ом, веселi обоє, а там щось скоїлось, i вже вам отака драма... Потiм найстарша з жiнок стала розповiдати, як у молодостi один студент у неї закохався. Селюк був неотесаний, а вона з сiм'ї, де знали манери i вмiли стiл сервiрувати. Не вмiв вiн зачарувати її родину, i зрештою переважили iншi поклонники. I ось минулого багато лiт, в неї сими вже дорослi, iнженери. Багато-багато було пiсля того тортiв на день її народження, рiзних бiсквiтiв та наполеонiв, всi вони тепер наче злилися для неї в один великий торт... Зiстарiлась, вiдцвiло життя, а чомусь i досi нi-нi та й випливе з-помiж давнiх її поклонникiв саме вiн, отой вайлуватий селюк-поет, що манер не знав. Все частiше згадується, як сказав якось їй на день народження: "Ну що я, безмаєтний студент, вам можу подарувати? Дарую вам оту зiрку!" (I показав з балкона на зiрку.) Тож коли й голодувала пiд час окупацiї, в горi й нестатках була, чомусь не роки благополуччя згадувались їй, а вночi пробувала все вiднайти в небi оту зiрку, що їй студент колись на день народження подарував... Горючим болем проймала Єльку сповiдь старої жiнки, її запiзнiлий жаль за чимось, що могло бути б, але що так i пройшло стороною, як лiтнiй далекий дощ. Бiля занедбаного, без води, фонтана дiтвора голубiв годує. Дикi, бездогляднi, отак i живуть на крихтах... I згадались Єльцi iншi, зачiплянськi голуби, сяючi у вранiшньому сонцi, отi, що невтомно тягли вгору собор, бiло й трiпотливо йдучи колами в хмаровищах диму все вище, i здавалось, собор за ними теж тягнеться вгору, росте... Вiдблискотiли, назавжди у хмарах погасли тi сяючi голуби її короткого щастя... Тяжко. У грудях гадюки смокчуть. I нiкого було й винити - тiльки саму себе. Хто ж винен, що носиш у собi щось баламутне, де ступиш - усе невпопад, до чого торкнешся - мимоволi руйнуєш... Скiльки тобi ця нiч Баглаєва обiцяла, нiч знайомства, довiри, злиття душ, маревна нiч закоханостi... А що зосталось? Побувала бiля Миколиного iнституту. Новий величезний корпус в горiшнiй частинi мiста. На фасадi вимурувана складна якась формула, якесь незрозумiле Єльцi рiвняння й модель - мабуть, модель атома... Нiби щось аж насмiшкувате й глумливе було в цiй круглiй моделi i в таємничих знаках рiвняння, зрозумiлих тiльки для обраних, якi нiби вiдгородились тим тайнописом вiд простолюддя... Бiля iнституту - нiкого. Ще на проспектi потiм посновигала. Здавалось, що й перукарi з вiкон, i продавщицi вiд лоткiв позиркують на неї осудливо. Iншi працюють, а вона тиняється без дiла... Гонивiтерка, легкого хлiба шукає... Саме вiдчинявся ресторан, туди заходила рання якась компанiя. - Ходiмо з нами! - зачепили Єльку. - Вип'ємо на брудершафт... З одного келиха!.. Це вони її такою вважають. Певнi, що з тих вона, якi з першим стрiчним пiдуть, з тих, що не ображаються, коли їх на колiна собi в ресторанах садовлять!.. З ненавистю глянувши на них, наддала ходи, на зупинцi в якийсь автобус вскочила. В перший-лiпший - хоч за хвилину перед цим нiкуди не збиралась їхати. Автобус був майже порожнiй. Єлька сiла, принишкла в кутку. Кондукторка, чомусь суворо глянувши на неї, оголосила, що автобус iде на Скарбне. Простоволосий, сивий, як Саваоф, сидить старий металург бiля ворiт свого раю. Саваоф у вилинялiй робi заводськiй. Вийде, сяде отак, не боячись сонця, i старечий, засльозений погляд подовгу плаває в далечi, на знайомих обрiях. Собор просiкся з iмли. Димлять заводи. Що є рiднiшого в свiтi? Мiж мурами заводськими одцвiло життя. Все вам вiддав. Як там господарюється там без мене? На цехах, кажуть, стiльки сажi нападало, що зараз доводиться лопатами згортати її, скидати, як снiг, - траплялися випадки, коли провалювались дахи пiд тiєю чорною вагою. Дивиться у заводську далеч старий. Спокiйно снується на екранi неба фiльм його молодостi, його життя. Людина смеркання, чого вiн жде? Хто йому вiдгукнеться iз тiєї далечi, вiд бур вiдшумiлих, вiд жароти цехiв, де вже сто лiт виплавляють метал, вiд людей, що колись були йому близькими? Сидить i наче жде когось. Щовихiдного веселим грайгомоном повниться лiс. А зараз тихо. Слухає тишу старий. Чує перегук вiкiв, голоси з туманiв. Дзвони козаччини йому гудуть. Дуби революцiї шумлять. Є в нього тут друг, Яровега, теж металiст, барикадник, колись ще в молодостi разом ходили в Нардом на проспект лекцiї Явориицького слухати... Яровезi тiльки й вiдомо, кого отак подовгу жде бiля ворiт старий Лобода: очi замружiють слiзьми, а вiн усе виглядає бездушного сина свого. Клянеться, що й бачити його не хоче, а потайки жде, сподiвається. Дожити кортить йому, щоб глянути на своїх нащадкiв. Може ж, колись iз внуками прийде син, i старий пригорне внучат, i вони його полюблять. Може, коли-небудь дiждеться-таки. У буднiй день нема наїзду на Скарбне, всi по роботах. Дубовий лiс пiдступає до самого раю металургiв, велети гiллястi, вiки вони стоять. Ночами тiнi минувшини населяють урочища Скарбного, з ними лише й