тована. Вiруньку подеколи теж можна бачити в парку в дружинницькому патрулi - записалася пiсля того, як провела на Бхiлаї свого Iвана, грозу паркової хулiганви. Дехто, правда, iронiзував з цього приводу: вдома город неполений, дiти на бабинiй шиї, а вона, пiдтримуючи Iванiв престиж, з порушниками громадського порядку бореться. - Кажуть, Вiронько, ти успiшно отамануєш? - жартує Микола. - Всi патрулi перед тобою на витяжку? - Смiйся, смiйся. А менi не до смiху, коли йдеш, а воно, пацаня яке-небудь, з першої получки причастилося i чiпляється до людей. Воно там i випило, як горобець, а скiльки йому треба пiсля цеху... Блiде, дохле, валяється пiд кущем, хiба ж не заболить душа? Та не я тобi мати! Вчора одне з ремiсничат забралося, жовтороте, на танцмайданчик i давай до дiвчат в'язнути. Ми з Ганною-мотористкою саме нагодились: ану лишень, голубчику, сюди! Одна за одне вухо, друга за друге i - в штаб. А воно ще й дибки стає, лихословить, тiльки в штабi заскиглило: оця, каже, тьотя вухо менi так скрутила, дивiться, аж розпухло... занесiть це в акт! - Справдi, Вiрунько, хiба ти маєш право вiльного громадянина - за вухо? - А хулiганити воно має право? Теж менi захисник! Сам ти чого досi не в патрулях? Спортсмен, статура яка... Для чого ж ото м'язи нарощуєш? - Спортом захоплюватись i п'яниць по парках пiдбирати - речi рiзнi, Вiрунько. - А хто пiдбиратиме? Усе ми, жiнки? А де ж ви, самбiсти? - Я не майстер руковивертання. Може, менi млостить вiд цього? Може, в мене вiдраза? Чи не єдиний з культiв, який чогось вартий у наш час сумнiвiв i невизначеностi, культ здорового античного тiла. На човна та по Днiпру - оце дотепно, оце по-моєму. Зрештою, що на цiй грiшнiй землi залишається людинi, крiм усмiшки неба та ласки сонця? - Усмiшка неба - це гарно. Ти таки в нас поет... - "Днiв моїх золотi бергамоти обшугали, оббили вiтри". Як це тобi? - Теж твоє? - Костя-слiпий склав: i слова, i музика його... Пiд баян виконує. - Анонiмок не пишуть, а хтось i на нього, на Костю, капнув у райраду! Нiбито пiдпiльно постачає Зачiплянку перваком тутешньої марки "сам жене"... Було менi за нього клопоту... Та як вам, кажу, не соромно незрячу людину вистежувати? Може, й стався коли такий грiх, вигнав до свята, а зараз чесно працює, роботу вiд артiлi iнвалiдiв додому бере... Кошики з верболозу робить, ними живе... - Вiрунько, не самими кошиками людина живе... "Днiв моїх золотi бергамоти" - оце дає смак життю! - Микола захоплено стрiпує чубом. - Чари поезiї, чари музики - ось у чому людина явила свою унiкальнiсть, хiба нi? Мистецтво в наш час притягує найшляхетнiших. Мистецтво, Вiрунько, - це, можливо, останнє пристанище свободи!.. - А, всi ви скептики, - вiдмахнулась Вiрунька Iвановою примовкою, яку вона часто повторює влад i невлад. - Багато ти мудракуєш, Миколо... Глянь, яка нiч. Дiвчата божеволiють вiд кохання в такi ночi! Десь за ним, може, сохне яка, а вiн усе язика тренує... Ми з Iваном, коли познайомились, то справдi мовби чари якi найшли на нас, - все життя менi засвiтилось. I люди всi стали гарнiшi, i ферма... Пораєм корiв, а я нi ясел, нi силосу не бачу, все поглядаю на шлях, коли вже тi шефи приїдуть, а з ними той рудий-кучерявий, що в нього щось шалене в очах... Дуже, видно, заскучала Вiрунька за Iваном, коли аж про таке заговорила, про iнтими свої, що їх Микола ранiше нiколи б, мабуть, не почув. Захмелена спогадами, затихає, злiгши на лутку, зголоднiло якось всмiхається своїм грiхам, своїм любощам... Садки стоять безшелеснi, крiзь них Микола час вiд часу дослухається до подвiр'я Ягора Катратого. Гуси там загелготiли. Мабуть, Ягор з Днiпра повернувсь, потривожив своїх пiдлеглих... Вiдтодi, як провели заводчани Катратого на пенсiю, як з оркестром привезли ветерана горнового аж на Веселу, iнший промисел дiд собi знайшов, не мiг склавши руки сидiти. Спершу ходив по "халтурах", парове опалення забудовникам ставив, дахи вкривав трудно добутим шифером, хоч у самого хата ще й досi по-старосвiтському одна-однiсiнька на все селище соломою вшита. I так жив пiдробiтками, аж поки сягнув давно жаданої посади - влаштувався бакенщиком на Днiпрi. Завелися в дiда снастi риболовецькi, завелися знайомства з рибiнспекторами, якi часом навiдуються до старого аж iз мiста змивати з себе грiхи. А нещодавно на дiдовiм подвiр'ї з'явилася нова таємнича особа. Хiба ж Вiруньцi з її чисто жiночою проникливiстю важко догадатись, чого Микола раз у раз нашорошує вухо в той бiк... - Бачив, студенте, яка там у Ягора племiнниця город поливає? Красуня ж! А ви спите! Хоч би коли на танцi дiвчину запросили, скептики нещаснi... Для скептикiв, звiсно, не зосталась непомiченою з'ява за Ягоровим парканом тiєї загадкової особи, що Єлькою зветься. Однак нiкому поки що не вдалося познайомитися з нею. Не раз найцiкавiшi з хлопцiв прошмигували велосипедами бiля дiдового двору, пригальмовуючи та шиї витягаючи через паркан, але виманити на вулицю