варився: - Чортом менi дивись! - Єсть! - промимрив Каленик. - Ломiться за мною! -Пришпоривши коня, пройнятий наскрiзь холодком рiшучостi, Хома кинувся в загальний рухливий потiк, їздовi дружно ломилися за ним. Блискаючи зубами, огризаючись налiво й направо, Хома нарештi збив своїм конем якусь захудалу козачу кухню, втерся на її мiсце i, стримуючи натиск пiд нагайками, пропустив мiж козакiв свого зовсiм озвiрiлого Йону. Тепер усе! Досить затесатись одному. За хвилину Иона впустив поперед себе всiх своїх мiнометникiв. Одразу їх пiдхопило, понесло. Тiльки б на кiст, тiльки б на першу дошку! Звiдти 'вже нiякий генеральський окрик, нiяка сила завернути не здатна. Скачучи поруч пiдвiд, Хома розстебнув тiлогрiйку, виставив груди вперед, щоб дзвенiли "Славою" та "Вiдвагою". Може, задивиться генерал, хоч на мить залюбується таким козарлюгою!.. Шалено присадив коня перед самим генералом, заступаючи втд нього своїх їздових. - Товаришу генерал!!! Перша Хомина пiдвода влетiла на мiст. - Товаришу генералi! Друга пiдвода прогуркотiла на мiст. -Товаришу генерал!! Третя пiдвода шугнула на мiст. - Та ти що менi зарядив: генерал, генерал... П'яний чи нагайки просиш? - ? Четверта пiдвода задзвенiла на мiст... Всi! Хома блиснув зубами, пришпорив коня, гайнув i собi за нею. Озирнувся, уже легко дзвонячи по мосту. Генерал грозив йому вслiд важким канчуком. Даремно! Хома вже був захищений вiд нього тисячоголосим розбушованим валом, що нестримно напирав на мiст... За переправою полегшено зiтхнулось. Промайнули перелiсок, виїхали в поле. Деякий час рухалися понад грунтовою дорогою, запрудженою козаками. Скiльки око.сягало, колихалися попереду червонi денця, як маки на вiтрi. Куди їхати? Козаки звертали десь на пiвнiч, Хомi треба було пiвденнiше, до своїх. Вiн тiльки приблизно уявляв собi, де може бути зараз його рота. Спробуй знайди її серед цiєї маси полкiв, що вже розгорнулись, розiйшлися по видно колу. Стрiльба, чимраз виразнiша, долiтала звiдусiль. З-поперед неї натреноване Хомине вухо вирiзняло знайоме чахкання батальйонних мiнометiв - там, i там, i там... Чахкаючих рот уже можна було нарахувати не менше десятка на широкому, ще не прочахлому з бою плацдармi. Але де ж саме Хомина рота? Покладаючись головним чином на свою старшинську iнтуїцiю, Хаєцький шукав своїх десь лiворуч, там, де, вигинаючись в лугових низов'ях, побiгла за обрiй дамба. Мiж нею i приморавсьхим лiсом стелилася на пiвдень широка смуга вiдкритої низинної мiсцевостi. Заболоченi балки, голi пагорби, вкритi рiдкими чагарниками луки... Хома змiряв поглядом цю пустиню i взяв курс на пiвдень, паралельно дамбi. Оксамитовий намул м'яко зашавкотiв яiд шинами колiс. Занесене звiдкись повiнню торiшнє сiно сохло, зависнувши на кущах рiвяою лiнiєю, вказуючи, як .високо су.-гали ще недавно тут веснянi води. Розiгрiгi лiси, теплi поля дихали по-весняному вiльно, струмували в небо прозорими цiвками марева. Вздовж усiєї дамби тяглися окопи - не знайомi Хає-цькому пiдроздiли спiшно займали оборону. В деяких мiсцях уже на самому насипу стояли гармати, i з того, як вони били - раптово, сердито, пильно, - Хома вгадував, що противник десь недалеко, за дамбою. Хома нетерпляче пiдгонив їздових. Виривався коником далеко вперед, повертався до важких возiв i знову виривався. Якби мiг, то, здається, сам би впрiгся в цi гори ящикiв i тягнув би їх швидше до вогневої. Прибути вчасно, доповiсти Антоновичу!.. Так, мовляв, i так... їздокi не щадили батогiв, пiна клубками облiтала з коней. Хоча плацдарм був уже досить широкий i зовнi становище здавалося бiльш-менш нормальним - Хому проймала дедалi гострiша тривога. По численних, на перший погляд зовсiм незначних прикметах вiн визначав, що справи тут кепськi. Чому так часто гасають вершники-зв'язкiвцi вiд насипу до рiчки i назад? Чому так гаряч-ково метушиться народ, риючи окопи вздовж усiєї дамби? Чому гармашi, поскидавши тiлогрiйки, не вiдлучаючись нi на секунду вiд своїх гармат, стоять бiля них у таких по-мисливському напружених позах? Поранених багато. Деякi шкандибають до лiсу самi, декотрих несуть на палатках. I всi звертаються до Хоми з однаковим запитанням: - З переправи? Переправа готова? Небо бринить, мов напнуте. Снаряди, перелiтаючи над головами, виють до лiсу. З характерним поклацуванням б'ють ворожi самоходи, замаскувавшись десь по вибалках за дамбою. Хаєцький на ходу розпитує поранених про свiй полк, про становище. Це вже пiшли люди його дивiзiї. Десь тут поруч, лiвiше, i Хоминi однополчани. Вигляд у поранених страшний. Змученi, блiдi, вибарложенi в болотi... Декотрi шкутильгають, смертельно втомленi, в iнших ще свiтиться в очах божевiльний блиск бойового збудження. Нiхто з них уже не звертає уваги на снаряди, що грякають поблизу на узлiссi, немов це грякання зовсiм пусте, порiвняно з тим, що їм довелося щойно пережити. Тим часом над Моравою у високiй блакитi закружляли "юнкерси". Стрекотом