спiлкується нiчний рибалка Лобода Iзот. Вусатi, тристалiтнi запорожцi, буває, десь вогнище розведуть, лежать, люльки покурюють, консервнi бляшанки розглядають знiчев'я. Котрийсь вуса погладжує в подивi: "Що вони з цих бляшанок вживають? I якi вони тут є, теперiшнi? Чи є лицар серед них? Чи самi гречкосiї? Не може ж так буть, щоб лакизи та казенники, крутiї та трусiї? Бо ж найгiрше з усього, що може бути в людинi, душа заяча, душа раба!" Почуває, як цi думки роздмухують у ньому зненавиду до когось, збурюють не охололу ще кров. Приїхали якось в отакий буднiй день троє легковою. Виклали з багажника снастi браконьєрськi, лопати саперськи добули, стали берег копати. Кожен робить собi крiсло земляне, щоб iз вудкою сидiти в тiм крiслi, мов у кабiнетi. Пiдiйшов до них, соромити став: "Що ж ви землю рушите? Берег обвалюєте?" Грубощами йому вiдповiли. Не довго, мовляв, уже бути цьому Скарбному. Осушать його, пiд огороди се буде пущено. Пiд боком у промислового мiста намули такi пропадають. Городина була б яка! Коли будуть тут примiськi господарства - овочевi бази баклажанами заб'ємо... Того й не думають, що як води не буде - нiчого ж не буде... Став проганяти їх вiд берега. Огризалися, один навiть лопату пiдняв, босяцькою лайкою не посоромився ображати старого. Та хоч один проти трьох, все-таки прогнав, витурив їх, браконьєрiв. Правотою своєю прогнав. Отакi й плюндрують. Коли-далi так пiде, то скоро, мабуть, i журавлi не лiтатимуть над нашою прекрасною Україною... Вдарить котромусь у голову: давай ще одну ГЕС - i на тобi ГЕС, i вже рубають плавнi, замiсть них гниле море смердить, густе, як кисiль, топить мiльйони, до марганцевих рудникiв пiдбирається... Невже й на Скарбне посягнуть? Як осущать, нiчого ж не буде! Туманiв не буде! Чуєте? Не буде туманiв уранцi!! - як щось жахливе вигукував у думцi комусь. Перед ним повз Будинок металурга стежина в'ється, одна з тих, що вiд шосе в глибину лiсу горожанами протоптана. Пiд вихiдний i вранцi в недiлю тут валом валить люд iз мiста на природу. Буває, що й заводчан своїх мiж ними побачить: iз сiм'ями йдуть, шанобливо вiтаються iз старим обер-майстром. А буває, що компанiя жевжикiв якихось проходить, галасують на весь лiс, з приймачиками в руках, антенами аж у вiчi старому тичуть. Ще й насмiшки пускають. Молодi, зовсiм юнi, а такi вже черстводухi. Що їх робить такими? Звiдки в них оця зневага до всiх, навiть до трудової сивини? Спробуй зауважити цьому непоштивцевi, вiн одразу ж у вiдповiдь: "А хiба я не маю права?" Пройдуть iз своїми антенами-штрикачками, а старий ще довго дивиться їм услiд. Без озлоби, скорiше з болем, наче рiднi внуки пройшли перед ним. "Чого ви такi? Чому неповажливi до людей, сумнi, дражливi? Чому пiсень не спiваєте, а слухаєте тiльки готовi з отих коробок? Чому навiть смiх ваш не схожий на той, яким смiялось козацтво? Жалко менi буває вас. Допомогти б вам, а як?" Багато про що передумає Iзот Iванович, сидячи тут. Пiдлiтком бiля горна починав. Потiм пiвжиття на мартенах. Варив не тiльки м'якi, рядовi сталi... I синам браму вiдчиняв, з собою привiв на завод. Переглянуто ще раз фотографiї загиблих синiв. Роздивлено синiй океан з пальмами, Iндiйськiй океан. Ген аж куди сягнула твоя наука металурга! Скрiзь, де є руди в надрах, буде й наука твоя... Пiд обiд уже бралося, коли якась дiвчина виринула на стежцi. Похнюпившись, прямувала до лiсу. Проходячи, насурмлено блимнула у бiк старого, густо смаглява, циганка, чи що. Зараз циганiв чимало з'явилось, переводять їх iз кочового на осiдле життя, комусь вони там дорогу перейшли... Але ця не в рясних спiдницях, у звичайному, у кофтинi бiленькiй. Коли зиркнула спiдлоба, губи самi за звичкою тихо мовили: "Здрастуйте", - сiльська, видно. А в очах таке горе глибоке, такий закипiлий розпач, що i дна йому нема. Не з добра такi сюди заблукують, прямуючи часом, як сновиди, до лiсу, до темних скарбнянських ям-чорториїв... Уже минула його, коли вiн, вiдчувши якусь бентегу, окликнув: - Дочко, а вернись-но сюди. I вона покiрно вернулась, мовчки зупинилася перед ним з тiєю ж похнюпленiстю, з важким тягучим поглядом вiдчаю, де вже нiби й воля до життя згасла. Спитав - вiдкiля i куди. I нiби аж тепер помiтила вона старого i в тонi вловила спiвчуття. Як блудниця збайдужена, вiдкинута всiма, стояла Єлька перед ним. Здається, нiколи не дивилась вона в такi мудрi i людянi очi, що, може, просвiтленi власним i болем, гiркотою самотностi, набули здатнiсть зазирати так проникливо i в душу iншим. Нiякий не родич, а помiтив її стан. Окликнув, розпитав лагiдно. Навiть не знаючи, хто вона i чи спiвчуття його варта. Двоє людей, зовсiм незнайомих, випадково зустрiлись, i ось так... Про матiр, про батька ще запитав. Де працювала. Слухав її скупi зiзнання, i велика, в сивинi голова його весь час зичливо покивувала, нiби приймала без осуду її життєвi зриви, й помилки, i невмiле каяття приймала, все далi читаючи