родич, а гостинця бабi принiс... I Шпачиха аж спiвала далi. Та вiн же тебе, дитинко, нiколи й пальцем не торкне, за холодну воду не дасть тобi взятися, дiточки пiдуть, на руках тебе носитиме! Зiв'єш гнiздечко та й щаслива будеш, як Вiрунька Баглаєва! Тут дiло надiйне, дитинко. Цей як вiзьме, то на весь вiк, до iншої не перекинеться, бо в них там за це... б'ють! При його службi не розгуляєшся. В машинi їздитимеш на базар i з базару, клункiв не тягатимеш, що аж очi з лоба вилазять!.. - Не гребуй, дитинко, не гребуй, коли випадає, бо такi на дорозi не валяються, такого швидко пiдхопить яка-небудь вертихвiстка з червоними нiгтями... Подумай, дочко. Чого ждати? Дiвоча пора коротка, незчуєшся, як уже й переросток, молодших вибиратимуть... А без чоловiка ой наспотикаєшся в життi!.. Мовчки слухала Єлька, не могла нiчого й заперечити Шпачисi, хоча не таким уявлялося їй щастя, не про таке мрiяла. Але хiба дiйдуть твої думки до цiєї перестражданої жiнки, яку саме горе вчило, як ходити по крутизнах життя... Пополуднi Ягор своє житечко косив. Комiсiя, вiдрiзаючи садиби, не все з його Великого Лугу втяла, трохи таки й на житечко зосталось. I вродило добре. Припiзнився тiльки трохи з косовицею, по той бiк саги у доменного майстра Дiденка вже цiп гупає на току. Чи, може, навпаки, там скосили зеленцем - їм аби молотити скорiше, адже син-пiдводник приїхав у вiдпустку. Донедавна Зачiплянка жила не дуже тiсно, не в одного можна було побачити в кiнцi городу латочку хлiба посiяного, а тепер, здається, крiм Ягора, тiльки Дiденки й зберегли ще симпатiю до хлiборобства. Коли в степах жнивують, то й тут, за сагою, в доменного майстра теж з'являється отой iдилiчний полукiпок, пiд садком мiж абрикосами стоїть. Маленький, непоказний у сусiдствi з темними металургiйними гiгантами, але стоїть. Жде, поки син Дiденкiв, офiцер-пiдводник, приїде з дружиною у вiдпустку (всiх на лiто чомусь тягне на Зачiплянку, до цих кучугур та жаб'ячої саги!). Вибереться iз-пiд вiчних криг арктичного океану i вже тут, на цiй грiшнiй землi, жито цiпом молотить. Справжнiм прадiдiвським цiпом, що йому б мiсце в музеї... Ранкова змiна ще на роботу збирається, а пiдводник уже гупає, через сагу на всю Зачiплянку чути. Вдень, коли припече, хустинкою голову обв'яже, як iндус, i снiп за снопом, поки все не доб'є. Ягор жито своє швидко повалив, тричi пройшовся, i вже в покосах житечко його лежить. В'язати довелося Єльцi. 3 якою насолодою взялася вона за цю роботу! Колосся - рукою погладити хочеться, до щоки прикласти. Так старалася чепурно уснопкувати, що на перший снiп аж Катратий задивився. Уснопкувала, мовляв, як на виставку, моторна в'язальниця. I - чого ранiше майже не бувало - раптом вiдтанув душею, ворухнулося в ньому щось тепле, родинне. - Хотiв я з тобою поговорити, Єлько, сурйозно... Мiлiцiонер оце ж приходив неспроста... Правда, може, й пiдiсланий... Щось треба робити. Вирiшуй. Сватається влада. Ухажор вiн хоч i... кручений якийсь, але ж дбатиме про тебе... Захист буде тобi. Убiк дивився Ягор, коли говорив, видно, почував нiяковiсть, проте в голосi його була турбота, родинна довiрливiсть. Хотiв би вiн, мовляв, ще внукiв побачити. Щоб не зостався без насiння рiд. - I хата оця, садок... з собою їх у ту далеку командировку не заберу... Вiдписав би все тобi. Слухала Єлька, i щось спочутливе з'явилось до дядька Ягора, до його самотностi, до його безнасiнної старостi. Але й не знала, чим розвiяти його журбу, з якою вiн оце вперше їй вiдкрився. Невже таки справдi змиритись? З колгоспу втекла, спасувала перед життєвими труднощами, дiвчата там зараз ферми тримають на собi, а ти уявила себе кращою за iнших, кинула все, подалася, як егоїстка, легшої дороги шукати... Ну ось вона тобi й легша. Туди тобi й дорога - замiж! Хоч за нелюба! Нахилилася палаючим обличчям аж до снопа, i наче й колосся палило її докором. - Подумай, дочко, - Подумаю, дядечку. Вiзит мiлiцiонера все ж мав для Єльки i позитивний момент: вiдчула, що вiльно може тепер виходити з двору на вулицю, має право, не криючись, iти по Веселiй, бо однаково ж незаконна i владi вже вiдомо про це. Отже, немає чого ховатись. Надвечiр надiвши чистеньке плаття, аж до собору пiшла - так, безцiльно. Хоча не зовсiм i безцiльно, коли бути вiдвертою до кiнця. Мала глибоко затаєну надiю, тiнь надiї - зустрiти студента Баглая. Випадково, зовсiм ненароком! Може, повертатиметься з iнституту абощо. I нiяких iлюзiй щодо нього, бо за таким хлопцем, певне ж, усi iнститутськi дiвчата сохнуть, хочеш - вибирай найкращу! По тому конкурсу Єльцi не пройти. Отже, нiчим особливим себе не тiшила: просто ось так би зустрiти - i все. Проходячи мимо подвiр'я Баглаїв, вона вiдчула, як їй жарко стає, кров вiдринула вiд лиця, бо, й не дивлячись у той бiк, бачила, що студент був якраз на подвiр'ї, саме про щось сперечався зi своїм другом, з отим механiком облисiлим. - Не зостанусь! Не умовляй! Бачити не хочу таких! - чула вона