овий якийсь палац. Стоянки човнiв, кафе з музикою, на островах рiзнi заводськi турбази, профiлакторiї... I цим усiм користається заводський люд, звичайнi смертнi, такi, як i Єлька. Тут не тiльки витворюють блага, а самi й пожинають їх! Вiдробив змiну i гуляй, ще бiлий день, а вони в кiно, в парки, на Днiпро та на весла... Десь тiльки згодом Єльчинi очi побачать iнше, коли робiтникiв грузовиками розвозять на далекi слободи пiсля змiни, побачить тодi Єлька людей, до виснаги зморених, спалих з лиця, нiби вичавлених. Заводськi дiвчата, їдучи зi змiни, пiсень не спiвають, як там, у степу, коли повертаються з поля... Там, де тiльки мчить з вечорових полiв грузовик, всюди розпластує на вiтрi шмаття пiсень... Заводська людина значно довше входить у норму пiсля цехової виснаги, Єлька це згодом помiтить. Поки що ж перед нею саме тiльки дозвiлля заводчан, святковiсть лiта, тиха краса днiпровських вод; сюди й туди мчать цiлими родинами, з дiтьми, а де промайне моторним човником тiльки пара - дiвчина i юнак, засмаглявленi сонцем, безжурнi обоє, летять, тримаючи курс на ледь мрiючi днiпровськi острови, на призахiдно-розпалахкотiле сонце, на нiчнi багаття з комарами, з пригодами, iз справжнiм коханням... Буйнує сила життя, димлять заводи, таємничi гуркоти долинають з протилежного берега, з цитаделi металургiв; сонце сiдає за повитi млою пагорби, за далекi димарi, днiпрова гладiнь бузковiє, рожевим береться, хвиля, вигинаючись, колишеться пiд гаснучим промiнням важкими переливами-оксамитами. Поступово густiшають, малиновiють оксамити Днiпра. Мов плавучий острiв, пройде бiленький екскурсiйний пароплав iз заводським людом, iз розливом музики, далеко чутної над водою, пройде, i тiльки по якомусь часi, не скоро докотиться зрушена ним хвиля до берега, лоскiтно плесне на пiсок, на Єльчинi ноги. "Велич!" - так би назвала Єлька отi вежi домен, отi чорнi iндустрiальнi собори. Все повито димами, все в якихось глибинних двиготах, загадкових, нiби пiдземних, гулах. - I жiнки там працюють? - запитала якось дядька Ягора. - Тисячi їх там. - Я б теж хотiла туди. Нi, дядько цього їй не бажав би. Не мед їм там у курявi аглофабрики, ще побачиш, на жаль, жiнок i з ломами на ремонтi колiй заводських, i на кранах, коли вони над самим полум'ям ковшiв пропливають... Хiба ж то жiноча робота? Хiба вона пiсля того дiтей родитиме? Настане час, що зовсiм жiнок у цехах металургiйного не буде, хiба що вiтамiнний квас подаватимуть металургам. Якби краще дбали, то вже й сьогоднi багатьох жiнок могла б повивiльняти вiд шкiдливих робiт уся ота механiзацiя та автоматика, що йде людинi на змiну. Адже тепер усе переiнакшується. За його, Ягорової, молодостi бiля домни людей було ще, як мурашнi. Щоб отаку домну нагодувати рудою, самих каталiв треба було б тисячу чоловiк, а зараз її завантажують двоє... - Отак-то, Єлько... При заходi сонця сядуть у човна iз дядьком, попливуть засвiчувати бакени, погойдають Єльку бузково-малиновi оксамити днiпровськi. Деколи опиняться аж поблизу тих шлакових гiр; в дядька Ягора вони викликають задуму. - Мабуть, такий вигляд мають вулкани, - задивившись, тихо каже Єлька. - Отi гори, дочко, то все наша праця перекипiла. Димом тут вiчно чадить, сажа падає чорна, лапата. Хто живе там пiд боком у заводу, той бiлого снiгу не бачить, - гомонить дядько Ягор. - Випрану бiлизну не вивiшуй, одразу чорна стане. Колись i я там жив. Наковтався. Вранцi, коли йдеш на роботу, по сажi тiй слiди, як по снiгу, вiдпечатуєш. На лавках, на листях дерев, на всьому сажа. Тонни i тонни її випадає на мiсто щодоби. Давно балакають про те, щоб уловлювачi поставити, фiльтри, та поки що бiльше язиками фiльтрують. Нi, не для жiночих рук робота на металургiйному, знов перестерiгає племiнницю дядько Ягор, там i чоловiк не кожен витримає. Це ж не випадково, мовляв, серед горнових миршавого не побачиш, усе здоров'яки, там потрiбнi люди при силi. - Нас, коли брали з бiржi, найперше по здоров'ю перевiряли, найперше, було, мусиш лiкарiв пройти, здоров'я своє показати, а тодi вже розмовляй... Єлька ще вiд матерi чула, що дядько Ягор, пiсля того як розламалась пiд ним махновська тачанка, як розкотились з-пiд неї колеса на чотири сторони свiту, пiшов на завод, на роботу найважчу - каталем. Тепер i професiї такої нема, в минулому вся. Дивлячись на зношене тiло старече, важко Єльцi навiть уявити його молодим, а був же колись... - Дядечку Ягоре, а на заводi, пiсля степу... трудно було вам звикати? - Не питай. Першу домну тодi вiдбудовували, тижнями з заводу не виходили, там i ночували. А одного дня якось-таки вигайнув у степ. Як побачив його пiсля розлуки, впав лицем на зелену траву, повiриш, качаюсь i плачу... Смiюся i плачу... З лiтами, правда, обвикся за муром, полюбив завод, дiла пiдладились... - Втомило життя? - Та не прогуляв його. Наробились оцi руки, Єлько, ох, наробилися на вiку! Така вже доля в металурга: все життя