емлi перем'ятий, знiвечений метал, здеформована важка зброя. - Буде трофейникам роботи, - перемовлялись бiйцi. - Попозбирають... - Дивiться, зенiтка! - гукав Маковей товаришам, сподiваючись таким нехитрим способом привернути увагу Ясногорської. Шура, ступаючи мiж Сагайдою та Чернишем, обернулась на мить, глянула на Маковея, кивнула йому привiтно. Потiм знову щось жваво заговорила до офiцерiв, крокуючи далi. - Цiла-цiлiсiнька! - не вгавав Маковей, поплескуючи рукою теплу, нагрiту сонцем гармату. Проте Ясно-горська на цей раз навiть не почула його. - Ще, видно, й заряджена! Гармата стояла в круглiй ковбанi-ячейцi, наставивши свiй довжелезний хобот у блакитну височiнь весняного неба. Телефонiст ще щось гукав, але Ясногорська не оберталася. Тодi хлопець, не довго думаючи, припав до механiзму гармати... Пролунав пострiл. Єдиний, самотнiй i тому дивовижно разючий серед цiєї великої тишi. Покотився далеко над полями, перелунюючись в берегах, у лiсах та яругах. Тисячi людей на мить застигли, здивовано слухаючи його. Декому здавалося, що це вже пролунав останнiй пострiл на землi. У синiй високостi розпускалася бiла квiтка вибуху. Певне, ту квiтку було видно найдальший чеським вєскам, що ледве мрiли в садах на заходi. - Що ти робиш? - схаменувшись, накинулись на Маковея командири. - Я хотiв дострелити он туди, - смiючись, показував пустун рукою вгору. - Куди? - До синього... До стратосфери! Зрештою, хлопець i сам не знав, для чого вiн вистрiлив. Може, для неї, для Шури Ясногорської? Чи, може, вiн салютував мировi, що, здалеку наближаючись, вже ледве чутно сурмив назустрiч людям, якi здобували його... XXV Полки, згорнувшись в колони, прудко летiли вперед. Назустрiч їм, крiзь гарячi розiмлiлi поля котилися блискучi асфальти, всуцiль политi свiжою водою. Святково вбранi чехи i чешки невтомно поливали їх з ранку до вечора. Щоб не курилися шляхи, щоб не падала пилюка на висвободителiв. Чистi, красивi села й мiста, потопаючи в молодiй зеленi, викинули над собою червонi радянськi i триколiрнi нацiональнi стяги. Майорiли вони, куди глянеш, як вимпели численних кораблiв у величезнiй гаванi. Весь свiт одразу став незвичайно яскравим i барвистим. Крiзь людський радiсний клекiт невпинно проходили натхненнi вiйська. - Наздар! - видихала визволювана Чехiя єдиними грудьми. - Наздар! Наздар! Наздар!.. - Ать жиє Руда Армада! Трiумфальнi арки виростали назустрiч полкам паче самi собою. Хома Хаєцький пролiтав у тi райдужнi арки одним з перших. Грива його коня вже третiй день була заквiтчана пахучим бузком, i Хомин автомат був теж обплетений квiтами та стрiчками. Обплiтали його бiлi, худенькi руки визволених сестер, чешок i словачок, котрих подоляк навiть не встигав запам'ятати в обличчя. Наступало всеземне свято, якому, здавалось, не буде кiнця. Бiля кожного двору на чисто вимитих лавицях стояли вiдра з холодною водою та хмiльною брагою, а бiля заможнiших дворiв - бiдони з молоком та дiжки з пивом. Радiсний, енергiйний люд не втомлювався припрошувати своїх бажаних незчисленних гостей. На площах малеча хоробро плуталася помiж машинами i кiньми, тягаючи за собою повнi вiдра, навперебiй простягаючи кожному кварту, зачерпнуту вiд душi - по самi вiнця!.. I яке щастя свiтилося в дитячих ясних оченятах, коли боєць, нахилившись з сiдла, брав ту кварту i, посмiхаючись, пив добрими солдатськими ковтками. - Я обпиваюся в цi днi, - хвалився Хома товаришам. - Не можу нiкому вiдмовити, вiд кожного п'ю! Щоразу, частуючись, вiн встигав перекинутись з чехами бодай кiлькома словами. Насамперед цiкавився, чi; давно пройшли тут нiмцi. - Годину тому, пiвгодини тому, - вiдповiдали чехи, темнiючи при самiй згадцi про окупантiв. - Дивно! Дивно менi, братове! Коли ж ви встигли стiльки прапорiв наготувати, та ще й вивiсити? - О пане-товаришу! Прапори в нас готовi ще вiд сорокового року! - дружно признавалися чехи. - Крiзь шiсть лiт ми чекали цього благословенного дня! Ми знали, що ви нас не забули, що ви прийдете i Ческословенско буде! - Вже маєте! - втираючи вуса, говорив Хаєцький з таким виглядом, нiби передавав оце Ческословенско просто в руки своїм спiвбесiдникам. - Тримайте мiцно, бо дорого коштує!.. Чехи присягали йому хором: - Пане-товаришу, будемо, як ви! Хоча полк Самiєва у цьому наступi робив по пiвсотнi й бiльше кiлометрiв на добу - жоден боєць не вiдстав. Всi пiдроздiли були на колесах. Автоматники на веломашинах та мотоциклах неслися вперед при самiй землi. пiдроди, переповненi заквiтчаними пiхотинцям; їжилися в усi боки дулами гвинтiвок. В головi колони мчали кiннота й полкова артилерiя, готовi з першої команди вступити в бiй. Кiлька разiв на добу спалахували короткi, блискавичнi сутички з ворожими заслонами, потiм дорога знову розчищалася, i полк знову згортався крилами своїх бойових батальйонiв, як птах в найпрудкiшiм польотi. Основнi механiзованi сили нiмцiв тiкали на Прагу, iншi, не встигаючи