город, хату. Та тiльки хiба ж вона дасть тобi захисток у життi? Трудно, ой трудно, Єлько, жити людинi самотою. Єлька дала волю сльозам. Пониклi плечi її сiпались у глухому, нерозважному горi. Було шкода себе, але й дядька Ягора теж стало шкода. Самотнiй вiн. I хiба таки вiн бажає тобi зла? - Ну годi бо, голубко, заспокойся... Ягор позадки, обережливо, як вiд хворої, вiдступив до дверей. Вийшов i дверi тихо за собою прихилив. Безмежна до всього байдужiсть налягла на Єльку. Буває ж людинi отак: i жити не хочеться, i вмирати ще рано. А коли люди сiли пiд грушею до вечiрнього столу, то i Єлька, причесана вже й незаплакана, сидiла мiж ними перед букетом щойно кимось побризканих водою холодних троянд. XVI Лобода Володимир Iзотович сидiв поруч неї, щоправда, не зовсiм близько, боявся, щоб не притулитись: тiльки деколи витягував голову в її бiк, запобiгливо, стишено запитував: - Єлю, тобi цього... чи того. Трохи нiяково було йому за свою запобiгливiсть i що всi помiчають його упокоренiсть, але, зрештою, поруч тебе така красуня квiтуча, по-степовому смаглява, хiба ж не варта вона того, щоб за нею упадати, нi перед ким не ховаючись, годити їй в усьому? Прибрана в зовнiшнiй спокiй, холодну байдужiсть, Єлька здавалася Лободi недосяжною, була зараз ще слiпучiша у своїй красi, вiдтiненiй суворiстю; претендентовi потай лестило, що з часом ця врода дiвоча належатиме йому, i водночас Лободу не полишав острах перед Єлькою, перед тим справжнiм її почуттям, яке й пiд покровом спокою, напружено стримуване, вгадувалось у нiй. Саме це й тривожило жениха. Почував, що досить найменшого промаху з його боку, одного накриво мовленого слова, i ця Єльчина стриманiсть вибухне й розлетиться вдрузки, i для всiх одразу стане очевидним скандальна правда її спротиву цим заручинам, незмиренна правда почуття, яка й пiд кригою спокою - почувається - весь час у нiй живе, даючи Єльцi перевагу i зверхнiсть над Лободою, над його безвладною владою. Тут вимагалось неабиякого такту, треба було шовками вiдданостi й турбот окутувати затяту Єльцину душу. Тому тiльки й чула вiд нього оте "Єлю та Єлю". Але не вiдповiдала, не повертала в його бiк голови, нiяким знаком не виявляла своїх бажань. Понурi якiсь були цi заручини. Без зайвих балачок вечеряють старшi люди. Шпачиха, ця вчорашня буянка, сидiла причепурена, тихесенько, як свята. Сьогоднi вона лише пригубила чарочку, бридливо притулила до пiдiбраних губiв i одразу ж вiдставила далеченько: не вживає. Володимир Iзотович деколи знуджено перекинеться словом iз Семком, що якимось робом опинився у нього по сусiдству в ролi весiльного дружка, чи що, хоч нiхто його на таку роль i не запрошував. По-робочому грунтовно спустошували тарiлля сини солдатської вдови Владичихи, Владика Мусiй i Ладимир Владика, обидва з гарячих робiт iз прокатки, вони навiть перевдягтися пiсля роботи не встигли: йдучи з заводу, так просто й завернули сюди, щоб у гуртi повечеряти, щоб не завдавати вдома клопоту жiнкам. Заручини тут, чи розводини, чи чортi й що, а повечеряти пiсля прокатки годиться, i уплiтали мовчки все поспiль, наче змiтали зi столу. Уже тiльки згодом один iз них, добре намотузувавшись, зауважив, що годують тут, мовляв, не гiрше, нiж у заводськiм профiлакторiї. Орлянченко Ромця, що прийшов на вечiр чомусь у чорних окулярах, наче його заслiплювало сонце, тепер, виказуючи манери, працював виделкою та ножем край столу, серед патлатих своїх приятелiв, яких взагалi нiхто сюди не кликав. З власної iнiцiативи запросив їх Ромця на цю тайну вечерю. Не скидаючи й за столом своїх хижих, гангстерських окулярiв, Ромця час вiд часу робив однослiвнi зауваги своїм дружкам, i вони, нехтуючи правилами чемностi, пирскали в кулаки. Згодом було чути ще розв'язнiшу Ромчину похвальбу, став вiн, мовляв, тепер на своєму заводi ударником виробництва, користується пiльгами майже нарiвнi з номенклатурою i як премiю, може статися, матиме туристську путiвку в котрусь iз дружнiх країн. Принагiдно розповiв, як один їхнiй заводський чималого рангу їздив туристом до Праги i яка там сталася з ним придибенцiя. Оскiльки вдома товариш звик порушувати правила вуличного руху, то, за домашньою звичкою, перейшов i там вулицю в недозволенiм мiсцi, перебiг i шурхнув у натовп, але товариш полiцiянт наздогнав порушника й на тротуарi i так огрiв гумовою палицею по плечах, що шановний "старший брат" аж присiв, зiщулено озирнувся: за що, мовляв? I страж тамтешнього порядку одразу здогадався, що перед ним гiсть, поважний турист, тож з належною чемнiстю козирнув i вибачився: перепрошую, камрад. Але той наш камрад додому повернувся з набутим умовним рефлексом: ще й зараз, каже, як переходжу вулицю, то мурашки по спинi бiгають, - здається, ось-ось хтось врiже кийком... Iсторiя була не зовсiм доречна, можливо, навiть сфантазована, власне, невiдомо, для чого її Орлянченко й розповiв (до того ж гумових кийкiв поки що в нас нема), але i