знервований Миколин голос i потiм встигла загледiти вже з майдану, як Баглай з рюкзаком на спинi подавсь городами до автобуса. В тих випадкових словах його: "Не зостанусь!.. Бачити не хочу!.." - вловила щось образливе, наче це її стосувалось, нiби її вiн бачити не хотiв. Розумом розумiла, що не про неї мовилось, Микола взагалi її не помiтив, бо саме вкладав рюкзак, але гiркота зосталась навiть вiд того рюкзака, що якось зневажливо блиснув до неї зi спини студентової, коли той, нi разу не озирнувшись, подався через огороди, через вибалок до зупинки. Бiля собору цього дня знову з'явилися тi, що їм "за висоту не платять". В тому ж темпi, як мерзле горить, взялися завдруге лагодити риштовання, рихтуючи його, мабуть, для iншого якогось чорногуза чи лелеки, бо цей пiсля їхнiх попереднiх вiдвiдин вiдкинувся, забрав iз собору лелечат i, певне, десь у плавню перекочував. Реставратори не проминули нагоди зачепити Єльку, коли проходила повз них, стали припрохувати до себе в бригаду куховаркою, тому що їм набридло, мовляв, усухомятку (саме споживали тюльку з газети). - Бери там у себе, голубонько, розрахунок - i до нас... - До вас? - Єлька через плече глянула на них з подивом, з тiєю спокiйною, якоюсь шляхтянською погордою, яка в неї невiдомо звiдки час вiд часу з'являлась. - Але ж вам за висоту не платять! Щуплявий тип у беретi, бригадир цих ледачих верхолазiв, спробував дошкулити їй: - А ти що, висоти шукаєш? - Шукаю. - Нащо? - Стрибати - так з високого мосту! - вiдрiзала їм i, бiльше не глянувши, далi пiшла поставно, гордовито, вихляючи стегнами, уже як мiська. З край дороги вдивлялася у вiкна автобуса, що саме проходив. Людей було напхом напхано, десь i той "нетутешнiй" iз своїм рюкзаком мiж ними загубився. Куди вiн? Може, на цiлину? А на кого ж залишить Зачiплянку, товариство, всiх отих своїх институтських, що й з мiста приїздили вечорами послухати тьохкання його магнiтофонних солов'їв? Хто тепер розважатиме Веселу своїми витiвками, жартами? Найбiльше Єльцi сподобалось, як цей "нетутешнiй" зачмеленого рибiнспектора тiєї ночi розiгрував. Притаївшись за парканом, все ж вона чула тодi... Високий, чубатий, у бiлiй сорочцi з засуканими рукавами, з блиском усмiшки на смаглiм лицi, а воно, юшкоїдське порiддя, перед ним миршаве, скапелюшене, просто як пiгмей. Ох, насмiшив її тодi цей студент! Є ж такi, що можуть одбрити нахабу дотепно так, весело, з гiднiстю... Вмiють постояти за себе. А ще як вiн одного дня до Єльки привiтався, як наче з душi вимовилось оте його "здрастуйте", коли вона поливала чорнобривцi. I хоч Єлька нiчого собi i в думцi не поклала, надто був недосяжний для неї цей студент, адже вiн, власне, далека й незнайома тобi людина, але без нього, почувала, посумнiшає Зачiплянка, дуже чогось бракуватиме життю без його ранкової бiганини довколо саги... Надвечiр Шпачиха дала концерт. Вiдпустила всi гальма. Не часто це з нею трапляється i нiколи не безпричинно, завжди на те буде поштовх внутрiшнiй, тiльки їй вiдомий. Цього дня буря досягла ураганної сили. Поливаючи грядку iз шланга, дочка її весь час дослухалася, як стара в хатi чимось гуркоче, щось трощить, але дочку це нiби не обходило, хай уже в хатi бешкетує, аби б тiльки на люди не з'являлась, щоб перед селищем не заживати сорому. Коли ж буянцi ставало тiсно в хатi, дверi з гуркотом вiдчинялися, i на порозi вже похитувалась буйно-розпатлана постать. I хоч язик заплiтався, стара бралася когось клясти, викрикувала щось грубе й викривальне, i дочцi, тихiй, несварливiй з природи, нiчого не залишалося, як вдатися до крайнього, але безвiдмовного способу: повернути злегенька шланг у той бiк... Поверне i пужне пружним струменем, щоб пригасити материн розбуялий вогонь, щоб протверезилась, не докричалась до лиха зразкова квартальна, героїня четвертої домни. Орлянченка, звiсно, розважала ця сцена, вiн iз приятелями до впаду реготав на вулицi, а Єльцi було сумно. Пiзно цiєї ночi вона знову виблукала на Широку. Автобуси вже не ходили. З гнiтливими думками стояла Єлька край шляху пiд шатром нiчного дерева, почувала, що життя знову заганяє її в глухий кут. Невже так i розчавить воно в нiй молоду затятiсть, рiзку, вперту вдачу, гордощi? |А була ж колись життєлюбкою, умiла смiятись, - скiльки було того смiху, коли часом виїздили з дiвчатами у свята до лiсу, купатись на Вовчу... Обдавала їх плавня зеленими чарами, зливами солов'їними... Десь iз районiв саме гнали Широкою череду у мiсто на бойню. Заповнивши всю вулицю, пiдгейкуванi з бокiв незграбними пастухами в кобеняках, сунули в темрявi втомлено, розбито мимо Єльки її колишнi степовi знайомi: телички, бичата, безрогi й рогатi, памолодь i старi, мабуть, вибаркуванi, корови. Може, йшли тут i тi, що їх сама з рук випоювала, що телятками горнулись до неї, лизали їй руки шорсткими язиками, шукаючи ласки. Може, брела тут у темрявi й улюблениця її, рекордистка Княгиня, що її навiть на виставку визначали? Серце