за ними, звертали з магiстральних шляхiв у глухiшi мiсця, розсипалися лугами-берегами, заривалися в скирти сiна, вовками бродили по лiсах, гуртуючись у бандитськi ватаги. Там за ними полювали невтомнi чеськi партизани. Важко було катам уникнути суду в цi днi, коли суддями над ними звелися цiлi народи! Якось опiвднi полк пiдходив до великого чеського мiста, що швидко виростало з-за обрiю лiсом заводських димарiв. Пiсля веселих бiленьких селищ, що раз у раз кокетливо шикувалися вподовж шосе, Хомi було трохи незвично бачити зараз перед собою панораму iндустрiального мiста, наскрiзь прокоптiлого за довгi роки заводською сажею. "Така мала країна, а має такi крепкi заводи! - захоплено думав Хома, проймаючись ще бiльшою повагою до чехiв. - Жилавий народ, як i ми!" Нiмцiв у мiстi вже не було, проте слiди їхнi ще не прочахли: мiськi темнi околицi похмуро зализували себе язиками велетенських пожеж. Горiли заводськi довжелезнi цехи, взялося полум'ям кругле залiзничне депо з проломленим черепом даху. Частина будiвель була зовсiм зрiвняна з землею, перетворена пекельною силою вибуху в суцiльне свiже руйновище. Iншi ж будiвлi, що вцiлiли, порепалися потворними зигзагами через усю стiну, якi утворилися, видно, пiд час бомбардування. Загони чорних мокрих робiтникiв, озброєних брандспойтами, намагались гасити пожежi, але їхнi зусилля не давали майже нiяких наслiдкiв. Все навкруги пашiло полум'ям, дихало густою спекою. "Коли це вони встигли вчинити такий погром?" - гнiвно думав Хаєцький про нiмцiв, наближаючись до бе-гйнованого заводського паркана, скособоченого ударом повiтряної хвилi. Близькi пожарища дихнули йому в обличчя, мов пiвденний суховiй. Не встиг Хома зупинити коня, як його вже оточили iасмальцьованi збудженi робiтники. Вiд них подоляк Цанався, що заводи були розбомбленi лише годину тому i Що погром цей вчинили не нiмцi, а союзницькi "лiтаючi фортецi". То вiд їхнiх авiабомб чорнiють мiж цехами такi вирви. На днi деяких розчахнутих вибухом ям повиступала навiть пiдгрунтова вода, i нею користалися тепер брандспойтники, гасячи пожежi. В першу мить Хома був щиро захоплений такою роботою союзницької авiацiї. "Молодцi! Отак давно б треба!.." Але робiтники незабаром пригасили Хомин захват, розповiвши суть справи. Виявлялося, що американи налетiли на заводи, коли нiмцiв уже тут не було. - Промахнулись, виходить, - пожалкував Хома. - Не розрахували. Робiтники були iншої думки, їх, видно, цей налiт не тiльки не захоплював, а навiть обурював, хоча вони й стримували своє обурення, як могли. Однак Хома чуйно вловив у їхнiх голосах гiркi нотки цього обурення, вловив i нотки кревної скарги, адресованої йому. Робiтники вболiвали за цi пiдприємства, дарма що чимало жил повитягали з них капiталiсти, чимало за своє життя вони тут сажi наковтались ради чиїхось прибуткiв. В розмовi незабаром все з'ясувалось. Один з робiтникiв, простоволосий, кремезний юнак у змокрiлiй вiд поту майцi, поклав свою засмальцьовану, розвинену в роботi руку на Хомине сiдло. Тугi жили понадимались на шиї, синiючи, мов рiки на картi. "Теж двожильний", - мигцем охрестив чеха подоляк, який себе особисто також мав за двожильного. Юнак, як i багато хто з чехiв, досить вiльно говорив по-росiйському. - Правду каже радянський товариш, що тотi пiдприємства з нас жили витягували. Було таке, витягували. Але всiх не витягли, ще й для нас залишилось. - Юнак весело подивився на Хому. - I сажi наковтались доволi, то є правда. Але вiднинi кажемо: достатечнєi Хазяї фiрми, пани акцiонери, повтiкали геть, аби доживати вiку десь по закордонних вiллах. Отже, все це має стати людовим. Все то буде конфiсковано. Все Че-скословенско вiднинг є господар тотим. заводам! "Так, так, - задумався Хома, - виходить, недарма їх оце гасили, обпiкаючись, робiтники, недарма чехи в претензiї до панiв американцiв за їхнi запiзнiлi бомби!" - Вони й на фронтi понад усе ставлять свiй бiзнес, - похмуро вкинув хтось з гурту робiтникiв. Хома не розумiв слова "бiзнес", але й не став розпитувати чехiв, що то за звiр. Краще вiн згодом запитає про це свого замполiта. Бо зараз Хома таки почуван себе досить прикро, вислуховуючи стриманi скарги робiтникiв. Вперше йому, пащекуватому подоляковi, забракло слова для вiдповiдi. Адже вiн, як солдат, хотiв би 'взяти на себе всю вiдповiдальнiсть за вчинки союзних вiйськ, а цiєї вiдповiдальностi йому зараз чомусь не хотiлося брати. Однак i гудити американцiв йому теж не дозволяв свiй гонор чесного союзника. Але саме тут, бiля цих розгромлених палаючих заводiв, Хома вперше серйозно насторожився, намагаючись збагнути не зовсiм зрозумiлi йому дiї "лiтаючих фортець". "То як же з вами бути? - вагався вiн, оглядаючи з коня робiтникiв. - Що вам на все це сказати?" - Ми розберемось, - нарештi пообiцяв вiн, маючи на увазi насамперед себе та Воронцова, i сердито пришпорив коня. ...