його вислухали. Подружжя Орлянченкiв так i не з'явилося, не було й слiпого танкiста, з яким Катратий ще вдень умовлявся, що той прийде зi своїм баяном. Замiсть музиканта прийшла дружина його, Наталка, неабияк напахчена одеколоном, а про Костю вигадала, видно, на ходу: баян несправний (хоч при запросинах про несправнiсть не було нi слова). Наталка, звичайно, миттю опинилася за столом, бо Володька чемно кивнув їй, припросивши, щоправда, зауважив з легким докором: - Не годиться, Наталко, без чоловiка... Нiби солом'яна вдова. "Солом'яна вдова" вiдповiла, що тужити не буде серед таких кавалерiв, i кинула заохотливим оком у бiк Ромчиних дружкiв, та все ж i їй щось заважало розiйтись, видно, й вона почувала себе скутою серед цього нездорового мовчання. Нудьгувато було. Хрумкiт їжi, постукування виделок, i чути, як їжаки похропують у садку, вийшовши на нiчнi лови. Сидiлося за столом нiби з принуки, декому аж нестерпно було серед цiєї гнiтючостi. Може б, яка-небудь злиденненька музика розвiяла цю загальну незручнiсть, якусь настроєву неповноту цих... заручин, чи казна-що воно й було. Лобода, вiдчувши настрiй маси, попросив Ромцю органiзувати щось "у розумiннi музики". Бо ж господар двору радiоли не тримає, транзисторами не бавиться. Це був зручний привiд видобутись звiдси на волю, тож Ромця охоче вiдгукнувся на пропозицiю, встав iз-за столу i, пiдсмикнувши свої цупкi, витертi на заду техаси, розхлябисто почвалав до хвiртки. За ним одразу потяглась i його компанiя нестрижених бовкунiв, що замiсть ресторану вирiшили сьогоднi на дурничку в дiда справити попоїжку. Чути було, як на вулицi вони дружно, сито заiржади. Доки ждалося музики, стало ще нуднiше. I не пилось, i не їлось. Але ж i встати та пiти, як цi бовкуни, теж було б неввiчливо, непоштиво. Не годиться звичаю ламати. Жiнки мали велику цiкавiсть до Єльки, але з делiкатностi тiльки спозирка деколи, з хапливою крадливiстю скидали поглядами на цю Лободину обранницю, що так гордовито тримала свою лебедину шию, вдивлялись в її густо-смагляве, справдi ж таки гарне довгобразе личко з рiвним носом, з тугенькими губенятами. Замкнутим було те сумовите личко, жодним живчиком не виявляло, що там клекотiло в душi. Нi разу не з'явились веселi ямочки на щоках, помiтно приблiдлих. Сидiла випростано, з якоюсь холодною погордою i нi до кого не зверталась, сусiда нiби не помiчала. Мов затялась в чужiй усiм неприступностi, спрямувавши стужений погляд у простiр. По якомусь часi замiсть Орлянченка, що обiцяв музику, з'явився один iз його дружкiв, неквапом пiдiйшов до Єльки, нахилився їй до плеча: - Вас там кличуть. Вона скинулась у тривозi: - Хто? - Знайомий один. Лобода насупився i спiдлоба глянув на цього нахабу посланця: - Коли кому треба, хай зайде, тут усi свої. I ще не встиг цей хлопець зникнути в сутiнках, як гучно вдарила хвiртка, i з-за рогу дiдової хати вийшов на свiтле зхмурений, в дорожнiй спортивнiй куртцi Баглай Микола. Можна було подумати, що хлопець напiдпитку, якби не знала його непитущiсть Зачiплянка, - такою незвичною була напружена блiдiсть його обличчя, посилена електричним освiтленням, та ще отой суворий злам брiв, чорних, густих, баглаївських. Єлька стежила за ним, нiби в передчуттi якогось вибуху, в очах її застигли i острах, i чекання. Баглай якусь мить дивився на неї невiдривне. - Можна вас на хвилинку? Вона одразу пiдвелася. Пiдвелася, може, аж надто квапливо, здивувавши цим усiх. Без жодного слова, з мовчазною готовнiстю наблизилась до Баглая, i по тому, як вiльно пiшла вона iз ним до хвiртки, нiби цього тiльки й чекала, пiшла, навiть не озирнувшись, з якимось викликом несучи свою баламутну голову, - всi зрозумiли, що їхня "хвилинка" може затягнутись надовго. Буває, такi "хвилинки" затягуються потiм на цiле життя! Всi мовчали ошелешено. - Кiно, - тiльки й спромоглася на слово серед скандальної тишi Шпачиха. Лобода, що враз якось набряк обличчям, послав у бiк Шпачихи нищiвний погляд, видно, вважаючи стару гультяйку зрадницею. - Єй-же-єй, кiно! - знов лепетнула Шпачиха, - Не подивились, що влада ... Висуванець тепер навiть не глянув на зрадницю. Не удостоїв. Нахнюплений, як туча, ще посидiв якийсь час, потiм пiдвiвся з-за столу, понуро побрiв у темiнь Ягорового садка. Музики не було. Орлянченко поки що не з'являвся iз своїм всевловлюючим транзистором, хоча ж лише тепер i можна було погуляти по-справжньому. Першою з якимось гультяйським прикриком-притьохком осушила чималий келишок Шпачиха. Не вiдстав вiд неї i Семко-шабашник, що одразу ж потягся чаркуватися з Наталкою. Пiдтримали товариство й брати Владики, згадав молодiсть навiть Катратий, випивши до дна своє i якось полегшено крекнувши. - Оце ж тобi за шашличну,.