жодного свистуна. "Ти, - каже, - повiльно виховуєш, тобi з новими людьми важко, - сiдай на легший лiб..." Та не дракон вiн пiсля ц-ього, скажи? - I ти йому змовчав? - Змовчав. Саме був у такому настрої, гака лiрика найшла на мене пiсля Грiнави... Не хотiлося нi з ким сваритися, з .кожним братався б... Як не кажи, а вiн - Антонович - теж чесно протопав свою тисячу кiлометрiв, щоб визволити оцю Грiнаву... Трудяга, вiл! - А як же з новачками? Що вiн, собi за пазуху їх покладе? - Передав усiх у перший вз.вод, Чернишевi. Хай, мовляв,кує. - I той не заперечував? - Навпаки, сам зохотився. Бачиш, вiн вважає, що з нього бiльше для цього даних, що для мене це буде важче, нiж для нього... Ну, й хай тягне... - Вiн, здається, й досi з себе незайману корчить, . оцей ваш Черницюк? Нi анекдота путнього вiд нього не дочуєш, нi спиртяги з ним не потягнеш. Все вiй чимось заклопотаний, все вiн серйозний, всё в нього йде по програмi. Чхнути не може без програми. - Ти його просто мало знаєш, - заперечив Сагайда. - Вiн лише на вигляд теоретик, а насправдi задушевний хлопець. А що любить на кожному кронi свiтовi проблеми вирiшувати, то це вже в людини характер такий. Мiж iншим, вiн мриє пiсля вiйни якусь навiть дисертацiю писати... Цiлi вечори туркотять про ие. з Кармазином. - Аби лиш кебети вистачияо, - зауважив Теличко. - Вистачить. В нього шарики праедоють, дай бог... Недарма з ним Брянський дружив. - А це правда, що в нього з Ясногорською щось накльовується? - Факт. Потайки молиться на її фотографiю. - Чому потайки? - здивувався Теличко. - Коди б менi така вiдповiла взаємнiстю, то я на весь свiт розтрубив би... - А вiн удає з себе байдужого. Мучиться, кипить, переживає, а листи їй. пише холоднi, як Чумаченковi ра-норти. От натура! I знаєш, що його стримує? "Вона, - каже, - була нареченою мого друга. Я, - каже, - не маю морального права на це". Отак i живе, зцiпивши зуби. А по-моєму, саме вiн, а не хто-небудъ iнший, далекий Брянському, має право на її любов. Ти як вважаєш? - Я особисто не бачу в ньому нiчого такого, - розвiв руками Теличко. -Звичайно, коли б тут закрутився якийсь легкий роман, то менi було б прикро за Юрiя. - А менi? - вигукнув Сагайда. - Та я за таке обом їм очi повидирав би! Але тут зовсiм iнша пiсня... Тут справа серйозна... Коли вже Євген не може переламати себе, коли це для нього "перша й остання"... Коли й вона його щиро серцем обрала... То тут потрiбен iнший пiдхiд. Тут мусить сказа i и своє слово справжнiй суддя. - Кого ти маєш на увазi? - Брянського. Уявляєш собi, як вiн вiдповiв би на . це складне питання? Осудив би вiн їх чи нi? По-моєму - нi. По-моєму, таке вiн схвалив би. Бо тут не пустощi, не жарти, тут люди згорають. Хiба чистою, справжньою любов'ю образиш його пам'ять? Хiба, примiром, для мене або для тебе було б щось кривдне в тому, що людина, якiй я бажав дати щастя, знайде-таки його десь-iнде пiсля моєї вимушеної посадки? Я ж не який-небудь дикун, скiф, що, даючи дуба, нiбито наказував i жiнку свою вбивати та класти поруч iз собою в могилу. Я, навпаки, заповiв би друзям берегти її, любити, ощасливити... Гинучи сам, я хотiв би, щоб моє кохання було, як прапор, пiдхоплене iншим i чесно пронесене ним далi, крiзь усе життя... Щоб у ваших почуттях билося моє почуття, щоб у вашiй вiрностi жила моя вiрнiсть. Та кому б iз нас не хотiлося навiть пiсля своєї смертi залишитися Ввiрцем для iнших? Взiрцем не лише в подвигах та бойових дiлах, а навiть i в своєму найiнтимнiшому... - Ти, Вовко, розiйшовся, немов закоханий. Все це наслiдок твоїх грiнавських зустрiчей? Тепер менi ясно, що ти влип. - Ти зi мною не згоден? - На жаль, я тут нi при чому. Все це викладай Чер-нишевi, а не менi. - Вже викладав. - I як вiн реагує? - Мовчить. Черниш мовчав. Iшов з нолачками попереду, iнодi брався з ними пiдпихати пiдводи, весь час думаючи про Ясногорську. Те, що Сагайдi здавалося простим i зрозумiлим, для нього було гарячим суцiльним клубком суперечливих почуттiв, якi важко було розплутати, якi неможливо було перекласти на людське слово. Якби мiг, так i вигортав би їх iз свого серця, щоб не палили, щоб не ятрили його повсякчасно... Незабаром вона повернеться в полк... Знов буде поруч. Хоче вiн цього чи не хоче? Iнодi вiн був готовий закричати їй звiдси: прийди, швидше прийди! А iнодi гукнув би: не приходь! Адже я не той, адже я... iнший! Проте, залiтаючи думками в пiсля-воєнщину, уявляючи себе в тiй новiй, необжитiй сферi, вiн чомусь щоразу зустрiчав її там, хотiв i не мiг розминутися з нею, бо вона вже була поруч з ним скрiзь на тих майбутнiх, неймовiрних шляхах... Виплив мiсяць, i гiрськi хребти заблищали всюди кам'яною лускою. Колона, перевалюючи кряж, почала спускатися вниз. Стало виразно чути звичний гул нiчного бою. Стало видно гарматнi спалахи, що виблискували в далеких ущелинах. Вози, спускаючись на гарячих гальмах, лунко ячали в мiжгiр'ї, мов лебедi з