зенiток обiзвалися до них переправи. Не спускаючись нижче, лiтаки капнули над лiсом скiсними бомбами, i гулкi лiси застугонiли. Берегами стеляться димовi завiси, пишно-врунистi, слiпучо-бiлi на сонцi. Стрiлянина наближалась, густiшала. Весь ясний обрiй на заходi гримiв неприродним нервовим громом. В рiзних мiсцях над вiдкритим плацдармом високо вставали вогнi ракет, потворно блiдi при денному свiтлi. Снаряди лягали полем все ближче. Хаєцький вiв свою валку понад самою дамбою, щоб на випадок артнальоту їздовi могли сплигнути в чиїсь окопи. Схарапудженi конi, розумiючи небезпеку, летiли вiтром, готовi вискочити з шлей. Снаряди вже рвались злiва, справа, спереду, ззаду. Хома, оглушений вибухами, незчувся, як опинився навпроти свого батальйону. З насипу на нього дивились численнi знайомi обличчя, яких вiн майже не впiзнавав. Махали руками, кричали: "Падай, падай!" їздовi, зскакуючи з передкiв, кидались в найближчi окопи. Хома теж звалився на чиїсь тiла, маючи повнi вуха дзвону. Сiвши, опинився лице в лице з Маковеєм. - Маковей! Хлопець кинувся Хомi в обiйми. - Ти з переправи, Хомо? Що привiз? - Мiни, гранати... - О, гранати!.. Потрiбнi до зарiзу. Ми вже п'ять контратак вiдбили!.. Тут таке коїлось! Думали, всiх нас видушать танки! На артилеристах тлiли сорочки - били з вiдстанi в пiвсотнi метрiв. -- Де Антонович? Маю доповiсти йому... - Доповiдай Чернишевi. Антонович наш... вiдвоювався. - Та ти що? - Ось вiн бiля мого окопу... Хаєцький висунув голову за бруствер. Кармазин лежав, витягнувшись на плащ-палатцi, у своїх порепаних, розбитих чоботях. Дивився просто на Хому, напружено вiдкривши рота, немовби весь час хотiв щось голосно крикнути i не мiг. Мурашки вже гуляли по його сiрому обличчю. Хому затрясло, як у пропасницi. Судорожно перекошений лютим болем, вiн сiв у кутку, стиснув важкi кулаки: - О, доки це буде? Доки? - I гнiвно вирячився в стiну окопу. - Ну, а тепер?.. Маковея раптом охопив жах. Вiн мовби тiльки зараз збагнув, про що йдеться. Справдi - доки? I хто на черзi? Як тiльки кiнчився артналiт, Хому викликали до командира полку. Самiєв стояв пiд дамбою з кiлькома офiцерами. Сьогоднi всi вони були з автоматами в руках, немов рядовi. - З переправи? - зустрiв Самiєв Хаєцького, не чекаючи формального рапорту. Хома доповiв скупо i невга-разд. Весь час вiн думав про Антоновича. Дiзнавшись, що Хома переправлявся в зовсiм iншому мiсцi, "хазяїн" не став бiльше його слухати. Iншим разом вiн вiдзначив би старшинську винахiдливiсть подоляка, похвалив би його за те, що вiн перший прорвався на плацдарм з валкою боєприпасiв. Але зараз Самiєв, видно, думав про iнше. Не вислухавши Хаєцького до кiнця, вiдвернувся, заговорив з офiцерами про вершника, що наближався з лiсу. - Козаков? - Вiн. Пiвгодини тому Козаков був посланий на переправу розвiдати, як там справи. Тепер вiн гнав щодуху звiдти. Посiрiлий, розхристаний, пiдскакав до "хазяїна", доповiв, не встаючи з сiдла: - Переправу розбомблено. Починають знову. XII Дамба нагадувала собою величезний щiльник: яма на ямi, окоп на окопi. Поруч стояли в ячейках рядовi й офiцери, розвiдники й штабники. Командир полку всiх, кого мав пiд рукою, виставив в оборону. Хома, витягши з окопу тiло якогось убитого пiхотинця, зайняв собi готову його оселю на самiй дамбi. З Хомою сусiдили-по праву руку-петеерiвцi, по .лiву- Маковей iз своїм апаратом. Для Маковея цей день видався неприродно довгим, довгим, довгим. Сонце, зупинившись посеред неба, здавалося, уже не рухається далi. Вiдбито п'ять контратак... Скiльки їх ще доведеться вiдбити до ночi? В першi години пiсля форсування наступ розгортався досить успiшно. Полк, рiшучим ударом вибивши нiмцiв з лiсу, вiдкинув їх геть за дамбу. Багатьом уже здавалося, що тепер наступаючi пiдроздiли пiдуть i пiдуть полями вперед. На свiтанку комбат Чумаченко уже був призначив свiй наступний КП бiля станцiйної водокачки, що ледве бовванiла в синюватiй iмлi далеко на виднокрузi. Чумаченкова самовпевненiсть нiкого не здивувала, хбча до водокачки лежали ще довгi неперейденi кiлометри,. а на самiй станцiї ще гукали нiмецькi поїзди. Серед командирiв батальйонiв уже давно виробився зухвалий гвардiйський звичай - заздалегiдь обирати пункти, ще зайнятi ворогом, пiд свої майбутнi КП. В цiлому розрахунок був вiрний: рано чи пiзно комбати неминуче з'являлися iз своїми штабами там, де було намiчено з'явитись. Але на цей раз справи обернулись iнакше. В самому розпалi наступу несподiвано, майже в спину атакуючим, ударили нiмецькi танки. Вони зайшли балкою злiва, зiм'явши серед вiдкритої мiсцевостi пiхоту лiвого сусiда. Самiєв наказав батальйонам негайно повернутися знову за дамбу. Повертаючись по голому полю пiд шквальним вогнем, батальйони зазнали значних втрат. В цей час мiнометники втратили свого Iвана Антоновича. До насипу його ще донесли живим. Вiн умер непомiтно, коли рота. вже залiгши по дамбi поруч з