iддям обличчя бiлiє якось трикутно пiд начесаним на лоба чубом; цього разу воно серйозне, без усмiшки. - Скiльки поколiнь тут, як осiннє листя, перегнало вiтром часу... Були, перейшли. Отак i нас вiджене, одвiє у безвiсть... Були такi, проiснували - i в небуття, безслiдно... - Ти гадаєш - вони безслiдно? - поклав йому руку на плече Баглай. - Гадаєш, що в нас iз тобою нiчого й не зосталося вiд них? Звернули на Веселу, всiлися пофiлософствувати на Вiруньчинiй лавцi. - Тi, що пiднiмали дзвони на дзвiницi, отi нашi Бетховени степовi, вони знали, що робили, - знову почав Орлянченко. - Вже не кажу про таких, як та Майя Прапiрна, що свiдомо пiшла на смерть... А зараз? - I, здивувавши Баглая, раптом випалив без зв'язку з попереднiм, що переходить на iнший завод. На той, де в цех заходять у бiлих халатах, де спецхарчування одержують... Годi, не бажає вiн бiльше газами отруюватись на металургiйному. - На крутий iдеш поворот, - зауважив Микола. - Тобi це дивно чути? - нахиливсь до нього Орлянченко. - Ти, певне, сподiвавсь i в менi найти iскринку героя? Гай-гай, її нема. Все менше таких, у кому вона є. Риба шукає, де глибше, а наш брат, де лiпше... Я ж iз тих, кого тiльки пальцем помани куди-небудь у режимний цех на солiднiшу зарплату та на спецхарчуван-ня... - Можна подумати, що ти голодний... - Нi, ситий. Але хочу ще ситiшим бути... I хiба один я такий? Людина - звучить гордо? Це наш чинодер Лобода звучить гордо? Ха-ха! Скажи йому: "Ти звучиш гордо" - вiн перший розрегочеться, вважатиме, що його розiгрують... - А от на заводi вiн, кажуть, добре починав. - Отож, починав! Але є така штука - наркотик владолюбства, героїн кар'єризму... Його тiльки раз вхопи - i пропав... Жадобою влади - тiльки цим його очi й блищать. Рiдного батька за кар'єру промiняє, собор отой розвалить, аби тiльки на щабель вище пiднятись. Iдеали? Чхати йому на твої iдеали! Влади йому, побiльше влади! А спитай, для чого? Та щоб iще вище стрибнути! I скiльки їх таких... Сьогоднi вiн начальник цеху, завтра директор, а там уже цiлиться сiсти на главк. Нащо тобi, чоловiче, той главк? Бiльше клопотiв, швидше iнфаркт - i вся пiсня!.. Але ж як воюють! Отам битви - не на життя, а на смерть. Невидимi, кабiнетнi, а втiм такi, де нiкому пощади нема: або ти переможець, або ти розчавлена жертва... - Невтiшна картина, - усмiхнувся Баглай. - Тiльки я не так похмуро дивлюся на речi. Є, звичайно, й це. Отрута кар'єризму, самозаслiплення, бажання будь-що керувати собi подiбними... - Наввипередки вгору, як мавпи за кокосовим горiхом... - Та не самими ж мавпами населений свiт! I хоч який вiн там є, але згодься: вiн таки красен, цей свiт, i здорово було б у ньому, не старiючи, весен триста провеснувати... - Згоден, свiт прекрасний. Одначе ким населений? Якось ти казав про союз людей, про спiльноту людей. Що треба доброту плекати, а не роздмухувати ненависть. А як до Батькопродавця я можу бути добрим? Який гуманiзм мене з ним помирить? - Не Батькопродавця я мав на увазi. - Але ж вiн - сила! Не Архiмед, не Галiлей - чиновник iде по свiту, вiн тон задає... Так, так, великий чиновник двадцятого вiку. Ейнштейн нiщо в порiвняннi з ним. Той вiдкриває, а цей вирiшує. Кнопки натискує. Кладе резолюцiю на твоїй долi, стипендiю тобi дає. Для нього ми пiддослiднi. Вiн вважає своїм правом i навiть обов'зком будь-що обстругати нас, пiдiгнати пiд свою подобу... Добре ще, коли має щось у черепку, а то ж часом сидить чмур чмуром, тупий, дрiмучий, однак теж хоче, щоб ти його слухав, думав, як вiн, хоче бачити довкола себе легiони однаково мислячих. На таких, як оце ми з тобою, вiн дивиться лише як на сировину, як на руду, з якої треба болванку виплавити! - А в тобi, видно, якраз "антиболванка" ворушиться? - Не те що ворушиться, а пре з мене! Бо ми хоч бiднi, але гордi. Живемо в тiнi, але сонце бачимо. Бачимо, де будiвник справжнiй, а де псевдобудiвник. Комфорт i поряднiсть - це, по-моєму, могло б стати девiзом часу. Мiж силами добра i зла зберiгай рiвновагу, крайнощiв уникай... Одне слово, як той казав: не будь солодким, бо розлижуть, не будь гiрким, бо розплюють... Дивний цей Ромця. Теж iз родини металургiв, батько iнженер, шанована в цеху людина, а Ромця... "Якийсь | ти не в ту форму вiдлитий", - часом говорить йому Вiрунька. З освiтою хлопець, був у Москвi на курсах по електронних машинах, завод послав, але оскiльки тих машин поки що не одержано, Ромця при головному енергетиковi зачепивсь. Живе легко, сприймає життя iронiчно, пiдсмiюється з Миколиних пошукiв вiчних категорiй. "Ми з тобою живемо в цинiчну епоху, - деколи можна вiд нього почути. - Народили нас матерi пiд кривавим знаком Зодiака... I, думаєш, це не впливає на наше свiтовiдчування?" Сидять вони зараз на лавцi, спостерiгають, як заграва саме виплеснулась в небо над заводами... Миколi пригадались рядки iнститутського поета, продекламував задумливо: - "I знову днi рудi та бурi, такi щасливi та