старовинних слов'янських пiсень. Чернишевi чути було, як десь позаду, спотикаючись по камiнню, Маковей голосно допитувався Блаженка: - Цiкаво, Романе, чим тобi здаються отi силуети на мiсяцi? Кажуть, що то якийсь Авель пiдняв на вилах свого брата Каїна. - Не Авель Каїна, а Каїн Авеля. - Хто кого - це не так важливо. Факт, що брат брата наколов. От варвари!.. Але де ж там вила? Скiльки дивлюсь, а вил не бачу. По-моєму, тi постатi бiльше на солдатiв схожi. Дивiться, наче одне сидить, а друге над ним схилилося i рану йому перев'язує... Наче дiвчина над бiйцем. Десь зовсiм близько, немов прокинувшись, озвалися кулемети. Лункий пласт шуму нагло осунувся в тишу, мовби спустив хтось довжелезною ринвою щебiнь з верховини. Перекотилось луною, завмерло... Кiлька голубих ракет, звившись над мiжгiр'ям, похмуро освiтили частину гiрської дороги, безлюдне узлiсся, лiсникову хату на курячих нiжках... Прокотився наказ: негайно розгорнутися в бойовi лави. Тримаючи зброю напоготовi, пiдроздiли почали спускатися в якiсь темнi байраки, куди ще не сягало блакитне мiсячне сяйво. По пояс, по груди, по шию... VII "Здрастуй, Женю! Ось я вже й на порозi рiдного дому. Наш санiтарний ешелон зараз стоїть на прикордоннiй станцiї Н. Листа цього пише пiд мою диктовку медсестра Лiда. Ранок. Ми щойно вмилися бiля берега i тепер сидимо пiд насипом, чекаючи зустрiчного поїзда. Всi, хто тiльки мiг, висипали з вагонiв, захоплено вiтаючи довгождану рiдну землю. Коли б навiть менi не сказали заздалегiдь, що за рiчкою, за кiльканадцять метрiв звiдси, вже починається наша Батькiвщина, то я, здається, сам би дiзнався про це. Я вiдчув би її навiть по цьому легкому весня-.ному повiтрю, що тече на мене звiдти, мов з високих, вiчно чистих гiр. Уявляєш собi, Женю, як у мене на серцi? Уявляєш собi, як може бути на сердi в людини, якiй є куди повертатись, якiй є з чим повертатись? Я не випадково пiдкреслюю саме те, що в мене є, що я придбав, а не те, що я втратив. Повiр, що мої втрати порiвняно з моїм надбанням здаються менi в цю мить зовсiм незначними. Так, певно, мусить почувати себе каменяр, руки якого вклали хоч один карниз грандiозного палацу, що йому стояти вiки. Поступово звикаюся з своїм становищем. I дивна рiч: менi часом здається, що, незважаючи на втрачений зiр, я все-таки бачу. Може, це тому, що я не самотнiй, що мене повсякчас оточують товаришi i друзi. Звiдусiль я вiдчуваю пiдтримку товариських рук, товариських очей. Вони прагнуть донести до мого сприймання навколишнiй свiт у всiй його повнотi, вони хочуть, щоб менi було все видно, як. i їм. I менi видно, Женю! Ми їхали через Трансiльванiю. Гримлячи в тунелях, наш ешелон пролiтав тi самi мiжгiр'я, де торiк були нашi вогневi. Два днi мчали понад самим Мурешем, понад тим бурхливим Мурешем, який нам - пам'ятаєш? - довелося форсувати вбрiд жовтневої вiтряної ночi... Я знову вiдчув пiд собою тi хребти, по яких ми торiк дерлися на захiд. Мезiтур - Арад - Дева... Вслухайся, друже, в назви цих мiст. Я певен, що вiд них на тебе також вiйне чимось теплим, чимось близьким. Менi, зрештою, здається, що всi землi, по яких ми пройшли з такими боями, стали назавжди для нас .чимось близькими. Я принаймнi не зможу нiколи байдуже слухати румунську чи угорську мову, не зможу спокiйно сприймати повiдомлення, переданi газетами або радiо, про справи цих народiв. Я не зможу бути безстороннiм до них. Та й хто з нас зможе вiдтепер не цiкавитись ними, не стежити за розвитком їхнього життя, за їхнiм рухом по новому шляху? Зрештою, хiба це не природно? Хiба не залишив кожен з нас скрiзь тут частки самого себе? Земля ця ще й досi гаряча вiд нашої кровi, ще й досi солона вiд нашого поту. Ось чому я хвилювався, як при зустрiчi з рiдними, кили Лiда казала менi, що понад залiзницею стоять озброєнi кирками та лопатами смуглявi трансiльванцi в своїх боярських шапках та в повстяних штанях. Це тi самi чабани та лiсоруби, яких ми з тобою часто зустрiчали в горах. Зараз вони прокладають крiзь гори газопровiд. Я чую їхнi простодушнi вигуки, якими вони вiтають наш ешелон. Усi ми схвильованi до глибини душi. Так! Визволенi не можуть забути визволителiв, це зрозумiло. Але я певен, що й визволителi нiколи не стануть байдужими до визволених. Iнодi гори зводились бiля самих вагонiв, як хмарочоси. Iнодi вiдступали в далечiнь. Тодi бiйцi, товплячись бiля вiкон, з радiстю впiзнавали штурмованi свої верховини, голосно звертались до них, як до живих iстот. Для мене тi захмарнi верховини були мовби символами розвiнчаної недосяжностi, вони втiлювали в собi величний епос нашого походу. Почуття здоланностi всього, що вважалося ранiш нездоланним, - це чи не найважливiше почуття, яке я винiс iз вiйни. Зараз в моїй уявi все наймогутнiше з iснуючого на свiтi виступає карликовим порiвняно з людиною, яка бореться за свої iдеали. Може, все це не нове, але для мене особисто це було в якiйсь мiрi вiдкриттям. Правду кажучи, ранiше i люди, i явища життя для мене виступали дещо применшеними. I тiльки на фронтах цiєї вiйни я склав справжню цiну i самому собi, i своїм товаришам. Бо саме на цих фронтах кожен з нас, простих людей, рядових гвардiйцiв людства, якнайвиразнiше вiдчув, що вiн має свою певну вагу на великих терезах iсторiї. Такими думками я жив, перетинаючи вдруге Трансiльванськi Альпи. Не раз менi хотiлося подiлитися цим з тобою, пригадуючи нашi нiчнi розмови пiд мокри'ми скиртами, розкиданими в угорських степах, пiд холодними загравами Будапешта, коли ми переживали за долю i шляхи людства не менше, нiж за нашу полкову .