- гукнула навздогiн Лободi у садок Шпачиха. - Оце тобi "назустрiч побажанням трудящих"! I не приховуючи подробиць, стала розповiдати, як просив її Лобода "провести вiдповiдну роботу серед Єльки", гостинця їй, квартальнiй, привiз i як вона в ролi свахи, взявши грiх на душу, таки умовляла дiвчину, а потiм прийшла додому i, повiрите, аж заплакала! - Та що ж це я, думаю, за гостинець совiсть промiняла? Оце квартальна, оце мати сина-героя. Та ще й ударниця четвертої домни - трудову травму маєш... Весь стаж життя правдою добувала, а тут скриводушила... - I знову докрикувала в садок: - Не ховайся там у кущах, Володимире, вiд здорової критики не втечеш!... Матерi нема живої, то хоч ми за неї скажемо! Як винянчувала вона тебе, як любила, найменшенького... Соколом життя хотiла тебе виростити, та ти ж i мiг, як он батько твiй Iзот, то ж - велика людина, чесна козацька натура! А ти? Серед лягавих усе i сам лягавим стаєш! Навiть женитися вирiшив по блату? Де ж твоя совiсть - у грудях чи в сейфi на замку? Шпачиху слухали й не слухали, баби завели суперечку, що це воно таке "лягавий"? Усiм тепер нiби вiдлягло вiд серця; стало враз ясно, що тут затiвалося щось недобре, i вони брали участь у цьому недоброму i тiльки зараз нарештi позбулися сорому, силуваностi й фальшi, тягара неправди. Брати Владики, забувши, що вже збиралися були йти, затягли пiснi двоспiвом, в обох добрi голоси. До них з нальоту приєдналась i Наталка: стала посерединi i обiйнявши обох, повиснувши на крутих їхнiх плечах, пiдхопила високо, вiдчайдушне, тим часом, нiби на поклик Наталчин, вродився на подвiр'ї законний її Костя-танкiст iз справнiсiньким своїм баяном i хвацько розтягнув мiхи на всi груди. Орлянченкова компанiя теж повернулася, i сам Ромця, котрий скорше всього був на Ягорових заручинах головним органiзатором перевороту, з'явився смирненький, з наївною усмiшечкою, нiби нi в чому й не замiшаний. Тiльки тiєї пари, що вiдлучилася "на хвилинку", все не було. Та про них уже нiби й не думалось. Пiсня, збурхнувши угору, притягувала, докликала й тих, що спершу повiдмовлялися, кожен на свiй лад бойкотуючи цi неприйнятi для них псевдозаручини. Зачiплянка ожила, стали один по одному з'являтися роботяги, що, вiдробивши свою змiну, лагодились на спочивок, примчала i Баглаєва Вiрунька, круглолиця, повненька, в чистiй бiлоснiжнiй косинцi. Катратий не затаїв нi на кого образи за попередню вiдмову, частував щедро, як ранiше колись вiн умiв. Пригощаючи Вiруньку, все вигукував захмелiло до неї: - Рiж гусей, Вiрунько! Бери ножа i рiж їх, клятих, он вони пiд сараєм гелготять! А тодi обертався сердито в гущавiнь садка: - Де ж той... iзуїт? - Єзуїт, - скромно поправляв його Ромця. - Iзуїт! - гримав Катратий ще дужче. Давно так не гуляла Зачiплянка. Вже й тi, кому треба було в нiчну, промчали велосипедами до собору, а звiдси нiхто не йшов. Це ж Весела! Мають повеселитись, коли вже зiбрались! Людей радувало, що все так обернулося, радувала пiсня, що здружувала, радували тi двоє, що їх досi нема. Оце по-зачiплянському! Так жити треба: якщо припала до серця - пiдiйшов, взяв за руку й повiв. На це без любовi духу не вистачить! Тiльки любов дає право на це! - Ану спiвати, кавалери! - залучала Вiрунька до товариства й Ромцю та його дружкiв, що тiльки шкiрились, ховались один за одного, бо спiвати не вмiли. - Ех, ви, патолоч безголоса! На транзистори, на автоматику перейшли? Учiться, пiдтягуйте, бо iнакше голосовi зв'язки попересихають! Перевалило й за пiвнiч, а спiви не вщухали. Не клопоталась про день грядущий Зачiплянка сьогонiчна, не спiшила до сну, вся була в буйному хмелю веселощiв, у тих бiлих гусоньках, що гиля-гиля та й на став, у козаченьках, що засвистали похiд з полуночi... Насамкiнець Шпачиха впряглася в тачку, бо треба ж було вшанувати господаря, повезти його до саги купати. I таки вони покотять, покатають старого каталя на залiзнiй одноколiснiй тачанцi, що тачкою зветься! Усiм гульбищем, всiєю веселою веремiєю повезуть його з спiвом та гуком до саги, до улюблених своїх вод, вивалять просто в одежi в лiтепло, в куширища, аж розполохавши зорi саги та поснулих замулених карасiв! Повезуть, покатають господаря, а вiн i не вiд пручуватиметься, бо ж так зачiплянський звичай велить, тiльки погукуватиме у надмiрi щедростi з тачки: "Рiжте, рiжте усiх гусей моїх!.." I впiзнаватиметься тут у ньому той ранiший Катратий, Неминайкорчма, широка натура, у якого всi його величезнi полуницi могли враз, одним духом переходити в музику оркестрiв! XVII Навiть i найтемнiшої, безмiсячної ночi Днiпро бiля заводiв не гасне. Не гаснуть нi сага, нi Радута - велике комишувате озеро серед кучугур. Буре небо дає їм свою бурiсть, вогневий палевий полиск. Нiби цiлу нiч ранкова зоря барвить цi тихi води. Темрява окутує кучугури, суцiльно стоїть у бiк степiв, а багрянi дзеркала озер приднiпровських свiтять i свiтять угору пiлотам, птахам, запiзнiлим рибалкам, чiтко вiдбивають у своїй рожевостi тiнi комишiв, кожної стеблинки-комишинки. I якщо заблукана парочка стане на березi, то й силует парочки на дзеркальнiй рожевостi вiдiб'ється... Край Радути, освiтлений вогнями