Хома наздогнав майора Воронцова уже за мiстом, коли полк, прогримiвши крiзь вируючий тисячоголосий гомiн центральних майданiв, сяйнувши серпами пiдкiв крiзь бурю музики та квiтiв, знову згонився в асфальтовану замiську дорогу. Лiси та узвишшя, як живi, розступалися перед полком, а дорога, залита сонцем, сама стелилася-розгорталася в далечiнь. Майор, їдучи узбiччям шосе, читав на ходу листа. Згорбившись у сiдлi, поринувши думками в написане, вiн був мало схожий в цей момент на суворого, офiцiального командира. Прижмуркувато водив очима по рядках, час вiд часу хмурячись або посмiхаючись до написаного. Це була якась зовсiм особлива посмiшка, нiжно-привiтна, майже пестлива, "без агiтацiї", як визначив її Хома. Майоровi, видно, було вже нелегко розбирати дрiбний почерк, i Хома спiвчутливо подумав, що коли б це вiдбувалося десь дома, за столом, то Воронцов, певне, озброївся б надiйними окулярами, перш нiж взятися ла. читання. - Як там поживає ваша дружина, товаришу гвардiї майор? - запитав Хома, поштиво козирнувши. - Бригадир не зобиджає? Дає соломи на хату? - В нас там соломи нема, товаришу Хаєцький, - посмiхнувся Воронцов, дбайливо згортаючи листа. - В нас тайга кругом на сотнi верст... Та це й не вiд дружини, до речi. Син пише. - А-а, син... Це той, що в армiї? - Той... Коля... Найстарший мiй. - На якому вiн зараз? - На Першому Українському. Був пiд Берлiном, а зараз, треба думати, вже в Берлiнi, коли, звичайно-живий, - глухо вимовив майор останнє слово. - Вже ротою танкiв командував... Хаєцькому було якось дивно вiдчувати, що поруч нього їде не просто Герой Радянського Союзу з майорською зiркою в погонi, а що це їде лiтнiй собi чоловiк, батько, який уже має дорослого сина i турбується ним так само, як i решта людей. Бiльше того, як i решта людей, вiн навiть буває беззахисним, вразливим, потребуючим пильної пiдтримки. Хiба не беззахисний вiн зараз, коли доля його сина залежить десь, може, тiльки вiд випадкового влучання чи промаху ворожого артилериста? Чим може вiн зараз вiдбитися вiд хмари тривожних дум, що обступили його? Чим може вiн у цi хвилини допомогти самому собi так, як вiн допомагав кожнiй людинi в полку. - Не турбуйтесь, товаришу гвардiї майор, не дуже переживайте, - соромливо втiшав Хома замполiта. - Все буде в порядку з вашим сином... Броню наших танкiв нелегко взяти. Воронцов їхав деякий час, не реагуючи на Хоминi слова, безпомiчно клiпаючи рудими вiями до сонця. Потiм рвучко обернувся до Хаєцького: - Нелегко, кажете, взяти? Не проб'є, кажете? - жваво, охоче радився вiн, немов зустрiвши несподiвану пiдтримку. - Але, зрештою, це вiрно. Як-не-як, а вони все-таки в машинах, не те що ми, гола пiхота, цариця полiв!.. - Живий, живий буде, товаришу замполiт, - ще рiшучiше запевнив Хома. Воронцов наблизився до нього, притишив голос: - Я, знаєте, теж так вважаю... Адже пiвроку провоював - щасливо, а тут якихось кiлька днiв, та й крапка. Вiн прояснiв, випростався в сiдлi i знову став дивно схожий на того мiцного, зiбраного Воронцова, якого Хома звик повсякденно бачити в полку. Вони саме їхали на горбик, попустивши повiддя, давши спiтнiлим коням волю. Проте копi не хотiли скористатись таким потуранням i поспiшали вперед добровiльно, самi намагаючись швидше здолати крутизну i вибратись на рiвне. Хома навiть крiзь сiдло чув, як туго напинається пiд ним гнучкий кiнський хребет. - Виявляється, товаришу гвардiї майор, що тi заводи розбомбили зовсiм не нiмцi, а пани американцi, - нарештi почав Хома про те, що гризло його всю дорогу. - Налетiли буцiмто в останню годину i трахнули! Як по-вашому, це в них бiзнес чи не бiзнес? Воронцов здивовано глянув на Хому. - Де ви це слово перейняли? - Воно давно при менi, - збрехнув подоляк спокiйно. - Науку за плечима не носити... Тiльки й досi не дуже второпаю, що воно має визначати? Гешефт? - Щось на зразок того, - вiдповiв Воронцов, одразу хмурнiючи. - Всi заокеанськi капiталiсти на ньому тримаються. - Тримаються, то хай собi тримаються, доки не обiрвуться... Але ж, патку мiй, при чому тут чеськi заводи? Хiба вже вони стали комусь кiсткою впоперек горла? - Може, й стали, товаришу Хаєцький... - Як то? - А так от... Уявiть собi, ось кiнчиться вiйна... Очевидно, iмперiалiстичнi хижаки знову вiзьмуться за своє... Знову розгорнеться боротьба мiж суперниками, мiж конкурентами. Тодi й оцi чеськi заводи могли б стати комусь на завадi. Чому ж з ними не розправитись заздалегiдь, саме в отаку гарячку, коли пiд виглядом воєнних дiй мож'на безкарно вчинити справжнiй погром своїм майбутнiм суперникам? Чому не зробити на цьому, як то кажуть, бiзнес? Слова замполiта скерували думки Хаєцького в зовсiм несподiване рiчище. Досi вiн, як i багато його товаришiв, уявляв собi пiслявоєнний свiт з якоюсь туманною невиразнiстю, бачив його майже iлюзорно крiзь золотий серпанок близької перемоги, крiзь квiти й музику, крiзь п'янливу радiсть останнiх днiв. Там мусило б початись життя, зовсiм