й, можна сказати, саме на соборi погорiв: жiнка дiтей таємно похрестила. Перед тим вона, як виявилось згодом, i паски щороку святила, але паски - то ще пiвлиха, а тут власних вiдповiдальних дiтей... Скандал! I хоч хрестини вiдбувалися зовсiм не в соборi, а десь на селищi, пiдпiльно, в кочiвного приблудного попа, проте вiдповiдальний товариш гнiв свiй чомусь саме на соборi зосередив, до нього люттю наливсь. У соборi вбачав головного винуватця усiх прикростей, пов'язаних iз хрестинами, собор був винуватий, що й суворе стягнення вхопив, i що намiчувана кар'єра заломилась. Ледве зовсiм не полетiв униз, та, на щастя, вдалося зачепитись на досить-таки вiдповiдальному щаблi. Одне слово, доки цей товариш там є, доки має вплив, Володька Лобода може ще й не таких ударiв завдавати по тiй облупленiй кумирнi, i заповзятливiсть його не буде осуджена, навпаки, знайде пiдтримку. Наступного дня був вихiдний, i Лобода ще зранку вирiшив: на Скарбне. Поїде в тi райськi мiсця, накупається досхочу, спочине душею, пiдгартується, - бо ж у здоровому тiлi здоровий дух! - i заодно старого свого провiдає в його ветеранськiй обителi. Треба ж виявити старому увагу, та й справу має до нього суто iнтимну. Коли зважуєшся на вирiшальний крок у життi, тут без батькiвської поради не обiйтись... Здавна так у народi заведено, що, перед тим як брати шлюб, мусить син у батька-матерi благословення просити, без цього, мовляв, щастя не буде. А вiн хоче щастя - щастя i тiльки, чорт вiзьми! Ранок - хоч напийся, небо чисте, прогнози на яснiсть, тож мерщiй у дорогу! Поїде цього разу без компанiї, корисно ж людинi й усамiтнитись коли-небудь, побути вiч-на-вiч з природою, з лiрикою душi, зiбратися з думками. I не треба йому сьогоднi нiякого персонального транспорту, вирушить отак, як є, по-простецькому, персональним трамваєм, як той казав. Ну, трамвай, правда, ще не скоро до плавнiв ходитиме, а ось автобусом - будь ласка. Не бiда, що й черга на зупинцi, товкотнеча при посадцi, тiльки не зiвай, стань вдало, i маса тебе сама внесе. Культурно захоплюєш мiсце бiля вiкна, де вiтерцем продуває, i скромно сидиш собi, мов звичайний безiменний пасажир. Частiше б керiвним працiвникам отак їздити разом з народом, спiлкуватися з ним у тiснявi, в жаротi, де нiхто тебе не знає, а ти нiби знаєш усiх, - сiв невидимкою i вивчаєш їхнi настрої, їхнi потреби. Їздити отак разом з трудящими в напхом напханiм автобусi, пiддавати свої ребра випробам, маючи iншу можливiсть, - на це не кожен здатен. Розчулившись вiд власної великодушностi, Лобода давав собi слово, що навiть коли вже працюватиме i в тому головному, високому будинку, де кроки твої гаснуть у килимах, а на столi цiла батарея телефонiв, то й тодi не викликатиме вранцi машину, а ходитиме на роботу пiшки, щоб не сказали, що загордився Володька Лобода пiсля того, як взяли в апарат... Автобус iде через старий дерев'яний мiст, залишений населенню на згадку ще фронтовими саперами; рух величезний, дощаний настил щодня латають, i хоч з боку пасажирiв нарiкань зараз не чути, Лобода в думцi все ж заспокоює їх, що не сьогоднi-завтра цей ветхий мiст буде знесено, замiнено iншим, може, схожим на отой новий, що його добре видно з вiкна автобуса: блищить ажурними арками вище по Днiпру, єднає береги, єднає заводи. Вiдгуркотiв розбитими дошками мiст, автобус вилiтає на широку асфальтовану дорогу, що йде якраз побiля плавнiв i далi ще кудись, щоб десь там влитися в магiстральнi траси. Обiч асфальтiвки все новi мiкрорайони, по-сучасному спланованi селища, вони не рiвня тiй стихiйнiй, хаотично розкиданiй Зачiплянцi. Будинки свiтлi, багатоповерховi, хоча всi мов близнюки, на один копил, i стелi в квартирах низькi, як у печерах, на карликiв розрахованi, - але ж скiльки треба житлоплощi! Iз суцiльних блокiв будують, женуть i женуть угору швидкiсним методом - тиждень не побудеш - i вже не впiзнаєш масиву: виросли на пiсках новi об'єкти. Дешево i сердито. Кажуть, стандарт. А що ж би ви хотiли? Як iнакше при такiй скупченостi населення? Наплодилося нас! Статистика запевняє, що на кiнець столiття сiм мiльярдiв гаврикiв буде на планетi, волi-неволi полiзеш угору, виростуть, може, хмаросяги й там, де зараз розкошують у садках зачiплянськi вiлли, особливо ота, Ягорова, пiд солом'яною стрiхою... Звичайно ж, якби будувати не для цифри, а з вигадкою, з вогником, то можна б i цi одноманiтнi коробки чимось оживити, а то вночi, як добре пiд мухою чоловiк, то й додому навряд чи втрапить, заблудиться в цьому царствi стандарту. А чому б не оздобити один корпус у стилi козацькому, другий - у карпатському, клумби зробити - там iз силуетом, там iз трав'яним годинником... "Лiнощi думки, оце нас заїдає, - нiби полемiзував iз кимось Лобода-висуванець. - Скiльки б'ємось, скажiмо, над тими сучасними обрядами, скiлькох залучали, а вони, як змовились, пропонують тексти - в насмiшку - один фальшивий, а другий ще фальшивiший. Тодi