заплутану книгу Єльчиного життя. Почувала Єлька, як помiтно вiдтає в нiй крига озлобленостi проти себе i проти всiх, як поволi повертається вона до чогось людського, що було перед тим уже нiби навiки втрачене. Згодом i сама запитала старого: чого вiн тут? Сторожує, чи що? Старий пояснив, що це за будинок. Патронат для колишнiх металургiв, для самотнiх людей. - Райська обитель, - додав з гiрким усмiхом. - А хiба у вас... Нi синiв хiба, нi дочок? - спитала Єлька i тiєї ж митi вiдчула, що не слiд було запитувати про це. Все обличчя старого враз зiжмакалося, перехопилося спазмами болю, вiн нахилився, в грудях заклекотiло, кiстлявi плечi затряслись у важко стримуванiм риданнi. Людина плаче! Старий чоловiк i... сльози, великi, свiтлi, течуть по щоках. Це так приголомшило Єльку, що вона ладна була закричати - вiд нестерпностi бачити це! Нiчого нема страшнiшого, нiж бачити стару людину в риданнi. Бачити, як щойно осiнньо-спокiйне, гартоване життям обличчя раптом спотворюється гримасою страждань. За хвилю старий змахнув сльози долонею, сива голова пiднялась, вiн вернув собi самовладання. А Єльцi душа горiла болем, гострим до щему, до крику. Не могла простити собi цiй необачностi, картала себе, що необережним своїм запитанням так вразила старого, торкнулась, видно, найболючiшої рани його життя. Бачила Єлька горе, знає, як людинi болить, але яким же мусить бути горе цього старого, якщо вiд найменшого доторку до якоїсь затаєної душевної травми мiг його скрутити цей раптовий судорожний плач! Чи сподiвався вiн, що вiнцем його старостi стане бiль, непогасний, щодня ношений, щодня здавлюваний у собi? Такий велет, а був зараз зовсiм беззахисний у своєму горi. Хотiлося знайти слово втiшання, виказати шану, руку оту темну, велику хотiлося поцiлувати звiкованiй цiй людинi, що когось втратила чи кимось покривджена тяжко. Старому, видно, було нiяково за те, що виявив перед незнайомою людиною слабкiсть, хай навiть скороминущу; знову, як i перше, добрими, успокоєними очима глянув на Єльку: - Голодна ж? Пiдвiвся i, звелiвши йти за ним, повiв у свою райську обитель. XXII Один iз заводiв скинув бруднi, отруєнi води в Днiпро, i риба подохла. Знялась цiла iсторiя. Приїздила з центру вiдповiдальна комiсiя. Секретар обкому зiбрав з цього приводу директорiв заводiв, керiвникiв партiйних i профспiлкових органiзацiй. Сердитий був: - Доки будемо отруювати Днiпро? Доки труїтимем повiтря? Держава дає кошти на очиснi споруди, а ви з року в рiк тiльки штрафи з тої ж державної кишенi? А профспiлки? Якi вашi обв'язки, ви забули? В зв'язку з цим згадали про оригiнальну систему очищувачiв, що її запропонували заводський механiк Олекса Артемемко та студент з металургiйного Микола Баглай. Секретар обкому виявив бажання сам познайомитися з рацiоналiзаторами. Того ж дня був дзвiнок у район, аж на тiк Баглаєвi передали, що його термiново викликають до мiста. Сказали, й чого саме викликають. Свого часу обоє вони побували в директора iз своїм проектом, нiчого тодi не вийшло. Вислухав на бiгу, вiдмахнувся вiд них: - Не до вас менi аараз, з планом завал, мiнiстра ждемо! Олекса й пiсля того не втратив надiї, тягнув Баглая ще кудись iти, але студентовi терпець урвався: осточортiло. Лобом стiни не проб'єш... З тим i вiдбув на хлiбозбирання. I ось тепер, виявляється, знову ожила їхня iдея, зацiкавились. Добирався Баглай до мiста на попутних. Соняхи вже цвiли, цiле море їх, золоточолих, розлилося степами, звернутих лицем до свого небесного взiрця. Їхав з радiсним передчуттям зустрiчi з Єлькою, з Зачiплянкою i з тими невiдомими людьми, якi стануть його спiльниками у боротьбi за ясне, незабруднене небо рiдного краю. Країна прогресу повинна бути без шкiдливих димiв! - такий його, Баглаїв, девiз. Вже складались, формувались думки, невiдпорнi аргументи, якi вiн висловить перед тими, з ким i зараз у дорозi веде пристрасну, переможну дискусiю. Дошкульно висмiює якогось горе-рацiоналiзатора, що пропонує всi труби звести в одну i вiдводити той дим кудись... Iнших теж на лопатки кладе. Звичайно, певну рацiю мають i прихильники сухого очищення, адже не всюди є достатнi резерви промислової води. Багато країн переходять на сухе фiльтрування, це так. На Заходi застосовують навiть мiшковi або рукавнi фiльтри iз спецiальної матерiї, вона мусить бути особливої мiцностi й жаростiйкостi, бо температура пилюки при виходi з труб дуже висока. Продукти сухого очищення до того ж можна переробляти, брикетувати, в цьому теж є своя перевага. Перш нiж очищати, треба охолодити газ, знизити його температуру - в цьому проблема. Пряме вiдсмоктування? Але металурги йдуть на це неохоче, бояться, чи не позначиться воно на технологiчному процесi. Дим iз труб - це розпечений газ iз пилюкою, невидима оком пилинка - твiй найбiльший ворог! Тiльки збiльшивши в чотириста п'ятдесят разiв, починаєш бачити цю пилюжинку, власне, мiнiатюрну скалку залiза. Тому-то вона