поглядом, задумався. Власне дитинство майнуло йому синiм крилатим майвом, залопотiло босонiж в замiськi гаї... Бабуся перехопила той погляд, взяла кошик на руки, як вазу. - Маєте на Руському цi квiти? Як то се вона по-руськи? - Пролiски. - Пролiски? По-словацьки: нёбовий ключ. То є най-ранiша, перша квiтка нашої весни. Юлiчка кохається в тотих квiтах... "Мамо, ходiть-но до лiсу, маєте дiстати менi нёбовий ключ!" "О доню, там ще снiги лежать". "Мамко-любко, вже сонце за вiкном високе, вже прорiс нёбовий ключ... Принесiть, хай здорова буду". - Нинi щодня їй ношу, - тихо смiється мати, - хай видить, хай радiє, хай здоров'ям буде красна... Раптом дiвчина, стрiпнувшись, починає голосно говорити увi снi. - Вiоло, Вiоло! - енергiйно кличе вона когось. - Де ти, я не виджу тебе, Вiоло!.. О, яка снiговиця, який вiтер студений!.. Мати дивиться на Юлiчку спокiйно, вона вже, видно, звикла до цього. - Вiола - це її посестра з Банської Бистрицi, - пояснює мати Сагайдi, коли Юлiчка замовкає. - Вони разом були у Високих Татрах, в одному загонi Яна Пепи. Ви чули про Яна Пепу? - Нi, не чув, - зiзнався щиро Сагайда, трохи нiяковiючи, що не чув про цього Пепу. - О, таже вiн був знатним комунiстом, народним посланцем республiки2. Окупанти давали сто тисяч корун за голову Пепи!.. його iмення гримiло в наших горах, геиби весняний грiм!.. А про пана Стьопу ви чули? - Про якого Стьопу? - Про Стьопу з Руська... О, його, либовь, вся Словаччина знає!.. То був славний легiнь... Як вирвався з нiмецької концентрацiї та з'явився торiк у Крушногор'ї, то всi гардисти вже не мали собi спокiйного сну. Пана Стьопу нашi партизани найменували помiж себе старшим, хоча лiтами вiн був, кажуть, юнак юнаком. Але ж дався його загiн нiмцям та гардистам!.. Мости летiли на воздух, машини разом з окупантами гуркотiли в провалля!.. А невловимий був, як блискавиця в горах!.. - О, коби я могла, коби я була моцна! - знову марила Юлiчка. I раптом вона рвучко пiдхопилась, сiла, спустивши ноги з лiжка. Мати кинулась до неї. Дiвчина дивилась у стiну нерухомим, знетямленим поглядом. - Юлiчко! - Мати взяла її за плечi, пригорнула до себе. - Ти хотiла мати гостя, кукай-но! - Вона вказала дочцi на Сагайду, що сидiв бiля вiкна. -Ти видиш, хто завiтав до нас? - вона вимовила це таким тоном, немов Сагайда їм доводився близьким родичем, якого обидвi давно чекали. - Ти не впiзнаєш його? Таже це руськийi.. Юлiчка якусь мить дивилася мовчки на Сагайдинi погони та ордени. Потiм раптом стала на ноги, вся. просяяла: - Братку!.. Вона трималась рукою за материне плече, боячись впасти. Сагайда пiдвiвся i, густо червонiючи, пiшов їй назустрiч. - Я покличу лiкаря... - Не треба лiкаря, братку... Найлiпшi лiки вже маюi Достатечдє маю! Вiдчиняйте, мамо, всi вiкна до саду... О, яка там весна сьогоднi, яке сонце ласкаве... IV Хому в цей день бачили скрiзь. То вiн стояв на дверях парового млина i вiтiйствував перед словаками, голосно радячи їм "суспiлити пiдприємство для народу"; то сидiв, розпустивши вуса, за столом у садку католицького попа i паплюжив за вiщось перед ним папу римського; то, нарештi, водився по селу з захмелiлими хлiборобами та нахвалявся подiлити чиїсь грунти. Нарештi чутка про все це дiйшла до вух майора Воронцова, i той наказав негайно викликати йому Хаєцько-го. "Дай