лицем до вогню... Самого шлаку ото гори... Метал наш i по морях ходить, i в небесах лiта... Дими зблизька аж душать Єльку, важко стеляться вiд заводу, тепер їй хочеться швидше звiдси; старий, проте, не спiшить, вовтузиться бiля бакена спокiйно, а тодi ще стане давати димам оцiнку: бiлий - то ще нiчого, та й чорний, що клуб'ям валить, теж не найгiрший; найстрашнiший жовто-бурий отой, аж червоний. Буває, розтягнеться по обрiю на кiлометри i довго стоїть стягою над селищами, робить небо iржавим... Ото вiд такого й зеленi дерева жовкнуть... На однiй iз труб газ горить, немов гiгантський свiтильник, голубе полум'я трiпоче, бiгає квiткою пелюсткатою. - Що то над трубою безперервно горить? - То, Єлько, все нашi грошики горять. Не встигаємо газу використовувати... А над парком, бачиш? На високiй колонi... То ж Титан. Розiрвав кайдани, що ними був прикутий до скелi, i топче орла, який його терзав... Титан Працi розкутий, Прометей труда... Самi заводськi нашi з першого чавуну революцiї вiдлили його, самi й поставили. А при нiмцях довелось йому зiйти з п'єдесталу, на вiдвалах перебув, у пiдпiллi... Тепер, бач, знову пiдвiвсь над заводами... О, багато вiн бачив! Загадковiстю покрите для Єльки дядькове минуле. Ще змалку чула про двох материних братiв - один пiшов до червоних, i його десь на Перекопi вбито, а другий, зовсiм пiдлiток, у Махна опинився, степова ота вольниця затягла, розгульне тачанкове життя. I якщо перший навiть по смертi через багато лiт був для матерi нiби якоюсь пiдтримкою, захистком, то про другого, живого, мати лише зрiдка зважувалась розповiдати Єльцi. I цим другим був дядько Яiгор. I хоч те минуле його давно вiдiйшло у далекiсть, жило, як пригасла грiховна легенда, i давно дядько Ягор, трудяга-металург, був вiд того всього мовби реабiлiтований, але й далi згадувалось про те впiвголоса, стишено, щоб нiхто не чув. Та й сам Катратий теж не любить, коли гуляйпiльську юнiсть йому нагадують. Якось, коли бакени були засвiченi i вони, повернувшись, сидiли на березi бiля човна, Єлька таки набралася духу i запитала, кортiло їй знати, що ж то було за Гуляйполе, що тiнь вiд нього через усе дядькове життя протяглась. Катратий цього разу не розсердився. Покурив, подумав, потiм мовив глухо: - Криваве юрмище то було. - А свобода? - Клаптями кривавими летiла вона з-пiд тачанок. Сльозами та кров'ю тая свобода вмивалася, Єлько... Кiвш чавуну дорожчий за всi отi руїнницькi рейди... Не було зараз нi ляку, нi бентеги в дядьковiм голосi, був тiльки смуток i жаль за чимось. Сидiв згорбившись, тужно дивлячись на темнi потойбережнi свої заводи, на домни та сплески багрових спалахiв, вiд яких все небо час вiд часу дихало, мов велетенськi легенi. - Тi, що Україну воздвигли, вони у вiках, Єлько... Не мати анархiя її воздвигла. Батько Прометей... Засидiлись довго того вечора бiля човна. В бузковiй далечi, край мiста, де нiби не було нiчого, замерехтiли вогнi, чистi, незвичайного алмазного блиску, якого їм, певне, надавала ота синя туманиста мла, що з неї вони, мов iз попелу, народились. Зiбралися були вже додому, коли до них пiдчалила одна iз запiзнiлих днiпровських моторок. Двоє вийшли на берег, неквапно стали оглядати бiля будки Ягорове рибальське начиння. - А де ж рибка, Ягоре Захаровичу? - запитав один iз прибулих. - У Днiпрi, - буркнув Катратий. - Рибу щодня їсти - може надоїсти. Прибульцi, сприйнявши спокiйно цей жарт, присiли бiля старого, загомонiли. Єлька сидiла осторонь i чула їхню розмову про якiсь новi правила риболовлi, про те, як учора браконьєрiв з капроновими сiтками застукано вночi бiля щогли... Заодно i Ягоровi було пiдкинуто жарт, що є, мовляв, i на нього анонiмка вiд днiпровської рибки... Запалили вогнище iз ошмаття газет, що, спалахнувши, скоро й погасло. При сплеску полум'я Єлька встигла загледiти, що один iз прибульцiв був моложавий кирпань, вирлоокий, вдачi, видно, веселої - усмiшка грала на круглих щоках; поруч нього скромно смоктав сигарету сам, певне, власник моторки - неголений, худорбастий, в майцi, зашмарованiй мазутою... Стишеними голосами стали дядька Ягора про Єльку розпитувати, чия вона, звiдки. I коли почули у вiдповiдь, що приїхала дiвчина з намiром поступати, то кирпань, одразу ожвавiвши, пiдгукнув Єльку i, хвацько якось випроставшись у своїм розстебнутiм пiджацi з парусини, приязно запитав, куди ж саме вона має намiр. Єлька була в сум'яттi, їхня цiкавiсть застала її зненацька. Нiчого певного не могла вiдповiсти, проте вони самi стали жваво радити, куди краще, де буде менший наплив, виявилось, що є в них знайомi i в театральнiм училищi, i в медичному... Ще можна б на курси модельєрок... Єлька потiм залишила їх, а вони з дядьком Ягором вели розмову далi, перекидалися жартами, йшлося здебiльшого про юшку з свiжого улову. - Не ловиться? Та ми й своєї привезем, аби тiльки зварили, - казав той молодший, кирпонiс веселоокий. - Бо нiхто ж так не