- Сагайда задумався, звiсивши обидвi ноги на правий бiк сiдла. - Може, саме в цьому наша велика сила i наше велике щастя. - В чому? - В тому, що шлях наших армiй не був позначений нi шибеницями, нi концтаборами, нi фабриками смертi... В скiлькох хатах за нас молились! В скiлькох вiкнах нас виглядали! За це, Маковею, варто було гибiти в окопах i вмирати в атаках. Правду кажучи, вiн мав-таки рацiю... - Хто - вiн? - Брянський. Менi здається, що це саме вiн одного разу весною сказав менi десь у бiлому квiтучому садку, йу, нiби в Грiнавi... - У Грiнавi Брянського вже не було. - Не лише, каже, зненависть, а насамперед любоз рухає нашi армiї вперед. Гаряча братерська любов до всiх трудящих людей на землi... Сагайда, розстебнувши комiр, повiльно погладжував п'ятiрнею свої волохатi, спiтнiлi груди. Потiм, нiби щось пригадавши, дiстав з бокової кишенi блокнота, почав його перегортати, весь час посмiхаючись сам собi з добродушною загадковiстю. Раптом, прояснiвши, Сагайда звернувся до Маковея, нiжно беручи з блокнота своїми товстими пальцями щось тендiтне, схоже на фiгурний вензель з синьої, тонкої порцеляни. - Впiзнаєш? Маковей ледве впiзнав: Сагайда обережно тримав у руцi зiсохлий небовий ключ;, весняну посмiшку далекої Грiнави. В передобiдню пору полк зустрiв кiлька машин з написами на бортах: CSR '. Господарi машин - енергiйнi симпатичнi юнаки - виявились учасниками празького повстання. Бiйцi обступили своїх братiв по зброї. - Куди? Звiдки? - На Вратiславу, з Праги! Виявляється, чудовi цi хлопцi везуть звiстку братам на Словаччину, що Злата Прага вже вiльна: сьогоднi Її визволили радянськi танкiсти. - Як це сталося? Сталося це на свiтанку. Озвiрiлi фашисти ще катували багатостраждальну Прагу, розстрiлюючи на майданах її найкращих синiв; ще запущенi фашистами гранати вибухали в пiдвалах Панкрацу, шматуючи беззахисних жiнок, дiтей i старих; ще кулеметнi черги решетили вiкна Людовото дому; ще свiжi пораненi стогнали в пiдземеллях Ратушi; ще озброєнi до зубiв бандити йшли нгi штурм барикад, женучи поперед себе заложникiв; ще все це було, коли в гарячий стрекiт вуличних боїв зненацька ввiрвався могутнiй рокiт радянських моторiв. Суцiльними потоками, на максимальнiй швидкостi, танки влiтали до чеської столицi з пiвнiчного заходу, з боку Берлiна, i з пiвденного сходу, вiд мiста Брно. Нечуваний по темпу, незрiвнянний по героїзму кiлькадобовий марш бронетанкових частин Рибалка, Лелюшенка, Кравченка досяг своєї мети: Прагу було врятовано вiд зруйнування, а мешканцiв її - вiд загибелi. З важких фугасiв, що дрiмали попiд влтавськими мостами та пiд фундаментами мiста, в останню мить було вихоплено запали. Сотнi тисяч фашистiв були замкнутi в залiзне кiльце оточення. - Прага жива, Прага трiумфує! - радiсно повiдомляли чехи. Маковеєвi одразу вiдлягло вiд серця. Вiльна!.. Врятована... Вже вчувався йому святковий гомiн слов'янської столицi, плескiт переможних знамен, музика, i сонце, i квiти на майданах. Промчавшись конем мимо Ясногорської та Черниша, Маковей привiтав i їх щасливою новиною: - Прагу визволено! Танкiсти-рибалкiвцi вступили до неї з пiвночi! Тепер уже, здавалося, можна б не поспiшати. Тепер уже можна б, розсiдлавши коней, пустити їх на пашу, почистити зброю та залити маслом стволи - щедро, надовго. Тепер уже можна б зайнятися й самим собою. Розсупонитись вiд солдатського ремiняччя, поголитись, покупатись, поспiвати на дозвiллi... Ген-ген звабно синiють на луках озера, закликають до себе Маковея. В цей день небо мовби розшарувалося, величезними пластiвцями осiло на землю, засинiло по нiй скрiзь барвiнковими плесами. - Хомо! - гукає телефонiст Хаєцькому, порiвнюючись з ним. - Ти бачиш, якi озера? - Бачу, Маковею: синi! - Пе я вам казав, що в цей день всi рiки на свiтi стануть отакi?! I Дунай, i Морава, i Днiпро, i Волга!.. Еге ж, як льони цвiтуть? Скинути б iз себе все та побризкатися в тих льонах! - Помовч, я тобi кажу! - зненацька гримнув подоляк на хлопця. - Чуєш, команду передають!.. Команда налетiла, вдарила, як грiм серед