жоден не спромiгся. Анi усмiшки на смаглявому личку. Сама суворiсть, неприступнiсть. Тiльки деколи незнайомка зиркне покрадьки через паркан, зсупить брови на задивлених велосипедистiв i знову погляд у землю, до шланга, що булькає водою; пiднiме його сердито, так i жди, що струменем межи очi тобi пужне! Найчастiше бачать її спиною до вулицi, бачив не раз i Микола ту постать струнку та ноги мiцнi, до мiдного загорiлi, зарошенi по колiна, в дiдових полуницях, що вiд щедрого її поливання повиростають, мабуть, як гарбузи! Хто вона, та порушниця зачiплянсь-кого спокою, баламутка юнацьких ночей? Нiчого Миколi про неї не вiдомо. I в дiда не вивудиш, мовчить, як скеля. Тiльки й знає Баглай, що звiдти вона, де степи, де будяки по балках, де смага сарматська на обвiтрених лицях горить! - Може, вона теж поетка? - каже навздогад Вiрунька. - Бо як бiжить до ларка за хлiбом, то, мов намахана, людей жахається... Тiльки тодi й вискакує, коли вуличка безлюдна, щоб нi з ким не зустрiтись. Пробiжить, промайне, та все з озирками, наче за нею женуться... Микола пiдводиться з лавки, робить для розминки кiлька вiльних помахiв руками, потiм каже задумливо: - На добранiч тобi, Вiрунько. Вiтаю твоє класичне чекання. Вiтаю в тобi Ярославну, що сумувала колись на валу. --Тобi все жарти. - Нiяких жартiв. Жiнки, по-моєму, перевершують чоловiкiв вiдвагою почуття i його красою... Коли я бачу жiнку в любовi, у святостi чекання, менi хочеться вклонитися їй! I Микола справдi вклонився. I здалося Вiруньцi, що зробив це вiн без тiнi жарту. Цiєї ночi Баглая водило щось по Зачiплянцi, мов сновиду. Дома побував, води качнув, напився, потiм бiля Ягорового паркана маячила його постать, i гуси на нього сердито гелготали, - купами снiгу бiлiють вони проти мiсяця в загорожi пiд сараєм. Коло саги потiм постояв, коло тiєї рiдної саги, де наче ще вчора лящало, барложилось, вихлюпувалось та скракогонiв ганяло його смагляве дитинство. Студент-металург уже, а й зараз ще має звичку бовтатись у сазi, полохати в осоцi карасiв, i щоразу асистентами при ньому всi отi баглайчата, ткаченята, шпаченята, вся ота замурзана зачiплянська гвардiя, що вiддана студентовi безоглядно... Бiля кладовища потiм опинився, з другого боку Ягорового садка, серед забур'янених горбикiв землi, над якими колись темними ночами нiбито вставали фосфоричнi силуети предкiв. Зараз не встають, а колись нiбито вставали, лякали людей. Хто вони були, тi, вставшi? Запорожцi з списами? Першi металурги? I чого вставати їм - тiсно лежати в землi? Чи пiдводило їх бажання подивитись на реальну свою прийдешнiсть? Характерники нiбито мiж ними були, ворожбити, дивовижнi люди. Вiзьме дрiбку рiдної землi пiд шапку - i в похiд, i земля ця дає йому такi чари, що, коли зiйдеться з ворогом вiч-на-вiч, то ворог його не бачить. Чує басурманин, як козак смiється, чує, як кiнь його iрже, а самого козака не видно. Невидимий, мов дух, а смiєтьсяi Занедбано цвинтар, лише Великоднiми святами сходяться сюди старенькi бабусi на поминки... Для них тi, що лежать у землi, не тлiн, не розкладена матерiя, а мовби якийсь пiдземельний шпиталь вiдчуваючих... Цiлi династiї тут поховано металургiв, тих, що списи постачали на Сiч та гакiвницi. Ще й зараз дещо знаходять. Якось викопали на городi в Кiнебаса ковшик крем'яний, мiркували гуртом, що воно таке, для чого. А потiм дотямили: та це ж ковшик метал розливати! Десь тут, видно, козацькi ливарнi були!.. Баглаї - вихiдцi з такого роду. Слiдом за старшим братом Микола ще пiдлiтком пiшов на завод, уперше крiзь синь окулярiв, крiзь вiчко братової печi побачив вируючий, як у надрах сонця, вогонь! Раз побачиш - i нiколи, нiде того не забудеш... А коли вийдеш пiсля змiни iз брами, перше, що постає перед тобою над заводським парком, - чорний Титан Працi з розiрваними ланцюгами в руках, вiдлитий з першого металу революцiї. Нiби герб заводу. Батько твiй з товаришами його вiдливав. Глянеш - i щоразу тенькне тобi щось у душi... Потiм на велосипед - i гайда Широкою додому. Нагнувшись до керма, натискуєш на педалi, чешеш по брукiвцi, авоська з хлiбиною телiпається, десь у кiнцi передмiстя сонця червоний гарбуз котиться в пилюку. Велика вантажiвка поперед тебе мчить з блiдолицими заводськими мадоннами. Сидять пiд брезентовою халабудою в робочому одязi, напрацьованi, неговiркi, стомлено з будки на тебе поглядають. Котрась потiм, видно, смiшне в тобi щось помiтить, кивне подругам на тебе, капловухого фабзайця, i всi дiви з халабуди починають хихикати, i ти їм зуби поскалиш, хiба шкода! Бiля собору звернеш через майдан на свою заповiтну Веселу, i вже ти досяг мети. Вiд закуреної брами заводської до материного порога - оце i вся путь ранньої юностi твоєї. У ремiсничi та ФЗУ Зачiплянка тепер iнших послала, тих у кого ще й вус не пробився, а ти зрiлим студентом стоїш ось перед нiчним, незникаючим видивом собору. Пiд тiнню його минало життя поколiнь. Були, перейшли, тепер