такому волю, то вiн назавтра тобi колгосп органiзує, - думав Воронцов про подоляка. - А ти маєш в дивiзiї за нього пiлюлi ковтати..." Незабаром Хома з'явився на виклик. Вiн прибув не сам, а в супроводi цiлого почту мiсцевих селян, в якими, видно, встиг уже десь потастуватись сливовицею. Словаки вже запросто кликали його на iм'я, як свого односельчанина, i, розмахуючи руками, клялися, що обрали-б Хому своїм приматором, якби вiн залишився тут. - Приматор - це що? Голова сiльради? - питався Хома i запевняв своїх нових друзiв, що його, мовляв, на такий пост i вдома оберуть. Комина самовпевненiсть веселила словакiв. Усе це були переважно лiтнi, статечнi газди в крислатих капелюхах та з люльками в зубах, їм не треба було перекладача, бо словацька мова, як вiдомо, дуже спорiднена з спiвучим подiльським Хомнним дiалектом. Крокуючи вулицею, подоляк метав жартами налiво й направо, а словаки, весело юрмлячись довкола, на ходу зазирали йому в рота, виловлювали кожне сказане слово. - Коли мiй товариш майор буде мене занадто вже розпiкати, то ви пiдтримайте, - навчав Хома приятелiв. - Тягнiть за мене руку... Будьте живими свiдками, що, мовляв, Хома нас нiчим не кривдив... Бiля двору, в якому розташувалась полiтчастина, Хаєцький зiткнувся з Воронцовим. Майор саме вийшов з ворiт з кiлькома озброєними юнаками. Вони були-в картатих пiджаках та в гетрах, з червоними партизанськими стрiчками на капелюхах. Юнаки щось жваво розповiдали Воронцову про "Стьопу з Руська". Забачивши Хаєцького, майор зупинився. - Розповiдайте, - суворо звернувся вiн до мiнометника, - чию ви там землю зiбралися дiлити? Може, маєте тут свої власнi угiддя? I хто вас взагалi уповноважував на такi рiчi? Хома, виструнчившись, якусь мить поїдав майора очима, намагаючись вгадати настрiй начальника. - Совiсть мене уповноважувала, товаришу гвардiї майорi - нарештi впевнено випалив вiн. - Це йшлося про землю тих зрадникiв, що з нiмцями вивтiкали! - То гардисги! Тiссовцi! Полiцiянги! - дружно загули словаки. - Тiкали би вони до своєї могили! - Не буде їм нашої зємє! ' - Хай їм Гiтлер дасть, коли має! Хома, пiдтриманий цим одностайним хором, одразу пiдбадьорився i, видно, не почуваючи на собi нiякого грiха, смiливо правдався далi. - Навiщо би я мав їхнi грунти дiлити? Хiба ви, брати словаки, - звернувся вiн до своїх приятелiв, - самi не годнi впоратися? Хiба ви дозволите ворогам народу повернутися з-пiд нiмця та знову посiсти оцi лани? - Не дозволимо, пане Хомо! - збуджено загули словаки. - Я, товаришу гвардiї майор, тiльки радив їм допiру, як лiпше... - Що ж саме ви радили? - А моя рада була така: обробленi та засiянi лани розподiлити мiж партизанськими вдовами та матерями. Тут є навiть такi сiм'ї, що їхнi сини в генерала Свободи воюють... А з незасiяного клина заможнiшим нарiзати, якi власне тягло мають... А щоб не було нiяких нарiкань та перекручень, то треба обрати комiсiю таку, як наш комнезам був. "Чим ти йому заперечиш? - думав, усмiхаючись в душi, Воронцов. - Непогано розсудив, чорт вiзьми!" - Всi цi питання, Хаєцький, будугь розв'язанi органами нової цивiльної влади. Я певен, що тут обiйдеться без вашого вгручання. Товаришi словаки самi впораються з такими справами. Як ви скажете, товаришi? - приязно звернувся Воронцов до Хоминих свiдкiв. - Впораєтесь? - Впораємось, пане