розвiдку, що десь пгшла на смертельне завдання. До речi, як там наш Козаков? Як iншi "вовки"? Вiтай, коли живi. В Плоєштi нам довелося перебазуватись iз мадьяр-ських вагонiв у нашi, радянськi. Тепер уже сюди, аж до самого Плоєштi, доходить наша, вiтчизняна широка колiя. Звiдси вже й поїзди водять нашi машинiсти з нашими дiвчатами-кочегарами. Нам попалися звичайнi "телячi" вагони, подовбанi за вiйну кулями та осколками i вже старанно позашиванi десь на наших вагоноремонтних заводах. Гвардiйцi, обмацуючи понашиванi дошки, нiжно погладжували їх долонями, немов зарубцьованi рани. Гладив i я. А Лiда плакала. Як твої стосунки? Я чомусь певний, що коли ви досi не зблизились, то в майбутньому це станеться неминуче. Знаючи вас обох, вашi характери, вашi погляди, нахили, iнтереси, я собi уявляю вас не iнакше, як поруч у життi. Прибув зустрiчний ешелон, зупинився поряд з нашим. Заграли гармошка, залунали пiснi. Це молодь їде на фронт. Щасливi: вони пiдуть у бiй! Можливо, що дехто з оцих новакiв потрапить саме до тебе в роту. Доведеться тобi. Женю, вже виступати в ролi ветерана-вчителя. Що ж... Навчай їх гвардiйської науки... Мушу кiнчати. Гудок. Ешелон молодих вирушає до вас, на захiд. Нам теж команда - по вагонах... Додому, додму! Привiт однополчанам, привiт гвардiї! Саша Сiверцев" VIII Цього листа Черниш одержав на Моравi. Полк саме готувався форсувати рiчку. В чагарниках понад повноводою Моравою повзали розвiдники, вивчали характер протилежного берега, засiкали ворожi вогневi точки, вишукували найвигiднiшi причали для майбутньої висадки десантних груп. Десантнi групи вже були тут, неподалiк, за спинами у розвiдникiв. Коли б ворог мiг заглянути з свого берега в гущавiнь приморавських лiсiв, вiн побачив би, яка цiлеспрямована i впевнена гроза збирається у нього пiд боком! У лiсi вже ставало тiсно вiд прибуваючих вiйськ. Самiєвський полк працював ревно, спокiйно й дiловито, як величезна майстерня. На цей раз вiн мав переправлятися пiдручними засобами. Вся технiка зосереджувалась десь пiвнiчнiше: напрямок головного удару проходив там. Самiєвськi майстри сьогоднi змагалися в творчостi. Сапери й пiхотинцi, скинувши тiлогрiйки, поплювавши в долонi, в'язали плоти. З найближчих сiл лiсовими стежками бiйцi несли на плечах важкi човни та гостроносi душогубки. Деякi десантнi групи вже бу.iи сформованi i, маючи перед боєм кiлька вiльних годин, провадили пробнi навчання. Атака на Мораву мала початись увечерi з першими сутiнками. Черниш саме готував своїх новакiв, коли батальйонний поштар Олег Чубарик принiс йому листа: - Танцюй, лейтенант! Але Чернишевi в цей день було не до танцiв. Виявилося, що бiльшiсть його новакiв вперше оце стояли перед серйозним водним рубежем. Були, правда, серед них i такi, що вже пройшли сувору купiль форсувань. Молодi наводчики Бойко i Шестаков мали за плечима досвiд форсування Дунаю. Солдатська доля привела їх сюди, через шпиталi та запаснi полки, з 3-го Українського. Вони вже побували в Болгарiї та Югославiї, мали на грудях червонi та золотi нашивки i трималися з певнiстю. Навiть Хома, ведучи з ними тривалi бесiди, визнавав, що хлопцi бачили свiти i можуть чимало цiкавого розповiсти йому про балканськi краї, про тамтешнi порядки. За них Черниш був спокiйний. Непокоїли його iншi, такi, як рядовий Ягiдка. Цей ставний червонощокий юнак з розумними, уважними очима з першого дня зацiкавив Черниша. "Видно, тямущий хлопець, з хорошою освiтою, - думав про Ягiдку Черниш, вiдбираючи його з-помiж поповненцiв до себе в роту. - За три днi стане наводчиком!" I яке ж було його розчарування, коли вiн незабаром дiзнався, що Ягiдка зовсiм неписьменний. Не вмiв навiть розписатись. Вся рота була цим вражена. Справдi, бiйцям незвично було бачити неписьменним юнака двадцяти рокiв, розумного, працьовитого i, безперечно, здiбного. На Ягiдку сходилися глянути, як на щось дивовижне. Де вiн рiс? В якому лiсi? Виявилось, що Ягiдка народився i вирiс пiд румунською окупацiєю. Вiн був родом десь з Iзмаїльської областi. Таких наймолодших радянських громадян в роту прийшло кiлька, i всi вони першi днi трималися осторонь, ходили невеселi, їх, видно, пригнiчувала власна вiдсталiсть. Одного з них, Йону-бессарабця, Хаєцький взяв до себе в їздовi, пообiцявши "зробити