буде порядок... На пiвдорозi до взводу Черниш зустрiв Шуру з санiтарами. Сонце стояло над захiд, i скiсне промiння вже густо переснувало лiсову стежку. Вгорi у верховiттях нависала волохата сутiнь, а низом голi стовбури яскраво взялися червоним. Ясногорська йшла, нахиливши голову, i не одразу помiтила Черниша. Обличчя їй було заклопотане й серйозне. Немов це й не вона вдень так щасливо смiялася i щебетала на вогневiй. Мовби вже згорнулася, увiбрала всередину все, чим так щедро красувалася вдень перед бiйцями його роти, перед ним. - Шуро! - вперше за сьогоднi Євген назвав її на iм'я. Ясногорська, мов прокинувшись, глянула на нього. I, перш нiж вона посмiхнулась, Євген встщ; впiймати вираз гiркоти й болю в її очах. - Бач, - сказала вона тихо i розгублено, - а я тiльки оце думала зайти до вас... Iду в бойовi порядки. - Але ж там є твої люди... Ти могла б i не спiшити. - Сю нiч треба. Поповнення прийде. Шура стала обабiч стежки, пропускаючи своїх санiтарiв i дiловито оглядаючи їх. - Шовкун, навiщо ви цi носилки взяли? - зауважила вона гiрко. - Там же є легшi... - Але цi мiцнiшi, - з готовнiстю зупинився Шовкун. - Чи, мо за тими збiгати? То я миттю!.. - Iдiть уже, iдiть, - махнула йому вперед Ясногорська. I навiть у цьому жестi Євген помiтив ледве стримуваний бiль, яким Шура зараз мовби вiдгороджувалась вiд нього. Що з нею трапилось? Звiдки взялась оця неперехiдна вiдстань, що зараз несподiвано залягла мЬк ними? А вона таки залягла. Євген це вiдчував, холонучи, як перед неминучою небезпекою. Вдень, на людях, йому, виявляється, легше було порозумiтися з Шурою, нiж стоячи зараз тут, вiч-на-вiч з нею в лiсi. Тодi все в нiй рясними снопами свiтла було спрямоване на нього, призначуване йому: кожен порух тiла, гарячий погляд, ласкаве слово i навiть те, що чулося за словом... I ось тепер все це згасло, заступилось чимось iншим, може, навiть оцими носилками, не бачити б їх нiколи. - Чого ти задумався, Женю? Ходiм. Вони рушили стежкою за санiтарами. - Ти маєш уявлення про нашу передову? - глухо запитав Черниш. - Маю, - зiтхнула Ясногорська. - Розповiдали. Пiд передовою розумiлась пiхота. Вона лежала за горбом уподовж рiчки. Звiдси було туди кiлькасот метрiв, але це вважалось смертельно далеко. Для того, щоб попасти в бойовi порядки, треба було прохоплюватись по голому схиловi, обернутому до противника. Ворожi снайпери не спускали з нього очей, полюючи за кожним, хто з'являвся в цiй зонi. Ненависний белебень уже коштував батальйоновi кiлькох бiйцiв. Щоб уникнути зайвих втрат, Чумаченко наказав надалi "вiдкривати навiгацiю" лише в темрявi. Боєприпаси, продукти, газети, листи - все це вiдтепер рухалося в бойовi порядки лише вночi. Поранених звiдти витягували теж тiльки вночi. I, незважаючи на це, втрати були майже пiсля кожного рейсу. Напередоднi вдосвiта старшини притягли до КП вродливого капiтана, працiвника дивiзiйної газети. Черниш бачив його, закривавленого, холодного, збайдужiлого до всього... Звiдки знати, чи не притягнуть завтра i Шуру в такому ж виглядi на КП? - Якби можна було пiти замiсть тебе, Шуро... Якби я тiльки мав змогу!.. - О Женю, Женю... Коля б нам було дано заступати собою iнших... Я теж пiшла б... За кого? Черниш не запитав, здогадуючись, кого вот мала на увазi. Звичайно, Брянського! - Чого ти не замiнила погони на польовi? - зауважив вiн згодом. - Будугь бiлiти при ракетах. - Ай справдi, - покiрно погодилась Шура. Вона взагалi була зараз якась покiрна, замислена i лагiдна. - Я зовсiм за них забула... Здається, в мене тут є в сумцi польовi. Попорпавшись на ходу в своїй набитiй пакетами сумцi, вона дiстала пару польових .погонiв i зупинилась. - Пристебни, будь ласка. Євген, затримавши подих, торкнувся її плеча. Вперше в життi вiн торкався цього дiвочого плеча, теплого i тендiтного. Поволi висмикнув Шуринi вузькi бiлi погони - один, потiм другий - i вправив натомiсть польовi. - Готово? - Готово. - Дякую... На якусь мить Чорнишевi руки самi, поза його власною волею, затримались на її плечах. Шура нi'би не чула на собi тих рук. - Женю, - ледве чутно прошепотiла вона, дивлячись на Євгена з довiрливою пересторогою, так, як тодi пiд Будапештом, коли, вже поранена, лежала на возi серед закованого ожеледицею степу. - Скажи менi. Женю... Скажи, - очi їй раптом засвiтилися в сутiнi великими сльозами:- Адже це недобре, що ми отак?... Що мiж нами отак?.. Вони разом подумали про Юрiя. Брянський наче зiйшов сюди з далеких Трансiльванських гiр, i став мiж ними, i дивився на обох. Суворий, осяяний та крилатий, мовби весь час летiв до сонця. Обоє мовчали, звертаючись думками до нього, питаючись в нього поради, звiряючи з ним своє сумлiння, як шлях по нерухомiй зiрцi. - Я весь час думав про це, - нахмурився Черниш. - Якщо ти хочеш знати мою думку... - Не треба, Жекю, не треба, - енергiйно перебила його Ясногорська. - Не будемо зараз про це... Ходiмо! Вони рушили стежкою, не