ясного чеба: - Танки праворуч! Це було 9 травня, опiвднi. XXVIII Полк саме входив по високiй автострадi в широку, розлогу долину. Насип шляху перетинав її впоперек надвоє. Лiворуч вiд насипу долина врiзалась на цiлi кiлометри в лiси, що, обступивши її з обох бокiв, тяглися зеленими ярусами далеко в гори. А праворуч вiд автостради вся долина палала на сонцi червоними маками. Червонi маки!.. Скiльки сягало око, жеврiли й жеврiли вони на луках, нiким не сiянi, але радуючи всiх. Ген-ген за луками, за мигтючими озерами бiлiло якесь село з високою гранчастою баштою костьолу. Здавалось, що вiйна зовсiм обминула цей тихий, мов оранжерея, закуток чеської землi. I ось у цiй великiй оранжереї, виповненiй теплими, легкими пахощами розморених квiтiв i трав, зненацька звалилось на бiйцiв грiзне попередження: - Танки праворуч! Першим пустив його Козаков, пiдлетiвши до командира полку i рапортуючи йому з якимось сердитим, загрозливим виглядом, наче своєму пiдлеглому. Самiєв тут же вiддав офiцерам бойовi накази. Рота автоматникiв, кинувши край шляху свої веломашини та мотоцикли, шугнула в лiс - вона йшла в засаду. Стрiлецькi пiдроздiли батальйонiв, кулеметнi роти та взводи бронебiйникiв також один по одному зникали в лiсi, займаючи бойовi порядки вподовж долини, якою вже десь, глухо погримуючи, рухались до автостради ворожi танки. Решта пiдроздiлiв полку з гарматами й мiнометами, з кiньми й возами, зi всiм складним бойовим господарством ринула з високого насипу праворуч, заповнюючи собою всю буйно розквiтлу, простору долину. Тут вiдбувалось блискавичне перетворення полку з мирного зiмкнуто-маршового в ощетинений, жорстоко-дiловий. Понад автострадою, яка на випадок бою могла правити бiйцям за протитанковий бар'єр, стали артилеристи i мiнометники. Вже з мiнометiв i гармат знято чохли. Вже гарячi гiiщi полетiли в дивiзiю. Вже в цементовiй трубi, прокладенiй попiд шосе, лiкарi розгорнули медпункт. Люди притихли в звичнiй нiмiй напрузi. Чи, може, минеться без бою? Маковей, набивши патронами рiжки, лежав бiля самої бровки асфальту поруч з Хаєцьким та iншими однополчанами. Хома, сопучи, довбав собi на схилi насипу ячейку, схожу на канаву. Маковей стежив за противником. Механiзована ворожа колона, виповзаючи десь з глибини лiсу, рухалася серединою балки просто на Маковея. Вона ще була далеко, гарчала глухо, але той зловiсний гуркiт шматував Маковеевi душу. Неприродно жахливо було чекати вибухiв, зойкiв та чиєїсь кровi в цей день. Моторошно було вiдчути, як смертельна небезпека, наближаючись з кожною миттю, грабує тебе, потворно поглинає великий заклечаний свiт, глитає синяву озер, розливи червоних макiв, руйнує всю красу довгожданого свята... Ще кiлька хвилин тому бiйцi чули золотий, благовiст над землею, чули святковий, обiймаючий материки, гомiн народiв. Хiба все це мусить вщухнути перед отiєю чорною силою, що швидко виплазовує помiж лiсом сюди, на автостраду? Вже простим оком видно - два середнi танки попереду, за ними кiлька бронетранспортерiв, далi - валка чорних критих автомашин. Поки що колона не обiзвалася жодним пострiлом. - Може, то й не нiмцi? - запитав Маковей Хаєць-кого, що вже зручно влiгся в своїй ячейцi. - А хто ж, по-твоєму? - Може, то союзники вийшли нам назустрiч? Бачиш, не стрiляють. - До союзникiв ще - боже мiй... - Чого там - "боже мiй"! Адже в них теж усе механiзовано... Вони можуть за добу перескочити - знаєш скiльки? - Знаю... Вiдколи вже скачуть, та нiяк не доскачуть... - Невже-таки нiмцi? - не хотiв Маковей вiрити власним очам. - Чому ж тодi не стрiляють? Адже їм видно наших коней... Маковей озирнувся. Конi, кинутi пiхотинцями напризволяще, розбрiвшись долиною, спокiйно паслися. Засiдлана гнiда лошиця Ясногорської, пiднявши голову, стиха кудись iржала. А Маковеїв буланий iшов попаски поруч з Сагайдиним, по колiна забродячи в червонi маки. Чернишiв - грiб копитом землю. Маковей вiдшукав поглядом Черниша. Лейтенант, дивлячись у бiк лiсу, стояв навитяжку бiля насипу перед своїми готовими до бою мiнометами. Сива лiкарка