з нього людину", решту Черниш забрав у свiй взвод. Сьогоднi вiн мусив повести їх у перший, найстрашнiший для них, бiй. Як вони триматимуться на Моравi? Що вони зараз думають? Що їх непокоїть? Прочитавши листа вiд Сашi Сiверцева, Черниш оглянув своїх молодих бiйцiв. Вони сидiли бiля нього на перекинутому догори дном човнi. Декотрi дивляться на Черниша довiрливо, спокiйно, а декотрi ховають в очах глибоку тривогу, майже приреченiсть. Певне, їм здається, що вони сидять оце на власнiй домовинi, а не на бойовому суденцi, яке незабаром понесе їх назустрiч подвигам, славi, перемозi. Може, це саме їх зустрiчав Саша на кордонi? Може, це саме їм не вистачає великої науки - науки гвардiйського бою? Навчати? Але ж як їх зараз навчати? Сагайдi - тому легко. В Сагайди просто. Ось вiн поблизу муштрує своїх бувальцiв. - Доки Денис i Анохiн гребуть, ти, Романе, ведеш по берегу вогонь. Зрозумiв? - Зрозумiв. - Якщо тебе легко поранило, все рiвно ведеш вогонь. Зрозумiв? - Зрозумiв. - Якщо тебе... зовсiм поранило, тебе замiнює Фесюра. Фесюро, зрозумiв? - Так точно. - Товаришу гвардiї лейтенант. А якщо мене вбило? - Вбило? - Сагайда на мить завагався, безпорадно клiпнув очима. - Тодi, - ще енергiйнiше вигукнув вiн, - передай весло Маковеєвi, а сам падай на плоту! Поховаємо на плацдармi!.. Черниш не мiг так легко порозумiтися з своїми. Для них треба iнших слiв. Прощальна туга стоїть у голубих очах Ягiдки. Чим його втiшити, чим пiдбадьорити? Як розбуркати силу, що зараз дрiмає в оцих широких плечах юнака, в оцих дебелих, розвинутих руках? Важко? Але ж ти командир, ти комунiст, зумiй знайти дорогу до його серця... - Ви, Ягiдко, добре орудуєте веслом? - Непогано. - Мабуть, часто рибалили вдома? - Не часто, але по недiлях їздив... коли господар пускав. - Який господар? - А той, що я в нього служив. - Ви служили? Ким? . Ягiдка почервонiв, як зганьблений. - Все разом було... I чабанував... i бринзу робив... Взимку всю худобу сам порав... Дванадцять рокiв вiдба-трачив. - Дванадцять з двадцяти! I круглий рiк? Чорт вiзьми, це ж каторга! Невже-таки не можна було Iнакше? Иона теж он батракував, але ж вiн тiльки посезонне. - Я н? мiг посезонне, бо я... безрiдний. Нi кола, нi двора. Та, може, це й краще... - Чому краще? - А тому, що як шибоне ось на Моравi, то нiхто не голоситиме. Нiкому й не згикнеться. - Це ви, Ягiдко, занадто вже... - Чому занадто? Скажете, не так? Це тiльки для годиться кожен удає, що ти йому потрiбен... А я, товаришу гвардiї лейтенант, уже давно знаю, що нiкому я не потрiбен. Як нап'юся ось навiки моравської води, то й не помiтить нiхто. I нiчого тут не вдiєш... Бо кому це болить по-справжньому - чи був Ягiдка на свiтi, чи не було його? Боєць безнадiйно махнув рукою, немов уже поховав себе. - Все це дурницi, - сказав Черниш пiсля неприємної, гнiтючої паузи. - Безрiдний, непотрiбний... Дурницi, товаришу Ягiдко. Давайте подумаєм iнакше: ось ви незабаром вийдете на тому березi. Що вiн зараз являє собою? Чужа, небезпечна земля, начинений фашистськими вiйськами шмат австрiйської територiї. Мiсце, де ще тiльки передбачається створити плацдарм. Але як тiльки ти, Ягiдко, ступиш там своєю ногою, одразу все змiниться. Той загадковий берег перестане бути просто собi берегом, вiн уже стане плацдармом. Станеться на землi подiя, хай невелика, хай не вирiшальна, проте вона вiдгукнеться негайно до сотень iнших подiй, вплине на них, внесе змiни в долю багатьох людей. I якщо зараз, доки ти сидиш у цих чагарях i виливаєш менi свою хандру, може, про тебе й справдi мало хто думає, то тодi про тебе подумають всi. Для противника ти станеш великою небезпекою, Для друзiв ти станеш вкрай потрiбним, не лише потрiбним, а просто-таки необхiдним, дорогим. Тодi ти побачиш, яка в тебе рiдня! Весь полк, вся армiя з блискавичною швидкiстю дiзнається, що в неї на такiй-го дiлянцi за Моравою уже з'явився плацдарм. Звiдки, яким чином? Дуже просто: адже там став уже своєю ногою гвардiї рядовий Ягiдка. Пiдтримати його негайно! Допомогти йому будь-що! Можеш уявити собi, скiльки тодi людей за тебе переживатиме. Всi погляди звернуться до тебе, всi думки будуть про тебе, тисячi людей працюватимуть ради тебе. Аякже! Задля тебе десь на Уралi дiвчина добу не виходитиме з цеху. Ради тебе Верховна Ставка задасть комусь добру нагiнку, щоб краще про тебе пiклувались, щоб часом не загинув там, не пропав оцей гвардiї рядовий Ягiдка! Тобi у високих штабах, не досипаючи ночей, вироблятимуть найкращi маршрути. Тобi сапери будуватимуть мости. Ради тебе потягнуться обози всiма шляхами. А хто про тебе, рядового Ягiдку, забуде в цей напружений час, то, чого доброго, ще й пiд трибунал пiде... Тут не до жартiв... Як же ти можеш пiсля цього сказати, що ти безрiдний i непотрiбний? Та який батько, яка мати вкладе стiльки серця у якогось свого Ягiдку, скiльки вкладе в тебе Вiтчизна! - Здорово, - засмiявся боєць, закривши обличчя