передавши коня їздовим, подався пiшки шукати своїх. Все бiльше сутенiло, став накрапати дощ. Нiде не видно було жодної живої душi. Вiкна будинкiв, мимо яких проходив Хома, зловiсно глипали на нього темними ямами. Може, тому, що, пройшовши наскрiзь вуличку, вiн не зустрiв нiкого з своїх, все довколишнє вiйнуло на нього особливо гострою чужиною. Навiть краплистий дощ, напускаючись, бив йому в обличчя якось неприязно. В кiнцi вулички Хома зупинився. Далi пiшло пустирище, захаращене розбитими автомашинами та тракторами... "Абись виправити дозвiл та послати одного додому замiсть посилки! - подумав мимохiдь Хома. - Що за радiсть була б в артiлi!.. Хаєцький з фронту трактора прислав!.. А то жiнки лопатами землю копають". За пустирищем бовванiли довгi похмурi пакгаузи. "Склади, - майнуло Хомi. - Може, з вiвсом? Добре було б, якби з вiвсом!.. Нагилив би для коней!" Бiля одних дверей метушилося кiлька постатей. Здається, добуваються досередини, висаджуючи прикладами дверi. Мабуть, нашi розвiдники. Хома розiгнався через пустир до них. I раптом з усього бiгу вiн тицьнувся на мiсцi i, стрибнувши в найближчу воронку, викинув автомат вперед. Бiля сарая були нiмцi. Тiльки тепер Хома помiтив, що вони не висаджували дверей, а, навпаки, забивали їх, чимось обливаючи зверху. Блиснув вогник в одного в руцi, i полум'я лизнуло масивнi дверi. Тої ж митi Хаєцький випустив чергу з автомата. Двоє чи троє одразу впали, iншi, пригинаючись, кинулися врозтiч. Хома наводив автомат на кожного зокрема i скошував короткою впевненою чергою. Останнього куля наздогнала уже на самiм розi сарая. Вихопившись з воронки, Хаєцький майнув уперед. Вже вискакуючи сходами, вiн почув, як всерединi сарая ревма ревуть, волають, нiби киплять, численнi людськi голоси. Десятки кулакiв садять, б'ють у дверi, закладенi зовнi, як прогоничем, товстим ломом. Полум'я вже зализувалось по дверях до самого пiддашшя. Розмахнувшись, Хома вдарив прикладом по здоровенному металевому замку. Всерединi одразу притихло, занiмiло, а за мить закричало ще з бiльшою силою - здичавiло, стра'шно, не по-людському. Хаєцький пiдскакував у полум'я, бив по замку i знову вiдскакував. Уже тлiв йому рукав, уже потрiскався приклад, проте замок не пiддавався, А зсередини билося, гримiло, скреготало в дверi, наче зубами. Стогнало, й зойкало, i несамовито верещало на сотню голосiв. Хаєцький озирнувся довкола, шукаючи очима чогось дебелiшого за приклад. Уламок рейки!.. Вiн був такий важкий, що iншим разом Хаєцький, певно, нiзащо його не пiдняв би. Але зараз сила його наче помножилась, i вiн, вхопивши металевий уламок, розмахнувся ним, як молотобоєць, i з усiєї сили вдарив по замку. Затрудило в руки, аж самому блиснуло в очах, i замок розчахнувся. Ледве встиг його вибити з петлi, як дверi з грюкотом розметнулися, i з сарая з криком, вереском повалив стиснутий людський натовп. Мимо Хоми замерехтiли смертельно блiдi, спотворенi жахом обличчя - чоловiчi й жiночi - кiстлявi, безкровнi... Наче мерцi вилiтали з домовини. Очi кожного дивились просто перед собою - заморожено, нерухомо, як склянi. Не вагаючись, люди проскакували крiзь полум'я, клацали дерев'яними колодками по сходах, розсипалися по пустирищi, кидалися навмання - хто куди. Хома метнувся зупиняти їх, але переляканi на смерть очi не бачили його, вони ще були склянi. Жах, близький до божевiлля, гнав цi тiнi людей подалi вiд пакгаузiв, вiд свiтла пожеж, в сутiнки поля, в стогнучу вiтром темряву. Лише якесь кволе дiвча, схоже на лижницю в своїх шароварах, зупинилося на Хомин оклик, глянуло на нього за мить вирослими великими очима, впало йому на груди, забилося, затрiпалося. - Нашi! - знеможено заплакало дiвча. - Та це ж нашi, нашi! Хома лагiдно вiдiрвав дiвчину вiд себе i тiльки тепер при свiтлi палаючого сарая помiтив у неї на рукавi жовту нашивку з коротким словом на ньому: OST. Не знав, що означає це чуже слово, але одразу вiдчув у ньому щось ганебне, потворне, як тавро. Вхопив нашивку, видер її з м'ясом i люто кинув пiд ноги. - Сестро! - хвилюючись, промовив вiн. - Далеко ж здибав тебе, сестро! Дiвчина глянула на продертий свiй рукав, потiм на Хому, потiм знову на рукав. I очi її, ще повнi тремтячих слiз, раптом набули мигтючого сяйва, слiпучої радостi, i вона загукала щодуху iншим: - Бронiслава! Родимир! Ян! Деякi з тих, що розбiгались через пустирище, почали невпевнено озиратись, зупинятись i, помiтивши радянського солдата, кинулись до нього. За хвилину Хому обступили, тиснучись до нього, задиханi, бентежнi, нестямнi. Раби, невiльники... До краю виснаженi, блiдi, наче роками не бачили сонця... У беретах, у капелюхах, в кепках, простоволосi... Блискучими, як пiсля хвороби, очима освiтили його зо всiх бокiв. Загомонiли на рiзних мовах, потяглися до нього десятками рук. Переляканi погляди знаходили опору й порятунок в цьому засмаглому, загартованому стужами обличчi, в