з листям аж на середину рiчки. Iнодi наче й мiлководдя, а сягни найдовшим веслом - дна не дiстанеш. Нечуйвiтер має звичку вставати до схiд сонця, коли на цих водах ще стеляться сивi тумани i всюди по низинах роса, як вода, - тодi саме час всяке цiлюще зiлля збирати. В Будинку металургiв Нечуйвiтер не одному недужому допомiг, знає, де найти якi трави та корiнцi... Тайни природи, вони всюди, мовляв, тiльки розпiзнати їх зумiй. Але неодмiнно збирати їх треба до схiд сонця, коли зiлля ще в росi, воно тодi чисте, стерильне, як кажуть медики... Якщо ж корiнцi, то їх теж викопуй так, щоб сонця не бачили. Викопав i одразу в мiшок, i на темне горище, i нi в якому разi не мити. Бо як перемиєш, всю силу з кореня змиєш; природа має свої закони, адже й курча не вилупиться, коли яйце перед тим буде помите... Глянеш - незавидна травичка, а в нiй сила, i ймення хтось дав їй - цар-дуб або цар-трава. Був такий знаючий чоловiк, що вiд нього Нечуйвiтер начувся цих тайн: чоловiка нема, а наука зосталась. Вночi тихо-тихо в його, Нечуйвiтрових, володiннях. Десь аж за третiм лiсом зрiдка проб'ється стукiт чиєїсь моторки, простукоче й затихне; i лише коли понаїжджають горожани в суботу, тодi вся плавня спiває; життя без пiснi - хiба то було б життя? Пливеш собi човном i чуєш, як i пiсня пливе, то вигониться вгору, то, розiллявшись, далеко стелиться серед лунких вод, поволi тане, гасне... Там, де незвичний заблукав би, Нечуйвiтер i вночi пройде - хоч i з зав'язаними очима. Нема для нього тут невiдомостi, кожен закрут рiчки, найменшу заводь вiн будь-коли впiзнає, кожне повалене дерево в рiчцi йому як знак, як товариш. Бродячий гурт яких-небудь безсовiсних шибайголов i той, перш нiж розкидати по лiсу консервнi бляшанки або порожнiми пляшками цiляти в стовбур дерева, деколи таки спохопиться, озираючись, чи не видно десь поблизу дiда Нечуйвiтра, громадського доглядача усiх цих угiдь Скарбного. Прийде, нагримає, насоромить. I не тому, що доглядач, а душа болить дивитись, як варвар сучасний нищить, запаскуджує свiт цiєї краси... Там, де пiд час окупацiї було вирубано частину дубiв, тепер насадили молодий дубняк, а бiля дубочкiв акацiю в ролi пiдгонича, щоб примушувала їх швидше рости. З пiдгоничем дубцi добре пiднялися, дiд Нечуйвiтер власноручно написав i поставив бiля тих насаджень охоронну табличку: "Xто посадить, того i внуки згадають..." Одначе не лише браконьєри знають сюди дорогу. Приїжджають i такi, як Баглаєве оце товариство, славнi, дорогi йому люди. Поспiвали, нагомонiлися та й вони притихли, i вогнище їхнє пригасло, i роси опiвночi вже, мабуть, упали на їхнi рюкзаки. Повкладалися, либонь, поснули, тiльки двоє отих закоханих ще на березi бовванiють. Сидять, посхилялись головами, притулившись одне до одного над тихими водами Скарбного. Закоханим - їм нiч без сну, зорi їхнi не сплять. Сидить у човнi посеред води старий Нечуйвiтер, зорi ловить у свої ятери, коли iнше нiщо не ловиться, чи, може, просто куняє. Нi, не куняє вiн, думки, наче сни, снуються старому. Молодим себе бачить, парубком буйночубим на бронепоїздi у степах. На одному з тих червоних пролетарських бронепоїздiв, що завод сам собi викував. Яке сонце тодi йому, зачiплянському юнаковi, свiтило, який свiт стелився навкруги! Ганявся за тими, що серед них i Катратий Ягор гасав на тачанцi, - аж потiм, пiзнiше, домна їх обох помирила... Зводили разом i третю, й четверту, скiльки металу країнi дали... Коли чистка на всiх була по заводах, пiдбирались i до Ягора, Iзот за нього тодi вступився. Звiдти й почалося їхнє побратимство на все життя. Друзяка Ягор i тепер Нечуйвiтра не забув, днями провiдав; посидiли разом у скарбнянському куренi, погомонiли про давнє (ох i хлюсти ж були в Махна!.. А де дiлись? Як димом зiйшли!); Прапiрного ще згадали, що позаторiк помер вiд тiєї хвороби, що нiякої цар-трави вiд неї нема, а якби хто знайшов - золотий пам'ятник був би тому. Снується й снується всяке. Нiхто в наш галопний час, серед шарпанини життя з його карколомним темпом не передумає стiльки дум, як нiчнi сторожi. Коли земля засинає, i згасає вир денних клопотiв, i дипломованi фiлософи вже сплять - сторожi, цi невiдомi нiчнi мислителi, заступають на свої вахти, виходять в океани роздумiв, i зорi задають їм свої нiчнi питання. Допитуються молодi: в чому щастя? Яке воно, щастя, на смак i на колiр? Вимагають, нiби стипендiї щастя нам дайте! Якби ж його можна було вловити в оцi ятерi та й подати вам готовеньке... Згадався знову Iван Баглай та його товариство, тi заводськi, бiля чийого вогнища вiн щойно сидiв, - совiснi люди, такi стають лицарями працi й життя. А якi лицарi з вас, молодi вiтрогони? I чи будуть iз вас майстри? Всi, хто буває на Скарбному, дiляться для Нечуйвiтра на майстрiв i браконьєрiв. Тарасовим словом їх дiлить: "Той