сумнi..." - Непогано, - схвалює Ромця. - Треба запам'ятати, при нагодi процитую нашiй лiкарцi - новенька з'явилась у заводськiй амбулаторiї. Сьогоднi зайшов до неї. "Жучок, - кажу, - у вухо залiз. Можете витягти?" - "Я не отоларинголог". - "А хто ж ви?" - "Читайте, на дверях написано... З того боку!" Отака! "Витягнiть, - кажу, - або бюлетень дайте. Буду бюлетенити, поки жучок сам iз вуха вилiзе..." Гадаєш, пiшла назустрiч, повiрила в жучка? Дзуськи! До таких Ромчиних iсторiй Микола звик так само, як i до нав'язливої Ромчиної iдеї про моторного човна. Останнiм часом тiльки цим i заклопотаний - човном та колекцiонуванням платiвок. - В життi треба бути реалiстом, - повчає вiн Миколу. - Вiзьми будь-кого з наших роботяг. Дай йому телевiзор, моторку та ще путiвку на Чорне море в санаторiй "Червоний металург", i вiн тобi по боку все оте, що ти називаєш духовним. Ти ось за собор переживаєш. Думаєш, усiм вiн болить, як тобi? Он Шпачиха весь вiк ходить бiля нього, а дуже їй куполи тi потрiбнi? Та вона на них нiколи й не гляне! Корзини гнуть її до землi, їй монету давай! Запропонуй їй на вибiр: собор чи критий ринок? - обома руками буде за ринок. Що той собор для неї в життi? Або для Федора-прокатника? Самим духом, брате, ситий не будеш. Матерiя - первинна. - Так, певне, мiркують i отi юшкоїди. Отi ходячi шлунки. - Зрештою, люди давно затягували ремiнцi, на картках перебивалися, i якщо вони витворюють зараз собi новий культ... ну, назови його.. о культом пiдсмаженого поросяти з хроном... То невже ти їх станеш осуджувати за це? - Шлунки мають усi земнi створiння. Людина в цьому не оригiнальна. Але глянути на оте сферичне гроно бань, що виринуло до нас десь iз мороку вiкiв... глянути, а тим бiльше вибудувати їх у небо як образ i доповнення неба... це здатна лише людина. - Ах, я забув, що тут поет! - iронiзує Ромця. - О великий, нiкому не вiдомий поете Зачiплянки! Не заздрю тобi, бо передчуваю: не тiльки лаври ждуть обранцiв долi. Iсторiя вчить, що попереду лаврiв частенько йде добрячий бук, шпiцрутен iде! - "I знову днi, рудi та бурi", - задумливо вiдгукнувся Микола на це. А Ромця знову починає розповiдати нову iсторiю про одну гарненьку особу iз шлакоблокового, з якою вiн минулої суботи танцював. Притиснув її ненароком, а вона, наївнячка, образилась. Слабке створiння, але вредне... "Ну гаразд, будемо танцювати по-пiонерському", - сказав їй i пiсля того водив партнерку свою тiльки по-пiонерському, на вiдстанi витягнутої руки... - Щось схоже я вiд тебе вже чув. - Тодi перепрошую, - з удаваним жалем мовив Орлянченко. - Я забув, що для тебе нашi Марусi - то краща половина людства. Мадонни, недоторканки!.. А, по-моєму, вони самi не люблять, щоб їх iдеалiзували, їх бiльше влаштовує, коли ми дивимось на них по-земному... Iдеали Iдеаловичi зараз не в модi. - У цьому за модою не женусь, - спокiйно заперечив Баглай. - А ось чи думав ти, чому найбiльшi поети всiх часiв саме її оспiвували, жiнку? З неї, звичайно, земної, творили своїх небесних мадонн... - Одну ще й тобi он залишили: в Катратого город поливає. - На цю тему краще помовч. - Чому? - Та тому. - О, невже? - Орлянченко, здогадавшись, у подивi аж свиснув. I одразу ж з вiкна з'явилась непричесана спросоння Вiрунька. - Ще свистунiв не вистачало тут серед ночi, - кинула вона сердито. - Вiро Пилипiвно, маю ж я право хоч на вулицi свистiти? Чи тiльки з дозволу? - Прав у тебе аж надто! - Право тiльки тодi право, коли його можна здiйснити. Iнакше це буде лише фiкцiя, тiнь права! - I Ромця застрочив скоромовкою про нестерпнiсть обмежень, яких йому доводиться зазнавати, про те, як надокучають людинi рiзнi вказiвки, що їх чуєш на кожному кроцi, а закiнчив афоризмом iз польських "незачесаних думок": - Завжди знайдеться ескiмос, котрий дасть вказiвку жителям тропiкiв, як їм поводитись пiд час спеки... - Що ти мелеш, скептику ти нещасний? - спросоння, видно, мало що второпавши, накинулась Вiрунька на Орлянченка. - Хто це - ескiмос? До чого цi тропiки? - А Iван ваш де? Вiн же зараз у тропiках... В самiй згадцi про Iвана о такiй порi, та ще з Ромчиних уст, Вiруньцi вчулося щось образливе, блюзнiрське. - Як твою лепетню зрозумiти? - висунулась вона всiєю розпатланiстю з вiкна. - Хто про мене Iвановi хоч слово накриво скаже? Честi не заплямувала, це вся Зачiплянка знаєi А ти, вiтрогоне, гуляй звiдси, поки качалкою по плечах не дiстала! - За що. Вiро Пилипiвно? - жваво схопився на ноги Ромця при згадцi про качалку. - А за те! Всiх по собi не рiвняй. Сьогоднi з одною, завтра з другою... - Що вдiєш, коли вони нуднi та порожнi, як осiннi пляжi. - Сам ти порожнiй. Пiд носом засiялось, а на розум ще й не орано... Попався б ти нам у бригаду, ми б тебе швидко перевиховали. - Знаєте, скiльки часу треба, щоб перевиховати нас? Тисячу лiт! Смiшнi менi тi, що вiрять, нiбито через двадцять рокiв усi стануть раптом зразково-показовими, зникнуть егоїсти, бюрократи... Нi, тисячу лiт, i