i торкає душу, коли отак побачиш найрiднiшу тобi, єдину у свiтi людину? В самiй ходi, як завжди поважнiй, було щось рiдне, в руках вiдстовбурчених, у тiй сивiй наїжаченiй вiтром куделi на головi... В одежi буднiв старий: в штанях брезентових, в ситцевiй на кiстлявих плечах сорочцi, що синовi здалася полотняною, старосвiтською, як у чумакiв... В цьому буденному статечно ступав старий обер-майстер Лобода через подвiр'я. Ранiше на металургiйний вiдбирали велетнiв, i вiн був один iз них, на голову вищий за тих дiдкiв, що його супроводжували пiдтюпцем. Велике вiд природи лице було нiби як розбрякле - чи спав у куренi, чи, може, поправився тут на санаторних харчах? Жилавий, сухоребрий, без живота, з широкими закiстлявленими грудьми. Iшов неквапною ходою, дивлячись просто вперед, виставивши сонцевi кулясте мудрецьке чоло. Патрiарх! Король Лiр! Пророк Iсайя! Син просто замилувався старим, кожним його кроком, дужим, певним, гордовитим. Наче проти вiтру, проти бурi йшов старий обер-майстер! Майнуло синовi: добре, мабуть, зарядився, що так твердо ступає... I аж острахом вiйнуло вiд тiєї батькової величавостi. Син, стоячи бiля колони, зустрiчав свого старого усмiшкою, любов'ю, почуттям гордощiв синiвських за нього, а вiн... вiн наче не впiзнав його! Не дiйшовши кiлькох крокiв до веранди, зупинивсь i, лишаючи сина непомiченим, суворо сказав до директора: - Кликали? Директор мовив якось виправдально: - Син ось до вас... Тiльки тепер Лобода Iзот глянув на сина. Глянув очима здивовано-недобрими, налитими кров'ю. Певна ознака, що не сиропами частувались дiди на тiй пасiцi... Сiно стирчало iз закудланої сивини, певно, спочивав пiсля обiду в куренi, краще було б не будити. В руцi скрутень трави якоїсь цупкої тримав, наче ремiнь у дитинствi. Нiякої родинностi не виявив до сина. Уп'явся червоним поглядом i мовчав. - Син ось ваш, - було повторено, щоб розрядити нiяковiсть. Батька наче ошпарило це слово. - Син? Хiба в мене є син? - велике лице ще бiльше розбрякло, налилось. - Були сини! Один - пiд Кривим Рогом, другий - у Берлiнi... Бiльше нема. - Тату... - Був тато! - гримнув на все подвiр'я. - Доки на руках тебе носив! Доки в колисцi колихав! А зараз який тато? Достобiса. Нахлiбник держави! У приют його! У богадiльню! Старцюга бездiтний, а не тато!.. Старий клекотiв. Страшно було дивитись на нього, збагровiлого: ще сонячний удар трахне, впаде хрестом серед двору i щелепу набiк... Але старий не падав, стояв, як дзвiн. Сцена була жахлива. Люди пiдходили, звiдки вони й бралися, свiдки ганьбища цього. Невдовзi вже чимало їх стояло по двору i аж пiд сараєм, попiд повапнованим муром незрушно стояли, нагадуючи iдолiв скiфських, кимось звезених iз степiв i поставлених у безладi бiля iсторичного музею... У сутичку не встрявали, проте Лободi-молодшому нестерпно було витримувати на собi їхнi сухi, колючi погляди. Особливо пекла поглядом одна якась Сiвiлла розкудлана, схожа на вiдьму... Почувався кинутим у лабети, в пастку. I подумати тiльки, що все це не кошмар, не сон, що все - в реальностi: i Скарбне, i розпалахкотiлий сонцем день, i цей вибух батькової лютi-ненавистi. Приют! Богадiльня! Жахливо, жахливо. Навiть директора, видно, вжалила та "богадiльня". - Не богадiльня, дозвольте зауважити... До того ж свою частку син регулярно платить за вас. Жодного разу не доводилось посилати повiстку... Старого це ще дужче кинуло в лють. Розкошлане вiяло бороди рвонулося вгору: - Дяка ж тобi, що внески справно платиш!.. - I до людей: - Чуєте? Внески платить на рiдного батька! Як профспiлковi! На родителя! Ух! Життям не оплатиш! - знов ревнув до сина, i кров знову густо бурхнула йому в лице. Директор, занепокоєний, запропонував старому зайти в тiнь, поберегтися сонячного удару, але ветеран пустив осторогу мимо вух. У гнiвi його, проте, було щось безпомiчне, i цю безпомiчнiсть син уловив, i сам вiдчув, як у серцi йому крiзь образу озвалося щось таке, що рiдко озивається. Якби можна було впасти отут до нiг батьковi, дитинчам малим стати... Хай би до кровi шмагав отим скрутнем рудим, як дротяним, хай би крiзь шмаганину, крiзь бiль прийшло тобi прощення... Але схоже на те, що цього не буде. Стояв чужий, розбагровiлий у ненавистi чоловiк, з налитими кривавою люттю очима, iз скрутнем iржавої трави у дрижачiй великiй руцi. Сонце палило його, на пiвкулях чола рясно росилась роса. Жахливим було все: самий цей день, i несамовитiсть людини, яка тобi доводиться батьком, i роса напруги, роса ненавистi на чолi. Сорочка на батьковi не першої свiжостi, плечi пiд нею кiстлявляться, руки чорнi, важезнi руки бога заводських печей, що вовiк не пiдбiляться вiд того вогню та вiд сажi. Тату, може, чого вам треба було? Вдягачки, може? Тату, скажiть. Все буде, дiстану, хоч пташиного молока! Не хоче батько твого пташиного молока. Не приймає душа. Тiльки вогнем образи вибурхує вона за те, що з мiсця зiрвав, з рiдним селищем розлучив, iз Ягором-друзякою... Сонце