ще й дивуємось, чому деякi вiдсталi трудiвницi, i навiть жiнки керiвних товаришiв, паски святять або беруть кумiв та потайки дiтей хрестити несуть... Хочеться матерi, щоб дитину її таки було в купелi скупано, кропилом покроплено". Зостались позаду корпуси нового житлового масиву, i попросторiшало одразу. В усi краї видно далеко. Повiнь сонця розлилась, а десь аж на обрiї знову з'явився собор. Зумiли ж отак поставити! Скiльки не їхатимеш тепер, аж до самих плавнiв, все вiн буде тобi перед очима. З будь-якої точки видно собор, звiдусiль! З боку заводiв там вiн хоч не так виступає, iз-за iнших будiвель та садкiв тiльки вершечками бань проблискує, а звiдси - мов на долонi. Їдеш, їдеш, а вiн усе є. Вiдсунути б його куди-небудь з горизонту, щоб очi не муляв... На якiйсь нарадi нiбито було сказано: навiщо нам десятки пам'яток iз вiсiмнадцятого.сторiччя? Чому не залишити по однiй вiд сторiччя, а решту... Може, й справдi там настрiй такий? Проїжджатиме трасою той, хто спитати владен, гляне: невже вiн i досi стоїть, собор отой химерний? А як у вас з атеїстичною пропагандою? А з сектами як? Секти, мабуть, порозплоджували... Доводь тодi, що собор не має нiчого спiльного з сектами i що вiдправи в ньому хiба що горобцi справляють, пурхаючи у вiкна... Але ж красень, стервець! З комишини отаке вибуяло. Вiдстань все поглинула, нi риштовань твоїх не видно, нi бляхи проiржавiлої, зосталась сама поезiя! Панує над усiєю мiсцевiстю, весь обрiй нiби тiльки для того й iснує, щоб вiдтiнити його. Перед ним просто мiзерiєю себе почуваєш. Наче смiється з тебе, наче питає: ану, ти щось краще за це збудуєш? Для вiкiв? Чи тiльки на кольоретки й здатен? А що, коли це й справдi... шедевр? Коли хтось саме таку оцiнку йому дасть? Тодi знову ж спитають, а з кого - з найменшого, з тебе! Хоч те добре, що звiдси, з траси асфальтiвки не дiстає око розгледiти, в якiм вiн занедбанiм станi, нi iржi не помiтно, нi облупленостi, нi повидираних вiкон, - самий силует, самий дух творця, як Баглаєнко сказав би... I десь там Єлька неподалiк. Мабуть, книжку читає. Занiс їй днями роман про Сагайдачного. I вчора читала. Заскочив на хвилинку, а вона й говорити неспроможна - повнi очi слiз. Чого ти? Виявляється, дочитала до того мiсця, де Настю турецькому пашi продають... Єлька ця - просто скарб, дикий, рiдкiсний витвiр природи. Не стiльки, правда, витвiр, скiльки матерiал, але ж який! Хай i дикувата, хай i неотесана трохи, так, може, це й краще? Сам формуватимеш, ще не пiзно. Хоча, видно, й нелегкою буде формовка, тут треба добре вивчити опiр матерiалу. Думати про Єльку, уявляти її всiляко - йому сама насолода. Вiд землi, вiд природи вся, горить, аж степом та сонцем вiд неї пахне. Якби тiльки не ота її неприступнiсть... Одначе найдемо й до неприступних ключа! Ти ось їдеш, а Катратий там своє робить, готує грунт. Прогресивний виявився дiд, дарма що з махновцями плутався колись, в доiсторичну еру... Собор ненадовго зник за деревами смуги-вiтроламки, потiм знову виринув. По трасi рух, все мчить сюди й туди, а вiн на мiсцi, нiби вiсь, нiби шпиль-наконечник над життям цiлого краю. Батько твiй Iзот Лобода ще парубком у тому соборi спiвав, голос, кажуть, мав, як у Паторжинського. Ще й зараз пiсля чарки зможе затягти. Якщо iншi пишаються своїми батьками, то ти можеш пишатися двiчi. Свого часу був одним з найкращих металургiв, на все Поднiпров'я його iм'я гримiло, з Макаром Мазаєм змагався. Всю вiйну на Уралi давав метал з ним, i Володька там починав свою трудову бiографiю. Дитя вiйни - так мiг би про себе сказати. На картках вирiс, пiдлiтком уже стояв бiля верстата, в мороз пальцi до металу прикипали... Старшi брати теж не зiпсували анкету, не кажучи вже про батька. Тiльки от характер у старого важкий, дедалi гiрше Володька почувається з ним. Ще на заводi, коли батько приходив на збори, де Володька мав виступати, синовi одразу псувався настрiй. Дивну рiч помiтив: уже сама присутнiсть старого одразу робить всi твої слова мовби якимись недiйсними, порожнiми... Що за знак? Виростав Володька пiд девiзом: людина - найцiннiший у свiтi капiтал. А хiба й нi? Хiба слава братiв, загиблих на фронтах, та батьковi заслуги не прокладали й тобi дорогу, хiба не пожинав ти i їхньої слави капiтал? Може, за те й висунуто? Але нi, не применшуй свою власну роль, живеш не лише заслугами роду - цiнять тебе й за твої власнi. Щоправда, декотрi з твоїх ровесникiв зумiли вище сягнути, але ж i ти не забалотований життям. Не догматик який-небудь зашкарублий, ще можеш далеко пiти... Шлюб тобi не зашкодить, навiть Єлька своїми пестощами не приспить у тобi жадобу iти по висхiднiй, брати штурмом Ельбруси життя. Вiд котрогось (чи не вiд молодого Орлянченка) чув якось: "Тiльки знайду достойну особу i - все: замикаюсь у привату, iду в iнтимi" 3 ним, з Лободою, цього не станеться, щасливий шлюб тiльки енергiї додасть... Брехня, помiтять, оцiнять... Тiльки