остилася поряд iз ним, а помiчати - не помiчає. А Вiталик цей вартий бiльшої уваги, дарма що ото нiяково щулиться бiля Тонi та ховає розгублену усмiшечку в долоню, вартий вже хоча б тому, що не раз витягував Тоню за вуха по фiзицi та математицi... Навдивовижу тямковитий хлопець: i вчиться добре, i руки має просто золотi, для домогосподарок свого кутка вiн в технiцi авторитет найвищий. Полагодити примус, керогаз, замiнити розетку? Бiжи гукай Вiталика Рясного. Треба комусь поставити антену над хатою, заглянути в радiоприймач,- знову ж кличуть свого покладистого механiка, i вiн iде на цей промисел безвiдмовно, працюватиме до ночi, поки не зробить що слiд. Подобається йому копатися в усьому та вигадувати рiзнi штуковини. А дома там у нього просто чудеса: цiєї весни вiн сконструював у себе якусь особливу телевiзiйну антену, таку, що ловила що йому заманеться; з усього кутка стали бiгати до Вiталика дивитися на те диво, на тi випадковi блукаючi зображення, що то одне, то друге раптом промайне по екрану, невiдомо звiдки i взявшись: той каже, грецьке, той - iталiйське, а той пiвжартома висловлює догадку, що це, може, з Марса. Так було, аж поки не дiзнався про це товариш Яцуба, вiдставник. - Ти, мiлєйший, лови, лови, та знай що,- якось насварився вiн на Вiталiя. Хлопцевi б промовчати, а вiн вiдгризнувся: - Ви менi не указ. - А хто ж тобi указ? Ти, чого доброго, станеш весь свiт ловити? - Якщо вдасться - ловитиму. - А дозвiл? Хто дав тобi на це право, мiлейший? - А хто дав вам право чiплятись до мене? - Не тобi питати мене, молокосос. Я по праву старшого з тобою говорю. I настiйливо раджу: поверни антену куди слiд. Вiталiй тримався вперто, але кiнчилося тим, що майор кудись подзвонив, кудись написав i таки домiгся того, що хлопець мусив переробити антену й направити її на свiй обласний телецентр. - Оце наспiвались, мiлєйший,- пiдморгує до Вiталiя Грицько Штереверя, вкублившись мiж дiвчатами, i всiх розсмiшило це його "мiлєйший", бо знають, в чий город камiнець; одна Лiна, ображена за батька, глянула на Штереверю гостро, серйозно: - Хочеш, щоб я встала? Зупиню машину й зiйду! I смiх ту ж мить припинився, а Тоня, щоб загасити iнцидент, вигукнула буйно: - Гляньте, вiдьма наша нас доганяє! "Вiдьма" в її устах - це ота пузата цистерна-молоковоз, що вiд самої Центральної кушпелить услiд грузовиковi, далеко блищить з куряви написом "МОЛОКО", хоч зараз вона везе звичайнiсiньку воду. В повiтрi вже багато чайок, що мчать мовби навперегiнки з грузовиком; великi, слiпучо-бiлi, вони летять гiнко, розмашисте, поспiшають невiдхильно у степ на роботу. - Ось вони, нашi трудiвницi,- каже Алла Ратушна, задерши в небо своє маленьке, в ластовиннi личко.- Я читала, що в якомусь мiстi стоїть пам'ятник чайцi... - Чайкам? Пам'ятник? - недовiрливо витрiщається Штереверя.- За що така честь? - За те, що врятували людям поля вiд нашестя сарани. Хiба за це не варто? Дедалi бiльше чайок. Видовище вражаюче, мальовниче : безмежжя хлiбiв, а над ними - безлiч бiлих крил у польотi... Мигтять, вiражують, на льоту хапають, здзьобують кузьку з колоскiв. А грузовик їм, мабуть, здається суденцем, так i шугають над ним крилато-бiлi чорноголовi красунi... - Знаєте, як вони звуться? - вихоплюється Марiйка Ситник, жвава, кирпатенька.- Середземноморськi! - Невже вони аж звiдти? - Тоня чи не вперше за дорогу обертається до Вiталика. Хлопець вiдповiв глухо: - Вони i в нас на Смаленому гнiздяться. При згадцi про Смалений весь гурт хлопцiв i дiвчат з смiхом звертає погляди на Кузьму, свого атлетичного складу однокласника: - Ось кому Смалений впомку! - Ось хто до нових вiникiв його пам'ятатиме!.. Острiв Смалений, найближчий iз цiлого архiпелагу островiв, що належить державному заповiднику, вони вiдвiдали ще пуцьверiнками-п'ятикласниками пiд час однiєї з екскурсiй, що їх любить органiзовувати незмiнний їхнiй бiолог Василь Карпович, який i зараз їде з ними, тiльки сидить не в кузовi, а поруч з водiєм, у кабiнi. А тодi вiн пiшки, походом повiв їх на Смалений, який зветься так тому, що колись там баклани жили, влаштовували свої пташинi ярмарки, i коли сiдали, то стiльки їх було, що острiв ставав вiд них справдi як смалений. Пiд час їхньої екскурсiї бакланiв на Смаленому вже не було, зате чайок та крячкiв не злiчити, вони там гнiздилися величезними колонiями. Коли баркас з юними екскурсантами причалив до острова i вони висипали в його заростi, то цiла хмара - бiла! криклива! - знялась над головою, сонця не стало видно за птаством, що не переставало лiтати й кричати весь час, доки дiтвора перебувала на островi. Крiм чайок, були там качки-крохалi, i качка сiра, i велика, така славна пеганка, i морськi