торкаючись одне одного. - Ти боїшся цiєї розмови, Шуро? - Не боюсь, я нiчого не боюсь, але... Хай потiм, потiм! - Коли - потiм? Коли? Назови менi той день... - Женю, навiщо? - Назови! Щоб я чекав, щоб я дожив, коли навiть... загину. - Не говори так, не треба... Ти зна^ш, який день я маю на увазi. Той, коли все вже скiнчиться, коли настане нарештi нове життя. - Це вже так близької - просяяв Черниш. - Тодi, по-моєму, все стане iнакшим, - говорила Шура, поступово запалюючись вiд власних мрiй. - Тодi все можна буде вирiшувати по-новому... I, може, те, що зараз нам здається нездiйсненним або грiховним, тодi стане природним i можливим. Адже ми опинимось в зовсiм iншiй сферi, поза смертю, поза кров'ю, поза нашими болями i кошмарами... А все, чим ми зараз караємось, залишиться, як пiсля сповiдi, тут, по цей бiк. Як ти гадаєш, друже? Невже там люди не вiдчувають себе вдруге... щойно народженими? - Я тебе розумiю, Шуро... Менi й самому той день уявляється не просто великою iсторичною датою. Це, певно, буде щось значно бiльше. Бо ж там виникатимуть усi початки, там буде тiльки майбутнє, свiтле, безкрає... Черниш не доказав. Знайомий вiбруючий висвист снаряда розiтнув вечорове встояне повiтря. Блиском i трiском завихрилася гущавiнь. Шура iнстинктивно вхопила Черииша за руку, i вони разом прискорили ходу, озираючись на кожен вибух, що розлягався їм вслiд. Верхами за ними гналося гаряче осколля, прошиваючи потемнiлу зелень, лунко перестукуючись в гiлках. Нарештi обоє вихопилися з-пiд обстрiлу на узлiсся. Вигляд вогневої та близьких окопiв одразу заспокоїв їх. Високе небо колосилося останнiми загравами. Шовкун уже дерся з санiтарами по крутому косогору. Внизу на вогневих спокiйними групами стояли мiнометники, слухаючи знайому журливу пiснто. Тут, на чужинi, серед цих австрiйських яруг, вона якось особливо глибоко хвилювала бiйцiв своєю болiсною тугою, пристрасним закликом неподiленого почуття. Он зiйди, зiйди, ясен мiсяцю, Як млиновеє коле... Ой вийди, вийди, серце-дiвчино, Та промов до мене слово... То невидимий Маковей, згорнувшись десь у си'рому окопi, дав собi волю. XXII Всю нiч прибували вiйська. Дорога вiд найближчого тилового села до переднього краю захрясла танками, тягачами, автомашинами. Поволi все це розсувалося в узбiчнi гаї та улоговини. Командири батарей люто сперечалися за кожний шмат землi: вже не вистачало мiсця для артилерiйських вогневих. Опiвночi у виярок, обжитий мiнометниками, гунулiї важкi танки. Хома, який розташувався на нiч iз своїм транспортом поблизу вогневих, когутом накинувся на танкiстiв. Мабуть, за власне вгiддя вiн не сварився б з таким запалом, як сварився зараз за це нiчиє узлiсся, де була його стоянка. Метався з батогом перед машинами, даремно намагаючись перекричати вуркотання моторiв. - Соб тримай, соб! - гукав щосили механiкам. - Ручицю вломиш! Водiї не звертали нiякої уваги на Хому, конi харапудились в темрявi, ручицi трiщали. - А-а-а! маму твою мордує!.. Танки стали по узлiссю там, де хотiли. Хаєцький, вiдтиснутий зi всiм господарством в колючi хащi, в свою чергу випер звiдти ще далi кiлька батарейних передкiв з кiньми та кухню з заслуженим верблюдом. Влаштувавшись на новому мiсцi, Хома швидко вгамувався i замирився з долею. Через деякий час вiн уже знову никав бiля заглушених танкiв, спокiйно постукував по них пужалном i допитувався в танкiстiв про товщину бронi. А згодом, розлiгшись iз засмальцьованими водiями бiля їхнiх машин i забувши всi свої кривди, розтлумачував новоприбуль-цям, з ким вони допiру вступили в контакт. Слухаючи Хому, можна було подумати, що цей гвардiйський стрiлецький полк, з яким оце танкiстам поталанило дiяти разом, не має взагалi собi рiвного. Виходило так, що складається вiн всуцiль з виняткових людей, з добiрних героїв-богатирiв. Командує цим полком прудкий та грiзний таджик-академiк Самiев. Полкову розвiдку щоночi водить на неймовiрнi завдання славетний "вовк" Козаков, повний кавалер ордена Слави, їден на всю дивiзiю повний кавалер!.. Бiля полкового прапора стоїть герой Сталiнграда i Будапешта старшина Багiроп. Про нього, напевно, всi чули. Не чули? Стид i сором! Та це ж вiн з-пiд землi штурмував готель "Європу"!.. I про Хаєцького навiть не чули? I про Воронцова - нi? О люди! Герой Радянського Союзу майор Воронцов - замполiт цього славетного полку. На ньому, правду кажучи, все тримається. Мiць, голова, йому вже за сорок, Й нього вже й сини в армiї, а подивiться на цього музика; оце, скажете, сила, оцей поведе i виведе!.. Коли ти кепський вояка, то вiн тебе на гужа скрутить, а коли чесно виконуєш свою мiсiю, то вiд нього тобi шана ихвала. - Затямте собi це i не дуже гнiть кирпу, бо тут такий народ! Орли! Здавалося, все в цьому незвичайному полку мало б приголомшити самовпевнених танкiстiв: тут було-таки чим захопитись. Адже сю нiч невтомнi розвiдники полку шастають уже на п'ятому iноземному кордонi. Через