бiльше, бiльше iнiцiативи! Не давай пощади старосвiтчинi! Бiльше простору для нововведень, для рiзних обрядiв сучасних... На самих вiкторинах далеко не поїдеш, треба вхiдчини новоселам, купелi новонародженим, карнавали робiтничим паркам, у масках щоб, весело, бурхливо!.. Перед лекторським бюро домогтися, щоб лекцiї в парках були живiшi, а то вийде i нудить по своїх шпаргалках про будову всесвiту, а перед ним троє пенсiонерiв куняють на лавках... Подбав би краще, щоб сушняк свiй народною мудрiстю пересипати, прислiв'ями оживити, приказками... Тепер на це звертають увагу. Володьку вважають знавцем народної мудростi: iнодi начальство навiть залучає його при нагодi соковите прислiв'я в доповiдь втулити, перцем приперчити де слiд... Треба буде знов приказок пiдчитати, а головне, самому творити новi, сучаснi, бо хто ж їх творитиме, як не ти?! До трудящих прислухайся, пiдхоплюй гостреньке слiвце в наших роботяг, вони ж умiють - скаже, як зав'яже: "Комсомолом починаєм, соцбезом кiнчаєм..." Коли й чиєсь повториш, теж не грiх - на козаку нема знаку, не пiймавсь - не злодiй!.. Пригадалось, як колись, ще в комсомолi, всю конференцiю розсмiшив, процитувавши з "Енеїди": "Зевес тодi лигав сивуху i оселедцем заїдав!.." Треба й сучасних авторiв пiдчитати, щось вони ж там пишуть? Щось... мислять? Лобода одразу насупився: ох, знаємо тих мислителiв. Про соцреалiзм не дуже щось, бiльше про гуманiзм... Вiчнi питання їм подавай, вiчнi iстини, їм би оцей собор - стояли б i вiк на нього молились... Хлiбом їх не годуй, тiльки дай їм тiєї козаччини!.. Дивний народ: все мають у власних машинах розкатують, а все ще чогось їм треба... Мабуть, i самi не знають чого! Усе їм - золотим дощем: нагороди, лауреатства, любимчики народу... Нi, розбалували ми їх! Iнших критикують, а самi вiд комфорту не вiдмовляються! Не часто, мабуть, щоб отак у автобусi за гривеника. Або щоб як той Сковорода-фiлософ - палицю в руки, рюкзак на плечi i пiшки по Українi. Теперiшнiй фiлософ з лiмузина не вилазить. Правда, хоч i в машинах, я все знають, бестiї, все чують... Попадись йому на перо, докотись до нього хоча б оця iсторiя з соборною таблицею, вiн її не промине, шум пiднiме до небес. Ох, публiка! Ох, народець! I молодшi їхнi теж у такому ж дусi жмуть. Зустрiвся якось Володьцi в редакцiї багатотиражки поет заводський. I хлопець нiчого, добрий виробничник, комсорг цеху, а вiршi... Як i в того Баглаєнка, все в планетарних масштабах: Титан i Антититан, брама заводська - брама вiку... Спробував був його покритикувати: "Що ти все тiльки про брами? До брами дiйшов i зразу стоп. А ти далi веди свою музу, на територiю, в цех! Ти ж не лише поет, а й комсорг! Дай у своїх сонетах виробничий процес. Цех менi дай! Оспiвай головне - продукцiю рук своїх!" А в цього iронiя в очах: "Товаришу Лобода, нагадаю вам, що я в режимнiм цеху i моя продукцiя розголошенню не пiдлягає..." Отакий Елюар! Собор усе ще мов на долонi. Коли дивитися звiдси на нього, з перспективи, є в ньому щось нiби вiд ракети космiчної, надто ж у тому центральному куполi, що стрiмко угору нацiливсь... Дивно: стiльки бомбами вирв на Зачiплянцi було нарито, а його жодна не взяла. Наперекiр усiм бомбам досi стоїть, мов якась антибомба, - вiстрям угору, у небо, увись. Зумiли ж отак поставити, передчули час!.. А тепер борись iз ним, ще чи й перебореш... Та годi про це. Не думати про неприємне! Хай буде в тебе сьогоднi День спокiйного сонця, День приємних думок! (Це теж одна з придуманок, варто запам'ятати, при нагодi запропонуєш заводськiй молодi, отим тугодумам безкрилим, може, пiдхоплять?) Плавнi нарештi! Скарбне. Райсвiт це зветься в людей. Все довкола в буйнощах зеленi, у розповнi лiта. Сама природа розкрила зеленi обiйми назустрiч горожанам, звiдусiль вiйнуло лiсовим духом, здоров'ям... Пiдходять i пiдходять автобуси, висипають людей - iдуть, озброєнi спiнiнгами, вудками, нав'юченi рюкзаками, i всiх їх одразу поглинають хащi, зелена сутiнь, переплетена сонцем; розсiялись, розтеклися, нема. Скiльки їх мiсто викидає сюди у вихiдний, а плавнiв вистачає на всiх, розмахнулась природа, розкинулась багатствами колишнiх козацьких угiдь, не пошкодувала i для теперiшнiх людей нi тихих вод, нi ясних зiр, вночi все небо над плавнями всiється зорями дивовижно ясними, буде що лiчити закоханим. Хащi, очерети, гаї та пiдгайки, рукави та рукавчата з поваленим у воду дерев'ям, плеса та заплески, стежки та стежиночки - заблудитись би можна незнайомiй людинi у цих плавневих нетрях, що їм немає кiнця! Рiчка тече закрутами, на одному з таких закрутiв у Володьки своє, давно вподобане мiсце, з гарним плесом, з рiдколiссям вiкових дубiв... Це коло Бабиного Колiна, де не одну юшку заїдено, не один випито "Арарат". Сьогоднi, коли добувся до цього мiсця, тiльки очi витрiщив: стовпотворiння! Лiс аж трiщить вiд машин, мотоциклiв, всюди труси та купальники на кущах, приймачi ревуть, вода кипить