мурує, той руйнує..." До останнiх причисляє i сина свого. Чому вiн такий? I чому ж воно вийшло так, що трудяга невсипущий та викохав браконьєра? Послухати сина, то нiби все вiн зробить для кращого: собор треба знести, бо заважає будувати ринок для трудящих... Тумани злiквiдувати, Скарбне оце висушити - бо воно, мовляв, комарiв розводить... А хто згадує Сiч та козацтво, той i зовсiм пiдозрiлий!.. На все в нього, в нищителя, готове пояснення, а то й погроза... I скiльки їх таких, що, кинувши мартени, тiльки й навчились язиками молоти. Може, це час мав такий настати - час пустомолотiв? Як на дерево - шашiль, на метал - корозiя, на пшеницю- кукiль, може, так насупроти майстра мусить бути i свiй браконьєр? Але чи завжди так буде? Невже всюди, де йде будiвник, повинен невiдлучно, як тiнь, iти i руйнач? В головi самi треньки-бреньки, ще цвяха до пуття нiде не забив, а вiн уже спiшить знести старе, розкорчувати мiсце, розчистити пiд якусь iншу споруду, може, й без вiкон, без дверей... "Таке життя, тату, що треба в нього пробоєм iти, живохватом! Тiльки тодi чогось досягнеш..." I йде. Та все чомусь усе з корчування починає. Хiба це я такого вчив тебе, сину? Не я, хтось iнший навчив... А тiльки знай: понищиш, кинеш у небуття батькiвське, то й власне твоє життя безцiльно впаде, заглухне в тебе ж бiля нiг... Калiка той, хто не здатен предкiвщиною дорожити. Людинi дано пам'ять, що сягає у вiки, тому вона й людина... Докотилася чутка до Нечуйвiтра, нiбито син його скоро має пiти на пiдвищення. Буває, що такi далеко йдуть. "Не берiть його, - самi губи шепочуть, нiби застерiгають когось. - Не берiть, не берiть, хоча й з мого роду вiн!.. - Сам не помiчає старий, як уже звертається цим шепотом до берегiв i до темних глибин, де риба дрiмає. - Бо, як вiзьмете, вiн вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збудує, що й ради потiм не дасте..." I все ж хотiв би бачити його. Хотiв би, щоб дитятком ласкавим прибiг чи юнаком-завзятцем вернувсь, веселим заводським Володькою, яким його знали на металургiйному... Iде i внукiв приводить i каже: "Знайомтеся з внуками, тату... Вiдтепер до нас перейдете жити, заберу вас звiдцiля..." Чи, може, ще й прийде колись? I знову само шепочеться кудись до берегiв, до темних урочищ Скарбного: "Дорожiть днем - ось що я вам скажу, молодi! Дорожiть миттю, секундою! Живiть так, щоб встигли зоставити слiд пiсля себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе - хто iскрить! Знайте, що всi ми станемо перед судом будучини, а перед тим судом нiякий володар, нiякий найбiльший руйнач не переважить послiднього муляра... Зоставте ж слiд... Не бляшанку з-пiд шпротiв, покинуту на Скарбному, не купу смiття, а таке, щоб людей радувало - близьких i далеких... Дорожiть, дорожiть миттю, синочки! Бо ГЕСи плануються, все на свiтi планується - не планується одна тiльки смерть". Вiн знову стихає, схиливши голову на груди, наче спить, але вiн не спить. В його вiцi люди вже мало сплять. Насувається небуття, вiчна розлука, а все ж йому, Нечуйвiтровi, iнодi здається, що й звiдти вiн, знатуживши силу останню, колись знову повернеться, щоб ганяти браконьєрiв та щоб подивитись ще раз хоч зоддалеки на свою Україну, на собор зачiплянський, на буре небо над мiстом. То його небо! То вiн його таким витворив, бурим, живим, бо домни вiн ставив i мартени, металу виплавив рiки не меншi, як оце Скарбне. I якщо настане час назавжди йому попрощатись, сказати усiм: кидаю домни вам, Скарбне покидаю у спадщину, то заповiсть поховати себе не там, де їхнiй богадiльнi мiсце вiдведено, а на найвищiй з могил степових, хай з одного боку дуби Скарбного зелено шумлять йому, а з-над Днiпра височать списи рiдних труб заводських... Щоб i звiдти їх бачити мiг... А що буде там? I чи буде? Чи той свiт небуття, те безмежжя, до якого долучишся, - то тiльки холод, холод i тьма? Машина якась загуркотiла в лiсi i стихла, - хтось пiзнiй приїхав. Мiсяць iз-за лiсу пiднявся ощербком пригаслим i свiтить, мов iз давнини. Степовi царства бачив, козацькi дозори пiд цим мiсяцем пасли своїх коней... Скiльки вiкiв соталося в плавнях його примарне свiтло... Дуби, наповненi темiнню, стоять безшелесно, в мовчаннi, в якiйсь шляхетнiй величi. Закоханi все ще сидять на березi, чути росяний смiх Єльчин, певне, щось веселе стиха розповiдає дiвчинi Баглай-молодший. В думках Нечуйвiтровi чомусь зринає почуте сьогоднi вiд студента бiля вогнища про той звичай далеких островитян. Десь то в Океанiї, на якомусь островi було. Коли висадились колонiзатори на той острiв, то сили їхнi i сили тубiльцiв виявились нерiвнi, перевагу зброя давала - в прийшлих уже вогнепальна була, а в островитян тiльки старовиннi бамбуковi списи... I ось навiть тодi, коли стало ясно захисникам квiтучого острова, що загин неминучий, змоглися вони