майор! - енергiйно закивали вусами селяни. - От бачите, Хомо, - посмiхнувся Воронцов, - виходить, ваше втручання в такi речi непродумане i навiть зайве. - Товаришу гвардiї майор! - майже iнтимно звернувся Хаєцький, миттю впiймавши знайомi iскри веселої приязнi в очах майора. - Та чи я дуже втручаюсь? Де я годен у все втручатись? Але якщо мене люди зо всiх бокiв шарпають - розкажи, допоможи, порадь, - то мушу радити! Хiба нi? Ти, говорять, Хомо, вже академiю соцiалiзму пройшов, а ми тiльки за парту сiдаємо! Ти он яку практику маєш за плечима, а ми ще тiльки першу борозну йдемо! Тож мушу людям пособити, свiй досвiд передати!.. Воронцов ледве стримував усмiшку, дивлячись на розпаленого Хому. Пригадалося майоровi, як торiк в Альпах товаришi витягували Хаєцького канатом на стрiмку скелю. А зараз "патку мiй, патку" уже сам витягує iнших. - Гаразд. Тiльки це не все... "Тепер за папу римського почнеться", - догадувався Хома, помiтивши, як майор знову нахмурився. Хаєцький мав пiдозру, що взагалi ця тяганина почалася через попа, з яким вiн сьогоднi пив чарку, а потiм жорстоко посварився, не зiйшовшись з ним поглядами на папу римського. Треба було, мабуть, зовсiм не чiпати того кляузного попа. Зсукати б йому дулю при зустрiчi, як мати колись вчила, та й пiти собi геть. Може, це й забобони, але допомагає напевно. Мало не всiм чорнорясникам Європи Хома вже пересукав дулi, щоб нiчого лихого не сталося, а цього пощадив та й здобув собi халепи. Звичайно, що це саме вiн наскаржився замполiтовi. Либонь, розповiв, якi нахвалки посилав Хома папi римському, сидячи за поповим столом... Зараз почнеться, тримайся, Хомо!.. Однак майора цiкавило зовсiм iнше. - Доповiдайте, як ви там у млинi порядкували. - Мусив, товаришу гвардiї майор, - чесно доповiдав Хома, зрадiвши, що найголовнiша, на його думку, небезпека минула. - Мусив! Бо власник того млина в Австрiю п'ятами накивав, а в людей мливо кiнчилось... Як бути? Треба, виходить, суспiлити пiдприємство... Я їм прямо кажу: суспiльте! Накуйте жорна по-новому та й пускайте машину!.. А то? Правдиве моє слово, Юрашу? - апелює Хома до одного iз своїх явних прихильникiв, що стоїть поперед iнших. - О Хомо, - задоволене вiдгукнувся Юраш. - Суспiлимо для народу, хай його мамi! Воронцов переглянувся з юнаками партизанами, якi ресь час весело спостерiгали цю сцену, i всi разом засмiялися. А невгамовний Хома, розходившись, уже допитував iншого: - Штефане! Твоя думка? - То так має бутиi - вигукнув Штефан, присадкуватий, войовничий, видно, готовий хоч зараз взятися за багатiєвого млина. - То буде демократiцка справа! - Францiшкуi А ти чого мовчиш? Ти - за? - Айно, - рiшуче тупнув босою, порепаною ногою Францiшек, - айно! - Айно, - пiдхопила в один голос решта селян. - Чуєте, всi кажуть: файно! - резюмував Хома. - Народ хоче! А коли народ чого-небудь захоче та дружно вiзьметься, то вже так i буде, клянусь на свої дiти! Воронцов незабаром вiдпустив подоляка, не наклавши нiякого стягнення. Однак серйозно попередив, щоб надалi Хома не брався розподiляти землю, яка йому не належить. Хомя запевнив, що - най його мамi - лiнiї не перегне. А годину пiзнiше вiн уже господарював у ротi. Мав собi тут чимало клопоту. Офiцери щойно привели кiлькох бiйцiв молодшого поповнення, i Хаецький, здiйснюючи свої