санроти про щось питала його, витираючи руки, а вiн крiзь зуби вiдповiдав їй. Можливо, лiкарка питала саме про Ясногорську. Шура разом з Чумаченковою пiхотою була десь у лiсi, по той бiк автостради. - До гибелi їх пре, - зауважив Хаецькнй, пильно стежачи за мовчазним рухом колони. - Буде не менше полку. - Вони, мабуть, надiються, що ми їх не зачепимо, пропустимо без бою, - мiркував телефонiст. - Десь, видно, загаялись, а тепер поспiшають на асфальт. - Асфальти вже не для них. Остались їм тiльки пущi та хащi. - А може, це вони йдуть здаватися? - втiшав себе Маковей, силкуючись розгадати намiри блукаючої ворожої колони. Те, над чим вiн зараз ламав собi голову, командировi полку було зрозумiлим з самого початку. Окинувши поглядом "ковбасу" (як у думцi назвав Самiєв колону), вiн одразу визначив її характер, вогневi засоби, тактичнi можливостi. Досвiдчене око могло помiтити одразу, що ця громiздка, неохайна колона, розтягнувшись на кiлометр чи й бiльше, не являє собою сталу бойову одиницю, а що вона сформувалася наспiх з решток рiзних, десь розгромлених частин. За характером руху колони можна було визначити, що вона вже не вiдчуває на собi твердої руки єдиного командування. Тiльки цим можна було пояснити хаотичнi затори, що виникали раз у раз внаслiдок свавiлля водiїв. Вогневi засоби, якими володiла колона, були, напевне, досить сильнi, можливо, навiть сильнiшi, нiж у самiєвського полку. Але зараз це не могло бути вирiшальним. Зараз дiяли iншi чинники, далеко значнiшi, нiж кiлькiсне спiввiдношення стволiв. I неоднаковий моральний стан особового складу, i неоднаковий рiвень дисциплiнованостi, i навiть лiси, якi, обступаючи балку, обмежували для ворога можливiсть маневру, - все це врахував i передбачив пiдполковник Самiєв. Замаскувавшись з офiцерами на узлiссi, вiн уважно вивчав, всебiчно зважував механiзовану чужу ватагу, що швидко наближалася. Ясно, що вона спiшить вирватись на автостраду, щоб податися до американцiв. Захопленi останнiм часом полоненi вiдверто заявляють, що, тiкаючи до американцiв, есесiвськi головорiзи сподiваються там зустрiти прощення своїх злочинiв. Адже вони не пройшли з вогнем та шибеницями по заокеанських штатах, вони ще тiльки мрiяли там побувати. Всьому на завадi став Сталiнград. Зараз ця "ковбаса" теж, видно, поспiшає вихопитись на велику дорогу, щоб майнути потiм на захiд. Звичайно, може обiйтись i без бою. Якщо колона згодиться капiтулювати, Самiєв прийме капiтуляцiю. Обеззброїть, направить у тил. Чи, може, гiтлерiвцi справдi надiються, що полк Самiєва їх пропустить, не чiпаючи? Тодi вони його, безперечно, теж не зачеплять. Але для командира полку такий варiант був неприйнятний. Честь радянського офiцера не дозволяла йому дати фашистам дорогу, ухилитися вiд небезпеки. Стежачи за колоною, Самiєв чекав сигналу капiтуляцiї. Ось-ось зiв'ється над передньою машиною бiле полотнище... Адже звiдти вже виразно видно, що дорога перехоплена, що вона вже зайнята радянськими вiйськами. Кiлька броньовикiв та пiкапiв, переганяючи колону, мчать балкою. Тупорилi, мов бульдоги, вони гасають попiд самим лiсом, наче обнюхують його. Може, це командування колони їде капiтулювати? Раптом переднiй броньовик з ходу сiконув по узлiссю. До нього приєднались iншi. Танки наводили хоботи гармат прямо на автостраду. Самiєв, пiдскочивши, як на пружинах, енергiйно махнув кулачком офiцерам-артилеристам: давай. Гармати ревнули. Конi, що паслися в долинi, пiдняли голови, нагострили вуха i стали одразу схожими на диких. XXIX По всiй долинi стояв дим. Не оранжерею, не теплицю, а величезну свiжу вирву нагадувала вона тепер. Повiтря нагрiлося, згускло. Обчухрана металом зелена гущавiнь узлiсь помiтно порiдшала. Там, де ще пiвгодини тому рухалася грiзна колона, тепер догорали безладно стирлованi машини. Чорна череда вже оголялася металевими кiстяками, присiдала, тлiла. А в лiсах, на схiд i на захiд вiд балки, ще скрiзь потрiскувала стрiльба. В бiй вступили один по одному пiдроздiли iнших полкiв, що прибували на помiч Самiєву. Як тепер