вiдмiнне вiд попереднього, там загальнолюдське щастя битиме мiльйонами джерел, там святам не буде вичерпу, адже всi люди стануть нарештi справжнiми людьми! Пiсля того, що народи пережили. Що побачили, - не може бути iнакше! I ось раптом Воронцов своєю спокiйною дебелою рукою немовби пiдняв трохи той запаморочливий серпанок, i Хома на мить угледiв за ним, у далекiй глибинi пiслявоєнностi, охоплений тривогами свiт, вирування холодних пристрастей, невгамовної ворожнечi, пiдступних, жорстоких розрахункiв. - Тепер ви второпали, що таке бiзнес? - Так... Второпав. - Але хнюпитися через це не варто. Пан бiзнес молодець проти овець... А проти дружного фронту народiв Ьiн нiчого не вдiє... Мову замполiта обiрвав вiстовий, пiдскакавши галопом з голови колони. Майора термiново викликав командир полку. Хаєцький зостався сам iз своїми думами. З годину їхав замислившись, нiкого не чiпав. Смачно пахнучи, тряслися за своїми пiдроздiлами солдатськi кухнi. Обiд уже давно був готовий, проте роздавати його не було наказу. "Перемлiє все в казанах, - пожалкував мимохiдь Хаєцький, вгадуючи по запаховi, що саме зварено в тiй чи iншiй кухнi. - Либонь, знову не буде зупинки..." - Чого задумався, земляче? - Хтось з нальоту оперiщив ззаду Хоминого коня. - Гони, не давай мочитись! Це Козаков. На змиленому рисаковi, з гранатами i флягою при боцi. - Чув, Хомо? В Празi повстання, народ б'ється на барикадах! Хома насторожився, рука мимохiть лягла на автомат. -- Ти звiдки знаєш? - Знаю! Чехи розповiли ось тут поруч, в лiсництвi... Празька радiостанцiя вже в руках патрiотiв. Весь час передає: Руда Армада, на помоц, Руда Армада, на помоц... Червона Армiє, на помiч, Червона Армiє, на помiч... - То, може, це ми якраз до них спiшимо? - пожвавiшав подоляк. - Бо чомусь замполiта покликали до "хазяїна". I комбатiв теж. Глянь, там уже переходять на гвардiйський алюр! - Видно, почулиi Почули! Козаков рвонувся далi, вигукуючи щодуху знайомим i незнайомим бiйцям: - Прага повстала!.. В Празi барикади!.. На помоц братам! На виручку! Хаєцький з гиком пришпорив коня. Швидше б, швидше! Далека змучена Прага заволала до нього хором живих людських голосiв: "На помоц!" Цей трагiчний клич повсталого мiста враз заступив собою всi Хоминi помисли й iнтереси. Вже вiн нi про що не думав, нiчого не чув, окрiм заклику, зверненого особисто до нього на помоц, Хомо, на помоц! Через поля, через рiки явно чув Хома голос повсталих братiв. Уявлялись вони йому в образi тих невiльникiв, яких вiн недавно врятував з палаючого пакгауза на австрiйськiй станцiї. Наяву бачив далеких пражан, що задихались у вогнi й кровi, i поспiшав, поспiшав... Ошаленiлий, гнiвний Хома гукав на льоту i людям, i коням, i моторам: - Швидше-бо, швидше! Iнакше - хана їм! Як ми не виручим, то не виручить нiхто! Шосе клекотiло щодалi густiше й густiше. Кухнi тряслися з незайманими перемлiлими борщами. Полк помiтно набирав темпу. XXVI Всi були пройнятi думкою про повсталу Прагу. Для Козакова чеська столиця не була просто собi стратегiчним пунктом, важливим воєнним об'єктом чи "вузлом дорiг". Прага для нього насамперед була гордим, нескореним мiстом. Козакову ввижались вулицi в задимлених барикадах, брати повстанцi, що задихаються там, обливаючись кров'ю, жiнки та дiти з кошиками патронiв, як колись у днi Паризької комуни... Товаришi по боротьбi, єдинокровнi брати... Хiба можна було не поспiшати чимдуж їм на виручку, не вчепитися у вiдступаючi нiмецькi хвости, щоб вiдвернути сили ворога вiд Праги, вiдтягти їх на себе? Козаков дивився па все це, як на свою особисту справу, звичайну i природну. Так вiн кинувся б на вулицi боронити дитину вiд скаженого пса чи шубовснув би в рiчку рятувати втопаючого. Коли б Козакова запитали, де кiнчаються його суто службовi, офiцiйнi справи i де починаються особистi, то вiн тiльки здвигнув би на це плечима. В полку для нього вже давно все стало особистим. Однополчани були йому кревною рiднею, зброя - ремеслом, прапор - родинною святинею. Вiн був вухом i оком полку i розумiв це майже буквально. Виходячи в розвiдку, Козаков зрiкався всього, пiдiймався одразу над простим смертним i вже "почував себе богом". Одержане завдання не було для нього тягарем, воно скорiше було йому благословенням i перепусткою в царину бажаних подвигiв. Вiн почував, що веде розвiдку вiд себе, i в той же час не лише вiд себе, а й вiд iменi усього того нового свiту, що висилає його посланцем вперед, пiдтримуючи повсякчас свого вiдчайдушного посланця в усiх його митарствах. Може, через те Козакову все вдавалося, скрiзь його супроводжувала гвардiйська "везучка". Скоряючись дисциплiнi, Козаков, звичайно, викопав би всякий наказ командира, навiть такий, що не припав би йому до серця. Але чи шпорив би вiн тодi так немилосердно свого коня, як зараз, скачучи на Прагу? Хiба рвався б вiн так шалено за ворогом, гримаючись по-яструбиному в сiдлi, витягнувшись усiм