оцiй засмаглiй, тугiй шиї, облитiй сяйвом близької заграви. А Хома, веселий i радiсний, повертався мiж ними своїми широкими раменами, зривав з їхнiх рукавiв жовтi, як гусiнь, нашивки i вiдкидав геть. - Вiдтепер ви вiльнi. - Вiльнi! - повторювалось з акцентами багатьох мов це слово. - Вiльнi, вiльнi!.. - Назавжди вiльнi!.. В одного не було нашивки. - Це француз! - пояснила Хомi землячка, - Мосьє Жан! Вони не мали нашивок... Старик француз затряс до Хоми бородою, схвильовано забелькотiв: - Же ву... Же ву... - Живу, кажеш? - Хаєцький приязно хляпнув його по плечу. - Живи на здоров'я, товаришу... Та бiльше не попадайся людоловам в лабети!.. Невiльники навперебiй зверталися до нього на рiзних мовах, щось белькотали йому щасливо, як дiти. Хаєцький розумiв далеко не все, але одне вiн збагнув добре - те, що це вiн принiс цим людям найдорожче, найпрекраснi-ше: життя i волю. Це вiн принiс їм цей живий вiтряний вечiр, вiн дарує їм простiр, i цi широкi шляхи в рiднi краї, i дзвiнкий завтрашнiй день. Сьогоднi все це мало б для них кiнчитись, урватись назавжди. Скiльки людських сподiвань та мрiй задушилося б димом у цьому сараї, привалилося б палаючою важкою стелею!.. Коли-небудь важливi комiсiї та суворi експерти вiдкопували б на цьому мiсцi звугленi кiстки та визначали б по них, хто це був... А хiба вiдкопаєш з попелу думки, хiба вiдкопаєш мрiї, якi вже зараз нетерпляче рвуться в повиту сутiнками далечiнь. Невiльники схвильовано, безладно розповiдали Хомi про себе. Вони працювали неподалiк звiдси на нафтових промислах. Коли фронт несподiвано наблизився, озвiрiлi есесiвцi перегнали їх сюди, на станцiю, утворивши нашвидкуруч транзитний табiр в оцих сараях. Охорона табору чекала з дня на день вагонiв, щоб вивезти невiльникiв далi на захiд, на iншi роботи. Але коли подiї розгорнулись з блискавичною швидкiстю i стало ясно, що жоден вагон уже не вийде за стрiлку, - розлюченi есесiвцi замкнули барак, як домовину, здоровезним замком i пiдпалили. Серед визволених найбiльше було чехiв та полякiв, кiлька росiянок та українок, кiлька французiв i навiть один араб, невiдомо де захоплений нiмцями. Коли Хома почув про "арапа", то захотiв неодмiнно на нього подивитися. Стали всi разом гукати Моххамеда. Але вiн уже десь подався наослiп, через насип, в глухе поле. - Скажiть, куди ж нам тепер? - питали Хому землячки, в'ючись довкола нього ластiвками. Подоляк махнув на схiд широким, владним жестом: - Iдiть! До самого Владивостока шлях вам вiдкритий! - Але ж десь має бути комендант? - Комендант? Я вам комендант! Я вам кажу: топайте! Дiвчата плакали вiд радостi. Вони пiдставляли свої паспорти i просили Хому зробити в них помiтки. Це були жахливi паспорти рабинь, витвори новiтнього рабовласництва: "arbeitskarte". В кожнiй картцi - фотографiя власницi з великою дерев'яною табличкою на грудях. На табличцi - шестизначний номер. I тут же поруч - фiолетовий вiдтиск пальцiв. Написи повторювались дванадцятьма мовами: росiйською, українською, чеською, англiйською, французькою... Для всiх народiв було заготовано "арбайтскарте"! Хома не читав. Обернувшись до палаючого барака, вiн видавлював огризком товстою олiвця через усю "ар-байтскарте": звiльнений, звiльнена, звiльнений, звiльнена... Подало карту дiвча, яке перше опам'яталося, вискочивши з барака, i перше зупинилось серед загальної панiки на Хомин оклик. - Як же тебе звати, сестричко? - запитав Хома, особливо старанно виводячи їй свою резолюцiю. - Зiна, - вiдповiло дiвча. - Хто ж тебе дома чекає? Мама? Тато? Наречений? - Нема нiкого. Всiх розгубила за вiйну. Один браг десь в армiї... - До кого ж ти вернешся? -- А до нас, додому. Нашi ж люди... Тепер вони менi всi там рiднi!.. Мабуть, як перейду кордон, то обнiматиму всiх, кого зустрiну... - Яка ж ти худенька, аж свiтишся... Дiвчина помiтно знiяковiла, немов у цьому було для неї щось стидне. - Поправлюся... Наберуся сил... - Набирайся, сестричко, набирайся... Щасливої тобi дороги!.. Хомi нiколилось, бiй уже - чути було - вiдгримiв десь за мiстечко, повите вечiрнiми сутiнками та червоними загравами пожеж. Вiн не мав часу розпитату Зiну докладнiше, навiть не запитав про її прiзвище. А коли б запитав, то вона б вiдповiла йому на це: Сагайда. Розтлумачивши їм, як найкраще вибратись за фронтову смугу, Хома знову подався розшукувати своїх вогневикiв. Розшукав їх уже вночi, на захiднiй околицi. Гордий своїм вчинком, довго розповiдав товаришам про концтабiр, про землячок, про французiв та про "арапа", який подався кудись наослiп, так, що не могли його й докликатись. - Далеко не втече, де не бiгатиме, а однаково до наших прийде, - коментували товарищi. - Звiсно, що прийде... Тепер усi дороги до наших ведуть... - А його, бiдолаху, десь, певно, також арабенята виглядають... - А чому ж нi? Людина є людина... Сагайда, напнувшись плащ-палаткою, сидiв, не втручаючись у розмову, - замислений, мовчазний. Сестра