палить i палить, розбуджує в старому не так хмiль випитих медiв, як хмiль гнiву i кривди, не миттєвої, видно, не зопалу вибухлої, а такої, що днями й ночами накипала тут, на Скарбному. - Свистуни, свистуни, - белькоче старий кудись навмання. - Таких допусти... Все просвистять! Дбайливий Яровега таки влучив момент, пiдступив до приятеля, потягся вгору й накинув йому на голову бриля солом'яного, щоб сонце не вдарило; пiдiйшло ще кiлька ветеранiв, стали заспокоювати Iзота Iвановича, завели його в тiнь, посадили на лавцi. Але вiн i там не вгамувався. I син, i директор, i люди, що не розходились, чули, як вiн незабаром заходився якихось енергетикiв чистити, i знову ж заодно з ними i цьому перепадає, що досi сином його вважався на його сиву батькiвську ганьбу! То все, мовляв, собори валяти збиравсь, а це вже пiдлазить, як би плавнi затопити, щоб i звiдси батька на старiсть зiгнати! Це таки вже була чистiсiнька фантазiя, якiсь харки-макогоники, син про таке сном-духом не чув. Хотiв крикнути, заперечити: "Тату!" - але батько тiльки цитьнув, як кошенятi, i знову дав волю своїм громам-блискавицям, вже й сина лiпив до тих плюндрачiв iз раднаргоспу, хочете, мовляв, ще одним ГЕСом галасу наробити, а плавнi та Скарбне хiба вам болять? Аж зашумлять пiд воду! Буде, як там, на Каховському, де пiв-України пустили на дно. Великий луг вирубали весь, думали, море збудують, а збудували болото! Гниллю цвiте, на всю Україну смердить! Пiлоти носи затикають, коли пролiтають над ним!.. Люто покосився на сина: - Того вам мало, енергетикам задрипаним? До Скарбного пiдбираєтесь! - Тату! Що ви балакаєте! Коли це я був енергетиком? - Свистуни, а не енергетики! Допусти таких - все потрощать! Все просвистять! I ти теж... В одну дудку з ними! - Тату, оббрехав мене хтось! - Мовчи! Сам себе оббрехав! Наскрiзь пробрехався! Пiдiйшла куховарка, стала теж заспокоювати старого: - Ну, що-бо ви розходились, Iзоте Iвановичу... Син все ж таки... Вiн на вас алiменти платить... Краще б вона цього не говорила! Старого так i пiдняло на ноги, брилем кинув об землю: - Будь вони проклятi, його алiменти! Алiменти - вiд рiдного сина! I це називається син? Нi, не так називають того, хто родителя продає... I хоч зачiплянських нiкого й близько не було, не було й духу того дошкульника Баглаєнка, але виразно вчулося, наскрiзною бритвою продзвенiло в повiтрi: " Батькопродавець!" Син розгублено прилип спиною до колони, очi благали: "Тату, що ж ви робите зi мною?" А старий металург заповзявся мовби зовсiм його розчавити, насувався грiзно-розкошлано: - Я тебе кликав сюди? Не батько я бiльше тобi! Нема в тебе батька! Вiднинi й повiки! Вiдщепок ти! Геть iз моїх очей! I жест вольовий, виганяючий. "Жест прокляття!" -подумав Лобода-син, i, затуляючись, мов пiд ударами, вiн i незчувся, як опинився за ворiтьми. Тiльки тут нарештi втерся долонею - рясний пiт заливав йому очi. Сорочка прилипла до спини, наче липучкою увесь облип. Нащо вiн приїхав сюди? В яку чорну хвилину вдарило йому в голову провiдати батька? Ще не мiг згарячу збагнути до кiнця, якi це все матиме наслiдки, як позначиться на всьому його майбутньому, але почував, що позначиться страшно, руйнiвно, почував, що пливуть из-пiд нiг i певнiсть, i авторитет, i службовi пiдвищення, - все захиталось, розвалюється, розчавлене важким батьковим присудом, п'яним його варзляканням. Краще б уже сиротою бути, анiж мати такого батька! Iнший би гордився твоїми успiхами, становищем, тим, що йдеш угору, а цей? Рiдний батько при людях наклеп на тебе зводить, ГЕСи якiсь приплiв, затоплення Скарбного... Хоча взагалi в цьому щось є, цю iдею варто обмiзкувати! Бо що з цих плавнiв? Комарву розводять! Смiття, огризки по всьому лiсу! Днiпро перетворюємо, чому ж Скарбне не перетворити? Затопити або, навпаки, осушити. Але про це треба думати в спокiйному станi, не зараз. Яка жахлива сцена! I найжахливiше було те, що все вiдбувалося публiчно, при отих сiрих пенсiонерських постатях, що весь час стовбичили по двору незрушно, як скiфськi баби, нiмi свiдки твого приниження й нищення. Нiхто не втручався, але всi чули, вбирали кожне слово батькових проклять. Директор доповiсть куди слiд, це ж ясно. Крiм того, все до краплi, мабуть, занотував i той жовчний тип нагорi, що й зараз уже десь там строчить i строчить... Нещасний день! Закляте мiсце. "Тiкав вiд вовка, а впав на ведмедя", - приверзлося чомусь прислiв'я, зовсiм недоречно. Перевiвши дух, пригладивши змокрiле павутиннячко чуба на головi, Лобода рушив стежкою до асфальту. XII На весь обрiй димлять заводи. Нема їм вихiдних. День i нiч з епiчним спокоєм димлять. М'яким силуетом проступає iз неба собор. Стоїть на далекому небосхилi, повитий прозоро-синьою млою вiдстанi. Перспектива змiстилася, банi собору i труби заводiв нiби зблизились мiж собою, злилися в єдинiм ансамблi споруд старого й нового вiку. Юнак-архiтектор сидить за кермом, веде машину серед