не менше! - Чого ти з ним водишся, Миколо? - вже спокiйнiше звернулась Вiрунька до Баглая. - Ти ж серйозний хлопець, в головi думок повно, а вiн, оцей перекошений... що мiж вами спiльного? Ромця нiскiльки не був цим дошкулений. - А як Миколi без мене? З ким вiн тодi дискутував би на теми вiчного кохання? - Ще тобi базiкати про кохання, - аж нiби з жалем вимовила Вiрунька. - Що ти знаєш про нього? - Якщо не гравцем на полi, то хоч суддею ж мiг би бути? - Справжнє кохання саме собi суддя. Орлянченко, вражений вiдповiддю, обернувся до Миколи: - Чуєш, якi афоризми видає наша Вiра Пилипiвна? От що значить два роки без Iвана! - Вона має право на такi афоризми, - сказав Микола серйозно. Вiрунька ж, перемовчавши, знову взялась виховувати Ромцю: - Добрим наждаком треба тебе терти, хлопче... Чуба на лоба начесав, перстень носиш, а що з тебе в життi? Мало ще ти нашого квасу випив... Це вона має на увазi вiтамiнiзований квас металургiв, яким вони в цеху спрагу тамують... Орлянченко i на це хихикає: - Знаю той квас! Такий мiцний, що й око одному пробкою вибило! - Якщо такому ледащовi... Отут Микола вступився за товариша: - Вiрунько, не забудь, що перед тобою робiтник найвищого розряду. Можна сказати, елiта! - Отож... Змiну вiдробив та й пiшов вiтер вулицями ганяти. Тiльки й на умi танцi та комфорт... - Потрiбнi й такi, - не образився Ромця. - Без таких, як я, життя було б прiсним... Прiсним, як дистильована вода. Вiрунька не захотiла бiльше слухати: - Годi, йдiть собi, не товчiться пiд вiкнами, в мене дiти сплять. - I, прихиливши вiкно, вона розтанула в сутiнi кiмнати. Пiсля цього хлопцям тiльки й лишилося - розiйтися. Орлянченко завернув до себе, кинувши Миколi на прощання: "Салям!", а Микола далi попрямував вуличкою, яка повела його до саги. Почував якусь правду в отих Ромчиних словах про прiсноту життя, почував, що течиво його зачiплянських днiв без Ромчиних ужалень та приперчувань щось би втратило, стало б, мабуть, i справдi, як вiн каже, прiсним... I хоч душа не сприймала Ромчин цинiзм, невибагливiсть, але якось i не уявляв себе Микола без цього приятелювання, без орлянченкових дотепiв, скепсису та в'їдливих парадоксiв. Була в ньому нiби потреба органiзму, що вимагала якоїсь протиотрути вiд одноманiття буднiв, вiд стандартних уявлень тих, кому хотiлось би з тебе зробити людину-цеглу, бачити в тобi лише податливий, злиденний духом будiвельний матерiал... Ромця вважає, що вiн має право на певну розхристанiсть душi, декого це коробить, а чому вiн справдi у своєму поводженнi мусить бути пiдiгнаний пiд стандарт? I якщо вiн зараз трохи й перекошений, то що такого? Адже чув колись вiд матерi: навiть дерево себе в ростi випрямляє! Де б не опинився, блукаючи цiєї ночi, Баглай: чи бiля саги, в якiй мiсяць плава розплавлений, чи на соборнiм майданi, - всюди невидиме була з ним i його юна мадонна з загорiлими мiцними руками, з сумовитим лицем задуманим, на якому ота смага сарматська горить! Один раз тiльки i вдалося Миколi побачити її зблизька - бiля самого паркана грядки поливала. Стояла зарошена, iз шлангом у руцi, а спiдлоба погляд на Баглая - глибокий, важкуватий якийсь, недовiрливий. Густа смаглявiсть лиця рiзко вiдтiняла зеленаву голубизну очей, сумовито-сторожких, зачаєних. Недовiра i смуток глибокий - вони найбiльше вразили. Уста затиснутi, а в поглядi i в усiй поставi було щось затяте, смiливе, вгадувалась внутрiшня сила натури, пристраснiсть, надiйнiсть душi. Волосся темно-русяве блищало, вiльно розкинуте на плечах, кiльчастi кiнчики його золотились на сонцi, нiби злегка пригорiлi, припаленi iншим, степовим сонцем. Сумовита глибiнь очей була аж з прозеленню якоюсь, з отiєю, що її колись, мабуть, можна було тiльки в очах у мавок пiдгледiти десь на Вовчих Водах. Зовсiм ненадовго зустрiлися над парканом їхнi погляди, Микола привiтався, i незнайомка вiдповiла йому неголосно: "Здрастуйте". То i вся була розмова. А неспокiй i хвилювання вiд того її погляду Баглай i зараз почуває в собi, блукаючи, мов тiнь, нiчною Зачiплянкою. Хотiв би ще i ще бачити її. Чомусь саме їй, отiй ще не знанiй людинi, хотiв би вiн виповiсти своє життя, все своє заповiтне. Коли людинi скоро сповнюється двадцять два, а дими безупинно димлять, а слава поета тiльки в маревi мариться, є над чим замислитись. Двадцять i два, а ще нiчого не зроблено для безсмертя! Щось подiбне нiбито вигукнув колись Юлiй Цезар у днi своєї молодостi. I хоч було то в суворому Римi, а не на цiй лагiднiй, поетичнiй Зачiплянцi, та виникають, певне, в людей i через тисячолiття такi настрої, якi вже колись були i когось непокоїли. Справдi, що встиг зробити? Що встиг збагнути у своєму двадцятидвохрiчному свiтi? Де поема твого життя? "Рятiвники Титана" - може, так вона буде зватися? Про металургiв, про тих, що серед розгулу смертi врятували свiй чорний мiф - чавунного, з розiрваними ланцюгами Трударя, в якому так молодо-неповторно вiдлився невмирущий дух