iншими покремсаними пiдроздiлами полку, вiдбивала шалену першу контратаку. Це було вранцi. Тодi ще тут стояла полкова батарея легких гармат, якi, власне, й вирiшили долю попереднiх поєдинкiв. Пiвдесятка нiмецьких пiдбитих машин тепер стояло в балцi перед самою дамбою. Це був наслiдок славної роботи батарейцiв. Але самої батареї вже тут не було. Самiєв перекинув її на помiч сусiдовi далеко на лiвий фланг, куди зараз перенiсся центр бою. Там противник, прорвавшись через дамбу, поступово вго-нипся клином в плацдарм, намагаючись вийти знову до Морави. Маковей щоразу бентежно поглядав туди. Хома тим часом пiдкопав глибше свiй окоп, який здався йому занадто мiлким. - Оце вiдтепер моя хата, Маковею... А все моє господарство - десяток гранат... Розвантаженi свої пiдводи Хома передав у розпорядження санiтарам, якi вже направили ними до рiчки поранених. Боєприпаси, доставленi Хомою для роти, були розподiленi порiвну мiж усiма мiнометними пiдроздiлами полку. Хома не жалкував. Хай усi користуються, аби з толком. - Найгiрше, що вся мiсцевiсть навколо танкодоступна, - скаржився Маковей через бруствер Хаєцькому. - Якби вiн був зiпхнув нас звiдси, з цього насипу, то нiхто б не добiг до лiсу... Витолочив би всiх серед поля гусеницями... - Ячейки тримайся, - понуро порадив Хаєцький, - Ура! - несподiвано заволав Маковей, притискуючи трубку до вуха. - Iптап прийшов!.. Iптап! - Зачувши це слово, бiйцi повистромлювали голови з окопiв, напружено вдивлялися в узлiсся. Iптап! Винищувальний протитанковий артилерiйський полк... Гроза нiмецьких танкiв, надiя гвардiйської пiхоти!.. Уже не раз бiйцям доводилось бачити блискучу роботу цих iптапiв. Озброєнi новiтнiми скорострiльними гарматами, рухливi, летючi, як блискавки, вони невтомно шугали по фронту, з'являючись зненацька то тут, то там - в мiсцях найбiльшої небезпеки. Вилiтали просто з маршу на поле бою, з ходу розгортаючись, несхибно б'ючи. - Де iптап, Маковею? - посипались на телефонiста запитання. - Де ти його побачив? - За рiчкою, за переправою стоїть напоготовi! "Хазяїновi" хтось звiдти передав... Останнi слова Маковея поринули в суцiльному гуркотi. Противник вiдкрив вогонь по всьому плацдарму водночас. Ударив з усiх видiв артилерiї - самоходами, танками, важкими мiнометами. Плацдарм закипiв на десятки кiлометрiв, забульбився вiд краю до краю вибухами. Маковей був у рiзних перепалках, але зараз йому здавалося, що вiн уперше оце потрапив пiд такий обстрiл. Це був навiть не обстрiл, це був розгнузданий, всепоглинаючий обвал вогню, завиваюча круговерть розщепленого металу та пiднятого в повiтря грунту, що важко бушував над тобою. Мiж залпами зникали паузи. Ще голова дзвенiла вiд попереднього вибуху, ще зрушена земля сипалася в окоп, а повiтря вже знов гойдалося, завивало, пружинило, втискаючи тебе в землю. Удар близької блискавицi, гаряче хурчання чавунних злиткiв угорi, i знову грiзне виття, виття, виття... Забившись на дно ячейки, заховавши пiд себе апарат, як живе тендiтне створiння, Маковей пронизливо благав у трубку: - "Земля", "Земля", "Земля"... - Чого тобi? - накричали на нього з батальйону. - Сиди отам та диш! Справдi, чого йому треба? Йому просто треба почути зараз людський голос, переконатися, що лiнiя дiє, що все залишається на своєму мiсцi. Знову: - "Земля"... "Земля"! На цей раз йому нiхто не вiдповiв. Чи не хотiли, чи зв'язок порвало, розметало снарядами?.. Маковеєвi наче щось обiрвалось всерединi. - "Земля", - ледве не заплакав вiн у мембрану. А "Земля" мовчала., Все навкруги вихрилося, глушило, обпiкало гарячою повiтряною хвилею, присипало чимось зверху. Невже нiхто не вiдгукнеться? Маковей раптом вiдчув себе закинутим геть на край свiту, забутим, безпомiчним. "Де ти, Хомо? Де ти, Романе? Де ви, товаришi? Зв'язок мiй урвався, апарат мовчить, гину!.." Може, тiльки оце зараз вiн, безтурботний Маковей, до кiнця збагнув, яке значення мала для нього тонка нитка червоного кабеля! Вона єднала його з командними пунктами, з сусiдами i з тилами, єднала з самою Батькiвщиною; Доки вона дiяла, хлопець почував себе твердо i певно. А урвалась - i все навколо мов заступилося хмарою, дихнуло на нього пустинею, захиталось, втрачаючи мiць i доцiльнiсть. Уже йому не треба нi дiвчат у червоних чобiтках, нi весняних пiсень на просторi, вже вiн задихається в своєму тiсному окопi, як у наглухо заклепанiм казанi. Так ось як страшно залишитися без тiєї нитки! Нiчим без неї дихнути в жаркiй ячейцi, тiсно, самотньо i страшно сидiти тут! Маковей пiдводить голову. Дим сиво бродить над плацдармом, як над розвернутим кратером величезного вулкана. Б'ють i б'ють вогнi! "Побiжу!" - вирiшує Маковей, пiдiймаючись. - Куди? - десь знизу кричить йому лейтенант Черниш. - Сиди, поки вщухне. - Порив! - Сиди, кажу! Маковей присiв у своїй норi. Нiма трубка затиснулась йому в закляклiй руцi. Не зумерить нiмий апарат. А шквал шаленiє. Викручує, трясе, шматує