виявлялося, механiзована ворожа колона, яку щойно розгромили самiєвцi, була тiльки передовим загоном пошарпаного есесiвського корпусу, що пробивався лiсами до автостради. Пiсля розгрому свого механiзованого авангарду гiтлерiвцi, кидаючи в панiцi технiку i важке озброєння, магами ринули в лiси. Там вони тепер, збиваючись в окремi групи, розсипаючись дрiбними групами, шукали собi порятунку. Але скрiзь їх уже перестрiвали вогнем гвардiйськi засади. - Всiх на аркан! - скоромовкою джеркав Самiєв, висилаючи свої пiдроздiли наперерiз вiдступаючим. - Щоб не вислизнув жоден! Закинутий аркан стягувався все тугiше. Бiй, розщепившись на кiлька малих боїв, догорав по лiсах окремими трiскучими вогнищами. Черниш залишив бiля мiнометiв самих тiльки навiдникiв, а решту бiйцiв роти повiв на пiдмогу пiхотинцям. Йому хотiлося потрапити в схiдну частину лiсу: там бився Чумаченкiв батальйон, там десь була Шура. Але Самiєв кинув мiнометникiв разом з полковими артилеристами за ротою зв'язку в зовсiм iнший кiнець - в захiдний сектор лiсу. Есесiвцi боронилися вперто, здавалися неохоче. Декотрi, не кидаючи зброї, похапцем нацуплювали на себе в кущах цивiльне, зривали з себе нагороди та вiдзнаки. Протягом години мiнометникам кiлька разiв доводилося пускати в хiд гранати, iти врукопаш. Вже було поранено Йону-бессарабця, Чернишевого ординарця Гафiзова i командира 2-го взводу Маркевича. Незважаючи на втрати, настрiй у бiйцiв був пiднесено войовничий. Хтось пустив ясу, що десь тут серед есесiвських недобиткiв гасають, маскуючись пiд рядових, вiдомi воєннi злочинцi, i Хома нахвалявся власноручно пiймати хоч якого-небудь Геббельса. Але, як на зло, йому попадалися самi лише єфрейтори та обер-єфрейтори. Пiсля короткого жаркого бою мiнометники поверталися з лiсу трiумфаторами. Вони гнали поперед себе вдесятеро бiльше полонених, нiж було в ротi самих бiйцiв. Есесiвцi тюпали в своїй обвислiй, зганьбленiй унiформi, опустивши погляди вниз, тупо скоряючись долi. Спiтнiлi, зарослi, обшарпанi, мов юрмища захлялих лiсових волоцюг. Особливо повезло на цей раз Маковеєвi:йому вдалося захопити живцем генерала, коли той, сопучи в кущах, саме натягував на свою прусську лапу чеський елегантний черевичок. Вiн так i не встиг взутись, чимчикував перед Маковеєм босий, в цивiльних тiсних штанях. Артилеристи жартома пропонували Маковеєвi "шух не глядя": давали йому за генерала двох оберстiв з залiзними хрестами. Маковей уже був зохотився на мiньбу. Але брати Блаженки розраяли хлопця: - Не шухай, Маковею, не мiняйся. Веди свого луципера сам. Подяку матимеш вiд "хазяїна". - Але ж вiн босий, - непокоївся телефонiст. - Черевики не налазять, а чоботи десь зникли, поки я його обшукував. Як у воду впали. Хто взяв? Нiхто не брав. "Хазяїн" може подумати, що це моя робота. - Не турбуйся, Тимофiйовичу, - заспокоїв телефонiста Хаєцький. - В мене теж один босий!.. Кат його зна, де вiн чобiт збувся... - Так у тебе ж єфрейтор! - Це вiн тiльки на вигляд єфрейтор! - пояснив подоляк. - А ти перелицюй його, подивися, що там у нього пiд сподом.., Я певен, що це неабияка трясця!.. Ти бачиш, як вiн нiжно ступає своїми босими по сухому груддю? На пальцях!.. По-моєму, це якии-небудь переодягнений кох, а може, навiть гудерiап. Вiхвiль яр война? - звернувся Хаєцький до "свого" босоногого бранця, що трюхикав у натовпi. Той, озирнувшись, мовчки пiдняв йому чотири розчепiренi пальцi. - Чотири роки! - вигукнув Хома. - О, то ти все пройшов, халамидникуi Попервах воно, либонь, гарно було йти, задерши голову, зажираючи баньками свiт! Направо: "Матко, яйка!", налiво: "Матко, млека!" Звiсно, коли вирушав на нас, то не думав про такий амiнь! Думав, що на слабких натрапив, адже вiйни не хочуть! А розворушив, то й сам не рад. Доводиться босонiж скакати по ко-дючiй чеськiй землi. Скачи, скачи, волоцюго, перемiряєш голими п'ятами свiт, то знатимеш, який вiн широкий! Не влiзе нi в чию пельку! - Що ти їх агiтуєш? - докоряв Хомi Сагайда, крокуючи з Чернишем позад бiйцiв, - Ти ж бачиш, вони ще до пам'ятi не прийшли. - Хiба