корпусом вперед? Не жалiв нi себе, нi коня, нi своїх хлопцiв. Заклик знемагаючої Праги невiдступне дзвенiв йому в вухах, гучною луною летiв над ним всю дорогу. Вночi нiмцi вчинили несподiвано запеклий опiр. На кiлька кiлометрiв по фронту розгорiвся важкий бiй з участю танкiв i самоходiв. Всi полки дивiзiї мусили розгорнутися в бойовi порядки. Офiцери водили пiхоту в кiлькаразовi нiчнi атаки. I Козаков вiв свою лобату братву, що вмiла на бiгу рвати фашистськi пiдметки, вiв, гукаючи в темряву ночi: "Дайош Золоту Прагу!" Лише перед свiтанком противника вдалось-таки зломити, i полки знову, зачохливши теплi стволи гармат, рушили в путь. Самiєвський полк iшов у дивiзiї головним, i Козаков, вилiтаючи на свiтанку iз своїми розвiдниками вперед по дзвiнкiй автострадi, надiявся, що летiтиме по нiй першим. Але, всупереч його сподiванням, виявилось, що автострада уже була освоєна: незадовго перед тим по нiй пронеслися на Прагу "тридцятьчетвiрки". Козакова розбирали пiхотинськi ревнощi, вiн уже виажав себе мало не обозником i незаслужено картав свого коня, який, на жаль, не мiг зараз стати пiд ним "тридцятьчетвiркою". А танкiсти, пожинаючи десь поблизу плоди першостi, гтрiмко йдучи вперед, залишали, наче в докiр розвiдникам, свiжi слiди своєї роботи: потрощену нiмецьку артилерiю, дотлiваючi по кюветах машини, гурти фрiцiв, яких чехи-конвоїри гнали узбiччям автостради. Полоненi брели мовчки, понуро, забовтавшись у росяних травах по пояс. Козаков, ревниво заздрячи танкiстам, був, однак, щиро задоволений з того, що вони так прудко пiшли вперед. - Хоч i вiдбивають наш "хлiб", але ж зате в Прагу встигнуть, - втiшав вiн своїх "вовкiв". - Не дадуть братанам задихнутись! - А може, там уже союзники? - вясловив припу-щеяня наймолодший з розвiдникiв, Славик, якого "хазяїн" ще навiть не величав "вовком", а тiльки "вовченям". - Можуть, звiсно, i вони вдертися, як натиснуть на всi педалi, - погодився в'язистий єфрейтор Павлюга. - Союзникам туди, здається, навiть ближче, нiж нам... Козаков скосив на Павлюгу своїм зеленкуватим оком. - На союзникiв надiйся, а свiй розум май. Ясно? - Ясно. - Алюр три хрести! Перекидаючись на скаку словами, розвiдники водночас уважно оглядали довколишню мiсцевiсть. Спереду їм нiщо не загрожувало, там уже дiяли танки. Небезпека могла вродитися тiльки з флангiв, десь злiва або справа. Туди танкiсти, звичайно, не мали змоги завертати, залишаючи цi простори фронтовим чорноробам - пiхотi. Але й на флангах якоїсь видимої небезпеки не було. Все бiльше свiтало. Тугий вiтерець дмухав розвiдникам лоскiтною свiжiстю в розпаленi обличчя. Бiлi тумани в передчуттi сонця занепокоїлися по низах. Холоднувата далечiнь ще синьо iмлилася, але все навколо вже прозорiшало, окреслювалось, набирало природних рельєфних форм. З кожною хвилиною схiд розростався високим вiнком свiтання. Ось уже далеко праворуч мiж лiсовими масивами на верховинах гiр зажеврiлося голе камiння. Оновленi сонцем верховини одразу мовби наблизились до розвiдникiв. Ось уже далеко й лiворуч, перебiгаючи у хвилястих полях вiд вески до вески, сонце зачервонило макiвки церков, найвищi дерева, пропелери вiтродвигунiв на згiрках. Розкиданi в рiвнинному роздоллi вески та окремi ферми осяйно забiлiли причiлками, радiсно заграли на схiд сонця ясними шибками. А воно, могутнє свiтило, все бiльше виповнювало собою свiт, все дужче шугало свiтляними струмами з-за кряжистих спин розвiдникiв, б'ючи промiнням вгору, б'ючи ним вшир, випереджаючи полки. Розвiдники йшли на галопi, лопутно з променем, по вiхах сонця - вперед, вперед... Зрiдка озираючись, бачили вдалинi полк. Вiн рухався колоною, пiдминаючи пiд себе автостраду, яка, мов на хвилях, то вгиналася, то пiдiймалася мiж невисокими пагорбами та широкими долинами. З вiдстанi весь полк здавався сiрим, однокольоровим: сiрi люди, сiрi конi, сiрi гармати... Ледве помiтне, мов тонка антена, древко прапора весь час погойдувалось над головами вершникiв. Прапор, як завжди на маршi, був у чохлi. З правого боку над автострадою нависали лiси. Спускаючись а далеких гiр синiми оповзами та - ближче - крутими зеленими обвалами, вони згуртовано зупинялись край шляху, мов радячись, чи переступити їм стрiчку автостради та спускатись нижче, в польовi умови, чи вже стояти на мiсцi. Нависали, наскрiзь промитi росою, наскрiзь пропахченi зiллям... Доки колона полку була в розвiдникiв на виду, вони скакали вперед упевнено й безтурботно. Але ось уже минуло з чверть години, як полк, зникнувши з їхнiх очей за поворотом лiсу, досi не з'являвся звiдти, не мигтiв крiзь дерева силуетами своїх перших вершникiв. Козаков мав гостре чуття вiдстанi, i, за його розрахунками, полк, iдучи заданим темпом, уже мусив би обов'язково виринути з-за лiсу, огинаючи вдалинi його зелений пiвострiв. Але на блискучiй вигнутiй дузi автостради було тихо, безлюдно, хоч голий пром'чись. Козаков, насторожено з'їжившись у своєму