на останнє, на таку могутнiсть духу, що покликали їх усiм племенем на той безстрашний передсмертний бiй - священним вiн зветься по-їхньому... Побачили завойовники перед собою видовище трагiчно-яскраве, буйне, як сонячне свято весни: назустрiч їхнiм мушкетам та гарматам рухався з самими списами святково вбраний натовп чоловiкiв, жiнок i дiтей; всi вони були в рясних мальовничих одежах, виблискували прикрасами, iшли з ритуальними танцями, спiваючи у священнiм бунтiвливiм екстазi найкращих своїх пiсень. Без почуття страху iшли на той герць, захищаючись вiд навали вогнепальникiв єдиним, що в них зосталось, - спалахом краси! "Ото були люди", - встиг подумати Нечуйвiтер, i враз вогняним списом пронизало йому груди, все небо спалахнуло криваво, i в подивi страшного болю старий вiдчув, як важко поринає у якийсь червоний в'язкий туман... Весло вислизнуло у воду, а все - як i ранiш... Дуби стоять безшелесне. Закохана пара бовванiє на березi, хлопець i дiвчина сидять обiйнявшись, а перед ними наяву творяться чари: зоряна вода... Човен тихо, безплескiтно проплив... Закунялий рибалка темнiє на нiм, мов маняк. Здається, Нечуйвiтер. Окликнули. Не вiдгукнувсь. - Не чує, - всмiхнулася Єлька. - Справдi, Нечуйвiтер... I далi човен поплив, вiльно, без весла, течiя сама лагiдно понесла його, щоб згодом десь винести на плеса вiдкритi, розкiшно озагравленi вогнями заводiв... Широчiнь, воля... Серед ясних вод тiнi крижнiв темнiють далеко - їх не лякає човен рибалки нiчного... Десь аж уранцi, при свiтлi могутньої ранкової зорi, що на пiвнеба розкине ясно-рожевi свої вiтрила, днiпровськi рибалки випадково натраплять на цей безвесельний, блукаючий човен-стародуб... Натраплять i, здивованi, побачать, що не порожняком по течiї вiн повiльно мандрує: несе й господаря кудись свого згаслого, сиве, мудрочоле несе чиєсь життя... Виловлять, сповiстять про скорботу i цiлим заводом ховатимуть ветерана, за вимогою робiтникiв назовуть його iменем заводський профiлакторiй, а поки що, розкинувшись горiлиць, пливе Нечуйвiтер в безгомiннi ночi, в найнiжнiших на свiтi серпанкових туманах свого Скарбного... Назустрiч синовi пливе старий металург, назустрiч мiсту, заводам, загравищам домен своїх, назустрiч тим, нiколи не згасаючим, чорним соборам свого життя! По водах багряних, пiд небо багряне, у вировища бурих димiв заводських, що, поволi наближаючись, огортають, окутують його в багряницю вiчностi. В нiй, у тiй багряницi, i вiдпливе. До берегiв незнаних, в останню, найтаємничiшу подорож, з якої ще не вертався нiхто. XXVI Ця компанiя була з тих, що виходять з ресторану останнiми. - З тонучого корабля вони сходили останнiми - так колись напишуть про нас, - сказала iржавоволоса. Пiсля духоти й важких випарiв ресторану повiтря вулицi оп'янило їх мовби ще дужче. Iржавоволоса похитувалась на своїх шпильках. Струнконога, висока, вона схилилась Таратутi на плече: - Дай сигарету. - Бой, - обернувся Таратута до одного з компанiї, майже пiдлiтка. - Ти чув? Дама бажає сигарету. Хлоп'як миттю висмикнув з кишенi пачку "Шипки" i з готовнiстю подав: - Плiз, Жанно... - Мiй перший чоловiк, - сказала iржавоволоса, мляво несучи сигарету до губiв, - Лобода Володимир Iзотович, називав мене тiльки "Жаннуся"... Вiн бував часом вельшi галантний... Першому, власне, таким i належить бути. - Лобода перший, а хто ж останнiй? - запитав мордатий лобур з засуканими рукавами. Постать виразиста: кругла голова низько всаджена в плечi. На лобi язичок чуба прилип. На волохатiй руцi фiолетове серце, пронизане стрiлою. - Жаль, що в нашому мiстi нема академiкiв, - зауважив вiн. - Бути б тобi, Жанно, ще й вдовою академiка. - Куди ж пiдемо? - сказала друга, така ж висока й довгонога, але не рудо-iржава, а до блиску чорна, з чорними вiями, iз схiдним, штучно наведеним, як у гейшi, розрiзом очей. - На проспект, дружинникiв лякати, - запропонував Таратута. - Я не люблю проспекту, - вередливо сказала iржавоволоса. - Неон псує колiр обличчя. Хочу до Днiпра. Я буду купатись! - Нiчнi купання - в цьому щось є, - сказав мордань. Поправивши транзистор, повiшений через плече, вiн взяв гейшу пiд руку. Всi повагом побрели проспектом униз. Неони кидали на них своє синє примарне свiтло. З "Вiкна сатири" хтось сварився пiднятою пляшкою. - Нi, тiльки не це, - вигукнула гейша, коли всi зупинились перед "Вiкном сатири". Серед розмальованих тушшю пянюг та хулiганiв наклеєно фотографiйку якоїсь розкудланої дiвчини, що її, видно, було клацнуто апаратом у витверезнику. - Нещасна! Наклеять ще й пiдпишуть: тунеядка, без певних занять. Всьому мiсту на глум. - Написали б, чого я вiд свого номенклатурного Лободи втекла, - нахмурилась Жанна. - Хай би знали, хто все життя менi зiпсував. Хто весняну мою душу спустошив! - Ходiмте звiдси, - стривожено заговорила гейша, iнстинктивно