двостороннього руху по трасi; воєнком iз дружиною на задньому сидiннi, безтривожно обоє почувають себе, коли син за кермом: упевнено й рiвно, навiть елегантно якось веде. Не вперше воєнкомовi тут проїздити, не один рiк уже в цих краях. Родом iз соловецьких країв, де суворий архангел дивиться на все з монастирської брами, де над вiчними кригами чайки полярнi кричать. У пiдземеллi однiєї з веж монастирських цариця двадцять п'ять рокiв гноїла в ямi закутого в ланцюги Калнишевського, останнього кошового Сiчi Запорозької. У ланцюгах, у нечистотах, у нiгтях, що повiдростали, як на звiровi, у смутках i ненавистi дожив до ста тринадцяти лiт, - тож чимось тримався в життi той в'язень царицин? Не тiльки ж баландою що соловецькi ченцi в ту яму смердючу подавали раз на добу? Випоєному степовою волею, поверженому й закутому, може, додавали йому там сили не закутi ланцюгами згадки якраз про оцю сонячну українську широчiнь? Богатирi тут виростали, сильних духом людей виховував цей край, живлющий дух цiєї природи. I зараз є на кого подивитись воєнкомовi, коли проходять перед ним на медоглядах юнаки робiтничих передмiсть, виплеканi Днiпром, з розвинутими легенями, дужi, з залiзними м'язами металурги. Рiдко якого забракує комiсiя, а то один в один, як перемитi. Сини краю козацького. Мiць! Надiя! I є, мабуть, частка заслуги Скарбного, плавнiв та Днiпра в тому, що, незважаючи на задимленiсть цiєї зони, такi високорослi вигоняться, здоров'ям мiцнi. Є з ким Батькiвщину захищати! А з яким звичаєм народним проводжають тут хлопцiв до вiйськкомату! Цiлу нiч перед тим гуляє яка-небудь Зачiплянка, справляючи проводи, згадується кому-небудь, що в давнину козак, iдучи в похiд, обiцяв дiвчинi привезти стiльки шовкiв та стрiчок, щоб, як розпустити, вистачило їх вiд шпиля собору до самої землi... Такi-то були козацькi стрiчки. I теперiшнiх ще мають звичай проводжати до армiї в стрiчках рясних, у прикрасах: при сходi сонця висипле на Широку вся рiдня, всi друзi майбутнього воїна, квiття дiвчат, а вiн серед них iде поруч з гармонiстом, з обох бокiв ведуть його, немов до вiнця, з перев'язаною на руцi хустиною, i вiн ступає у цiй оздобi якийсь незвичайний, тiльки зрiдка з сумовитою хмiльною любов'ю погляне на ту, що веде його пiд руку уже як свого, як найрiднiшого, на ту, що ждатиме його повернення не один рiк. I спiвають, i спiв такий безсмертний, як у тих японських дiвчат, що хоровим спiвом проводжали своїх камiкадзе в польоти! Прийдуть на подвiр'я вiйськкомату iз тим металургом-новобранцем, та ще й тут забринять шибки вiд їхнього "Засвiт встали козаченьки", вийдеш на ганок - душа прагне безсмертя. Надiйних воїнiв дають цi робiтничi Зачiплянки, Чорноземи, Барикаднi. I нiде потiм не забути молодому воїновi цих проводiв, дiвочих стрiчок i похiдної, прощальної пiснi цiєї. Оце вам звичаї, самi ростуть iз вдачi народу, iз традицiй його, iз душi, а то вигадують, висмоктують iз палиця рiзнi бездушнi псевдообряди... Воювати довелось воєнкомовi в цих краях. Тут вiдступав у закривавленiй гiмнастерцi сорок першого року, випало потiм так, що на цьому ж напрямi довелося й наступати, виганяючи окупантiв за Днiпро. Був молодший, серце не турбувало, командував артилерiєю гвардiйської дивiзiї. За плавнями, в Орловщинi, з своїми далекобiйками стояв, а собор отой на горизонтi був йому орiєнтиром. Побачив його вперше осiннього ранку, коли небо вже низько висить, набрякле важкими хмарами-мiшками, гнiтить похмурнiстю свiт. Понищенi, попаленi села навкруги, чорнi скелети заводських корпусiв уздовж Днiпра, i серед цього свiту руїни, безпритулля i болю пiд свинцево-набряклим небом осенi забiлiв на узвишшi вiйськам отой незрушний козацький собор. Нiчого бiльше - тiльки сплюндрованiсть, пустеля вiйни, i серед неї пiд тучами - собор. Округло пiднiсся нерозчавленими куполами, як видиво, як неймовiрнiсть. Починаючи вiд Пiдмосков'я, скiльки вiн, дивiзiйний начарт, бачив їх розбитих, непощаджених вiйною, загиджених окупантами рiзних церков та соборiв. Але тут уперше перед ним була зодчеська цiлiсть з нерозчавленими куполами, врятована випадком чи навальною втечею варварiв, врятована нестримним рухом фронтiв. Чудовий був орiєнтир, прекрасна цiль, але начарт твердо перестерiг своїх артилеристiв: - По тому - не бити! Чому вiн так тодi сказав? Звiдки виникло раптом те бажання? Зачарований був тiєю довершенiстю споруди, повiвом предковiчної краси? Навряд. Скорiше навiть нi. Нiколи до того не був естетом, i рiшучостi не бракувало теж. Може, хiба що горе пережитих лiт, пекуча зненависть до руйначiв, до нищителiв прояснила йому розсудок, продиктувала наказ - зберегти! В молодостi чимало бачив пам'ятникiв старовинної архiтектури, пам'ятникiв, що, як бiлi свiтильники, кимось поставленi в правiки, осявали його сувору похмуру пiвнiч. Але тодi не знав, що то - зодчество, не знав, що то свiтло творiнь, той голос невiдомих будiвничих був посланий iз сивої давнини i