заводiв, бiлiє на пагорбi дот. Один з бастiонiв далекого вже сорок першого року. Скiльки Баглай пам'ятає себе, впомку йому i цей зруйнований дот бiля Радути. Не раз залазив з хлопчаками всередину, пiдсаджували один одного до бiйниць, видряпувались на самий верх кострубатої руїни, що вже не вiдстрашувала їх брилами зубатого залiзобетону, розламаного, розшматованого могутньою силою вибуху. Хто й коли висадив у повiтря цей дот - невiдомо. Цього лiта дот побiлений кимось, повапнований. Коли виплеснеться заграва над заводами, вiн теж сяйне бiло, неприродно, нiби снiгом обкиданий. Довкола дота огорожа з металевих труб, бар'єр вiд кiз. Огорожа - це, звичайно, добре, а ось вапнувати... "Певне, висуванцева iдея... Це в його стилi", - подумав студент. Чи, може, пiонери в дитячiй своїй наївностi причепурили, вапном пошпарували iсторичну пам'ятку? Бiлильникам i на думку не спало, що разом з темно-бурою сiризною руїни, затемненої негодами, припаленої спеками, зник iз причепуреного об'єкта i той дух грiзностi, що тут жив, дух подвигу невiдомих людей. Обiйшли з Єлькою, обдивились руїну. - Страшне, -- сказала Єлька. - Мачуха епоха здебiльшого такого типу пам'ятки нам залишила, - з сумовитою iронiєю мовив Баглай. "А ми з тобою хiба не пам'ятки? - подумалось Єльцi. - Обоє живi пам'ятки вiйни! Тобi твiй батько хоч прiзвище залишив, а менi що? Дочцi матерi-одиначки! Мов вiд святого духа вродилась... Може, й назву села забув?" Як сiрошинельна тiнь фронтiв, пройшов вiн осiннiми степами, переночував i бiльше нiколи не вiдгукнувсь. Чи, може, в останню мить, у мить розлуки з життям, згадалась-таки йому летюча однонiчна любов десь в українському степовому селi? Чи не тут вiн, десь в оцих буранах, i головою наклав? Полiг смертю хоробрих, не вiдаючи того, що вiн умирає батьком, що виросте в нього донька на трудних вдовинських харчах, та ще й не огризком якимось виросте, а красунею ж таки, чорт вiзьми! Iнакше-бо не зачепився б такий хлопець, як оцей, нiби вимрiяний нею, студент, що ночами з несплячки усе блукав по своїй Зачiплянцi... Прийшов сьогоднi, впевнено пiдняв Єльку iз-за столу, вивiв за двiр. Чому вiн був певен, що Єлька встане, без вагань кине свого "жениха" й пiде за ним? Помiтив щось за нею? Чи легковажною йому здалась? Є така познака на нiй? Коли вже опинились за хвiрткою, Баглай мiцно взяв її за руку, наче боявся, щоб назад не втекла. Не випускаючи руки, запитав з хвилюванням у голосi: - Куди ж пiдемо? - Хоч i на край свiту, - вперше за вечiр усмiхнулась Єлька. I повела їх нiч липнева на край свiту зачiплянського, що дотом кiнчався. Свiтять озера їм, i небо заводське цвiте над ними багряно. Посидять на дотi. Походять, де трав'янистi вибалочки стеляться край кучугур по надднiпров'ю, де й до них ходили колись i пiсля них ходитимуть, i небо їм свiтитиме теж. Як легко, як вiльно було Єльцi з ним! Наче вiд народження знала його. Коли говорилось - говорили, коли виникало бажання помовчати - примовкали, не почуваючи вiд того незручностi, їм i в мовчаннi теж було гарно. Спiви зачiплянськi докочувалися й сюди, там все ще гуляли, будили селища гуком, i хлопець, сидячи поруч неї на дотi, з внутрiшнiм трепетом слухав ту пiсню, слухав, як душу свого народу, - так її розумiв. Яка вiчна поезiя може бути вичарувана iз слова, iз звичайнiсiнького, нiби ж буденного матерiалу! - Гусоньки... Огiрочки... Плаває вiдеречко... А як багато сказано. - I запитав: - Ви спiваєте, Єлько? Сказала, що спiвала колись. - В селi в нас гарно спiвають. Не всi ще пiснi за кукурудзою та силосом позабували... Її заливало щастя, вона пила це повiтря, цю зорянiсть неба, тишу озер. Звiдки це на неї найшло? Все нiби осяялось навкруги, все сприймаєш iнакше. Що ж це воно таке є, таємниче, всесильне, що раптом пробуджується в людинi i що його, мабуть, i наймудрiшi мудрецi не можуть розгадати? Скiльки разiв ходили через цi кучугури до бакена, козяче пустирище було, та й усе, тiльки сердилась, коли в ноги наганялось тут колючок-якiрцiв, а зараз... наче полуда з очей зiйшла, якийсь покров з усього знято, все вiдкрилося в iнших барвах, наповнилось непомiченою до цього красою. I студент, що недавно ще був недосяжним, уже поруч неї сидить, читає вiршi iспанського поета, i вони зливаються з гуркотанням поїзда по мосту, що далеко загримотiв у тишi ночi - звiдкись i кудись... I в тому теж була поезiя. Баглай нiби обдаровував Єльку щедрiстю своєї душi, до чого тiльки торкався поглядом, все в нього ставало небуденним: i заводськi заграви, що окутують Титана, i цi пустирища, де в його уявi вже виростають споруди незвичної архiтектури, якесь сонячне мiсто для людей - для людей, а не для трамваїв! Навiть ота комишинка, що в багрянцi озера поставила свою тiнь, i вона робилася незвичайною, виявлялась однiєю з тих комишинок, що з них генiальний козацький пiдлiток витворив колись прообраз собору, виплiв iз стеблинок його перший маленький макет, що