Зiна не сходила з думки. "Визволяємо ж ми багатьох, - думав вiн, - може, визволяє в цей час хтось i мою сестричку, мою Зiнку". Скiльки потiм йшли Австрiєю, майже в усiх селах зустрiчали бiйцi землякiв i землячок, що батракували в бюргерiв. Дiвчатка розповiдали, як мiнялись на очах, добрiшали гладкi бюргершi залежно вiд просування вперед радянських вiйськ. - Коли ви були на Тисi, моя хазяйка перестала би-гись i дала менi сукню. Коли ви стали на Моравi, вона набавила менi кухоль кави. А коли вступили в Австрiю, то на столi з'явилося навiть вино. - Де вона зараз, стара вовчиця? - Кинула все господарство та заховалась десь у бункерi... - А ти ж, значить, хазяйство стережеш? - К чорту їхнє хазяйство! Тепер нах хаузен - додому!.. - Не заблудишся? Попадеш звiдси в рiднi краї? - Iз заплющеними очима... Серце доведе. Сагайда, зустрiчаючи визволених дiвчаток, щоразу жадiбно зазирав їм в обличчя, потайки надiючись побачити мiж ними сестру, свою щебетуху Зiнку. А воно, його щастячко, вже дрiбно ступало босонiж курними шляхами на схiд, помiж остогидлими дорфами, помiж бункерами. Все шукало когось очима, видивлялося з-пiд хустки на кожного зустрiчного бiйця, шукаючи та впiзнаючи помiж ними рiдного Володьку. I їй усi тут були брати, а йому там усi були як сестри. XVII У вiльнi години Хома розбирав iз своїми їздовими становище на фронтах. Для цього вiн добував з польової сумки жмуток рiзномастих карт. видертих з чужих атласiв та пiдручникiв. Обiклавшись ними i потираючи долонi достеменно як начальник штабу, Хома говорив: - А тепер, воно, розберемось. Йона-бессарабець користався особливою увагою Хоми. Подоляк твердо пам'ятав, що, беручи новачка в їздовi, заприсягся зробити з нього людину. I треба сказати, що бессарабець виправдував надiї свого вчителя. Хазяйливий, працьовитий i - коли треба - навдивовижу хоробрий, вiн виконував свої обов'язки бездоганно. А втiм, йона, як i Ягiдка, був зовсiм темний чоловiк. Пронаймитувавши пiвжиття по маєтках румунських землевласникiв, вiн ще й досi не цiлком звикся iз своїм новим становищем i в товариствi "схiднякiв" болiсно почував свою вiдсталiсть. Щоразу, коли йому доводилось розписуватись в боєпостачаннi за мiни, його кидало в жар. Йона ледве розписувався. Тому звертання Хоми саме до нього звучало i спiвчутливо, i водночас трохи iронiчно. "Розберемось..." На цi Хоминi запросини йона пiддавався досить туго. Сам дракула не розбереться в тих картах, а де вже йому iз своїм батогом туди лiзти. Справдi, надрукованi в рiзнi часи i рiзними мовами - нiмецькою, угорською, румунською, - тi карти являли собою темний лiс. Проте Хома, вiдкусивши зубами соломину, зухвало пускався в той лiс, мiряючи масштаб" до Берлiна. З якогось часу це мiряння вiддалi до Берлiна втратило жартiвливий вiдтiнок i сприймалося бiйцями цiлком серйозно. - Скiльки? - питали Хому їздовi. А вiн, туго вигинаючи смаглу шию, заглядав у карту, наче в яму. - Вже небагацько, гей його кату. - Двiстi? Триста? - Дивлячись, кудою пiдемо, - ухилявся Хома вiд прямої вiдповiдi. - Може, нам i зовсiм не доведеться там побувати. Бачте, над Берлiном навис 1-й Український... -- А ми ж як? - На нашу долю теж роботи вистачить, - заспокоював Хома товаришiв. - Ми їх з пiвдня за жабри вiзьмемо!.. Думаєте, дарма Гiтлер за цю Австрiю тримається, як дiдько за грiшну душу? А-а, гойдав би ся ти пiд осиковою галузею разом з твоїми Геббельсами та геббель-сенятами, - побажав Хома принагiдне i вiв далi: - Всi чули, що майор Воронцов говорив допiру? Нiмцi, каже, називали Австрiю своєю пiвденною фортецею. Здолаємо її, то вiдчинимо навстiж дверi в усю Пiвденну Нiмеччину, в справжнiсiньке бомбосховище фашизму. Це сюди Гiтлер евакуював свої воєннi заводи! Це ж сюди тiкали фашистськi щури з Схiдної Пруссiї, та Сiлезiї, та Померанiї!.. Бачиш, Йоно, Померанiю? - Де? - Йона довiрливо зазирає в карту. - Ось вона кругом, - Хома накриває долонею Нiмеччину. - Де фашизм, там йому i помиранiя! Ми на все це кублисько б'ємо з пiвдня. Перетнемо оцей шмат Австрiї, а тодi, мабуть, вийдемо на Прагу. Звiльнимо братiв - i далi ня захiд. Ей, бiда тобi, враже! Не чекав, либонь, Гiтлер, що так йому складеться!.. Мав цей закуток собi за найбезпечнiше мiсце, а ми вже й звiдси у ворота гуркаємо! - Здавались би, та й тiльки, - гомонiли їздовi. - Хiба їм i досi не ясно, до чого воно йдеться? - Затялися! Доки йому автомат не приставиш до горла, рук не пiдiйме... - А декотрi вже перевдягаються! Козаков одного по очах впiзнав. - Гвардiї розвiдник!.. - ...