старшинськi права, мусив вишикувати їх i проiнспектувати. Iван Антонович, лейтенант Черницi i всi обслуги, пересмiхаючись, чекали, як Хома буде струнчити новачкiв. А вiн, бровою не зморгнувши, поважно обходив шеренгу i, нiвроку йому, знав, з чого почати. Передусiм став екзаменувати новоприбулих, чи твердо завчили вони напам'ять номери своїх автоматiв та карабiнiв. Потiмстромляв пальцi кожному за ремiнь, шарпав до себе та визначав, чи досить туго пiдперезанi орли. Залишився вдоволений. - Те, що нумер карабiнки завчив, - це одне добре. Те, що погони на тобi сидять, як вилитi, - це друге добре. А те, що вигляд маєш молодецький, -це третє добре. Таким будь! - закликав Хома. - Маєте i надалi пильно за собою стежити, бо в мене охляп не проживеш. За перший гудзик - даю мораль, другий - уже накладаю стягнення. Зiрки на пiлотках щоб сяяли вiд вас на двоє гiн вперед! Зрозумiло? Iншого я не визнаю. Адже ти не якийсь там собi айн-цвай, ти - великий чоловiк! На тебе свiт очима пряде, стежить, як ти сiв, як устав, як рушив, як пiшов!.. Все це мусите собi назавжди взяти втямки та й тримати голову високо. В нашiй мiнометнiй нема таких, що вуха по землi тягають. В нас такий народ, що сам на чужi вуха наступає! Ясно всiм? - Ясно! - Не чую! - Ясно!!! - Розiйдись!.. Новаки сипонули врозтiч. Однак Хомi здалося, що вони розбiглися не досить прудко. - Е-е, хiба так гвардiйцi розходяться? Гвардiйцi розскакуються, як пружини! Становись! Новоприбулi знову вишикувались. - Розiйдись! - Становись! - Розiйдись! - Становись! Пiт уже рiчками котився по червоних, мiцних обличчях новакiв. Нарештi Хома змилувався. - Гаразд. Отак щоб завжди. А зараз пiдете зi мною на склад. Я одержу обмундирування, а ви принесете, бо мiнометному старшинi носити на плечах тюки не по-ложено. Звiстка про лiтнє обмундирування викликала захоплення всiєї роти. V "Що, власне, сталося? - думав Сагайда, крокуючи вулицею Грiнави. - Чому тобi такою особливою, багатозначною видається оця сьогоднiшня розмова в словацькiй хатi? Ну, закликали тебе, ну, привiтали... Зрештою, звичайнiсiнька рiч... Але чому ж ти вийшов звiдти такий роз-хвильований? Яким зiллям тебе напоїли в тiй убогiй свiтлицi, розмальованiй до самої стелi буйним виноградом? Iдеш i землi не чуєш пiд собою... Iдеш, i дзвенить тобi весь чае у вухах нiжне слово: - Братку! Наче розбагатiв несподiвано, наче вперше повнiстю вiдчув свою велику солдатську гiднiсть... Звiдки це все? Був час, коли тобi, грубому, мстивому, озлобленому особистими втратами, хотiлося все витоптати в- цих iнр-землях, ти не бачив перед собою нiкого й нiчого, крiм ворогiв. З похмурою недовiрою блимав на тих, що тебе вiтали. В їхнiх вiтаннях вчувалися тобi нещирiсть i винувата запобiгливiсть перед твоєю силою. Затятий у своїй зненавистi до ворогiв Вiтчизни, ти з вiчною пiдозрою проходив крiзь чужi люди, як крiзь колючi терни, накладаючись лише на себе, на товаришiв, на зброю. "Любов рухає армiї вперед..." Хто це сказав? Де? Ага, це тi молочники... Це тi фiлософи... Справдi, як подумати, чорт вiзьми, то це таки щастя - любити людей!.. Звичайно, путящих. Звичайно, справжнiх. Таких, як... оцi". Сагайда захоплено дивився на своїх однополчан, що гомонiли, жартували, гуртуючись вперемiшку з словаками бiля кожного двору, дружньо бесiдуючи, жартуючи. Декотрi