руками. Товаришi захоплено дивились на нього. Наче сидiв перед ними не знiяковiлий iзмаїльський парубiйко, а вже хтось набагато важливiший i цiннiший за нього. Черниш схвильовано продовжував: - А перескочиш ти Мораву, вирвешся на широкий тактичний простiр, прийдеш першим туди, де тебе люди роками ждуть. Тебе там ще нi разу i в вiчi не бачили, а вже думають про тебе давно. Ти вже їм потрiбний, ти вже у них свiй. Знаєш, як тебе там зустрiнуть? Бачив, як нас зустрiчала Словаччина? З дзвонами, квiтами, з вiдкритою душеюi Ти для них будеш i найближчим, i найдорожчим, i найрiднiшим. Першi подяки - тобi, першi привiти - тобi, перша любов народiв - тобi. Бо ти най-передовiший з передових, ти - визволитель!.. Черниш замовк, збуджений, розпалений. - Це все так, товаришу гвардiї лейтенант. Але ж для цього треба бути найпередовiшим? - Безумовно. - Таким, як наш старшина? Як брати Блаженки?.. Як всi вашi "брянчики"? - А ви гадаєте, що вони такими вродились? Думаєте, вони явились торiк до Брянського довершеними гвардiйцями? Запевняю, що Хаєцького теж тягали тодi за ремiнь не згiрше, нiж вiн зараз вас тягає. I мене свого часу тягали, i Сагайду... Не одразу Москва будувалась. Але саме в тому i полягає одна з переваг нашої армiї, що ми швидко i безупинно вдосконалюємось, зростаємо, мiцнiємо. Швидше, нiж iншi! Сьогоднi ви. Ягiдко, просто собi рядовий, завтра ни вже хороший боєць, позавтра ви - герой, переможець, улюбленець народу... - Тiльки в атацi не озирайся назад, - спокiйно порадив Ягiдцi наводчик Шестаков. - То - пагуба. Сiвши в човна, забудь про власний берег... - Але про товаришiв не забувай нi на мить, - додав Бойко, який разом з Шестаковим прийшов у роту з 3-го Українського. - А то бiда!.. Ми як форсували Дунай взимку, по тонкiй кризi, то довелось за руки братися, чоловiк по двадцять. Вiзьмемось i йдемо так. Мiцно мусили триматись, хай ось Шестаков скаже! Якщо один i провалювався, то тi, що йшли поруч, одразу пiдхоплювали i не давали втонути. А якби поодинцi рушили, кожен сам по собi, то багато хто з нас накрився б... Ягiдка уважно слухав. Потiм про щось швидко заговорив по-молдавському до своїх землякiв. Вислухавши Ягiдку, молдавани помiтно пожвавiшали, розвеселились. - Про що ви там секретничаєте? - усмiхнувся Черниш. - Вiн каже, - охоче переклали вони Чернишевi, - що господар йому завжди брехав! Господар його день у день вчив, що найкраще в життi самому. Найшвидше до мети, мовляв, приходить той, хто йде одинцем через голови iнших... - Це таки брехня, - погодився Черииш. - Найшвидше приходить колектив. IХ - Ти знаєш, що це не мої примхи, це бажання маси, колективу, з яким ти не можеш не рахуватись, - говорив у цей час майор Воронцов командировi полку Самiеву. - Зрештою, ми з тобою, може, за цей колектив ордени одержуємо... - Я вже сказав, Воронцов, i давай на цьому кiнчимо... Як сказав, так i буде. Доки все там не кiнчу - хай сидять тут. Мало чого кому заманеться! Мова йшла про полкових знаменщикiв. Воронцов наполягав, щоб Самiєв дозволив знаменщикам переправитися на той бiк, як тiльки атакуючi закрiпляться на плацдармi. Вiн посилався на факти, обом добре вiдомi. - Ти ж чув, Самiєв, солдатське прислiв'я: де прапор пронесено, там уже ми в землю вросли. Коли прапор буде на плацдармi, сила, впевненiсть кожного бiйця виросте в сто крат. Тодi ти його нiчим не зiпхнеш звiдти. Хiба твiй боєць, вiдчувши поблизу присутнiсть прапора, позадкує вiд нього хоча б на крок? Ти сам бачив, як у Вартi реагували пiдроздiли на появу бiля них знаменщикiв у найкритичнiший момент бою. Може, ми там i вистояли тiльки завдяки цьому... Самiєв заперечував категорично: - В Вартi було одне, тут iнше. Ти знаєш, з ким нам доведеться мати справу на цьому плацдармi. Доки нам наведуть переправу та перекинуть артилерiю, "тигри" можуть нас тричi змiшати з землею. Ще, може, так припруть до берега, що... Краще припинiмо дискусiю. - Саме щоб цього не трапилось, щоб не приперли, я й пропоную... - Краще не пропонуй менi, Воронцов! На цей раз ти мене не загiтуєш. Я пропаду, ти пропадеш - нас з тобою замiнять. А коли з прапором що-небудь трапиться? Ти уявляєш собi? Самогубство для полку! Як ти взагалi можеш таке менi пропонувати? - Не таке, а зовсiм протилежне. Якщо вже на те пiшло, то я згоден вiдповiдальнiсть за прапор взяти на себе. - Дякую! Але поки ти будеш "вiдповiдати", менi, як командиру, вже голову знiмуть. Я проти таких .