Стоїть серед натовпу весь у цивiльному, i вже бiла пов'язка на рукавi. Звичайний собi австрiяка. А Козаков йому автомат до грудей, хенде хох, мовляв... I що ж ви думаєте? Виявилось, що пiд цивiльним у нього i штани офiцерськi, i кiтель... - От i йми вiри їхнiм бiлим пов'язкам! - Зараз навiть фашисти на своїх воротях бiлi прапори викинули. - Знаємо їх... Сьогоднi йдемо з Островським мимо одного такого будинку, прапор над ним бiлiє, а зайшли всередину - нема нiкого. В чiм рiч? Потiм уже бюргерська наймичка все розповiла. Тут, каже, фашист жив, старий член їхньої партiї. Як побачив, що непереливки, вивiсив бiлий прапор i папери всi попалив. А тодi й сам в останню хвилину втiк. Нерви не витримали. - Куди це вони всi драпака дають? До союзникiв, либонь, до американцiв? - Не повиннi б союзники їх пiд своє крило приймати. Як-не-як союзники! - А чули, братцi, новину?-посмiхнувся раптом Хома. - Нiбито видний якийсь американський генерал нещодавно один з наших полкiв вiдвiдав... - Яким це вiтром його? - Ну, яким... Союзник, в гостi приїхав, - покручуючи вус, став розповiдати Хома. - Обiдав, звичайно, з гене ралами, а потiм побажав навiть з рядовими нашими солдатами розмову мати... "Вишикуйте, будь ласка, менi роту, хочу ваших орлiв про дещо розпитати". Союзник, нiчого не вдiєш: вишикували, питай, чорт з тобою... Пiдходить вiн до одного вусача, ось як би до мене, i питає: "Скажiть менi, пане Хаєцький... Якби вам особисто в руки Адольф Гiтлер попався... Яку б ви йому кару призначили?" Задумався солдат, почухав потилицю, а потiм вiдповiдає: "Пане янкi! Я би в такому випадку ось що зробив. Беру здоровенний залiзний лом, по-нашому - шкворiнь, розпiкаю в кузнi один кiнець дочервона i потiм холодним кiнцем всаджую Адольфу, ну куди... Ну, скажiмо, в горлянку". - Але ж чому холодним? - знизують плечима їздовi. - Ось саме оце й американця здивувало... Чому, каже, холодним, а не гарячим, дочервона розпеченим? А тому, вiдповiдаю, щоб ви його, отой шкворiнь, потiм назад висмикнути не змогли! - Здорово це ти вигадав, Хомо! - регочуть бiйцi. - Тiльки про це нiкому нiчичирк, - суворо попереджує Хома. - Наша розмова з американцем - це поки що вiйськова таємниця... XVIII З дня на день усi чекали закiнчення вiйни. В Берлiнi над рейхстагом уже майорiв радянський червоний стяг. Вiд краю до краю трiщала фашистська iмперiя, валилася в прiрву на очах у народiв. Першокласна гiтлерiвська армiя переставала уже бути єдиним цiлим, вона тепер бiльше нагадувала моторизованi величезнi банди, що металися по всiй Центральнiй Європi, звиваючись пiд нищiвними ударами радянських вiйськ. Здавалось, година розв'язки ось-ось настане i найпотужнiшi радiостанцiї свiту нарештi привiтають людство з великим трiумфом. А тим часом гармати гримiли на сотнi кiлометрiв, мiста клекотiли вуличними боями, мости, будiвлi, храми злiтали в повiтря, веснянi поля все ще вкривались тисячами свiжих окопiв. Кров лилася, люди, як i ранiш, ходили в буйнi атаки по кiльканадцять разiв на добу. Зараз це давалось особливо важко. Всi вже чули, як, наближаючись, урочисто шумить над свiтом перемога, всi жили вже, упиваючись надiями, зазираючи в завтра, в те велике, осяйне, казково-прекрасне, що мало ось-ось настати. Як тодi буде? Невже справдi настане день без пожарiв, без канонад, без кровi та вбивств? Нестерпно хотiлося кожному дожити до того дня i хоча б мить - хоча б єдину мить! - побути там... Для самiєвського полку це "там" зникало десь за рiчкою з порваними мостами, за голими узвишшями протилежного берега, за фортифiкацiйними спорудами, що в'язалися на потойбiчних схилах в єдину лiнiю похмурих укрiплень. Австрiйськочеський кордон... Водний рубiж, пристрiляний ворогом вздовж i впоперек. Сьогоднi полки пiдiйшли до нього. Вiйська зосереджувались понад рiчкою в численних складках мiсцевостi, в гаях i перелiсках. Мабуть, ще нiколи цей глухий прикордонний закуток австрiйської землi не тримав на собi стiльки людей i технiки. Грунт мав би тут осiсти пiд такою незвичною вагою. Збираючись в ударний кулак, ущiльнюючись, полки готувались до вирiшального штурму. Всi пiдступи до рiчки противник встелив вогнем. Земля переднього краю вигорiла пiд снарядами, почорнiла, спустошилась. Однак ночами пiхота повзла i повзла в береги, залягаючи в очеретах, нацiляючись в захiд тисячами очей. Євген Черниш окопався iз своїми людьми в одному з крутоярiв неподалiк вiд рiчки. Тут же зупинились i мiнроти двох сусiднiх батальйонiв. Начальник артилерiї полку наказав звести на цей раз усi мiномети докупи, щоб випробувати Чернишiв метод швидкiсної стрiльби. Понад десяток стволiв стали поруч. Це вже була розкiш, яку полк мiг дозволити собi. Вже не треба було розтягувати вогневi засоби на кiлометри по фронту, прикриваючи най-дошкульнiшi мiсця. Сьогоднi гарматам i мiнометам було тiсно. Чернишевi на час артпiдготовки випало бути старшим, тобто командувати з'єднаним вогнем усiх трьох мiнрот. Сагайда жартома охрестив його "капельмейстером зведеного оркестру". Але Черниш зараз був глухий до Са-гайдиних жартiв. Хоча вiн з готовнiстю прийняв на себе обов'язки старшого, вiдчуваючи, що вони йому пiд силу, проте хвилюватись не переставав протягом цiлого дня. Вiдповiдальнiсть, лiгши йому на плечi, мовби