п'ять кордонiв, через тисячу боїв - це вам жарти, га? А тим часом водiї-механiки, частуючись по черзi вином з канiстри i пригощаючи Хому, слухали його без особливого подиву. Вони, здається, й не уявляли собi цього полку iнакшим. Днiпро? Альпи? Штурм Будапешта i знаменита битва на Гронi? Добре, але що ж тут виняткового? Полк як полк. А коли Хома занадто вже розходився, спiваючи дифiрамби своїм мiнометам, хтось навiть осадив його спокiйним жартом: - Годi тобi, друже, про свої чмихавки... Пий. Хома знесамовитiв на таке блюзнiрство. - Чмихавки? А де ви були, коли цi чмихавки в Трансiльванiї понад хмарами гримали? Коли ми з в'юками до бога дерлися крiзь карколомне бескеття? Чи не цi чмихавки тодi вам шлях торували? Безводдя та спека, аж слина в ротi звапнювалась! Коней кинули, шинелi кинули, а мiнометiв не кидали. Iшли та йшли, аж гори дриготiли вiд наших залпiв!.. Де ви тодi були, я вас питаю? Танкiсти з великодушним спокоєм розповiдали Хомi, де вони були. При цьому раптом виявилось, що за їхньою бригадою шлях лежить нiяк не гiрший, нiж за Хо-миним полком. Командує нею гвардiї майор Молоков. Добре знають Балкани, скiльки фашистiв перемололи out зубатi уральськi гусеницi! Потiм битва на Балатонi. Потiм рейди в промисловiм районi Вiдня. А зараз бригада прибула сюди, на останнiй штурм. Цiлу добу перли на повному газi, щоб встигнути... Завтра танки в числi перших будуть форсувати оцю австрiйсько-чеську рiчку. Не чекаючи мостiв, задраївшись наглухо, бойовi машини пiдуть по дну вбрiд. "Ця бригада теж, виходить, неабияка!" - думав,Хома, поступово проймаючись повагою до своїх прокоптi-лих спiвбесiдникiв. Танкiсти лежали зiркою, голова до голови, i мiж їхнiми темними обличчями знайшли собi досить мiсця i Хоминi гвардiйськi вуса. Подоляк бiльше не пробував ошелешити спiврозмовникiв подвигами свого полку. Його вже захопило iнше. Бра, невже справдi-таки це буде останнiй штурм? Невже через кiлька мiсяцiв вiн, живий, невбитий Хома, крокуватиме ланами рiдного Подiлля, повертаючись додому? Гай-гай, аби ж то так трапилось! Нахилив би ся та поцiлував порохи рiдного шляху!.. Пiзно вночi йшов Хома вiд танкiстiв. Недалеко вiд своїх здибався в темрявi з Маковеєм. Хлопець, присiвши по-татарському, саме лагодив кабель. - Чув, Маковею? Танкiсти подейкують, що завтра вийдемо на останнiй штурм. На останнiй, розумiєш? А там уже - мир. - Не вiриться, Хомо, - зiзнався телефонiст, загризаючи зубами кiнчик провода. - Важко навiть уявити себе не в землi, не в походi. Менi здається, що я вже довiку буду солдатом. - Це добре, - похвалив Хаєцький. - Гвардiйська жилка тобi скрiзь пригодиться... Скажи, ось, примiром, ти мiг би телефонiзувати нам увесь район? Вiд колгоспу до колгоспу, вiд бригади до бригади? - А чого ж нi? Звичайно, мiг би. Але де ти скiльки апаратiв та кабеля набереш? - Ого, за це, Маковею, не турбуйся. Хiба мало ваших апаратiв звiльниться пiсля вiйни? А кабеля? Все повернеться на мир! - Але я, напевне, залишусь в армiї. - Звiсно, тобi ще, як мiдному казанковi. Треба ж буде комусь на кордонах стояти. - Якби тiльки жонатому, - засмiявся Маковей. - Пiсля вiйни, мабуть, усi поженяться. - За цим не тужи... Була б голова, а хомут знайде ться, - кинув Хома, вiддаляючись. Незважаючи на пiзнiй час, вiйська продовжували прибувати, йшли люди, рухалась технiка. Попiд лiсом до самого села гуркотiли в пiтьмi мотори. Близькiсть чогось великого, нечуваного збуджувала воїнiв. Мало кому спалося в цю нiч. Висланi полiтвiддiлом потужнi радiомовнi станцiї зупинилися в ногах вiйськ, загадковi, мовчазнi. Просто з поля насувались машини з громiздкими понтонами, ставали поблизу мiнометникiв. Понтонери голосно перегукувались в темрявi, передаючи та приймаючи команди. Хома, лишивши Маковея, не забарився встряти до них iз своїми порадами. А Маковей, полагодивши лiнiю, повертався до свого окопу веселий i задоволений. Мугикав якусь пiсеньку, посмiхався власним вимрiйкам. З голови йому не виходила Ясногорська. Жартома приголубивши хлопця вдень, вона й не догадувалась, який слiд залишила цим у його серцi, яку молоду, невщухаючу бурю викликала. Маковей, звичайно, розумiв, що це був тiльки дiвочий жарт, але надiя на щось серйознiше починала десь жеврiти на днi його збентеженої душi. Жеврiла, грiла, розгоралася. "Адже може статися, - думав Маковей, сидячи вже в себе в окопi, - що вона придивиться до мене уважнiше i я їй сподобаюсь... Не так, як досi подобався, а зовсiм iнакше, по-справжньому... Всякi ж бувають чудеса на свiтi!" Думки його весь час тягнулись до бойових порядкiв полку, до переднього краю, де, освiтлювана ракетами, готова до штурму, лежить пiд вогнем пiхота. Обстрiл не припиняється. Там десь Ясногорська, повзаючи в прибережних росяних шелюгах, перев'язує поранених пiхотинцiв. Хотiв би Маковей опинитись зараз на мiсцi будь-кого з них, бути на самому вiстрi полку, спрямованого на захiд... Хай би