плавцями та ниряльниками, лящать дiти, пустують дорослi, блищать тiла, лiтають м'ячi, яскравiють рятiвнi кола... Фейєрверк сонця, свято барв, бенкет розкошуючого лiта! На багатьох машинах приватнi номери, то який-небудь металург - iнженер або рядовий сталевар, - зiбравши свою рiдню, напхавши в того "Москвича" або "Запорожця" пасажирiв, як у рукавичку, виїхав з ними сюди лiсовим повiтрям насмакуватись... Лобода наливався гордощами: ось де вивчати життєвий рiвень! По молоку та м'ясу хай ще не випередили, хай тiльки гасло поки що кинуто, зате ж настрiй який, життя кругом цвiте, хоч на кольорову плiвку знiмай! I знiмають, крутять, знайомий воєнком поставив бiля куща свою товстелезну бабеху в купальнiм костюмi, нiяк не прицiлиться, нiяк не наведе на неї свiй об'єктив... I Лобода тут не чужий, то з тiєї, то з iншої компанiї гукають: - Володько, привiт! - Володимире Iзотовичу! До нас причалюйте! Це ж здорово, коли ти людям не нуль! В будь-яке товариство тебе приймуть, всюди ти бажаний, бо знають, який ти компанiйський, вмiєш i мертвих розвеселити. Затiяти гру якусь, розповiсти анекдот чи й пiсню органiзувати - все це вийде в тебе, з вогником вийде, його ти й досi не втратив!.. Поблизу легко, з пританцем пройшла в панамцi, в туго обтягнутих штанях дiвчина, невеличка, гарно складена, здається, з тих, що на "Коксохiмi" практику вiдбувають, осмiхнулася Лободi, наче знайомому, i стало на душi ще приємнiше. Як, власне, небагато треба людинi, щоб вiдчути, яке воно, щастя, на смак! Виникла проблема, де ж роздягатись. Бо всi - то свої, а може статися, що одежду свою завтра аж на товкучцi впiзнаєш. У кишенях до того ж документи - з цим не жартуй. Вирiшив присусiдитись бiля воєнкома. Доки роздягався коло цього розтовстiлого подружжя, воєнком i його бойова подруга встигли одержати у. вiддяку вiд Лободи веселу iсторiйку про того генерала, якого в поїздi обiкрали, зостався без своїх генеральських штанiв iз лампасами, - ой же трудно було потiм бiдоласi доводити, що вiн генерал!.. Зоставшись у трусах, Володька оглянув себе. Негарно, що тiло бiле, зовсiм без засмаги. Студенти он борюкаються, тi всi вже як полiнезiйцi, а тут за текучкою, за клопотами й загорiти нема коли. Та хоч i бiле тiло, але мiцне, здорове - порода вiдчувається Лободина, козацька. Купатись! Змити в Скарбному трудовий пiт i пилюку буднiв! З розгону шубовснув у воду. Плавав на животi й на спинi, вода його лоскотала, збивав долонями бризки вгору - слiпий осяйний дощ падав на нього з блакитi неба! Викупався, посвiжiв, збадьорився. Скарбне здатне миттю знiмати втому. Поблизу грали у м'яча якiсь дiвки в мокрих купальниках, довгоногi, стегнастi; пiдключився до них i теж трохи поганяв м'яча. Лiс, сонце, жарти, забави... Оце життя. Мабуть, оце воно i є, щастя. Просте, земне... як Єлька. Нi, не вмiємо ми вiдпочивати, не вмiємо, товаришi, користатись благами рiдної природи! Самi ж губимо себе. Надалi покладе собi за правило виїздити щовихiдного з Єлькою на Скарбне, їздитимуть на Вовчу, заведуть наметик на двi персони i в лiсi пiд зорями ночуватимуть. I взимку спатимуть у лiсi, в хутряних полярних мiшках! - Зрештою, щастя - це найвищий тонус душi, - жваво загомонiв до воєнкома. - Не розумiю, звiдки беруться на свiтi невдоволенi? Нарiкальники? Знав я одного з ваших, знову-таки, пробачте, генерала: пенсiю має - дай Бог кожному, пошана, достаток, а теж гуде. Спитати б, чого йому ще треба? Воєнком усмiхнувся: - Свободи або жiнки молодої. - Скорiше останнього. Бо хто вже мав свободи бiльше, яiб той генерал... Обсохнувши, прогрiвшись на сонцi, Лобода знову шубовснув у воду, плавав, пiрнав, виринав, з чиїмись дiтьми водою переплескувався... Пiсля того не вiдмовився й перекусити, бо розсердилась би воєнкомова, коли б не юкуштував її наїдкiв, щедро розставлених на килимку. Сюди смiливо їдь, у цей край щедрот!.. Без нiчого їдь, завжди бiля людей прогодуєшся, як отi он студенти, що неподалiк чумацьку кашу заходились варити. Ох i оригiнали! В однiєї компанiї казана попросили, бо "наш казанок об глиняний глечик розбився", у вiдставника солi, в когось цибулину, в когось картоплину, ще в когось пшона жменю, тiльки вода своя - джерельна вода Скарбного... Зiбрали потроху з усiх данину, скомпонували, i каша чумацька вже булькотить у казанку, ждуть, обсiли її голодняком з ложками, яких, до речi, теж позичили у сусiдiв, ще й регочуть: доiсторичний лiс-пралiс, мовляв, i той людину годував, то невже ж цей лiс, сучасний, цивiлiзований, лiс благ i достатку, та нас, голодних студентiв, не прогодує? Лобода з свого боку теж докинув цитатку, навмисне так, щоб i тi бурсаки чули: - Зевес тодi лигав сивуху i оселедцем заїдав! Воєнкомова була вiд цитати в захватi. I ластуватому Зевесовi її теж сподобалось, поцiкавився навiть, звiдки це; виявляється, бiдолаха, про Котляревського й чути не чув. Був, каже, нiбито iсторик якийсь Котляревський; здається, монархiст. Ачей