напнула всi його мускули й нерви i залишила їх надовго в такому станi. Вогнева позицiя була майже готова. Черниш розташував її по самому дну балки, захищеної вiд противника крутим горбом. В круглих вогких ковбанях-ячейках 358 стояли мiномети всiх трьох рот. З'єднанi в одну батарею, виструнченi в голодний, хижий ряд, вони набули особливо грiзного вигляду, наче навiть виросли калiбром. Обслуги дружно працювали. Перевiряли механiзми, ставили вiхи, прокладали останнi ходи сполучень. Злiва до вогневої прилягав лiс, i стрункий молодий дубняк заходив косяком на саму вогневу. Найвища група дерев, нiби навмисне, стала якраз навпроти Сагайдиного взводу. Треба було валяти стовбури, поширюючи сектор обстрiлу, створюючи перед кожним мiнометним жерлом широкi ворота на захiд. Iншим разом Сагайда, безперечно, надувся б на Черниша, доводячи, що той по-дружньому всукав йому найгiршу дiлянку на вогневiй. Але сьогоднi Сагайда прийняв це як належне. Черниш поставив його на перший взвод, яким ранiше сам командував. Для Сагайди це було почесне i неабияк тiшило його самолюбство. Адже чомусь саме йому Черниш передав свою улюблену спадщину, а не молодому офiцеровi Маркевичу, який напередоднi прибув у роту з резерву. Маркевич прийняв вiд Сагалди 2-й взвод - "найлегший", найбiльш вишколений. - Сiдай на готове, та, дивись, не вiдпусти гайку, - повчав Сагайда Маркевича, передаючи йому взвод. - З такими гренадерами тобi й море до пупа. А я не женуся за легким хлiбом, пiду на 1-й, до молодих громадян... - Я теж не шукаю собi легкого хлiба, - ображено зауважив на це Маркевич. - Не шукаєш, а коли дають - бери. Бо, значить, так треба. Значить, вважають, що мiй хребет мiцнiший за твiй. Тобi, бач, галявину Черниш видiлив, а я маю лiс корчувати. - Можу вам допомогти, - запропонував Маркевич. - Коли можеш - давай, щоб швидше розквитатись. На тому й зiйшлись. Тепер бiйцi обох взводiв дружно наступають на дубняк. Сагайда, розчервонiвшись, теж гасав з сокирою по вогневiй, хвацько накидався на дерева. А по схилу горба все глибше входили в землю ординарцi, телефонiсти, спостерiгачi сусiднiх батарей. Навiть Маковейчик, який завжди уникав земляних робiт, сьогоднi натер собi чеснi мозолi. Звичайно, замiсть того щоб длубатися в цiй важкiй австрiйськiй землi, хлопець волiв би краще пройтися на руках по вогневiй, поборюкатися з товаришами або, задерши голову, гайнути лiсом, що, брунькуючи, виструнчився поблизу. Як там, напевае, чудово! Озера, птахи, спiви... Гуде весна в лiсi, зазирав до Маковея в тiсний, просякнутий вогкiстю окоп, кличе-викликає: кидай лопату, хлопче, випурхни з своєї нори на свiт божий, гайнiмо степами-лiсами! Покажу тобi свої дива, напою тебе березовим соком, засинiю до тебе пролiсками!.. - Геть, не заважай менi, - гука Маковей сусiдовi-зв'язкiвцевi, що проситься до нього в прийми. - Дай лишень розмахнутись!.. - Ти вже й так вибехкав по груди... - А що ж! Може, це я вже останнiй окоп рию, для iсторiї залишу! - Давай на пару... - А цього б ти не хотiв? Який ласий на дурницю! Бачиш мої мозолi? - Бачу... Теж iсторичнi? - Теж! В цей час з КП батальйону, захекавшись, прибiг Шовкун. Тiльки-но вiн влетiв на вогневу, всi зрозумiли, що зараз почують якусь радiсну звiстку. Вона тремтiла в теплому, розм'яклому поглядi санiтара. - Ясногорська повернулась! - гукнув Шовкун, сяючи чомусь на Черниша. I всi бiйцi, як змовившись, глянули на Черниша. Лейтенант почервонiв i, хмурячись, кинув офiцерам: - Пiшли пристрiлюватись. XIX Забравшись з командирами рот на вершину горба, що здiймався перед вогневою, Черниш терпляче вiв пристрiлювання. Як завжди в таких випадках, бив лише один мiномет. Сьогоднi честь пристрiлювати цiль випала обслузi Дениса Блаженка. Стоячи внизу i тримаючи в руцi дефiцитну димову мiну, Блаженко дивився звiдти на офiцерiв так, нiби чекав сигналу вчинити землетрус. Але Черниш не спiшив з командами. Зараз не було чого спiшити. Пiсля кожного пострiлу наставала довга пауза - офiцери неквапно розглядали цiль, радилися, вели пiдрахунки. День стояв чистин, кришталево прозорий, з далекою видимiстю. Мерехтливе повiтря м'яко струмувало, наче пiдлизуючи своїми рухливими течiями потойбiчнi висоти, блiндажi, далекi дерева. Все це пливло, пропливало кудись i в той же час залишалось на мiсцi. Фронт принишкнув, як перед бурею, лише зрiдка де-не-де лiниво гухкали гармати. Черниш знав, що завтра вони загомонять iнакше - сьогоднi артилерiя ще тiльки примiряється, б'ючи з удаваною безсистемнiстю та скупiстю, щоб не накликати завчасно пiдозри противника. Все, що думав зараз Черниш, якось неминуче пов'язувалося з Ясногорською, все, що вiн робив, уже мовби присвячувалося їй. Певно, Шура i в гадцi не має, як її прихiд позначається на чиїйсь дiяльностi, на чиїхось настроях... Повернулась!.. Невже вона справдi з години на годину може бути тут? Iнодi Чернишевi це здавалось малоймовiрним, як