й на долонi вмiщався... Нiч нiжностi, такою вона була, ця нiч. Коли, йдучи, набралося Єльцi пiску в черевичок i вона нахилилась витрушувати, Микола пiдтримував її, i Єлька почувала його схвильоване дихання, нiжну мову руки, що пiдтримує її так, мовби вона якесь серпанкове створiння, з яким тiльки й можна поводитись так голубливо, нiжно. Пiсля того iшли вже весь час, побравшись за руки, мов боячись загубити в темрявi одне одного. I так iтимуть. I щиро смiятися буде вiн, коли Єлька розкаже, як Микола тодi наче тiкав од неї, подавшись iз рюкзаком через огороди до автобуса... Смiється! Бо зовсiм iнша була причина: з другом механiком порушилась тимчасова гармонiя, не хотiлося на побачення з бюрократами йти, проштовхувати свої димовловлювачi... А це ось на спортивних змаганнях був у сусiдньому мiстi металургiв, виборював першiсть з академiчного веслування. I вже заграла Єльчина уява, вже мчить по Днiпру стрiлою золотистою човен отой гострий, довгий, як риба-меч, розтинає гладiнь, - це ж, звичайно, на такому вiн змагався? Перемiг? Яке виборов мiсце? - Енне мiсце, - жартує Микола, - в числi жалюгiдних непризерiв... Чесно грiв чуба, але, як кажуть в таких випадках брати-росiяни: "Увы!" Не був, видно, тим засмучений, i це також подобалось Єльцi. Пiд дамбою, що вiддiляє шлакоблоковий завод вiд кучугур, жужелиця трiщить пiд ногами, темнiє на днi вибалка рогоза. I ця рогоза, як i все довкола, теж промовляє до Баглая. Вiн розповiдає Єльцi, що ранiше й тут було озеречко, сага, карасiв малеча ловила... А якось джерело прорвало, кiлька днiв величезний горб води яворився-клекотав посеред саги. Адмiнiстрацiя заводу з переляку, чи що, - сто мiшкiв пiску та жужелицi туди... - Забили джерело, не стало води... А дурнi зостались, - пожартував сумовито. Цiкавився, що Єлька читає. Став висмiювати рiзнi так званi "колгоспнi" та "робiтничi" романи, що дiляться з суворiстю кастовою - один вiд шелюгiвської ферми й до собору, а другий - вiд собору, де зона мiста починається, i до самої домни: iншому героєвi сюди зась, вхiд заборонений... - А люди скрiзь люди, - роздумував уголос. - I праця скрiзь праця, якщо тiльки вона справжня, а не безплiдна метушня. Бо є й така, буває лише видимiсть працi, самообман. О скiльки в нас ще забирає енергiї така праця-метушня - галаслива, виснажлива, але насправдi нiкому не потрiбна i, по сутi, безглузда... Якщо ж вона справжня, то в нiй, навiть у Шпачишинiй, на грядцi, є своя мудрiсть i свiй смисл... А нiч пливе, небо багряниться. Буде ще потiм стояння неподалiк високої металевої щогли, однiй з тих, що пiшли через кучугури аж за Днiпро - та у формi рогачика, iнша з коромислом на плечi, а та як вила... Постають, послухають гудiння-тремтiння її. Теж своїми напругами живе, своїм наелектризованим залiзним життям. Стоячи близько одне одного, слухали щоглу нiчну, бачили буре вирування димiв над заводами, i, несмiливо голублячи хлопцеву руку, вiдчула Єлька й другу його в себе на плечi. Боялась, щоб не прийняв. Щасливе охмелiння не покидало її. Що ж воно таке - справжнє почуття, оте, що в пiснях його названо коханням? Спорiдненiсть душ? Близькiсть, в якiй раптом починаєш почувати свою людську повноцiннiсть? Чи вибурх взаємної нiжностi, що, як джерело оте, несподiвано вiдкрившись, ударить з глибини, явориться на сонцi, клекоче, кипить нездоланно... Чи й ще щось? Так, це воно! Оте, вiд чого так солодко завмирає душа, воно тут явилось Єльцi як вiдкриття, всiм людям сказати зараз могла б: я знаю, знаю вiднинi, кохання - це нiжнiсть i чистота! Нiжнiсть, що дужча за смерть! Не хотiла мати вiд нього нiяких таємниць, розповiла б йому все про тяжку свою ославу, про терни, якi перейшла її душа, доки опинилась серед цiєї щасливої кучугурної ночi. Але коли тiльки починала торкатися наболiлого, Микола сам перепиняв, мовби вiдчувши бiль якоїсь, ще не загоєної душевної рани: - Потiм. Зараз не треба про це. I вона вiдчула, що справдi не треба. Найкоротшi у свiтi ночi - ночi закоханих. Незчуєшся, як i змайне така нiч, вiдпливе зорями, вiдбагрянiє загравами за Днiпром. Замерехтить срiблястий туман свiтанку над сагою i садки зачiплянськi наскрiзь просвiтяться - розвиднятися буде. I хто з людей зачiплянських, iз тих, хто найранiше встає, побачить, як двоє виходять iз ночi, взявшись за руки, згадає i свої срiблястi тумани тих найщасливiших свiтань, що зустрiчали двоє закоханих десь бiля хвiртки, коли вже й пора, а розстатись несила, бо не все ще переговорено, не надивлено ще йому на неї, а їй на нього... Коло собору опиняться, повiльно обiйдуть довкола нього, i вiн їм буде наче обертатися навкiл своєї осi, виринаючи все новими банями, бiльшими та меншими, яких наче безлiч. Так поставлений, що нiколи з мiсця не полiчиш, скiльки їх насправдi є. Ще бiльше розвидниться, i небо на сходi яснiтиме свiтанкове, пiдiйматиме свої високi вiтрила над плавнями, i долинатимуть до Єльки нiби музикою налитi