ефектiв. Форсуємо, поширимось, пiдемо вперед, отодi дам команду. Не бiйся, Багiров нас не загубить, у чорта в зубах найде. Так на цей раз вони й розiйшлись, не знайшовши спiльного рiшення. Воронцов дружив з командиром полку, любив його за рiшучiсть та чеснiсть в бою, за гарячий темперамент. Воронцов щоразу був у захватi вiд свого таджика, коли той керував боєм. Це було справжнє мистецтво, впевнене, завжди винахiдливе, точне. Але й слабостей запального академiка теж, безперечно, нiхто не знав краще за Воронцова. Проявом однiєї з таких самiєвських слабостей Воронцов вважав i цю прикру розмову, яка щойно вiдбулася мiж ним i його крутим "хазяїном". Як можна в такий час тримати знаменщикiв в обозi? Як може Самiєв недооцiнювати значення їхньої присутностi там, в самому пеклi? Адже це з його боку короткозорiсть... I нiчим ти його не проймеш, коли вже упреться на своєму... "Бувають моменти, коли вiн стає просто-таки нестерпним", - сердито подумав Воронцов i рушив у батальйони. Iшов густо заселеним лiсом, важко ступаючи i трохи сутулячись, як вiчний вантажник, що повсякчас несе на плечах якусь невидиму ношу, До всього, приглядався, все обмацував своїми уважними сiрими очима. Зупинявся бiля десантних груп, звично брав на пробу їхнiй настрiй. Перед боєм Воронцов, здається, непокоївся бiльше, нiж пiд час самаго бою. Зараз його приємно вражало, що В пiдроздiлах панує загальне пожвавлення, звiдусiль б'ють тi самовпевненi зухвалi вогники, якi можна помiтити перед наступом лише серед справдi бувалих воякiв. На галявинi проти сонця бронебiйники пiд орудою безвусого єфрейтора розiклали багаття, варять вiдшукану хтозна-де смолу. Єфрейтор, засукавши рукава, сидить верхи на перекинутому човнi, смолить потрiскане днище. - Нема непрохiдних водних рубежiв, - доводить вiн товаришевi, - всi вони прохiднi. Лiтнiй крем'язень теше собi весло, скептична посмiшка гуляє у нього пiд вусами. - А ти всi їх перепробував? - Дону пробував, Днiпра пив, Тису на дiжцi форсував. Чого тобi ще треба, старий шкарбун? Бронебiйники дружно регочуть. Капiтан Чумаченко, зiбравши пiд деревом своїх командирiв рот, розтлумачує їм бойове завдання. - Найнебезпечнiше на плацдармi - пам'ятати про човни та весла, - чує Воронцов глухий голос Чумачен-ка. - Викинь їх з голови! Вiдомо, звичайно, що на початку бою ти вiдчуватимеш, як тобi i твоїм людям тiсно, задушливо на п'ятаку. Рiчка весь час тягтиме тебе, притягуватиме назад. Тобi буде здаватись, що як тiльки ти вiдiрвешся вiд свого берега, пiдеш углиб, так тебе й вiдрiжуть одразу, оточать, зiмнуть. Не пiддавайся цьому почуттю, воно обманливе, несправдiшне... Смiливо вiдривайся вiд берега, заглиблюйся в лiс, виходь на оцю ось 'дамбу, -Чумаченко тикає пальцем у арту, розстелену поред ним на землi. - Тодi ти одразу вiдчуєш себе вiльнiше, розв'яжеш собi руки для маневру. Помiтивши замполiта, офiцери схоплюються, обтрушуються. - Сидiть, - махає рукою Воронцов, сiдаючи першим бiля розгорнутої комбатової карти. Сьогоднi з самого ранку Воронцов був на ногах. Розiгнавши "в низи" всiх полiтпрацiвникiв, Воронцов не мiг на цьому заспокоїтись i сам теж невтомно снував вiд пiд роздiлу до пiдроздiлу, виступаючи, де треба, з промовою, а в iншому мiсцi обмежуючись веселою реплiкою, кинутою на ходу, а ще в iншому брав когось за жабри не гiрше, нiж Самiєв. Скрiзь бачили в цей день ного широкоплечу, сутулувату постать в хутрянiй офiцерськiй безрукавцi. - Майте на увазi, - звернувся Воронцов до Чумачен-кових командирiв рот, коли вони обсiли його, шанобливо витягаючись навiть навсидьки. -Майте на увазi, товаришi, що на плацдармi нам не минути зустрiчi з танками. Попередьте про це своїх людей, щоб удар танкiв не приголомшив їх посеред бою. Проти нас стоїть бронетанкова есесiвська дивiзiя "Шьонрайх". - Бита? - запитав один з молодих офiцерiв. - Бита, але мало. Зовсiм погано бита. Нещодавно вона перекинута сюди з Захiдного фронту, з Люксембурга. Офiцери задумались. Чумаченко сердито дивився на свою чотириверстку, перетяту голубою стрiчкою Морави. В цей час на замполiта, радiсно хекаючи, налетiв комсорг полку Толя Домбровський. - Листiвки вже одержано, як бути? - Не знаєш - як? Негайно в пiдроздiли. I читати - вголос. У мiнротi перший вихопив листiвку з рук агiтатора Маковей. Брикнувшись мiж товаришами, вихопився на човна,задзвенiв: - "Вперед, за Мораву, радянськi богатирi!" Ягiдка, спершись на весло, жадiбно слухав. Х - Десанти, в човни! Команду подали пошепки, а враження було таке, що пролунала вона громом. Нарештi!.. Весь лiвий берег, який ще за хвилину перед тим здавався безлюдним, тепер ожив, заворушився. Темрява сповнилась майже невидимим, але виразно вiдчутним рухом численних людських постатей. - Десанти, в човни! Засвистiвши по пiску, човни стрiлами влiтали в воду. Затрiщали темнi чагарi, викидаючи з себе важкi, заготовленi вдень плоти. Заплюскотiло навкруги, захлюпало... Бiйцi, брьохаючись по колiна в водi, на бiгу вскакували в свої хисткi судна, дужими ударами весел вiдпихалися на глибоке. Грiзними роями знялись серед пiтьми ракети, запущенi з протилежного берега. Брижувата широка течiя рiчки на мить освiтилася, вкрита, скiльки видно лiворуч i праворуч, плотами, човнами i човниками, що низько летiли вiд схiдного берега. Блиснули вздовж рiчки кулеметнi спалахи. Наче прорвалися назустрiч десантам слiпучi цiвки розтопленого металу. Густо зацьвохкало