Ясногорська, схилившись над ним, перев'язувала йому гарячу рану... "Потерпи, Маковею, потерпи, - лебедiла б вона до нього. - Зараз я накажу тебе вiдправити в медсанбат..." Але вiн на це тiльки погордливо хмикнув би. Як? Перед загальною атакою, перед штурмом пiти кантуватись по тилах? "Дякую, але я нiкуди не пiду звiдси в такий вирiшальний момент. Я лишаюсь тут". Ясногорська, захоплена його мужнiм вчинком, кладе йому руку на плече, усмiхаючись, зазирає, вражена, в очi: "Так ось який ти, Маковею!.. Ти, виходить, герой!" Отодi вiн нарештi вiдкрився б їй. Сказав би все, що думає про неї. Дав би волю своїй нiжностi, своєму коханню. I Ясногорська приголубила б його, як удень. "Маковею, любий, я, виявляється, зовсiм мало знала тебе, вважаючи хлопчиськом. Тепер я про тебе iншої думки. Тепер я тебе кохаю". I рани його загоїлися б одразу, i вiн став би на ноги, вже веселий, здоровий, щасливий. Сказав би: "Загадуй менi, що хочеш, я все для тебе зроблю". Вона б загадала: "Вiзьми мене на руки та неси по бiлому свiту". I вiн взяв би її, легку, мов ластiвку, i нiс би. Вона б ще йому загадувала - зроби те, подолай оте - i вiн все виконував би, все мiг би, все буде йому пiд силу. Здатний був гори зрушити з мiсця. - Ти спиш, Маковею? Чи так, дрiмаєш? Розполохавши Маковеєвi мрiї, стрибає на дно окопу гвардiї лейтенант ЧерНиш. Сам темний, а очi пiд зведеними бровами весело поблискують. - Спиш, кажу? - Нi, це я так... - Цариця полiв подає голос? - Подає. - Як у них там? - Поповнення приймають, всю нiч колотяться. Замполiт з "хазяїном" бойовi порядки перевiряють. - Ну, а ми тим часом давай закуримо по однiй. Всiвшись на днi тiсного окопу, переплутавшись ногами, вони старанно крутять цигарки. Маковей чекає вiд лейтенанта ще одного запитання, найголовнiшого. I пiсля напруженої паузи Черниш таки ставить його, це запитання, навiть не пiдозрiваючи, що зараз на душi в телефонiста. - Мене звiдти нiхто не викликав? Маковей набирає повiтря й урочисто вiдповiдає: - Нiхто! Черниш мовчки, жадiбно тягне цигарку. Тепер Маковеєвi все зрозумiло. Та, власне, хiба ще вдень не видно було, до чого це йдеться. Вигостреним зором, наточеним власною пристрастю, хлопець окмiто-вував найтоншi нюанси поведiнки Ясногорської i Чер-ниша. Ще коли вона стояла на вогневiй i, радiсно щебечучи, ловила в пiдставленi долонi краплистий сонячний дощик, Маковей помiтив, як тривожно перескакував її погляд по людях, шукаючи когось i не знаходячи. Потiм, коли пiдiйшов Черниш, Маковей упевнився, кого вона шукала. Бо одразу, на очах у всiх, за мить вона стала мовби ще кращою, вродливiшою, анiж була. Маковей завважив, як швидше, схвильованiше стали пiдiйматися й опускатися її груди. А коли вони говорили помiж собою про перший грiм та про лiс, що весь спалахнув пiсля дощу зеленим сяйвом, - то Маковеєвi здавалося, що вони розмовляли не про цей грiм, що загоготiв тiльки-но, i не про цей скупаний лiс, що рутою зазеленiвся поблизу, а про iнший грiм i про iнший лiс, ще кращий, нiж цей. Той свiт прекрасного був вiдкритий i доступний тiльки їм двом i нiкому третьому. То вже була таємниця для всiх! А Маковеєвi й самому кортiло побачити все те, що бачили вони, збагнути чарiвнiсть тiєї таємницi, що мiж ними вiдчувалася i в яку вони, весело змовившись, нiкого не впускали. З ревнивою пильнiстю стежив Маковей за Чернишем, який, задумавшись, сидiв навпроти нього. Хлопцевi не терпiлось вiдгадати, за що ж саме обрала й вiдзначила Шура оцю людину, смуглого, худорлявого лейтенанта Черниша, а не когось iншого? Чому вона пiсля Брянського, стiлькох обминувши, стiльком давши вiдсiч, зупинилася саме на ньому? За чорнi брови, за яснi очi? Але ж i Сперанський був як намальований. За вiдвагу? Але ж i Сперанський був хоробрий! Нi, тут щось зовсiм iнше... Мабуть, є в ньому щось таке, чого вона шукала в життi. Щось вiд Брянського! Обранець... З нiжною заздрiстю розглядав Маковей Черниша. Потай ревнував його до Ясногорської, але, навiть ревнуючи, не зичив лейтенантовi нiякого лиха. Любимий командир, вiдзначений Ясногорською, не тiльки не викликав у Маковея неприязнi, а, навпаки, пiсля свого успiху ще бiльше вирiс в очах телефонiста. Бо до тих гiдностей, що їх мав лейтенант ранiше, тепер прилучалася ще одна, особливо приваблива, виняткова. Цiєї нової гiдностi не можна було приховати, вона була видима кожному, бо вiдблиск її лейтенант носив на всьому собi пiсля того золотого дощику i синього грому. Сяючi погляди, якими Шура осипала Черниша на вогневiй, так досi й сяяли на ньому, чаруючи Маковея. "Дивiсь, що я ранiше не помiтив, який вiн справдi особливий, - гарячкував телефонiст, думаючи про свого командира. - Адже вiн найкращий офiцер у нашому батальйонi, зараз менi це ясно. Правда, стрiлецькими ротами командують теж хоробрi, досвiдченi, чудовi люди... Але наш Чернишок - таки найкращий. Коли вже Ясногорська вiддала йому перевагу, то, значить, вiн не