Баглаєвi слова про собор, про те, який вiн рiдкiсний, - в усiх мистецьких довiдниках можна знайти його зображення, його силует. Йтиметься про плавкiсть лiнiй, iдеальнiсть пропорцiй, про мереживо аркатури, красу вiкон, карнизiв, про дух отiєї величавої вiльностi, що його вкладено козацькими будiвничими в споруду собору. Чутиме, як закладали його, як освячували... Але це все вiд якоїсь митi мовби здаленiє для Єльки, лице їй спалахне iншим хвилюванням: тут! Все сталося тут. Отам стояв грузовик... Отам набирали комбiкорм... I нiч її, ота найтемнiша, брутальна, це ж тут, тiєї ночi було юнiсть їй знiвечено грубими тваринними обiймами... - Що з тобою, Єлько? Вiн помiтив її пекучу потьмаренiсть, в голосi його пробилась тривога. Єлька, зiтхнувши, мовчала, а обличчя все ще горiло вогнем. "Не гiдна я тебе, - мусила б сказати йому. - Ти навiть не пiдозрюєш, яка я негiдна. Свята, думаєш, - знав би, яка перед тобою свята! Ти й зараз їй про тi вертикалi та аркатури, а перед тобою невiгласка, що не здатна збагнути високе. Вона просто обiймiв твоїх хоче, їй би притиснутись, на груди тобi впасти, розтанути, вмерти... Оце в мене на умi! Це така я, хоча у фантазiях твоїх зовсiм iнакша!.." Як хотiла б вона стати iншою... Але яким зiллям їй змити з себе ганьбу, якi чистилища пройти, щоб виринути перед ним оновленою, гiдною його кохання, його довiри й чистоти? Вже перший автобус пройшов з мiста на селища. Люди ранкової змiни один по одному потяглись до зупинки. Схiд розжеврiвся, в небi - ранкове буяння барв. Спозарання поспiшає кудись iз кошиком у руцi Хома Романович, цей вiчно зiщулений учитель арифметики. "Зараз наш Романович утне щось, повчальне щось видасть у своєму класичному, у високому штилi", - подумав про улюбленого вчителя Баглай. I справдi, наблизившись, старий освiтянин роззирнувся на боки i, хоча на майданi, крiм Єльки й Миколи, в цей час нiкого не було, стишеним, утаємниченим голосом промовив до юної пари: - Собори душ своїх бережiть, друзi... Собори душ!.. - i, пропiкши Єльку поглядом зiрких оченят, подався подрiбцем далi. Було обом їм над чим замислитись. У тому, що сказав учитель, було щось значливе, добуте, може, й досвiдом усього життя, i вони це обоє вiдчули. Одначе виходило так, що треба було вже й прощатися; Микола, не випускаючи Єльчину руку, сказав, що деякий час вони не побачаться. Має їхати на село разом iз своїми iнститутськими допомагати колгоспникам на хлiбозбираннi... Коли Єлька запитала, чи далеко посилають, вiн вiдповiв майже весело: - У якiсь Богом забутi Вовчуги! Як вiд удару, Єлька похитнулась, затулила рукою лице. "У Вовчуги... У Вовчуги!.." - паморочно било їй у мозок, у саму душу. Єльчин переляк, збентеженiсть i сум'яття Баглай, видно, витлумачив по-своєму: це її схвилювала розлука, це тому, що їхнi побачення доведеться вiдкласти... В бурхливому спаласi вдячностi вiн ступнув крок, щоб наблизити дiвчину до себе, ласкаво торкнувся рукою її русявого локона, i тiльки вiн зробив цей рух, як Єлька в якомусь вiдчаї сама кинулась студентовi навстрiч, вхопила обома руками в обiйми, гаряче-спрагло поцiлувала в уста. Аж опекла. Потiм сама ж i вiдштовхнула. - Добре, що всi документи тепер при менi, - з гiрким напiвусмiхом мовила, вбираючи дивним поглядом Баглая, а очi її чомусь блиснули сльозою. Мов на святу, мов на мадонну, дивився Баглай на неї, яка так жарко опекла його вогнем свого несподiваного поцiлунку, дивився й вiдчував пашiння її палаючого, нiби схудлого за нiч лиця. Високошия, чоласта, з очима, повними раптових незбагненних слiз, вона зараз приковувала до себе всю його душу, невiдривно притягувала i сяйвом сльози, i незбагненнiстю своєю, i нерозгаданим болем, смутком у поглядi. Мiг то бути смуток розставання, вiн мав у собi магнетизуючу силу i водночас вираз той будив у Баглаєвi тривожнiсть, найбiльше його знепокоїло, що в очах Єльчиних, в зеленавiй їхнiй глибинi раптом зринуло щось прощальне, безповоротне, зринув крiзь сльозу непояснений промiнчик самотностi. "Що з нею сталося? Звiдки цей порив пристрастi, цей раптовий поцiлунок, що опалив тебе, мовби востаннє?" Пiдiйшов до зупинки автобус, i Єлька одразу кинулась до нього, майнувши спiдничкою, скочила на приступку, загубилася в тиснявi. Зникла в натовпi, нiби навiчно. Потiм вона таки пробилася до вiкна i, впритул прилiгши чолом до скла, посмiхнулась Миколi вiльно, вiдкрито - як рiдному - схитнула головою i знову стала сумна. Дивилася так, нiби надивлялася справдi востаннє. Стала вiддалятися з глибоким тим поглядом, з небесною нiжнiстю сумовитої усмiшки, що крiзь автобусне скло ще раз так прощально й тужно йому сяйнула. Вона ж таки всмiхнулась? Не була ж то лише iлюзiя усмiшки, видиво, тiнь? Цiлий свiт йому перевернула, душу осяяла й вiдпливла, вiдлетiла, нiби навiчно-навiчно... Що за документи вона мала на увазi? Якби спитав був Микола про це. певне, догукнула б йому Єлька з автобуса одне тiльки слово: Любов! XVIII Цiлий день вiдсипався Катратий, мов парубок пiсля ночi молодостi. Однак про обов'язок свiй не забув: коли треба було засвiчувати бакени, то Ягор був на мiсцi. Допiзна того вечора жеврiло на березi неподалiк бакенської будки самотнє вогнище. Тлiли в ньому кiзяки, назбиранi в кучугурах, а разом з ними дотлiвали й рибальськi Ягоровi снастi. Вiдбiленi в Днiпрi, висушенi сонцем, вони ставали попiльцем, отi рiзнi хитрющi пристрої, що здатнi обертатися й проти ловцiв, часом правлячи рибiнспекцiї за речовi докази. Риба в Днiпрi смiялася цього вечора! Граючись, аж вистрибувала з води на Ягорових глибоких мiсцях, i видно було їй на березi успокоєне вогнище свого нещадного ловця. На старiй, прибитiй хвилею корчомацi, згорбившись, сидiв перед вогнищем Катратий i в задумi, незрушно, нiби невидющими очима, в дотлiваюче жевриво дививсь... ЧОРНЕ ВОГНИЩЕ Свобода, яка ж вона? Як степ? Як кiнь розтриножений? Чи як шулiка в небi над Гуляйполем? Пiдлiтком був, коли пiдхопило його гуляйпiльським вiтром. Бо хоч буть ти послiднiм у життi, а колись таки й тобi закортить свободи скуштувати! Кругом усi були свободою п'янi. Буйне, майданне це слово, воно й дорослих п'янило, тож як не сп'янити хлопчика-недолiтка, блюментальського невмиваку гускопаса, що його запiвдарма беруть на все лiто до гусей або до череди розбагатiлi на цих землях набасурмленi колонiсти. Вперше про свободу Ягор почув на станцiї, серед кiзякiв кiнських, серед закурених степових тачанок. Небо горiло, небо аж бiлим вiд спеки було. Високо тяглась червона цегляна стiна гамазею, i звiдти десь, нiби аж з-пiд неба, промовляв до майдану патлатий чоловiк у френчi, у ремiннi. Були, виявляється, рiзнi свободи, а є ще свобода абсолютна, безмежна, безкрая... - Свобода i тiльки! Хлопчак ловив кожне слово, замлiвав вiд захвату в тiй тиснявi мiж кiнськими хвостами, мiж кiнськими мордами, мiж нашорошеними їхнiми вухами (бо й конi тут слухали - до свободи й вони мали смак!). Кiнським потом, виходить, пахне свобода, людними майданами, та їхнiм пилом гарячим, та кiзяками. Свобода патлата, голова в неї немита, а найчастiше вона має вигляд сердито пiднятих, судорожне стиснутих кулакiв... Гриви в стрiчках, кулемети на тачанках, слiпуча повiнь свободи купає темнi, неголенi лиця... I хiба можливо було пiсля цього повертатися в свинопаси до похмурих набовдурених колонiстiв! Краще вже блукати по базарах, попiд драним небом ночувати, харчитися об'їдками армiй, та зате ж бути... - як це там? - повстанцем духу, степовим Прометеєм розкутим! Потiм таки знов опинився коло блюментальської череди. А незабаром степом їхали тi ж самi тачанками, з гуком, з пiснями. Безлiч тачанок за крайнебом ховались у курявi. А попереду на конi, в сiдлi рипучому той - Патлатий. З-помiж пастушат, що вибiгли до шляху, чомусь саме на Ягоровi свiй колючий терновий погляд спинив. Може, що найрудiший був серед пастушкiв, найзанехаянiший, острiшки аж на вуха, а ноги побитi стерниею, у кровi, у струп'ях. - Звати як? - Ягор. - Кому пасеш? - Хенрику-колонiсту. - А батько де? - Газами на вiйнi отруїли... - А дiдуся в нього державна варта взяла на розправу, - пiдказав один iз хлопчакiв. Ягорко стояв, сльозами задушений. Було таке. Побили гайдамаки дiдуся так, що невдовзi й помер, мстилися гетьманцi селянам за те, що ходили помiщицький маєток розтягати... - Ягоре, до мене коноводом хочеш? На тачанку бажання є? Ми тiй державнiй вартi всi тельбухи повипускаємо. Отак вiд череди, зi стернi, просто на тачанку, де красенi конi сiрi, у яблуках, грають. Такi бувають повороти в життi. - Догадуємось, батьку, чим цей хлоп'як привернув твою ласку, - мудракував того дня на привалi один iз невiдлучних Махнових теоретикiв, зсутулений, змиршавiлий, у пенсне чоловiчок. - Ти побачив у ньому образ свого дитинства! Вiдчув свого сирiтства затаєний стогiн. Адже й твiй шлях у велику iсторiю починався з пастушка, з гускопаса в колонiстiв, де було випито всю чашу безправ'я й принижень... I тепер у ньому себе ти впiзнав, свiй бiль, свої обраненi по чужих стернях ноженята. Хто скаже пiсля цього, що Махно не здатен на ласку? Що вiн знає тiльки жорстокiсть? - Шамiль, кажуть, теж любив дiтей, - нагадав хтось iз гурту повстанцiв, i теоретик одразу ж пiдхопив: - Ти в нас, батьку, Шамiль України! Сучасний Шамiль степiв!.. Тiльки той хотiв збудувати суспiльство на засадах iсламу, а ти на волелюбному вченнi апостолiв анархiзму.. - Якщо Шамiль, то де ж його найвищий аул? - вдоволено допитується Махно. - Гуляйполе - головний твiй аул! Всi дороги туди сходяться, у славетний наш Махноград. У Гуляйполi дiти у вiйну бавляться, на толоцi соняшничинням воюють, вчительки скаржаться Махновi, що хлопчика одного, якому випало бути "офiцером", трохи на смерть не задушили, вiшаючи на гойдалцi... Веселиться Гуляйполе, справляє медовий мiсяць своєї свободи. Коней купають хлопцi в ставках, обiдають на травi компанiями, на радощах з