затуляючи рукою обличчя: їй, видно, здалося, що її теж можуть отут зараз сфотографувати прихованим об'єктивом, щоб, увiчнену, завтра виставити на проспектi серед спекулянтiв, п'янюг. - Не бiйся. Еро, - заспокоїв гейшу мордатий. - Сеньйор з тобою. Далi побрели. Iшли ходою розмлявлених i знудьгованих. Позаду них пленталась ще якась компанiя запiзнiлих блукачiв. Компанiя, що йшла по п'ятах, голосно вiдзначала струнконогiсть Таратутиних супутниць, аж поки вiн обернувся: - Ви жадаєте конфлiкту, громадяни? Будьте обережнi: я контужений. А пикатий його приятель дав додатковi пояснення: - У нас сьогоднi свято. Вiдзначаємо двомiсячний ювiлей повернення одного з нас звiдти, де дюдя. Де пiд носом у таких шмаркачiв, як ви, замерзає. Отже, не псуйте нам цiєї шикарної неонової ночi. Радимо зберiгати дистанцiю. Компанiя пiсля цього без опору вiдстала, можливо, дехто з них навiть упiзнав у низьков'язому знаменитого Обруча. Обруч цей справдi недавно тiльки повернувся з "рiдних" йому, як вiн казав, "багатих копалинами колимських країв". З шлакоблокового взято його було - на шлакоблоковий i повернувся. - А чого ж Вiтя мовчить? - сказала Ера. - Це ж на його честь був банкет! - Бой у нас скромняга, - Таратута обiйняв важкою рукою свого боя. - Першу получку обмити - це з твого боку було шикарно. Вважай, що сьогоднi ми тебе висвятили в доросле й досить вишукане товариство. - Вiтю, ти вже дорослий? - зареготала, глянувши на юного арматурника, Жанна. - Ти бiльше не "фабзаєць"? I вже, мабуть, шукаєш жiночої ласки? - Але передовсiм ти мусиш прослухали лекцiю мого чоловiка, - усмiхнулась чорнява гейша. - Лекцiї про любов - це його козирний туз. Читає - закачаєшся! Старушки-пенсiонерки у хусточки плачуть. - Оригiнальне, - сказав Обруч. - Доки шановний лектор десь навчає трудящих, як треба кохати, юна панi лекторова, наша чудова Ера, коротає вечiр у приємному й цiлком трудовлаштованому товариствi... Кожному своє, як сказав фiлософ. - Нiкого вiн там не навчає, - зауважив Таратута. - Цитатам про любов бiльше не вiрять. Вiдтарабанив своє, зiрвав монету i зараз спить у районнiм готелi мiцним сном командировочного. - Бiдний мiй лекторе, - впала в сантимент гейша. - Десь ти в ошарпанiм тому готелi... районнi блощицi тебе кусають... Дорогесенький мiй! Всiм читаєш лекцiї про кохання, а чому ж сам кохати не навчився? Так i помреш, не знаючи, що це таке - любов!.. - I, розхитуючи стегнами на ходу, вона вже декламувала: - "Осiнь була. Сiявся нудний атомний дощ. Двоє сидiло на березi, згадуючи далекi доатомнi весни..." Так починатимуться колись атомнi романи. - I, зупинившись, вигукнула: - Невже оцi прекраснi ночi уже останнi? Невже для майбутнiх здегенерованих поколiнь ми тiльки... античнiсть? Електричний годинник на розi показував їм пiзнiй час. Iржавоволоса в нападi цiкавостi стала допитуватись у Таратути, за що його з Iндiї достроково вiдправили в Союз. - Заздрiсть, - пояснив Обруч за приятеля. - Всього й грiха, що чорношкiрих дiвчат у готель приводив... - А чорношкiрi кращi за нас? Скажи, кращi? Увагу їхню привернула вiтрина ательє для молодожонiв. Накрохмалена шлюбна сукня серпанковою пiною пухириться на манекенi... - В бiлоснiжному такому платтi - пiд вiнець! - вигукнула колишня Лободина. - Мрiя моя була... I щоб уночi, при свiчках... з музикою органа... В Ризi встановлено орган у соборi. Менi вдалось побувати. Це таке... Таке... Нiчого в життi кращого не чула. Нiчого кращого не почую. Фуги Баха! Вкрадь мене, Таратуто! Повези кудись, повiнчаймося у соборi! - Горобцi там вiнчаються, - прогув Таратута, маючи на увазi зачiплянський собор. - До того ж ти розвiдна. А розвiдних не вiнчають. Обруч зауважив, що взагалi не розумiє, чому той козацький собор досi не розвалено. Проти козаччини ж борються. I небагато й треба тротилу - скiлькись там ящикiв... - Або танками, - висловив iдею Таратута. - Було ж, мовляв, одразу пiсля вiйни: хлопцi танкiсти вмiли ночами промишляти. Поїдуть з мiста нiби на нiчнi маневри, крамничку сiльську при дорозi танк ненароком зачепить плечем i - вгощайся, братва, є що випити й закусити. - Сам вигадав? Чи приснилось? - поцiкавилась Жанна. Таратута тiльки гримасу скорчив: розумiй як хочеш. I, розглядаючи вiтрину, по-дружньому допитував боя: - Вiтю, скажи, кортить тобi коли-небудь отак... пiдiйти й по вiтринi трахнути? - Навiщо? - здивувався пiдлiток. - А так, для iнтересу. Чим-небудь важкеньким щоб - раз! - i на друзки!.. Невже не кортить? - Нi. - Тодi нема ще в тобi отого... ферменту свободи, - сказав Обруч татуйований. - Абсолютної свободи нема в органiзмi. Теля ти поки що. - Не лайся, - ображено наїжився хлопець. - Це по-дружньому. Людину, яку не поважаю, матом нiколи не обкладу. I затям собi: на лiдера не ображаються. - Лiдере, в тебе важкий характер, - зауважила