я агiтую? - заперечив Хаєцький. - Я тiльки тлумачу, яка то є наша правда: не чiпай, бо ради собi не даси. На автострадi вже знов було людно. З усiх кiнцiв лiсу поверталися пiдроздiли, розбурханi, розпаленi, бадьорi. Мовби не з втомливого бою виходили, а тiльки оце збиралися в бiй. Гнали косяками полонених, несли якiсь трофеї; голосно трiумфуючи, волокли по землi фашистськi знамена. Засiдланi конi з налитими кров'ю очима ще схарапуджено металися по долинi, гасали по шосе. Вуздечки в квiтах, гриви в стрiчках... Маковей, внутрiшньо здригнувшись, впiзнав серед них i Шуриного коня. Запалено хропучи, вiн летiв без своєї вершницi вподовж автостради, i сiдло йому, обкрутившись на попругах, сповзло геть униз, бовталося на животi. Передавши генерала Блаженкам i забувши одразу про нього, Маковей кинувся переймати Шуриного коня. Сагайда i Черниш пiдбiгли йому на помiч. Але тремтячий, збаламучений кiнь не дався їм в руки: обпаливши всiх трьох гарячим диханням, вiн проскочив мiж ними i, дзвiнко виклацуючи пiдковами, подався вздовж автостради вперед. Внизу бiля вiадука медсанбатiвськi машини забирали поранених. "Як їх багато! - здригнувся Маковей. - Лежать па дорозi, виходять скривавленi з лiсу... I, здається, бiльшiсть з нашого батальйону! Навiть комбата Чумаченка офiцери ведуть попiд руки. Без кашкета. Вiн зовсiм сивий... А когось несуть в плащ-палатцi... А комусь уже копають край шляху могилу... I Шовкун iде з забинтованою головою... Що ж це таке?" Шовкун, помiтивши мiнометникiв, швидко пiшов їм назустрiч. Наближався, подзенькуючи медалями, забризканими ясною, ще свiжою кров'ю. Маковеєвi стало неви-мовно страшно: очi Шовкуна були повнi слiз. На цьому урвалось останнє здорове враження Маковея. Далi все пiшло йому кошмарною круговертю, пролiз тали в свiдомостi тiльки окремi, хворобливо яскравi уламки навколишнього. Одразу свiт сповнився чадом, як величезна душогубка. На рябiй трофейнiй палатцi автоматники несли Ясногорську. - Вiн їй вистрелив iз-за дерева в спину, коли вона перев'язувала нашого комбата. Двома розривними пiдряд. "Хто вiн? Чому з-за дерева? Чому в спину?" - гарячково думав телефонiст, слухаючи бентежний гомiн довкола себе, кудись поспiшаючи з товаришами, плутаючись у полеглiй мiцнiй травi. Безвiтряна, безповiтряна спека душила його. Незчувся, як опинився в тiсному натовпi i, ступаючи нога в ногу з iншими, мовчки побрiв за палаткою. З кожним кроком провалювався в задушливу трясовину, чадiючи i затерпаючи весь. А перед ним помiж солдатськими пропотiлими спинами ритмiчно пливла пiднята палатка, пропливала в туманну безвiсть крiзь нескiнченний чад, крiзь iржання коней, крiзь команди, що вже лунали десь на узлiссях, нiби нiчого й не сталося. А на палатцi лежить горiлиць якась незнайома Маковеєвi дiвчина. Розпатлана, спокiйна, в порваних вiнках, в зiм'ятих погонах. Не вона! Пливе i пливе, гойдаючись, мов на туманних хвилях... Голова безсило хилиться набiк, а чиясь рука, загорiла, подряпана до кровi, час вiд часу поправляє її. Хто це? Чия це там загорiла рука з розбитим компасом на зап'ястi? Лейтенант Черниш? Простоволосий, згорблений, оперезаний навхрест через усю спину спiтнiлими ременями... Бреде поруч палатки, раз у раз спотикаючись, виставивши назад гострi витертi лiктi, немов штовхає перед собою щось каторжно важке... Нi, це таки вона лежить, розкинувшись втомлено i незручно, у вiнках, якi забула зняти перед боєм!.. Немає вiнкiв, немає цвiту - саме лиш бадилля, обшурхане, прикипiле на грудях кров'ю... Лежить, як жива, неймовiрно бiла, неймовiрно спокiйна. Дивиться на Маковея здивованим, нерухомим, раз назавжди зупиненим поглядом. Ось-ось ворухнуться на-пiврозтуленi вуста, оживуть в тонкiй посмiшцi, а рука потягнеться, щоб пiдвестись... "Пiдведись, посмiхнись, дихни!... На, вiзьми моєї сили, моєї кровi, мого повiтря!" Сльози текли по щоках Маковея. Перейшли автостраду, побрели маками, зупинились на схилi долини край шляху. Яма була вже готова. Бiля неї, покритi палатками, лежали вряд усi загиблi в цьому