дамбу. В пiднятiм смерчами грунтi мелькають, поблискуючи, сплющенi алюмiнiєвi казанки, колеса станкача, чиїсь жовтi чоботи... Може, Антоновича? I сонце ще свiтить, i небо ще iнколи сяйне синявою крiзь вируючi хмари землi та диму, а проте Маковеєвi здається цей день несправжнiм, неприродним, фантастично потворним. Наче земля вже вивихнулася з своєї орбiти i, розламуючись на шмаття, летить кудись шкереберть. - "Земля"! - знову нестямно благає Маковей у трубку. - "Земля"! О, якби вона вiдповiла! Якби ожив його пошматований кабель, його рiдний, живий нерв! Маковей вiдчув би себе зовсiм iнакше... Нiчого не було б йому страшно!.. Не тиснули б так на нього оцi рухливi важкi пласти спеки, свисту, сталi, що, завиваючи, проносяться над ним у чужому затьмареному небi... Коли цьому буде край? Коли воно вщухне? Чому лейтенант не пустив його бiгти на лiнiю? Може, наказано знiматись, вiдступати за Мораву? Адже зрозумiло, що пiсля цiєї канонади сюди посунуть танки... Зараз уже кожному ясно, що батальйонам не всидiти на цiм чортовiм п'ятаку!.. Вiдступати, поки не пiзно!.. Може, в окопах уже нi душi, може, Маковей залишився вже один одинцем на всю дамбу? Крiзь суцiльне стуготiння чути, як розмiрене, з нещадною невтомнiстю працюючих верстатiв, б'ють нiмецькi самоходи. Мовби працюють самi, без людей, автоматично розряджаючись i знову автоматично заряджаючись з невичерпних льохiв. Здається, це комбiноване катування металом, громом, газом, свистом нiколи не кiнчиться, нe вляжеться, не вщухне, поки не доведе до божевiлля нещасного Маковея. Однак кiнчилося. Окутаний димом, весь насип стогнав, наче був єдиним тiлом, а його мордували, четвертували живцем. Пораненi кликали на допомогу. Сусiди перегукувалися мiж собою, довiдуючись, хто з них живий, а кого вже нема. Хома, чорний, як сатана, видобувся на поверхню i поклав на бруствер важку в'язанку гранат. - Тепер бiжи! - гукнув Черниш Маковеєвi. Маковей стрiмголов кинувся вниз. Пiд насипом вiн угледiв майора Воронцова. Стоячи серед поранених i ледве стримуючи роздратування, майор заспокоював закривавленого бiйця, який боявся, що всi пiдуть, а його кинуть напризволяще. - Не кидайте нас, не кидайте, - хлипав боєць. - Нiкуди ми не знiмемось, нiкого не покинемо, - сердито запевняв майор. - Знiматися будемо тiльки вперед. XIII Для Воронцова цей день був особливо тяжким. Затримка з переправою, хиткiсть загального становища на плацдармi, прорив нiмецьких танкiв на лiвому фланзi, виснажливi контратаки, значнi втрати людьми - все це викликало серед частини особового складу невпевненiсть i пригнiчений настрiй". Пiсля останнього артилерiйського удару, здавалось, на дамбi не залишиться жодної живої душi. Проте дим розвiявся, вбитих i поранених знесли вниз - їх виявилося менше, нiж можна було чекати. А з окопiв знову виглядали замурзанi, схудлi одразу, до блiдостi перенапруженi обличчя. Нахмуривши кошлатi брови, замполiт проходив попiд дамбою, затримуючись деколи бiля поранених, обережно переступаючи через вбитих. Вся дамба стежила за ним, втомленими, мученицькими поглядами доповiдала, як їй тяжко. Воронцов знав, що це дивляться на нього трактористи й доменщики, педагоги i десятикласники, шахтарi i студенти... Дивляться не лише власними очима, а й очима своїх родин, матерiв i дiтей, довiряючи йому колективно свою долю. Воронцов знав i те, що кожен його непродуманий наказ, кожен його хибний крок, навiть хибний жест обернеться чиєюсь кров'ю тут, пiд чужою дамбою, обернеться сиротами i вдовами там, на Батькiвщинi. "Ти не маєш права схибити. Ти мусиш завжди дiяти безпомилково". Але що таке безпомилково? Чи правильно вiн робить зараз, тримаючи з Самiє-вим свiй полк на цьому голому кулацi, простягнутому на захiд? Чи не прирiкає вiн цим самим своїх людей на поголовне винищення танками, якi, безперечно, рано чи пiзно штурмуватимуть дамбу знову? "Може, й справдi мав рацiю начальник штабу, радячи до приходу артилерiї зняти пiдроздiли звiдси, покласти їх обороною в лiсових болотах вздовж Морави: танки в лiс не пройдуть, втрати в живiй силi будуть незначнi, плацдарм буде втримано напевно. Все це добре. Але коли знiметься полк Самiєва, то всi його правi сусiди теж змушенi будуть один по одному залишити дамбу, перекочувати до лiсу! А окопи? Кому залишиться оця переточена норами окопiв дамба? Адже тут знову засяде противник. I треба буде кровi та кровi, щоб вибити його вдруге... Скiльки ще ляже тодi тут оцих шахтарiв, трактористiв i педагогiв? Самiєв щойно передав у дивiзiю; "Якщо танки злiва прорвуться i вiдрiжуть мене вiд рiчки i зв'язку вже не буде - вважайте, що я на дамбi. Дамбу не обстрiлюйте. Воронцов пiдтримав це рiшення командира полку. Але чи вистачить сили втримати дамбу проти панциро-ваної навали "Шьонрайху"? Чи не розкаються згодом i Воронцов, i Самiєв у своїй упертостi? Ось уже мiнометники мовчки, по-дiловому ховають свого мудреця Антоновича. Як