же, знатиме тепер i про автора нашої iскрометної "Енеїди"! - В бiблiотеку завтра пiду, - каже воєнком, - дiстану цю поему й вiзьмуся за неї. Правда, я ще не дуже вмiю по-вашому, але опаную: наполегливiсть у мене солдатська. Симпатяга цей воєиком, хоч i коноплястий, все тiло в ластовиннi. Розтовстiв без маршировок, бiцепси гулями, осадкуватий, мiцний. Помор, з ломоносовських країв родом, полярним ведмедям був колись запанiбрата. Припав до душi йому той Зевес, кiлька разiв повторив; а коли до дiла дiйшлося, тобто до чарки, то сам зовсiм не по-зевесiвському повiвся, тiльки руками жалiбно розвiв: iнфаркт. Був перший дзвiнок, як то кажуть... А гостевi пiдбадьорливо кивнув на пляшку з п'ятьма зiрочками, що посеред килима просвiчувала бурштинове: - Прошу, призволяйтесь. - Та й ви хоч трохи... Вiн знову руками ще жалiбнiше розвiв. I дружина пiдтвердила: - В нього серце. I їй теж не можна, в неї печiнка. Нащадок їхнiй, молочно-бiлий блондин горболобий, архiтектор з молодих, саме вибрався з води, i, недбало кинувши свої жаб'ячi ласти та однооку маску на траву, пiдсiв у плавках до килимка. Лобода сподiвався, що, може, хоч цей покаже, який вiн козак, а в нього теж виявилась кишка тонка: спиртного анiнi! Бо вiн, бачите, за кермом, та i взагалi. Для чого ж тодi цю пляшку до лiсу везли, питається? Виставили тiльки так, для годиться, про той випадок, коли хтось пiдсяде, а самi... аскети якiсь! Самому ж братись за пляшку просто незручно, ще подумають, що чарколюб. Довелось обмежитись лимонадом. Що ж: хай буде насухо, без випиття. Хай вважається цей день ще й днем здорової тверезостi! На цю тему Лобода принагiдне розповiв теж бувальщину, ще комсомольську, як його розiграли були хлопцi пiд час доповiдi, поставивши на трибуну, замiсть води, карафку з горiлкою... Нiчого, налив, хильнув посеред доповiдi i не скривився, довiв доповiдь до кiнця. А тут коньях п'ять зiрочок пропадає, стоїть, неторканий, аж досадно. Молодий архiтектор уплiтав добре пiсля купання, мов за себе кидав, але сидiв мовчуном, розмову не пiдтримував, хоч мав би знати, як належить поводитись у товариствi. Час вiд часу тiльки схмурював свої бровенята та домашнi котлети наминав. Чого вiн супиться, спитати б його? Чи в коханнi зазнав поразки, чи все думає про свого Корбюзьє? На Лободу зовсiм не звертає уваги, на дотепи гостя не реагує нiяк. Навiть тi, стегнастi, що все ближче крутяться iз своїм м'ячем, вигинаються талiями, i тi йому нiби нi до чого. Молодий, здоровий, свiжощокий, та в такому вiцi на тобi кожна жилка б грати повинна, а вiн сидить, хмурна хмурить. Невже й справдi йде поколiння отаких сухарiв безчуттєвих, рацiоналiстiв беземоцiйних? (Чув десь Лобода й про таке.) Погамувавши апетит, архiтектор одразу ж пiдвiвся, чемно подякував матерi, а в Лободин бiк навiть не гляну впiй, пiшов собi до тих кашоварiв. Незабаром вiн уже стояв у компанiї, жваво про щось розмовляв з Миколою Баглаєм, що, теж у самих плавках, мокрий ще, звiдкись з'явився бiля студентського казана, привертаючи увагу дiвчат своєю еллiнською статурою. Дуже закортiло Лободi послухати їхню розмову, чим вони дихають, оцi скептики-iнтелектуали. Коли наближався до них, почув, що йшлося про собор. Включився з ходу, навпростець: - Що там сталося у вас, Миколо? Хтось, кажуть, з таблицею пожартував? Але ж собор наш вiд цього не захитався? Баглая аж пересмикнуло. Крiзь смагу поблiд. Щось, видно, хотiв сказати, але стримав себе. - Чи варто було через це зчиняти базар? - весело вiв далi Лобода. - Впiзнаю Зачiплянку: хлiбом її не годуй, дай тiльки пошумiти, погаласувати. Та, зрештою, таблицю самi вiдливали, треба, то й нову вiдiллють. Майстри литва на мiсцi, не привознi. Зачiплянка наша i чорта зумiє вiдлити, хiба нi? - награно звернувся вiн до Миколи. Але бачив тiльки губи, мiцно стиснутi, очi, незмиренно примруженi. - От народжує типiв епоха, - сказав Баглай до архiтектора i з неприхованою, якоюсь навiть бридливою зневагою вiдвернувся вiд Лободи. I воєнкоменко теж одразу спину показав на знак презирства. Нечеми, кинувши спiврозмовника, пiшли собi удвох до берега, наче й не було з ними Лободи, наче тiнь чиясь промайнула бiля них, нiчого не варта! Одначе треба ж було подумати й про батька. Подолавши хвилину знiяковiння, Лобода повернувся до воєнкома, уже не розгублений i не приганьблений, видавив iз себе навiть усмiх на уста. Неквапом одягнувся, подякував гостинному подружжю, пояснив, що йде провiдати батька свого, металурга. Нiхто його не затримував, його зрозумiли правильно: син iде провiдати батька. XI А студенти пiсля кашi, пороздававши позиченi ложки та посуд, затiяли переправу на той бiк рiчки (чогось їм неодмiнно треба було на той бiк!). Гуртом канючили в якогось вiдставника гумового човна, а дiставши вiдмову, позв'язували своє одежиннячко у вузли, декотрi почiпляли зв'язанi черевики просто на шию i гайда вплав. Дiвчата пливли, пiднявши свої спортивнi сумочки