вже в свiжо-зеленому, щойно одержаному обмундируваннi, iншi ще в торiшньому... Обтрiпанi в походах обмотки, вигорiлi, вилинялi гiмнастьорки, простi, одвер-тi обличчя. Однак дивишся на них i надивитись не можеш... Чи не вперше оце Сагайда глянув i на себе, i на своїх товаришiв такими очима... Здається, нiде ще вiн не почував так глибоко своє значення i свою роль визволителя, як тут, на цiй словацькiй землi, де його ждали "через шiсть довгих-довгих лiт...". Щойно його питали: - Матку маш? Йому подумалось про Вiтчизну. - Маю, - вiдповiв вiн. - Вiтця маш? - Маю. - Братiв маш? - Маю, маю! - Сестру маш? Коли Юлiчка запитала його про сестру, вiн не мiг вiдповiсти одразу. Це запитання влучило прямо в його живу, незагоєну рану. Адже вiн справдi мав-таки десь сестру, єдину iз всiєї рiднi, свою щебетушку Зiнку, вивезену в запломбованому вагонi на нiмецьку каторгу... Де ти, Зiнко, де ти, сестричко? Чи скнiєш рабинею на пiдземних осоружних заводах, старiючись у свої вiсiмнадцять лiт, чи, може, катюги вже загнали тебе передчасно в могилу? Юлiчка, мабуть, зрозумiла його важку мовчанку, збагнула його думки. - Май мене за сестру, - сказала вона. - Буду тобi за рiдну... Юлiчка... Коли вона лежала, зiбгавшись в постелi, то здавалась йому зовсiм маленькою. Коли сiла, то стала вищою. А коли, вiдкинувши коси, стала на ноги i випросталась, то вже була високою та гiнкою! - Здравiя бажаю, гвардiї лейтенант! Хто це? Шовкун!.. Стоїть перед Сагайдою впевнено, з гiднiстю, як рiвний перед рiвним. Голос його помiтно змiнився, в ньому тепер мiцно забринiла гвардiйська мiдь, замiсть тiєї вкрадливої, податливої м'якостi, з якої жорстоко тiшився Сагайда, коли Шовкун ще був ординарцем Брянського. Тепер Шовкун, видно, не дозволив би нiкому кататися на собi. Вуса пiдстриженi щiточкою, санiтарна сумка при боцi. Гвоздь! Сагайда вiд душi радий йому, як радий усьому на свiтi, що якоюсь мiрою причетне до його першого друга, до Брянського. - Одержав оце листа вiд Ясногорської, - хвалився Шовкун. - Незабаром буде в полку. Комбат сказали, як тiльки Ясногорська заявиться на горизонтi, знову будуть вимагати її до нас. - А Нюра? - Наладимо геть, - рiшуче висловився Шовкун про свою теперiшню начальницю, немов доля її цiлком залежала вiд нього. - Хiба вона рiвня Ясногорськiй? Мiзинця її не варта... На неї й командир санроти уже зуби гострить. Нас, тобто санiтарiв, подав на "Вiдвагу", а їй - дулю пiд нiс, вибачте на словi. Бо ми з вогню не вилазимо, а Нюра наша бiльше за кавалерами стрiляє... Видно було, що Шовкун добре знає цiну своїй роботi, i хоч вона йому важка, але нiскiльки не обтяжлива. - Ти вже, дружище, врiс у свою нову посаду, як добрий вершник у сiдло, - засмiявся Сагайда. - Хвалю за ухватку! - А чого ж... При моїй посадi iнакше й бути не може. Людьми дорожиш, i тобою дорожать. - Та я чув... Комбат про тебе хорошої думки. Коли ж буде Ясногорська? Хоча б побачити, яка вона... - Через тиждень-два буде. - Ого! До того часу ще тричi вмерти можна... - Тепер уже грiх вмирати, товаришу лейтенант... Кiнець видно. Повернувшись у роту, Сагайда не впiзнав своїх: всi вже були переодягненi в нове, зелене, весняне. Хома зустрiв його доганою: - Нарештi дочекався вас, гвардiї лейтенант. Бачите, всi вже як рута взеленилися, лише один ви оце мiж нами вилинялий... Та