навкруги, хвилi закипiли, мов нагрiвшись одразу до сотнi градусiв. - Гребись дужче! - хрипiв Черниш бiйцям, не спускаючи очей з протилежного берега, спрямовуючи своїм веслом човна. - Гребись!.. Гребись!.. Гребись!.. Бiйцi мовчки греблись. Втягнувши голови в плечi, вивертали веслами гривасту хвилю. Вся рiчка вже перетворилася на лементуючий суцiльний чорторий. Моторошно закричали пораненi. Випереджаючи Черниша, пронеслася душогубка з полковими розвiдниками. При зблиску ракети Черниш уздрiв зеленкувате зосереджене обличчя Козакова. Промигнув човен кулеметникiв, ведучи вогонь на плаву. Пригнувшись на плотах, шалено гребла пiхота. - Гребись, брати, гребись! В кiлькох метрах вiд Черниша женуть свого важкого плота Сагайдинi десантники. За спинами братiв Блаженкiв, обличчям до сходу, сидить, зiщулившись, простоволосий Маковей. Похапцем висмикує обома руками червону нитку кабеля, розпускаючи його за собою через рiчку. Великими серйозними очима дивиться на свою роботу. Здається, що смиче вiн той червоний провiд не з котка, почепленого на грудях, а з самих грудей. Смиче, як закривавлену живу нитку власного нерва. Кулею черкнуло Чернишевого човна; трiска, вiдщепившись вiд борта, хуркнула поблизу. Вдарила артилерiя з обох бокiв. Лiс просвiтився полум'ям наскрiзь, затрiщав, загоготiв. Пузатi нiмецькi мiни зашумiли над головою, важко шубовснули в рiчку, i вона сколихнулась, здається, до самого дна. Черниш, вiдбиваючи геть чиюсь перекинуту вибухом душогубку, виправляючи напрям свого човна, люто гукав незнайомим потопаючим, щоб хапались за нього. Вони понависали довкола бортiв, мовчки захлинаючись водою. Стало важче гребти, мiнометники щосили налягали на весла. Черниш уже не бачив нiчого, крiм протилежного берега, завихреного вогнем. Рвався до нього очимл, всiєю iстотою. Ось уже незабаром, ось уже близько... Стати б тiльки ногою на землю!.. Блиснуло, вибухнуло поруч... Черниш iнстинктивно пригнувся на дно човна, важкий водограй з шумом привалив його зверху, обдав гострою хвилею з голови до нiг. Чув, як в'юнке дно човна випорснуло з-пiд нього, i все тiло внутрiшньо потерпло, занурюючись в огидно-податливу воду, йдучи все вниз i не зустрiчаючи опори. Несподiвано торкнувся ногою дна. Занурений по шию, озирнувся на свiй десант. - Всi є? - Всi, всi, - вiдгукнулись йому новаки напрочуд близькими, бажаними, рiдними голосами. - Лафет пiшов на дно, - сердито повiдомив Ягiдка i, не чекаючи наказу, зник пiд водою. За хвилину мокра голова його з'явилась над поверхнею. Хапнувши повiтря, Ягiдка пiрнув удруге. - Є! - доповiв вiн, виринаючи знову. Хтось iз товаришiв подав йому руку, допомагаючи перебороти прудку течiю. Опираючись їй грудьми, бiйцi швидко вибродили за Чернишем на берег. На цiлi кiлометри плацдарм, народжуючись, клекотiв гарячою пальбою, розгойданим, як море, гамором наступу. Зловiснi клубки шипучих ракет виплiскувались над деревами все далi й далi. Ось нарештi вона, таємнича земля чужого берега! Ягiдка востаннє пiдняв ногу з води, з недовiрою занiс її над берегом, як над величезною мiною. Здавалось, ступить - i весь берег зараз вибухне пiд ним. Ступив - i нiчого не сталось. Санiтари та фельдшери вже метушилися в темрявi, пiдбирали поранених. З лiвого берега невпинно прибували новi хвилi десантникiв. Не пришвартовуючись, стрибали просто в воду, назустрiч плацдармовi, бiгли вперед, мокрi, гарячi, затискуючи гранати в руках. Сагайда не став витягувати плота за собою. Не треба йому плотiв, вiдступати звiдси нiхто не збирається!.. Рiшуче махнув рукою: - Киньте його!.. За мною!.. Денис Блаженко, стоячи в водi по колiна, з силою вiдштовхнув i свого плота на бистрiнь: пливи до Чорного моря! XI Сапери наводили переправу. Поруч неї в кущах грав оркестр. Музиканти завзято дмухали в свої труби, вмиваючись потом, знемагаючи, як за важкою роботою. I це таки справдi була робота. Вони знали, що поставленi тут генералом не ради того, щоб когось розважати, а з цiлком практичною метою: допомагати саперам своїми маршами. Саме так дивились на оркестрантiв i сапери, їм уже з досвiду було вiдомо, що для них музичний взвод - неабиякий помiчник: пiд музику мiст виростає набагато швидше. Музиканти грали в наростаючому темпi, сапери металися все моторнiше, робота горiла пiд їхнiми руками. Палi несли бiгцем, дошки несли бiгцем, все робилося тiльки бiгцем. До самого ранку працювали в крижанiй водi, зiгрiвалися не спиртом, а лише власною кров'ю та К гарячими маршами, якi нестримно билися з лiвого берега, вимагаючи для себе простору, дзвiнких мостiв на плацдарм, далеких дорiг. I все-таки до ранку мiст ще не був закiнчений. Вранцi над Моравою з'явилася ворожа "рама", i хiмiки мусили оповити все будiвництво димовими завiсами. Проте стукiт молоткiв та сокир не змовк i в диму, бурхливi маршi просилися в дорогу i крiзь дим. Гомiн прийдешнiх трiумфiв, радiсних травневих громовиць уже вчувався бiйцям у цих