Ера. - Не заперечую. Як писав один у заявi до свого заводського колективу: "Оскiльки в мене дуже поганий характер, який не дозволяє зжитися з сусiдами по камерi, то прошу взяти мене на поруки..." Бiля кiнотеатру їхню компанiю вiдтиснув убiк потiк людей, що саме висипали з останнього сеансу. Збуджений натовп схвильовано плив мимо них. "Фабзаєць", помiтивши серед люду кiлькох своїх заводських, мимоволi вiдступив пiд дерево в тiнь, не хотiв, щоб його впiзнали в п'янiй компанiї. Якiсь дiвчата, можливо, студентки, проходячи, дiлилися враженнями вiд фiльму, в їхнiх очах ще блищали сльози; а з театру валом валили iншi, розсипались навсiбiч по малолюдному вже проспекту. Обруч, поклавши дамам своїм руки на плечi, стояв мiж красунями в недбалiй позi й, пропускаючи натовп, гомонiв майже розчулено про те, як багато на свiтi людей, що не сидiли в камерах, не почували вартового за плечем, не слухали вирокiв собi... Сплив натовп. Вiтя знову висунувся з тiнi, блiдий вiд випитого, синявий вiд неону. Висунувся i за мить знову сполохано позадкував, бо неподалiк саме проходили дружинники, серед них двоє заводських арматурниць, - вiн їх упiзнав. Ступають розмiрене, поважно, трохи навiть хизуючись своїми червоними пов'язками. Обдавши Обручеву компанiю враз посуворiлими поглядами, дружинницi пройшли з рiвним перестуком каблучкiв, за ними, ще суворiшi, продефiлювали хлопцi-дружинники у напрасованих штанях, i Обруч знову заговорив про те, що iснує на свiтi для декого просто ж iдилiя: цi заводськi хранительки порядку навiть уявлення не мають, скiльки похмурих пропеклих зекiв-кримiналiстiв зараз, пiсля вiдбою, вкублюються десь на нарах по режимних своїх таборах. Вiтя запитав, чи правда, що блатняк свого кореша нiзащо не зрадить i що багато серед них трапляється безстрашних. - А перед ким страх? - скривився мордань. - Нема Бога, крiм кодексу! Коло вiтрини гастронома до них ув'язався ще якийсь миршавий тип, нестрижений; неголений, у пом'ятому беретi. Вiн хоч i не був Обручевим знайомим, проте одразу назвав його другом, показував жмуток грошей, затиснутих у кулацi, i все доскiпувався, де ще можна випити, дарма що й так уже ледве тримався на ногах. - Ти хто? - з пiдозрою бликнув на нього Обруч. - Може, лягавий? Чи хто? - Мiг би великим бути, - мимрив той. - А так нiхто. Такий, як i ви. Лекторова запитала нервово: - А хто ж ми, по-вашому? - Дикi конi доби, - мовби тверезiючи, казав незнайомець. - Худоба, що починає ревiти перед затемненням сонця або перед землетрусом... Адже в нас розвинена iнтуїцiя долi... Iнтуїцiя неминучого i незабарного кiнця... - О! Та ти мудрецьi - вигукнув Обруч. - А менi здалося, що ти просто рядовий примiтивний калимник, який не встигає пропивати свої хабарi. Спец по телевiзорах абощо. - Вмiю i телевiзори... I приймачi всiх систем ... Все на свiтi ремонтую. - А чи не брався ти земну вiсь поправити? - Земну вiсь - це складнiше... Зате реставрую навiть собори. Це мiй коронний номер: реставратор-верхолаз. - Це вже цiкаво! - вигукнула Ера. - Це ви аж там, на шпилях? На найвищих куполах? Звiдти, мабуть, чудовi краєвиди? - На сто миль видно навкруги... Все бачу... Де начальство бенкетує на дачах... Де прокурори хабарi беруть та юшку з браконьєрами варять... Все вiдкрито менi... За горизонти буднiв кидаю з верхотури орлиний погляд... - А в душу? В глибiнь душi можете зазирнути? - ущипливе запитала Жанна. - Туди - нi. Туди не дано нiкому. В ядро атома зазирнули, в космос вирвались, нафту тягнем з десятих горизонтiв ... А в надра душi - нiхто. Морок! Тьма бездонна! Тiльки щось мерехтить у глибинi загадками вiчними... - Та ти що - псих? - уважно став приглядатись до верхолаза Обруч. - Може, ти з Iгренi, з психдиспансера втiк? - Я вас боюсь! - вiдсахнулась Ера. - Не бiйсь, - заспокоїв Обруч. - Коли що, я одразу погамую. Сам збираюся з кийком на Iгрень буйних приборкувати. За це там добре платять. - Я такий, як i ви, - вiв своєї верхолаз. - Хоча декому здаюся дивним. Таратута змiряв його неприязним, поглядом: - А ти часом з собору не падав? Може, ти контужений? - На вiйнi не був, але життя завдало контузiй... Та й ви, по-моєму, контуженi, братцi? Одначе де ж усе-таки випити нам? I знову помахав жмутком грошей у кулацi. Той жмуток, видно, справив враження на Таратуту, i вiн згадав, що на вокзалi ресторан працює цiлодобово. - Запрошую, - сказав верхолаз, i всi разом похилили на вокзал. Проте до ресторану не дiйшли. На привокзальнiм майданi увагу Жанни привернула нова-новiсiнька "Волга" вишневого кольору, антена стирчала нiкельована, - Жанна, ради розваги, бренькнула по нiй. В машинi нiкого. Таратура товстим пальцем з каблучкою натиснув кнопку дверцят, i вони легко, мовби самi собою, вiдчинились. Ключик стирчав на мiсцi, радiо тихенько гомонiло, господар, схоже, лиш на хвилину