для його душi, що й для неї голос той призначався. I хiба винен ти, що дивився на все те очима, якi не вмiли та й не бажали нiчим дорожити, не розумiли, що перед ними скарби? Тiльки згодом, згодом вiдчуєш це, пройшовши пiвсвiту дорогами руїн i страждань. А тодi, в часи великого очманiння, хiба що випадок уберiг тебе, що разом iз такими ж, як i сам, юними завзятцями не пiшов розвалювати собори, мав би з ними стояти наївним переможцем, на купах руїн тих беззахисно-ветхих своїх пiвнiчноросiйських церковок. Попався б на шляху Рубльов - не пощадив би й Рубльова! Поверг би i його з почуттям правоти, в азартi руйнацiй, не пiдозрюючи навiть, хто вiн такий. А що не трапилось нагоди взяти участь у тiм слiпiм захмелiннi, в банкетi руйнацiй, то тiльки випадковi завдячує: рано пiшов в артучилище, офiцером став. Оселився пiсля вiйни в цьому мiстi. Знову ж таки з чистої випадковостi, з обов'язку вiйськової людини. Хоча й не скажеш, що це було в розладi з його бажанням. В усякому разi, коли одержав сюди призначення, то першим, що вiдродилося в спогадi, був якраз оцей собор на узвишшi, пощадженiй колись твоїми далекобiйками у щасливу мить прозрiння... Приїхав, i вiдтодi цi бентежно-червонi незгаснi ночi Приднiпров'я стали воєнкомовi рiдними... Сина вивчив на архiтектора. Пiсля iнституту вiн працює в iншому мiстi, але щолiта до батькiв приїздить, провiдує. Сином воєнком задоволений - змiстовний хлопець, просто закоханий у мистецтво. Захоплюється, може, аж занадто: отi Софiї, Реймси, Парфенони - то все його життя. Сам Парфенону поки що не створив, але задумiв, смiливих проектiв повна голова. I воєнком, i дружина його вже звикли, що, коли син приїздить у вiдпустку, в них - нiби клуб, щовечора приходять синовi друзi, заклопотанi якiсь юнаки, годинами дискутують... Сина тодi не впiзнати, очi життям горять, коли мова заходить про якi-небудь ризницi, восьмигранники, про дивне оте козацьке барокко... А зараз замислений, невеселий сидить син за кермом. Щоб хоч трохи розважити його, воєнком навмисне голосно починає розповiдати дружинi рiзнi комiчнi iсторiї, в жартливому тонi розмiрковує про майбутнє, що не таке вже, мовляв, воно й похмуре, людина планети навiть у буквальному розумiннi росте. Вченi дослiдили, що середнiй зрiст за останнє столiття побiльшився на скiлькись там вершкiв, чи то пак сантиметрiв, хоча йому, як воєнкомовi, i дрiбнота потрiбна, Тараса Бульбу в кабiну реактивного не впхнеш... Дружина спершу не повiрила, що люди побiльшуються зростом, потiм усмiхнулась до свого товстуна: - То, може, є надiя, що й ти в мене ще пiдростеш? - Аякже. Особливо вшир... Смiються. А син незворушний! Похмурiсть не зникає. Не завжди, правда, вiн такий. Почуття гумору не позбавлений, але зараз тiльки супиться - похмурiсть цю вiн iз Карпат привiз. Недавно їздив iз товаришем дослiджувати гiрську дерев'яну архiтектуру, пiшки сходив усi Карпати, всi гори облазив, в одному верховинському селi на власнi очi бачив, як мiсцевi учнi-старшокласники старовинну свою гуцульську церковцю на дрова ламали. А вчитель їхнiй - вчитель-наставник! - роботою керував... Вiд того похмурiсть довго не зiйде з чола. Сьогоднi сина зовсiм присмутило те, що почув вiд свого товариша на Скарбному: нiбито й над цим козацьким собором пiднято сокиру браконьєра, самочинно, по-злодiйському вночi охоронну таблицю знято... Пiсля розмови з товаришем син прийшов до батькiв обурений, знервований: - Лечу. Завтра лечу! А куди полетить, до кого, мабуть, i сам до пуття не знає. Ледве заспокоїли, вiдрадили, щоб не спiшив, не гарячкував. - Сину, голубчику, всього не зарятуєш, - сказала мати. Але це теж викликало бурхливу реакцiю: - Ти хочеш, щоб я, архiтектор, i теж став спiвучасником руйнувань? - Що ти говориш! Нiчого ти не руйнував, - гамувала його мати. - Всi ми руйнуємо, - кипiв син. - I я, i ти, i вiн, - мав на увазi батька. - Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо... Руйнуємо своєю байдужiстю! Були такi, що Десятинну в Києвi знищили. Михайлiвський Золотоверхий на очах у всiх зруйнували... I зараз самi сiємо байдужих! Плодимо жорстоких... Самi плекаємо руйнача! А руйнач внутрiшньо завжди ж пiгмей, вiн хоче зробити довкола все меншим за себе... Почувалося, що всi отi невiдомi, безвiдповiдальнi - то його особистi вороги. Нiчого їм не прощає. В усiх подробицях може розповiсти, як i ким було зруйновано Михайлiвський Золотоверхий, що з часiв дотатарських сяяв на київських горах, i як ламали Десятинну, з якою впертiстю рвали динамiтом мурування сивих вiкiв. Зойк стояв, дрижало все навкруги, а мурування не пiддавалось. А таки розкришили i те таємничо злютоване, загадково мiцне мурування... Особливою ненавистю молодий архiтектор палає до тих, якi, будучи з дипломом архiтектора, свiдомо вдавались до "розчищення" площ, зносили пам'ятки, тiльки щоб звiльнити мiсце для своїх бетонованих тумб... Непримиреннiстю своєю син i воєнкома часом дивує. Старий вояка