ще Маковея десь бенеря носить, i -на обiд не з'являвся... Прошу, одержуйте своє обмундирування i речову книжку. Черниш уже був з нiг до голови в новому, вирядився, як до параду. Пригвинтив орден, затяг ременя, пiдiйшов до Сагайди: - Оглянь мене, Володько! Скажи своє авторитетне? - Повернись... Так... Все як на тебе шите. Тiльки чоботи не зовсiм... Занадто вже богатирськi. Чоботи з жовтої юхти, з довгими дебелими халявами справдi здавались непомiрними i важкими для легкої, красивої фiгури Черниша. - То нiчого, що важкi, - зауважив Роман Блаженко. - Зате хода виробиться. Адже коня-рисака навмисне кують у важкi пiдкови, щоб ногу до грудей викидав... Антонович, роззувшись, ще тiльки старанно примiрявся. Сагайда чекав вiд нього якогось неприємного сюрпризу - де, мовляв, був та в кого питався дозволу, iдучи з розташування роти. Однак Антонович удав, що Сагайда оце никав десь саме з особистого дозволу його, Антоновича. "Зрештою, цей кирпань - симтгатичний тин, -подумав Сагайда про командира. - Але як же воно так виходить, що ми нiяк не мажемо з ним вжитися? З першого дня на ножах..." Повернувшись пiсля госпiталю в полк. Сагайда був неприємно вражений, що його ротою - славнок" ротою Брянського! - тепер командує якийсь Кармазин. Правда, цього "якогось" вiн добре знав, бо Iван Антонович перед тим довгий час командував мiнометниками сусiднього батальйону. Тодi Сагайдi доводилось не раз мати з Антоновичем рiзнi справи, офiцiальнi й неофiцiальнi, i стосунки мiж вими в цiлому залишались добросусiдськими. Але тепер, коли Кармазин раптом опинився його безпосереднiм начальником, Сагайду це просто кинуло в лють. Хай би Черниш, хай би хтось iнший, близький до Брянського, очолював роту - Сагайда погодився б на таке беззаперечно. А то якийсь Кармазин. Стороння людина, далека вiд родинних традицiй роти, прийшла собi на готове i стала тут спокiйно порядкуватнi.. Першi днi Сагайда почував себе так, наче, повернувшись у батькiвський дiм, несподiвано застав у ньому мачуху. Своє невизнання "мачухи" Сагайда мимохiть переносив на декого з бiйцiв, що прибули в роту вже при Кармазиновi. Незаслужено кривдячи їх. Сагайда всю свою яезграбну, ще не прочахлу закоханiсть в Юрiя Брянського тепер перенiс на ветеранiв роти, на тих людей, здо мовби несли на собi негаснучий вiдблиск загиблого друга-офiцера. Ними дорожив, їх оберiгав. Вiдлюдьку-ватому, невживчивому Сагайдi взагалi важко було когось вподобати, але коли вже хто здобував його вибагливу любов, то - на все життя. Особливо у фаворi в нього був малий Маковей. йому лейтенант дарував рiзнi пiльги, вимотуючи жили з Маковеєвих напарникiв-телефонiстiв. Антонович не мiг стерпiти таких несправедливостей, i на цьому грунтi мiж ним i Сагайдою не раз виникали гострi сутички. Iван Антонович, розлютившись, кричав, що, доки командує ротою, нiкому не дозволить створювати в нiй нездоровi взаємини. "Нема в мене синкiв i пасинкiв, своїх i не своїх! В мене є тiльки нашi люди, радянськi бiйцiї" Напередоднi, зчепившись iз Сагайдою, Антонович навiть погрожував, що вiддасть його на офiцерський суд честi. А зараз мiж ними - як нiчого й не було. Примiряючи свої чоботи, Кармазин спокiйно повiдомляв Сагайдi, що одержав оце трохи поповнення, молодих, необстрiляних. - Всi пiдуть у мiй взвод? - насторожено запитав