ти з'явивсь. I пiсля тебе прийдуть, житимуть на цiй Зачiплянцi люди iншого складу, iнших професiй, кiбернетики якi-небудь, астронавти... Ким ти будеш для них? З яким почуттям тебе спом'януть? Кажуть, що iнстинкт смертi є нiбито визначальним у життi людини. Нiбито все диктує страх перед невiдомiстю, перед тайною зникнення... Та чи так це насправдi? Чи не бiльше мусить лякати живущого те, що проiснувати вiн може марно, безцiльно, пройти дорогу життя людиною-авоською, вiдцвiсти свої весни пустоцвiтом? Так у чому все-таки вiн, "конечний змiст всiєї мудростi земної?" Як бути справжнiм? Як досконалитись? Як маєш повестись, щоб вiдчути себе перед лицем всесвiту справдi вiнцем природи? Ось перед тобою шедевр, поема степового козацького зодчества. Є ритми свої в спорудi собору, є вiльний полiт натхнення, любов висока... Чи створиш ти щось рiвне цьому, щось краще за це? В чому твоя душа увiчнить себе, де вони, поеми твої? Каже Вiрунька, що дiвчата божеволiють в такi ночi вiд кохання... А де ж та, ради якої ти збожеволiв би, зустрiвши її на своєму життєвiм шляху, де та, яку оспiвав би? Вiдомо, що кохання виникло на пiзнiй стадiї розвитку людства, торгом потiм стало, ну, а далi? Розвиватиметься, напевно ж, у бiк прекрасного, а не потворного... Чисте, святе це почуття завжди зостанеться найвищою пiснею i життя, й мистецтва... Мовчить собор. Щоразу перед ним Баглай почуває якийсь дивний смуток i щось навiть тривожне. Собор нiби має в собi щось вiд стихiї, навiває щось таке ж велике, як навiвають на людину степ, або ескадри хмар серед бурi, або окутанi вiчними димами чорнi iндустрiйнi бастiони заводiв. Нiмотна музика собору, музика отих гармонiйно пiднятих у небо бань-куполiв - вона для тебе реально iснує, ти здатен її чути, хоча iншi, здається, до неї глухi. Не злопам'ятна Зачiплянка, та все ж, мабуть, важко забути, чим був колись цей собор, найбiльший, найпишнiший в єпархiї. I праведникiв, i грiшникiв - усiх вiн єднав. Пузатiї попи ставали тут ще пузатiшими, церковнi старости, стриженi пiд горщик, намащенi оливою, бряжчали горами мiдякiв на тарiллi, злодiювали, наживалися на свiчках, шахраї-пiдрядчики одним махом вiдкуповувались тут вiд грiхiв, старцi та старчихи вмирали на папертях, а нещасним калiкам, що звiдусiль тяглися сюди, щоб зцiлитися, добутися чуда, далеко не завжди вдавалось того чуда зазнати... Горiли свiчки, з розмашистих кадил пахощами ладану обдавало людей, сяяли в рушниках iкони, пiвча - аж розлягався собор - переливалася райськими голосами, виспiвуючи людям небесне, вiчне блаженство, а пiсля вiдправ знову їх викидало iз небес у реальний жорстокий свiт хижацтва, здирства, нестаткiв, свiт бельгiйських заводчикiв i "рiдних" мордатих стражникiв, получок i забастовок, пиятик i бiйок до кровi... Але це вiдiйшло, розтануло разом iз ладанними димами, зостався для студента тiльки оцей довершений архiтектурний витвiр, оця симфонiя пластики. Невже знесуть? Вiрунька заспокоює, нема нiбито причин зносити... Та якщо вже взялись за нього, якщо став вiн комусь на завадi, то причину знайдуть... Ох, важко буде встояти йому!.. А нащадки ж прийдуть, спитають колись: ану, якими ви були? Що збудували? Що зруйнували? Чим ваш дух трепетав? II Шаленiють зенiтки, в небi свист i виття, блиск лiтакiв i сонце кудлате, слiпучо-слiпе, як вибух. Сили вiйни зачепилися на переправах; Днiпро кипить, береги здригаються вiд бомбових ударiв. Тужно, кiнецьсвiтньо горять заводи. У садках робiтничих передмiсть звалища боєприпасiв, кугучури снарядних ящикiв, вони теж горять, снаряди вибухають, самi себе вистрiлюють, свистять урiзнобiч. Спека бою важко плаває по садках обчухраних; падає сажа. Чадiє все. I серед цього пекла, в учадiлому, розчахнутому свiтi, в окопчику серед соняшникiв золоточолих раптом запищало. Солдат саме пробiгав побiля окопчика - лице заюшене кровлю, i рука його перебита бовтається, теж уся у свiжiй кровi... Все ж вiн, оглушений боєм, палаючий кров'ю, почув той писк i зупинився над окопом, над породiллею. I дитя її новонароджене, тiльки оченята розклiпивши, в подивi безтямностi вперше побачило цей свiт, побачило його в суцiльнiм кривавищi: заюшене солдатське лице, нависнувши над окопом, горiло кров'ю, й розпливалося все небо, все в небi кипiло червоним, курилось у димах, i сонце було в ореолi кровi. Таким було перше враження новонародженого, першi карби, що ляжуть десь у надрах його пiдсвiдомостi. - Скажiть там, гукнiть кого-небудь... - долинуло з окопу змучене, материнське. Боєць стояв ошелешений, забувши, що й сам вiн стiкає кров'ю, не вкладалось, видно, йому в головi, що серед усього цього хаосу нищення можна народитись, здавалося, що тут можна було тiльки вмерти. Було неймовiрнiстю, що наперекiр цьому несамовитому шаловi смертi раптом з'являється iз надр небуття, вдирається в цi вибухи, гуркоти й чади маленький пагiнчик життя. Дивом див було, що те пискляве, рожеве, безпомiчне - то i є людина. Мале закричало ще дужче, мовби вражене грiзним палаючим вибухом всесвiту, тим криком немовляти з окопу мовби сама земля бунтувалася проти цього кiнецьсвiтнього хаосу з слiпим, моторошним, на скалки розбризканим сонцем. Був свiт - стала безодня руїни й нежиття. Димилися вирви, виритi смердючими бомбами. Валялося свiже гiлля, обсiчене з листям, з плодами. Пiдпаленi снаряди самi вистрiлювались край садка, i чути було, як iз шелестом падають гiльзи по городах, кладовищу. - Гукнiть же, гукнiть кого-небудь! Схаменувшись, солдат позадкував вiд окопчика, шурхнув у соняшники, - услiд йому вони якусь хвилю ще похитували золотими лобами. Кривавий, жеврiючий день був, слiпучий полудень. Про що думала мати? Може, плакала? Може, почуття винуватостi душило її: нащо народила? Нащо в таке содомище пускає життя? Хотiла б, у свiт квiтiв щоб вiн явився, у свiт запахущий, трояндовий, а свiт, куди воно вдерлося, її мале, зустрiчає його смородом, вибухами, шаленiнням смертi... Мабуть, це недобра прикмета, що дитя в окопi народжене? I що перша людина, яку побачило немовля, постала у кровi (нiщо, нiщо так не паленiє, як ополуднi людська кров!). А боєць все ж не забув там, видно, погукати. Бо Шпачиха, - це була вона, найгаласливiша на всю Зачiплянку осоiба, яка в цi днi тiльки й торочила всiм про свою полохливiсть, ойкала та зойкала при кожному гуркотi, - тепер, накульгуючи, пригинцем бiгла через огороди серед снарядного свисту, розчавленi помiдори чвiркали їй з-пiд босих нiг, чорнi бабинi пiдошви обпiкалися на розкиданих всюди гарячих гiльзах (розказуватиме пiзнiше, що, наступаючи на них, вона аж пiдскакувала...). Прибiгла i заходилась коло породiллi. - Парубок! - вигукнула, радуючись. - Готуй крижмо, та з тонесенького полотна!. Колись, як виросте, може, вiн цiй Шпачисi хоч чарку пiднесе. За те, що бабувала. Що пуп зав'язала серед такого страхiття!.. Так з'явився на свiт ще один Баглай, нащадок металургiв. Оцей самий, що тепер на баглаївському родинному лiжку не вмiщається. Пiд мiкроскопом недавно показував матерi пилюжинку, невидиму простим оком пилюжинку заводських димiв. Глянула мати: ой леле! Каменюка, брила! - В нiй менше двох мiкронiв, - посмiхнувся син. - Таких пилинок безлiч, разом вони - хмара... Оцим дихаємо, мамо, таке вдихаємо... Жити серед розкiшної природи, на березi однiєї з найкрасивiших рiчок планети i все життя дихати рудним пилом та газом... це нормально, мамо? Легенями фiльтрувати - нормально? - Нормально буде, як повiтря очистите, щоб стало таке, як було. - От-от, саме цього, мамо, й прагнуть кращi уми Зачiплянки... Здружився Микола з Олексою-механiком, захоплюють на цiлий день материн стiл, розкладають креслення та все щось метикують... - Будуть, мамо, уловлювачi. Такi фiльтри поставимо, що й молекула не проскочить. - Бо знаєте, як тепер наше мiсто називають? - докидає Олекса, що рано облисiв, - вiн хоч i не набагато старший за Миколу, а череп, мов колiно. - Вчора в автобусi почув: мiсто молодостi й смiху... Молодостi, тому що до старостi дожити в таких димах - це проблема... - А смiху? - Бо всi горожани смiються, коли вiтер вiд заводiв на Зачiплянку подме. Коли ж, навпаки, димами на мiсто вiйне, тодi черга Зачiплянцi смiятись... Спить студент, довгов'язий смаглявець з чорними бровами, усмiшка блукає на вишнево-пришерхлих губах. Сниться, може, йому котрась iз тих, що на спартакiадах iз стрiчками та з обручами вигинаються, - вiн i сам готується до спартакiади. Чи, може, увi снi бачить мiсто своє без сажi, без хмаровища рудих заводських димiв, що, мабуть, повернуть сьогоднi на Зачiплянку, окутають її, - он уже "лисячi хвости" азотно-тукового розпушують в цей бiк... А крiзь виноградне листя веранди сонце сходить росяно, червоно. Мати, готуючи снiданок, мимоволi задивилась на ранкове свiтило: нiчого кращого в свiтi за схiд сонця! Даровано людинi, щоб дивилась, а, мабуть, не надивишся й до останнього подиху... Сина будити мати не зважується, пiзно лiг, хай ще поспить, одначе будильник виявився рiшучiшим за матiр, загаркотiв зненацька так, що Микола схопився спрожогу, як опечений. "Доброго ранку, мамо!" - гукнув матерi весело, вскочив мерщiй у свiй спортивний темно-синiй трикотаж i гайнув iз хати: перед тим як засiсти за ватмани та рейсфедери, вiн мусить ще пробiгтися для зарядки, обкружляти кiлька разiв довкола озеречка, вiн робить це за будь-якої погоди. Бiгти Миколi до саги мимо Ягорової хати, мимо солом'яної дiдової фортецi. Чудом збереглася тут ця старосвiтчина мiж шиферами, мiж шлаковими будинками зачiплянцiв. Як залишок iншої епохи сприймається цей насуплений стрiхою, з пожолобленими стiнами, з глиняною призьбою, нiби ще запорозьких часiв зимiвник. Невiдомо, коли хата востаннє i вкривалася, солома вляглася, спресована часом у монолiтну масу, позеленену де-не-де мохом, увiнчану по гребеню мiцними гузирями очеретяних снопiв. Хата допотопна, вiкна