Єльцi зайшлося жалем до цих закурених курявою степiв, незграбно-великих, беззахисних створiнь. Ще вчора спокiйно паслися десь по балках, а зараз iдуть виморенi, поперепадавшись, спотикаючись по бакаюватому бруку; з сопiнням сунуть i сунуть мимо собору, пiд зляскування батогiв проносять мимо Єльки свою понуру байдужiсть. Вона чує їхнiх дух, тепло, шурхiт ходи, сопiння, в очах уже вiдбиваються, переблискують вогнi нiчного мiста. В поважнiй ходi їхнiй була втомлена впертiсть i нелякливiсть. Гейкання пастухiв на них не впливало, не лякала їх, видно, й ця нiч незнайома, червононеба, - з важким шелестiнням, помукуванням, деколи аж стогнучи, сунуть i сунуть на мiсто, на його багрянi дими i, мовби зневажаючи те, що їх жде, якось майже погiрдно несуть на бойню, пiд молотки, свою круторогу волю, степове життя. XIV Вiрунька Баглаєва ще застала на Зачiплянцi той час, коли вранцi селища будилися гудками заводiв. Хто хоч раз почує, нiколи не забуде ту вранiшню пiсню гудкiв, їхню потужну органну музику, вiльний - аж до Степiв - переклик, коли, здається, все Заднiпров'я зливається в єдину симфонiю, у якiй, проте, жоден з гудкiв не губиться, кожен спiває на свiй лад, кличе людей до заводських закурених брам... I йдуть селища... I хоч зараз гудки вже вiдмiнено, вiдспiвали назавжди, проте Вiруньцi й досi вони часом озиваються в душi, адже пiд спiв цих гудкiв привело її кохання на Зачiплянку. Як побрались з Iваном, тодi тiльки й зазнала Вiрунька людського щастя, пiсля тяжких лiт, пiсля рокiв недоїдань, трудоднiв копiйчаних, сирiтства... Не балувало Вiруньку життя. Одразу пiсля вiйни мати санiтаркою працювала при колгоспнiй амбулаторiї, при тому убогому закладi, де навiть йоду не було. I коли часом хто обраниться, Вiруньку фельдшер посилав мерщiй траву-ранник збирати - той ранник йод замiняв. Шорстколистий, колючий ранник її дитинства, скупим цвiтом вiн цiле лiто по межах цвiте. Пiзнiше життя трохи пiдлагодилось, стали приїздити шефи заводськi, допомагали колгосповi звестися на ноги. Тодi, саме закiнчивши школу, й зустрiлась Вiрунька iз Iваном Баглаєм. Дiвчата називали його рудим та диким, а Вiруньку в ньому з першої зустрiчi звабило все: i затятiсть у роботi, коли вiн, увесь поглинутий дiлом, труби зварював, i усмiшка щира, вiдкрита, коли гляне на тебе; не вiдлякувала дiвчину навiть копиця чуба на головi, рудого, цупкого, мов дрiт. Того ж лiта вiн i привiв її на Веселу. Весiлля гуляли по-тутешньому, коли три днi на хатi прапор саморобний майорить, знак того, що на Зачiплянцi когось женять або замiж вiддають. Пiвзаводу тут за тi днi перебуває, натанцюються до впаду, наспiваються, весiльних батька-матiр у возику вподовж вулички покатають - всяк зминай тодi, коли перезва йде вулицею, гульбище буйне насувається!.. А щоб просторiше було танцюристам - то йдуть на соборний майдан, там мiсця на всiх вистачить! На завершення всього батька-матiр весiльних ще й до саги прокотять возиком, щоб там в одежi у воду перекинути, покупати на згадку та на щастя молодим. Вiдгуде буря весiльна, прапор з хати знiмають, дають спокiй молодому подружжю - живiть. Зачiплянка полюбилася Вiруньцi ще й тим, що тут люди, як i в степах, рано встають, схiд сонця не просипають. Дружно з Iваном живуть, справдi душа в душу, надiйно з ним Вiрунька почуває себе. Є люди в усьому надiйнi - такий вiн. Не соромлячись, хвалиться перед друзями, як вiн вдало Вiруньку вибрав, не так це просто, мовляв, вибрати, а вiн зумiв. I справдi, шанує, жалiє дружину, вiдколи побрались, ще нi разу руки на Вiруньку не пiдняв, хоча вдачi гарячої, задерикуватої, друзi кажуть про нього, що заводиться Iван з пiв-оберта! Навiть iз директором вiн часом вступає в крутi суперечки, надто за отi протяги в цеху, вiд яких жiнки заводськi часто застуджуються. Протяги, правда, й досi зостались, але ж їй увага Iванова дорога, оте слово його турботи: "Бережи здоров'я, Вiрунько, i на внукiв. Ще й їх треба буде колихати". Отакого ж прозорого ранку вiд'їздив, уся вуличка вийшла проводжати його в Iндiю, а вiн, тамуючи гiркоту прощання, весело кинув чемодан у машину, помахав на розтанок синам своїм, баглайчатам: - Ви дивiться менi тут: будьте лицарями! Солодко сплять лицарi, шкода й будити. Нашвидкуруч приготувала їм снiданок, забiгла ще до сусiдки, до Лесi-фронтовички, попрохала простежити за ними, бо старiй Баглаїсi сьогоднi щось занедужалось. I тодi вже на завод. За дiтей спокiйна. Будуть приглянутi, якщо Леся взяла це на себе. 3 усiєї Зачiплянки найближча Вiруньцi подруга оця Леся Хомiвна, що в неї з фронту пiвлиця в шрамi червоному Зовнi сувора, малопривiтна, фронтовичка вiд першого знайомства викликала у Вiруньки щиру симпатiю, i не ввело в оману Вiруньку перше враження: постала перед нею людина справжня, людина-кристал. Дiвчиськом вона пiшла на фронт, i всiй Зачiплянцi вiдомо, що була в Лесi на фронтi любов, яка, можливо, й кiнчилась би одруженням та щасливим родинним життям, але ж