добре летить i легко засвоюється органiзмом. Є закон про допустиму санiтарну норму пилюки в повiтрi, але хто його дотримується? Повсюди повiтрянi басейни над металургiйними заводами бурунять брудом, рiзнi iнспекцiйнi служби теж ковтають цей бруд. На кожнiм заводi є вентиляцiйнi лабораторiї, якi з року в рiк тiльки фiксують порушення санiтарних норм, цим i вичерпується їхня роль... Хiба ж не самообдурювання? Думати про це Баглай нiколи не мiг спокiйно. Особливо збiльшилось пилюки пiсля застосування на мартенах кисневого дуття. Не дим, а залiзо, чисту руду, багатшу, нiж з рудникiв, видувають iз труб, i вiтер день i нiч розносить її над мiстом... Чотириста тонн пилюки щодоби - тобто тонни й тонни чистого залiза у виглядi бурих отих димiв! А директори? Кожен iз них i зараз має фонд, щоб платити штрафи за забруднення. I платить, бо йому нема коли думати про фiльтри, в нього, бачите, завал... Кошти на будiвництво газоочисних споруд їм вiдпускають щороку, на, бери, будуй, а хто тi кошти освоює повнiстю? Хто по-справжньому пiклується пiдготовкою вiдповiдних спецiалiстiв? Був ранiше технiкум десь на Кавказi, що готував таких фахiвцiв, а потiм i його лiквiдували. До застосування кисню, доки мартени димiли потихеньку, ще можна було якось миритись, а зараз, коли всi процеси iнтенсифiкованi, над заводом як пожежа! Бурi хмари затягують небо, проблема очищення стає головною... Шкодує Баглай, що нема їхнього колишнього директора Батури, помер вiд раку, лауреатом був, той би одразу вхопився за їхню установку! Мокре очищення, яке вони пропонують з Олексою, звичайно, теж рiч громiздка, клопiтна, треба буде силу-силенну води, треба будувати величезнi вiдстiйники, новi установки, кожна з яких це майже цiлий цех... Але ж треба колись за це братись! Хай сьогоднi нiби це вам i невигiдно, товаришу директор, таке не працює на план, зате повiтря для людей буде чистим, небо над заводами блакиттю заяснiє, - хiба ж це не варте найбiльших зусиль? Всю дорогу думалось Миколi про цi сточортячi дими. На Веселiй дiтлашня з бурхливою радiстю зустрiла свого улюбленця, баглайчата й сусiдскi - всi були заїденi шоколадом: певна ознака, що Iван з Iндiї повернувся. Соняхи й на Веселiй цвiли, аж тут згадав Микола, що сьогоднi день його народження: з дитинства ще, з материних слiв, закарбувалось, що, як народився, була вiйна, снаряди по садках вибухали i соняшники стояли в цвiту! Вiн, бач, i забув, а матерi не забулось: пирога з вишнями спекла. Щоправда, гостей не скликатимуть, до того ж переддень вихiдного i багато хто подався на Скарбне. Iван з Вiрунькою, i обидва Владики, i Федiр-прокатник, i ще приєднався до них iнженер з Iванового цеху... Запрошували й Миколу: як приїде, щоб одразу їх доганяв. Мати - лоцманського роду, справжня днiпрянка: висока, чорноброва ще, дарма, що лiта...Суворий злам брiв сьогоднi якийсь лагiднiший, почувається, що душа материна не в тривогах нарештi: i старший син повернувся, i молодший у дворi... Навiть засмiялась, показуючи, яку шаль Iван привiз у подарунок: нiби молодiй, i на плечi накинути совiсно.. Микола став упевняти, що iндiйська шаль дуже личитиме їй. Запитав потiм: - А як тут ваша майбутня невiсточка, мамо? Материне обличчя похмарилось: зникла невiсточка. Як поїхала тодi до мiста, то й бiльше не поверталась. Громом з ясного неба пролунала для Миколи ця звiстка. Стояв, як приголомшений, серед двору, нiби серед якоїсь пустелi, що пустелею стала зненацька. Потiм сказав до матерi глухо, з гiрким жартом: - Що ж ви, мамо, не вберегли її? - Це, сину, тобi треба було берегти, - вiдповiла мати серйозно. - Це теж непроста наука: вмiти берегти одне одного. Дала вмитися синовi з дороги. Осмалений повернувся з степiв, шкiра на плечах i грудях аж жеврiється. Доки натирав чистим рушником своє мускулясте тiло, Баглаїха все дивилась на нього: такий вирiс красень, вродливець! Старший рудий, витрiшкуватий, навiть очi з рудизною, а в цього так i б'ють блакиттю з-пiд чорних, густих, як i в батька, брiв. "У вашого Миколи, - чує iнодi, - очi - ну просто небо!" Тiльки часто чомусь те небо з присмутком... Рiвний нiс з тонкими нiздрями, вони теж, як i в батька, щоразу нервово посiпуються, коли син чимось схвильований... Все батькове - i очi, i брови, й постава. Та бач, яке життя: батьковi так i не судилося побачити сина... Безвiсти пропав... Тiльки для неї вiн нiколи не буде - безвiсти... Чи живий хоч той солдат, що перший почув, коли воно в окопчику запищало? Скiльки їх тут перейшло i наших, i їхнiх - та все бiльше нещасних. Той Ганс-постоялець фотографiю своїх кiндерчат щодня жiнкам показує, шукаючи спiвчуття, а голоднi обмороженi iталiйцi теж скаржаться на долю, старцюють по хатах, на собор моляться... Хоч i засмученого звiсткою, мати все ж приохотила Миколу сiсти до столу на пiдобiдок. А щоб якось утiшити сина, сказала, що вже вся Зачiплянка знає, чого викликано його з хлiбозбирання на