покосились, а вiконницi, проте, новiсiнькi, голубi, так само й паркан вiд вулицi голубий, з червоними вкраплинами-вiзерунками. Пiсля смертi Ягорихи нiхто цiєї хати не чепурив, стояла дощами оббита, бо хоч Катратий нiякого дiла не цурався, однак вважав, що братися йому за щiтку й самому бiлити хату незручно, жiноча це, мовляв, робота. I ось за скiльки часу вперше цими днями повеселiшала хата - свiжопобiлена стоїть, i хлiвчик до половини побiлений, вiдро з глиною i щiтку залишено бiля "козлiв", а самої бiлильницi не видно. Нi дiда, нi бiлильницi, лише моторчик "Кама" бiля колодязя гуркоче, вода з шланга булькає - сама собi поливає полуницi. Де ж та, що вчора поливала? Кiнець садиби в Ягора ще збереглась левада, там сiна копичка, очерету кущ i жита смужка, про яке вiн каже "житечко". Нiкого, одначе, й там, нiде не майне дiвоча постать. А може, й зовсiм уже попрощалася з Катратим його молода родичка? Погостювала, побiлила хату та й знову подалася туди, звiдки з'явилась, i може статися, що нiколи ти бiльше її й не зустрiнеш, не вiднайдеш нiде оту дивну сумовиту задуму зеленавих очей. Вiдчув, як одразу падає настрiй. Не загледiв смаглявки в дворi, i вже смуток тебе облягає, - нi, так не годиться, юначе-бурлаче. Згадай, скiльки сам радив друзям - не пiддаватися настроям. Та й взагалi - якi в тебе пiдстави для претензiй? Побачення вона тобi призначила, чи що? Може, дiвчина в iншого до нестями закохана, в якого-небудь тракториста або серцеїда завклубу, а ти для неї величина безконечно мала... Так, але чому ж тодi в душi застряла? Оця таїна першого зацiкавлення, першого збурення почуттiв - як вона зароджується? Чому не якийсь iнший, а саме цей тип людини привабив, запав тобi в душу? На сазi мiж осокою наче пеньок здоровенний темнiє: то Ягор Катратий сидить у човнi, терпляче вичiкує своїх окунцiв та карасiв. Навеснi пiд час розливу, коли днiпровська вода помiж кучугурами добиралася аж сюди, до самої саги, Катратий рiвчачки струмочкам прокопував, травичку зелену пригортав, заманюючи весняну воду та рибу в сагу. "Ну-бо, iдiть, iдiть, щучки й коропи", - примовляв. А воно як пiшло - в одну нiч вода аж пiд вiкнами стала в Ягора. Смiялася тодi Зачiплянка: "Ну, накликали, дядьку Ягоре, коропiв? У самi вiкна заглядають?" Вiдмовчувався на жарти. I зараз мовчки ловить те, що не ловиться. На плечах жилетка якась зашмульгана, червону латху видно на спинi, голова старого геть сховалась пiд повстяним розтовченим капелюхом з отих бувальцiв-капелюхiв, що їх доношують, вийшовши на пенсiю, заводськi горновi. Заломи на такому капелюсi крило бравiше, ввiткни зверху пiр'їну, i мiг би ним вимахувати який-небудь середньовiчний кабальєро, церемонно вiтаючи десь на вулицях Верони або Сарагоси своїх середньовiчних дам... Не видно обличчя з-пiд капелюха, звисає з-пiд нього тiльки великий, картоплиною, Ягорiв нiс, червоний, аж синiй. Старий сердиться, коли натякають, вiд чого те посинiння: не вiд чарки посинiв, а вiд полум'я печi! Хто ж має сумнiв - стань на горно, вiк постiй, тодi переконаєшся, вiд чого носи в горнових синiють... Коли не клює, дiда краще не чiпай, пробiгай мимо нього так, нiби й не помiчаєш. Для балачок iз Катратим вибирай зручнiший час, коли вiн не буде поглинутий оцим своїм ловецьким заняттям, котре великих, правда, втiх йому не вiщує, бо карасi тут грамотнi, знають, як їм повестись. А щоб розворушити Ягора на розмову, на дискусiю, треба особливої атмосфери, буває це найчастiше пiсля чарки, отодi вам, теперiшнiм, старий розповiсть, що означало бути металургом в його часи, яку треба було мiць мати в хребтi, щоб з-помiж тих, якi сотнями валяються на бiржi працi саме тебе вiдiбрали на завод у гвардiю каталiв. Бути каталем не кожному випадало, тiльки першi кремезняки туди потрапляли... Кiлька рокiв ганяєш вагонетку, i аж пiсля того вiзьмуть тебе на горно, тобто до печi, до святої святих. Зараз ви йдете на завод, наче в кiно, iди собi навiть у краватцi, бо кожному з вас там шухлядки до послуг (одна для чистого, друга для брудного), пiсля роботи стаєш пiд душ, освiжився, перевдягнувся. А ми тодi вмивались як? Iз канави пiд домною! Як ужаришся, пiд фурми голову пiдставиш, обiллєшся i, мокрий весь, знов до роботи... Людно було тодi на домнах, бо все вручну, по-дiдiвському. Льотка якщо зачавуниться, то бiда! Шiсть чоловiк беремось i "бараном" таранимо, б'ємо, довбем, аж iскри з очей сиплються, доки лом стальний заганяємо, щоб льотку проломити. Бо ж лабораторiями нас не балували... Це тепер голос лаборантки на робочому мiсцi в себе почуєш, вона тобi по селектору з лабораторiї передасть, що ти там зварив... Декотрi пробують ще й улещувати лаборанток, дай, мовляв, той аналiз, що треба, а вона йому: нi! Одержуй, що є! Душею кривити не стану... Тепер ти, поки останнiй кiвш набереш, з першого вже аналiз маєш, а тодi все на око, на око. Зате ж очi були! Тiльки гляну - по скалках, по вiдтiнках, по чомусь