вiйна є вiйна: в 1945-му полiг її комбат смертю хоробрих на околицi якогось польського мiстечка. Десь є там його могила серед iнших могил радянських воїнiв, брила гранiтна лежить з золотим написом, i Леся не втрачає надiї з часом поїхати в Польщу, провiдати знайомi мiсця, покласти квiти на могилу свого комбата. В Лесинiй бiографiї комбат iснує вiдкрито, нi для кого вiн не є таємницею. Вся Зачiплянка звикла до нього, як до свого, чимось зв'язаного з цим селищем металургiв. Але про iнший iнтимний епiзод з життя фронтовички нiхто, крiм Вiруньки, не знає. Ця Леся повернулася пiсля вiйни на рiдну свою Зачiплянку з рясними медалями на гiмнастерцi, з ошпареною щокою, що й досi червонiє свiжо, наче й досi пече. Незважаючи на палаючий слiд на щоцi (чи, може, навiть завдяки йому?), виявив був тодi до неї цiкавiсть молодий вихователь з ремiсничого, виникло бажання зазнайомитись ближче iз заслуженою фронтовичкою. Лесина суворiсть та неприступнiсть не злякали його, не завадили йому запропонувати вчительцi свою юнацьку дружбу. Була вона, правда, не афiшована, ця їхня дружба, поза межами Зачiплянки починалась. Але якось осiннього вечора хлопець той аж сюди, на Веселу, проводжав Лесю i таки загiтував пiти поблукати за селищем у кучугурах. Було то перше i останнє їхнє блукання. Досi не може вона пробачити собi того вечора, носить його в душi затаєно, як грiх. Тiльки Вiруньцi й вiдкрилася у всiх подробицях тiєї прогулянки, бо все до найменшого в душi вiдкарбувалось: розмова, iнтонацiї, непевнi сподiванки на щось. За погуком серця свого тодi пiшла. Серце було юне, воно шукало дружби, прагнуло тепла, було зваблене чимось новим, хистким, наче мрiя, збурене, схвильоване, воно вело Лесю в темряву осiннього вечора, все далi й далi заводило в кучугури. Не за душею, за тiлом його пiшла, однак це вона зрозумiє тiльки згодом-згодом!.. Хлопець таки чимось хвилював її, подобались Лесi його енергiя, життєрадiснiсть, кипучiсть, те, чого їй, здається, бракувало самiй, так рано пiдтятiй, надломленiй втратою. Їй лестило, що, незважаючи на пошрамоване лице, юнак почуває потяг до неї, домагається її взаємностi, у своїх домаганнях вiн був завзятий, настiйливий i навiть деяку його грубуватiсть можна було пробачити за цю палку щирiсть нестримних юнацьких домагань... А потiм ота його нiби зовсiм невинна безтактнiсть. Безтактнiсть, висловлена у формi легкого жарту, зрештою, досить поширеного в тi часи серед тилового люду, коли йшлося про дiвчат-фронтовичок. Але тут торкалось не тiльки Лесi, було тут зачеплено комбата, її фронтову любов. "Хiба йому не однаково?" ("Йому" - себто комбатовi...) Чи зрозумiв той хлопець хоч згодом, чому вона так спалахнула одразу, чому так рiзко вiдштовхнула його вiд себе? "Чого ти? - щиро здивувався вiн. - Що я таке сказав?" I знову повернувсь до свого грубого жарту: "Ах, тобi не однаково, бо ти спала в землянцi з ним..." - "Спала! Спала! Ну й що?" - I за кожним разом гучнi поляски чути було над кучугурами, аж дичина перелiтна, мабуть, розполохалась на Радутi, а щогла високовольтна суворо гула вгорi, нiби схвалюючи: так його, так, ще, ще! Все там i вмерло серед кучугур. Тiльки через роки Леся виповiла свою тайну Вiруньцi, вiдчувши, що її зрозумiють, i не помилилась. Пiсля того випадку Леся не пробувала шукати серцю вiдраду i вважала, що випадок той має стати їй назавжди осторогою, то саме минуле їй нагадало про себе, i в життi їй тепер, як найдорожча iнтимнiсть, знову залишається тiльки її фронтовий комбат. Вiд нього свято душi, а буднями життя стали школа, дiти, клас. Нещодавно возила вихованцiв своїх пароплавом по Днiпру на екскурсiю до Канева, вiдвiдали шевченкiвськi мiсця, село Кобзареве, де з нагоди ювiлею поета все було причепурено - i дорога, й будинки; дiти повернулись на Зачiплянку в захватi вiд побаченого, i тепер можна почути, як вони часом галасують бiля саги, хором декламують пiдхоплену в подорожi примовку-жарт: - Спасибi Тарасу за шифер i трасу! Металурги з усмiшками слухають той сучасний фольклор, такi речi їм до смаку. Що б там не говорили скептики жовторотi, а коли Вiрунька пiсля прохiдної ступає на територiю заводу, що вранiшньо гримить, стугонить i вирує димами, вона почуває гордiсть у душi. Не дими, звичайно, викликають це почуття, а праця людська, що тут, у рiднiй тобi стихiї, звершується щодня i щоночi. Безперервним потоком вливається на заводську територiю вранiшня змiна, йдуть тисячi людей, щоб розтектися по цехах, зайняти свої робочi мiсця, i протягом цiлої змiни владуватимуть вони над цим гiгантом, над полум'ям печей, над дiями механiзмiв, над сигнальними табло, вдивлятимуться в тi палаючi надра, де кипить метал, де вiдбуваються процеси, для яких i сьогоднi ще мало самого тiльки холодного обрахунку, а треба людської душi i хисту; протягом змiни люди будуть зосередженi, у внутрiшнiй зiбраностi, в напрузi, радiтимуть i гнiватимуться, бо не байдуже їм буде нi те, як кипить метал, як