сiдлi, наказав товаришам пустити коней ступою. В лiсах, уже облитих сонцем, стояла зелена тиша. Вона не подобалась Козакову, йому вчувалося в нiй щось пiдступне. Як на те, нiхто не попадався назустрiч - нi вiйськовi, нi цивiльнi. Далеко злiва вставав на обрiї легкий бiлий дим, горiли якiсь скирти. Прислухавшись, Козаков, виразно почув рiдкi кулеметнi вистуки, що тендiтно долинали звiдтiля. Конi ступали повiльно, розвiдники щораз тривожнiше озиралися назад. - Що за знак? - не втримався першим Славик, тугий i розшарiдий вiд скакання, як бутон. - Чому їх досi не видно? Павлюга пiдвiвся на стременах i, оглянувшись,, констатував факт: - Не видно. - Може, "провалилися", - похмуро мiркував Архангельський, широкоплечий, окоренкуватий "язичник", який здалеку в сiдлi завжди нагадував беркута. - Чи, може, й справдi що-небудь трапилось? Товаришi з недовiрою глянули в зеленi провалля незнайомих лiсiв. Проїхали так з кiлометр до наступного повороту, i тут Козаков нарештi дав команду зупинитись. - Почекаємо, - пояснив вiн, стримуючи нерви. Такi зупинки його завжди дратували. Встали з коней, розминаючи замлiлi ноги. -Даю голову на вiдруб, що з ними нiчого поганого ке трапилось, - запевнив Павка Македон, оптимiст i вродливець, задушевний друг Козакова. - Ви ж знаєте, як моє серце в таких випадках сигналить? Безпомилково! Козаков не раз переконувався, що Павчине серце справдi володiє дивною властивiстю - вгадувати на вiдстанi бiду чи щастя полку. - Ну, коли вже твоє серце сигналить, - махнув рукою Козаков, - то... загорай, братва! Користуючись нагодою, Архангельський одразу побрiв обстежувати пiдбитий поблизу нiмецький броньовик. Павлюга, добувши з кишенi плитку пивних дрiжджiв, взявся пiдгодовувати ними свого скакуна, частуючись заодно i сам тими дрiжджами. Тим часом Козаков i Македон, скинувши пiлотки, розстебнувшись понiкуди, пiшли до найближчого дуба вмиватись. Вмивались вони своїм давнiм розвiдницьким способом: з дерева. Трясли на себе густе, листате гiлля, оббризкувались рясною росою, свiжiючи на виду, борюкаючись i жируючи пiд своїм крислатим зеленим душем. Незабаром до них приєднався i Славик, спокушений такою богатирською купiллю. Македон, стрiпуючи мокрою чорною чуприною, запевняв, що ця росяна купiль, особливо при сходi сонця, дає розвiдниковi силу i здоровий колiр обличчя. Рантом усi насторожились, почувши шалену, безладну пальбу десь позаду, за лiсовим пiвостровом. Не було сумнiву, що ця пальба має якийсь прямий зв'язок iз затримкою полку. - Бiй! - вигукнув Козаков, сiрiючи. - Ви чуєте: бiй! Розвiдники, вiшаючи на груди автомати, стрiмголов кинулися до коней. Як завжди в таких випадках, їм здавалося, що в полку нагло скоїлася якась трагедiя i треба чимдуж спiшити туди. На бiгу Козаков метнув нищiвний погляд на Македона i люто вхопив свого рисака за храп. Вже пiднявши ногу в стремено, Козаков раптом зупинився. Товаришi теж застигли бiля коней. Стрiльба була незвичайна. Вона швидко наростала, з кожною хвилиною наближалася. Такого дивовижного летючого бою розвiдники ще нiколи не чули за всю iсторiю свого полку. Вони звиклiї до заземлених вогневих рубежiв, до просування вперед крок за кроком, вони знали, що навiть переможна пiхотинська атака не може перемiщатися в просторi з такою неймовiрною швидкiстю. Це було щось бiльше за атаку. Тримаючи нашорошених коней за поводи, розвiдники вп'ялися очима в дорогу. Ви в Козакова нервово пересiпувались. Стрiльба наростала все дужче, все лункiше. I ось з-за лiсу вилетiли нарештi дрiбнi силуети перших вершникiв, за ними виткнулася знайома голова колони, i розвiдники разом... ахнули! Полк iшов не той, вiн уже був iнший, оновлений, урочистий, осяяний. Над колоною, розвiваючись в польотi, яскраво пломенiв полковий прапор. Вперше за довгi мiсяцi боїв з полкового знамена було знято чохол. Чому? З якої нагоди? Розвiдники пере-зирнулись, ще нiби не вiрячи своїм очам, ще нiби не довiряючись тiй великiй догадцi, яка пронизала їх водночас. Невже це настала нарештi та довгождана мить? Нiхто не мiг вимовити слова: їм перехопило дух, кожний був зворушений до глибини душi. А полк наближався, а розгорнутий прапор, розвiваючись у повiтрi, сяяв розкiшним вогнем. З краю в край колона на скаку весело палила в небо з тисячi карабiнiв i автоматiв, палила з чого попало, шаленiючи в нестримному радiсному екстазi. Злiтали в повiтря солдатськi пiлотки, майорiли на сонцi бiлi голуби листiвок, пiдхоплюванi вершниками на льоту. Розвiдники в гарячiй нестямi кинулися один одному в обiйми. - Перемога, товаришi! - Перемога! - Перемога! Iз сльозами радостi на очах вони поздоровляли один одного цим найчарiвнiшим i ще не зовсiм звичним словом. Яким безпечним, надiйним, просторим зробився одразу свiт! Вже смерть не загрожує тобi на кожному кроцi, вже ти заворожений вiд ран i калiцтва, вже перед тобою вiдчинилися прекраснi брами в радiсне, свiтле майбутнє. Таке