такий, як усi iншi. Цiкаво, що ж це таке особливе? - бився Маковей у догадках. - Як його набути? Як його пiдгледiти? Хiба я теж не змiг би мати оте рiдкiсне, оте любе їй?" Вiн дивився на мiцнi лейтенантовi плечi i пробував свої, крадькома поводячи ними: чи такi в нього? Помiчав при свiтлi цигарки гостру борозну на смуглявому лейтенантовiм чолi i сам хмурився, щоб у нього теж з'явилась така борозна. Якби можна було перейняти весь хiд лейтенантових почуттiв i думок, то вiн, звичайно, перейняв би їх. "Я теж матиму все, що їй любе, - похвалився хлопець схвильовано. - Буду справедливим до всiх, чесним, хоробрим, освiченим! Про мене "хазяїн" теж говоритиме, що я невтомно дерзаю, вдосконалююсь, шукаю нових методiв i знаходжу... Тодi пiдiйдемо разом до неї: ми обидва ось якi, ми вирiвнялись - обирай!.." Черниш, затоптавши цигарку, пiдвiвся, став прислухаючись. Маковей заховав свiй погаслий недокурок за манжет пiлотки. Гамiр на передовiй поступово вщухав. Лише зрiдка де-не-де постукували контрольнi кулемети. На вогневiй Блаженки статечно розповiдали комусь про лютневi бої за Гроном. - Може, мене питатимуть, - попередив Черниш Маковея, - то я буду в Сагайдинiм окопi. Тiльки дивись, не заспи. Краще вже спiвай потихеньку. - Добре, я спiватиму. Але всього не переспiваю до ранку. - Завтра доспiваєш... Коли знiмемось вперед. Легко виважившись на руках, Черниш вихопився з окопу. Назустрiч йому з горба спускалися кiлька бiйцiв. розмовляючи помiж собою. Один з них стримано стогнав, весь час благаючи води. - Звiдки? - зупинив Черниш переднього. - З передової. Пораненi. Виявилось, що всi вони з свiжого поповнення, яке прибуло звечора в полк. - Швидко ви... - Окопатись не дав... Як кресонув по всьому берегу. Зараз уже краще - всi окопались. - Хто вас перев'язував? - Та одна дiвчинка, спасибi їй...Намучилась з нами... - А вона... а їй... нiчого? - Нiчого... жива-здорова... Нас оце на весь батальйон тiльки четверо... - Води... ох, води, - стогнав, весь звиваючись, високий боєць, пiдтримуваний товаришами попiд руки. Черниш гукнув своїм вниз: - В кого є вода? На його поклик першими з'явились брати Блаженки, вiдстiбаючи на ходу алюмiнiєвi фляги. Поранений пожвавiшав, потягнувся всiм тiлом до них назустрiч. Денис зубами вiдкрив туго закручену флягу. - Куди поранило? - запитав Черниш. - В живiт... нутро пошкодило... Блаженки очiкувально глянули на лейтенанта. Не можна, мовляв, йому води - загине. - Ведiть! - з несподiваним гнiвом скомандував Черниш легкопораненим, що тримали пiхотинця пiд руки. - Санiтарнi пiдводи внизу, лiворуч! - Та тут уже знайдемо... - Романе, проведiть їх! - Братцi... Один ковток... Згораю... Краплю, братцi, - жалiбно канючив пiхотинець, на ходу обертаючись до Блаженкiв. Але вони вже мiцно загвинтили свої фляги. XXIII Було пiв на шосту. Сонце щойно зiйшло, швидко пiдiймалося над лiсом. Черниш стояв з офiцерами-мiнометниками на горбi перед вогневою i, щоразу поглядаючи вперед, робив у блокнотi якiсь помiтки. Неподалiк вiд офiцерiв стовбичив Хаєцький, розглядав крiзь трофейний бiнокль ворожi позицiї. Чи не вперше за вiйну Хома стояв, не маскуючись, i нiхто вже на нього ^е гримав за це: до артпiдготовки лишалися лiченi хвили. Правду кажучи, Хомi й самому було трохи не-звич.Чо стояти отак, не маскуючись. Немов з'явився на людях голий-голiсiнький, як мама вродила. Спочатку навiть в жижках йому терпло i хотiлося сiсти. Але офiцери стояли, спокiйно випроставшись, i Хома, гей його кату, теж мiг так постояти, хоч ноги його якось самi просились у землю, в окоп. Противник не стрiляв, мабуть, уже економив снаряди. Крiзь бiнокль Хомi виразно було видно ворожий переднiй край, дротянi загорожi, що тягнулись в кiлька рядiв понад берегом, за яким уже мовби починався величезний концтабiр. Вподовж висоти - химернi закрути траншей, вкопанi в землю самоходи, ледве помiтнi доти i блiндажi, обкладенi дерном. Бiля однiєї землянки ще навiть сушилося солдатське шмаття, недбало розстелене на травi. "Ми ось вам насушимо", - подумав Хома, вiшаючи бiнокль на груди. Задоволеним поглядом обвiв позицiї своїх вiйськ. Тепер вiйна вже не здавалась йому, як пiд румунськими дотами, незрозумiлим страховиськом, що в ньому важко було добрати глузду. Бойовi порядки вiйськ зараз сприймалися Хомою як одне нерозривне цiле, побудоване з бiса мудро, i вiн уже сам, як той механiк, мiг збагнути - i на зiр, i на слух - всю цю машинерiю. Принишкнувши в складках мiсцевостi, густо зеленiли фарбованими стволами батареї. На узлiссях, старанно замаскованi, причаїлись важкi танки, вибалком вирихтувались понтони. По той бiк шосе мiж автрiйськими куркульськими бункерами, в яких розташувався штаб полку, стоять напоготовi конi зв'язкiвцiв, стоїть радiомовна станцiя. Повсякчас вона готова передати вiйськам iсторичну звiстку про капiтуляцiю фашизму. Хома почуває винятковiсть моменту. Все це передпiлля, захаращене озброєними