революцiї. Поема про таких, як легендарна ота Майя Прапiрна з Колонiї, як батько твiй Никодим Баглай, що добровольцем пiшов у сорок першому, в першi ж днi, безповоротно зник у заднiпровських бурих вiтрах... Поема трагiзму, поема нездоланностi духу, але якими словами-карбами її накарбувати? Щоб так, як собор оцей, вiкам донесла дух твого задимленого й жорстокого часу ... Тiльки чи потрiбне буде їм, прийдущим, твоє творiння? Нова ота ера загiрна, чи не збайдужiє вона до слова поетiв? Якими вони будуть - поеми майбутнього? Поеми абстракцiй? Алгоритми замiнять музику слова? Математичнi фантазiї, може, стануть там надихати спiвцiв? Як шалено, iз швидкiстю сновидiнь, пролiтає час! Не такий уже й довгий вiк мистецтва, витвореного людиною. Тридцять чи сорок тисяч рокiв тому невiдомий митець при вiдблисках вогнища вивiв у своїй печерi першi контури мамонтiв, на яких вiн удень полював... Пiсля того була Нефертiтi, був Парфенон, була Мона Лiза... I тепер ось бачиш сучасний модерний витвiр, де безладною купою перемiшалися людськi вуха, очi, носи, а на змiну гармонiї виступив хаос, на змiну фарбам Рафаеля приходить консервна бляшанка i мавпа з квачем... Виродження? Самозапечерення? Дух людський вичерпав себе? Чи це тiльки криза минуща, пiсля якої ще буде в мистецтвi i юнiсть, i весна, i сонячна гармонiя нових лiнiй, нових барв? Кажуть, що поезiї передує подвиг. Iнших життя кидало на великi випроби, а що тебе жде серед цiєї буденностi, серед плину сiрих днiв, що деколи справдi здаються "мов осiннi пляжi..."? I яка вона є, сама природа подвигу? Чи здатен його вчинити той, хто заздалегiдь готує себе до цього, чи, може, ближчий до iстини той, для кого подвиг це акт миттєвий, блискавичний, майже рефлекторний? Вiн, певне, як спалах, його вiчнiсть вкладається в мить, вiн там, де йдуть безоглядно на смертельний риск, без вагань кидаються на двобiй iз злом... Чуєш у собi поклик поезiї, але хто навчить тебе її чародiйницьких тайн? Собор оцей? Горда поема степового козацького зодчества, вона щоразу хвилює тебе, щось навiває, вiдлунням далеких подiй входить у твою молодiсть. I не треба тут руїни, чуєте ви, генiї руйнацтва? Невже не доходить до вас оцей дух обжитостi планети, певностi, злагоди, який живе у таких витворах, в їхнiй гармонiйностi, - дух, що єднає людство? Життя проклало свої русла повз цей собор, буднi iдуть повз нього нескiнченними чередами, новi поколiння на цих селищах освiдчуються в коханнi, проносять Широкою старих металургiв на вiчний спочинок, а пiвкулi бань все пливуть над Зачiплянкою, як образ нескiнченностi, все височить на майданi ця сива скеля вiкiв. Собор завжди несе в собi певний настрiй, але найбiльше любить Баглай його уночi, а розшумiлi вiтрянi ночi, коли налетiлий схiдняк рве листя з по-нiчному грiзних дерев, а навкруги мiсячно й вiтряно, i собор стоїть серед такої видної ночi увесь якийсь наповнений, бiлiє фантастично, мов вiтром напнутий парус... Є в ньому своя пластика, є ритми свої, тiльки йому властивi... Але ж є щось таке i в твоєму теперiшньому життi? Хай iнакше, нове, але є! I ти шукатимеш цi ритми. Може, Зачiплянка для того тебе й народила, щоб вiдкрив ти свою, Баглаєву, музику барв, що її, може, таять у собi оцi спалахи вiчно живого заводського неба, оцi соборно-бiлi зачiплянськi ночi... Мiсяць пiдбився високо: садки блищать, не шелехнуть; спочиває пiсля трудового дня Зачiплянка, вiддавшись в обiйми своїм серпанковим снам. А "Москвич" усе пiд парканом стирчить. Допiзна блукаючи по Веселiй, студент доблукався-таки, доки один з юшкоїдiв, похитуючись, вичалапав з Ягорового двору, став у затiнку бiля "Москвича" справить малу нужду. Миршавий, маленький, в розчавленiм капелюсi. Добре, видно, наюшкувався - мiсяця не впiзнав. Задерши в небо мишаче своє обличчя, спромiгся на жарт: - Не розберу: що зараз у нас - день чи нiч? Маячила осторонь постать юнака у бiлiй сорочцi. I нiби не чула жарту: - Ей! Мовчало. - Ей! - повторив юшкоїд вимогливим тоном. I тодi почулось у вiдповiдь стримане, спокiйне: - Якою це мовою: "Ей"? - Що то вгорi: мiсяць чи сонце? - Не можу знати: я не тутешнiй. Юшкоїд пiдступив до студента ближче, розглядав з пiдозрою. - Чого ж тут стовбичиш, коли нетутешнiй? До машини приглядаєшся? - До всього. - Iч який!.. Нетутешнiй... Звiдки ж ти? - З двадцять першого. - Це що... завод номерний? Поштова скринька? - Нi, не скринька. - А що ж? - Вiк. Допитувач довго солопiв, потiм таки дотямив, прохрипiв смiшком: - Ти диви! Iч потомок... нащадок, виходить... З двадцять першого вiку... У гостi до нас? На юшку? Ну, як же воно там... у двадцять першому? Цiлуються ще? Рибку ловлять? - Рибку ловлять, а дармоїдiв поменшало, - iнформував Баглай з пiдкресленою серйознiстю. - З хапуг та бюрократiв, уявiть собi... чучела поробили. - Хм!i Чучела. - Цiкавець посопiв. - Це ми теж умiємо... Так звiдти, кажеш? Гармонiйна особа? А паспорт у тебе є? - Навiть не знаю, що це таке. I чути