над головами, а в хлопцiв вузли та черевики бовтались на шиях, кисли у водi, все ж переправа завершилась успiшно, товариство вибралось на протилежний берег; повикручувавши одяг, нареготавшись, бурсачня догукувала звiдти: - Спасибi тобi, лiс! I вам спасибi, дорогi мастодонти! Лобода чомусь образився на такi жарти, хоча студентськiй уявi, може, й справдi малювався зараз цей лiс у його прадавнiй соковитiй первiсностi, коли ще росли тут секвойя та благородний лавр, мастодонти водилися i велетенськi слони-динотерiї... Освiжений водами Скарбного, сонцем наласканий, неквапно рушив Лобода лiсовою стежиною, наперед уявляючи, як своїм вiзитом потiшить старого, як умiло ткатиме тканину розмови, пiдводячи батька до найважливiшого пункту, до свого намiру збудувати нарештi сiм'ю. А може, пiсля одруження варто буде й батька забрати до себе? Єлька ж, певна рiч, не стане заперечувати. Житиме бiля них старий обер-майстер, доглянутий буде по-домашньому, пiдуть онуки - їх водитиме на проспект гуляти. Чий то бородань так любо iз онуками бавиться? Та то ж Лобода старий, заслужений металург республiки, батько того Лободи, що тепер там, нагорi... Ну, де саме "там", це поки що не зовсiм ясно, повито туманом безвiстi, можливi рiзнi варiанти... Цiкаво, як батько прийме звiстку про одруження? Стриманий, суворий вiд природи, а тут, мабуть, i вiн розчулиться: "Давно я ждав цього, сину! Звичайну сiльську дiвчину береш? Хвалю. Вертихвiсток уже бачили... Даю "добро". Благословляю". Будинок металургiв - у мальовничiй мiсцинi пiд лiсом, бiля озера, з краєвидом на далекi заводи, що все димлять собi на обрiї. А трохи правiше, по небокругу, знову... собор. Давнi будiвничi-козаки, засновуючи тут, у безлюдних плавнях, свою обитель, свiдомо, мабуть, планували, щоб видно було весь час їм оте, що збудували вони для своїх святинь. Вiд старої обителi тут i слiду не зосталось, хiба що, може, якi льохи та фундаменти, а решта все нове. Невисокий, побiлений вапном мур огороджує просторе подвiр'я, а пiд лiсом, прикутаний зеленню, бiлiє гарний триповерховий будинок з колонами. Справдi, мов лiсовий санаторiй. Коштом профспiлки металургiв ще в часи Орджонiкiдзе збудували його. Ось тут у достатку, в державному доглядi спокiйно доживають свiй вiк тi, хто чесною працею заслужив собi право на увагу суспiльства. Багатющi городи потяглися в плавнi, пiдсобне господарство, як добрий хутiр, з коровами, молоко щодня свiже, iндиками, качками, з плодовим садом i чималим, добре укоханим виноградником... Самi ж пенсiонери й доглядають це. Але до роботи тут нiкого не силують; якщо хочеш - працюй, будь ласка, але цiлком з власної волi, на громадських, так би мовити, засадах, обирай заняття, до якого маєш нахил, до чого лежить душа. Той заохотився до птицi, iнший до бджоли. Хто любить виноград - давай до виноградних лоз, де грона наливаються, кому до смаку помiдор - вирощуй м'ясистi, болгарських сортiв помiдори. На пухких плавневих грунтах, збагачених весняним намулом, все йде в рiст фантастично, жене так, наче десь на iншiй планетi, вигрiтiй iншим, живлющiшим сонцем. Чи, може, й справдi в цих плавнях дiють якiсь бiостимулятори? Просто гiгантизм якийсь! Коли гарбуз - то не пiднiмеш. З вiчка картоплi набереш восени повне вiдро бараболi. Кавун розчахнеш - жаром палахне, пуд сонця в ньому, iскристого, соковитого... Королiвський десерт, освiжливий, прохолодний, герметино впакований природою в рябу або туманисту шкiру... Рай, не життя! I в цьому раю люди живуть. Простi нашi радянськi люди. Такi, як батько твiй Iзот Iванович, трудяга-ветеран, справжнiй представник його величностi робiтничого класу. Не обiйшлося, правда, без демагогiї, доводилось чути, що рiдного батька, мовляв, державi на шию накинув. Та коли всiх слухати... Зрештою, держава - це ми. Звичайно, старiсть - не радiсть. Все в цих людей у минулому. Згадками тримаються, колишнiми заслугами живуть. Не те що в тебе, - майже все ще попереду! Твоє майбутнє - золоте поле дiї, обрань, висувань. Правда, заїдає проклята текучка. Дзвiнки, виклики, накачки. Куди вже про батька - про себе подумати нема коли. Якщо кому з вас, дорогi ветерани, хотiлось би, крiм достатку, крiм пiдсобок своїх, ще й родинного тепла, то зрозумiйте: життя є життя, в нього свої невблаганнi закони. Можливо, що який-небудь старий бiльшовик з Барикадної, учасник трьох революцiй теж змушений тут доживати вiк одинцем. Хай пробачає, що рiдко заглядаєм. Адже ж треба комусь рухати життя, нам не можна перетворитися в няньок бiля вас, нам давай метал, прокат, сталi високоякiснi... Це ж ви самi для нас усi можливостi створили. Ростiть! - сказали, i треба рости. З такими думками Лобода зайшов на подвiр'я. Перед головним ясно-бiлим корпусом сновигають старечi постатi; хто грiється на сонцi, хто сидить у холодку, куняє так, мабуть, як i щодня, бо тут буднiв нема, на завод поспiшати не треба, тут один довжелезний вихiдний, як