валами вiйськ, залите вранiшнiм сонцем, пiдняте зараз над землею, як величезна трибуна з лiсами та яругами, з вогневими позицiями та пiхотинськими ячейками. Пiдняте i виднiє ниньки всiм державам. Нашорошена, грiзна тиша запала навкруги. Лежить у звивистих берегах пiхота, спокiйна, певна себе. Стоять у приярках артилеристи та мiнометники, з тагим виглядом, мовби пройшли вже з боями пiвсвiту i стали оце на останньому рубежi. Тихо так, що чути навiть, як передзвошоються жайворонки, зависнувши високими дзвониками над нейтральною смугою. Слухай, Хомо, дивися, Хомо! Не часто такi- буває в життi. Кожне слово команди, кожна вiдбита годинником секунда назавжди карбується тобi в пам'ятi. Ти вже нiколи не зможеш забути отих вершникiв, що галопом поскакали вiд штабу в рiзнi кiнцi, групу отих танкiстiв, що зупинились на узлiссi навколо свого комбата, який вказує їм бойовi маршрути. Все запам'ятовуй, Хомо, бо це вже iсторiя. Не та iсторiя, що зажовкає десь у книгах, а та, що твориться на твоїх очах, що переходить крiзь твої власнi руки! Ти ж чуєш, як вона близько, як вона дихає поруч, ти маєш змогу заглянути їй у вiчi, най його мамi. Колись ти тiльки через людей чув про те знамените колесо iсторiї, а зараз можеш власноручно помацати його, як мацав допiру колесо уральського танка! Велич наростаючих подiй i усвiдомлення того, що цi неймовiрнi подiї якоюсь мiрою залежать вiд нього безпосередньо, сповнювали Хому новою, не звiданою досi гордiстю. Дивне враження, що вiн, простий собi подоляк, зiйшов на такий високий пункт, де перед ним нiхто ще не бував, не покидало його весь ранок. Коли-бись мiг, то воскресив би всю рiдню до найдальшого колiна! Хай дiди та прадiди глянули б на Хомцю, що в темнiй хатi вродився, а в запiчку зрiс... Хай би впiзнали в ньому того обшарпаного пiдпаска, що за чужим бидлом по чужих стернях спотикався... Е, де ви годнi таке збагнути!.. Стоїть ниньки у всiх на виду, парадує перед народами. В рiзних землях його знає старе й мале. Здалеку впiзнають по гвардiйськiй ходi, по зорянiй пiлотцi! Тиша у вiйськах. Жайворонки над вiйськами. I ось нарештi 6.00. З околицi села з-за Хоминої спини заливисто заграли довгу чергу гвардiйськi мiномети, впиваючись власною музикою. Шугнули навскiс у небо вогнистi ракетнi снаряди. Бадьорий, потужний грiм перекотився вiд обрiю до обрiю. I ще вiн не зник за ясним небосхилом, як уже заговорило все широчезне передпiлля, майнувши до найдальших флангiв червоними язиками спалахiв. Барвiнкова височiнь завiбрувала, забринiла вся невидимими струнами. Тонни гарячого металу, вихопившись iз сотень жерл, навально пошумiли на захiд. Мiномети, ввiренi Чернишевi, приєднались до загального гуркоту, i вiн сам теж ввiмкнувся, мов наелектризований, в ту загальну гарячу силу, що буяла навкруги. Не думав вiдтепер нi про себе, нi про Ясногорську. Шукав поглядом плаваючу в димах цiль, не помiчаючи, окрiм неї, нiкого й нiчого. Його, зрештою, теж не помiчали нi бiйцi, нi офiцери, що стояли внизу по своїх мiсцях. На льоту хапали кинутi ним з горба команди, iснуючи в цi секунди тiльки для його команд: - Вогонь! - Вогонь! - Вогонь! Хома, заливаючись .потом, пиряв разом з пiднощиками важезнi ящики до розпечених мiнометiв. Мимохiдь голосно ганьбив Ягiдку, який ще й досi долонями затуляв вуха, опустивши мiну в ствол. Ягiдка сьогоднi вперше стояв заряджаючим. "Катюшi" безперервно грали лiворуч i праворуч, десятки батарей били одночасно. Гоготiв бог вiйни, заглушаючи собою все. Чахкаючi удари мiнометiв, лункi пострiли сорокап'яток губилися в важкому позiханнi фортечних гармат-велетнiв. Рiзнокалiбернi численнi голоси батарей незабаром з'єдналися в суцiльний залiзний гул. Гул, гул, гул... Бог вiйни наче тiльки зараз оце повнiстю розгортав свої божественнi сили, невтомно стрясаючи територiї двох сусiднiх країн одразу. Через кiлька хвилин понад полками пiшла на захiд авiацiя. Здавалось, що лiтаки iдуть зовсiм беззвучно, нiмими силуетами, виключивши всi свої мотори. Гул ескадрилiй цiлком перекривався гулом наземної артилерiї. Лише громовi вибухи фугасок по той бiк рiчки раз у раз свiдчили, що й на лiтаках б'ються чиїсь напруженi серця в унiсон серцям наземних вiйськ. Пiхота, що лежала по берегах, пiдвелася на весь зрiст, оповита хмарами диму. По рештках зiрваних мостiв, по хитких фермах, що виглядали з води - на той бiк, на той бiк!.. Розвiдники Козакова кинулись вплав. Вогнева буря почала вiдкочуватись, переносилась в нiмецькi тили. Черниша викликали на провiд. Говорив начальник артилерiї. Виявляється, вiн весь час стежив з бойових порядкiв, якi наслiдки дає Чернишiв метод швидкiсної стрiльби, вперше сьогоднi застосованої масово. Зробивши деякi зауваження спецiального характеру, начарт поздоровив Черниша з успiхом бойового експерименту. Тим часом на узлiссях заревли танки i, розметавши зелене гiлля маскування, ринули з усiх кiнцiв до рiчки. Гойдаючись, попливли