Вовчiй. Недаром, виходить, тут з Олексою мудруючи, креслили свої ватмани, - чогось таки вартi їхнi димолови... - Замучились, мамо... Легше стiну пробити, - буркнув син. Баглаїху це аж розсердило. - А ти на легке сподiвався? - запитала суворо. - Тiльки якийсь бакай на дорозi, якийсь тугюголовець у директорськiм кабiнетi - одразу й носа вiшати? Це не по-нашому, сину. Вiзьми лишень себе в руки! Легко в життi нiщо не дається, пора б уже знати... Вiдчитала, показала характер. - Дякую за моральну пiдтримку, - похмуро вiджартувався Микола. Посьорбав борщу, вщипнув пирога i одразу ж iз двору. Солома на Ягоровiй хатi вiд часу злилася, скипiлася в єдину землисту масу. Порожньо в дворi, тiльки грушi-рукавицi самотньо, нiкому не потрiбно висять. Бiля саги постояв: дiтлашня на мiлкому вибулькувала, по слiпучому плесу плавав гумовий слоник з дзвiночками - iндiйський сувенiр... Бережком змагаються в стрибках жабенята, цi змалiлi нащадки мамонтiв. Ще далi вийшов, на кучугури подививсь. Нiде нема! Так порожньо, порожньо навкруги! "I стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла..." Течуть у маревi кучугури, молочай рудiє такий гiркий, що його й кози не їдять... Потужно димують заводи, зробили небо кудлатим, буро-оранжевим... Чорнi силуети домен, мiсто нагiрне з вежами... Дух титанiзму панує тут. Лiтаки гуркочуть десь високо-високо... I знову накотилось на Багдая те, що давно вже не накочувалось: оця якась невловима тривожнiсть свiту, полiгоннiсть його... Навiть у розвихренiй слiпучостi сонця почувалось щось нiби тривожне... Мимоволi наверталось на думку: що буде з нами? З людьми, з заводами, соборами? Що буде з тобою, рудий молочаю? Зайшов потiм до Олекси - той ще не повернувся з роботи. Такий день: прикрiсть за прикрiстю. Опинився в Орлянченка. Ромця збирається в мандри, нiби таки дають йому туристську. Поїде подивиться, як вони свої собори бережуть: може, десь органну музику послухає, в соборах це, кажуть, виходить грандiозно! - А знаєш, Микольцю, як болгари сталеварiв називають? Огнярi! Це ж здорово? Про Єльку розмову Орлянченко не порушував, вистачило такту. Мовчки зiграли партiю в шахи. Тим часом i Олекса з'явився. Загледiвши Миколу в Орлянченкiв на подвiр'ї, теж завернув сюди, про що Ромця повiдомив на свiй манiр: - Ось i наш фанатик одновухий. Фронт перейшов Олекса - вуха зберiг, а в цеху осколком ледве не все вухо йому вiдпекло, на щастя, хоч очi тодi йому не повипiкало. Пiсля того випадку вирiшив переорiєнтуватись на механiку, захопився в спiвдружностi з Миколою пошуками iдеальної газоочистки. Механiк сьогоднi в доброму гуморi. Голий череп червонiє, як спечений, уцiлiле вухо горить. - Наша бере, - звернувся з новиною до Баглая. - Не ми за директорами, вони тепер за нами ганятимуться. А то поставили фiльтр на одну пiч, а iншi хай собi димлять, - пояснював Ромцi. - I нiхто не скаржиться. В Липецьку як випустять жовтий дим - так, кажуть, одразу купа заяв у мiськраду. А в нас звикли, мовчать. Феноменально терпляча нацiя! Чи просто забула, що можна ж зуби показати, спробувати вiдстоювати себе? Ну, тепер, гадаю, дiло зрушиться. На понедiлок, товаришу студент, нам iз проектом на заводi бути. - Тiльки чи знову не вiдфутболять? - висловив сумнiв Микола. - Я ж давно вас, нещасних, учив, - упевнено мовив Орлянченко, - на всякого Бублика антибублик потрiбен. На крутiйство - силу антикрутiйства... Крутiйство - то ж цiла наука! Вiдфутболювати вашi iдеї знайдуться такi лоби, що ну! Але супротивника треба зустрiчати у всеозброєннi! Вiн закручує - ти розкручуй. Вiн розкручує - ти закручуй. Вiйна нервiв. Без вiйни нервiв прогресу не буде! Вимотуванням їхнiх бюрократичних жил - тiльки цим ту залiзобетонну публiку можна взяти. Механiк спробував пояснити, що не в тiм рiч, мовляв, не всi ж там i глухi. Секретар обкому зацiкавився, товариш Дiбровний, тому й заворушились. На Орлянченка це не справило враження. - Вiдрадний факт, звичайно, що не всi на свiтi ретрогради, що, крiм дрiмучих догматикiв, трапляються також позитивнi секретарi, - сказав вiн фiлософськи. - Не кожен звернув би увагу на елементарно гуманну iдею, виношену в умах двох змордованих бюрократами зачiплянських дивакiв. Хороший секретар товариш Дiбровний, нiчого не скажеш. Вiн, як вiдомо, навiть за собор наш заступився, дав браконьєрам по кирпi. Але мене ця ситуацiя цiкавить дещо в iншому планi: чому доля того ж собору, народного архiтектурного пам'ятника повинна залежати вiд настрою, вiд персональної волi однiєї особи, хай навiть i позитивної? Чому вирiшення такої проблеми подаровано вам не силою права й закону, а лише завдяки випадку, завдяки тому, з якої ноги хтось там сьогоднi встав? Колеги, ви це вважаєте нормальним? Чи, може, це заслуговує того, щоб скомпонувати довжелезну анонiмку в яке-не-будь двадцять третє сторiччя? Як жили. Як у нас вирiшувались такi справи... Як багато залежало вiд того, з якої ноги вранцi встав керiвний