залишив свiй лiмузин, побiг на перон, либонь, когось зустрiчати. - Роззява, забув i ключi, - взявся за ключик Таратута. - Що йому за це зробити? Жаннуся першою шурхнула в машину: - За кермо, Таратуто! На пляж! Купатись! Похапцем, iз здавленим реготом всi стали втискуватись у машину, верхолаз теж полiз, зоп'яну плюхнувся котрiйсь iз жiнок на колiна, його обурено затовкли в куток. Не сiдав тiльки Вiтя-бой. Вiн стояв зовсiм блiдий, наляканий їхньою витiвкою. - Вiтю, давай мерщiй! Я на колiна тебе вiзьму. Хлоп'як не зрушував з мiсця. Виряченi, виразистi очi його повнились жахом. - Ну? - визирнув з водiйського мiсця Таратута. - Оглух, чи що? - грiзно кинув Обруч через Таратутине плече. - Не сяду! - позадкував хлопець i, нiби вiдборонюючись, замахав руками: - Не сяду! Не сяду! I кинувся щодуху вiд машини навтьоки. Бачили тiєї ночi вишневу "Волгу" в заводському районi, де вона гасала по темних завулках, перескакувала через трамвайнi колiї, потiм на скаженiй швидкостi помчала через мiст на лiвобережжя, шурхнула пiд вiадук, де ледве не збила припiзнiлого велосипедиста. Промчала по набережнiй до водної станцiї, зробила там безтямне п'яне коло i, не зупиняючись, повернула кудись на селища. Буде ще потiм їй на путi готика тополь, коли минуть територiю заводiв, верби плакучi виникнуть десь на греблi озера Качиного, i хлопцi та дiвчата промайнуть пiд вербами, - парочки в летючому свiтлi фар промелькують тут i там, пообiймавшись, як у вiсiмнадцятому сторiччi... При наближеннi машини закоханi сахались, затулялись долонями вiд свiтла фар, а дике авто, вдаривши по них гострим свiтлом, чадом i ревом мотора, летiло скажено далi, через заводськi переїзди рвалось кудись у темряву, у бiк шлакових звалищ. - ЖениI Жени! - чулося в машинi жiноче, майже iстеричне. - Куди? - У степ! Де конi iржуть! - Бери вiд життя все, що можеш! Так мене вчив мiй Лобода! Пробоємi Живохватом! Жанна зiрвала фiранку, висунула руку з машини - залопотiло бiле на вiтрi. - Нi, це не прапор капiтуляцiї,.- вигукувала вона, шаленiючи вiд лету. - Це прапор вiйни з нудьгою! - Мчи! Газуй! - пiдхопила в нестямi Ера. - В безвiсть! В абсолютну свободу! Верхолаз торсав Таратуту за плече: - Дай поведу. Я витисну вам сто миль. Таратута рухом плеча скидав iз себе його руку: - Вiдчепись, бо викину. - Сто двадцять дам... Занесло їх у якийсь глухий кут: шлаковi звалища, заводськi вiдстiйники, кислотами смердить. Довелось зупинитись. Таратута з Обручем вийшли, стали роззиратись, про щось радилися стишено. Першою отямилась гейша, заскiмлила в машинi. - Куди ви мене завезли?.. Де ми опинились? - Вона злякано щось шукала очима в темрявi, в химерних накопиченнях ночi, до чогось прислухалася. Потiм знову заскиглила: - Що менi свекруха скаже? Чому я з вами? Чому така безвольна? Вiд життя вже нiчого не жду... Там - пустеля. Невже на мiсцi квiтучих мiст тiльки й зостанеться такий ось чорний хаос, холод, мертвi каньйони шлакових звалищ?.. - Годi тобi, розвела за упокiй душi! - перебила Жанна, розпатлавшись зовсiм. - Я вiрю в свiтовий порятунок. Знайдуться лицарi, що нас порятують... Може ж, прийдуть такi? - Нiхто не прийде; - заперечив верхолаз. - Ми замикаємо цикл. З пiтекантропа вийшли, пройшли свiй шлях i зникаєм у вiчностi. Набули таку швидкiсть, що навряд чи спрацюють гальма... Нi, краще було б народитись в палеозої, на мамонтiв полювати. Обруч тим часом, обнишпоривши багажник, постав перед ними iз здобиччю: - Маємо пляшку гальмiвної рiдини... Три зiрочки. Пляшка пiшла до колу. Тепер вони вже й мамонтiв бачать на шлакових звалищах. Тiнi велетнiв прадавнiх в химерностях ночi пасуться, вершечки якихось кущiв - кусь! кусь! - i нема. А з-за шлакових пагорбiв, з глибини ночi пiзнiй мiсяць натужно вилазить. Вилiз, застряв над обрiєм - червоний, великий, злий. Не мiсяць закоханих. Чогось тривожного знак. - Веселощiвi Я прагну веселощiв! - вiдчайдушне заверещала Жанна, перемагаючи моторошнiсть i ляк, що з'явились у цiм запустiннi. - Таратуто, Обруч! - гукнула двом тiням. - Чого ми застряли? Тут страшно! Женiмо далi кудись! Кавалери знову сiли в машину, дали заднiй хiд, вибираючись iз тупика. - До собору! - подав iдею верхолаз. - Я вам, земноводним, покажу висоту! Пропозицiя всiм сподобалась. Машину рвонуло з мiсця. Хотiлося нових розваг, лементу, гвалту, хотiлось ще якоюсь дикою витiвкою розбуркати селища... - До собору! До собору! - верещала Жанна. - Замолимо грiхи! Незабаром машина вже мчала по Широкiй. Дерева тут порозростались, сходились гiллям. "Волга" летiла крiзь зелений тунель, мiсяць тiльки прогулькував збоку серед гiлля червоним клубком i був на чорному небi якийсь зовсiм зловiсний. Вискочивши на майдан, "Волга" зупинилась перед собором. Компанiя висипала з машини. - Зараз вiдкрию перед вами врата, - сказав верхолаз i, пововтузившись бiля замка, який, здається, висiв лише для проформи, широко розчахнув важкi дверi. Компанiя ввалилась до собору. Жiнки тороплено роззиралися в присмерках. - Де ж орган? Обруч ввiмкнув свiй транзистор i вперше за всю iсторiю храму пiд високим склепiнням його дико ударив джаз. Якоюсь моторошною лункiстю озвалася порожнеча, присмерки ожили, закрутилися круговертю. - Ой, там хтось є! - скрикнула Ера, тулячись до Обруча i злякано вдивляючись у темряву. - Звiрi! Там звiрi! Це звiринець якийсь! В сiрiм каламуттi темряви всi помiтили раптом, як вепрячi морди звiдусiль шкiряться зi стiн, ворушать iклами. - Тiкаймо звiдси! Я боюсь! - хапалася Ера за Обруча, а вiн, пiдступивши до найближчого вепра, став гарчати, блазнювато дражнив звiра-чучело, пiсля чого ще голоснiш запустив музику джазу. Таратута, закурюючи, запалив сiрника, пiднiс угору i з присмеркiв виступила перед ним гола постать людська, розiп'ята на хрестi, у вiнку з терниння, в патьоках кровi, що проступала з-пiд шару пилюки. З висоти центрального купола звисав товстелезний ланцюг, на якому колись висiло панiкадило. Воно зникло давно, а ланцюг зостався, i верхолаз, розчепiривши руки, силкувався тепер дотягтися до нього, щоб поколихатись на цiй соборнiй гойдалцi. Зростом не вдався, кумедно пiдстрибував угору та все нiяк не мiг учепитися за ланцюг, i марнi його зусилля розважали компанiю. Перший острах зiйшов, сутiнь бiльше не вiдлякувала, очi звикали до неї i навiть до вепрiв призвичаїлись, що тепер скалились зi стiн якось по-домашньому. Ритми джазу, лунаючи в присмерках, кликали до танцю, хотiлося божевiлля, дикостi, самозабуття. Жанна в припадку п'яного веселого сказу, скоцюрбившись, затряслася у твiстi, хвилею пiдхопило й iнших, - почалась оргiя. Єлька з Миколою Баглаєм цiєї ночi допiзна блукали коло Радути, по знайомих мiсцях, побiля тих багрянцевих кучугурних озер, що нiколи не гаснуть. На похоронi Нечуйвiтра побачилася Єлька з дядечком Ягором, порозумiлись, пообiцяла провiдати i ось провiдала. Повертались з Радути, коли все довкола вже спало, нiякi тривоги не будили Зачiплянку, i лише коли опинилися неподалiк собору, вдарив з вiдчинених навстiж дверей отой джаз i вереск дикої оргiї. Здичавiлi пришельцi з iншої якоїсь планети вдерлися в собор i верещать там по-мавпячому, п'яно регочуть, сквернословлять! Мигцем змайнула Миколi давно чута зачiплянська iсторiя про те, як професор Яворницький вигнав махновцiв iз собору; це ще бiльш пiддало йому духу, навiть не встиг подумати про можливi наслiдки, тiльки встиг кинути Єльцi: "Зажди", - а сам уже в три скоки рвонувся в розчахнутi дверi, в оту круговерть дикого, гидкого, цинiчного, що опоганювало йому душу, прекрасну поему його життя... Не встигла Єлька затримати Миколу, а може, якби й могла затримати, то не стала б. Чула, як верещання там одразу урвалось, вловила голос чужий, брутальний, налитий ненавистю: - Чого треба? Ану одвалюй звiдси! Зникни, тля! Щось було сказано у вiдповiдь хулiганам нiчним, потiм бачила Єлька, як вилiтають iз храму, ловлячи сторчаки, якiсь патлатi первiснi постатi, чула гидкi вигуки, п'яну брудну лайку, i враз щось змигнуло миттєво в повiтрi, лезом ножа змигнуло з темряви собору, i Єлька отерпла: навпроти Миколи з фiнкою в руцi осадисто стояла на порозi чорна гвалтiвна смерть. - Рятуйте!! Щосили, всiм єством закричала Єлька до Зачiплянки, до селищ. Коли вона пiдбiгла до Миколи, вiн уже лежав ниць на порозi соборнiм. Припавши над ним, чула, як кров клекоче, i у вiдчаї, в нестямi розпуки белькотiла, нiби вимолюючи життя: - Люблю ж тебе... Люблю! Люблю! Бiля машини зчинилася метушня, знову чулася лайка, мотор не заводився, десь ключ загубили в соборi... Єльчин крик пiдняв на ноги всю Зачiплянку. До ранку нiхто на селищi не заснув. Трiщали кущi в садках за тими, що втiкали, i тепер це були не садки чарiв мiсячних, серпанкових, не нiч без зла, а нiч гнiву, тупотняви, переслiдування, зцiплених зубiв, скручених рук... Вiдправивши Миколу з каретою "швидкої допомоги", зачiплянцi все ще не розходились: наглядаючи затриманих, сердитим юрмиськом темнiли коло собору; потiм зосталась тiльки варта iз добровольцiв, котрi, ждучи приїзду мiлiцiї, розташувались попiд собором, облягли його, нiби надовго. Курили, мовчали. Тiльки вчитель Хома Романович кинув у бiк затриманих: "Оце тi, що без соборiв у душi... А вiн, як той бiблейський юнак, що вигнав сквернителiв з храму". I знов мовчали. Мiсяць над селищем червонiв щербато. Про всi початки i про всi фiнали нагадував вiн. Жилавi зачiплянськi акацiї ждуть ночами нового цвiту, чиєсь кохання жде срiблястих акацiєвих ночей. Щоранку будить селище своїми гудками завод-ветеран, - потужнi гудки його десь нiби зглибока йдуть, чимось торкають людей i бентежать. Снує i снує люд заводський свої одвiчнi дороги - зi змiн i на змiни, в деннi i нiчнi. У нелегких буднях своїх Зачiплянка, у вiчному течивi їх. Завод, домiвка, знову завод. Нiби у незрушностi залишається ця буденна стiйкiсть її iснування, i є щось незнищенно-витривале у стожильнiй чiпкостi її життя. Жде Зачiплянка свого Баглая. Матiр'ю жде, що зажурено збирає ягоди синовi на пирiг з вишень-петрикiвочок, що, рясно вродивши, горять на сонцi, всуцiль облитi темно-червоним. Жде слiпучiстю саги, де безжурно галасає дiтвора, всi оцi юнi Миколинi друзi, що в приймальний день самi несуть йому передачi до заводської лiкарнi i пишаються ним, вважаючи, що хоч пов'язки дружинницької Микола й не носив, але нема вiдважнiшого за нього серед усiх дружинникiв заводського району. Часом зустрiчає дiтвора на подвiр'ї лiкарнi дiвчину смаглявку, Ягорову Єльку, в бiлiй хустинi. Приходить сумовита, сiдає на лавцi пiд гiллястою липою i годинами так висиджує перед вiкнами палат, ждучи, доки Баглаєвi дозволено буде пiднятися з лiжка i вiн, блiдий i знекровлений, нарештi вигляне до неї з котрогось вiкна. В смугастiй лiкарнянiй одежi, схожий на каторжника, вигляне i вмiхнеться... А поки що - жди. Бачитимуть щодня Баглаєву наречену оцi бетонованi, розпашiлi спекою корпуси лiкарнi i слiпучi вiд сонця вiкна палат, зрання приходитиме на вахту своєї любовi i в замисленiм присмутку ждатиме, ждатиме, скiльки доведеться, хоч уже й липа ця запашна вiдцвiте, хоч i листя з неї вiтер обвiє... Сухi вiтри час вiд часу окутують Зачiплянку жовто-бурою курявою. А вечорами, коли тихо, виходять посидiти на своїй iсторичнiй лавцi Iван та Вiрунька. Iдилiчною парою сидять пiд зачiплянськими зорями. Коли заходить мiж ними мова про Миколу, Баглай-старший не може вiднайти пояснення цiй драмi, яку вiн вважає безглуздою, не може стримати обурення: навiть там, серед племен, де вiн тодi заблукавсь, ножа нiхто не пiдняв, а брата твого на рiднiй землi - дикуни доморощенi... Сталь днями й ночами виплавляє завод - хiба ж то для фiнських ножiв сталь? П'ять ран ножових, одна з них на мiлiметр вiд серця, чудом тiльки не втратив хлопець життя. Була хiрургам робота, могла б виявитись марною, однак молодий органiзм допомiг... Та ще, мабуть, чиясь любов. Ну, тепер позашивано рани, заживають потроху... Iнодi допiзна засиджується коло двору подружжя Баглаїв. Змiнився за два роки Iван, iншим повернувся, Вiрунька почуває це. Надто коли починає розповiдати їй про той загадковий, бiлоснiжний Тадж-Махал, що в одному мiсцi оздоблений чорним каменем i той камiнь спiває. Не кожен почує те диво, але коли вслухатися добре - справдi, ледве чутно спiває: так вмiло той камiнь поставлено давнiми iндiйськими майстрами. I досi таємницю їхню не розгадано: чому ж вiн спiва? I вже обоє вслухаються мимоволi i в свiй собор, що височить на майданi, тане верхами в сутiнi неба, - часом чи не заспiває вiн теж, тихо, вiддалено? Мовчить собор. Не видно облупленостi, iржi на банях, нiч скрадає на ньому всi травми часу. Навколо вирують пристрастi, ламаються списи в щоденних баталiях, що їх ведуть будiвничi з браконьєрами, а вiй стоїть, думає свою одвiчну думу. Про що вона? Все тут проходило перед ним, як перед свiдком i перед суддею. Ще, здається, недавно рипiли гарби повз нього з снопами, клекотiла революцiя на цьому майданi соборному, дзвони калатали на сполох, кликали на сходки, на пожежi, то радiсно, то тривожно будили передмiстя, б'ючи пудовими язиками свою литу, з домiшкою срiбла мiдь... Поглядом болю i туги востаннє дивилися на нього розширенi очi дiвчат-полонянок, коли їх тисячами гнали мимо собору в Нiмеччину. Ридання чув, i крики надiй, i залiзнi гуркоти вiйни, i її, ще страшнiшу тишу... Тепер велосипеди нiчних змiн нечутно обтiкають його щодня i щоночi. Все вiн бачить i бачив усе. Ярмарки вирували круг нього, яскраво гомонiли, бурунили, буйно смiялись червоним, сивiли шапками, саньми красувались в рiзьблених оздобах... Чи так уже воно й вищезло усе? Чи береже вiн у собi вiдгомiн життя невмирущого, мигтiння списiв запорозьких, рiзноголосся ярмаркового люду, жарти циганськi, чвари прасолiв, iржання коней продано-ображених, лоскiтний смiх шинкарок щасливих, нiчнi шепоти закоханих, зорянi обiйми й зачаття?.. Повен, повен всього! Темрявою ночi окутаний, зiрок дiстає шоломами своїх бань крутолобих. А сталь у печах клекоче, i коли плавку дають, шлак за Днiпром виливають, i все небо виповнюється загравною повiнню, так що вершечки садкiв висвiтяться карбовано, виднi до кожного листочка, - в такий час од свiтла заводiв враз вирине з темряви ночi й собор. I доки багрянiє, дихає небо по всьому Надднiпров'ю, стоїть серед заводського селища весь освiтлений, парусно-повний i чистий, як тодi у минувшинi, коли вперше тут виник, вичарувався з душi своїх мудрих i дужих майстрiв. 1963-1967 * Надзвичайна подiя.