не чув. - Ну хоч будлi-якi документи, що свiдчать твою особу? Баглай ступив крок уперед, сказав з таємничим притиском: - А у вас є? Капелюх насупився: - Ми вам... не пiдзвiтнi. - Ви рибiнспектор? Охоронець днiпровських щук та сомiв? - А хоча б... Тiльки чого доскiпуєшся? - Цiкавить мене ваша особа. - Чи не анонiмку хочеш написати? Признайся - для анонiмки? I тут йому було видано - з насолодою, з веселим знущанням - знаменитий зачiплянський афоризм: - На нашiй вулицi анонiмок не пишуть! Скапелюшений був у подивi. - Скрiзь пишуть, а у вас що... усiм задоволенi? - Нi, фальшакiв не люблять. - Це про кого ти? - Про тих, що вдень нас моралi вчать, а вночi вiдучують. На це саме й нагодився, хряпнувши хвiрткою, ще один юшкоїд, рослий, у розстебнутiм кiтелi парусиновiм, з одутлуватим обличчям, що неприродно бiлiло вiд мiсяця, наче припорошене цементом. Голова велика, блищить залисинами, кущик iз трьох волосин - далекий правнук козацького "оселедця" - розкошлався рiденько... - Чую, чую голос Баглаєнка, - бадьоро заговорив Лобода-висуванець, бо це ж таки був власною персоною вiн. - Правильно, розтлумач цьому темному, що таке Зачiплянка... Вона вище анонiмок. В нiй гордiсть є!.. Давненько я не бачив тебе, Миколо. Ти все такий же? З догматиками воюєш? Я теж їм спуску не даю. Ну, а твої димовловлювачi? Де вони? - Пiд сукном. - У кого? - У вашого брата. Крутiя Юшкоїдовича... - Бач, ти їжаком усе. А я ж тебе ще на шиї катав навперемiнки з Iваном. Вугiлля бiгали з ним до переїзду красти, на ходу iз платформи вихапували, щоб ти тут, пуцьвiрiнок, не замерз... Життям ризикували, атакуючи товарняк... А ти у вiддяку тепер всяке на мене горнеш, прiзвиська даєш... Хiба це чесно? Нам, металургам, не личить чвари розводити. Нам треба купи триматись, ось що я тобi скажу. В мене й без тебе ворогiв хоч греблю гати - отих, потайних, що по кабiнетах ... - Колись ти i дядька Ягора до ворогiв причисляв, а зараз нiбито в дружбi з ним? Все тече, все мiняється? - Це точно фiлософ пiдмiтив: мiняється та ще як! Тепер на вiдпрацьованих догмах далеко не поїдеш. Треба мiзком ворушити, нове шукати. Головне - iдею вчасно подати зумiй... - Щоб завилось оте потьомкiнське риштовання на соборi? - Ну от, знову ти за своє. I хлопець ти хороший, Миколо, з сiм'ї чесної, батько ж твiй iз моїм - нерозлийвода були... Обом їм товариш Серго руки тис! А сам ти, вибач за прямоту, на старовинi звихнувся... Ну що тобi, юнаковi з робiтничого передмiстя, шукати в тому струхлявiлому Яворницькому? Собори... шаблi козацькi... куренi! Та то ж усе реквiзит iсторiї, мотлох минулих вiкiв, як ти цього не розумiєш? В епоху ракет хiба таким нам займатись? Головний конструктор та ще ми з тобою тiльки й знаємо, до яких речей Зачiплянка рук докладає... Так пора ж i їй справити обнову! Ви, молодь, пiдтримайте мене, i я завтра вам на мiсцi цього собору хiба ж таке молодiжне кафе вiдгрохаю! 3 повним комплексом! Кафе-лялечку, в областi тiльки ахнули б! Шашлична! Чебуречна! А поряд раковина для естради, атракцiон, чортове колесо над усiєю Зачiплянкою... Гуляй - не хочу! Невже не запалює? - Нi. - Отакi ви, теперiшня комсомолiя. Нема у вас вогника. Треба, щоб навколо тебе гримiло, спiвало все! Бiльше вигадки! Де вашi культпоходи, новi обряди? Ти можеш, звичайно, спитати: ну, а своє, наше, спадщина нацiональна? Та хiба я проти традицiй? Хiба я безбатченко який-небудь, волоцюга, безпачпортний? В козацькому стилi можна ж усе оформити, на фасадi кафе запорожець стоятиме зi списом або козак Мамай сидiтиме з бандурою, в шароварах! Навiть i кафе можна б назвати: "Козак Мамай" або "У козака Мамая", хiба ж не здорово було б? Але цур! Моя iдея! Беру патент! Отак-то. Треба вмiти розкинути мислiю по древу. А ти думав, даром я на культурi сиджу? I, вдоволено засмiявшись, вiн рушив був до машини, потiм ще вернувсь, сказав упiвголоса, довiрливо: - Ти тут над цим Ягором попрацюй. Бо приїздять, питають про ту iсторiю з Титаном, а Ягор тодi ж був на заводi... Тiльки не хоче вести балачку на цю тему, можливо, має якийсь грiшок на душi... А який подвиг! Тiльки стало вiдомо, що нiмцi збираються заводський витвiр у переплавку пустити, i тiєї ж ночi, пiд носом окупантiв, зникає Титан! Невiдомi якiсь повантажили його на платформу, загнали з брухтом у заводський тупик, десь там на вiдвалах мiж брухтом аж до приходу наших пролежав. Зумiв його хтось уберегти! Хiба це не героїзм? - Героїзм, - згодився Микола. - Ну от ми й порозумiлися нарештi. Привiт матерi передай. Вона в тебе старушка хоч i сувора, але справедлива. Медаль би їй за те, що без батька вас виглядiла... - I, взявши миршавого свого приятеля за плече, Лобода повернув його лицем до Баглая: - Пiднiми капелюх, глянь, яких орлiв дає робiтничому класовi Зачiплянка: хоч на фестиваль! Краса i сила, статура, мускулатура!.. Одчаюги хлопцi. Тутешнiх ти краще не чiпай, краще тихенько обмини. Бо в нас такi: пiймають, голову очима назад