бою. Ясногорську поклали поруч з ними i теж прикрили палаткою до самих очей. Похоронна команда обчищала сиру землю з лопат, i їх скрегiт пронизав Маковея вогнем. Хлопець мовби тiльки зараз збагнув до кiнця все, що сталося. "Яма! Яма!!!" З жахом вiдсахнувся вiд неї, кинувся геть, вiдбiг з кiльканадцять крокiв, впав обличчям у столочену високу траву. Давши собi волю, захлипав, заридав, ховаючи лице у зеленi столоченi пасма, що були дивовижно схожi на дiвочi розпущенi коси-косички... Навiщо, навiщо це сталося? Навiщо вiн вистрелив їй у спину двома розривними пiдряд? I хто цей вiн i де в i н зараз? Чи впiймали його, чи зяищили? "Маковею, вiзьми мене на руки та неси по бiлому свi-ту!..Пронеси скрiзь, де вже немає воєн, де їх нiколи не буде, де гримить музика волi..." А може, вiн, той, що стрiляв, зараз ще десь бродить лiсами, пiдкрадається потай до золотих мiст, з нена-бистю наслухає радiсний гомiн народiв? "Маковею, зроби ради мене те, зроби ради мене оте". "Встань, то я все зроблю! Живи, то я все зумiю!" "Розшукай того, що стрiляв iз-за дерева! Покарай, засуди його, страть. Тодi я оживу, i прийду до тебе, i скрiзь буду твоєю супутницею..." Маковея пiдняв на ноги трикратний салют, яким полк проводжав у братську могилу Ясногорську та її товаришiв. Вже було сказано прощальне слово, вже люди розбiгалися по своїх мiсцях, виконуючи команди, збираючись знову в дорогу. Он пробiг, розчервонiвшись, Сагайда, он пробiг, нахилившись, Черниш, незграбно тикаючи пiстолетом у кобуру, i щоразу мимо. Край шляху, серед палаючих макiв, зостався свiжий горбик землi з маленьким гранчастим обелiском: п'ятикутна зiрка вiнчала його. Вогка могила ще парувала, дихала з-пiд обелiска тремтливим прозорим маревом. Велике сонце, яке нагрiвало в цей день далеку трансiльванську сопку, грiло своїм щедрим промiнням i цю пiрамiдку свiжої, паркої чорноземлi, вирослу край шляху, на вiдстанi гарматного пострiлу вiд Праги. Станеться так: надвечiр прийдуть на бойовище чехи i чешки з довколишнiх сiл, знайдуть братську могилу загиблих, ретельно обкладуть її червоними маками. Всю нiч стоятимуть над нею в нiмiй присязi з запаленими свiчками в руках. I все, що передумають чеськi дiвчата в цю травневу нiч, вже не забудуть вони нiколи. Квiти на могилi не всохнуть вiд спеки: замiнюванi кимось щодня, вони будуть завжди живi. А ще пiзнiш в iсторiї полку пiд датою 9 травня 1945 року з'явиться лаконiчний запис: "Бiй у долинi Червоних Макiв". Команда шикуватись вивела Маковея з важкого забуття. Вiн одразу згадав, що в нього є автомат, що в нього є кiнь з кличкою Мудрий, що десь на возi лежать його апарати i клубки червоного кабеля. - Де ж Мудрий? Мудрого йому пiдвiв Роман Блаженко. Сам поправив сiдло, сам пiдтяг попругу. Вже коли полк рушив своїм попереднiм звичним ладом, поруч з Маковеєм опинився Черниш. Потемнiлий, зарослий, не молодий уже, як ранiше, а якось одразу наче постарiлий. Весь - мов худе, смагляве, мускулисте пасмо. Мiцно, нiби назавжди, стиснутi губи. Сухий антрацитовий блиск в запалих очах. Голова опущена на груди, плечi гостро пiднятi, наче лежать за ними втомлено складенi крила. З кiлометр їхали мовчки, колiно в колiно. I навiть це суворе мовчання зближувало їх. Потiм якось наче ненароком переглянулись роз'ятреними, скорботними очима. "Маковею, це ти поруч мене?" "Це я, лейтенант". "Ти любив її?...:" "Так". I обом раптом стало зрозумiло, що вiдтепер вони будуть до болю близькi й дорогi один одному, ще ближчi й дорожчi, нiж ранiш, не замiнимi нiким. Всю дорогу їх бачили поруч. В першому ж селi, що його проходив полк пiсля бою, мiнометники впiзнали Шуриного коня. Вiн стояв на майданi серед гучномовцiв, високо пiднявши голову, оточений чехами й чешками. Збруя на ньому вже була в порядку, сiдло - на мiсцi. Радiснi, галасливi, як пташенята, дiти юрмилися довкола коня, навперебiй хапалися за стремена, просили батькiв, щоб посадили в сiдло. Дорослi висаджували їх по черзi. Щохвилини в сiдлi з'являвся, щасливо озираючись навкруги, якийсь новий бiлоголовий вершник або юна