велике сонце ще нiколи не свiтило тобi. Таке первiсно-сине небо ще нiколи не височiло над тобою. Така всеосяжна, всепроникаюча весна ще нiколи не йшла над землею. Кожним своїм стеблом, кожною випростаною гiлкою вона посилає тобi свiй зелений салют. Вкрай переповненi щастям, наелектризованi його хмiльною окриляючою силою, розвiдники знову сiли на коней. - А тепер... куди? - запитав Павлюга Козакова. Конi самi вже повертались назад, iржали до полку. Мов схаменувшись, Козаков шарпнув повiд до себе, знову спрямувавши свого рисака на захiд. Розвiдники пригнулися в сiдлах, мiцнiше натягаючи пiлотки, щоб не збило їх вiтром. - Вперед! - вигукнув Козаков. - На Прагу! Вiн ще не знав, що на свiтанку до Праги уже вступили радянськi танкiсти, зробивши героїчний перехiд з Берлiна на допомогу повсталому мiсту. А полк, видзвонюючи на автострадi, вже спускався в зелену, по вiнця налиту вранiшнiм сонцем долину. Натхненно стрiляв у небо численною зброєю, не цiлячись, не маючи на метi когось вбити. Той i не той, чимось колишнiй i вже чдмось майбутнiй. XXVII - Передайте по колонi, - скомандував Самiєв офiцерам, що їхали за ним, - припинити пальбу, берегти боєприпаси. Коли цей наказ, гасячи на своєму шляху стрiлянину, докотився нарештi до Маковея, хлопець спочатку здивувався. Може, це якесь непорозумiння.? Може, це хтось iз переднiх в гарячцi переплутав наказ? Але товаришi вже ставили зброю на запобiжники, i Маковей зробив те ж саме, одразу повертаючись до реальної дiйсностi. Звiстка про перемогу па деякий час була приголдм-шила хлопця. Йому здавалося, що тепер все пiде по-новому, що вiдтепер люди мусять керуватися в життi якимись зовсiм iншими правилами, нiж досi. Мусять зняти з себе всякi обмеження, забути про все буденне, заговорити один до одного iншою мовою. Адже сьогоднi все навкруги було iншим, неповторним, фантастично прекрасним. Все почалося вранцi при сходi сонця, коли звiтка про перемогу наздогнала на маршi полк, коли схвильований, зблiдлий Самiєв, вихопившись наперед, до знаменщикiв, па льоту скомандував їм: - Прапор з чохла! Поглядом, сповненим щастя й готовностi, Вася Багiров прийняв команду, вправним рухом зiрвав загрубiлий, мов солдатська долоня, чохол, i шовкове багряне полум'я вибухнуло з-пiд нього, пружно залопотiвши на вiтрi. Полк на це вiдповiв загальним салютом. Маковей i стрiляв, i плакав, i смiявся, не чуючи себе, не чуючи iнших. Просто серед дороги почався летючий короткий мiтинг. Бiйцi на ходу вистрибували з сiдел, щось радiсно кричали один одному, мiцно обiймаючись та цiлуючись, гублячи свої вигорiлi на всiх сонцях пiлотки. Маковея теж цiлували, лоскотали вусами якiсь невпiзнаннi щасливi люди, i вiн когось цiлував, когось поздоровляв, збуджений, бентежний, закоханий в усiх i в усе. Якось зовсiм ненароком угледiв крiзь вируючий натовп Черниша i Ясногорську. Вони теж поцiлувалися - довго i мiцно, видно - вперше, видно - до гарячої п'я'н-костi, на людях, при всiх. I нiхто цим не здивувався, i Маковей не скрикнув, бо сьогоднi все було можна, бо все найкраще на свiтi починалося звiдси... Однак пiсля цього Шура чомусь заплакала, затуливши обличчя бiлими руками. А Маковей в пекучiй нестямi повис своєму коневi па шиї, бiля якої не раз грiвся в лютi морози та хуртовини, по-дитячому палко мрiючи про такий ось, як сьогоднi, весняний сонячний ранок... Все сталося, здiйснилося! А Шура стояла, закрившись руками, поцiлована, грiшна i недосяжна, краща нiж будь-коли. Маковей обiйняв коня, як друга, i палко поцiлував його в бархатну теплу шию. Кiнь здивовано косився на нього зверху своїм великим ясним оком. Все кипiло навкруги, переливалося барвами лiсу, блиском зброї, свiтлом людських облич... А майор Воронцов, з дудочкою паперiв у руцi, вже стояв перед бiйцями на гарматному лафетi. Очi його в жмутках золотих зморщок клiпали якусь мить, немов звикаючи до сонця, потiм враз заблищали до гвардiйцiв славними, добрими батькiвськими слiзьми. Пiсля кiлькахвилинного мiтингу полк знову рушив уперед, не зменшуючи темпу маршу, а, навпаки, ще мiцнiше вшпоривши коней, радiсно салютуючи на скаку. Ось саме в цей час розвiдники й почули буйну, летючу, швидко наростаючу стрiлянину. "Припинити стрiльбу, берегти боєприпаси". Ця "хазяїнова" команда, вiйнувши на Маковея бойовим холодком, мовби посгрнула йому тимчасово втрачене чуття реальностi, вивела його з самозабуття, з того, казкового зеленого сновиддя, в якому вiн летiв, посилаючи салют лiсам, лукам, небовi, сонцевi. Маковей нарештi збагнув, що з настанням свята великий наступ не може кiнчитись, вiн мусить продовжуватись, доки на шляху будуть вороги. А вони були. Нiмецько-фашистськi вiйська з групи генерал-фельдмаршала Шернера вiдмовились капiтулювати i поспiшно вiдступали на захiд, їх ще треба було привести до пам'ятi. Це завдання випало на долю армiй 2-го Українського фронту, в складi якого йшов i самiєвський полк. Крiм вищого