поводить себе пiч, i як вона завантажується, якi запаси сировини сьогоднi на заводi i скiльки тонн буде дано понад план чи, навпаки, недодано, i не байдужi будуть цi люди до безлiчi речей, до планiв i графiкiв, до кiлькостей i якостей, хоч би кому й здавалось, що вони до цього байдужi! На заводi людина якось нiби значнiшає, десь поза брамою зустрiнеш його з кухлем пива бiля автомата чи з вудочкою на Днiпрi, сидить таке собi непоказне, нiчим не видне, а тут бачиш, що перед тобою майстер, та часом ще й майстер не м'якої рядової сталi, а особливої, що її тiльки тут зварити зумiють... Нiхто, звiсно, не каже, що металургiйний - це легко. Витримує не кожен. I навантаги, протяги, постiйний гуркiт, жарота, а крiм того й небезпеки, недарма ж у цеху дитячi личка з плакатiв усмiхнено-тривожно застерiгають: "Тату, будь уважний! Вдома тебе жде сiм'я!" Та хоч i нелегко, зате й дорога тут вiд людини до людини коротша, нiж будь-де, менше крутiйства та тяганини, хапуги не тримаються, роботяги жартують: нема їм, мовляв, у нас спожитку, нiчого вкрасти, хiба що болванку. Цими днями була на заводi делегацiя з пiдшефного колгоспу, з Вiруньчиного, ох, як роздивлялися тут на все її односельцiї По всьому заводу їх водили, на власнi очi, а не з фiльму побачили працю заводську. Героїв прокатки, що стома потами сходять. I горнових, що гармату свою прилаштовують. I дiвчат на аглофабрицi, що в респiраторних масках з лопатами, ледь виднi в бурiй курявi. I труд кранiвниць побачили, якi то над жаркими ковшами пливуть, де їх полум'я обдає, то в грюкотi над горами брухту глухнуть. Вiруньку на її робочому мiсцi делегацiя теж вiдвiдала, не могли ж минути землячку. До кабiни крана Вiрунька, звiсно, нiкого не запросила, iнструкцiя забороняє, але на площадку до них вийшла i марлеву маску зняла, щоб землякiв усмiшкою привiтати. Запитала, як їм завод, i дiдусь Юхим з городньої бригади подiлився враженням без утайки: - Оце хоч перед смертю пекло побачив... А де ж головний пекельний? - Мабуть, оце вiн, - вказала Вiрунька на молодого iнженера, свого начальника цеху. - А рiжкiв нема, - Одарка з птахоферми близько придивилась до нього, i всi засмiялись. Голова колгоспу, колишнiй батькiв товариш, висловив щире здивування: - Зовсiм вашi хлопцi вогню не бояться: розжарений метал тече, а вiн у личаках через нього, мов через рiвчак з водою... Затулився рукавицею i пiшов, ще й робить що треба... Звичка? Чи така вже натура тут виробляється? Погомонiли, попрощались, пiшли, спускаючись обережно вниз схiдцями залiзними, а Вiрунька знову була у своїй крановiй кабiнi, де скло вiд здвиготiв нiколи не тримається, тiльки вставлять, уже воно й висипалось. Вистачає Вiруньцi клопоту i на заводi, й поза ним. То за квартиру чиюсь мусить клопотатись, то до суду бiгти Ткаченчиху виручати, що в неї мишi три роки трудового стажу з'їли, то хтось iз цехових путiвку самостiйно видобуде, ти ж, Вiрунько, профорг, допомагай. I бiгає, виручає, часу свого не шкодує, i ось тiльки тут, на робочому мiсцi, кожна хвилька на облiку, звiдси нiхто її, кранiвницю, вiдiрвати не смiй, бо протягом змiни нiчого не буде важливiшого за її труд. Якщо котра вiдлучиться в буфет пляшку молока взяти, уже бiжать, давай швидше на кран, затримка! Сiм годин невилазно поподихай цiєю пилюкою, зачуманiєш, хоч ти й ас-машинiст! Нiколи не буває, щоб очi не червонi, окуляри маєш, але не користуєшся ними, потiють, а робота в тебе точна, помилитись не маєш права. Очi запаленi вiд пилюки, голос хрипкий вiд простуди, взимку на шихтовiм дворi собачий холод, надто ж коли завiє з Днiпра, протяги так i свистять, кранiвницям угорi перепадає найбiльше, раз у раз застуджуєшся, дарма що й валянки та куфайку видають. Та найбiльше лихо - курява та гази ядучi. Протягом змiни нема над тобою неба, замiсть неба залiзо навкруги, вибухи куряви такi, що iнодi й працювати нiяк, людської мови не чуєш - залiзна грюкотнява, i коли тобi щось говорять знизу, ти по мiмiцi лише, по жестах непохибно втямлюєш, що саме вимагають вiд тебе, твого крана. Брухт, що його дiти десь по всiй країнi збирають, потрапляє сюди, його пiдганяють до тебе в составах, приходять вони то з Полтави, то з Чернiгова, то з Барановичiв, з усiєї країни залiзний потрощак iде, i його вже чекають ряди порожнiх мульд унизу, i ти маєш усiм цим розпоряджатися, управляючи своїм магнiтно-грейферним. Кучугури iржавого залiза з пекельним гуркотом загрiбаєш, гребеш якiсь поламанi колеса, сплющенi радiатори, погнутi труби, спресованi обрiзки жерстi i зiжмаканi якоюсь надсилою рештки того, що було колись гарматними жерлами, зброєю, було тим, що стрiляло i вбивало людей. Однак i крiзь iржаво-рудi гуркотливi гори, крiзь хмаровище димiв, випалених доломiтiв та агломератної пилюки час вiд часу прозирає до Вiруньки той найдорожчий образ, що ним опечалене її дитинство, той, що пiшов iз свiту її дитячої любовi у канонаду днiпровських переправ, щоб нiколи звiдти не