виблиск золотого сну. Коли випадала вiльна хвилина, вiн нетерпляче озирався з свого пагорба на дорогу, що звивалась попiд лiсом до села, в полковi та батальйоннi тили. При цьому щоразу нiяковiв, думаючи, що сусiди-офiцери догадуються, чому йому не лежиться бiля них. А вони, заклопотанi пристрiлюванням, зовсiм не помiчали його хвилювання. Дорога, на якiй мала з'явитись Ясногорська, жила нормальним фронтовим життям. В напрямку до передової рухалися групи якихось бiйцiв; проскакав верхи начальник штабу з кiлькома помiчниками та ординарцями; виповзла на узлiсся артилерiйська кухня, запряжена славнозвiсним верблюдом, єдиним на всю дивiзiю, який дiйшов сюди вiд самої Волги: ось iз-за повороту вилiтає на конику Хаєцький, за ним одна по однiй витягуються пiдводи, навантаженi боєприпасами. Може, Шура приїде з ними? Але на возах, окрiм їздових, нiкого нема. Що ж це таке? Де вона так довго затрималась? Хома грозить комусь канчуком, збиває верблюда з дороги... Ще хтось їде... А її нема. Нема. Нема. - Але ж палить, - скаржиться до Черниша один ч його колег, капiтан Засядько, розстiбаючи комiр. - Якби оце сюди хоч з вiдро пива-холоднячка... - Толстиков уже й без пива клює, - посмiхаючись, кивнув Черниш на свого правого сусiда, що, уткнувшись головою в руки, уперто змагався з налягаючою дрiмотою. Вони щойно кiнчили пристрiлювання i, задоволенi наслiдками, лежали втрьох край горба, знiчев'я перекидаючись млявими фразами. Давалася взнаки втома останнiх днiв. Не хотiлося зводитись, важко було навiть поворухнути розморене теплою млостю тiло. Сонце припiкало. Воронки, що вранцi масно чорнiли по полю, вже давно посiрiли, пожухли. Черниш, поклавши голову на планшет, i собi заплющився... - Чудова, - чує вiн поблизу. "Про кого це? Звичайно, про неї... Сьогоднi всi думають про неї, всi чекають її". - Хто - чудова, капiтан? - Позицiя, кажу, чудова, - пояснює Засядько. -I до противника палицею кинути, i прикрита добре... - А так... Чудова, - тихо згоджується Черниш, думаючи зовсiм про iнше. - Чудова... Чудова... - Стоп! - капiтан зненацька вхопився рукою за шию. - Здається, крапнуло! Ще! I ще!.. Толстиков, прокинься! - Що таке? - Дощ! Офiцери, пожвавiвши, витягнули, як хлопчаки, долонi перед собою, радiсно подивилися в небо. Високi хмарки були майже непомiтнi в ньому, танули в бiлiй синявi. А тим часом дощ напускався, крапотiв наче з ясного неба. Зашумiв понад лiсом, наближався тисячним кришталевим шерхотом, легко подзвонював у верховiттi. Черниш перекинувся горiлиць, пiдставив обвiтрене, пошерхле обличчя приємним краплистим ударам. - Ви бачили таке: сонце i дощ! - Слiпий дощ! - Чому слiпий? Навпаки, ясноокий!.. Дедалi ряснiше й ряснiше бризкало на руки, на обличчя. Вiд кожної краплини радiсний лоскiт перебiгав струмом по всьому тiлу. Вже навкруги над лiсом i вигорбле-ними полями замерехтiли мiрiади блискучих перлистих шнуркiв. Наче небо, граючись, весело стрiляло тонкими незлiченними чергами, i кожна краплина-куля, проносячись у тiй черзi, сяяла, слiпила очi. Чернишевi здавалось, що пiсля цього весняного дощу все одразу буйно зазеленiє, заквiтує. Пригадав, як торiк в Трансiльванiї, знемагаючи в горах вiд спеки, бiйцi виглядали хмар... Рiки зостались внизу, струмки зостались внизу... Води, води!.. А небо було безводним, жорстоко-блакитним. Потiм одного дня встала з-за обрiю дощова хмара. Порозстелявши на гарячому каменi плащ-палатки, бiйцi збирали в них довгождану вологу. Потiм дiлили. Черниш подiлився з Брянським навпiл... Який то був життєдайний, незабутнiй довiку напiй! Дощ напускається. Нiхто й не думає ховатися вiд нього. Чути, як на вогневiй скаче, лящить Маковейчик: Дощику, дощику, припусти На бабинi капусти, На дiдове сiно, Щоб позеленiло!.. - Маковею! Де тi капусти? Де те сiїю? Глянь, австрiйська земля навкруги!.. - Все одно! Хай i вона зеленiє!.. Черниш, мружачись, посмiхався до щедрого неба. Намагався вгадати, де застане цей дощик Ясногорську. Чи в санротi, чи на дорозi сюди... А вона в цей час уже сплигнула з коня на його вогневiй. Комбатiв ординарець, женучи "впорожнi" засiдланого коня своєму "хазяїновi", десь пiдхопив i Шуру попутно. Весь свiт засяяв. Сонце свiтило, наче крiзь срiблясту млу, дощ густiшав i тоншав. Раптом над самою головою небо заграло. Милозвучно, потужно, свiжо. Уперше в цьому роцi загримiв грiм. Наче загомонiли, стоячи десь високо за блакитними хмарами, дивiзiони есес. Розкотилося, розляглося - широко, привiльне... I одразу наче всiй природi дихнулося вiльнiше, наче свiт омолодився, оновився. Мабуть, не було серед численних вiйськ жодної людини, яка не глянула б зачаровано в розбуркане синє небо i не подумала б: "Весна!" "Весна", - з насолодою подумав i Черниш, вдихаючи посвiжiле озонисте повiтря. Але що це? Вiн раптом, весь здригнувшись, рвучко пiдвiвся на колiна. З вогневої, з-помiж радiсного рiзноголосся солдатських басiв