начальства, маршруту полку нiхто не знав, але всi чомусь думали, що йдуть на Прагу. Може, тому, що серцем кожен був там, з повсталими чеськими патрiотами. Дорогою Маковей щоразу поглядав на Ясногорську. Вона вже їхала в стрiчках та вiнках, що ритмiчно билися iй на грудях. I сама вона вже була як квiтка. Такою вона стала, проїхавши перше мiстечко, яке зустрiлося бiйцям пiсля мiтингу. Мiсцеве населення, бурхливо вiтаючи полк, з особливою нiжнiстю вiтало Ясногорську. Чеськi дiвчата закосичили її, заквiтчали, наче справжню наречену. Дiвчина-воїн, вона самим своїм виглядом захоплювала їх, здавалася їм незвичайною, як з пiснi. Iнодi Маковей соромливо гарцював конем перед Шурою, i вона, бiлолиця, блiднa, мов снiгурочка, задумано посмiхалась йому з-пiд вiнка. Iнодi вiн їхав слiдом за нею, як вiрний її зброєносець, бажаючи i боячись почутiї, про що саме говорила Шура з Черпишем. Але побоювання було безпiдставним: вони розмовляли не про свої особистi стосунки. Головною темою їхнiх розмов була перемога, марш, Прага, чиїсь милозвучнi вiршi. Маковей чув, як Шура схвильовано читала їх напам'ять: I вiчний бiй! Нам спокiй тiльки сниться... Пiдхопивши цi слова, Маковей уже скакав, напiвуючи їх на власний iмпровiзований мотив. А лiси зеленiли напрочуд мирно, а села, пролiтаючи, мигтiли привiтно, а шосе блищало в далечiнь, як сонячна дорога опiвднi на морi. Далекi вигули гармат на флангах вже не в'язалися в уявi з кров'ю та смертю, в їхньому глухому добродушному громi кадровикам уже вчувалися пробнi гули лiтнiх табiрних полiгонiв. Полкове знамено то шугало червоною птицею в тiнявi нетрi зеленого лiсу, то знову виривалось на простори, залитi духмяним сонцем, високо розвiваючись в прозорих польових вiтрах. I навiть тодi, коли знамено зникало за виги1-ном лiсу, всi вiдчували його там, поперед себе. Все було сьогоднi разючо новим, незвичним, небуденним. Вже войовничi гвардiйськi гасла при дорогах зазвучали бiйцям iнакше. Ось наближаються до Маковея двi дошки, iксом прибитi на перехрестi: "Доб'єм фашистського звiра!" Доб'єм... Хтось уже доклав до гасла руку, закресливши перше слово i розмашно надписавши зверху: "Добилиi" Невже добили? Маковей запитливо дивиться на розпаленого Сагайду, що, осадивши свого вороного на перехрестi, затримався на мить перед iксом, як перед незрозумiлим дороговказом. - Невже добили, Маковею? - наздоганяючи телефонiста, вигукує Сагайда. - Невже оце ми з тобою їдемо... в мир? Збивши на потилицю свою чорну кубанку, вiн озирається довкола з таким виглядом, немов щойно опритомнiв. А Маковей наспiвує: - Їдемо, їдемо, їдемо!.. - А клени якi пишнi, Маковею! А дуби! I листя на дубах... I небо над нами синiє... Небо, Маковею, ти бачиш? Чисте, як до вiйни!.. - А он кiрха вдалинi бовванiє... I село випливає з-за обрiю!.. Та яке бiле! Цiкаво, як воно зветься? Хто там живе? - Може, то Грiнава пливе до нас назустрiч, поспiшає з-за обрiю? Поспiшає на велике свято? - Сагайда, широко посмiхаючись, махає в далечiнь рукою: - Швидше, Грiнаво, повний вперед! - Ви ще не забули її, лейтенант? - Її? Довiку не забуду! - Уявляєте, що там робиться сьогоднi? А що в нас дома робиться! А в Будапешти... Єзус-Марiя, що тiльки робиться зараз на бiлому свiтi! Менi хотiлося б скрiзь оце побувати! Скрiзь i водночас! I дома, i тут, i на Дунаї! Всiх би обiйняти, всiх поздоровити! Аж кривдно, що ти... неподiльний. Ви знаєте, я зараз люблю... все! А ви? - Я? - Сагайда рiшучим жестом вiдкинув за вухо свою розпатлану чуприну. Задумався. Все тiло його пашiло на Маковея жаром. - Якби дано було менi владу, Маковею! Сьогоднi я воскресив би всiх наших, всiх, за вiйну полеглих... Якби оце всi нашi встали! Ах, якби вони дожили, Маковею... - А ви самi думали дожити до цього дня, лейтенант? Пам'ятаєте, як вас бронетранспортери оточили в замку? Я вже вас тодi був поховав... - Я тебе, Маковею, теж iнодi ховав, коли побiжиш, бувало, на лiнiю... Взагалi ми з тобою дожили, мабуть, цiлком випадково. Адже на кожного з нас гори металу випущено: давно могло б десь довбонути... Але головне ж не в цьому.... Головне, що настало те, чого ми з тобою прагнули. I настало зовсiм не випадково... Неминуче! - Звiсно, коли б не я, то хтось iнший сидiв би оце в моєму сiдлi. Але ж як хороше! Дивiться, скiльки народу суне!.. Вподовж автостради гомонить барвистий ярмарок. З навколишнiх сiл вузькими польовими дорогами тягнуться i тягнуться до шосе селяни. Босоногi дiти, чепурнi матерi, веселi господарi... Велосипедами, шкапами, волами, пiшки... Спiшать подивитись на сивi гурти полонених, спiшать привiтати ясно-зеленi, мов травень, колони переможцiв. - Гляньте, гвардiї лейтенант: он якийсь чех в окулярах Ягiдку нашого обiймає... По щоках плеще, пригортає, мов рiдного сина... А в Хаєцького мале чешеня в сiдлi... I друге взяв... Гляньте, як смiються та хапають його за вуса... I нiскiльки не бояться! - Може, в цьому i весь секрет, Маковею,