поставлять, а скажуть, що зроду так була! Зареготав, i регiт його серед притихлостi вулички пролунав дужо, упевнено. Нi, перед таким навряд чи вистоїть собор, той "мотлох iсторiї"... I Баглаєвi навiть захотiлося записати в який-небудь зачiплянський лiтопис: "Нема ненавистi чорнiшої, послiдовнiшої за ненависть вiдступника, ренегата..." Сiли в машину, лiмузинчик фуркнув, зняв куряву на всю вуличку. Стало чути у повiтрi сухий присмак бензину, пилюки. Майнули фари аж бiля собору, ковзнули по ньому, i видно було, як там "Москвич" чогось зупинився, i тi двоє вилiзли з машини. Лободин кiтель знову при мiсяцi забiлiв. Що там їх зупинило? Наче ж i шин їм не проколювали, хоча зачiплянська дiтвора й нахваляється зробити це, якщо не перестануть з дiда Ягора юшку цiдити... А двоє стояли перед собором, розглядали при мiсяцi споруду. - В печiнках менi цей ваш холодильник, - кинув раптом Лобода рiзким, озлiлим голосом. - Лише критикують нас, номенклатурних... Риштовання потьомкiнське... Лелека генiїв висиджує... Ненавиджу всiма фiбрами! - I пiдняв стиснутi кулаки. Рибiнспектор нiколи ранiш не бачив свого приятеля в приступi такої злостi. - Ар... ар... архiтектурний пам'ятник, - нагадав йому, щоб заспокоїти. - Пам'ятник... Який це в бiса пам'ятник? - аж сичало презирливо поблизу. - Що в ньому архiтектурного? Мотлох iсторiї, рюхлядь, i все! То ще треба докопатись, що хотiли сказати ним тi вашi допотопнi сiчовики! Якомусь Скрипниковi вдарило в голову, оголосив пам'яткою, внiс у реєстр... А ми й пiдступитися боїмось, раби папiрця! Витер спiтнiле чоло i нiби тiльки зараз помiтив рибiнспектора. - Скiльки менi цей безхозний собор нервiв коштує... Кожне глузує, розiгрує, ти ж чув! Вигадав, каже, потьомкiнську штучку! А з другого флангу недоїденi мiллю богомiльнi старушки пишуть i пишуть в рiзнi iнстанцiї. Незаконно закрили, мовляв, вiдкрийте, уважте старiсть, бо нашi ж сини погинули на фронтах... З областi невдоволенi дзвiнки: що там у тебе з цим собором, чого ти йому ладу не даси? Ну як тут повестись? - Спиши. - По-твоєму, це так просто: спиши? - Ти ж влада, - солопiв рибiнспектор. - Тобi й карти в руки... Чи не знаєш, звiдки зайти? - Знаю. Нас не вчити, як це робиться. Iз реєстру тiльки б його... А там саперiв попросив би - за одну нiч порохня б iз нього була. Пил вiкiв! - Та чого ж... роби порохню... - А паспорт? - Який паспорт? - сп'яну не мiг второпати приятель i навiть мацнув себе за кишеню. - Он паспорт на ньому чавунний. - Лобода змiряв поглядом темну чавунну таблицю, що ледь помiтна була на затiненому боцi собору. Приятель вище пiдсунув свого розчавленого капелюха, витягнув шию, але навiть зблизька не розiбрати було, що там, на скрижалi тiй, накарбовано, що там охороняється законом... Злодiїв на Зачiплянцi поки що не водилось, нi в сторожах, нi в дружинницьких патрулях потреби досi не було. Тому нiхто й не бачив, як двоє п'яних юшкоїдiв, двоє пiгмеїв нiчних неквапом зайшли в тiнь собору, наблизились до його охоронної грамоти... - Мiцно прилаштовано... Не пiддається. - Ану, дай ще я... ось викруткою. Собор слухав, мовчав. Пiзнiй мiсяць з неба дививсь, iз своєї космiчної вахти. Селища, натомлено поринулi в сон, спочивали в теплих обiймах ночi. VII Несподiвано провiдав Зачiплянку голова Єльчиного колгоспу. П'ятитонку свою залишив на майданi, бо якби у вуличку в'їхав, то, мабуть, затрiщали б усi палiсадники. Пiшки йшов, статечний, неквапливий. Кого загледжував у дворах, до всiх здоровкався, про якусь Олену Чечiль перепитував. Доки дiйшов до Катратого, зачiплянський телеграф Єльцi вже передав, що її особою цiкавляться. Мигцем вимайнула з двору через садки, заховалась у бур'янах на кладовищi. Голова, наблизившись до подвiр'я Катратого, привiтався до господаря й запитав, чи можна бачити Олену Чечiль. Ягор вiдповiв насуплено, що така в домовiй книзi не значиться. На цьому хотiв i урвати розмову, але розпитувач, хоч iз виду був лагiдний, вдачi виявився непоступливої, вертати назад не поспiшав. Хто та як направив його на Єльчинi слiди - про це теж умовчано. Витримку й делiкатнiсть на Веселiй шанують. Може, саме завдяки своїй делiкатностi голова й домiгся того, що Ягор пом'якшав, дав себе потроху втягти в розмову. З попереднiми головами Катратий був у знайомствi, знав їм цiну, тим пропийдушам. А цей спокiйний, з уже сивуватим вусом чоловiк, дарма що був родом не з Вовчугiв, чимось привертав довiру. Схилившись обережно на паркан, похвалив дiдову хату, вiконницi, помiтив i щепленi отi грушi-рукавицi, окрасу Ягорового садка. Це торкнуло авторське честолюбство господаря, i Ягор уже лагiднiше пояснив, що груша в нього чиста, труєвом не оббризкана, а плоди на нiй зовсiм без насiння всерединi: - Так i зветься сорт: груша-безнасiнниця. Приїжджий повiв потiм мову про колгосп, про те, що пшениця в них цього року дала б урожай рекордний, якби не пригорiла пiд час суховiю. Перед самими жнивами подув схiдняк, i найбiльший