вмiє варити, як ви. Якщо не тут, то ми й додому до вас нагрянем, ми не гордi... Були, видно, i ранiше знайомi з Катратим, знали бiографiю, бо в розмовi котрийсь кинув нiби ненароком, нiби жартома: - Ну, з вашим минулим, Ягоре Захаровичу... I хоч кiнець фрази Єлька не розчула, їй чомусь не сподобалось, що вони не до речi нагадують дядьковi про минуле, наче не розумiють, що так невнарок можна ранити людину. А яке ваше дiло торкатись того, що людина давно, може, перепалила в собi, сама без вас, реабiлiтувала своє життя отими шлаковими горами... Ще потiм про занепад нравiв говорили, осуджували мiських дiвчат, в яких тiльки й думки, мовляв, що про танцi та про ресторани. - Труднощiв не знають, - долинало з сутiнi до Єльки, - на життя, як на розвагу, дивляться... Дев'ятикласницi, а вже аборти роблять! Говорилось про iнших, городських, однак Єльку неприємно кольнуло, вiдчула, що зашарiлася в темрявi. А все ж до Єльчиної долi, видно, зостались вони не байдужi, бо, прощаючись, молодший кинув Катратому: - I їй допоможемо, коли що. Треба смiливiше давати дорогу отаким трудiвницям з народу. "Знали б ви, крiм дядькової, ще й мою бiографiю, якої б тодi заспiвали", - подумалось Єльцi гiрко. Поверталися додому мовчки. Спотикались по кучугурах - дядько Ягор попереду поважки, Єлька за ним. Дроти високої напруги весь час над ними гули. Зоряно над селищами було, а там десь у степах хмара заходила i безгрiмно ламалися стебла блискавок. Єлька почувала, як щемить її душа, сама не знає чому, звiдки той щем. Крякають качки в очеретах на сазi, - чи їх туча тривожить? Повiтря з присмаком чебрецю, по-степовому легке; та лише коли вiтер обернеться вiд заводiв, одразу потягне чадним аж сюди, окутає всю Зачiплянку тим хмаровищем ядучим, рудим, нiби атомним. Все небо тодi смердить. Та це ненадовго. Дмухне вiтерець зi степу, з Єльчиних країв, i повiтря знову стає чистим, на все передмiстя вiйне запашним духом лiта. Тодi Єлька й тут, на новiм своїм пристанищi, чує тихий дзвiн колосся, гарячий, сухий дух пшениць засмаглявлених. Щоб не спотикатись уночi по кладовищу, вони йдуть в обхiд, виходять на Широку - головну вулицю Зачiплянки. Пiзно вже, не клацають нiде в домiно, не шелестить вода по садках. Спить трудове передмiстя, повите снами-серпанками теплої лiтньої ночi. Та враз ось Широка оживає. З невидимих завулкiв, стежок, дворiв вилiтають на соборний майдан велосипедисти, котять у бiк заводiв - тiльки шини шелестять. Понасувавши кепки, пригинаючись кожен аж до керма, мчать по бруку Широкої, мчать i по стежинi попiд шатрами дерев, близько прослизаючи мимо Єльки, всi в темному, робочому, легкi, мовчазнi, мов безтiлеснi нiчнi духи цих заводських передмiсть. - Нiчна змiна йде, - якось ваговите, з сумовитою гордiстю каже Катратий їм услiд. А вони й далi хвиля за хвилею, з шурхотом шин, з пружним вiтерцем стрiмкого лету - все на заводськi багровища, пiд своє буре небо, що нiколи над ними не гасне. V Виходило так, що собору вже нiби й нема. На одному важливому засiданнi, де обмiрковувалось майбутнє Зачiплянки i розглядались проекти її забудови згiдно з генеральним планом, все якось не могли втулити мiсце цьому соборовi; то вiн комусь застував, то його мусили затиснути якiсь ще не iснуючi споруди нового мiкрорайону. Оскiльки засiдання було вузьке i тут дозволялося бути вiдвертим, господар кабiнету - похмурий чоловiк з свiтлими прозорими очима i землистим кольором обличчя - запитав, зiжмакавши лоба: - А чого йому, власне, стояти? Не було в цiй реплiцi категоричностi. Її можна було вважати просто роздумом. Внутрiшнiм сумнiвом. Могла вона бути дiлком випадковою i не мати нiякого пiдтексту. Але ж могло бути й iнакше? Могло тлумачитись це, скажiмо, й так: якого сторiччя цей собор? Вiсiмнадцятого? А хiба мало в республiцi архiтектурних пам'яток з вiсiмнадцятого сторiччя? I чи така це буде велика втрата для трудящих, якщо одним об'єктом минувшини буде менше? Здається, вiн потребує ремонту? Асигнувань? Та доки ми тягтимемо на такi речi з бюджету? Чи не доцiльнiше буде передбачити на мiсцi собору будiвництво чогось такого, що справдi необхiдне для населення трудової нашої Зачiплянки? Отже, ця реплiка могла бути вiльним експромтом, який нi до чого не зобов'язував, але могла вона таїти в собi i силу вказiвки. Зачiплянку на цьому засiданнi представляв її висуванець Лобода Володимир Iзотович, син славетного колись на весь край обер-майстра Iзота Лободи, заслуженого металурга республiки. Лобода-син був Володимиром Iзотовичем для цього кабiнету, а для Зачiплянки вiн i досi Володька, може, тому, що товариський, простий, до людей не гордий. Вилиняв, геть полисiв на комсомольськiй роботi, тiльки рiденький кущик на головi зостався. При нагодi Володька ще сам i кепкує з i того кущика: рештки, мовляв, що вiд запорозького оселедця лишились... Зараз цей молодий, тугощокий, квiтучого здоров'я Лобода вiдає культурою всього заводського району. Якраз на соборi висунувсь. Коли вiдзначалось 300-рiччя Переяславської ради i треба було чепурити пам'ятники старовини, а коштiв для ремонту собору вишукати не вдалося, то Володька iдею подав: - Є вихiд: взяти в риштовання. - А потiм? - А потiм - хай стоїть. Головне - одягти до свята. Йому сказали: - Ти генiй. Собор взяли в риштовання, а "генiй" невдовзi на культуру перейшов. I хоч плавнева лелека не одних лелечат висидiла в тому бутафорському риштованнi, Лободi це не дошкуляє i службовим справам його нiскiльки не зашкодило: скорiше навпаки. Обгнила декораця, осунулась, знову оголивши всi банi, вкритi iржею, i Зачiплянка звиклася з таким станом речей; хiба що лелека надто розкладається з собору, тодi котрийсь iз металургiв спiдлоба гляне в той бiк: - Вона ще нам не таких генiїв висидить... I тепер от, коли на засiданнi знову зайшлося про собор i було кинуто кудись у жужмо паперiв ту ваговиту реплiку ("А чого йому, власне, стояти?"), зачiплянський висуванець одразу вловив, як йому вдалося, її справжню суть i, розвинувши думку, зауважив iз скромнiстю пiдлеглого, що на тому мiсцi дуже, мовляв, доречно ув'язалось би будiвництво зразкового критого ринку для трудящих, - вiдчувається в цьому гостра потреба. В старi часи на тому майданi влаштовувались ярмарки, був i базарчик пiзнiше, який потiм занепав, отже, варто б вiдновити давню народну традицiю. Вважався Лобода-висуванець знавцем Зачiплянки, її потреб та настроїв, i тому мiркування його вислухали з увагою. I хоч рiшення остаточного поки що й не було прийнято, але з засiдання Володимир Iзотович вийшов з почуттям, що вiн перемiг. Мине якийсь час, i нiхто не штрикатиме йому очi тим собором, не нарiкатимуть, що iсторичну споруду загиджено, запущено, перетворено в склад комбiкорму (хоч там i комбiкорму тепер нема). Виросте новий комплекс, можна буде вiдкрити навiть шашличну, i все завдяки iнiцiативi Лободи-молодшого, знавця психологiї Зачiплянки. Коли пiсля засiдання син знатного металурга йшов вулицею, розстебнувши свiй парусиновий пiджак i по-молодецьки пiдставивши широкi груди вiтерцевi, його хтось зовсiм демократично окликнув: - Володька, стривай! Вiддiлившись од гурту вiдвiдувачiв, якi чогось чекали бiля будинку райсуду-раймiлiцiї, переймала Володь-ку баба Шпачиха, зачiплянська квартальна. Вона, як завжди, трохи накульгує, те накульгування в неї - наслiдок виробничої травми, пам'ять про будiвництво знаменитої ще в тридцятi роки четвертої домни. Володимиру Iзотовичу зараз не до Шпачихи, але вона смiливо бере його за лiкоть, озирається: - Маю тобi щось сказати, Володька. Сядьмо он на тiй лавцi. I вони сiдають на лавцi пiд розiмлiлими акацiями, якраз навпроти будинку правосуддя, з вiкна якого подеколи вигляне то кашкет мiлiцiонера, то промайне обличчя знайомого Лободi прокурора, то прозирне ще хтось стривожений, можливо, який-небудь затриманий порушник. Справа в Шпачихи серйозна: йдеться про долю зачiплянських кiз. Як вийшла на тих кiз заборона, постанова така, що треба їх, нещасних, негайно порiзати, бо заїдають, мовляв, увесь бiлий хлiб мiста, тiльки горохвяники залишаються, з того моменту немає Шпачисi-квартальнiй спокою. Комiсiї ходять з райради, з фiнвiддiлу, заглядають у двори, записують, в кого ще тi кози зостались, кому ще за них штрафу припекти. З неї, з квартальної, раз у раз питають: чи вже покiнчено на Зачiплянцi з козами, чи застосовує вона надану їй владу? Адже її обов'язок не тiльки розносити податковi листки по дворах та нагадувати Катратому, щоб прапор у свята вивiшував... А як вона буде чiплятися до людей, коли в самої коза нелегально в собачiй будцi живе! Квартальна мусила б наче приклад показувати, а вона сама ж i попереджає ввiрене їй населення: - Готуйтеся, людоньки, завтра комiсiя буде! Виганяйте кiз на весь день якнайдалi в кучугури... Аж на Радуту женiть! А до Володьки вона з таким проханням: чи не мiг би вiн, як свiй-таки зачiплянець, зайти з нею до найстаршого тут начальства, щоб видали амнiстiю козам: вони ж дiтям металургiв молоко дають!.. Начальство каже, нiбито паляницями почали кiз годувати, людську норму згодовують, тому й перебої з бiлим хлiбом... Неправда! Зачiплянка своїх кiз у кучугурах пасе, можна пiти й перевiрити. - Кози - вони нашi корiвки, робiтнича худiбка, за що ж на неї така напасть? Вступися, Володько, хоч ти! Бiле, повнощоке Володьчине лице обволiкається похмурiстю, туманом вiдповiдальностi, нiс стає нiби ще кирпатiшим. Холодно зупиняються на Шпачисi його випукло-риб'ячi очi. - На жаль, Оврамiвно, нiчого тут зробити не можу. Закон для всiх закон! Сват чи брат - виняткiв нi для кого нема, i ви мене, Оврамiвно, на приятелiзм не пiдбивайте, - i аж тут ворухнувся на соковитих Володьчиних губах черв'ячок усмiшки. - Зате я вас iншим порадую, - сказав вiн, дивлячись у Шпачишине сухе, загострене увагою обличчя. - Через невеликий перiод часу за молоком не треба буде далеко бiгати. Не будете з корзинами давитись по автобусах, телiпатись до мiста, щоб спродати всяку петрушку, матиме Зачiплянка свiй власний базар... Не ви до мiста, а до вас горожани приїжджатимуть на торг! - Їзда нас не лякає. Як добре вродять абрикоси, нам i Архангельськ не далеч. - Нащо вам тодi той Архангельськ? За два кроки вiд вас буде першокласний критий ринок пiд склом, пiд кольоровим синтетичним дахом... - Де ж це вiн буде? - А на майданi... На мiсцi собору. Лице Шпачишине витяглось у подивi: - А собор? Вiдомо було молодому Лободi, що Шпачиха нiколи не належала до прихильниць собору. В той час, коли закривали собор, вона була в авангардi, особливе завзяття виявила при вигнаннi з Зачiплянки приблудного розстриги-попа, одного з тих швидкiсних окупацiйних попiв, що, як голоднi вовки, кружляли навколо собору та потайки хрестили на селищах дiтей, серед яких часом виявлялися й дiти вiдповiдальних товаришiв... I хоч робилося це без вiдома вiдповiдальних, але були в декого серйознi неприємностi, зокрема i в Петра Петровича, учнем i висуванцем якого Лобода себе вважає. Пiсля одного такого скандалу вирiшено було створити в соборi музей, i Петро Петрович власноручно взявся був тодi набивати опудала з шулiк та диких кабанiв, вiн на це мастак... Наступник його, правда, цю краєзнавчу iдею вiдкину в, а жаль, бо вiдтодi собор так i стоїть як безхозний - нi вепрам, нi попам... Шпачиха в тих подiях була прогресивною, до розстриги-попа в неї не було пощади. "Та який з нього пiп, коли в нього пiд рясою галiфе? - кричала вона тодi на всю Зачiплянку. - Нiякої в того приблуди вiри нема, безвiрко вiн!" I привселюдно присягалась, що онукiв своїх нiзащо до нього не понесе, хай краще нехрещенi ростуть, нiж нести їх до пройдисвiта... Така була, а зараз Лобода її просто не впiзнавав. - Виходить, я помилявся? Думав, що ви, Оврамiвно, як передова квартальна, як героїня перших п'ятирiчок, могли б навiть iнiцiативу виявити... Соборної общини нема, але ж можна комусь зiбрати пiдписи i вiд iменi самих селищ звернутися до райради з листом... Шпачиху так i стрельнула догадка! Очицi її враз ожили, зблиснули смiшком: - Щоб "iдучи назустрiч побажанням трудящих"? Як iз позикою? Щоб потiм iще на нас i перекласти? Так не буде ж цього, Володимире, - сказала урочисто, нiби присягнула. - Нiзащо не буде. Як на мою волю, то хай стоїть. Вiн їсти не просить. - Так асигнувань просить, - дражливо вiдреагував Лобода. - Навiть вимагає. А з чого? З податку вашого? Чи з пенсiї? Люди в комунальних душаться, з пiдвалiв ще не всiх переселено, а ми на ремонт церков будемо кошти з бюджету вгачувати? - I перейшов на спокiйнiший тон: - Звичайно, собор ще не валиться, можна б якось використати його, якби наш ледачий м'ясо-комбiнат був повороткiший... Чому б, скажiмо, при певних затратах не зробити з цього собору справжнiй, модернiзований, на тисячi тонн продукцiї холодильник? Холодильник-гiгант... Шпачиха пiдвелася: - Звиняй мене, Володимире, але не в той бiк ти думаєш. Ти б краще за гудок подбав. Який це ще бабi гудок? Лобода насупився. Потiм згадав. I батько його, i Катратий, i ще дехто, коли було вiдмiнено гудки, збирались писати кудись заяву, щоб - хоч як виняток - влада повернула їхньому заводовi-ветерановi право давати вранiшнi гудки, бо селища, мовляв, до цього звикли. Так тодi й не зiбралися написати, забулося нiби, а тепер ось Шпачиха знову порушує питання. - На цю тему ми ще поговоримо, - пiдвiвшись i вже рушаючи, сказав їй Володька. - Я скоро буду на Веселiй; не думайте, що вiдцурався... Хоч i клопотiв невпрогорт, але на рiдну Веселу мушу заглянути! I ще того ж вечора заглянув. Удвох iз кимось на скромному "Москвичi". Наче щоб не розполохати тишу зачiплянську, "Москвич" проїжджав вуличкою нешвидко, бiля двору Баглаєвої Вiруньки пригальмував. Вiдхиливши дверцята, Володька привiтався з машини до куми, що саме порала квiти коло парканчика, запитав, коли ж нарештi Iвана чекати. Дiзнавшись, що вiдрядженець, можливо, вже зараз десь над Гiмалаями летить. Лобода виказав радiсть: - О, приємно! Як приїде, гукайте ж... Вiдзначимо! Кокосового молока, напевне, привезе, знiмемо пробу... Все вiн тут знає, цей Лобода, знає, що в кого робиться, хто чим заклопотаний, що кому болить. Олекса-механiк саме проходить мимо них, сумно похиливши свою сократiвську голову; Володька i його обдарував увагою: - Ну, Олексо, впiймав ти свого невловимого Бублика? Вибив з нього землю пiд вiдстiйник? Олекса ще сумнiшим стає. Пiймав вiн таки того Бублика, дав той землi, та тiльки, виявилось... не свою дав, сусiдську видiлив! Володька розреготався. - Дав, та не своє?.. Будуй багнище, тiльки на сусiдових полях? Ну й Бублик! Безсмертний Бублик! Отак повернути, - каже вiн у захватi. - Отак вiдкрутитись! Блиск! - Вiдкрутитись вiд нас йому буде не просто, - мовив механiк, - хоча родючу землю втрачати - хто б це хотiв? I пiшов далi понурий, а Лобода, пересмiявшись, знов пожартував до куми, що не дуже, здається, вона сохне за чоловiком, розкохалась, нiвроку, наче пiсля курорту... - Два роки, Вiрунько, - це треба мати витримку... Може, й забувати стала? Може, й скочити в гречку кортiло? Таке запитати повернувся йому язик! Холодом мовчання вiдповiла молодиця на його безтактнiсть. Висуванцевi й невтямки, скiльки вона передумала за цей час, скiльки тривог за свого Iвана через душу її перейшло... Десь там, в Азiї, епiдемiя спалахне, а їй уже Iван перед очима, бо хоч i щеплення поробив, а все ж таки тропiки, де здавна то чума, то холера... Написав якось, що в Iндiйському океанi з товаришем купались, а Вiруньцi й вiд цього тривожно - акули ж в океанi! Внуки колись, може, у вiдпустку на той океан вiльно лiтатимуть, а поки що далеч то яка, крайсвiт, безвiсть!.. Зовсiм в недосяжностi для неї Iван. Десь аж за Гiмалаями, за найвищими горами, наче на небi десь! Стоїть Вiрунька, злiгши грудьми на паркан; задумою повивається налите, персиково-туге обличчя... Та не такi це думки, щоб дiлитися ними з кожним мимойдучим. - Коли ти, Володько, оте своє потьомкiнське риштовання обновиш? - кивнула на собор. Володька вловив критику, але не образився. - Скоро, скоро, - каже вiн. - Iтимуть танки переходом, може, завернуть... Їм кивни лише - наскрiзь протаранять! Всiх кажанiв соборних розполохають!.. На мить Вiрунька бачить зовсiм зримо, як руйнують танками собор, горища падають i з них кажани вилiтають, завбiльшки мов лелеки. А Лобода, весело помахавши Вiруньцi рукою, дав водiєвi знак рушати. Мимо вчителевого двору "Москвич" прошмигнув швидше, бiля танкiстового мав би, здається, зупинитись, але й танкiста минув, i Федора-прокатника теж, - зупинився аж бiля Ягора Катратого. Зупинився надовго. Пiзнiше, коли Вiрунька, повкладавши дiтей, сiла посидiти бiля вiкна у звичнiй своїй позi чекання, "Москвич" все ще стирчав у кiнцi вулички. Останнiм часом почав Володька чогось до Ягора наїздити. Кортiло Вiруньцi знати: чого б то? На юшку? Ранiше до старого тiльки рибiнспектор зрiдка навiдувавсь, а це й "генiя" туди потягло. Та чи тiльки на юшку? Чи не вирiшив ще раз спробувати, як вiн каже, вийти iз парубоцького цейтноту? Таких красунь, як дiдова ота племiнниця, i на проспектi не часто зустрiнеш... Годилось би, правда, кучерявiшим бути жениховi, а то геть облисiв по засiданнях. Однолiтки вони з Iваном, товаришували ранiш, гуляв Володька в них на весiллi, а коли перше дитя народилоcь, сам напросився до Вiруньки й кумувати. Самому ж йому з женiнням невдало вийшло. Вибрав був, та таку, що й року разом не прожили: вiддала вона перевагу iншiй кандидатурi - майнула свiт за очi з естрадним спiваком заїжджим... Важливо, однак, що встиг висуванець одразу пiсля одруження отримати квартиру в мiстi на проспектi, туди ж незабаром i батька переманив, хоч як упирався старий. А коли невiстки не стало, то й батько невдовзi опинився на Скарбному в Будинку старих металургiв, бо що ж iз ним робити синовi-холостяковi? Там, у Будинку ветеранiв, батьковi догляд, в колективi почуває себе, живе, мов на вiчнiм курортi. Зачiплянки молодий Лобода й тепер не цурається. Загляне при нагодi провiдати свого двоюрiдного брата, слiпого Костю-танкiста, iнодi й заночує в нього, як припiзниться. Почуває себе тут у колi своїх, з кожним запанiбрата. В розмовах любить натякнути, що знає набагато бiльше, нiж знають вони, простi смертнi, йому доступне, мовляв, те,.про що вони лише згодом почують по радiо чи з газет i матимуть нагоду переконатись, наскiльки точно їхнiй Володька був заздалегiдь поiнформований про яку-небудь iз чергових реорганiзацiй. I хоч угору йде зачiплянець, а не зазнався, дбає, щоб не вiдiрватись вiд мас. Без церемонiй сяде з роботягами навiть i в "козла" кiлька партiй забити, ще й свiжим анекдотом їх почастує з "вiрменського радiо", про кукурудзу на Мiсяцi абощо. "Не думайте,каже, - що я вiдiрвався, чорним був, чорним i зостанусь", - себто металургом. Бо таки справдi ж iз заводу життя починав, iз цеху, i є в нього пiдстави похвалитися деколи й на службi своїй теперiшнiй: "Ми, металурги, народ прямий: у нас анонiмок не пишуть". Цiнять його на службi, це правда. Побiльше б нам, кажуть, таких працiвникiв. Чує нове, в старому не закис. Та й те сказати, завзяття у висуванця ще комсомольське, енергiя з нього б'є, iдеями на ходу так i сипле. Всi отi "кiмнати щастя", вiкторини, карнавали на водi i навiть святковi кольоретки для цукеркових коробок (i слово ж яке вигадав: "кольоретки"!) - все то винаходи їхнього зачiплянського "генiя". I хоч Весела незлобиво пiдсмiюється з таких винаходiв, але мешканцям її приємно; що Володька не цурається своїх, не гордує нiким, навiть бабою Шпачихою, яка ранiше ночами, мов алхiмiчка, добувала у хлiвчику мiцнющi перваки, за що й погостювала в мiлiцiї, а пiсля того порубала апарат, виправилась, i навiть висунули її квартальною. Володька нiколи не минає нагоди перекинутися з бабою словом бодай через хвiртку, почерпнути, як вiн каже, народної мудростi. Одного разу вiн аж iз мiста, вiд базару пiдвiз Шпачиху з її корзинами, пiдкинув легковою до самого двору, що зовсiм розчулило стару, три днi пiсля того тiльки й чути було її панегiрики на честь Лободи-висуванця. От лише Микола-студент нiяк не дiйде миру з "генiєм"-висуванцем, просто терпiти його не може. В Миколи для нього одне тiльки слово: "батькопродавець". Хоч як на Вiруньчин погляд, то це, може, й занадто. Адже не вiдкинувся Володька вiд батька, думав, певне, зробити на краще, коли, одержавши в мiстi квартиру, забрав старого до себе. Батько не мав охоти кидати Зачiплянку, але син таки наполiг: "Бiля мене будете, тату, а то скажуть, наче у вас i сина нема! А ви ж заслужений металург, з вашою славою i менi легше..." Засумував на проспектi старий, особливо коли невiстка втекла i самотнiсть прописалась на їхнiй холостяцькiй квартирi. Старий почав був подумувати, щоб знову на Веселу повернутись, де так добре пiд грушею iз другом Ягором у свята сидiлось, але Володька такої ганьби, звичайно, допустити не мiг, до того ж треба було назад у циган вiдторговувати подвiр'я. А сам хоч би й рад батька розважити, турботою оточити, так усе по засiданнях, по нарадах, то ти дзвониш, то тобi дзвонять, - посадили ж на культуру, гаряче мiсце! Отодi i вдарила Лободi-синовi iдея: вiдправити старого в Будинок металургiв! Є такий на Скарбному Будинок ветеранiв, у лiсi над рiчкою, серед плавнiв вiкових. "Рибку, тату, ловитимете, повiтря свiже, годують добре, санiтарки, офiцiантки, кiно, газети, санаторний режим! Чого вам ще треба? На Зачiплянку тягне? А може, ми її переросли з вами, тату? Хто там вас жде? Могила мамина... Її впорядковано. Тiльки журитись там бiльше будете. I менi можуть на бюро зауважити, що ви ледь не кожного свята чаркуєтесь з отим махновцем, розмови невiдомо на якi теми ведете... Раз уже колись голову за нього пiдставляли - хiба вам мало того?" I доживає тепер вiку старий Лобода в Будинку металургiв у товариствi iнших заслужених ветеранiв. Дехто осуджує Володьку за такий крок. Зачiплянка довго про це гомонiла, для Миколи вiдтодi Лобода-син взагалi тiльки "батькопродавець", а Вiрунька, хоч сама, звичайно, нiколи б так не зробила, але Володьку намагається якщо не виправдати, то бодай пояснити собi його вчинок. Однак не знаходить пояснення. Якби хоч квартира тiсна чи жiнка сварлива, а то ж зараз по-холостяцькому живе, по їдальнях та буфетах бiгає, там чаю, там кефiру, бо на роботi коли й до ночi, - час у таких людей не нормований... Стоїть "Москвич", лобом у Ягорiв паркан уперся, фари погасив i жде, майже непомiтний у затiнку сарая. Довго ж, одначе, вони там бесiдують, чи юшка нiяк не звариться? Зачiплянка з першого приїзду чомусь вiдчула антипатiю до тих нiчних юшкоїдiв. Такi речi тут навiть дiтям передаються нiби з повiтрям: була вже скарга на малечу, яка минулого разу пальцями розмалювала "Москвича", понаписувала на ньому шовковицею рiзнi неподобнi .слова... Нi звуку звiдти, мовчки сьорбають гостi дiдову юшку. А на подвiр'ї старої Баглаїхи чуть веселощi, i солов'ї тьохкають по-весняному, сезоновi наперекiр. Ще навеснi записав їх Микола в лiсi на Скарбному, зiбралось тепер у нього товариство, i зачiплянськi, i якiсь аж iз Колонiї та з Кодакiв прийшли, здається, iнститутськi його однокурсники, запустили магнiтофонну плiвку з живими солов'ями, i на всю Зачiплянку витьохкують вони повноголосо! Вигадає ж отаке- солов'їв записати! Нiде вже їх не почуєш, вiдспiвали, на гнiздах сидять, а в студента вечiр солов'їний - щебечуть, виляскують з притьохком, аж переляски йдуть, нiби при сходi сонця розщебетались десь на плавневих дубах... За сагою на Солончаковiй радiолу хтось запустив, солов'ям наперекiр, на змагання з ними, але вони не здаються, молодь розгулялась, серед щебету лiсового чийсь радiсно-бешкетний голос чути: - Свобода й кохання - два несучi крила поезiї! Все iнше тiльки оздоба! I знову дають волю солов'ям, вдруге їх крутять, ще дужче пiдсиливши звук, щоб, мабуть, дошкулити отим юшкоїдам, що за Ягоровим парканом нишком свою браконьєрську юшку їдять! Може, вона, правда, й не зовсiм браконьєрська, одначе невесела якась: унадились до старого, певне, засiкши його на якомусь грiшку, i тепер юшкою вичавлюють з нього спокуту... Спитай потiм висуванця, чого в Катратого був, неодмiнно викрутиться, знайде пояснення, ще з якою-небудь i пiдкладкою: їздив, мовляв, як до живого експоната, про життя каталiв розпитувати абощо. Заодно вивiдував про той невiдомо ким вчинений на заводi подвиг пiд час окупацiї, коли хтось чавунного заводського Титана з-пiд носа у нiмцiв викрав, i серед брухту, на вiдвалах, було йому знайдено сховок... Зберегли, а хто зберiг, - досi ж бо тих смiливцiв не виявлено, герої зосталися невiдомими... Володьку зачепи - на ходу вигадає сто пояснень, такого в ступi не влучиш... Але й Весела - це ж така, що правди вiд неї не втаїш, тут i мале знає, чого до дiда Ягора час вiд часу рибiнспектор заникує то з одним, то з другим приятелем... I нiколи вдень - тiльки вночi, мов кажани. Тайною все там покрите, без пiсень, без примовок сьорбають, але по Веселiй мов сорока на хвостi розносить щоразу, яка цього вечора там юшка заварювалась, яку рибу Ягор требушив i якi клалось приправи. I якби знали тi юшкоїди, що про них передумає Зачiплянка, доки вони потай працюють ложками, якби дочули, яким перцем приправляє Весела цю їхню тайну вечерю, то, мабуть, i ложки їм у ротi позастрявали б, кiстками подавились би їдцi! Одного рибiнспектора нiбито замiнено, була дiдовi передишка, а тепер i новий дорогу взнав чи Лобода його навiв. Володька виявився не геть-то вередливим: батька свого, бач, з Ягором розлучив, щоб не чаркувався з махновцем, а собi дозволяє, внадився, хоч i непроханий... I спробуй ти йому завтра зауважити, зустрiвши десь у завкомi, вiн таке тобi крутне, що ти ж i винувата зостанешся, плiткаркою зробить... Всi знають, який вертун: справдi, його i в ступi не влучиш... Одначе спати пора. Вставши, Вiрунька наблизилась до дiтей, що порозкидались по тахтi, аж додолу позвiшували загорiлi ноженята. Обережно поправила тi ноженята: спiть, набiгались за день. Стала й сама роздягатись. Електрики не вмикала, щоб не приманювати мошкару. VI Вночi собор молодiє. Зморщок часу на ньому не видно, вiн мовби повертається до тiєї козацької молодостi, коли з комишини постав юним виквiтом краси i вперше сяйнув у цих степах небесними пiвкулями своїх бань. Пiд час вiйни на майданi перед собором розводили вогнища iталiйцi, охлялi, обшарпанi пiсля Сталiнграда, щулячись, варили в казанках настрiляних зачiплянських горобцiв. Iншого разу тут зупинився ночувати нiмецький обоз, i вночi на нього був учинений напад селищанською молоддю - членами пiдпiльної антифашистської органiзацiї, що дiяла на слободах лiвого берега. Багато було тодi забрано хлопцiв та дiвчат i з Зачiплянки, i з iнших селищ передмiстя; в числi забраних опинився i син Шпачихи, славний, спiвучий юнак, якого вiдтодi й слiд загубивсь - чи в пiдвалах замордували гестапiвцi, чи згорiв, може, десь у печах Освенцiма... Саму Шпачиху теж тягали в полiцiю, ще й досi розповiдають на Зачiплянцi, як шмагав там бабу нагаєм один бандюга з Пiдгородньої, що доводився Шпачисi якимось ще й родичем далеким. Караючи дядину, полiцай затулявся рукавом, а вона йому i з-пiд нагая кричала: "Не затуляйся, не затуляйся, песиголовцю! Я ж тебе однаково впiзнала! Я ж тебе запам'ятала! Залiзом тобi запишеться, як ти свою рiдну дядину катував!.." Страшнi то були часи, жорстоко знекровлювали вони Зачiплянку, вигублювали її цвiт. Однак стали для неї вони й випробуванням на живучiсть, на душевну мiць, на вiдданiсть тому, що є для людини святим. Були тут явки пiдпiльного обкому партiї, сюди приходили з паролями зв'язковi й звiдси ж вирушали шукати шляхiв через фронт. Одна з вулиць на Колонiї названа iменем легендарної такої зв'язкової - студентки Майї Прапiрної, яку ще й досi багато хто пам'ятає. З iмли дитинства Баглай-молодший увiбрав у душу страшнi зачiплянськi розповiдi про лихолiття окупацiї з хвилями арештiв, розправ, екзекуцiй, з набором до Нiмеччини, коли вся Широка ставала вулицею ридань i проклять. Микола й сам часом почувався нiби учасником боротьби народу, того повсякденного опору, що його чинила Зачiплянка окупантам. Сама Зачiплянка i всi довколишнi робiтничi селища поставали в тiм трагiчнiм освiтленнi нiби якимись iншими, суворiшими, грiзнiшими, з душею героїчною. Життю тому справдi властива була легендарнiсть, герої тих лiт викликали в Баглая почуття пошани i пробуджували в ньому часом гостру критичнiсть до себе. На цьому майданi, бiля старезних акацiй, де колись землякам твоїм, юним пiдпiльникам, викручували руки полiцаї, де бiля розставлених столiв сортували, як худобу, нахапаних по селищах дiвчат-полонянок, - тут Буглаєвi щоразу схмурюється чоло, тут примовкає навiть балакучий друг Баглаїв Ромця Орлянченко, коли вони, буває, пiзно повертаються удвох iз заводського парку. Цього вечора вони теж проходили майданом, провiвши до останнього автобуса своїх друзiв, що приїздили до Баглая послухати його солов'їний концерт. Обидва, Микола й Ромця, простували через майдан безмовнi, в задумi. Постояли на тому мiсцi, де колись нiбито була дзвiниця, стояла окремо вiд собору, але вони вже її не застали, ще до вiйни дзвiниця зникла, дзвони познiмано, язики повиривано, iржава рейка - бездарна замiнниця дзвонiв - вульгарним уламком висить на стовпi як герб догматикiв i юшкоїдiв... Так й атестує Ромця, першим порушуючи мовчанку.. - Чи, може, так i треба? - вголос роздумує вiн. - Може, в наш час тiлький такий i потрiбен до всього пiдхiд, грубо утилiтарний? - Його сухе, з гострим пiдбор