повернутись. Тато все нездужав, ледь живим глибокої осенi привела його мати додому, визволивши з якоїсь страшної хорольської ями, що про неї розмов у селi було не менше, нiж про Соловки. Тисячi й тисячi полонених гноїли там нiмцi за колючим дротом у глинищах просто неба у холоднi осiннi дощi. Один з найстрашнiших то був таборiв. Де тiльки не ходили жiнки їхнього села в тi лихi часи, всi табори України знали наперелiк, бувало, що тижнями не повертались додому, сподiваючись десь таки розшукати свого, виблагати чи викупити з табору за самогон. Отак викупила й мати. Привела тата Вiруньцi - од вiтру валився той нужденний скелет у обмотках... Одхаяла, вiдволодала його мати, пiдлiкувала, з могили видерла, - на таке здатна справжня подружня любов. Тяжко бухикав тато всю зиму, Вiруня тулилась до його нiг, i рука батькова гладила її дитячу голiвку... Не часто гладила, i хоч вiд знесиленостi правиця батькова була обважнiла, шкарубка була, але скiльки ласки теплилось у нiй! Потiм тiкали нiмцi. Команди палiїв мотоциклами гасали по селу, тикали вогняними квачами попiд стрiхи, жодної хати не минали, чорнi були, як сатани. Хата згорiла, а комин з димарем уцiлiв, голий, задимлений стирчав серед згарищ, i на тому закiптявленому, колись бiлому коминi так гордовито, яскраво пiвень хвостатий красувавсь, матiр'ю намальований ще до вiйни. Дотла село було спалене, все погорiло, тiльки отi мальованi пiвнi не пiддались вогню. Незабаром на толоцi молодi лейтенанти шикували їхнiх батькiв, завдруге мобiлiзованих, одягнутих ще в домашнє, не солдатське. "Пiджаками" називали їх декотрi, мовби жартома, але чомусь це було кривдно. З ранку й до вечора висиджувала Вiрунька з ровесничками край толоки, все дивилася, як ловкенький молодий лейтенант з медаллю "За Сталiнград" навчає їхнiх батькiв марширувати, повертати праве плече вперед та давати крок на мiсцi. Скнiла весь час душею за татка, дивлячись, як вiн невмiло, хоча й старанно виконує тi вправи. Щось наче змiнилось у їхнiх батьках у тi днi, i очi їхнi мовби поглибшали, i шкарубкi їхнi руки стали ще нiжнiшi, коли пiд час перепочинку крадькома гладили вони своїх притихлих, присмирнiлих донечок та синочкiв. Кожен крок вона пам'ятає з тих його марширувань, кожен сумовитий усмiх, що вiн їй майже непомiтно посилав з-пiд вусiв, проходячи повз неї в строю серед таких, як i сам, людей-пiджакiв. Тупцювання обважнiлих нiг пам'ятає, отi нескiнченнi "кроком руш" i "на мiсцi", i як зсутулена спина силкувалась виструнчитись згiдно з командою, i як батьки-пiджаки пiд час перепочинку частували лейтенанта та сержантiв iз своїх клункiв, що їх догiдливе розгортали перед ними матерi. Жiнки iз сусiднiх сiл теж приходили, приносили харчi своїм мобiлiзованим, i разом з дiтворою подовгу сидiли десь оддалiк, не зводячи очей, дивилися на своїх, доки вони марширують та бiгають по толоцi. Декотрi з командирiв ставились до щойно мобiлiзованих зверхньо, пiдганяли їх грубими окриками, обзивали чорносвитниками, i що всi ви, мовляв, на Українi такi, воювати в 41-му не хотiли, сидiли на печах... До болю образливо було дiтям слухати таке. А потiм якось уранцi вибiгла Вiрунька з подружками на толоку на батькiв своїх дивитись, а батькiв уже як i не було. Самi опудала стирчать, що вони їх учора кололи багнетами. Порожньо, нема, нема нiкого: вiдправили вночi! Розгубленi стояли дiти, приголомшенi були й тiтки, що, поприходивши з близьких i дальших сiл, нiкого не застали, хоч сказано було їм, що будуть цього дня запасникiв перевдягати, то щоб забрали домашнє додому. А вийшло, бач, що не стали й ждати армiйського, так, у пiджаках, у домашньому, й кинуто було їх, чорносвитникiв, на Днiпро, повели їх туди лейтенанти вночi. А вiд Днiпра гуготiло, стугонiло, там небо дрижало весь час. Так тоскно було бачити толоку без батькiв, таке сумне все стало довкола - згарища, i спустошенiсть, i нiмi опудала, проколотi багнетами, i сиве, захмарене небо осiннє... Краялась болем дитяча душа. Того ж дня малеча їхня, з ними й Вiрунька, змовившись, покрадцем, потай вiд матерiв рушила услiд за батьками до Днiпра. Йти було далеко, чи принаймнi так їм тодi здалося, вони дуже довго йшли, ледве плутали дитячi ноженята в бур'янах. А надвечiр таки виплутались, побачили перед себе Днiпро, непривiтний, осiннiй. Гуркоту бою вже не чути було. I нiкого не видно. Були тiльки нiмi заднiпровськi горби, пологi схили, що зеленiли озиминою, а по схилах, по тому зеленому всюди темнi цятки, цятки, цятки... Стояли гуртиком дiти притомленi, причаєнi пiд шелюгами, сторопiло дивились на той бiк Днiпра, все не могли втямити: що то за цятки по зеленому? Вирви, слiди мiн, слiди вибухiв снарядних чи... I враз аж змоторошнiли вiд страшної догадки: та то ж вони! В пiджаках! Батьки нашi!!! Стукотiли дитячi серця пiд лахманинами. Безмовний був свiт. I серед цiєї великої безмовностi тiльки пожовклий очерет осиротiло шелестiв сухими китицями та цiвкала й цiвкала сiра