з плином лiт нiби добрiшає, позбавляється категоричностi в судженнях, шукає якихось виправдань i пояснень навiть страшним вчинкам, а син не хоче знати нiяких компромiсiв. - Тупi убивцi краси, - не обертаючись вiд керма, цiдить крiзь зуби. - Хай тодi з неуцтва ставали знаряддям вандалiзму, слiпо вiддавалися духовi руйнувань. А зараз? Звiдки такi зараз беруться? Поясни менi, батьку: чому плодиться браконьєр? Старий вояка зрештою запропонував перемир'я: завтра пiде вiн, воєнком, до когось там "на килимi стояти". "Стояти на килимi" - це на їхньому родинному дiалектi означає стояти перед начальством. Одягне свiй парадний кiтель з усiма бойовими орденами, з орденом Богдана Хмельницького й пiде. Висловить напрямки свою думку про собор. Хоча невiдомо, чи дасть якi наслiдки те його килимне стояння. - А може б, утриматись? - застерiгає дружина. - Один раз уже зберiг той собор, а хто поставив тобi це в заслугу? Хто хоч спасибi сказав? - Iсторiя, моя люба, розбереться. Далi, однак, цю тему можна було не розвивати: коли пообiцяв, то не вiдступиться. Батькова пiдтримка помiтно пригасила синову гарячкову стривоженiсть, хоч йому, видно, не сходять з думки рiзнi випадки сучасного вандалiзму, дошукується людина, звiдки береться браконьєр, що його появу спричинює i в який спосiб можна цьому протидiяти... Сонце сiдає в димах за собором, за його банями, що опукло випливають над селищами пiд крилом вечiрньої зорi. Свiтило криваво червонiє краєчком з-пiд брови вечiрньої хмари, а потiм холоне, гасне, тоне у синiх iмлах. Як iз мiражу, виступає собор i бастiони заводiв - дивовижний ансамбль вiддалених мiж собою вiкiв. Рух i рух, наближається мiсто. Захiд ще повен свiтла. Молодик у небi схожий на тi молодики, що розкиданi на мечетях Цареграда... Поодинокi зiрки. Але декотрi з них рухаються в просторi, i виявляється, що то всього-на-всього сигнальнi вогнi висотних лiтакiв. Десь там, може, в комфортабельних лайнерах, мандрує людина... Спадають сутiнки синi, м'якi, засвiчуються зоряно потойбiчнi каскади мiста, незлiченними вогниками освiтлюють себе зсередини щiльники багатоповерхових будинкiв. Тримаючи кермо, бачить їх перед собою молодий архiтектор. Скiльки того ще простору на планетi, а мiльйони людей збиваються в мурашники, самi себе заганяють у катакомби, в отi сучаснi печери з низькими, нiби для горбунiв призначеними, стелями, де й зараз не кожен випростається, не кажучи про тих майбутнiх, якi в XXI сторiччi, мабуть, iще сантиметрiв на десять пiдростуть... Скоро пiвпланети закуємо в панцир асфальтiв та бетонiв, поховавши пiд ними плодючi грунти... Поки що в забудовах - безладь, стихiя... Скiльки на планетi ясних узбереж, мальовничих ландшафтiв, озерних країв, таких, як оце казкове, овiяне цiлющим степовим повiтрям Скарбне, скiльки на свiтi краси, ще не освоєної архiтекторами, а ми збиваємось в урбанiстичнi кубла, душимось у бараках, у бiлдiнгах, у шлакоблокових стандартних клiтках, нiчим не поєднанi, прив'язанi лише до системи водогону та каналiзацiї... Мiсто виростає перед юнаком. Воно сприймається ним у нашаруваннях вiкiв, у їхньому багатоголоссi, сприймається як нерозривний єдиний витвiр, де бачиш розмах руки, що його будувала, чуєш енергiю тих, що вкладали в нього свою працю i вмiння, вдихали живу душу в бездушний камiнь, цеглу й метал. З козацького хутора-зимiвника постало i виросло до гiганта, що здатен небо захмарювати своїми димами. Не вмiщається вже на своїх кряжах. I далi нарощує свою силу, i невiдомо, де їй буде межа. Будувало помпезнi палаци жорстокiй розпуснiй царицi, виламувало бруки для барикадних боїв, i одна з вулиць названа тепер Барикадною... Мiсто-барикадник, мiсто-трудар вбирало в себе силу козацького краю, i гнiв його, i легенди, й поезiю. Чи зберiгає усе це в душi своїй зараз? Яку пам'ять про себе передасть, запрограмує нащадкам, якi знаки понесе їм на бурих вiтрилах своїх димiв? Строкате, товкуче, чорне, з суворою думою звершує свiй циклопiчний труд. Сувора епiчнiсть є в його диханнi, могуття доби у чорних його раменах. Всьому свiтовi дає свiй метал, дзвiнка сталь його вiбрує у космосi. Трудячись днями й ночами, само перетворюватиме себе, шукатиме iншу, нову якусь досконалiсть. Якою ж буде вона? Замiсть трущоб, чиїсь архiтектурнi шедеври, стрункi, зi сталi й скла хмаросяги вiдiб'ються в блакитi Днiпра? Чи обриси якихось iнших дивовижних конструкцiй? Який дух знайде у них свiй вияв? Кажуть, чим вродливiша жiнка, тим жадiбнiше прагне вона ще бiльшої вроди. Буде чистота, впорядкованiсть, буде бездимнiсть, будуть росянi троянди в цехах, бiлоснiжне квiтуватимуть вiшнi на подвiр'ях заводiв... Естетика прийдешностi, не може ж вона не прийти! В чому ж вона? Якi житла, якi споруди мають пiднятися на цих берегах, щоб кожен з людей мiг сказати нарештi: "Менi легко. Менi прекрасно. Я щасливий жити на цiй планетi". Душа мiста чим вона снить? О якiй порi вiдкривається? Чи не в отаке надвечiр'я, коли