несподiвано видiлився дiвочий голос. Тiєї ж митi вiн побачив Ясногорську. Вона стояла, оточена бiйцями, i щось весело говорила, дивлячись вгору. Черниш не знав, на що саме вона дивиться - чи на нього, чи на свiтляну срiблясту пряжу дощу, яка нестримно летiла з висот, пронизана сонцем. - Гвардiї лейтенант! - гукали знизу бiйцi. - Гвардiї лейтенант! - Тебе стосується, - пiдморгнув Засядько Чернишевi. - Чи, може, тебе, Толстиков? Толстиков благодушно посмiхався, розглядаючи Ясногорську. - О, як вона цвiте!.. Черниш, притримуючи рукою бiнокль, став швидко спускатися косогором. Стрибав через чиїсь окопи, обвалюючи в них землю. В окопах не було нiкого. Всi зiбралися вниз, як на мiтинг. Спускаючись, Черниш дивився пiд ноги, а проте, здається, бачив тiльки її, довгождану, небезпечну i ваблячу. Бачив, наближаючись, як на обличчi в неї чомусь майнув радiсний переляк. Вона здалася йому вищою, нiж була ранiш. Немов уся випросталася, поставнiшала, помолодшала. Для Черниша уже не iснувало нi дощу, нi веселого юрмиська вогневикiв, були тiльки її очi, що, наближаючись, раптом заблищали i мовби затремтiли за довгими вiями. Вiд тих довгих вiй аж наче легка тiнь лягла Шурi попiд очима. Вона ще говорила з бiйцями i смiялась до них, але Черниш не чув її слiв, та, мабуть, i вона сама їх не чула. Бо очi її вже линули, тягнулись до нього, повнi бурхливих запитань, i радiсних побоювань, i соромливих тривог. Щось питали його i водночас самi промовляли до нього. Бiйцi урочисто розступилися, даючи лейтенантовi дорогу i дивлячись то на нього, то на Ясногорську. Черниш привiтався, твердо вимовивши звичнi слова вiйськового вiтання, вiрнiше, вони самi вимовилися, вiн їх не чув. Ясногорська подала руку i в ту ж мить зайшлася нiжним рум'янцем. Щоки її, свiжi пiсля дощу, спалахнувши, пе-ресвiчувались зараз на сонцi двома великими пелюстками маку. За спиною в Щури стояв Сагайда, усмiхаючись до вух своїми товстими губами. "Чого вiн?" - здивувався Черниш i перемайнув поглядом до iнших. Всi дивилися на нього доброзичливо i пiдбадьорливо. "Ми все знаємо, - говорили тi погляди, - i все розумiємо, що мiж вами оце починається... I ми навiть радi за вас, коли вже на те пiшло..." Черниш вiдчув себе легко, як буває завжди в товари-с'iвi найближчих друзiв i однодумцiв, йому хотiлося дякувати за щось кожному з присутнiх. - Як чудово загримiло! - всмiхаючись, спiвуче говорила Шура. -Аж дивно, звiдки цей грiм!.. Наче й небо чисте, i раптом отак загримiло! - Вона глянула в небо. I Черниш глянув. I всi глянули. - А лiс який став, звернiть увагу! Як вiн зазеленiв одразу!.. Аж наче горить вiд сонця зеленими вогнями, аж зеленкуватий димок над пилi в'єтьсяi - Вона вказувала на лiс i очима, i рукою, i всiєю собою. Черниш водночас бачив i зелений свiтлий димок над лiсами, i Щуру, яка теж наче оповилася тим димком бiля нього. Вона стояла в нових чобiтках з високими каблуками, в темно-зеленiй армiйськiй сукнi, що тiсно облягала її стан. Вбрання було пiдiбрано вибагливо, зi смаком i явно личило їй. Не пожмакане, а випрасуване, свiже... Видно було, що вона одягла його недавно, "можливо, навiть перед тим, як iти сюди", - мимохiдь вiдзначив Євген, i Шура, перехопивши цей Євгенiв погляд, зрозумiла його саме так. Одначе не знiтилася i не засоромилася вiд цього, а, навпаки, весело, навiть з викликом пiдтримала його погляд. "Так, я готувалася, - вiдповiдали Щуринi очi, - я хотiла з'явитись сюди красивою i не соромлюсь цього, i це все ради тебе". - А Шовкун тут уже очi видивився, виглядаючи, - казав Черниш, щасливо любуючись Шовкуном, що червонiв у натовпi, як дiвка. - "Але я виглядав тебе далеко бiльше за Шовкуна, - розумiлося за цими словами. - Я почав тебе виглядати вiд тої хвилини, коли ми розлучились... Я хотiв би килимами встелити дорогу, по якiй ти наближалась до нас... Хiба ти не чуєш, як все в менi спiває: тобi, тобi!" "Чую, чую! Я навiть здалеку чула тебе i летiла до тебе!" "I де ти пролiтала, там лiси взеленились, а небо над ними молодим громом гримiло! Слiпий, сяючий дощик бiг тобi попереду та дрiбно кропив перед тобою курнi фронтовi шляхи... Ти й сама, як той сонячний летючий дощик, що звiдкись пришумiв i осяяв усе навкруги! Глянь, як довкола парує земля, парують лiси! Затерпнути, сп'янiти можна вiд цього!" "Хiба ти ще не сп'янiв? Я вже сп'янiла! Дивися!.." Шура смiючись впiймала за голову Маковея, що, пробiгаючи мимо, саме пiдвернувся їй пiд руку. - Маковейчику! Як я скучила за тобою, - щебетала вона йому i водночас з ласкавою лукавiстю дивилась на Черниша. - Менi навiть в госпiталi вчувались твої спiванки, Маковейчик... О, який-бо ти вже великий став! Та який гарненький! Дай, я тебе поцiлую! - i вона поцiлувала Маковея в обидвi щоки, а щасливими очима смiялась, як змовниця, до Черниша. "Ще, ще", - заохочував її Черниш закоханим поглядом i почував, як зовсiм хмелiє вiд повноти своїх почуттiв. Весь