Сагайда, сподiваючись, що командир роти навмисне дасть йому всiх новакiв замiсть вихованцiв Брянського. - Не дам тобi жодного, - приголомшив Сагайду Антонович. - Чому? - А тому... Тобi важко з людьми вживатися. Вихопуєш повiльно... Всiх даю в перший взвод, Чернишевi. А ти вiзьмеш тих, з якими... легше. Сагайда образився, але промовчав. Вiн зрозумiв, що тут не обiйшлося без змови командира роти з Чернишем. Адже Черниш теж, звичайно, хотiв би мати у себе людей вивiрених, досвiдчених, на яких з певнiстю можна покластись. Але вiн згодився забрати собi весь оцей необстрiляний молодняк. Надiється, що має кращi, нiж у Сагайди, командирськi данi. Ну, що ж... Хай буде так. Взувши нарештi свої новi жовтi чоботи, Антонович пройшовся в них туди-сюди, випробував, чи не муляють, i, сiвши на горбику, знову роззувся. Потiм гукнув ординарця: - На, заховай... - А ви ж як? - здивувався ординарець. - Поки що шкрьобатиму в старих, доб'ю вже до краю. А новi, - Антонович посмiхнувся до всiх, - новi взую вже в день Перемоги. - До того часу я собi ще однi вигавкаю в начальника ОВС, - рiшуче промовив Сагайда i, тримаючись Чер-иишевi за плече, так дригнув ногою, що напiвстягнутий старий його кирзовий чобiт вiдлетiв за кiльканадцять метрiв, мало не зачепивши по тiм'ю Iвана Антоновича. - Куди ви шпурляєте? - несподiвано почувся знизу Маковеїв голос. Телефонiст вийшов з-помiж гiллястих бiлих дерев, усмiхаючись ротi. - Хiба ви не бачите, що це я йду? - Iди-но, йди, гультяю, - поманив його Хома, - засаджу тебе до ночi бараболю чистити! Маковей вступив на вогневу, як молодий королевич: в боковiй складцi його збляклої пiлотки зухвало синiв кущик небового ключа. Загледiвши новакiв, хлопець одразу попередив їх, що, як тiльки вiн перепочине, буде з кожним з них боротися по черзi. - Випробую вашу зелену силу. Обiдати Маковей вiдмовився. - Я недавно заправився, - повiдомив вiн. - Обiдав з розвiдниками та з партизанами, навiть вина кухоль вихилив. Ви не знаєте, що це за народ - партизани. Нашi, як є: "Полюшко" навiть спiвають! Ми з Козаковим першими їх помiтили, коли вони спускалися з гiр. Дивимося, спускаються стежкою один за одним, махають нам капелюхами та беретами... Вони берети носять. Я зопалу навiть був подумав, що це ми вже з'єдналися з iншим фронтом. "Союзники!" - кричу Козакову. А ближче пiдiйшли, чуємо по розмовi - брати словаки... - Звiдки ж вони "Полюшко" знають? - А в них у загонi командиром був якийсь наш капiтан, по iменi Стьопа. Вiн їх всього навчив. "Стьопа з Руська" - так вони його звали. А справжнього прiзвища його нiхто не знає. Тiльки й вiдомо їм, що був цей Стьопа офiцером Червоної Армiї, потiм десь потрапив у полон, всi концтабори пройшов... Його вже в печах мали спалити, а вiн органiзував собi товаришiв, перебив з ними варту та й випурхнув, як орел, на волю! - Маковей аж засмiявся при цьому. -З'явився у Високих Татрах, встановив контакт з партизанами, в боях славу здобув. А потiм вони обрали його командиром одного i з своїх загонiв. Незамiнимий, кажуть, був ватажокi. Скрiзь нiмчура перед ним тремтiла. - Це правда, - пiдтримав натхненного Маковея Сагайда. - Я також чув про нього. "Буває ж отаке з людиною, - задумався Роман Блаженко. - Дома його вже, либонь, занесли в безвiсти пропавшi, а вiн десь живе, дiє, з ворогами