лан пшеницi "попав пiд запал", геть запеклося зерно. Скаржився, що з запчастинами трудно та що робочих рук не вистачає, дякував заводським шефам у причислюючи, здається, й Катратого до них. Допомогли, мовляв, трубами, допомогли й дощувалки встановити, тепер хоч яка спека, а в городнiй бригадi дощ iде! Пiсля цього й до Єльки дiйшло. Золота, мовляв, була робiтниця, перспективна дiвчина, та, на жаль, сталося так, що знеславили там її, та ще й бухгалтер необачно повiвсь. А воно ж i її можна зрозумiти, не одну з дiвчат сьогоднi тягне до мiста, особливо коли в селi клуб поганенький, хлопцiв мало, а до жонатих ревнують... Останнiм часом, щоправда, в них зрушення помiтнi, поповнено бiблiотеку, є думка будувати новий клуб... Саме оце приїздив до мiста вибирати проект, хочуть у латишiв перейняти взiрець, там у них гарнi будують клуби. Отже, не такi вже й безперспективнi Єльчинi Вовчуги. Погомонiв голова, подивувався ще раз Ягоровiй грушi-безнасiнницi, з тим i вiдбув. Натремтiлася Єлька в кладовищенських полинах, поки вони бесiдували. Чогось утовкмачилося їй, що голова заявиться по неї не iнакше як iз мiлiцiонером, на мотузочку поведуть втiкачку нещасну з Ягорового двору. Пiсля того як пронеслось, як уже покушпелила п'ятитонка на Вовчуги, вiдчула себе Єлька нiби аж полещеною цими провiдинами: що не кажiть, а все ж не забуто її, не викреслено в небуття. Провiдав Макар Мусiйович, поцiкавився-таки її долею, i хоч не довiдку вiдпускну, так зате ж iм'я їй принiс. Була тут немов приблуда безiменна, а тепер i Весела знатиме, що проживає у них на селищi дiвчина така, по iменi Єлька - Олена Чечiль i що хтось за неї згадав, комусь нiби й потрiбна. Що ж до дядька Ягора, то ця огласка Єльки, досi мовби не iснуючої, не дуже, видно, сподобалась йому. Про домову книгу знов було кинуте слово. Це на Зачiплянцi, де всi свої, то поки що не чiпляються, а он у тих квартирах, що на проспектi, спробував би хто переночувати без паспорта - одразу ж i виглядай дiльничного з двiрником, прийдуть, поцiкавляться... Дiвчинi збаламутились почуття. Цього разу пронесло. Ну а далi? Як надалi повестись? Не бути ж довiку Єльцi у дядька Ягора в гостях! Вiн, звичайно, не виганяє, живеш, то й живи, хоч i не прописана, нiби навiть задоволений її роботящiстю, але жити отак, на пташиних правах, неспокiйно якось, гнiтливо. А Катратий - вiд старостi це, чи що, - помiтно скупiшає, коли за хлiбом iти, довго свої п'ятаки мне, а ранiше, розповiдають, гульбища любив, хiба ж такi концерти тут влаштовував! Ще мати Єльцi розповiдала про один гучний випадок, коли Ягор, спродавши якось у мiстi багатющий урожай полуниць i добре будучи пiд джмелем, на весь виторг найняв духовий оркестр, - до самої Зачiплянки грали цьому махновцевi, теж захмеленi, трубачи-оркестранти. Ягориха до гультяя з криком, де ж грошi з полуниць, а вiн смiється, на оркестр їй показує: - Грошi, бабо, в срiбнi труби перейшли... Музикою стали! Якось дядько, роздобрившись, дав-таки Єльцi на забавки дещицю й вiдпустив до мiста в кiно. Побiгла, нiг пiд собою не чуючи. Через селище, помiж закуреними мурами заводiв, де все було чорне вiд сажi, де безупинний гуркiт стояв, двигiт та грякiт, а сонце з гори пекло так, як нiколи в степу не пече. Тiльки зiйшовши на мiст, вiдчула на душi полегкiсть, нiби знов розвиднялось життя! Нiколи ранiше по цьому високому мосту не ходила - залiзний увесь, гарячий, довжелезний, найбiльший, мабуть, у свiтi! А внизу сяє Днiпро, так сяє, що аж очi рiже, острови зеленiють, яхти пливуть, немов лебедi повногрудi. Далеко на пляжах - тисячi людей, золотяться тiла червоно, з вiдстанi наче суцiльнi пшеницi рум'янiють, не одразу Єлька i второпала, що то таке. Заводи, причали, каскади будинкiв по пiдгiр'ю правог берега - все було повите димами, млою полудневої спеки, телевезiйна вежа на горi ледве маревiла з тiєї мли. Мiсто здавалося Єльцi чимось єдиним, нерозгаданим, живим, таким, що має душу, здавалось, що з правiку було воно тут, iз цих кряжiв само виросло, як усе на свiтi росте. Тротуари центрального проспекту порозм'якали вiд сонця, безлiч каблучкiв повдавлювалось на них, i Єльку тiшило, що й вона тут залишає слiди вiд своїх притоптаних босонiжок. Дiвчата-горожанки, особливо тi, що з фiолетовими вiями, стриженi пiд лобуря, позиркували на Єльчинi босонiжки критично, принаймнi так їй здавалося, але помiчала вона й iнше, отi зблискiтки жiночої заздростi в очах, коли горожанки окидали Єльчину тонкостанну постать, гордовиту шию, смагле, самим сонцем мальоване лице!.. Декотрi аж не могли втриматися, щоб не озирнутися їй услiд, i це веселило Єльку, лоскотало її оживаюче самолюбство. Де тiльки траплялися оголошення про набiр студентiв, Єлька зупинялася i перечитувала вiд рядка до рядка. Так було бiля унiверситетського корпусу, коло театрального училища, найдовше стояла бiля мукомельного технiкуму, але й тут оголошення кiнчалося суворим нагадуванням, якi саме документи