у майбутнiм суспiльствi. Батька нiде не видно було. Директор закладу, бритоголовий, в'язистий мужчина в чесучевiм костюмi, сидить у затiнку пiд горiхом, пiд зеленим його шатром i, начепивши окуляри, книжку читає. Людина обов'язку, вiн i в недiлю безвiдлучне на посту. З ним Лобода познайомився, ще коли батька влаштовував. Кадровий вiйськовий, був у високому чинi, i хто б мiг сказати, що з цього залiзного служаки-вiйськовика та вийде такий архiпастир, дбайливий мирний господар-доглядач цiєї обителi щасливих пенсiонерiв! Лобода-син пiдiйщов, за руку поздоровкався з директором, який чомусь вiдповiв на привiтання без ентузiазму, невдоволений, може, що давненько не провiдував цей товариш свого старого чи просто що перервали йому читання (нiяк не начитається, маючи сiм вихiдних на тиждень!). Про батька сказав Лободi, що старий живий-здоровий, коли треба, мовляв, то розшукаємо. I, пiдкликавши котрогось з молодших пенсiонерiв, дав завдання сходити на пасiку й розшукати там Лободу Iзота з восьмої палати. Доки говорив це, з грубо тесаного обличчя його все не сходила пiсна гримаса невдоволення. Лише коли вiдвiдувач поцiкавився книжкою, змiстом її, служака став нiби милостивiший. Виявилось, що в руках у нього книжка про життя Кампанелли. Був такий дiяч. Чернець iталiйський, багато лiт сидiв у в'язницi i там твiр свiй написав. Про Мiсто Сонця. Твiр серйозний, але має вразливi мiсця. Утопiя, власне... Директор, видно, був загартований критикан, бо, не схиляючись перед авторитетами, упевнено взяв критикувати того Кампанеллу. Те, що вiн вимрiяв, мовляв, мiг вимрiяти лише монах i вiчний в'язень: нормований розподiл одягу, їжi, продуктiв працi... Пердбачав розподiл навiть... жiнок. - Невже й жiнок? - зацiкавлено посмiхнувся Лобода. - Так, i жiнок. Не вибиратимуть за покликом серця, а просто розподiлятимуть за спiльною згодою членiв громад... Таким йому уявлялось iдеальне майбутнє суспiльство, Мiсто Сонця. Однакова їжа, однакова мова, однаковий одяг носитимуть у тому суспiльствi. Щоб усе порiвну, по картках, по талонах... Психологiя довiчного в'язня тiльки вона могла породити таке уявлення про iдеал. А сучасну людину спитай, навiть якого-небуть жителя джунглiв, i той скаже, що йому такого куцого щастя мало, поважно розмiрковував цей скарбнянський мудрець-вiдставник. Щоправда, виявляв до утопiста й великодушнiсть: життям той жив героїчним, i за це багато що йому можна пробачити. На собi довiв, що здатна витримати людина, до яких меж сягає її витривалiсть. - Може б, його вчення бiльше було прийняте для тих ченцiв, що й тут колись, на Скарбному, в однакових рясах ходили, одним статутом жили, однаковi визнавали молитви й режим. Їм фiлософiя зрiвнялiвки була б зрозумiла, а миж не аскети, казарма для нас - це ще не вершина всього... Суворiсть казарми якщо й необхiдна, то лише на певнiм етапi, в цiлому ж це явище ненормальне й минуще в життi... Щастя людини не в цьому, майбутнє не стригтиме людей пiд одну гребiнку, як це уявлялось вам, товаришу Кампанелло... Слухав Лобода цього розумаку, який сам усi казарми пройшов, слухав його мiркування про iдеал i в душi тямував скептичну усмiшку. Кортiло дiзнатись, що там, у колишнього гвардiї пiдполковника ховається пiд личиною мудростi та доброчесностi: "Кампанеллу читаєш,а руки, мабуть, добре грiєш бiля наших батькiв? Iндики, виноград, кавуни, пiдсобки - кругом повна чаша, i все в твоїй владi, який тут держконтроль?" Батько все ще не з'являвся. Директор заспокоїв, що розшукають, мовляв, хоча й не близько: побрели з Яровегою на пасiку до свого приятеля - курiнь там у них, не так для сторожування, як для бесiди... Ентузiасти бджолярського цеху... Може, й чарку вип'ють ради недiлi, там це дозволяється, аби не на територiї. Лобода-син посмiхнувся: о, старий його мiг колись чарку перекинути. По-робочому, козацькою нормою... - Мiй старий - то козарлюга; хоч i кухлем, нiщо його з нiг не звалить... - Нi, Володимире Iзотовичу, вони там аптечними дозами, - заспокоїв директор. - Вiзьмуть чекушку-мерзавчика на трьох i по-стариковському... I, звеселiвши, став пояснювати спосiб вживання: з медом п'ють. Пiвсклянки меду-свiжака, а трiшки того... Можна ще й горiха зеленого додати... "Мабуть, i сам ти б не проти такого коктейлю, - подумалось Лободi. - Бо надто вже смаковито пояснюєш". Доки батька розшукували. Лобода-син вирiшив подивитись батькову келiю. Оскiльки вiдвiдувач був не рядовий, директор сам пiшов його супроводити. Нiчого тут не змiнилось вiдтодi, як Володька привозив сюди влаштовувати старого. Палата - як i всi. Чиста, свiтла, калачики на вiкнi, фiранка бiленька, двi тумбочки, двоє лiжок. На батьковiм лiжку постiль, правда, жужмом, кублом, i директор трохи знiяковiв, сказав вибачливо, що нiяк не привчить цю палату щодня лiжка заправляти, отак встав i пiшов, хоч i на цiлий день. - По-парубоцькому, - весело мовив Лобода-син. - Йому й дома за це часом вiд матерi