мерехтить, попелiє далеч, чи свiтлого лiтнього ранку, коли ти пiсля тривалої розлуки пiд'iздиш до цього мiста i враз виникає перед тобою за Днiпром, на потойбiчних висотах, щось майже фантастичне, не суворе, кiптявне, чорне й гуркотливе, а якесь мiсто-мiраж, мiсто нiжностi постане у тихих вранiшнiх серпанках. Повiтряно-легке, як висячi античнi сади, воно тодi нiби вперше народжується i не з димiв, а з срiблястої мли свiтання, вiдкриваючи сонцю ажурнiсть телевiзiйних веж, вигини мостiв, каскади будинкiв, шпилi заводських труб. Мiсто ранкiв твоїх юнацьких, воно виростає перед тобою мов єдина споруда, зiткана з найнiжнiших матерiалiв майбутнього, немов гiгантський корабель, воздвигнутий не малими земними створiннями, а рухами велетiв фантастичних... Величаво-байдуже до всього земного, ранково висвiтлюючись на скелястих своїх кряжах, воно мовби дослухається до якогось iншого життя i бачить з-помiж усiх див свiту - найважливiше: сонце, червоне, росяне сонце, що пiдiймається перед ним iз плавнiв, iз туманiв Скарбного. Потiм ти бачитимеш своє мiсто без серпанкiв, воно постане перед тобою як пекло вiадукiв, переїздiв, чорних допотопних трущоб, пекло сажi, кiптяви, бакаїв, гуркоту, скаже тобi про себе двиготом землi, кострубатiстю проваленого бруку, горами сирої руди та агломерату, рiзоне око Палацом культури металургiв з потворно важкими колонами, якi нiчого не тримають, i якi лише вказують на важкiсть пережитого... Але ти й таким його любиш. Ти приймаєш i любиш його неподiльно, все! XIII Що правда на свiтi є, Зачiплянка в цьому ще раз переконалась: з'явилася таблиця на соборi. Як загадково зникла вночi, так загадково й повернулася, без свiдкiв, невiдомо ким прибита, наче сама прилiпилася на своєму попередньому мiсцi. Так i зосталась нiкуди не вiдправлена перша в iсторiї Зачiплянки "анонiмка", цей гнiвний папiрус, пiд яким почала була збирати пiдписи Леся-фронтовичка, вчителева донька, виявивши при цьому разючу енергiю i запал. Та що ж скаржитись, коли пропажа - незчулися й звiдки - вернулась. Може, хоч "вiрменське радiо" могло б щось на цю тему розповiсти? Але й своєму рiдному батьковi "генiй-висуванець не розповiв би про свiй вiзит до секретаря обкому. Ще перед тим Вiрунька Баглаєва, не криючись, сказала йому, що з приводу собору була в першого, все виклала, проте Лобода не знав, чи й вiрити. Може, кума тiльки лякає. Повiрив, аж коли самому був дзвiнок i сказано було: викликають. Iшов на розмову з холодком занепокоєння в душi, важко було вгадати наперед, що жде його там. Адже по-всякому такi розмови кiнчаються: можеш втратити, а можеш, навпаки, набути, вийти з кабiнету працiвником iншої питомої ваги: там на очах вiдбуваються перетворення елементiв. Лотерея, але ж i в нiй є щасливi номери! Про першого було вiдомо Лободi, що вiн людина бурхливої вдачi, здатен на рiшення несподiванi. Перед ним треба так триматися, щоб нiяке запитання не застало тебе зненацька, не загнало на слизьке. Бiографiя першого починалася на цьому ж металургiйному, досi мати його й рiдня живе на Колонiї, брат iнженером працює на заводi. До вiйни, невдовзi пiсля закiнчення металургiйного iнституту, теперiшнiй секретар керував заводською партiйною органiзацiєю, потiм висунули в мiськком, далi в обком, пiд час вiйни став на одному з фронтiв генералом. Ще й досi на Колонiї згадують, як, приїхавши пiсля перемоги до матерi в гостi, танцював бравий молодий генерал на весiллi у своєї племiнницi на Колонiї, хiба ж так вибивав чечiтку. Смаглявий красень у генеральських лампасах, рвав очi вiн чулим до краси селищанським молодицям... В повоєннi роки довго секретарював у сусiднiй, теж промисловiй областi, потiм його знов перевели сюди, обрали першим... У кабiнетi Лобода побачив чоловiка притомленого, з посрiбленими скронями. Набряклi, уважно примруженi очi, голос твердий, баритонистий, але зичливий... Запросив сiсти i найперше про батька запитав: - Як там старий твiй? - Трагедiя у мене з батьком, - вихопилось мимоволi, i, помiтивши тiнь настороженостi в секретаря, Лобода поспiшив уточнити: - Не полiтичного характеру... Збунтувався старий. I, бувши певним, що тут уже все вiдомо, коротко виклав суть батькового бунту. В глибинi душi зародилось бажання цим навiть розжалобити секретаря, сподiвався, що буде господар кабiнету на його боцi, але пiдтримки чомусь не почув, iнше почув: - Могутнiй у тебе батя... Трудяга. Без порожняви в душi... Монолiт. Майнула була думка вразити секретаря, викласти йому, як свою, оту батькову iдею, що старий у гнiвi вифантазував щодо Скарбного... Грандiозна ж iдея! Перетворити Скарбне, затопити його або осушити! Чи принаймнi створити на його базi мисливське господарство закритого типу з козулями, з дикими кабанами, на яких можна було б полювати пiсля втомливого службового дня, пiсля вiдповiдальної роботи. Полював же колись там Петро Петрович, що зi своїх мисливських трофеїв опудала робив, досi в соборi