жив, так i вмер: спокiйно, просто, малопомiтно. Вiйна це вiйна... Не всi тут умирають з блиском. Антоновича скосила куля, коли вiн затримався бiля одного з своїх убитих новачкiв, щоб узяти в нього мiнометну трубу. Трубаї Тисячi тих труб не вартi одного Антоновича. Але хiба вiн мiг примиритися з тим, що вона залишиться вороговi?.. Хвилиною пiзнiше Сагайда вже волiк через дамбу закривавленого Антоновича разом з трубою... Тепер його ховають. Черниш i Сагайда похмуро беруться за кiнцi палатки, опускають тiло в пустий окоп. Хаецький дивиться на їхню роботу несамовитими очима. - Важко, товаришу Хаєцький?.. - Ой товаришу замполiт... Так важко, гейби всю землю на плечах тримаєш... - А треба... Бо бiльше нiкому. Воронцов проходить далi. Скрiзь виснаженi, до не-впiзпання змарнiлi, зосередженi обличчя. Рiднi, близькi йому майже кровною близькiстю. Про кожного з них Воронцов думає, кожному вiн хотiв би зберегти життя. "Але як? Що таке безпомилково? Чи не переоцiнюєш ти часом своїх людей? Чи вiрно ти зважив запаси їхнiх духовних сил?" Майор певен, що найкращий полк будь-якої iншої армiї свiту не втримався б на цiй проклятiй дамбi в таких умовах. Але ж його полк радянський. Його треба мiряти iншою мiрою... Новою мiрою. - Прапор несуть! - несподiвано залунали з дамби радiснi голоси. - Прапор полку! Немов якийсь цiлющий струм перебiг по втомлених обличчях. Пораненi пiдвелися, поставали навколiшки. Всi дивились на лiс. Звiдти справдi виходили, беручись навпростець, через поле, полковi знаменщики. - Воронцов! - гукнув майора командир полку. Вiн стояв пiд насипом, зiп'явшись на носки, сердитий, знервований. Замполiт пiдiйшов до нього. - Ти бачиш? - Самiєв рвучким порухом вказав на прапороносцiв. - Тч бачиш, до чого додумались, голови? Ти бачиш, куди вони йдуть? Ну, я ж їм покажу, ч-чортам! - Це я за ними послав, - повiльно промовив замполiт. - Що? - Самiєв увесь наїжився, став колючий, неприємний. - Ти? Ти? Ти? - запустив вiн своєю шаленою скоромовкою. - Я знав, що ти не станеш заперечувати, - спокiйно вiв Воронцов, мовби не помiчаючи гнiву "хазяїна". - Треба людей пiдiймати. Бачиш, зовсiм замучились, гаснуть. - Воронцов! Я тебе не розумiю! - джеркнув академiк i пiвником вiдскочив вiд замполiта на крок. Знову впився очима в прапороносцiв. Нетерпляче порипував на мiсцi чобiтками. I чим ближче пiдходили прапороносцi, тим помiтнiше вгамовувався командир полку. Притихав, вичахав на виду. Стиснутi кулачки поступово розмикалися. Прапороносцi перетинали поле. Покорчоване,перепалене, порудiле, воно ще мiсцями було затягнуте клубовинням сиво-бурого диму. Прапороносцi впевнено посувались крiзь те пошматоване клубовиння, пiрнаючи та виринаючи в ньому, мовби рухались на великих висотах, нарiвнi з природними хмарами. Дамба принишкла в напруженому, урочистому чеканнi. Свiтлiшали згорьованi обличчя, списанi висохлими ручаями темного поту. У смертельно втомлених, згаслих очах спалахували вогники, живi, рiшучi, бадьорi. Маковей, повернувшись з лiнiї, знову стояв у своєму окопi. Вiн, здається, одним з перших помiтив прапороносцiв, коли вони тiльки з'явилися на узлiссi. Зараз Ма-• ковей уже не думав про те, чи буде наказ знiматись звiдси. Хiба це тепер можливо? йому стало раптом зовсiм ясно, що звiдси можна знiматись лише вперед або героєм загинути тут, вiдстоюючи прапор. I навiть це страшне припущення зараз не лякало i не смутило його. Навпаки, йому було солодко вiдчути свою власну готовнiсть iти на все. Дивився на прапор сяючими, захопленими очима. Звикши бачити святиню полку в головi колони, телефонiст сподiвався i на цей раз побачити за прапороносцями колону бойового пiдкрiплення. I дивно було, що вона, та колона, не потяглася, не виринула з лiсу за прапороносцями. Одначе вона була! Схвильований Маковей у радiсному екстазi мовби наяву вже побачив її. Побачив усiх тих, кого звик зустрiчати пiд такими прапорами на Батькiвщинi, на бурхливих демонстрацiях, на всенародних святах: батьки й матерi, сестри й однокласницi, пiонери i вчительки - всi вони нiби всправжки йшли оце за прапороносцями, рухалися на помiч Маковеєвi, своєму приднiпрянському соловейковi. - Бачиш, Хомо? - Бачу. Прапор все ближче й ближче. Вже виразно бачить командир полку Васю Багiрова, його вилицювате напружене обличчя, яке аж сюди донесло на собi смагу ста-лiнградського сонця. Вже видно командировi полку шорсткi, вузлуватi руки башкира, якi мiцно стискають древко. Вже спалахнув над чохлом п'ятипромiнний вогник золотого вiнчика, пригрiв собою сердитого, вимотаного за день Самiєва. I ось потемнiле, як волоський горiх, обличчя академiка враз прояснилося. Передчуття катастрофи швидко зникало, навкруги наче розвиднялось, тiсний п'ятак плацдарму роздався вшир, в усi боки. Навiть дихалось легше. Небезпек одразу поменшало, становище здавалось уже не таким скрутним, як досi. - Глянь, Воронцов, як вiн iде, як вiн iдеї - стежачи за