хоробр? вершниця. Весь сонячний майдан лящав дитячим дзвiнким щебетанням. XXX Тим часом вiковий бастiон слов'янства на заходi - чеська красуня столиця вирувала радiсiiою повiнню свята. Злата Прага... В цей день вона була справдi золотого. Наче всi попереднi весни, викраденi в неї окупантами, зараз повернулися їй потрiйною своєю дзвiнкiстю, розкiшшю сонця, повноводдям музики. Людськими шумливими рiками затопились празькi сади, вулицi, майдани. Урочисто вишнкувалась проспектами зелена варта каштанiв-почесна варта весни. З краю в край квiтує Вацла'вське намєстє, цей празький Хрещатик... Прапор-и, музика, пiснi... Стоїть на Старомєстському майданi вкарбований у вiки Ян Гус, оглядає сяiй старовинний град. Ще нiколи цей слов'янський град не був таким молодим та сонячним. Ще нiколи гаки-й щасливий гомiн не клекотiв тут вiд краю до краю... Стоять на Карловiм мосту гiгантськi скульптурнi постатi, суворi святi i воїни, дивляться на яскраво прикрашенi набережнi, на спокiйнi води синьої Влтави. В цей день Влтава не тьмариться жодною хмаркою, бо не тьмариться небо над нею. Радiє Мала Страна. Вже не падає тiнь на Злату Улiчку, вузьку та покручену пристань середньовiчних мрiйникiв-алхiмiкiв... Сьогоднi вона стала справдi золотою "е в мрiях, а наяву. Сьогоднi вона вся купається в сонцi, i радiсть бурхає тут такими ж гарячими хвилями, як i на широких празьких майданах, на залитих сонцем проспектах... Стоять на вулицях до самих передмiсть десятки тисяч пражан, ще змарнiлих вiд хронiчного недоїдання, бурхливо сп'янiлих вiд чистого повiтря волi. Хiба не про цей день мрiяли вони но'концтаборах, по вогких пiдземеллях та в похмурих камерах Панкраца? Чудовi магiстралi, очищаючись вiд барикад, витягуються в далеч, бiжать десь за мiсто, мовби до самого сонця. Прага спiває, дзвенить, трiумфує, впиваючись радiстю весни й перемоги. Всi радiостанцiї транслюють радянськi маршi. Крiзь радiсний гомiн овацiй, крiзь невщухаюче на протязi кiлометрiв тисячоголосе "наздар!" проходять танки переможцiв. Оклечанi зеленню, засипанi квiтами, вони пропливають над людським морем, мов величезнi живi клумби. А на танку, в замасленому шоломi, з розгорнутим прапором у руцi, стоїть добродушний русявий хлопчина, усмiхаючись до народiв своєю широкою, впевненою посмiшкою: - Порядок в танкових частинах! Так ось який вiн, боєць армiї-визволительки... Десятилiттями його оббрiхували. Десятилiттями народам свiту говорили про нього неправду. Тепер вiн, почувши заклик знемагаючої Праги, прийшов сюди залiзним маршем, високо випростався на своїй уквiтчанiй машинi, народи можуть нарештi подивитись на нього зблизька. Оповитий сяйвом Сталiнграда, озброєний посланець молодого стомовного свiту, вiн став для них надiйним взiрцем, показавши, як треба захищати свою волю i честь, як треба карати ворогiв людства. Великий справедливець, вiн власними грудьми захистив народи свiту, по яких могутнi розбiйники мали пройтись потоптом. Тепер вiн стоїть на танку, гордо тримаючи в руцi прапор своєї Вiтчизни. Багряна тiнь шовку лягає на юнацьке обличчя, переливається в розумних очах, якi переба-чили всячину, якi ввiбрали в себе пiвсвiту. Танк пролiтає Вацлавським намєстєм, тисячi пiднятих рук рвуться вперед за прапороносцем. Вони волiли б пiдняти його разом з танком i понести, як свою надiю, через усе мiсто. I незабаром станеться саме так: на одному з мiських майданiв вiльнi руки пражан воздвигнуть високий п'єдестал i знесуть на нього цей радянський обстрiляний танк, вилитий з уральської переможної крицi. Злата Прага... Нiколи ще не була вона такою золотою. Поезiя волi, сонячна гроза революцiй вчувалася в її трiумфальному клекотi. У скромний будинок на Губернськiй вулицi, де колись вiдбувалась Празька партiйна конференцiя, в кiмнату, де тридцять три роки тому був великий Ленiн, iшли i йшли делегацiї вiйськових частин; Днiпровськi i Трансiльванськi, Берлiнськi i Будапештськi, Белградськi i Братiславськi полки та дивiзiї посилали сюди своїх представникiв. Густо засмаглi, бувалi воїни в орденах та