товариш... Добре ж, що виявився наш секретар не бурбоном, а, навпаки, справедливим. А якби трапився його антипод, дiяч, вибачте на словi, просто поганий? Олекса-механiк, нахмурившись, глянув на Орлянченка осудливо: - Поганих секретарiв не буває, затям це собi, Романе батьковичу. Затям i бiльше не пащекуй на цю тему, якщо хочеш у туристськi їздити... - I додав уже iншим тоном, спiвчутливим: - 3 iнфарктом лежить у лiкарнi наш секретар. Мав у центрi якiсь неприємностi (не за собор, звичайно), тiльки повернувся, i просто з лiтака - в лiкарню... Не було пiсля цього що сказати Ромцi: лише руками розвiв. На Миколину досить несподiвану пропозицю їхати на Скарбне Орлянченко вiдповiв вiдмовою, у нього, мовляв, на сьогоднi свої плани, досить меркантильнi, а Олекса-механiк зголосився охоче: його ж мотоциклом незабаром обоє й помчались туди, "на лоно природи" - ак сказав би Лобода-син. XXIII Почалася нова смуга в Єльчиному життi. I сталося це завдяки турботi старого металурга, дiда Нечуйвiтра, як його всi тут величають, бо нi на якi вiтри не зважає, в усьому свою лiнiю веде. Iзот Iванович сам привiв Єльку до директора; цей, виявилось, знав Єльчинi Вовчуги, мав iз їхнiм головою якiсь господарськi стосунки. I що документiв зараз при нiй не було, це його теж не збентежило, повiрив: попрацює в них офiцiанткою, матиме й документи. Наступного дня Єлька вже ходила в їдальнi з бiлою мережаною коронкою над чолом, розносила старим людям вечерю. Тiльки вечерю роздала, ще й сонце не сiло, i - вiльна. Цi старi люди оточили потiм Єльку на ганку, небайдуже розпитували, розповiдали й про себе, не скаржачись, навiть iз жартами, в яких, правда, чулась гiркота. - Пiдопiчними називають нас, дочко. Справдi ж, пiдопiчнi держави, робiтничого класу. Якби колись, пiд парканом гинули б... А зараз, бачиш, у вiчному санаторiї... - Хто направляє нас сюди? Самотнiсть направляє. А деколи, буває, здають нас до цього раю рiднi сини, а найчастiше невiстки дорогесенькi, щоб iз нами клопотiв не знати. За утримання батькiв вони доплачують, а в кого з нас, металургiв, пенсiя велика, за того й зовсiм не платять... - Рiзнi тут серед нас є: з броненосця "Потьомкiна" один був - торiк поховали... Був Горбенко, що з Чубарем працював... Пiдопiчна одна хвалиться: - Все чистотi присвячуємо. Змагаємось за палату компобуту. Ось у нашiй палатi квiти найкращi, директор у наказi вiдзначив... Не лiнуюсь, дарма що вiк: стiлець поставлю на стiл, видерусь i обожур витру, - хвалиться бабуся вдоволено. Металурги з цих чистух пiдсмiхаються: - А за мiцний мир у палатi ви боретесь? - I до Єльки: - Мiж нами, дiдами, мало чвар, а женщини, вони ж народ войовничий, трудно досягають миру... Та хоче радiо слухати, а та нi, та кватирку - зачини, а та - вiдчини, i таке пiде, така агресiя, хоч до 00Н звертайся... I гуртом уже потiшаються над тим iз своїх, тут приписаних, що все вимагає в директора бюст вождя з комiрчини витягти й на клумбi поставити серед двору... - Без бюста вiн, бiдолаха, заснути не може. Жартуни з 4-ї палати вирiшили тайком в озерi втопити той бюст, а вiн не тоне! Гiпсовий! Тож знову опинився в чуланi, пiд замком... Отак i живуть. Є самодiяльнiсть: хор, струнний оркестр, є також бригада рибалок... Однiй бабцi iз пiдопiчних Єлька так сподобалась, що вона їй навiть гарненьке платтячко подарувала, доньчине якимось чином у неї завалялось... Єльцi тут воля. Поробила своє, i хочеш - читай, хочеш - iди собi в лiс. Пiсля невизначеностi, загубленостi в круговертях життя якось одразу принатурилась, вiдчула себе невимушене, вiдчула свою незайвiсть. У вiльний час любить блукати плавнями. Черевики скине i боса по землi, вiдчуваючи її дух, її теплоту, - тут можна ходити босiй. Якби в мiстi по асфальту пройшла - затюкали б: оце вискочила звiдкись, як гола з маку! А тут, серед Скарбного, хоч на голову стань - нiхто не зауважить, не обсмiє. Може, так i житиме? Мати ж прожила одиначкою своє зiткане з буднiв життя, доки й свiт їй, бiдолашнiй, у глинищi запався... Може, i тобi свою одинацьку долю передала? Будеш за няньку цим старим людям - людям спокiйного смеркання. Зостаються ж людьми i тут, згасаючи в цiй обителi смутку i старостi. Та все якi люди - були славетними на заводах, на броненосцях були, на барикадах... Для таких не важко Єльцi розносити миски в їдальнi, в колишнiй чернечiй "трапезнiй"... А потiм i сама колись згасне. Iз нiчого постала i станеш нiчим. Час усе поглинає, усе пожирає вiчнiсть. Пилюжинкою розтанеш у холодних безвiстях матерiї... Чи, може, таки є душа? З останнiм подихом, вiддiлившись вiд тiла, злiтає, може, янголятком у найвищi високостi, в блакить оту сяючу, i живе там вiчно i кого захоче зустрiти - зустрiне... Що ми знаєм про людське життя? Можливо, вся мудрiсть його якраз у тому, щоб жити просто - як птахи, де двоє отак наблизяться мiж собою, на мить пiзнають себе в дивовижнiй божественнiй спiльностi, щоб потiм знов