бореться..." - Де вiн зараз, Маковею? Хлопець похилив голову: - Мiсяць тому в Моравiї десь полiг... Разом з цiлою групою партизанiв... Але прiзвище його неодмiнно буде встановлено! Майор Воронцов сам взявся за це. - Даних мало, - пошкодував Денис. - Важко буде шукати. - Чого там мало, - енергiйно заперечив Маковей. - Звання вiдоме - це тобi раз. Iм'я вiдоме - це тобi два. Родом... радянський - це тобi три! А ще ж я не доказав - у нього дома дiвчина зосталась. У вiльний час вiн якось розповiдав про неї партизанам. I пiснi, кажуть, спiвав вечорами для неї. Щоб вона їх почула, щоб знала, де вiн є. Скрiзь, де вiн проходив iз своїм загоном, словаки спiвають його пiснi. По всьому Крушногор'ю спiвають, в кожнiй хатi лiсника, де вiн перегрiвався в хуртовини та завiрюхи... Хiба по таких фактах не можна людину розшукати? - Розшукають, - усмiхнувшись, заявив Сагайда. - По таких слiдах... по пiснях - та не знайти! Знайдуть! VI Так Хомi й не довелося на цей раз засадити Маковея чистити бараболю. Увечерi полк знявся, ввiйшов у смугу Малих Карпат. Бiй вигримував дедалi чутнiше, стрiчки трасуючих куль, перетинаючи темнi мiжгiр'я, наближалися, яскравiшали. Вiдсинiло височезне грiнавське небо, вiддзвенiла спiвуча братня мова, вiдшумували бiлим шумом переповненi келихи садiв. Кiнчився короткий перепочинок, коли солдати, мовби виключившись з вiйни, вихопившись з її задушливих цехiв, опинились були на мить в несподiвано сонячнiм, незвичнiм, оновленiм краю. Все урвалося знов... Попереду темним, пiдступним морем знову клекотiла вiйна. Полк звично забродив у неї по пояс, по груди, по шию... Таке принаймнi враження було зараз у Сагайди. Вiн iшов узбiччям вузької дороги з командиром взводу бронебiйникiв Теличком. Перед ними з-за найближчого хребта вже зводились багрянi маяки заграв, пiдпираючи собою небо над переднiм краєм. Дорога круто дерлася вгору, лягаючи то по вузьких карнизах над урвищами, то входячи, як зараз, у лiсистi мiжгiр'я, тем"i й тiснi, мов тунелi. Важко дихали в темрявi конi, тягнучи вози та гармати. Побрязкувала зброя на бiйцях. Лунали короткi сердитi команди. Сагайда, поступово прохмеляючись пiсля мiцних грi-навськях вражень, нещадно хрущав своїми новими чобiтьми по дрiбному камiнню. Його супутник Гарасим Теличко, маленький, забiякуватий, горластий, належав до тих людей, з якими •Сагайда мав певне коло своїх солдатських секретiв. Молодший лейтенант Теличко був ветеран, "старик", з яим Сагайда не раз потрапляв у скрутнi перепалки, i тому коли вони зустрiчалися, то нiколи не могли виговоритись до кiнця. Сьогоднi мiнометники та бронебiйники йшли поруч, i Сагайда, певний за своїх "гренадерiв" (а з новачками хай няньчиться Кармаз'ик та Чернишi), мiг спотайнiсiнько всю дорогу точити ляси з приятелем. Вже вони встигли перемити кiсточки коханцi якогось дивiзiйного начальника, вже вихрестили знайомого скнару iнтенданта, вже добралися до Антоновича, з-якого покепкувати сам бог велiв. - Знаєш, Гарасиме, мiй кирпатий Сократ (так Сагайда заочно величав Антоновича) знову оце проїхався по менi. Почувши це, Теличко розреготався: видно, Сагайди-на скарга прозвучала для нього зовсiм комiчно. - Як же це вiн примудрився, формальна його душа? Адже по тобi, Вовко, проїхатись - дiло нелегке! - Уяви, що примудрився. З нового поповнення не дав менi