гарячий свiт шалено скакав перед ним у зеленiм туманi. XX - Чому ви так дивитесь на мене. Шовкун? - пристрасно допитувала Шура свого санiтара, iдучи з ним приймати взвод. - Ви не впiзнаєте мене? Так, ви маєте пiдстави для цього... Бо сьогоднi я навiть сама себе не впiзнаю! - Що ж тут такого, - делiкатно заперечував Шовкун. - Стiльки не бачитись, i раптом знову разом... Та це з кожним буває... Буває! Виходить, щось мiж ними було? I всi це помiтили, i всi зрозумiли? Жах! Але що ж саме було? Короткий потиск руки, невинна розмова на вогневiй, кiлька поглядiв... О, тi погляди! Хiба їх можна було приховати? Хiба вони не вимовили все? Що - все? Не було нiякого "все"! I не буде його, не буде! Невже це може статись так природно i просто? А що, коли воно вже навiть сталось? Страшно було уявити собi, страшно подумати... - Не дивiться, не дивiться на мене, Шовкун!.. Це я просто вiдвикла... Менi ще тут страшно, i я тремчу... Але я не боюсь. Навпаки, менi дуже, дуже хороше! В госпiталi Ясногорська не раз уявляла собi зустрiч з Євгеном. Вона прагнула цiєї зустрiчi, потай мрiяла про неї, готувала Євгеновi наперед низку своїх ущипливих докорiв... Чому так швидко забув? Чому так рiдко писав? Рiдко, лаконiчно i сухо... Але хiба на нього можна сердитись за це? При зустрiчi всi докори якось вилетiли їй з голови. Все заготоване пiшло шкереберть, все обернулось iнакше... А саме його листiв бракувало їй в госпiталi. Не раз Шура ловила себе на тому, що чекає їх i, навiть втративши надiю, сердячись, знову чекає, їй уже було не досить того, що писали iншi однополчани, їй чомусь кортiло, щоб писав вiн, Черниш. Особливо коли стала одужувати, коли вийшла з палати i побачила навкруги нову неминучу весну. Спiви, колись не доспiвiнi, знову прокидались в природi, хвилювали Шуру, сурмили їй голосними сурмами... Когось до болю не вистачало, знялась би та кудись полетiла! Госпiталь базувався в угорському курортному мiстечку на березi великого озера. У вiкових парках понад самою водою причаїлись бiлi, грацiознi, подзьобанi кулями вiлли. Як люди, вони мали нiжнi людськi iмена: вiлла Лола, вiлла Паула, вiлла Маргiт... I хоча зараз тут було багато страждань i над усiм панував нещадний нiж хiрурга - життя брало своє. Весна починалась на озерi. Десятки разiв на день воно мiнило свої барви, свiй настрiй. То воно слiпучо мигтiло пiд сонцем; то, хмурячись, бралося сталлю, а вдалинi вже переходило в нiжно-зелене i знову свiтле; то вкривалось рожевим тихим трепетом, коли високi вiдблиски заходу лягали на нього... Вечорами хтось цiлувався в альтанках, хтось смiявся на озерi в -колихких човнах, хтось палив на далекому протилежному березi вогнi. Зазивно сурмили веснянi сурми, - кохати, кохати... Шурi хотiлось кохати. Кого? Вона ще не зiзнавалася в цьому собi, їй ще було соромно одверто думати про це. Шура не хотiла хапати уламкiв щастя. Вона прагнула повного щастя, великого, красивого, щедрого. Щоб завжди хвилювало i перехоплювало дух, щоб, як вiчна весна, не старiлось i не вiдцвiталось нiколи, щоб гордо витримувало будь-якi удари та випробування... Таке можливе було з Брянським. Чи можливе воно вдруге? "Я не люблю, не люблю Черниша, - ще сьогоднi запевняла себе Шура, повертаючись з госпiталю в полк. - Все це тiльки тому, що вiн був другом Юрася, що вiн чимось нагадує менi Юрку... Тiльки тому! I я йому в вiчi скажу про це!" А коли стояла з Євгеном на вогневiй, то нiчого про це не сказала. Щось сильнiше за неї вже диктувало їй iншi слова, iншi погляди i жести. - Шовкун, я дуже погано поводилась на вогневiй? - Ви таке й скажете, їй-богу... Та хiба ви можете погано? Ми тiльки радiли, дивлячись на вас... - Але менi, повiрте, аж дух забило, коли я почула той грiм! Давно я не чула такого... Наче маленького стою десь у полi пiд синьою хмарою i слух-пю вперте... XXI Санiтарний взвод стояв у лiсi неподалiк вiд мiнометникiв. Тут же поруч розташувався i Чумаченкiв КП. Євгеновi усе ще не вiрилось, що Шура зараз перебуває за кiлька хвилин ходу вiд нього. Коли вона зникла в паруючiй гущавинi лiсу i мокра блискуча зелень, погойдуючись, зiмкнулась за її спиною, Чернишевi на мить здалося, що Шури зовсiм i не було на вогневiй, що все це йому привидiлось. Але, оглянувшись довкола, побачив, як на всьому ще нiби лежить святковий блиск, принесений нею сюди. На покрасивiлих обличчях людей, на зброї, на всiй природi... Iдучи на КП, Шура пообiцяла, що за якусь годину все там влаштує, "вступить в права", а потiм прийде до мiнометникiв полуднувати. Ради такого випадку Хома навiз на вогневу бюргерських качок, запевняючи, що всi вони дикi. Минула година, а Шури не було. Вже й вечорiло, а вона не приходила. Нарештi Черниш не витримав. - Побудь тут за мене, Володько, - нiяковiючи, звернувся вiн до Сагайди. - Я схожу в батальйон... - Крий, - спiвчутливо буркнув Сагайда, про все догадуючись. - За нас не турбуйсь: