ша свобода... - Як це ми зустрiлися тут? Ожина кусюча, очерети, стежка безлюдна... i раптом ти. Просто мiстика якась! Єлька звела очi на нього: - Я вмерла б, якби ми бiльше в життi не зустрiлись. Правду кажу: умерла б. I погляд її став глибоким, як там, коли вперше побачив її на своїй Веселiй через Ягорiв паркан. Не було вже у вiчу того, що перед цим навiювала на себе, навмисно навiювала, мовби вiд чогось захищаючись... Було зараз зовсiм iнше: вловив затаєну, болiсну жагу чистоти й кохання. Жестом вродженої турботи й ласкавостi зiгнала йому комара з плеча, а рука так i затрималась на плечi. Вiдданiстю, любов'ю свiтився й зеленавий погляд, очi стали криницями бездонними, знову наскрiзне сяйнули слiзьми, як там, бiля собору. - Ти мiй коханий, коханий... Знав би ти, що зараз робиш зi мною. Бiля тебе я вдруге народжуюсь, бiля тебе знову людиною стаю... - Щастя ти моє! Щастя, доки й живу на свiтi! Слiпнучи вiд власної нiжностi, Микола пригорнув, обiйняв її. Чапля поблизу, розгонисте змахнувши крилами, злетiла над сонцем, над очеретами. Стояли, вмерши в обiймах. Будуть ще вам мiсячнi ночi Скарбного, будуть ще вам сивi тумани i роси по пояс! Порадують русалковим плескотом на глибинах, занiмiють волохатими тiнями по кущах. I птахи нiчнi будуть озиватися до вас своєю таємничою мовою, i в грозах благовiсних, серпневих ще побачите своє Скарбне, у сплесках неба голубих, невагомих, коли весь надземний простiр ними трепеще, i наелектризоване небо дихає свiжiстю й силою розрядiв, раз у раз освiтлюючи до самих безодень ущелини хмар. Наснажена життям, аж весела йтиме нiчна гроза, i шумiтимуть дерева, по-нiчному високi i якiсь розп'ятi, хрестатi... Ще й ранки вам будуть гожi, пiслягрозовi, коли вже вiдгримiло, й нема химерностей ночi, волохатих тiней, нема спалахiв, таємничостi, видiнь - тонконогi комахи бiгають по водi, вода корiнь миє, i дiвчина, приготувавшись до купання, стоятиме задумана мiж дубами на рiдколiссi берега, i сонце молоде цiлуватиме перса дiвочi... Так буде: сонце хвилясте бiжить по водах Скарбного, ледь торкнутих вранiшнiм рухом повiтря, i свiтлянi зайчики, вiдбившись вiд води, перебiгають по берегу, по голих кореневищах, хвилями тiней i свiтла бiжать по щасливих обличчях закоханих, по тугiй карбованостi гiллястих вiкових дубiв. XXIV Навiть тi, в чиїх душах живе поезiя урбанiзму, мрiють хоч раз провести вихiдний поза мiстом, з ночiвлею на Скарбному. Вiд танцмайданчикiв та радiол, вiд асфальтової задухи й заводських димiв тисячами втiкають сюди, до музики жаб, до плюскотiння води й комариного дзвону. Комарi тут найбiльшi в свiтi. Але й перед комаром горожанин не пасує, радiсним стає саме збирання в дорогу, коли заводчани гуртуються, мов у далекий похiд, i лунає над ними пiдбадьорливий голос ватажка: - Що ж? рушимо, братцi? Пiдемо на луги-базавлуги комарiв, як вед медiв р годувати! I з цiєю запорозькою примовкою, з рюкзаками на горбах один за одним до автобуса.. Ще й не звечорiє, як на круто обривистому, переплутаному корiняччям та буреломом березi Скарбного, де було колись стiйбище первiсної людини (школярi не раз знаходили тут у вимивинах берега мамонтовi бивнi та кам'яне знаряддя наших пращурiв), на кожному закрутi рiчки влаштовує собi стiйбище людина XX вiку. Веселими голосами вилунюють стiйбища, лаштуються триноги, з'являються казанки, будуть тут кашi-саламахи чумацькi, юшки подвiйнi та потрiйнi, будуть розмови до пiвночi... I от уже яскрiє вогнище на високому березi мiж дубами. Патлате полум'я обiймає казанок, бутить болотяний бугай десь в очеретах - темрява заливає плавнi. Звечора небо грозою полякало людей, крiзь темнi дерева лiсу кiлька разiв сяйнуло невагоме майво нiчне, потрепетало голубим i щезло, кудись на Днiпро хмару потягло. Знову тепла нiч владує повсюдно, хвилює загадковiстю, духом плавнiв, духом степового лiта. На чорториях, у глухих заводях, де соми та щуки звечора скидалися з плюскотом, тепер головатi водяники виглядають серед латаття, а з гущавини потойбiччя, з-помiж буреломiв зеленоокi мавки зацiкавлено прозирають на людей, що зiбралися довкруг вогнища, - мавкам та водяникам теж кортить дочути людських розмов. - А немає нiде краще, братцi, як на нашiй планетi! Земля - вона моя Зачiплянка! I не хочу я мiняти цi козацькi дуби чи пальми Iндiї на жужелицю iнших планет... - Не та вже планета, що плекала рiд людський, порушилась на нiй рiвновага життя. А хто порушив? Людина ж i порушила, дисгармонiю внесла. Практичнi знання випереджають духовний розвиток людства - звiдси всi нещастя. В той час як iнтелект робить божественнi вiдкриття, пристрастi залишаються на рiвнi нашого патлатого пращура. - Товаришу iнженер, я й не знала, що ви скептик. Може, ви ще й догматик? Давайте краще спiвати!..Туман яром, туман долиною... - заводить високий жiночий голос i, нiким не пiдтриманий, гасне. - ...Свiт iррацiональних емоцiй - отам гнiздиться звiр. Звiдти всi злочинства, культи, вiйни, звiдтiля, мабуть, прийде i те, що працю нашу перетворить на атомний шлак... Отуди б докопатись, до тих потаємних глибин!.. Та не поширюється влада здорового глузду на тi темнi печери iнстинктiв, там варвар i досi дрiмучо живе... Вiд його поштовхiв часом планета здригається... - Чого там? Обехеес працює. Закоханi, як були, так i є... Планета живе, зеленiє, з орбiти не збилася... - А тривоги скiльки? Всi живуть пiд постiйним страхом. - Не будем перебiльшувати.. Людям не раз уже здавалося, що свiт завтра пiде на звалище, все полетить шкереберть. Рiзнi бузувiрськi секти прорiкали день i годину настання страшного суду. А життя тим часом є, розвивається, новi рослини вивели люди, епiдемiй поменшало... - Але ж поменшало й китiв у морях, волошок не стало у полi. Куди не кинь - самi полiгони та полiгони... Фантасти вважають, що рiд людський кiнчить самозгубою, зостануться пiсля вибухiв тiльки таргани та скорпiони... - Осточортiло каркання. Тiльки хворому на печiнку може здатися, що завтра - то вже Помпея, суцiльний чорторий... - Але ж авантюристи можуть з'явитись? Он у Писанiї сказано... Глухуватий чийсь голос зненацька перебито жiночим високим заспiвом: За-а туманом нi-i-чого не видно, за тума-а-ном... - Ой голосиста. Це наша. Якось у цех дзвоню вiд директора, а ця голосиста Марiя якраз трубку взяла. Що там, питаю. I чую у вiдповiдь: за туманом нiчого не видно! Дим та кiптява такi, що не проглянеш. Фiльтри вашi - поки що на паперi, а в натурi - курява суцiльна... - Зате тут яке повiтря, як дихається... I помiчено, що на Скарбному багато закоханих. - Доки на свiтi будуть закоханi, журитися нiчого. Слухають водяники над темними чорториiями, головато занишкнувши мiж лататтями; слухають мавки, закоханi в мову людей; чують голос дiвчини бiля того поганського вогнища, ласкавий;, довiрливий: - Микольцю, отут би жити... Який цей лiс увесь чистий... I вся нiч без зла. I хлопець прихиляється головою до її голови, ще мокрої, недавно скупаної, волосся так свiжо пахне лататтям... - А ви чули? Єлька ж наша здорово спiває! Баглаї спiвучих люблять. Ану, майбутня невiсточка, починай!... Тiльки видно дуба зеленого, Тiльки видно хлопця молодого... З молодої, з красивої душi ллється спiв. Повноголосе, розлоге, аж луна покотилася берегами, i плавнi занишкли, i нiч заслухалась. На голос пiснi до них добувається з берега ще один. Виник нiби з води. Причалив човна, вичалапкує на берег - зi списом у руцi, в капелюсi крислатому. Раменястий, дужий, наче велет не наших часiв. Сивий вус при свiтлi вогнища срiблясте блищить усмiхом привiту чи насмiшки. Запорожець живий! 3 куреня! Iз снiв, iз видiнь Великого Лугу просто до них, до яскравого їхнього вогнища. Курiнний бунчужний, що триста лiт пролежав пiд сивим курганом самарських степiв. Але чому ж замiсть списа буденне весло у руцi? Чому в капелюсi химерному - капелюсi металурга вiд печей? Багаття запасло йому вогнем, i, наближаючись, вiн широко вдихав його дух. - Я не водяник, не полохайтесь... Зачув нашу, зачiплянську, та й завернув. А вона ж веде так тобi чисто, як майстер свою плавку веде... Його впiзнали: батько всiх металургiв, Лобода-ветеран. - Iзоте Iвановичу, з самого вечора вас ждемо! Вже й у вашому iнтернатi шукали вас... - У богадiльнi, хочеш сказати? З поверненням тебе, Iване... Двоє людей зiйшлися бiля вогнища, чоломкаються, як батько й син. - От тепер розумiю, кого нам бракувало: Iзота Iвановича. Металург повiсив капелюха на гiлляку, капелюх упав, але господар не кинувся його пiднiмати, лише глянув скоса: - Вбився. Одразу молодшi руки пiдняли, прилаштували на дубi. Разом тепер усi довкола вогнища сидять, шанобливо пригощають старого металурга. - Кажу ж, на пiсню поплив... Де зачую - спiвають, туди й пливу. Ген там теж нашi затягують, десь за Бабиним Колiном отаборились на Журавлиному. - Подiлiться ж досвiдом життя в раю, дорогий наш майстре... - А що, паную. Настане ранок, не думаю про снiданок... Скарбне вiд браконьєрiв стережу. Бачили табличку при входi до лiсу: "Хто посадить дерево - того i внуки згадають. Хто зламає - того й дiти проклянуть..." Моя то програма. - А не скучно вам тут, Iзоте Iвановичу? - Чого скучати? Ятерi маю, догляд є, i кiно безплатне... Запорожцi ж доживали вiку по монастирях. В молодостi вiн на конi, а настане час, прощається з товариством, три днi п'є-гуляє в Києвi на Подолi, а потiм аж до Межигiр'я навприсядки штаньми вулицю мете. Одгуляв - i прощай, життя земне, прощай, суєта суєт, вiдтепер вiн тiльки на небо дивиться... Ну, а я на свої дими заводськi... - Спасибi, що ви Єльку нашу в трудну хвилину пiдтримали, до дiла прилаштували. Попрацює, а там ми її до себе в цех заберем, поповнить робiтничий клас. Вчитиметься, набуде фах, згодом ще й на електронну машину сяде!.. Старий металург добув люльку, натоптав тютюном, запалив. - Має людина в собi такий живчик - бажання робити добро... Помiчали? Коли зробиш кому бодай маленьке добро, i тобi самому стає на душi легко, чисто. Казали колись, - гомонiв далi старий, - що у людини на плечi, i на лiвiм, i на правiм, сидить невидимий ... товариш Дух, так його назвемо. Один сидить, пiдказує: роби добро, а другий у друге вухо нашiптує, пiдбиває на зло... Думаєте, зараз їх нема? - Здається, вiн усмiхнувся. - Носимо й зараз. У кожного з нас сидить на плечi;, i на лiвому, i на правому ... До якого тiльки дужче дослухаешся... У химерностях ночi, в плетивi тiней здається присутнiм, що на плечах старого i справдi сидять отi невидимi, причаїлись мовби птахи якiсь невiдлучнi, занишкли нахохлено, волохате. - Бiда тiльки, коли задрiмає товариш Дух... Не можна йому цього, бо на посту не сплять. Нишком живе, не бачимо його, а вiн кожного iз нас бачить: ану, який ти? Чи душа не всохла? Чи совiсть не розгубив? Iнодi, бува, й серед ночi раптом запитає: а з якого ти роду зайшов, чоловiче? Чи племенi свого не вiдцурався, чи звичаю батькiв своїх не забув? Нi-нi, люди добрi, тут не до жартiв, на цьому Скарбному всього передумаєш... Ось, кажемо, бiльше сала та м'яса на душу. Це, звiсно, добре. Без цього не проживеш. Ну, а як стане по пуду сала на душу, як жиром її заллєш, то вже й щастя по вiнця? Нiякого болю вона тодi не почуватиме? Крiм сала, нiчого їй бiльше й не треба? Допалив люльку, до старшого Баглая звернувся: - А як же там, у свiтах? Якi плавки дають? БХIЛАЙСЬКЕ ВОГНИЩЕ Скрiзь побував, всього надивився, а скажу вам: нема країни кращої, нiж правда. Почалося звичайно. Викликали, питають: - Товаришу Баглай, полетиш? - Куди? - В країну чудес... Ще б пак не полетiти! У Москвi, доки збиралися, Мавзолей вiдвiдали, кремлiвськi оглянули собори. Теж краса! Iз зимових речей начальство порадило нiчого не брати i ми, хоч надворi хурделиця мете, з'явились до лiтака в самих костюмчиках, у черевиках не для завiрюх, адже летимо в країну вiчної весни, вiчного лiта! Мороз аж пищить, вiтер пробирає наскрiзь, та все ж ми в доброму настрої збiгли по трапу, мотори заревли, i - прощай, земля, прощай, хурделиця зимова. На трасi в нас була ще одна посадка, щоб зиму краще запам'ятали. Приземлились - нiч, завiрюха. В лiтаку залишатись не дозволяється, бiжiть у готель, бачите, ген-ген блискотять вогники... Побiгли, тiльки трохи вгрiлися, давай назад, далi летимо. Знову марафоном через усе аеродромне поле до свого лайнера. А в лiтак не пускають, дверцята замкнутi, льотчикiв нема... Одне слово, знайома картина. З нами, українськими металургами, летiла ще велика група нафтовикiв iз Башкирiї, з сiм'ями, з малечею, дiти одягнутi легенько - у тропiки ж летять... Збилися ми купою пiд крилом у своїх пiджачках, обступили малих, щоб хоч їх трохи прихистити вiд вiтру, пританцьовуєм та, звичайно ж, вихваляєм наш рiдний сервiс. Iншого разу, мабуть, запалення легенiв схопив би, а тут вiдбулись самими дрижаками, нiхто навiть i нежить не нажив, - от що означає бути в польотi, тримати нерви в кулацi. Далi летимо через Гiмалаї. Сяйво снiгiв, слiпучiсть небес, чистота вiчностi. Прощавайте всi: i ти, жiночко, i ви, дiти, i ви, хлопцi з мартена, дорогi мої "мартини". До побачення й вам, бюрократи, не скоро з вами тепер зустрiнемось... Летимо туди, де вас не буде, де справдi, як на iншiй планетi, тiльки руда в надрах, а все iнше починай спочатку. Що ми знали про Iндiю? Країною споглядання вважають її, а для нас вона має стати країною роботи й роботи, постiйної напруги, перших найважчих плавок... Ночiвля в Делi, з балкона цiлу нiч парко троянди пахнуть, вранцi вулицею оркестри, барабанщики в леопардових шкурах (був там у них саме парад з нагоди якогось свята), важка пiхота на бойових слонах... I пiсля цього знову дорога, й нарештi тропiки. Солодкуватий запах квiтiв тропiчних, нам не знайомих, повiтря гаряче, цикади трiскочуть, мов кулемети, голодрана чорноока малашня накидається звiдусiль: - Бакшиш! Бакшиш! Мiсцевiсть майже пустельна, серед рiвнини пальми, мов у кiно, i на тлi пальм - вiн, велетень металургiйний... Вдома у нас ще зима, а тут душно, як у печi. Сiдаєш в автобус, за металеве не торкнись - опечешся! Стали ми жити на цiй бурiй, аж червонястiй землi, в самому серцi найзасушливiшого їхнього штату. Розповiсти б, як по своїй необiзнаностi, корнфлекс пробували їсти виделками чи як широкими штаньми їх дивували? Дечим i вони нас дивували теж. Вразило найперше: завод вiдкритий усiм вiтрам, зовсiм розгороджений! Згодом його огородили, зробили прохiдну, як i в нас. Поряд з мартеном, пiд робочим майданчиком - базар! На ходу щось варять, шкварять, тут i горох продають, i банани, всi жуйку якусь жують iз листя... Мiж людьми й корови блукають - це в них повсюдно... I кастовiсть, звичайно. Коли вiн начальник - то вже iнструмент у руки не вiзьме, меньшi для цього є. Контрактор-пiдрядник у них особа поважна, сам укладає контракт на роботи, людей набирає сам, без вiддiлу кадрiв. Виконали роботу - по рупiї в зуби, а суму собi кладе. Дешева людська праця в них. Буває, механiзми стоять, а землю жiнки на головах корзинами носять. Ну i те, що моляться всi. Перш нiж на змiну заступити, вiн поклони б'є, на сонце молиться. Та все це повсякденнiсть буття. Головне, що в роботу ввiйшли ми впевнено i з тамтешнiми людьми швидко здружилися. Був у мене пiдручний по iменi Рангар, сiмейний уже, старшiй доньцi вiсiм рокiв, все вiн її вихваляє. Якось кажу йому жартома: - Рангаре, в тебе дочка, в мене син такого ж вiку... Може, будем сватами? - Давай, мiстер Iван! Вона в мене бєлiй-бєлiй, як у вас! I запрошує в гостi. Живе, звичайно, скромно, без роскошiв, у них у багатьох там житла такi: чотири палицi i рогожа зверху... Та все ж кавою почастував i доньку виставив на оглядини. Красуня, нiчого не скажеш, але де ж там бєлiй-бєлiй?! Як циганча! - Згода,кажу. -Славна буде невiсточка. Породичаємось. I пiсля того вiн справдi зi мною, як з родичем: цiлковита довiра, щирiсть, вiдвертiсть. А Таратутi це чомусь не сподобалось. - Що ти водишся з цими чорношерстими? - питає мене, коли я повернувся вiд Рангара. Рiзонуло мене це слово, де вiн його i взяв. Але я промовчав. Тiльки перед сном, коли вже й пропелер свiй ми на нiч ввiмкнули (пiдвiшений на стелi такий вентилятор, що зарятовував нас вiд духоти), Таратута знов до мене: - Образився за них? Кинь ти, Iване. Яка може бути дружба з бакшишниками? - Вони до мене по-людському, i я до них - теж. -Хiба вони розумiють по-людському? Англiйцi їх привчили одне розумiти: кулак... А нас вони тiльки обциганюють на кожному кроцi. Англiйцi з ними справдi не панькались, до них мiсцевi в кiно не ходили: квас не для вас. А в нас iндiйцям кiно безкоштовне, i хоч нiчого й не розумiють, а йдуть, та ще цiлими сiм'ями, забирають з собою навiть немовлят,- жiнки їх у себе за спиною носять. - Глухий, - кажу, - ти, Семене, до людей. - Ну, ходи, родичайся з ними. - I родичатимусь. - А я, - каже, - не терплю самий дух, що вiд них iде. Це вiн про те, що iндiйцi мають звичай голову мастити кокосовою олiєю. А спека ж така, що часом олiя перегорає, розкладається... Кондишеном поки що не кожен там має змогу користуватись... - Пожив би ти, - кажу, - в їхнiх умовах, Таратуто, цiкаво, яким би духом от тебе понесло. А то запросили тебе, як людину, платять тобi, та ще й бiльше, нiж своїм... - Менi Союз платить, - вiдбуркнувся Таратута. - Брататися з ними я не наймався. Недобрий? А я й не збираюся для всiх бути добрим... Хто подбає про цього Таратуту, як не вiн сам? Людина - найдобрiша до себе, хiба ж ти цього не помiтив? Так i не порозумiлися ми з ним. Та все ж, коли надiйшов день народження Таратути, ми з хлопцями вирiшили вiдзначити. Для згадки вiд своїх заводчан подарунок iменинниковi поднесли: лампу настiльну з пiдставкою у формi Тадж-Махала. З бiлого нефрiту, гарненько зроблений, майстрiв на такi речi багато. Подарували, повеселились. А через кiлька днiв бачимо цю лампу з Тадж-Махалом... у сусiднього бакшишника! Очам своїм не повiрили: звiдки взяв? Виявляється, збув йому наш iменинник. Образило це нас. Гаразд, на "Волгу" людина збирає, хоче пiсля повернення в Союз взяти машину експортну, але як на мене... та чорт iз нею, з тiєю "Волгою", коли отак її добувати!.. - Слухай, Семене, - кажу йому, коли пiсля змiни вийшли з заводу, -чого ти через Гiмалаї летiв сюди? -Того, чого й ти: рупiй заробити. - Я - не того. - Ах, ти, звичайно, подавати руку братньої допомоги... А я тебе питаю: за яке спасибi ми будуємо їм оцей металокомбiнат? Цим комбiнати, тим Асуани... Та що, в нас дома дiвати нiкуди? Латками не свiтимо? Доки нам бути для всiх бiлими неграми? Ти спершу мене, вiтчизняного роботягу, забезпеч яким-небудь джипом, а тодi вже й iншим виказуй щедрiсть за мiй рахунок. - Тим-то, - кажу, - й дорога їм наша помiч, що не вiд жиру вона, не вiд зайвини. Гадаєш, вони цього не розумiють? Зайшлося знову про ту лампу нещасну. Таратута й не заперечує: було, здав на перепродаж бакшишниковi. - Ну й що? Менi зараз кожна рупiя дорога. Бачиш, тiльки "Чаар-мiнар" i курю. - "Чаар-мiнар", тобто "Чотири мiнарети", - це найдешевшi з їхнiх сигарет, - а ви до мене iз своїм Тадж-Махалом. Навiщо вiн менi? Тiльки й лишалося на валюту його перевести. - Дешево ж, - кажу, - пустив на торг нашу дружбу i честь металурга. На мiсцевкомi незабаром довелось розглядати Таратуту. Бо некрасива ця iсторiя з лампою, як з'ясувалось, була тiльки ниточкою вiд клубочка. Зв'язався наш Таратута з бакшишниками, стало вiдомо, потай веде з ними рiзнi гендлi. Сьогоднi вiн обдурить бакшишника, завтра той його, вони його навiть частiше, комерсанти з них будь здоров. А на такому дiлi, звiсно, дружби не збудуєш. Постановили: за двадцять чотири години щоб духу твого тут не було. Щоб не поганив барахольник колонiю радянських спецiалiстiв! Без оркестрiв, звiсно, вiдправили його. А ми з братами-iндiйцями через кiлька днiв нову пiч ввели. Коли пускали, сутужно було, жарота замучувала. Скiльки працюєш, весь час мокрий як хлющ, задихаєшся, - працювати доводилось в кисневих iзолюючих апаратах. Першу плавку нарештi даємо, радiють усi. Ллється небачений у них тут метал, а мимо нього - просто через цех! - поважки ступають бродячi священнi корови... Нелякливо, солiдно, мов яка-небудь iнспекцiя, проходять мимо розпашiлих вагонеток-iзложниць, що аж розжеврiлись вiд налитого в них металу. Пройшли, освятили i пiшли собi з цеху. I їх не чiпай, iндiйцi просять їх не чiпати... Людей понасходилось сила-силенна - диво ж, перший мартен, iндiйчата з цiкавостi до самої печi лiзуть, доводиться вiдганяти: пiчка нова, газить, як би не почадiли... Стоїмо з Рангаром, дивимось на вогненну лаву, що ллється в ковшi двома потоками: в один кiвш i в другий. В Рангара очi повнi слiз. Схвильований, питає, як вгадати, де ллється шлак, а де чистий метал... Обидва ж потоки нiби однаковi. - Де шлак iде, Рангаре, там iскор немає. Тiльки чистий метал, коли ллється, дає отi мерехтючi сузiр'я... Шлак не iскрить, розумiєш? Це йому сподобалось: - Добре запам'ятаю, мiстер Iван: шлак не iскрить. Тiльки чистий метал iскрить. Iз лiсiв та з гiр приїхали племена з самодiяльнiстю. Чоловiки в якихось рогах, жiнки в рясних прикрасах... Пiзнiше i ми їздили до них, на честь зустрiчi вони танцi влаштовували просто бiля автобуса... Поступово налагоджувалось життя. Основного досягнуто: пiшов, ллється iндiйський метал! Встаєш уранцi, приходиш на роботу, обiйдеш печi, оглянеш ковшi, шихтове подвiр'я, наявнiсть шлакових чаш... Одне слово, зробиш усе, що й належиться тобi, як сов'єт-експерту. Бо я хоч i поїхав звичайним сталеваром, а функцiї лягали на мене начальника змiни. Все, що ви колись навчили нас тут, Iзоте Iвановичу, все згодилось. Важливо, звiсно, не лише розказати, а й самому показати - в металургiв дiло таке. Ясна рiч, у нас без кастовостi, нiякої роботи нашi хлопцi не цурались. За це вони всi - вiд i до - металургiв наших поважали. Українськi металурги заступають на змiну - можна бути спокiйним. Треба, сам i плавку пустиш, треба, то й отвiр сам закриєш, вiзьмеш списа, то сам i проб'єш, iнодi й за пiдручного станеш його роботу зробити, бо хiба то майстер, що не був свого часу пiдручним! Щадити себе не доводилось. Часом, тiльки повернешся, виморений, з роботи, помився, сiв з хлопцями в домiно поклацати чи за книжку взявся, а тут уже мчить джип заводський, записку тобi подають: "Мiстер Iван, просимо негайно в цех..." Хапаєш кепку свою сталеварську з окулярами i знову туди... Траплялося, що по вiсiмнадцять годин з цеху не виходили. Здоров'я не пiдводило, спеку їхню витерплювали, може, тому, що органiзм у нашого брата-металурга жаростiйкий, звичний до будь-яких температур. Адже i в нас у цеху влiтку на площадцi, буває, температурка така вискакує, хоч яєчню смаж... Звик i до сонця в зенiтi. Iдеш удень у брилi тропiчному, а вiд тебе тiнi зовсiм нема, таке там сонце. Ну i палить вiдповiдно, аж поки не настане перiод мансунiв тобто перiод злив таких, що з неба на тебе, як з ковша, ллє. Пiд час мансунiв особливо ясно бачиш їхнi контрасти. Той голий-голiсiнький, в одних трусиках на роботу чеше, в iншого - парасолька над головою, а ще заможнiший - той у нейлоновiм плащi... У Рангара тим часом невiсточка моєму Петрусевi росте. Глянув на неї, i одразу рiдне все попливе перед очима. Днiпро блакиттю сяйне, i наша Зачiплянка зачервонiє вишнями, згадається, як у пiдшефних соняшники цвiтуть... Є соняшники i в них, але там вони тiльки як квiти, як рослина декоративна... Промайне бiля соняшникiв Рангарова донька в своєму сарi, мимоволi подумається: а що? Що ми знаємо про прийдешнє, про те, як нашi дiти житимуть на землi? Може, й справдi не захочуть визнавати мiж собою бар'єрiв, i колись оцi зiркi iндiйськi оченята побачать наше небо українське i заводськi заграви вночi за Днiпром? Може, з'явиться i на нашiй Веселiй iндiйське дiвча з своєю любов'ю, з своїми танцями та пiснями, i ласкавi води Скарбного торкнуться тих загорiлих, Гангом у дитинствi омитих ноженят? У вiльний час ходимо в гостi до наших iндiйських друзiв; крiм Рангара, маємо й вiд iнших запрошення, бо вони, дарма що народ бiдний, без статкiв особливих, але гостинний: люблять, коли до них приходять. Окрiм того, були серед їхнiх сталеварiв i кiлька одружених на запорiзьких та марiупольських дiвчатах - познайомились, коли iндiйськi хлопцi вiдбували практику на наших металургiйних заводах. - Приходьте на український борщ, - запрошують. I як зберемось, то хоч душу вiдведемо - пiсень своїх наспiваємось. Бо дедалi дужче душа прагла домiвки. Бувало, таке накотиться, що мiсця собi не знаходиш. А потiм ота пригода, що сталась зi мною, наробила такого переполоху... А було так. Одного вихiдного виїхали ми всiєю колонiєю автобусами на масовку за мiсто. Є там у них велике озеро майже в самiсiньких джунглях. День минав нормально: були спiви, й веселощi, й ревнощi, бо де жiнки вплутаються, без цього ж не обiйдеться; не секрет, що й сухий закон штату було таки порушено. Але що я нiбито вхопив тодi зайвого, як дехто менi закидав, то це не вiдповiдає дiйсностi. Не шотландське вiскi причина. Просто накотилось щось, як це iнодi з людиною буває, i засумувалося, i товариство тебе вже не радує, взяв би й пiшов собi свiт за очi кудись... Озеро широчезне, бiльше за оцi плавнi Скарбного, контур протилежного берега вабить загадковiстю, вiн аж синюватий, iмлиться, бузковiє вдалечi... Просторiнь, як отам на пониззi в нас, навпроти села Вiйськового, де Днiпро так розлився, де в сорок третьому нашi його форсували... Вони форсували, а ти? "Пливи", - наче штовхає мене хтось. I я поплив. За розвагами нiхто й не помiтив мого дурацького запливу. А мене наче якийсь бiс штовхає все вперед та вперед, туди, де нiхто ще з наших не був, туди, де синiє... Що там, думаю? Який той протилежний берег зблизька? Звiдси вiн нагадав менi смужку днiпровського берега, де щолiта заводськi дитячi табори дзвенять, де й мiй Петрусь, може, зараз з дiтворою футбол ганяє. Так раптом гостро все уявилось менi - i загорiлi його ноженята в "сиротах", i руки в подряпинах, i синовi жарти чую, i вже нiби вдвох ми розглядаємо отой камiнь скелястий, на якiм викарбувано по мiдi, що тут загинув у бою з печенiгами славний витязь Святослав Iгорович. Коли затоплювали пороги, видобули ту мiдну плиту знизу й перенесли на iнше, на високе камiння, i вона тепер, ви ж знаєте, опинилась саме на територiї заводського пiонерського табору. Все те згадалось, i защемiло в душi, i наче туди, до того рiдного берега, я пливу. Мах за махом, неквапом, економлячи сили, та тiльки одного не врахував я: що й вiтерець може дмухнути. А вiн дмухнув, та й неабияк, щось схоже i в нас буває, коли надвечiр знiметься на Днiпрi низовик. Тепер хочеш не хочеш, а мусиш плисти вперед, бо як поверну, думаю, назад, то хвилею захльосне. Пливу. Правду кажучи, сподiвався я, що буде це ближче. Пiдлiтком не раз Днiпро перепливав, завжди почувався на водi впевнено, а тут острах почав проймати. Може, тому, що вечорiло. Вiд своїх вiддалився, бiльшу половину проплив, а протилежний берег мовби не ближчає. Скажу тiльки, що й смерк мене на водi застав. В тропiках темнiє одразу, це слiд було врахувати. Одне слово, опинився на гранi. Не знаю хто, чи могутнiй дух прадiда запорожця явився та мене серед цього озера присоромив, чи синок менi з берега руку подав, але все-таки добувся я берега! Одначе був передi мною берег зовсiм не схожий на наш, на днiпровський. Без камiння, без степу запашного... Темрява, хащi якiсь, а довкола пiд ногами: ш-шу! ш-шу! гадюки. Не знаю, чи справдi їх стiльки було, чи так менi з переляку здалося. Стою голий у тiй тропiчнiй темрявi i кроку ступити далi не зважуюсь, довкруги стрiляє отой гадючий шурхiт, всюди ввижаються менi переплетенi змiїнi клубки, i про тигрiв-людожерiв, звичайно, згадалось. Нахилився, розглядаюсь, де б вибрати дерево мiцнiше та вище, заберусь, думаю, на дерево, i хоч не зовсiм воно личить сов'єт-експертовi, а цю нiч доведеться переночувати по-мавпячому. Дерева високого не нагледiв, все якiсь покрученi стоять маняки, зате вдалинi, десь на березi озера, бачу, вогник проблискує! Всi люди на свiтi, мабуть, переживають одне й те ж саме, коли в отакому становищi раптом побачать вогник живий. Ще не знаєш, що вiн тобi вiщує - порятунок чи, може, загибель, хто розiклав той вогонь i чим вiн зустрiне тебе, але ти чомусь вiриш, довiряєшся йому, вже ти ладен бiгцем кинутись до нього крiзь нiч, крiзь гаддя занишкле в химерному плетивi заростей тропiчних. Хапаю якусь лозиняку i, ганяючи нею по травi, як косар косою, щоб гадюк розполохати, починаю пробиратись туди, на той людський свiтлячок. Рибалки то були. Вогнище, схоже на оце наше, i вони сидять довкола вогнища, вечерю собi варять. 3-помiж гурту вирiзнявся старий один, ватажний такий чоловiк, борода сива, апостольська. Не знаю, пришельцем з якої планети я їм видався - голий витрiщений без'язикий експерт, що не знає й слова по-хiндi. Але що цiкаво - не з ворожiстю вони дивились, а тiльки з подивом, з бажанням розгадати мене, збагнути й, можливо, чимось допомогти. Погляд доброзичливостi й пiдтримки - ось що найбiльше мене вразило в ту мить! Ось такими поглядами й повиннi - всюди, завжди! - дивитися люди на людей... Я, звiсно, залементував на всiх суржиках свiту, заволав, що менi, мовляв, треба на той бiк, бо мене там ждуть, розшукують, я заблукався, вiдбився вiд своїх, - смiшним я мав їм здаватись, мов дикий, вимахував руками в темряву озера й лементував безладно, годi було щось дотямити в моїй лепетнi, та все ж, як не дивно, вони мене... зрозумiли. Ватаг їхнiй, старший рибалка, похитав головою: неможливо, мовляв. Переплисти його неможливо, це озеро. Навiть удень. Отже, й не ламай собi голову, чоловiче, не гарячкуй, отямся - i показав жестами цiлком ясно: повечеряємо i будемо спати. Показав навiть, як ми будемо спати, поклавши голову на руку, i як небо оте, замiсть ковдри, вкриє нас своїми планетами та галактиками. Вечеря наша була як у святих: риба, сiль та вiдварений у водi рис - жодних домiшок цивiлiзацiї. Буйна незнайома рослиннiсть оточувала нас i наше багаття. У вiдблисках його я бачив листя величезне, лопухи якiсь тропiчнi. Коли рис вiдварився, молодий рибалка пiшов i нарвав тих лопухiв, акуратно розiклав листя за числом присутнiх: першому поклав менi, потiм старому рибалцi, потiм усiм iншим. Моє мiсце було скраю вiд заростей, найближче до тигрiв-людожерiв, до всiх тих хижакiв, що менi ввижалися, i спина моя, мабуть, сама їх почувала, бо мимо моєї волi нервовий дрож по нiй пробiгав раз у раз. I хоч я намагався нiчим не виказати свого внутрiшнього стану, однак старий їхнiй помiтив моє самопочуття, скорiше не помiтив, а вiдчув. Такi делiкатнi, душевно тонкi були тi нiчнi люди! Ледь вловимо кивнув старий у бiк молодих, i вони його зрозумiли, одразу мовчки перейшли й сiли зi своїми листками-серветками з другого боку вiд мене; таким чином, я був тепер захищений ними вiд усiх тигрiв, що досi блукали в моїй уявi. Вийшло так, що я опинився тепер у центрi, на почесному мiсцi поруч з їхнiм ватагом. Така-то була наша тайна вечеря. I спати вони мене поклали в куренi не скраю, а помiж себе всерединi, поклали так лагiдно, дбайливо, ще чимось i прикрили вiд комашнi. Не до сну менi було. Хто цi люди? I хто я для них? I чому ми, випадково й так неприродно зустрiвшись, уже як брати? Щось безмiрно далеке, первiсно-таємниче було для мене в цих людях, що з правiку живуть на своїй пропеченiй спеками, аж червонястiй землi; все в них iнакше, i водночас почувалось: вони чимось зовсiм близькi менi... I хоч померлих своїх вони спалюють на кострищах, а вiд хвороб лiкуються тим, що носять в мiшечках дрiбки землi, прикладенi до живота, а чорнi чуби свої надстригають для того, щоб матерi їхнi поклали тi чубчики у храмах якимось їхнiм духам, - через усе це переступивши, я прагнув їх зрозумiти. Чому вони такi? Чому такi звичаї в них? I що то була за прамова, i звiдки отi осколки спiльностi мiж санскритом i нашими мовами, в яких у всiх спiльними є слово "мати" i "хлiб"? Розселення пастуших племен? Порвалась єднiсть якась? А чому порвалася? Непереконливо це для мене. Часом переконливiшим, скажiмо, здається, чиєсь фантастичне припущення, що всi ми пришельцi з далеких незнаних планет, були в пiтьмах минувшини викинутi сюди iз своєю єдиною прамовою, з людською праєднiстю, яку втратили потiм i яку вiками не спромоглись вiдновити... Рiзнi такi думки туманили голову. Багато чого навiяла менi ця країна чудес. I хоч нiчого особливого нiби й не було в тому, як вони до мене поставились, та все ж зустрiч з тими людьми залишила в душi глибокий слiд. Нiчого не знають про тебе, вперше бачать, а ти прийнятий ними як друг. Чи, може, такими якраз i повиннi бути стосунки мiж усiма людьми на землi? Ще терзали мене в ту безсонну тривожну нiч думки про наших, про учасникiв гуляння, бо стiльки ж завдав я їм клопоту, прикрощiв i тривог. НП!* Пропала людина! Зник один з металургiв! Втопився, чи заблукався, чи де вiн щез? Але нема! Та про таку подiю негайно мусять сповiщати посольство! За цей випадок не одного там спитають, комусь припечуть так, що аж в Союзi оглянеться! Каятьба мене мучила, терзала совiсть перед товаришами. Хвилинний настрiй налiг, щось тобi намарилось, вдарило в прихмелену твою голову, i ти, нi про кого не подумавши, пустився, як хлопчак, навмання на оте мiражне, синювате... Серйозний чоловiк, а пiддався бiсовi безконтрольностi, в безвiсть якусь потягло, на волю стихiї... Той бiс, мiж iншим, i тут, у куренi, не до кiнця защух, час вiд часу торкав тебе пустотливо: все ж таки здорово, мовляв, вийшло! Пустились отак до незвiданих таємниць, у мрiйну немiряну голубiнь! Погнав, погнав i переплив! Запорожцi колись байдаками по морю до турка добувалися в гостi, ну, а ти навимашки по iндiйських озерах без вiзи поганяв. Вiдповiдати? Аякже, потилицю готуй, боки пiдставляй. Таке безкарно не проходить... Дихнув роздоллям, помiрявся силою з стихiєю, загадковiстю, а тепер помiряєшся з силою iнструкцiй, з усiм тим, що за таке сов'єт-експерту належить... Нiч була довга, думалось, що й сонце не зiйде, а воно зiйшло! Таке ж, як i в нас: ясне. Просто iз-за куща викотилось, купою червоного вогню-жару росте, росте, верхнiй край уже блиску набуває... Ранiше не помiчав, а тут чомусь помiтив, вiдчув, яка це подiя - схiд сонця, з'ява свiтла пiсля ночi, пiсля океану тьми. Вперше зрозумiв, чому вони моляться йому, чому кланяються на схiд сонця... Самому захотiлося вклонитись свiтиловi, привiтати день... Залишили ми свiй курiнь i дотлiле вогнище, ведуть мене мої друзi кудись в обхiд озера. Старий ватаг цибає поперед мене, ноги худющi, ребра випирають, шкiра пропечена, аж лущиться, а вiн легко iде собi, ще й сiтку на ходу плете i щось мугиче на своєму хiндi. Бачив я людину за всяких обставин, люблю дивитись на нашого брата металурга, на якого-небудь вальцювальника, що стоїть на своєму робочому мiсцi, на узвишшi в цупкiй своїй робi, чорним потом блищить, а бiля нiг у нього мчать розпеченi червонi гадюки, а вiн їх, мовби злегка, мовби забавляючись, своїми щипцями - раз! - i перекинув, мов який-не-будь факiр, приборкувач змiй. Знає металург, як там стояти. Якi там треба мати нерви, який зiр, яким слухом людина має володiти, щоб здобутись на оту досконалiсть кожного жесту, на оту видиму легкiсть у роботi. Десять, п'ятнадцять хвилин всього там стоїш, бiльше не вистоїш, але як вiн стоїть! Яка виробляється гiднiсть у кожному його трудовому жестi! То людина, на яку можна задивитись. Але й ватаг оцей голоногий, сухоребрий, мов Гандi, що так невтомно поруч тебе ступає i на ходу сiтку плете, до лiктя вмiло намотує i ще й наспiвує, - це теж людина, на яку задивитися можна! По заболоченiй мiсцевостi йдемо, i знов помiж гадюками, по намулинах, помiж купами мурашникiв величезних, - в життi я не бачив таких!.. Протоки, ручайки якiсь перебродимо, аж поки нарештi зустрiчаємо їх - наших! В кого радiсть, в кого лють на обличчях. - Ось вiн, герой! Всю масовку нам зiпсував! - кричить на мене одна, що її чоловiк весь час з нею панькався, бiля кожного Будди фотоапаратом своїм увiчнював. - Цiлу нiч через нього не спали, з факелами розшукували!.. - Та ти хоч знаєш, де ти був? - присiкся до мене один iз наших начальникiв. - Ти ж забрався... аж до племен! Там уже племена! Я щиро почував свою вину, вибачався як мiг, бо справдi вийшло так, що вчинив я перед товаришами, мов останнiй егоїст... Заради мене було залишено один з автобусiв, людей стiльки не вiдпочило, на роботу поспiзнювались, бо що там i робота, коли такий випадок, коли ти пропав. Роздратованiсть свою довго не могли погамувати. Збори скликали того ж дня; вiдправити в Союз, i кришка, наполягав той, що все кричав про племена. Як Таратуту, як того нашого вiтчизняного бакшишника. - Але то ж бакшишник! То ж хапуга! - стали заперечувати iншi. - А Iван змiцнював дружбу з племенами, - переводив хтось на жарт. Мусив перед усiма вибачитись. Бо хоч як хотiлося додому, але ж iз плямою повертатись... нi! Вирiшальним виявилось те, що товаришi вступились за мене. Завдяки їм зостався я в колективi. I того ж дня бiля мартена стояв. Думаючи про нiчну свою пригоду, зрозумiв я одне: не можна будувати життя на пiдозрах та недовiрi, не можна жити на догмах ненавистi. Живе в людях щось вище за це - потреба єдностi, пiдтримки, братерства. Щоправда, начальник той, казенна душа, догматик нещасний, не вдовольнившись тим, що я слово дав зборам, ще i в конторку до себе викликав, при щiльно зачинених дверях сказав: - Пиши! - Що писати? - З якою метою попав до племен... З ким спiлкувався... I ще пиши - що даєш негласне зобов'язання... Що все виконуватимеш - вiд i до! - Себто стати стукачем? Не став я писати. Та мiг би вiн цього й не вимагати вiд мене, мiг би й на совiсть повiрити в правдивiсть моєї розповiдi, до того ж iще й земляк - наш, запорiзький... Мусив би збагнути, що довiку я тiєї ночi не забуду - нi перед собою, нi перед товаришами, нi перед тими нiчними людьми, що прихистили мене бiля озера й вiдкрили менi щось таке, що зостанеться зi мною на все життя. ХХV Посеред протоки, посеред зоряного плеса човен темнiє, а в ньому - зсутулена постать: дiд Нечуйвiтер, старий металург, пильнує свої ятери. По документах, як i ранiше, Лобода Iзот, а тут став Нечуйвiтер. I в Будинку металургiв, i приїжджi горожани знають його пiд цим iменем: дiд Нечуйвiтер, гроза браконьєрiв, громадський доглядач Скарбного. Тi, що приїздять сюди рибу глушити або ловити її пiд час нересту, остерiгаються Нечуйвiтра. Старий не має страху нi перед ким, сам наскакує на цiлi ватаги лобуряк, i вони змушенi пiд його натиском вiдступати. Всi цi урочища, плавнi, угiддя - мовби повновладнi його володiння, мовби кимось йому вiдписанi, вiд когось заповiданi в спадщину. Кожен закуток у цих урочищах Нечуйвiтровi знайомий, хоча той, кому вперше випаде опинитися тут, довго блукатиме не знаючи, Скарбне це перед ним, чи Самарчук, чи Вовча, чи якiсь iншi протоки; чаруватимуть i вiдлякуватимуть новоприбульця тихi заводi з мальовничими берегами, лимани, таємничi в бiлих лiлеях болiтця, озера, захищенi такою гущавiнню очеретiв, що й човном не проб'єшся. Комар дзвенить у повiтрi. Крижнi, зiрвавшись, iдуть над тобою, мов бомбовози. За озерами знову пiде лiс, а мiж лiсом знову петляє невiдома якась рiчка, темна вiд глибини та вiд того, що вода її настояна на корiннi та на всякому водяному зiллi, - воно кисне в нiй протягом лiта; подекуди дерева лежать, зламанi бурею й поваленi