прапороносцем, захоплено вiдзначив Самiєв, - З якою гордiстю!.. Даю слово, щось є величне в його ходi!.. Самiєву здавалося уже, що це не Воронцов, всупереч йому, послав гiнця за прапором, а що це зробив особисто вiн, "хазяїн". I коли прапороносцi наблизились до нього, несучи перед собою святиню полку, Самiев умить, наче пiдрiс, виструнчився i вiддав честь енергiйним, натхненним жестом. XIV Як i слiд було чекати, шосту контратаку почали танки. Вони виповзли з широкої улоговини, що тяглася перед дамбою, i, ставши в ряд, вiдкрили шалений гарматний вогонь. Стояли кiлька хвилин на пагорбi, захлинаючись спалахами, тiпаючись усiма своїми сталевими мускулами, як на прив'язi. Потiм, не припиняючи вогню, з гуркотом рушили в лоб на дамбу. Рябi, як гаддя, вони ще зберiгали на бронi слiди невялинялої зимової фарби. Вранцi таких тут нiхто не бачив, вони, видно, тiльки оце прибули сюди, поспiшно перекинутi з якоїсь iншої дiлянки плацдарму. За танками, сутулячнсь, висипали табуни есесiвцiв. Брели, стрiляючи навмання, запускаючи в ясне небо ракети, немов їм було темно серед цього бiлого весняного дня. Дамба мовчала. Високо над нею пливли на захiд в супроводi жвавих яструбкiв важкi бомбардувальники. Пливли спокiйно, впевнено, як у далеке майбутнє. I хоч вони не мали змоги вплинути зараз на долю оборонцiв дамби, пiсля їхнього перельоту кожному окопниковi чомусь стало легше, може, тому, що плацдарм у небi вже був ширший, анiж на землi: лiтаки гордо понесли на своїх крилах червонi зорi кудись на захiд. Дамба нiмувала. Бронебiйники завмерли бiля своїх ПТР. Хаєцький поклав руки на зв'язанi докупи гранати, що лежали перед ним на брустверi. Маковей, за прикладом старшини, приготував i свою в'язанку. Йому здавалось, що танки сунуть просто на нього i що полковий прапор стоїть пiд дамбою саме за його, Маковеєвою, спиною. А втiм, Хаєцькому здавалось, що прапор стоїть саме за ним, за Хаєцьким, а не за кимось iншим. Бiйцi заклякли по дамбi в окопах. Танки сунули, важко похитуючись, тьмяно лиснiючись боками, немов вибиралися з води на сушу якiсь доiсторичнi земноводнi потвори. А за ними вихрилися стеариновi вогнi ракет, в немiчнiй злостi змагаючись з весняним багатством сонця. Маковей уже не бачив нi сонця в небi, нi плацдарму, оповитого димами, нi австрiйської станцiї, що похмуро бовванiла вдалинi. Весь свiт зiйшовся йому на оцих гуркотливих сталевих клубках, що насувались на нього. За машинами вже було чути войовничий п'яний гелгiт наступаючих гiтлерiвцiв. Дамба грiзно мовчала. Навiть пораненi тамували стогiн у собi, вслухаючись у наростаюче залiзне скреготiння. Прапороносцi закам'янiли внизу дiд насипом, в глибокому - по груди - окопi. Прапор стояв мiж ними посерединi, теж як солдат. Раптом, в момент, коли одна з машин, обминаючи пiдбитий вранцi бронетранспортер, повернулася на мить до насипу боком, - вдарила перша бронебiйка. Пострiл її, порiвняно з потужним важким гаркотом танкiв, пролунав блiдо, тонко, майже тендiтно. Проте машина одразу спалахнула. Це було настiльки несподiвано, що ворожа пiхота на якусь мить отетерiла. Але iншi три танки не зупиняючись сунули вперед, i есесiвцi, оговтавшись, ще несамовитiше кинулись за ними. Тепер уже по всiй дамбi захлопали бронебiйки. Задихаючись, довгими чергами, вдарили станкачi. За самою спиною в бiйцiв дружно чварахнули мiномети. Один з танкiв iшов таки справдi на Маковея i Хаєцько-го. Люто загрiбаючи пiд себе землю, дихаючи чадною спекою, вiн неухильно наближається, пiдiймається, уже дереться на саму дамбу. Ще хвилина - i вiн уже припрасує Маковея до землi, перевалиться через насип i, перемелюючи поранених, пiде просто на прапороносцiв. Нi, вiн не пiде, вiн нiзащо не пройде! Маковей кинеться на нього з гранатами,' кинеться всiм своїм тiлом, аби тiльки вони вибухнули пiд ним. Вже по танковi б'ють товаришi. Вже вся земля довкола нього рветься спалахами, гримить, димує. Х'ома, впершись пiдборiддям у бруствер, впившись своїм похижiлим одразу оком в машину, тримає напоготовi важку пiвпудову в'язанку гранат. Ще... ще... ще... I Маковей не дише. Ще... ще... ще... Враз, наче змовившись, Хома i Маковей метають одночасно. Там! Але ще минають нестерпно довгi секунди, мовби затримуючись на межi життя i смертi, доки пiд жирним задимленим черевом машини нарештi б'є громовий вибух. Танк весь здригнувся" шарпнувся на однiй гусеницi вбiк i, незграбно накренившись, закляк. Здавалось, штовхни його тепер рукою, i вiн перевертом пiде вниз. Кулеметники сiкли по ворожiй пiхотi, мiняючи стрiчку за стрiчкою. Вода закипала в станкачах. З-пiд насипу залпами з найкоротшої дистанцiї били мiномети, обдаючи гарячим полум'ям своїх же бiйцiв. Мiни густо закущувалися вибухами по всiй улоговинi, гурти нiмцiв знетямлено шарахалися мiж ними. Зненацька лiворуч, у другiм кiнцi насипу, глушачи трiскучу пальбу, прокотилось могутнє, гаряче "ура". Маковей, мiняючи диск, глянув туди i сам