наганiв смалять у небо, у бiлий свiт. Всюди гармонiї роздираються, сиплять "Яблучко" з переборами, дiвчата в стрiчках танцюють з чубатими повстанцями. А тодi проводжають: - Куди ж ви йдете? - Тюрми пiдем розвалювати, церкви... Дзвони позвозимо з усiх степiв у Гуляйполе... Ото як задзвоним! Вся Україна почує. Пiрати степiв, розкудланi сини анархiї, сини всесвiтньої волi, як вони слухали свого патлатого ватажка, яку вiдданiсть несли йому! "Рiдних батька-матiр рiшу, коли отаман накаже!" - таких збирав, такi ставали в нього командирами. Терорист з пелюшок, смертник, якого тiльки неповнолiття врятувало вiд шибеницi, каторжник, якому волю дала революцiя, вiн повернувся вiд каторжанської тачки на гуляйпiльське роздолля, з‘явився в степах в ореолi своєї легендарностi. Чубате, розхристане вiйсько вбачало в ньому свого кумира, i Ягор-тачанковий не був у цьому винятком. Чортеням трималося хлоп'я на тачанцi, чманiло вiд лету, вiд степових скажених галопiв, вiжки напинались, мов струни, коли Ягор почував за спиною в себе незвичайного пасажира - самого Нестора Iвановича... Розгомонiвшись напiдпитку, отаман береться розпитувати своїх радникiв-теоретикiв про того дивовижного професора Яворницького, що оковитої царевi не дав! Професор, а всi степи пiшки обходив, скаженi днiпровськi пороги i найстрашнiший iз них - Ненаситець - щороку долає з лоцманами на "дубах", руки-ноги поламав на хортицьких скелях, та все тiєї козаччини дошукується. Всi отi Чортомлики та Капулiвки то ж вiн розкопує, кожну степову могилу Яворницький обстежив, скарби нечуванi здобув для свого музею, в тому числi й пляшку оковитої - пiд головою була у якогось козарлюги, товариство йому поклало на тiм свiтi похмелитись. Вiки пролежала, загусла, як мед. Iмператор пiд час вiдвiдин музею попросив був попробувати козацької горiлки, але Яворницький вiдповiв деспотовi: не для тебе, мовляв, царю, питво, то напiй лицарський! Махно цiкавий слухати такi iсторiї. Не густо зустрiнеш у життi таких Яворницьких! Затятий, видно, дiд! Воскрешає славу минулих вiкiв, задля неї живе, всьому свiтовi поклав розповiсти про лицарiв козацької республiки. Цiлi томи про ту козаччину понаписував, всi перекази про запорозьких чаклунiв-характерникiв позбирав, i сам став як характерник. Нiчого, кажуть, не боїться, нi Бога, нi сатани, нi самої смертi. I самою поставою, кремезнiстю, вусами - живий запорожець! - А чи менi дав би вiн оковитої хоч ковток? - солодко приплющує очi Махно. - О, для тебе, батьку, вiн би з щирою душею, - заспокоюють. - Тобi вiн iз своїх запорозьких скарбiв гетьманську булаву вiддасть. Адже ти найперший гетьман нашої свободи! У плавнях, втомленi пiсля переходу i добре захмеленi вже натовпом пристають махновцi до свого ватажка: - Батьку, вдохнови нас! Вiн з ними нещадний, вiн дозволяє собi до них звертатися так: - Ви, кендюхи з шаблями! Кендюхи, i тольки! А я вам даю iдею! Динамiт духовностi даю! Зi мною до неба пiднiметесь на вiтрах повстанства! Як лицарi степу пiднiметесь, щоб збудувати перше в iсторiї бездержавне суспiльство, встановити владу безвладдя... - Вдохнови, вдохнови нас, батьку! - Але спершу я дам вам свободою впитись! Спершу треба дощенту змести старе! Всi грiхи вiдпускаю вам наперед... Ану, потрусiть його! - I Махнова нагайка рвучко показує з плавнiв на далекий, маревiючий на крайнебi собор. Туди, до собору! Штурмом взяти його! - так велить отаманiв з китицею нагай. I вже по бруках передмiсть свобода копитами дзвонить, вже дверi собору навстiж, конi попiд собором парують без вершникiв у порожнiх сiдлах. А тi шахтарюють всерединi - розчахнули царськi врата, тягнуть ризи, чашi, рiзне начиння, покривала, з тонких полотен рушники роботи найкращих степових вишивальниць... Адже весь край оздоблював цей собор, квiтчав святих рушниками! Здоровенний гуляйпiлець присiв, роззувсь, намотує на ножище шовкове покривало, повз нього пробiгають, зубами зблискують у реготi: - В шовкових онучах топтатимеш ряст? - А що? "Будем, брате, з багряниць онучi драти..." Так i роблю. У вiвтарi теж реготня, там порубайли чубатi причащаються, п'ють нахильцi вино iз золотих чаш! А попа й близько нема, не бiжить добро своє рятувати, десь мре бiля попадi з ляку, бо чув уже, як оцi хлопцi одного попа, запiдозреного в бiлому шпигунствi, пiймали i на станцiї Синельниково живцем у паровозну топку запхнули. З реготом пхали, бо пiп виявився товстий, череватий, в топку не влазив. Дуже не хотiв, щоб лою з нього натопили, випручувався з рук, в'язи вивертав, та натужно, з ненавистю кидав Махновi межи очi одне лише слово: - Сатана... Сатана... Лунає свист на весь собор. Це Штереверя-взводний вийшов iз вiвтаря в шапцi кудлатiй, у ризах наопашки i свиснув угору, щоб показати свою силу, безстрашшя. А десь iз затiнку, збоку навперейми йому раптом басовите, владницьке: - Не свисти. Сивоусий Яворницький як iз-пiд землi вирiс - багато хто з махновцiв знав його в лице.