вепрячi його шедеври шкiряться - хоч у такий спосiб людина хотiла себе увiчнити... Кожен якось хоче увiчнитись... Проте в останню мить зачiплянський "генiй" таки стримався, не дозволив собi покласти на стiл цю скороспiлу iдею з мисливським господарством, якесь чуття самозахисту пiдказало: почекай, не квапся, адже не вiдомо ще, як твоя iнiцiатива буде тут сприйнята. Це тобi, брате, не кольоретки! А секретар знову заговорив про батька, про його минулу металургiйну славу, про те, який це був майстер свого дiла. I батькових товаришiв згадав, стару заводську гвардiю. Прапiрного, Довбищенка i навiть Катратого упом'янув: що за народ! Це ж вони, оцi ветерани, в рiшучу хвилину зумiли заводського Титана врятувати вiд окупантiв. Лобода був вражений: i Катратий? Прапiрного нема i Довбищенка вже нема, а Ягор? Скiльки бiля нього крутився, випитував, а нiчого так i не мiг дiзнатись про ту iсторiю з Титаном, а тут, бач, яка новина... Проте Лобода нiчим не виявив, що вiн у цiй справi необiзнаний. Щоб вiдвести вiд себе вогонь, одразу ж на заводських комсомольцiв звернув: метушаться, мовляв, ходять якимись "дорогами слави", а в себе пiд боком, на своєму ж заводi, такий подвиг було вчинено, i нiяк не докопаються... Секретар Обкому всмiхнувся: - Докопались. Аж у Чехiї. Вiд одного чеха, що, будучи полоненим, працював пiд час окупацiї на заводi, добули данi. Перед смертю надиктував своє свiдчення на магнiтофонну плiвку i справжнi iмена героїв назвав... Пiсля того було перейдено до головної теми розмови. Як i сподiвався Лобода, справа торкалась собору. Ось де треба було вуха нашорошити! Вгадай, яку позицiю займе начальство! Ти старався в одному напрямi, а тут, може, думають в iншому. А якщо нi? Якщо й тут, як на тому засiданнi, вважають, що соборовi настав час зникнути, що вiн тiльки муляє очi та клопоту завдає? Всю свою набуту роками обережнiсть думки, витонченiсть iнтуїцiї змобiлiзував Лобода. Не дасть себе застати зненацька. Єдино можливий був хiд - триматися безсторонньо, говорити про асигнування, бюджетнi утруднення, злегка натякнути на iсторичну сумнiвнiсть пам'ятника i пояснити, що примiщення нi для чого практично не придатне через свою незручнiсть - був склад комбiкорму, а тепер i комбiкорм звiдти забрано... Переустаткувати б на холодильник, але теж, кажуть, новий збудувати дешевше обiйдеться... Отже, не це. На повний голос - про генеральний план, про пiдготовлюванi проекти нової забудови селищ... Хай трохи й туманно, але ж... Нiчогiсiнько не можна було вгадати по замкнутому обличчю секретаря. Схилився на руку й задумався. I на вiдвiдувача пильно-пильно, довго-довго дивився своїми примруженими вугляно-iскристими. Все залежало вiд того, що визрiває зараз отам, пiд крутим смаглявим чолом. Може, скаже: який же з тебе дiяч, що ти досi тримаєш оту старизну, нiчого сучаснiшого не придумав для мiста чавуну i стадi? Нiхто, здається, на Лободу так вивчально, так пильно в життi не дививсь. I щось навiть сумовите з'вилось у першого у вiчу, заглиблене, звернене в себе, до себе. Захмарилось чоло, i нiби не до Лободи, до iншого когось було мовлено в задумi: - А всi ж ми козацькi дiти. I все. Козацькi дiти. Розумiй як хочеш. Пiдвiвся, високий, могутнiй у плечах, мусиш i ти вставати, так велить етикет. Розмову закiнчено. Невже все? I яких змiн у становищi чекати тобi вiд цiєї розмови? Розгублено, майже прохально на посрiбленi скронi дививсь. - Заводчани нашi вирiшили знести газгольдер, гiгантську тумбу оту стару, що захаращує заводське подвiр'я. Вона справдi вiджила своє. Але собор не газгольдер, - твердо сказав секретар. - Собор - це витвiр мистецтва. Не тiльки нам вiн належить. Був час, коли й Василiя Блаженного деякi мудрецi знести хотiли: площу їм, бачиш, для парадiв забаглося розширяти, а вiн заважав... З тим тебе й випровадили з кабiнету. Отже, як це розумiти? На конi ти чи пiд конем? Нi, тут нема чим хвалитись. На Зачiплянцi це зветься - вхопити облизня. Буває, правда, що й такого масштабу працiвники попадають у неласку, летять iз гори шкереберть, але поки що, як то кажуть, питання нема, тiльки й залишається, що таблицю - мерщiй на мiсце... Був того ж дня молодий Лобода у Катратого. Добрий, ласкавий з'явивсь, хоч до рани прикладай. - Оце така дружба? - з ходу звернувсь до старого. - Чого ж ви мовчали? Виявляється, у врятуваннi Титана ви теж брали участь? - Ну, участвував, - гув Ягор, сидячи пiд своєю грушею. - Та хiба тiльки я один... - I нiкому нi слова! Це вже надскромнiсть! - А що ж тут кричати? Участвував, i все. Медовi слова полилися на адресу Ягорової скромностi, пообiцяно було, що вiдтепер на заводських вечорах у президiях сидiтиме як живий учасник... Але й це не вивело Ягора з рiвноваги, доведеться, мовляв, то й посидить, невеликий труд. Збiглося так, що й дiльничний мiлiцiонер з'явився цього дня на подвiр'ї в Катратого. Не загубилася Єлька в забуттi, не закреслена з-помiж живущих, провiдав-таки