невловимому скажу тобi з точнiстю до тисячних доль! Майстри були, секрети свої знали. Iзот Лобода, було, сокиру як зробить - нiчим її не пощербиш, бритву треба - вiн тобi й бритву утне, кращу, нiж золлiнгенiвська... Спитаєш його - як, а вiн тiльки усмiшкою вус торкне: гартував її, каже, в кислому молоцi, а наводив цибулею... А ви? - пошле Ягор на молодих свою примружену зневагу. - Де ваша мудрiстьi Нашi печi хай курiли, але ж по-Божому, а пiсля нашого кисневого дуття вдвiчi бiльше кушпелити стали. Дим отой, червоний, залiзний, - то ж ваш? I коксохiмiвський смердючий... I азотно-туковий, що й листя на деревах вiд нього жовтiє... Вашi це все, вашi вдосконалення, так само, як i води з кислотами, що вiд них риба в Днiпрi одразу пузом догори... По двадцять та по тридцять тисяч вiдвалюють, а що з того? Кому той штраф дошкуляє? З одної державної кишенi вийняв, у другу поклав... Димiв бiльшає, Днiпро брудните, вiд гуркоту машин глухнете!.. Правда, дбаючи про людину, заводськi гудки вiдмiнили. А я вас питаю: навiщо? Може, менi без гудка сумно? Гудок - то ж була пiсня заводська!.. Оббiгши тричi круг саги, круг непорушного Ягорового капелюха в осоцi, повертається додому студент; Ягорове подвiр'я порожнє, щiтка в глинi стирчить, як i ранiш, нiким не торкана, i душу хлопцевi опiкає смуток якоїсь гiркої непоправної втрати. Ранок вiтряний, буйний, вiд заводiв захiдний вiтер жене розпатланi дими, небо южить, сонце над садками не такої ясностi, як учора. Iван, їдучи в Iндiю, жартував: "Микола наш недарма ото пилюжинку впiймав у мiкроскоп... Вернусь - мабуть, не впiзнаю Зачiплянки, нiякого диму нiзвiдкiль, скрiзь Миколинi фiльтроустановки побачу з мiдною табличкою: "Зроблено в Зачiплянцi..." Поки що ж дими димлять у реальностi, а фiльтри iснують у мрiях ентузiастiв. Микола вважає, легше винайти, анiж впровадити. Скiльки пропонували рiзних способiв фiльтрування, скiльки тих проектiв, навiть схвалених, лежать по шухлядах, канцелярську пилюку вловлюють... Директоровi цi фiльтри в печiнках, дайте йому щось простiше, дешевше, а поки що вiн давитиме вас димом, сотнi тонн залiзної пилюки викидатиме на мiсто i сам нею дихатиме також... I все тiльки тому, що газовловлювачi нiбито не дають видимої вигоди виробництву... Якби хоч якоюсь часткою процента позначались на планi - давно б вiн їх увiв! А так труйтесь! I сам труїтимусь, рудим пилом та сажею засиплю вашi акацiї, смородом "Коксохiму" переб'ю аромати їхнi, бо менi не до лiрики, менi б тiльки швидше! Догнати запорожцiв, перегнати "Азовсталь", доповiсти, вiдрапортувати - в цьому смисл мого буття!.. Вдома, на верандi над склянкою чаю сидить Олекса-механiк, скаржиться старiй Баглаїсi: - Нiколи не думав, що стiльки в нас крутiїв. Та ще крутiїв такої високої квалiфiкацiї... Свободу дав менi наш директор, на два тижнi, товаришу механiк, увiльню тебе: бери машину, ганяй скiльки треба, тiльки доведи до кiнця ту справу з вiдстiйником, бо ще одної комiсiї ждемо. Зубами взявся я за це дiло. Кинувся по установах, в усiх кабiнетах пороги пооббивав, усi дозволи одержав, зосталося нiби найпростiше: поїхати в примiський радгосп, щоб конкретно вказали мiсце, де нам дозволяється збудувати свiй заводський вiдстiйник. Отже, до директора радгоспу, до шанованого на всю область Героя Соцiалiстичної Працi товариша Бублика. I оце три днi до нього їжджу, три днi ганяюсь за ним по всiх полях i не можу впiймати. Невловимий, як дим! - Вiн просто ховається вiд тебе, - каже Микола, присiдаючи до снiданку. - В того Бублика свої мiркування: про що йому з тобою, варваром, говорити? Навiщо йому твоїм смердючим вiдстiйником поганити квiтучi поля? - А в нього вони справдi квiтучi, - згоджується механiк. - Самого маку плантацiя... Невже навмисне водить мене за носа? - I дає зрозумiти в такий спосiб: робiть, товаришi, замкнутий цикл! Смокчете прозорої з Днiпра дедалi бiльше, а що повертаєте природi? Отруту!.. Потоки мертвих агресивних вод! - Нi, Бублика неодмiнно мушу зловити, - каже Миколин друг. - Завтра поїду до нього о четвертiй ранку. Чатуватиму бiля двору ще до схiд сонця. Будь-що видобуду з того Бублика його вирiшальний пiдпис!.. - Паперiв усяких розвелося - людей живих бюрократи топлять, - каже Баглаїха. - Нашу Ткаченчиху скiльки ось мордують за папiрець, мабуть, до суду дiйде... I тiльки через те, що мишi їй три роки трудового стажу з'їли! - Мамо, досить критики, не очорнюйте нашу свiтлу епоху, - зводить брови Микола. - Звiльняйте нам стiл для цiлком позитивної дiяльностi... Засядуть вони за столом на цiлi години. Не раз, упершись поглядом у розгорнуте креслення, механiк пошкребе свiй голий загорiлий череп, не раз i студент у задумi погладить потилицю, шукаючи виходу з якогось глухого кута. А садки блищатимуть мускулясте гiллям, вiтер ганятиме їх, i сонце неповним блиском, наче пригашене, блищатиме у вировищi заюженого неба. Перерву зроблять собi зачiплянськi Едiсони, коли