розiйтись, погаснути у вiчному летi... Рiзне птаство кочує по Скарбному. Удень iдеш лiсом, i тiльки шурхне десь мiж вiттям - погляд твiй одразу потягнеться за тим птахом, який вiн. А то заявились були пташата якiсь дивовижнi, яскраво-синi, наче з тропiчних лiсiв сюди залетiли, щоб подивитись, як воно тут, на Вкраїнi. Прудко лiтали, i так незвично було бачити тих небесно-синiх пташок, що блакитне змигують над темною водою Скарбного... Часом заглибишся в такi мiсця, де всю тебе огорне царство тишi, протока якась петляє, береги всi в навислих оголених кореневищах... Вода темнiє глибiнню, але чиста. Наче й не тече, а тече. Скупатися можна зовсiм як мама вродила. Нiхто не сполохає, нiхто не пiдгляне, тiльки дуби вiковi з берега дивляться на дiвочу красу... I далi бредеш у тишу предковiчну - не знаєш, який вiк на свiтi йде. Дуби кронястi - зеленi собори Скарбного - чiтко вимальовують у водi свої силуети. Не раз зупиняється Єлька, в задумi оглядаючи цi лiсовi собори з зеленими банями крон... Стала помiчати плавкiсть лiнiй, про яку вiд нього вперше почула тодi. Небо повне нiжностi. Спокiй i тиша. Чого ще треба людинi? Воля є, а кохання? Не судилося, мабуть. Мати одиначкою вiк звiкувала, мабуть, i дочцi доведеться так. Знову i знову уява вiдтворює оту кучугурну фантастичну нiч - нiч нiжностi i поезiї. Про що б не говорив вiн там: про атомний вiк чи про скiфiв. Лорку читав чи ще щось - здавалося Єльцi, що саме такого вона ждала i наче вже й передчувала його ранiш - чи вимрiяла, чи бачила в снах. Якось по-новому обмислює всю передiсторiю їхньої зустрiчi: як зароджувалось почуття, як у зачiплянськiм повiтрi наче носились якiсь бiоструми неминучої любовi... Коли вiн навiть у гамаку в себе пiд шовковицею лежав, обклавшись книжками, заглиблений у свої iнтеграли, вона й тодi нiби смутно передчувала неминучiсть того, що вiн стане їй близьким, коханим, з вiдстанi вловлювала душею струмiнь виникаючої взаємностi. Чомусь ще згадувалось їй у цьому лiсi оте випадкове, почуте вiд сторонньої жiнки: "Дарую вам зiрку". А вiн не зiрку - сонце їй подарував! Сонце своєї довiри, любовi й чистоти. Нiчого вже, мабуть, кращого не буде за ту, схожу на маревний сон, нiч iз Баглаєм, нiч комишевих тiней у багряних озерах, нiчого кращого за той свiтанок срiблистий... Зустрiне iншу вiн у життi, з студенток найкраща буде йому до пари, не те що Єлька з її оганьбленим минулим. Сподiвався найти в нiй незвичайну, поетичну натуру, а вона виявилась звичайнiсiнька, з цiлим клубком життєвих провинностей та незлагод. Не могла ж вона i його у все це вплутувати, сама йти назустрiч його розчаруванню. Ну що ж - хай. Любий, коханий мiй! За ту найпоетичнiшу нiч серед озер та кучугур i за той найкращий в її, Єльчиному, життi свiтанок - за них вона, доки й житиме, зостанеться вдячна тобi, Баглаєвi. Доки житиме... Хiба не можна й у самотностi перебути вiдведений тобi вiк на землi? Може, цього й досить людинi, може, нiчого бiльше й не треба, крiм шматини неба над головою та оцього задумливого шелесту лiсу? Навеснi тут задихатимуться в щебетi солової, все буде скупано в росах, а зараз теж гарно, коли отак тихо й вечiрньо i лiс у задумi. Чуєш, як душа вiдтає. I яке тiльки людське серце! Ти його порань, до гарячої кровi порань, а воно знову вiдживе i знову стає добре та нiжне. Думалось Єльцi, що вже нiколи й не вiдiйде, а ось знову життя вiйнуло на тебе спiвчутливiстю, i ти бачиш, що нi, що ти ще жива, нескалiчена, є ще душа, якщо радує тебе цей лiс, i стежка чиясь, i свiчада плес мiж очеретами... В суботу, коли в лiсi стає людно та гамiрно, найкраще переобратися по буреломах черед воду i виблукатись на вiдкритi дикi мiсця, де повiтря голубе, де тiльки й починаються справжнi плавнi. Подалi вiд галасу, вiй шубовсняви на рiчцi, де зiрвиголови ходять голяком, шукають трамплiнiв, з тарзанячими вигуками стрибають з похилених над водою дерев униз головою, у темнi вировища. Лемент звiдти ледве долинає: а тут тихо, просторо, блакитнi обрiї видно, далеко озера сяють на сонцi плесами. Очерети стiною блищать, ще одне болiтце зацвiтає ряскою, чути теплий дух нагрiтої за день води... В'юниться стежка помiж очеретами, iде Єлька, куди сама стежка веде, - у плавневе безлюддя, у плавневу безгомiнь. Вся природа тут повна злагоди i якогось тайномовства. Чапля струнконога причаїлась пiд очеретом, не одразу й помiтиш її... Деркач десь у травi дирчить, що пiшки звiдси, кажуть, ходить у Африку зимувати... Бiлiє лiлея серед ряски, ваблячи око своєю дивовижною чистотою... Нi, свiт такий гармонiйний, не все в ньому тiльки розлад i хаос! Як оте небо, що сяє блакиттю, так i свiт повен краси, лише зумiй вiдчути її, розгледiти, навiть якщо тобi гiрко й боляче. Вже поверталась назад, коли ген-ген на стежцi завилася постать юнацька. Мабуть, один iз тих тарзанiв, що з дерев у воду шугають, а потiм вибираються сюди, на протилежний берег, обсихати на сонцi. Iшов назустрiч