якась пташина, гойдаючись на очеретинi. Спливають роки, а з пам'ятi не стирається, яке там все було важке: i свинцева днiпровська вода, i хмари низькi в надвечiр'ї над тими темними цятками по зеленому. Так уже й не було бiльше для Вiруньки тепла батькової руки, так i не надивилась на нього пiд час його марширувань. А коли чує слово "вiйна", то болiсно все те зринає: i толока сiльська, i як пiшли табунцем батькiв своїх шукати, i як, враз осиротiвши, стояли отетерiло бiля осiннього Днiпра... Серед гiр громохкого iржавого брухту, серед залiзних гуркотiв цеху ще й досi часом озивається їй той цiвкiт пташини, що її тодi чули дiти, в недитячому потрясiннi дивлячись за Днiпро, на ту безгомiнну зелену країну смертi. XV Iде через якiсь кучугури Єлька, потiм велика вода, як у повiнь, розлилася, i через неї - до обрiю аж! - кладка. Розхитана, дiрява, але тримає Єльку, i вона по нiй iде. Перейшла, i знов кучугури дикi, пiщанi, таємниче безлюддя i смуток якийсь. Назустрiч здалеку, з таємничого того простору, вiвчарка бiжить! Пiдбiгла, вхопила Єльку за руку iклами, здавила... I не дуже, а не вирвешся, i кудись повела. Почуває, що звинувачена в чомусь, i собака цей, як втiлення кари, впiймав i тягне її, веде кудись, то придавить руку, то попустить трохи, навiть лизне, мов спiвчуваючи Єльцi, потiм знову затисне i веде вперед, веде... Єлька йде, не вириваючись, бо весь час почуває тягар провини, що важко на душу лiг. Нарештi зрозумiла, що її впiймано, що забралась у свiт заборонний, у зону, де об'єкти, де, може, атомне щось, прикрите отими загадковими кучугурами. Нiхто стороннiй сюди не має права заходити, а вона ненароком забрела i збагнула тепер, що пропала, що нiчим їй не виправдатись, сама почуває свою провину... Десь є тут сторожа, хоча її й не видно, вартовi причаїлись, iз сховiв своїх гостро вистежують Єльку. I навiть, якби варта й хотiла її вiдпустити, вiдкликати собаку, i то не змогла б, не має права, не дозволено це їй, - нема тобi назад вороття, раз уже перейшла ту кладку i забороненi води, що вiддiлили тебе вiд попереднього життя... Навiть увi снi чула тягар на душi, тягар якоїсь тривожностi. Важкий денний сон. Нiколи вдень не лягала, а сьогоднi лягла, i кошмарне таке накотилося... Десь iзнадвору, з вулицi долинали голоси баглайчат, що всiй Зачiплянцi розносили свою радiсну новину: - Лист вiд татка! Скоро приїде! А нам пише: будьте лицарями! Вiруньку справдi сьогоднi, тiльки прийшла з заводу, радiсть вдома чекала: лист вiд Iвана. Показала його, звичайно, Лесi Хомiвнi - щоразу удвох вони переживають таке, однодумцi, однолюбки. Обидвi ждуть: одна свого iз Бхiлаї, а друга теж свого комбата жде, тiльки звiдти... звiдки не повертаються. Читали листа й перечитували, потiм про почуття людськi i про Єльку заговорили. I перед цим була у них мова про дiвчину, що заблукалася до них на Зачiплянку, в життєву скруту попала. А чим їй допомогти, може, на завод влаштувати? Чи має вона своє щось на думцi? Може, в неї головна мета - жениха пiдчепити? Всебiчно обмiрковувалось, чого висуванець до неї вчащає. Звичайно ж, коли тут почуття, то нема їм чого втручатись, бо не просто складається оте iстинне, невикривлене в стосунках мiж людьми. - Важко сказати, де чиє щастя лежить, - сказала в задумi Леся-фронтовичка. - Знаю тiльки, що людина, яка зазнала горя, бiльше здатна чути iнших... А другого дня надвечiр Катратий обходив зачiплянськi двори, запрошував людей до себе на якусь загадкову гостину. Приходьте увечерi, будьте ласкавi! Нiкого з сусiдiв не минув, навiть тих, з якими дружба особливо й не водилася. - З якої нагоди свято серед будня? - допитувались у нього. Ягор вiдповiдав ухильно. Рибка, мовляв, наловилася, та й не збиралися давненько... Рибка була якась така, що люди вiдмовлялися: той у нiчну йде, той на "халтуру" зiбрався. ("Халтура" - це пiдробiток такий, приватна, наднормова робота, з якої роботяга десь опiвночi повернеться, вичавлений, аж спотикається.) Вiдмовлялися делiкатно, проте у вiдмовах щось i невловиме вчувалось. Вiрунька, яку Катратий однiєю з перших вшанував своїми запросинами, чогось нерви свої показала: чоловiк у неї, мовляв, вiдомо ж бо де i без нього вона не збирається гулi справляти. А Леся Хомiвна, яку Ягор теж увагою не минув, вiдмовилась без пояснень, тiльки запитала з рiзкiстю: - Це щоб iз вашими юшкоїдами за одним столом? В iнших дворах теж, як змовились, все випитували, що за причина, з якої нагоди, i їм Ягор вiдповiдав теж ухильно. Хто згодився безвiдмовно з першого слова, так це Шпачиха та ще Семко Дейнека, що його вже з третьої роботи виганяють за шабашки. Хоча його Катратий найменше б хотiв бачити в себе в гостях, проте покликав, бо Семко якраз по дорозi йому зустрiвся, - вiн i сьогоднi повертався з роботи з шабашною: в руках котив велосипед, а на ньому - дошки свiженькi... Побував Ягор i в Орлянченкiв, господар пообiцяв з поваги до Ягора, з яким вони колись разом бiля горна