медалях, з вiнками та прапорами в руках пiдiймалися за провiдниками-чехами на четвертий поверх, на високе КП генiального стратега революцiї. Несли йому великий рапорт, доповiдали йому про виконанi заповiти. Замисленi, притихлi, з пiлотками в руках стояли серед вiнкiв та прапорiв, розглядаючи звiдси найдальшi горизонти iсторiї, бачачи звiдси своє минуле i своє майбутнє. Бо ця скромна тiнява кiмната, вже сповнена музейним урочистим холодком, здавалась їм пiднесеною над свiтом вище палацiв, вище хмарочосiв. За вiкном розкривалась просторiнь вiльного мiста, що пливло в розливах сонця, в майвi знамен. Скрiзь, скрiзь - на балконах будинкiв, на дахах, на баштах - трiпотять вони, торкаючись численними крилами тонкої блакитi небозводу. Триколiрнi чехословацькi, i поруч них, як їхнi старшi брати, - червонi радянськi, з серпом i молотом. Ось вiн, трiумфальний похiд ленiнiзму, втiлений матерiально, видимий i вiдчутний вже всiй планетi! Одною з перших в цей день кiмнату Ленiна вiдвiдала група танкiстiв. В книзi вражень танкiсти залишили свiй короткий запис, який кiнчався рядом пiдписiв на пiвсто-рiнки. Помiж ними стояв i пiдпис гвардiї лейтенанта Миколи Воронцова. Молодий офiцер-танкiст, син замполiта Воронцова, залишаючи з товаришами тут свiй запис, звичайно, не знав, що через кiлька годин його вже прочитають розвiдники самiєвського полку i привезуть майоровi звiстку про сина. Полк вступив до Праги надвечiр. На рисях проходив людними робичими околицями, маючи вже нове бойове завдання, прямуючи далi на захiд. Робiтники ще розбирали останнi барикади, пiдводили поваленi трамваї. Жiнки та дiти з лементом i прокльонами вигонили за мiсто натовпи розхристаних, здичавiлих посадникiв-швабiв. Щоб не смердiло фашистським духом у Золотiй Празi! Щоб не гнiздилась тут осоружна тевтонська агентура... А по дахах та горищах будинкiв дружно гуркотiли робiтничi пiдлiтки в нових кашкетах народної мiлiцiї. Завзято вишукували поодиноких фашистських щурiв, наскрiзь прочiсували рiднi околицi, радiсно гукали звiдти полковi: - Наздар! Бруковиця дзвенить. Летять i летять численнi ряди осяяних сонцем облич, обвiтрених i загорiлих, вигартуваних стужами та спеками. Летять вперше оце побаченi Прагою i вже навiки їй рiднi... Бачить вона у великiй гвардiйськiй колонi i суворо настороженого Васю Багiрова з древком у руках; i збудженого Козакова, який iз своєю братвою вже встиг побувати там, де iншi побувають пiзнiше; i майора Воронцова, що, оглядаючи бiйцiв, мовби запитує самого себе: котрий з них його кревний, котрий йому найрiднi-ший? I кожного обiймає теплим поглядом, i кожним гордиться, i кожного приймає за сина... А поруч нього скаче малий гарячий Самiєв на великiм конi... Далi - грає золотими погонами новий комбат, що заступив Чумаченка... Похитуються в сiдлах Черниш з Маковеєм. Обоє замисленi, обоє грiзно похмурi. За ними плiч-о-плiч рухаються Сагайда i Ягiдка. Далi височiють брати Блаженки, Роман i Денис, як два вилитi бронзовi гiганти. Мчить на своєму баскому жеребчику Хома Хаєцький, рiшуче поводячи вусами, зачудовано оглядаючи Прагу. Суворо гукає на дахи молодiй чеськiй мiлiцiї: - Шукайте по всiх нишпiрках, по всiх димарях!.. Нe давайте звити їм гнiзда! Виводьте їх на майдани та судiть великим судом! Аби знали, яка доля розбiйникiв жде! Аби заказували своїм внукам i правнукам - до десятого колiна!.. Рота за ротою проходить полк, гримить i дзвонить по празькому бруку. Ряди вже заповнено, вже по них не видно, чого коштували полковi плацдарм i долина Червоних Макiв, Альпи i тисяча iнших боїв. Проходить вiн, загамувавши в собi свої великi болi i радощi, несучи в собi непохитнi свої присяги i мрiї. Рядовий i звичайний, схожий на силу-силенну iнших полкiв, що проходять тут у цей день. Монолiтною, зiмкнутою колоною, при розгорнутiм прапорi, обличчям до сонця... Таким пройде вiн через усю Прагу, на льоту карбуючи по стiнах чеської столицi свої славетнi указки. Таким вилетить вiн за мiсто, в золоту iмлу далеких, незнайомих дорiг. Випробуваний всiм. Готовий до всього.