необхiдно подати для вступу... Приймальнi комiсiї почали працювати, всюди юрмиться молодь, в кожного якiсь перспективи, i тiльки, здається, одну її, Єльку, життя вiдтерло, кудись жене без керма i без вiтрил... Опинилася в парку. Бiля каси кiнотеатру було вiльно, Єлька взяла квиток, побувала на денному, малолюдному сеансi. Небагато втратили тi, хто не пiшов на такий фiльм, можна було б i Єльцi часу не марнувати. Сигарети без кiнця смалять, нудять на екранi один одного, все киснуть чогось, а коли навiть i поцiлуються на кiнець фiльму, то й то якось знехотя, сонно - ледачi, не здатнi по-людському й поцiлуватись! I це любов? Як на Єльчину вдачу, то коли вже любов, так щоб iз вогнем, без оглядок, без стриму, а тодi будь що буде... Хотiла б жити палахким до нестями життям, коли люди згоряють вiд щастя, коли з любовi поезiя родиться... I хоч опеклася, так i не зазнавши кохання, але певна була, що воно є, сама про таке мрiяла колись у тi веснянi свої ночi, брунькуючi ночi-квiтнiвки... Що ж, не вийшло. "Невже нiколи й не вийде?" - думала Єлька, сидячи пiсля сеансу у павiльйонi з морозивом, у затiнку пiд ажурним накриттям, звiдки вiдкривався їй широкий краєвид на Днiпро, на острови, на далекi пагорби самарськi. Любов - це як отой Днiпро, де вiтер i сонце, щоб i на душi в тебе ставало сонячно. Якби ж то могла всiм дiвчатам сказати про це, передати гiрку, запiзнiлу свою науку! Та чи так уже й запiзнiлу, чи так уже безнадiйну? Ось цей же їздить, засипає комплiментами, робить натяки... Очi великi, по-телячому яснi, вiдданi. Дуже, правда, кирпатий, на головi три волосинки i замiсть брiв самий пух, але хоч i безбровно, одначе жвавий, бойковитий, в iдеях весь, як у реп'яхах. За iнших умов тiльки хвицьнула б на його комплiменти, а зараз у своїй безвиходi терпить, вислуховує, якось нiби звикає до нього, до його товариства. А вiн, здається, таки щось має на думцi, не легковажить, тому й дядько Ягор в його дудку пiдiграє: - Бачиш, Єлько: їздить. Не маленька, догадуєшся чого. I з усього видно - намiри в нього серйознi. Так що не дуже б тобi й козиритись... Бо куди прихилишся, як мене не стане? Хто тобi оборона? А там ти б i горя не знала... Iнодi такий настрiй найде, що аж сумнiви облягають: а що? Кого тобi iншого ждати? Нiкого на всьому свiтi, хто за тобою зiтхнув би... В павiльйонi о цiй порi мало людей. У другiм кiнцi його сидять над вазочками з морозивом двi молодi сумнi циганки: одна дитину груддю годує, друга жадiбно курить цигарку - щойно взяла коробку "Казбека". Звiдки вони, з якого життя? Туга вiкiв промовляє з їхнiх очей бездонних, сумовитих... Двi жiнки прадавнього iндiйського племенi, як донесли вони сюди цю смагу предкiв, i чорнобрiв'я, i жести, i спiв? Двi живi людськi перекотиполя, що заплутались серед вихрiв XX вiку... Поворожити б, чи що? Нi - як буде, так i буде!.. Пiсля морозива Єлька вiдвiдала в цьому ж парку музей козацький. Надивилася тiєї козаччини, вийшла з таким вiдчуттям, нiби в чомусь багатшою стала. Були люди на твоїй Вовчiй, в тих паланках степових, - всi, як гiганти! Не зовсiм зотлiли їхнi малиновi хоругви, блищать шаблi пiд склом, жеврiють оксамити, навiть козацький човен уцiлiв, величезний, iз суцiльного дуба, тiльки почорнiв наскрiзь, став як антрацитовий, - у плавнях, iз замуленого дна рiчки Пiдпiльної рибалки видобули його. Мов живих, уявляла Єлька тих лицарiв запорозьких, бачила їхнi дозори на степових могилах, зблиски шабель, коли вони б'ються в курявi, серед крикiв, гвалту, кiнського iржання, зрошенi потом та кров'ю, до знемоги рубаються, вiдбиваючи сестер-полонянок у якого-небудь смердючого хана... Ото були люди, отi вiдборонили твiй край, передали тобi, як вiчний посаг, i це небо, i шир степiв, i сяйво Днiпра! У сучасному вiддiлi музею було виставлено багато всяких металевих виробiв, труб рiзного калiбру, були навiщось виставленi пiд склом навiть жiночi черевики мiсцевої взуттєвої фабрики, але мимо цих експонатiв вiдвiдувачi проходили швиденько, кожний мав свої черевики на ногах. Єлька теж тут не затрималась, а ось бiля важезної залiзної вагонетки, однiєї з тих, що їх колись ганяли на домнах каталi, вона таки пристояла, опинившись в юрмиську пiонерiв, якi перед тим зацiкавлено розглядали колекцiю iржавих металевих якiрцiв, що їх колись кидано пiд копита кiннотi в козацьких вiйнах. Тепер юнi екскурсанти обступили вагонетку невiдомого каталя. В бiлих сорочечках, з краватками червоного шовку, дiти жваво щебетали, обстежуючи вагонетку, якесь смiшне пiонерча, найменше з усiх, з гордiстю вигукнуло: - Це, мабуть, мого дiдуся вагонетка! Вiн був каталем! "А може, це мого дядька Ягора? - подумалось Єльцi. - Може, його праця стiльки важить у життi, що й знаряддя її зберiгаються для нащадкiв?" Пiсля вiдвiдин музею якось збадьорилася: чи пiонери навiяли своїм щебетом добрий настрiй, своєю дитячою безхмарнiстю, чи ота малинова козаччина вольовита, безстрашна, що вiд неї такi