перепадало. Прийде, бувало, з нiчної, особливо коли робив по двi змiни пiдряд, бух тобi на постiль, як був у робочiй одежi, впав i захрiп. У батькового сусiда по палатi над лiжком кiлька фотографiй у саморобних, старанно випиляних рамцях, жiнка якась, юнак у гiмнастерцi з кубиками, та ще вирiзка кольорова з журналу - репродукцiя картини "Плавку дають"... А над батьковим лiжком нiчого. Може, що й було приколене, та зiрвалось, зараз лише кнопка в стiнi; на тумбочцi крихти якiсь та муха над ними докучно зумчить. Ще бiльше мух виявилось у їдальнi, куди вiдвiдувач теж зайшов - тут всюди вони брумчали; це вже був недогляд, i Лобода мимохiдь дав пораду щодо липучки. Директор, помiтно збентежений, виправдувався, що й липучка он висить, але ж спека, кухня поруч, самi розумiєте... Певне, щоб загладити недогляд, запропонував навiть борщу пенсiонерського, з качатиною сьогоднi, з жирним наваром, але поважний вiдвiдувач подякував, щойно мовляв, перекусив. В цiлому Лобода був задоволений станом їдальнi, столи ножами вишкребенi, з кухнi пахло смачним, помитий посуд - акуратними солдатськими гiрками на столах... В кожнiм кутку "трапезної" фiкуси в дiжкам, на вiкнах знадвору нависає листя, створює зелену затишну напiвсутiнь... - Жити можна, - сказав вiн директоровi стримано, щоб не перехвалити. Вiдвiдали й червоний куток. Тут, як i належить, шахи, шашки, домiно. Грай - не хочу! Стiнгазета на мiсцi. Давненька, правда, ще до Травневих випущена... - Неохоче пишуть, - вибачливо пояснив директор. - А як мiй старий? Виявляє активнiсть? - цiкавився Лобода. - Вiдмовляється начисто, жодної замiтки не подав. I в дамки не грає. - Ви б його в хористи залучили, - порадив син. - Хоровий гурток у вас працює? - Та збирається деколи. Але знову ж поймiть: старi люди, не молодь, не тi голоси. - Ну, то ви мого не чули, - з гордiстю заперечив Лобода. - Дома, було, як розiйдеться, як потягне-потягне старовинної нашої - вся Зачiплянка заслухається. Молодого за пояс заткне. -I тут часом на риболовлi вночi голос подає. Чуємо аж сюди. А в хоровий - ну не заженеш. - Козацька волелюбна душа! - Та пробачимо це йому. Адже в нас тiльки добровiльно. Не хочеш тут - спiвай собi на природi, iндивiдуально. Лiс, вода, простiр - ото йому i гурток. Все нагадувало санаторiй. Якби навiть котрийсь iз утопiчних соцiалiстiв оглядав цей щасливий притулок ветеранiв працi - i той, здається, не мав би до чого вчепитись. Так i сказав Лобода-син директоровi. Справдi, в усьому почувалась хазяйська рука, тiльки затхлiсть якась усюди, дух старостi... В палатах, у коридорах... Погано провiтрюють, чи що? З усього видно було, що директор шанобливо ставиться до старого Лободи. Хвалив, давав найкращу характеристику, зокрема по працi. Роботяга. Чеснюга. Цiлий рiк рибу на кухню постачає. Не свариться нi з ким, як отi нашi пенсiонерки, що часом їх i розбороняти доводиться. - Ну й книжки почитує. Недавно про Чингiсхана читав. Лається. Не мiсце, каже, в iсторiї душителям народiв... Бо кожна, мовляв, нацiя має право на свободу, до цього всi прийдемо... Цiла дискусiя в нас iз ним була на цю тему... - О, тут його не вiзьмеш! - Тiльки часто сумує чогось ваш старий. Вийде за браму, сяде i годину може сидiти в якiйсь незрозумiлiй печалi... - Мабуть, згадує лiта молодiї... А їх i кiньми не доженеш... Доки вони розмовляли, затримавшись перед книгозбiрнею, в кутку зали, згорбившись, писав щось хирлявий, спорожнiлий чоловiчок. Маленький був, як гриб зморщений, i обличчя якоїсь грибної сiризни. Втягнув голову межи плечi i, не вiдриваючись вiд паперу, все щось шкрябав, шкрябав пером. Лише зрiдка на мить пiдводив голову, зиркаючи на Лободу злим, жовчним поглядом. Вiн i на привiтання Лободине не вiдповiв, коли цей, зайшовши, за звичаєм чемно поздоровкався. "Хто вiн? Що вiн пише так жадiбно, без перепочинку, наче кудись поспiшає? Куди тобi, чоловiче, поспiшати?" - думав Лобода з неприємним вiдчуттям вiд тих його злих, спiдлобних позиркувань. А коли вийшли в коридор, тихо запитав директора: - Хто вiн, отой? - Та то... - зам'явся директор. - Страшний чоловiк. В усi iнстанцiї строчить. - Чимось невдоволений? - Усiм на свiтi. Осуджує всiх - з верху до низу. Пропеклрй культовик. Сталiнiстом, каже, був i вмру сталiнiстом. Все вимагає з мене, щоб бюст вождя витяг iз комiрчини та на подвiр'ї над клумбою поставив... Там вiн колись i стояв, але ж тепер не поставиш? Тема була ковзкувата, i Лобода нiчого йому не вiдповiв, поспiшив вийти на веранду. Став помiж колонами, де була тiнь. З лiсу долинає музика ледве чутна; там iде гульня, життя кругом кипить, всi дихають свiжим повiтрям, розважаються, а той один вiдлюднився, залiз, як тарган, i сидить у червонiм кутку, доноси фабрикує... Є ж типи! Нарештi з'явився й батько. За сто верств упiзнав би його Лобода-син, цього козарлюгу з могутньою чоластою головою в розкудланiй сивинi. Голос кровi, невже вiн справдi є? Чи що ж тод