загорiлий, мускулястий, тiло ще блищало, мокре вiд води. Перше бажання було заховатися десь, бо ще в'язнути почне, але все-таки чомусь далi йшла. I це не снилося їй i не видiнням було, було реальнiстю: наближався Микола Баглай. Впiзнала його i серце завмерло, а вiн iшов понурий, задуманий, пiд ноги дививсь. А коли глянув на неї, то аж дико якось глянув, нiби не повiрив своїм очам, i їй, зляканiй, затерплiй, стрельнула думка: був! 3 Вовчугiв повернувся! I все, що там було проти неї, з собою зараз несе!.. Всi слова радостi, щастя й привiту застряли Баглаєвi в горлi, коли Єлька зовсiм реально постала перед ним. Вiн аж зблiд, а вона зашарiлась. Наблизившись, навпроти нього Єлька зупинилась, хоч була якась нiби вiддалена, очужiла, майже незнайома. Не поздоровкалась. Кутики вуст ворухнулися криво, ледь усмiхнулись, нiби не йому. Осмiлiвши, зiбравшись iз волею, окинула хлопця поглядом, грубуватим, якимось прицiнливим, нiби випадкового стрiчного, що буде зараз до неї в'язнути на цiй безлюднiй стежцi. Так i стояли мовби однi у свiтi, однi серед озер, шовкових трав, серед безгомiння плавнiв. I це вона, Єлька, так примружено-вивчально, оцiнливо, аж холодно, дивилась на нього? Тiльки змигок чисто жiночої цiкавостi майнув у очах, коли мимоволi ковзнула поглядом по стрункiй постатi цього стрiчного юнака з крапельками води на осмажених плечах. Але й цiкавiсть була не Єльчина. Щось нiби навiть iронiчне з'явилося в цьому поглядi розглядання: жертва спорту? Торс єгипетський, плечi розвинутi, на веслах такi цiле лiто пропадають... Дiвчатам мало радостi вiд таких, що, крiм спорту, нiчого в життi не бачать... Знаємо, мовляв, багато вас тут вештається таких по Скарбному з ластами, з транзисторами... "Ну, будеш в'язнути, чiплятися? - мовби запитував погляд. I це Єлька? Де ж та, що полонила його цвiтом своєї душi, рiдна, щира, жаглива? Крикнути б їй щось оглушливе, стряснути з неї отой невидимий панцир вiддаленостi, iронiчної зверхностi, збайдужiння... Де ж ти, Єлько тiєї ночi пiсенної, того поцiлунку, яким опалила його на людях коло собору? Цi днi i в степах бринiв Баглаєвi твiй голос, наймилiший, з клекотом стримуваного хвилювання, а зараз... - Єлько! - наблизившись до неї, Баглай запитав рiзко, вимогливо: - Що з тобою? Де ти була? Чому ти тут? Їй це здалося образливим. - Звiт хочеш почути? Ти ж, певне, чув уже там, у Вовчугах... Можу додати! I заговорила. Слова вибухали якiсь майже вульгарнi, руйнуючi, iшли нiби зовсiм не з її, не з Єльчиних уст. Про якийсь комбiкорм у соборi, про потоптанку, що раннього кохання спробувала, ще пiддiвком будучи... Та й що дивного? Адже байстрючка! Хiба з таких путящi бувають? Тiльки й ростуть з таких повiйницi! Поїдеш, казали, курити навчишся, по ресторанах тебе поволочать... Була й по ресторанах, а вiн що думав? I зараз з ресторану йде. Нi сорому не боїться, нi ганьби. Душа задубiла, стала як шкура на колгоспнiй клячi - вже нiякого болю не вiдчуває!.. - Перестань! - Баглай мiцно стиснув її за руку. - Нi слова бiльше. Було ясно, що вона навмисне набалакує на себе, знаходячи якесь люте вдоволення в цьому самопаплюженнi, навмисне виставляє себе в ролi пропащої, розгуляної, яка все пiзнала, все перейшла. - Не хочу цього слухати, розумiєш? Ти не така! Я тебе знаю краще, нiж ти сама... Єлька присмирнiла, похнюпилась перед ним. Знiчев'я длубала ногою корiнь кiнського щавлю. Потiм, зiтхнувши, обвела поглядом плавнi: - Чому в природi все таке гарне: небо... вода... очерети... А в людському життi? Баглай з ласкою взяв її обидвi руки, дивився на плечi, що стiкали плавко, оголенi бiльше звичайного... На опущенi, з припаленими кiнчиками вiї дививсь, на болiсний посмик губiв... Нiчого понад це! Вiнець життя у тобi. I щастя жити - саме вiд того, що вiдкрив для себе оцю назавжди найближчу людину... - Я тебе всюди шукав. - Ти був... у наших Вовчугах? Так, вiн був у Вовчугах! I йому все про неї вiдомо, вiн чув вiд людей про Єльчине життя, - розважне, добре слово про неї чув... Невiдривне на неї дививсь. Святе й зараз. Святе й чисте, як сонце, створiння! I не чув я, що злiтало зараз iз твоїх уст. Все оте вдаване, навiяне, награне - то не ти. I навiть якщо уява щиро нагнiтала все це, не вiр i крикам власної уяви, ти краща за них! Єлька задивилась кудись на плеса далекi, що сонцем очi слiпили. За озерами знову озера - озера бiлих лiлей, качок важучих, неляканих, пружнокрилих... - Є щось сумне в цих просторах, - сказала пiсля мовчанки. - Не треба сумного! - вiдмахнувся Баглай, але теж замислився. - Простори завжди мають у собi щось сумне... Вiзьми небо, степи... Як i в усьому прекрасному, навiть у поглядi закоханих психологи знаходять щось нiби тужливе... Так де ж ти була? Що шукала? - Один сказав менi колись: шукачка свободи... Як лайку сказав... А воно ж i правда... шукачка, - i в голосi їй забринiла iронiя, гiркiсть. - Та таки ж знайшла! Бо любов - це ж, мабуть, i є найбiль