її представник закону й порядку. Несхожий був на тих повоєнних голодних мiлiцiонерiв, що їх, захарчованих на картках, чим могли, пiдгодовували тiтки на базарi; цей був нової генерацiї: в'язи - аж комiр трiщить, на губах усмiшка вишколу, службової чемностi. Дивно тiльки, що прийшов, коли саме й Лобода був тут, Єльчинi смутки розвiював. Лободi представник влади лише козирнув мимохiдь, осмiхнувся, як знайомому, з якимось невловним бiсиком у вiчу i негайно пiдступив до Єльки, що пребирала бiля ганку абрикоси. Став уточнювати, хто вона є, ця Олена Чечiль, вiдколи тут проживає та як у неї дiла з пропискою. Бо останнiм часом, мовляв, почастiшали випадки, коли довго проживають непрописанi; кiлька родин циганiв оселилось за сагою, тi взагалi нiякої влади над собою не визнають, їм лише коня дай, щоб вугiлля по селищах розвозити та калим бiля вогнища пропивати. До всього ще й коростявих своїх коней купають на пляжах, у зовсiм недозволених мiсцях. А щоб було переконливiше, що вiн не якийсь там формалiст-придирака, а в силу обставин змушений вдатися до строгостi, то мiлiцiонер i про таблицю нагадав. Якщо вештатимуться, мовляв, тут непрописанi всякi, то й не таке почне вночi пропадати... I Єлька стояла перед ним i вiдчувала, як полум'ям горить її лице. Нiчого проти й сказати не смiла, бо правду ж таки говорив цей крутов'язий у новенькiм кашкетi, та коли й таблицю приплiв, образа здушила її. Виходило, нiби й на неї пiдозра падає, ще цього тiльки й бракувало - таблицi з собору красти! Мабуть, помiтивши, що дав перехопу, надужив влади, мiлiцiонер вирiшив поправити дiло заспокiйливим жартом: - Та якщо i до загсу дiйдеться, то там теж нiззя без прописки. Там паспорт покажи з належним штампом... Лободi, видно, урвався терпець, вирiшив нарештi втрутитись. - У паперах вiн по вуха потонув, той ваш загс, - сказав до мiлiцiонера тоном владним. - Формалiзмом вiд тiєї установи за квартал вiдгонить. Сидить яка-не-будь розмальована фiфа, що жениха собi нiяк не пiдчепить, шкрябає пером! Записала, вiдтарабанила, побажала казенним голосом щастя... А чому б вам нових форм не шукати? Чому б, скажiмо, не органiзувати для молодi свято одержання паспорта? Або загс на дому? Га? Можна б це, товаришу Якiвець? - Дiло, дiло ви кажете, Володимире Iзотовичу, - знайковито згодився Якiвець. - Шлюб - рiч серйозна... - Поставили б свою контору на колеса, та з букетами квiтiв, з вiршем вiдповiдним, - розпалювався Лобода, - та на селища, в робiтничi райони, в саму глибинку, до трудящих, до мiсця подiй!.. Ото був би сервiс!.. А дiвчину, товаришу Якiвець, ви облиште, - сказав тихiше i пiдмигнув з веселим пiдтекстом: - Вона пiд надiйним наглядом... Життьова її стежка скоро визначиться. Мiлiцiонер пiшов з двору з почуттям виконаного обов'язку, вiдкозиряв чемно, навiть особi непрописанiй, однак Єльку вiзит його пригнiтив. Насувалося нiби нещастя якесь, горе невiдхильне, пастка - таке виникло передчуття. Помiтивши її настрiй. Лобода, перед тим як залишити подвiр'я, сказав заспокiйливо: - Не хвилюйся. В мiлiцiї теж нашi... Все буде гаразд. Наступного дня вiдбулася в Єльки ще одна важлива розмова,- з бабою Шпачихою. Зайшла Шпачиха з тилiв, з городу, вiдкликала Єльку, повела аж у кiнець своєї садиби, в той закуток, що його торiк вiдрiзала, вiдбатувала комiсiя, вважаючи, що зайвина в баби присадибних угiдь. Тепер тут гудуть бурани. Шпачиха сьогоднi лагiдненька була, культурна, нiхто й не впiзнав би зараз у цiй струдженiй, зiстаренiй i нiби поменшалiй особi ту войовничу буянку, що й всiєю Зачiплянкою не погамувати, коли розiйдеться... Посiдали на межi, й почались перетрактацiї. Щоб викликати Єльчину довiру, Шпачиха здалеку зайшла, виповiдала про себе рiзнi iнтимнощi. Як бив її в молодостi чоловiк, схильний до чарки, як навiть уночi за коси її по хатi волочив... Усе витерпiла, бо справдi, мабуть, таки двожильна. Ради дiтей терпiла, сама на розшуки бiгала, коли, бувало, пiсля получки господаря довго нема, знала, куди бiгти, - на Клинчик мерщiй! А вiн там уже або поб'ється з кимось, або, перепитий, в грязюцi валяється... Пiдбере, додому приведе, обчистить, чоботи йому скине i в чисту постiль спати вкладе, бо ж годувальник, iз заводу не вилазить, раз хiба в мiсяць отак собi дозволить розмахнутись, спробувати розкошiв життя. Нещадний, крутий був, а проте, як помер, то вилила слiз за ним, бо вдовою дiтей пiдняти - це, дитинко, нелегка ноша... Про сина ще розповiдала, що його фашисти десь замордували, юного, як цвiт... Заговорила потiм про Володьку оцього Лободиного, що з сином її дружив. Коли про Лободу почала, то голос чомусь аж до шепоту збавила, наче боялась сполохати Єльчине щастя. Володимир цей дарма що на проспектi живе, але й нами, простими женщинами, не гордує. Дарма, що вiн - влада, а трапиться, то й корзину бабi на плечi пiддасть. Навiть у машину до себе посадить, пiдвезе, ще по дорозi й небилицю якусь розкаже. От i сьогоднi провiдав: не