загаласує вуличка дзвiнкими дитячими голосами: - Гляньте! Он вони! Обидва - i Олекса-механiк, i Баглаєнко молодий - повискакують з хати на дитяче алалакання i теж стануть дивитись у бiк собору, в небо, де високо вгорi, в буро-оранжевiй хмарi коксохiмiвських димiв, слiпучо зблискують чиїсь, мабуть, Прапiрного-прокатника, голуби. Хтось їх там ганяє, хлопцi чи сам господар, пiдiймає обережно їх над собором, над валування важких димiв, щоб там, у понадхмар'ї, на чистих висотах, добули розумнi птахи собi свiжого повiтря ковток. Звiдусiль усiм селищам видно, як птахи то згаснуть, то знову виринуть у тiй буро-оранжевiй повенi i, мов рибки, трепещуть у нiй, ледь помiтно набираючи висоту. Вже ось їх нема, розтанули, зникли, а по якiйсь хвилi знов засрiбляться, схожi на бiленьке листячко, розвiяне вiтром у тiй буро-червонiй хмарi. Задер голову Баглай, стежить, як поволi, але вперто пiдiймаються голуби над собором, як наче i собор витягують за собою, круг за кругом тягнуть у небо разом з його банями та шпилями, виводячи над цим видимим ще свiй, якийсь вищий, невидимий собор. Не байдужа Зачiплянка до такого видовища: навiть хто в нiчнiй був, i той, розбуджений алалаканням голуб'ятникiв, вичвалає на подвiр'я i ще заспано стане дивитися на ту неприродно оранжеву коксохiмiвську хмару, крiзь яку поволi пробиваються вгору бiлоснiжнi голуби Прапiрного. Все глибше у височiнь, щоб хоч там чистого, без ангiдридiв, повiтря ковтнути... Стоїть на подвiр'ї серед збудженої малечi Баглай-студент, погляд невiдривне там, у високостi над собором, де птахи, мов янголи, то згаснуть у коксохiмiвськiй хмарi, то знову срiблясте затрiпочуться, зблиснуть... I весь час хлопець почуває нiби чийсь погляд на собi. Задивлений у небо, спустившись на землю, мiг би зрештою й помiтити, як двоє по-дiвочому зiрких небайдужих очей потайки стежать за ним з гущавини Ягорових джунглiв. III Цей старовинний, ще козацьких часiв, собор, був вiн од Єльки в дитинствi захований обрiєм Вовчугiв, хоч навшпиньки стань, нiколи не видно його повнiстю. Бачила зi степу лише вершечки, голубi його макiвки. Пасе, бувало, дiвча телят бiля своєї драної ферми, блукає з ними по рудих, спалених сонцем балках, де тiльки будяки, мов кактуси дикi десь у мексiканськiй пустелi, а зiйдеш на пагорб - i перед тобою вдалечi, за маревом сонця, блакитнiє оте високе, вершечок мрiї дитячої. Блакитнi планети твого дитинства. Мати розповiдала, як ще дiвчиною ходила до собору на богомiлля; босими йшли, берегли взувачку i лише там взувалися, перед порогом, перш нiж ступити до того храму святої краси... Єлька при фермi й виростала. Батька не знала зовсiм: як фронт переходив, нiбито прижито було її вiд солдата безiменного. Росла, не знаючи, що то воно таке батькiвська ласка. Та й чи багато хто знав iз Єльчиних ровесниць? Мати працювала на постiйнiй, свинаркою. Лiто й зиму, будень чи свято, iз свiтку й до ночi тiльки приплоди, опороси, запарки, комбiкорм... I Єлька-Оленка весь час бiля неї, у колi цих iнтересiв. Навiть як до школи пiшла, то й тодi весь позашкiльний її час минав на фермi, тут були її Еллади та Вавилони. Бо треба ж було якось жити! Серед повоєнййх нестаткiв нiкому не було легко, а як уже тiй безмужнiй матерi-одиначцi, що не вмiла з правлiння вимагати, вмiла тiльки працювати чорно! Iнша хоч викричить своє право, вибанiтує бригадира, а голос Єльчиної матерi звичний був тiльки просити. I то ще добре, як пообiцяє бригадир гарбу соломи на зиму, але навiть обiцяного не завжди дiждешся, бо вiн по-своєму перекрутить, бо влада його тут бiльша, нiж у римського цезаря. Що хоче, те й зробить. Не доставиш могорича - не буде й соломи, хай хоч i вода в хатi замерзає. Бери тодi, як стемнiє, мотузок та з матiр'ю покрадьки в поле, до скирти. Отак мимоволi ще й злодiйкою станеш, самi тебе такою зроблять. Смичеш похапцем, озираєшся, серце з грудей вискакує. Нав'юченi в'язанками, йдуть потiм, спотикаючись, вiд скирти, аж до землi їх та солома гне. Нема людини - сама купа соломи по заснiженiм полю сунеться! Задичавленою, вiдлюдкуватою росла. А коли пiдросла, то й бригадири стали помiчати: - Гарне ж дiвча росте! Пiсля високого синього лiта небо осенi обвалюється на степи важкою мрякою, туманами, i нема бiльше вдалинi твого ясного собору, нема й далини, маленьким стає свiт. Вечори довгi, темрява навкруги непроглядна, в корiвнику "летючими мишами" свiтять, дарма що металевi щогли високовольтної над самою фермою гудуть. Одного дня з'явився на фермi приїжджий агiтатор з портфелем, блiдолиций, в кепчинi, в червонiм картатiм кашне. - Як тут у вас; дiвчата? Кiно буває?-бадьоро опитував. - Та бува. - Оплати досить? - Та досить. - То чого ж вам ще не вистачає? - допитувався з щирим подивом. А Галька-переросток, що майже й надiю втратила на замiжжя, тихо йому, знiяковiло: - Хлопцiв... Приснули разом усi, посмiялись, а воно ж i не до смiху, бо хлопцiв i справдi в селi мало позоставалось - той у ремiсниче пiшов, той в армiю, той на новобудови подавсь. Спитав потiм ще, чи рiчка в них є, щоб улiтку можна було приїхати, загорiти, як вони. I хоч рiчки в них не було, одна з старших свинарок вiдповiла: - Приїздiть, загорите... Ми вiк тут загоряємо.Гiсть не образився, лагiдно сказав їм: - Приходьте, дiвчата, увечерi до клубу, лекцiю читатиму, - i довше, нiж на iнших, затримав свiй погляд на Єльцi. Здалося їй, що насамперед її це запрошення стосувалось, саме її вiн кликав до клубу. Очi мав якiсь водянистi, а так нiчого: молодий, непоганий собою, симпатичний в отiм яскравiм кашне. - Про що ж лекцiя? - шарiючись, запитала Єлька. - О, в мене тема особлива: кохання. "Любов - не вздохи на скамейке..." Чули? Ну, i так далi. Приходьте, не пошкодуєте. Увечерi дiвчата були в клубi. Всi фермiвськi гуртом так i посiдали попереду, щоб нiчого не пропустити. Незабаром i вiн вийшов на фанерну трибуну з своїм пузатим портфелем. Помiтивши Єльку, всмiхнувся їй, став розкладати папери. Сама не знає, чого вона так хвилювалась. Ждала нiби якогось вiдкриття, сподiвалась почути слова, до того не чутi, особливi, i все не зводила очей з його бiлого чола, з його яскравого кашне. Мусив вiн сказати тi слова, призначуванi, може, найперше їй, такi, що сколихнули б душу! I вiн почав. Клуб у Вовчугах маленький, тiсний, з глиняною поколупаною долiвкою, з низькою стелею... Тут говори хоч i пошепки, тебе почують, а вiн з тiєї трибуни раптом почав кричати. Наче зовсiм глухi люди перед ним сидять або й зовсiм людей нема, сама пустеча. Розмахував руками, упивався своїм голосом, який то спадав завчено, то верескливо лiз кудись угору, - ось-ось пустить пiвня! Єлька i слiв його не чула, їй аж мурашки бiгали по тiлу вiд його фальшивих нот, все боялась, що вiн таки на пiвня зiрветься, i жарко ставало вiд пекучого сорому за той верескучий крик, соромно перед дiвчатами, перед людьми. "Ну навiщо ти так кричиш? - аж благала його в душi. - Хiба можна так... про кохання?" Хотiлося затулити вуха, втекти, та все ж пересилила себе, досидiла, поки вiн докричав свою лекцiю до кiнця. Нiчогiсiнько не запам'яталось, всi слова просковзнули десь мимо розуму й серця. Коли розходились, вiн наздогнав її надворi, пiшов поруч, ждав вiд неї, мабуть, похвали, потiм сам запитав: -Ну як? А вона йшла мовчки, похнюплена. Молодий лектор по-своєму витлумачив її мовчанку, вiн, видно, був певен, що зажив сьогоднi успiху, почувався збуджено, став розповiдати Єльцi, скiльки працi доклав вiн, готуючи свою лекцiю, гори лiтератури перелопатив, самих лише цитат навибирав бiльше двохсот! Але й не шкодує, користь наявна, адже з-помiж лекцiй на iншi теми ця збирає щоразу найбiльшу аудиторiю. Тут не скажеш, що матерiал сухий, нудний, нiкому не цiкавий. Тема кохання кожного розворушить! "Бiдолашний, - думала Єлька в присмутку, - стiльки трудитись, i все намарне. Старається, вчить людей кохати, а сам... чи ти кохав коли-небудь? I чи тебе кохали?" Лектор провiв її до двору, ще й тут балакучо розповiдав про неспокiйне своє кочове життя, про степовi розбагнюченi дороги i як його десь у "глибинцi" трактором витягали, бо люди скрiзь хочуть послухати про любов, про дружбу й кохання... "I це ти по всiх клубах так репетуєш?" - невiдступне муляло Єльцi, яка ще й досi не позбулася почуття сорому за нього. Мжичило того вечора, лектор пiдняв комiр мерзлякувато, проте розставатися не спiшив. Сам признався, що нiкого в життi ще не кохав, вона таки вгадала.. - Горять, палають, на стiни деруться вiд переживань... ви вiрите в це? - весело запитував Єльку. I, не дiждавшись вiдповiдi, почав щось про людей атомного вiку, про їхню потребу знайти якусь бодай тимчасову втiху, забуття, про бажання сучасних жити пiд наркозом краси. Дiзнавшись, що перед ним ще школярка, хоча й старшокласниця, вiн сказав їй комплiмент: - Але ж ви зовсiм сформована! Дiвчина такої яскравої вроди... Я вас там на фермi одразу запримiтив. - I без усякого вагання перейшов на "ти": - В тебе краса. Дай напитися твоєї краси! Наблизившись, спробував її обiйняти. Грубо, негарно якось вийшло, як i в отих розбалуваних дiвчачою увагою механiзаторiв, що сп'яну лiзуть до кожної з обiймами. Вона його вiдштовхнула, сердито, рiзко, обома руками: - Гетьте! Спершу самi навчiться кохати, а тодi вчiть iнших! Вiдтодi й не бачила бiльше нi його, нi його пiвнячого кашне. Їй хотiлося кохання, але ж хiба це було воно, оте повите таїною, всемогутнє почуття? Почувала жагу зустрiти когось, хто на дiвочий твiй поклик вiдповiв би спiвом серця, пристрастю на пристрасть, хто вiдкрив би поезiю зоряних ночей степових, з ким зазнала б щасливого шаленства близькостi... Певне, з таким i цi тумани не були б слiпi, i невилазнi шляхи не були б болотом, i не здавалось би тобi затяжкою твоя завжденна праця. Хто ж вiн мiг бути, її суджений? Отой шалапутний шофер радгоспiвський, що машиною ганявся за нею по степу та фарам