могутнiх ритмах, що народжувались над моравською незакiнченою переправою. Лiс перед майбутнiм мостом уже трiщав, загачений артилерiєю, машинами, обозами. Нiкому не стоялося на мiсцi, всяк тиснувся ближче до переправи, щоб першим вирватись на плацдарм. Хома iз своїми пiдводами бився в загальнiй тиснявi, лихословив усiх, лiз через голови наперед, гукаючи, що допiру начальник переправи наказав його пропустити першим. Перед тим Хома, звiсно, i в вiчi не бачив цього авторитетного начальника, на якого невтомно посилався, протискуючись крок за кроком до мосту. А тим часом де взявся i сам уявний Хомин покровитель. Налетiв на подоляка, остовпiв: - Я? Тобi? Дозволив? - Товаришу майор!.. Екстрений вантаж!.. - Убiк! - аж затрясло начальника переправи. - Убiк! Убiк! Щойно ошуканi Хомою i тому особливо лютi артилеристи з батогами накинулися на його коней. За якусь мить усi Хоминi пiдводи опинились геть збоку, затиснутi в чагарники. - Витручали!.. А-а, шкодив я вашiй мамi! Хома сплюнув i попхався шукати iншої продуховини до мосту. Зненацька з-за лiсу пролетiли снаряди. Ворог почав обстрiлювати переправу. Близькi вибухи застугонiли берегом, заглушаючи звуки оркестру. Невдовзi бiля переправи залишились тiльки тi, що працювали. Рештi було наказано розосередитись по лiсу. Хома не мiг бiльше чекати. Пораненi, яких човнами евакуювали з плацдарму, приносили звiдти далеко не втiшнi вiстi. З жахом озиралися вони на рiчку,, мовби не вiрили, що вирвалися звiдти живими. Там гуло величезне пекло. Хомi здавалося, що на плацдармi все залежатиме вiд нього, все там пiде шкереберть, коли вiн тут затримається iз своїм, по сутi, скромним бойовим вантажем. Сапери вже працювали пiд обстрiлом. Серед них були пораненi. Хаєцький сiв на коня. - За мною! - скомандував їздовим, їздовi не питали - куди. Молодi дерева забилися мiж кiньми, м'язисто затрiщали пiд колесами. Виїхали на просiку, старшина вихопився своїм жеребчиком наперед пiдвiд: - Жени за мною! Погнали щодуху. Будь-що-будь! Хома вирiшив спробувати щастя в сусiдiв. Йому було вiдомо, що праворуч, вище по рiчцi, будує собi переправу "Сестра", сусiдня гвардiйська дивiзiя. Ще вище настеляло мiст з'єднання козакiв. По дорозi Хома дiзнався вiд зустрiчних, що "Сестрина" переправа теж готова тiльки частково. I там сапери працюють пiд вогнем. - А в козачат? - В козачат закiнчують. Хома подався до козакiв. Сонце пiднялося з-за лiсу. Чисте, по-весняному свiтле небо синiло над просiкою. Нiмi дерева тихо, урочисто брунькували. О, як вони одягнуться через тиждень, як закрасуються буйно та весело!.. Але де буде Хома в той час? Чи дiждеться вiн сьогорiчної зеленi, чи, мониньки вже посиротить свої дiти? Явдошко, дружино моя люба! Сини мої, Миронцю, та й ти, малий Iвасю! Чи видите ви, де ваш татко оце по свiту бестається? А, де ви годнi!.. Як увидите - серед чистого неба блискавицi на заходi б'ють, то й мене мiж ними увидите. Як почуєте - здалека грiм на голi дерева гримить, то вважайте, що татко ваш - саме в тому громi... Бо то не грiм гуде, то гуде наш плацдарм. За Моравою на десятки кiлометрiв гупали i гупали гармати. Iнодi навiть ставало чути, як постукують на плацдармi кулемети - тонко, дрiмотно, по-пташиному. Наче пробивають на деревах кору далекi дятли. Що там зараз дiється? Як ся мають товаришi? Хомi бродили перед очима страшнi картини. Вiн знав, що то є тримати плацдарм без артилерiї. Правда, ще вранцi кiлька легких батарей було переправлено за рiчку плотами. Але хiба їх вистачить? Мостiв треба, мостiв! Тривога не покидала Хому всю дорогу. Коли вiн привiв свої пiдводи до козачої переправи, по мiй уже потоком рухалися вiйська. З-за горба по некрутому схилу влiтали на мiст вершники, гармати, кухнi, транспорти-в кавалерiйському з'єднаннi все це, видно, рухалося водночас. Бiля переправи стояв генерал у волохатiй чорнiй бурцi i час вiд часу пiдганяв своїх козачат: - Галопом! Кулею! Пшов! Вiйська вгонились в переправу, як в обойму, вистрiлювались на захiдний берег, розгалужувались там шляхами. А з-за пагорба вже виринали iншi, неслися гарячим, гомiнким потоком, колесо при колесi, кiнь при коню. Генерал пропускав своїх у першу чергу. "Гостi" поки що мусили чекати осторонь, iз заздрiстю поглядаючи на ущiльнену до краю лавину кiннотникiв, господарiв переправи. Серед тих, що нудьгували збоку, Хома зустрiв кiлькох старшин-однополчан. Вони кляли на чiм свiт стоїть козачого генерала, який, мовляв, на льоту вихоплює з колони "гостей" i без розмов спроваджує разом з кiньми пiд косогiр. Тепер старшини, добувши десь червонi кубанки, саме маскували своїх їздових пiд козакiв. У Хоми кубанок не було. Та й взагалi, як вiн замаскує, примiром, свого Каленика? Адже у Каленика мовби на лобi написано, що вiн пiхтура. Його навiть по шиї можна викрити - зморщена, худа, суто пiхотинська шия! Хома, не гаючись, проiнструктував їздових, як їм належить триматись. На Каленика нас