через поле понтони. Артилерiя поступово замовкла, вогнi вибухiв усе рiдше випорскували з суцiльного бродива диму, що затопив позицiї противника. Стало чути iстеричну клепанину оживаючих ворожих кулеметiв та автоматичних гармат, безсистемно розкиданих по висотах. - Весело зiграно! - гукав розшарiлий Сагайда Чернишевi. - Розкiшної справдi, з усiх артпiдготовок ця, сьогоднiшня, органiзована з таким блиском, була, мабуть, найрадiснiша i якась уже мовби святкова. "Прекрасний, може, заключний акорд наших великих боїв", - думав Черниш i, вiдкинувши спадаючу иа чоло спiтнiлу чуприну, подав команду в'ючитись. Танки, досягнувши в рiзних мiсцях берега, один за одним входили в воду, занурювались дедалi глибше. Сотнi очей пристрасно стежили за цим героїчним переходом танкiв по дну чужої рiчки. - Коли зупиниться хоч на мить - мотори заллє водою! - тривожно пояснював Хома товаришам. Але жоден не зупинився! Пiдiймаючи навколо себе сяйво розбризканих хвиль, машини вже впевнено видиралися на протилежний берег. Башти їхнi, облитi ворожим розплавленим свинцем, стали як срiбнi. XXIV Вiйська вирушали вперед. Все незабаром спустiло: окопи, витирлуванi лiси, численнi стоянки батарей... Хаєцький, сидячи вже в сiдлi, давав останнi вказiвки бессарабцевi йонi, якого залишив на вогневiй у ролi своєрiдного "лiквiдкому". - Гляди-но менi, не забудь виправити в них папера, - повчав Хома їздового. - А все закiнчиш - тодi доганяй нас по указках. Йшлося про порожняк-тару, що лежала горою на вогневiй i яку треба було здати в боєпостачання, виправивши натомiсть вiдповiдального "папера", тобто розписку. В такий бурхливий, майже святковий день, коли наступаючi вiйська вже нестримно подалися вперед, Йонi зовсiм не хотiлося розлучатися з товаришами, зав'язнувши бiля цих порожнiх ящикiв. Подумаєш, скарби... Хто за них спитає? Кому вони потрiбнi в такий шарварок? Не таке вiйна списувала, спише й це... Йона не приховував вiд старшини свого презирства до осоружної тари. - Махнути б на неї рукою, та тiльки й дiла!' Однак Хома непохитно стояв на своєму. Як то - махнути рукою? Як то - вiйна спише? Проти такої безгосподарностi волало все його нутро. Звичайно, в таку пору людям не до порожнiх ящикiв. Може, й справдi нiхто не звернув би уваги на те, що вiн залишив свою тару десь напризволяще, а потiм i зовсiм забулось би, перекололось... Де п'ють, мовляв, там i ллють! Але Хома не хотiв проливати нi краплi. - Кепський то буде старшина, Йоно, коли вiн хоч цвях розбазарить в оцих iноземлях. Дома нам все згодиться. Я кину, та п'ятий, та десятий - ото вже й ешелон маєш! Тисяча вагонiв набереться! Зваж, скiльки сюди лiсу пiшло та скiльки теслярiв працювало, щоб все це нам зготувати. Зваж, нарештi, скiльки "огуркiв" завод знову впакує в оцю тару! - Годi вже пакувати, - демократично заявив бесса-рабець, - вiйна он кiнчається. - О людино! - вигукнув Хома, докiрливо хитаючи головою. - А Японiя? Ти про неї забув? Иона мовчки взявся шпурляти на вiз ящики, зганяючи на них свою злiсть. Автомат бовтався йому на шиї. - Скинь автомат, на час роботи дозволяю, - змилосердився подоляк, всiдаючись зручнiше в сiдлi. Иона не прийняв милосердя. - Хай той скидає, кому вiн важкий. - А тобi - нi? - Менi рiдна зброя нiколи не важка. - Овва! Hу, тодi з тебе люди будуть. Свиснувши канчуком, Хома помчав наздоганяти своїх. Розшукав їх уже за рiкою, серед маси рiзних пiдроздiлiв, якi, перехопившись по тiльки що наведеному понтону, на деякий час змiшалися, злилися в одну величезну, збуджену, шумливу армаду. Розгорнувшись по всьому пiдгiр'ю, вiйська лавами посувались на висоти. Залишений противником укрiплений район шкiрився раз у раз потрiсканим бетоном, зяяв мертвими дiрками амбразур. Сталевi ковпаки дотiв порозлiталися геть, потрiскавшись пiд ударами, як крихкi дзвони. Поруйнованi траншеї, потрощенi блiндажi, безлiч свiжих вирв - все тут ще дихало гарячим шалом недавньої канонади. Хомi пригадались першi бої пiд румунськими дотами i той пишний блакитний ранок, коли вони пiсля великої громовицi сходили за Брянським на вiдвойовану висоту Тодi теж свiт ширшав, просторiшав на очах, як зараз. I така ж розлога тиша панувала навкруги, i такi ж складнi ворожi укрiплення лягали до нiг. Одначе тодi доти залишилися майже цiлими, i їх уже пiсля всього доводилось корчувати з землi вибухiвкою. А тепер вони з першого удару потрiскалися, потрощилися... "Ой, це неспроста, - думав Хаєцький, оглядаючи величезне руй-новище. - Те, чого в Пашканях ще нiякий снаряд не брав, ниньки порепалось, мов той гарбуз. Мiцнiє гвардiйська технiка, а гвардiйцi ще бiльше! Зараз глянеш, тiєї гармати вiд землi не видно, а вона вже "тигра" б'є..." Хома з любов'ю оглянув пiдроздiли, що пiдiймались косогором. Гармати, транспорти, кухнi плуганились помiж пiхотою. Як завжди буває при наступi, кiлькiсть вершникiв швидко зростала. Комбати, ад'ютанти, старшини сiли на коней. Навiть гвардiї майор Воронцов, якого звикли завжди бачити пiшки, на цей раз уже був ка конi. "Значить, дорога передбачається далека", - подумав Хаєцький, глянувши на майора. То був правдивий сигнал! Весь полк знав, що замполiт сiдає на коня лише при далеких гарячих маршах. Черниш вiв роту все вище й вище по переритому воронками схилу мiж густим плетивом роздовбаних траншей. Вiн знав, що незабаром зустрiне десь тут Ясно-горську i що на маршi вони будуть разом - може, день, може, два, може, й три, - йому хотiлося, щоб той марш не кiнчався нiколи... Ноги ступають пругко, тiло наснажене бадьорою силою, веселий гомiн стоїть навкруги. Очi бiйцiв ще палають натхненням бою, настрiй великої окриленостi обiймає вiйська. Все вище i вище... На одному з бетонних укрiплень, що стовбурчиться врiзнобiч залiзним рваним пруттям, стоїть група дiвчат полкової санроти. Серед них- Ясногорська, усмiхнена, сяюча. - Ось твої "самоварники" йдуть, - весело штовхнула Шуру одна з дiвчат, яку Хаєцький свого часу прозвав вертихвiсткою. Вона i зараз вертiлась, мов на голках, поблискуючи великими козачими шпорами, якi були досить-таки недоречнi на її чобiтках. - Дивися, як Черни-шок уже впився в тебе очима. Дивися, вiн червонiє. О, вмерти можна!.. Черниш, наблизившись, подав Ясногорськiй руку, i пона легко сплигнула на землю. - А я вас тут уже з пiвгодини виглядаю, - вiдверто говорила Шура Євгеновi, ступаючи поруч нього. - Скiльки тут сьогоднi народу проходить!.. - Ти знаєш, мене теж це вразило. Таке багатолюддя. Подумати: стiльки було жертв, стiльки втрат, а наближаємось до фiнiшу сильнiшими, нiж стартували. Принаймнi я не пам'ятаю, щоб у нашому "хазяйствi" було коли-небудь бiльше активних штикiв, бiльше вогневої потужностi, анiж зараз. Ворожi трупи, покрученi, пошматованi на мотлох, лежали по всьому узгiр'ю. Ясногорська, щоразу хмурячись, обминала їх. Убитi майже всi лежать головами до заходу, ноги вiдкидавши на схiд. - Тiкали, - визначив Сагайда. - Не втекли. - Цiкаво, хто вони? - задумалась Шура. - Може, серед них лежать саме тi, що зачинали вiйну, що пiд грiм своїх барабанiв виходили в сорок першому крiзь Бранденбурзькi ворота на схiд? Як вони тодi йшли! З загребущими поглядами, з засуканими по лiктi рукавами... Як рiзники. Тепер вони вгамувались, тепер їм уже нiчого не треба. - Ось цей перемелений тип, безперечно, колись вважав себе створеним для панування над народами, - бубонiв Сагайда, недбало переступаючи кривавий клубок в посiченому офiцерському мундирi. - Я думаю, що взагалi, сидячи десь у пухкому крiслi з сигарою в зубах, легко уявити себе господарем свiту. Що тут такого? Взяти й кинути в м'ясорубку мiльйон чи десять мiльйонiв простого народу... Хай гниють в окопах, хай конають в шпиталях, а менi що? Менi тепло, менi затишно, менi подай на тарiлцi свiт! Чим ви гарантованi, що коли-небудь не вирине десь отака потвора та не засяде в президентське крiсло, як засiв свого часу Гiтлер? - Не вийде, - категорично заперечив Черниш. - Народи порозумнiшали. Тепер вони не дозволять обдурити себе. Зiйшли на гребiнь висоти, i свiт виступив iз своїх попереднiх берегiв, розiллявся широким ясним океаном. Черниш пригадав iншi висоти - першу, румунську, де зостався Гай, i другу, трансiльванську, високу, мов грандiозний обелiск... Як би вiн хотiв, щоб усi були тут, кого вiн позалишав на шляху! Не хотiв би вiн нi чинiв, нi орденiв, нi слави, аби тiльки встали тi,далекi й прекраснi, якi назавжди зосталися на шляхах великого походу... Хiба ж не їм належить усе, що зараз оце збувається? Хiба це не їм лягають вдалинi бiлястими килимамичеськi асфальти? Хай iшли б вони поруч, хай були б вони гут... Скликав усiх, а нiхто не приходив. Скiльки це минуло вiдтодi? О, як то було далеко, як то було давни... На висотi просто мiж окопами зупинився вiлiс командира дивiзiї. Стоячи в машинi, генерал щось енергiйно говорив командирам полкiв, якi слухали його, виструнчившись в сiдлах. Самiєв був мiж ними найменший, зате коня мав пiд собою найбiльшого. Генерал, видно, був чимось не зовсiм задоволений. його мовби не торкалася та загальна радiсть, той пiднесений, майже хмiльний настрiй, що панував зараз у вiйськах. Вiн, комдив, нiби й не помiчав того, що противника було щойно зiрвано з його позицiй, що танки, обiгнавши пiхоту, вже рейдують за десятки кiлометрiв попереду, що, зрештою, перемога близько. В такий час i генераловi личило б повеселитися з усiма, пожартувати так, як вiн умiв: не зважаючи на ранги, з демократичним перцем. Але зараз ще, видно, було не час... Генерал стояв у машинi, збуджений, побуряковiлий, i майже роздратовано вiддавав накази командирам полкiв. Дехто, настроївшись перед тим уже на досить благодушний лад, глянувши тепер на генерала, одразу догадувався, що попереду буде ще всього: i труднощiв, i небезпек. Противник, тiкаючи, змушений був кинути чимало своєї технiки та боєприпасiв. По всiй висотi стирчав iз з