залящав щодуху: на самiй дамбi, охопленi масним полум'ям, нерухомо стояли ще два танки. Палаючи, вони зараз виднi-лися всьому плацдармовi. Маковей раптом вiдчув, як навкруги стає легко, просторо, вiльно. В цей час за спиною в нього залунали радiснi голоси мiнометникiв: - Iптап iде! - З козачої переправи! - В атаку!! Маковей не розiбрав, хто перший дав цю команду. Чи Самiєв, чи Воронцов, що бiгли по дамбi з автоматами в руках? Здавалось, вона, ця команда, сама собою вродилась i, множачись, наростаючи, полетiла вздовж насипу. - В атаку! В атаку! В атаку! Немов у вiдповiдь на цей поклик, весь плацдарм загримiв канонадою. Вихоплюючись з окопу, Маковей на мить озирнувся, остовпiв, вражений: сиве поле до самого лiсу моргало численними спалахами артилерiйських батарей. - Iптап! То був справдi вiн. Розгортаючись з ходу, iптапiвцi вiдкрили масований вогонь по танках, що клином рвалися до рiчки злiва. Досi їх ледве стримували полковi со-рокап'ятники. Маковей, передавши апарат напарниковi, плигнув з насипу вниз, у вихровище атаки. XV Загибель Iвана Антоновича була для роти гiркою несподiванкою. Якось так складалося, що за нього рота переживала i непокоїлась менше, нiж за iнших. I не тому, що Антоновича мало цiнували. Навпаки, вiн користувався серед бiйцiв далеко бiльшою пошаною, анiж, примiром, норовистий, часом зовсiм нестерпний лейтенант Сагайда. I, незважаючи на це,Сагайду-особливо пiд час бою - оберiгали пильнiше, дбали за нього ретельнiше, нiж за Кармазина. Дивнiсть цих взаємин пояснювалась, мабуть, тим, що бiйцi були глибоко переконанi у несхибностi i правильностi кожного кроку Iвана Антоновича. На запального Сагайду iнодi "находило" таке, що вiн, забуваючи про всяку обережнiсть, мiг слiпма полiзти на рожен. З Кармазином цього нiколи не траплялось. Обачний, розсудливий, помiркований, вiн у найкритичнiшi хвилини не втрачав спокою та самовладання. Нiхто не пам'ятав, щоб вiн за будь-яких обставин змiнив свою поважну ходу i пробiгся бiгцем, як iншi. Навiть пiд час останнього бою, коли пiдроздiли, рятуючись вiд танкiв, вiтром летiли за дамбу, Кармазин лише солiдно трюхикав у своїй плащ-палатцi. Його не вважали нi вiдчаякою, нi боягузом. Вiн був скромний собi трудiвник вiйни, сумлiнний, завжди врiвноважений. Саме тому вiн нiколи не викликав побоювань за свою особу, всi були певнi, що хто-хто, а вiн таки "дотягне"... Iван Антонович i сам охоче пiдтримував загальну певнiсть у тому, що з ним нiяке лихо не може скоїтись, що вiн неодмiнно побачить-таки кiнець вiйни. I навiть коли Сагайда приволiк його на своїй спинi через дамбу, якось нiкому не вiрилось, що це лежить, пiдпливаючи кров'ю, не хто iнший, а саме Iван Антонович. Ї навiть коли його поховали на дамбi, то бiйцям ще деякий час здавалося, що його не поховали, а що вiн просто пiшов собi десь з роти в службових справах, тимчасово передавши командування Чернишевi. Черниш i Сагайда мали рiвнi звання, i спочатку було ё невiдомо, хто з них буде призначений командиром роти. Проте бiйцi, не змовляючись, стали одразу звертатись як до командира роти - до Черниша. В першi хвилини йому було нiяково перед Сагайдою за це. Однак Сагайда, вiдчувши його нiяковiсть, сам почав неприємну розмову. - Приймай роту, Женько, - запропонував вiн похмуро. - Чому не ти? Справдi, чому не вiн? Адже в нього, в Сагайди, фронтовий стаж далеко бiльший, анiж у Черниша. В той час, коли Черниш пурхав десь курсантом, Сагайду вже замiтали в окопi суворi донськi снiги. Черниш не перемiсив i полови/ни тiєї фронтової багнюки, яку перемiсив Сагайда. Все це було так. Але Сагайда не дозволяв собi закривати очi на те, що Черниш хоч пiзно встав, зате багато взяв. Знання його були глибшi за Сагайдинi, рiшення гнучкiшi i далекозорiшi. "В тебе думка має рiвний, анкерний хiд, - говорив Сагайда Чернишевi. - А в мене все якось нальотами, з припливами та вiдпливами". Методом швидкiсної прицiльної стрiльби з мiнометiв, що його недавно запропонував Черниш, уже зацiкавилося вище командування. Цей метод давав змогу взяти вiд їхньої зброї значно бiльше, анiж передбачалося нормативами. Воюючи, командуючи, Черниш водночас невтомно вчився, з кожного бою виносив повчальнi висновки, наче був i на вiйнi весь час курсантом. Сагайда ж покладався, головним чином, на свої груди, i хоч серце його завжди клекотiло i рвалося в бiй, але, певне, цього було замало... I ось тепер вiн має поступитися першiстю. Це було кривдно, проте Сагайда не дав розгулятися своєму самолюбству. Йшлося про iнтереси справи, а в таких випадках вiн умiв бути до себе, як i до iнших, нещадним. Зрештою, сам собi винен, i нiчого тепер лiзти в пляшку. Надувшись не на Черниша, а на себе, вiдповiв, як думав: - Ти сам знаєш, чому не я. В тебе бiльше даних, тобi й ширше поле дiї. I - не ламайся! Незабаром пiсля цiєї розмови Чернишевi передали з штабу офiцiйний наказ, що саме вiн призначається командиром роти. Минуло кiлька днiв. Морава вже зосталася для гвардiйцiв глибоким тилом. Плацдарм тепер навiть не сприймався, як плацдарм, - такий уже вiн був неосяжно широкий! Перетинаючи з запеклими боями схiдну Австрiю, полки поступово наближались до австрiйсько-чеського кордону. В цiй мiсцевостi бої набрали своєрiдного характеру. Здебiльшого це були нiчнi короткi атаки, блискавичнi штурми укрiплених висот i дорфiв. Мурованi, похмурi дорфи... Лежали, мовби позападавшись у землю, вiдгородившись один вiд одного валами крутих горбiв з важкими розпушеними виноградниками на схилах. Радянським бiйцям доводилося перехоплюватись через голi висоти переважно вночi, через перехреснi струменi ворожих кулеметних черг. Цьвохкало вогнем звiдусiль. Засiдки, пастки, мiннi поля... В глибоких долинах палали населенi пункти. На околицях сiл посеред виноградникiв шикувалися в рiвнi лiнiї присадкуватi бункери. За мирного часу втих бункерах зберiгалось вино, а тепер вони правили за зручнi схованки для есесiвських ватаг. Винограднi лози навпроти бункерних печер були скошенi кулеметами, наче косами. Пiсля кiлькох днiв важкого наступу самiєвський полк опинився у нафтоносному Цiстерсдорфському районi Австрiї. XVI Якось надвечiр батальйони штурмували велику залiзничну станцiю, що розкинулась серед голого плоскогiр'я, втиканого врiзнобiч на десятки кiлометрiв нафтовими вишками. Ще до початку бою ударом авiацiї було зруйновано всi колiї, що вели вiд станцiї на захiд, i вона одразу перетворилася на величезний тупик, обрубаний, замкнений зо всiх бокiв. Десятки пузатих цистерн з пальним, збившись на колiях, лунко лопалися, вигораючи на власному вогнi. То в одному, то в iншому мiсцi рвалися начиненi боєприпасами вагони. Декiлька паровозiв ще чахкали по тупиках, вурдячись бiлою парою. Вся станцiя корчилася гарячими дахами палаючих амбарiв, пручалася на вiтрi роз'ятреним полум'ям, з краю в край бурхала димом. Пожолобленi сухi поля на пiдступах до станцiї вихрилися вибухами, бушували сiрими завiями пiднятої вiтром пилюки. В тих завiях короткими перебiжками наступала пiхота. Надходив вечiр. Хома iз своїм громiздким транспортом стояв, замаскувавшись, в одному з вибалкiв за кiлометр вiд станцiї. Може, й тут вибивалася з землi моложава зелень, може, й тут соромлива весна якось промовляла про себе, але Хома не помiчав її. Йому здавалось, що це знову повертається негодяна осiнь. Вiтер розгулювався, збиралося на дощ. Низько над землею нависали темнi, кошлатi хмари, навально посуваючись проти вiтру. Потемнiли посадки, гнучись вподовж дорiг. Нафтовi вишки, виразно окресленi вдень, тепер ледве маячили на близьких i далеких горбах. Тiльки станцiя все яскравiше гоготiла, б'ючись серед поля велетенськими чорно-багряними крилами диму. Поле квилило, наганяючи на Хому тужливi думи. Згадувалась домiвка, згадувалась дружина, згадувалось все те, до болю привабливе, що було можливим тiльки поза вiйною. Хотiлось би пiти до нього пiшки, кинувши все тут об землю, навiки забувши про цi трасуючi снаряди, що, свiтячись i завиваючи, розтинають при самiй землi потемнiле повiтря. Це був один з тих моментiв, коли солдатовi раптом чогось наче гостро забракне, коли серце його безпричинно защемить, коли несподiвано вiдчуєш, як ти далеко зайшов, як тобi важко повернутись назад, яка холоднеча вiдстанi вiддiляє тебе вiд рiдного краю. В такi хвилини Хому нестримно тягло до своїх вогневикiв. З ними на передньому краю, у самому серцi бою, вiн вiдчував себе певнiше й безпечнiше, анiж у справдi-таки безпечнiм, необстрiлюванiм вибалку, але без них, без своїх вогневикiв. Тому, як тiльки стало вiдомо, що першi пiдроздiли вдерлися на територiю станцiї, Хома сiв на коня, махнув їздовим: - За мною! На станцiї все трiщало й пашiло жаром, коли Хає-цький на чолi валки своїх пiдвiд кинувся через переїзд. Колеса перескакували по скарьожених рейках, конi плуталися в тенетах обiрваних телеграфних проводiв, а їздовi поганяли чимдуж i, випереджаючи один одного, з розгону влiтали в пристанцiйне мiстечко, як у вогняну просiку, як у задимленi, просмердiлi хащi. Обваленi стiни, знесенi дахи, потрощенi паркани... Вся вулиця перерита свiжими вирвами, на днi яких ще сивiє встояний дим. Хропуть чуйнi конi, хапаючи нiздрями важкий сморiд тлiючого ганчiр'я, горiлої сажi, газу недавно вибухлих мiн. Вiтер з гулом роздмухує полум'я, i воно бурхає жаркими повiсмами з дверей порожнiх лунких пакгаузiв. Чути, як, зриваючись з бляшаних покорчених покрiвель, свистять у небо гарячi цвяхи, нiби осколки. Пiхота, зайнявши першi квартали, вже вела бiй десь у центрi, проте кулi ще зумкотiли вподовж вулиць i заулкiв. Хаєцький, обкрутнувшись на перехрестi, вдарився iз своїм транспортом на пiвнiчну околицю станцiї, куди, як йому здавалося, заглибились i його вогневики. Проїхавши кiлька десяткiв метрiв вузьким, покрученим завулком i не зустрiвши нiкого з однополчан, Хома з обачностi зупинив пiдводи i,