починали, а Ромця з цiєї нагоди ще й зуби поскалив: аби юшка, їдцi знайдуться. Людина майбутнього - це сита людина. А коли тiльки Ягор з двору, хлопець гукнув до таких, як i сам, через вулицю: - Вшануємо, братцi, своєю присутнiстю? - А що там буде? - Що буде, я вам зараз розкажу. I став Ромця малювати подiю голосно, щоб i в сусiднiх дворах чули. Буде вершитись новий, цiлком в сучасному стилi обряд заручин. Досi, як вiдомо, старий здебiльшого незаконних сомiв налiво збував, а сьогоднi збуватиме зовсiм рiдкiсний улов у виглядi отiєї дикуватої рибки золотої, що сама до нього iз степiв без атестата зрiлостi припливла. А в ролi придбавача улову виступить прославлений Шпачихою наш улюблений генiй, наш дорогий висуванець i теде i тепе. I нiякого тут не буде приневолення, нiякого шахрайства, все вiдбуватиметься на добровiльних засадах. Перше вiддiлення: вона плаче, вiн смiється. Завiса падає. В другому вiддiленнi ролi можуть помiнятись, пiсля чого Шпачиха дає концерт, який завершиться фейєрверком холодної води iз шланга... Щиро шкодував Орлянченко, що Миколи Баглая не буде при цьому: другий день виборює першiсть своєму "Металурговi" на змаганнях веслярiв. - Жаль, що наш друг-iдеалiст буде позбавлений можливостi пересвiдчитись, якою буденною прозою в наш час закiнчуються його найчистiшi поеми... Дiтлашня зачiплянська товклася бiля Ягорового подвiр'я, наче зачувши, що затiвається тут щось недобре. Замурзана, босонога вольниця, та сама, що ранiше готова була всiма засобами боронити дiда вiд наїзду юшкоїдiв, сьогоднi раптом вiдмовила йому в своїй прихильностi - бiльше того, забажалося дражнити дiда. Згадалось, що старий щоразу чомусь сердиться, коли його питають: "Дiду, пече?" I тепер навiть пуцьвiрiнки простромлювали голови крiзь паркан, допитувались: "Дiду, пеце?" Довелося кишкнути на тих розбишак. Єлька спала майже весь день, i Катратий її не чiпав. А коли прокинулась надвечiр з головним болем вiд важких сновидiнь i пiдiйшла до вiкна, то пiд дiдовою грушею-безнасiнницею червоне палахкотiв на столi великий букет троянд, i Шпачиха та якiсь незнайомi жiнки в понасуваних аж на очi хустках метушливо й завзято розставляли посуд. Не одразу до Єльки й дiйшло, що то затiвається. Чого вони так хапливо, нiби прокрадьки, шапарюють? Жах обiйняв її, коли збагнула нарештi, злим вогнем палахнуло в обличчя вiд того розкiшного букета троянд. "Що ви робите? - хотiлося крикнути. - Це ж вам не старi часи! Не "продана наречена"! Не любить вона! Зрозумiйте, не любить!!!" Вхопилася за голову, стиснула долонями скронi. На ферму! До телят, поросят, у ланку, в бригаду, будь-куди! Там краще. Адже були там не однi крикухи брутальнi - друзi теж були!.. Ти їх не оцiнила, не спиталась поради, вони б зрозумiли, пiдтримали, не дали б на поталу... Як вона докотилася до цього? Кругом люди, заводськi колективи, стiльки радiсних облич бачила в мiстi!.. Десь є кохання. Є справжнi людськi стосунки, правдивi, чеснi, поетичнi... I тут ось молодь збирається вечорами: смiх, жарти, радiоли. Чого ж ти осторонь? Невже ти вiдкинута, зiстарена душею? Невже б вони вiдштовхнули, не прийняли б тебе? Сама винувата! Твоя недовiра до всiх, пiдозрiливiсть, твоя скритнiсть - це вони тебе довели... Що ж робити тепер? Тiкати? У вiкно вискочити й бiгти навмання, летiти селищами свiт за очi? Божевiльна, скажуть. Не вiд ножа, не вiд банди - вiд сватання, як оглашенна, тiкає. Посмiховиськом станеш, та й тiльки. Треба було не сидiти тут, не поливати годинами оту полуницю, щоб вона йому погорiла! На завод треба було одразу, де колективи, де ти працею, лютою працею здобула б собi цiннiсть i честь. Чомусь постали перед очима отi корпуси комбiнату, що за дамбою лiворуч, як iти до Днiпра, за отим парканом колючим, де крiзь дiрку Семко потай дошки-шабашки тягає. Не треба їй нiяких шабашок! Нiчого не треба. Чесно жити хоче i любити, кого душа обере! Сяк-так причесалась i похапцем взялася збирати свої небагатi пожитки. Зараз, не гайся, не вiдкладай - на кладовищi, в буранах переночуєш! Бо iнакше не вирвешся. Накидала, жужмом забгала все у валiзку. Налягла, стала закривати. За цим заняттям i зуспiв її, нечутно ввiйшовши, дядько Ягор. - Єлько! Що ти надумала? Люди сходяться вже... Хiба ж годиться так зневажити їх! Мене осоромити! Обернула до нього вiд валiзки розчервонiле, палаюче зненавистю лице. - А я вас просила скликати? - Ось ти не сердься, така, мабуть, випадає доля... - Замiж? Я вже була там! Чуєте? Була! I бiльше не хочу. - Не сердься, голубко... - принижувався Ягор. - Це ж так, заручини, чи що воно... Зберемось, посидимо, погомонимо... Єлька сидiла бiля валiзки, охопивши руками лице, втупилась у пiдлогу. В зiщулених плечах, в жалiбницькiй позi її було щось таке, що пройняло Ягора. Може, якийсь давнiй бiль ожив, обiзвався. Мов батько, присiв поруч неї, заспокiйливо торкнувся плеча: - Я ж тобi кревна рiдня, Єлько... Нiкого з роду не зосталось... Ну, вмру i я. Бери цей