голуби... Iдеш, а на землi нiде ногою ступити: гнiзда, яйця, голенькi пташата плутаються в травi, однi вже вбираються в пух, а тi лише вилуплюються, пробиваються дзьобиками з шкаралупки до цього свiту, щоб знятись i полетiти над ним, подивитись, який вiн є. Екскурсiя їхня тодi розбрелася по острову, а там лобода татарська вища тебе. Вiталiй, найменший в класi, почував себе в нiй, як у лiсi, продирався крiзь щавель кiнський, крiзь бур'яни всякi - в небi сердита, криклива хмара птахiв, а пiд ногами шурх! та шурх! - гадюки. Оцей Кузьма, що зараз сидить та регоче, як дорослий дядько, тодi був ненароком наступив на гадюку, i вона вжалила його в ногу - ох, як вiн галасував! Василь Карпович, прилiгши, сам висмоктував з нього отруту, а за вчителем i Тоня припала - висмоктувала та спльовувала вбiк, i всiх вразило, що вона не боїться, i в школi про це потiм в стiнгазетi писали, а вона тiльки знизувала плечем: - Пхи! Що тут такого? В мене батько чабан, вiн мене навчив. I хоч Кузьма пiсля того таки перехворiв, температуру йому нагнало, i нога була як колода, але, бач, вижив, i тепер видно, що той укус на здоров'я пiшов йому: вигнався, плечима ширший за вчителя. - "Красную Москву", Кузьмо, хоч би Тонi подарував,жартує Марiйка Ситник.- За невiдкладну допомогу в будяках... - Вiд нього дiждешся,- нахмурюється вдавано Тоня, хоч очi налитi смiхом.- Боїться навiть у кiно повести. - Ай поведу! - Та ще чи пiду. Спершу вуса заведи! А то й пуху нема! - Iч, оса! Недаром кажуть, що в кожнiй жiнцi три краплi гадючої кровi є... - А скiльки в тобi зосталось? Ох, як ти тодi репетував. Аж нiздрi зеленiли! Аж пуп вилазив! На поворотi їх силою iнерцiї звалює в купу, падають одне на одного, вищать, лящать, а Вiталiєвi хочеться, щоб ще бiльше було таких вiражiв, щоб дорога їхня не кiнчалася, щоб Тоня частiше отак падала на нього гарячим тугим своїм тiлом. Та ось машина зупиняється серед хлiбiв, i всi учасники експедицiї висипають з кузова, летять на землю порiзанi гумовi скати, i Василь Карпович, сивовусий, бадьорий, гукає весело: - Ану, розбирайте їх, оцi вашi колеса фортуни! I Вiталик хапає саме те, на якому вони сидiли разом з Тонею, хапає i хомуток надiває на шию через плече. Колесо приємно пахне гарячою гумою та пилом тих невiдомих дорiг, по яких воно прокотилось, а пшеницi, що стоять вiд обрiю до обрiю, теж пахнуть, аж п'янять, i створюють якийсь урочистий настрiй. Колосся зблизька величезне, воно саме наливається, а по колосках блищать всюди темно-коричневi гудзики занiмiлих кузьок, що їх чайки, в'ючись, схоплюють просто з колоса. Василь Карпович розпоряджається, що робити, кому куди йти, а Вiталiя й Тоню, може, тому, що вони стояли поруч в цю мить, вiн посилає разом: - Несiть i несiть он туди межiвником, там поставите... Тоня, пiдхопивши бiдон iз водою, подалася попереду, а Вiталiй iз своїм скатом за нею, вiн так i несе його, перекинувши через плече, мов рятiвне коло, але й коло це не рятує хлопця вiд того хвилювання, що збурило його, як тiльки вони вiддалилися вiд шляху i залишились удвох. Доки сидiв з Тонею в кузовi, почував себе так, нiби на однiй партi з нею сидить, а зараз i слова не знаходить, власна нiяковiсть сковує його, i гаряча кров раз у раз бурхає в обличчя. Тонi ж як нiде нiчого, подалася й подалася попереду, все далi мiж хлiба, тiльки шумлять в цупких пирiях ворсистi її шаровари, а зверху на них розвiвається легеньке ситцеве платтячко. Тоня крутить головою - роззирається, русяве волосся блищить на сонцi, воно зiбране в жмуток, пiднялося кiнським хвостом, що, непокiрно вигнувшись на потилицi, робить Тоню зараз чимось схожою на римського воїна. Було їй уже за той модний передчасний хвiст, критикували на шкiльних комсомольських зборах, але до неї якось i критика не липне, вона й пiсля того весела, безжурна, здається, тiльки й жде атестата зрiлостi, щоб уже нi вiд кого не залежати i вiльно крутити собi зачiски, якi захоче. А межiвниковi їхньому й краю нема, кудись вiн побiг аж за виднокрай, i тiльки колосся хилиться звiдти i звiдси, та польова вика синiє, березка плутається пiд ногами, та червоне, росяно палає горошок... Нарештi вона зупиняється. Ставить бiдон i озирається навкруги. Висока могила-курган здiймається неподалiк серед розриву хлiбiв, оборана, неторкана, в сивих полинах. Нiде нiкого, тiльки грузовик та цистерна визирають над пшеницями хтозна й де та вiддаленi голоси долинають - десь наче аж за обрiєм перегукуються хлопцi. Небо чисте, тiльки на виднокрузi ледь помiтно проступають перламутрово-бiлi хмарки-оболоки. Недовге їхнє життя: як непомiтно з'явились, так непомiтно й зникнуть, розтануть до полудня. А зараз ще бiлiють, мов вiтрила далеких фрегатiв, обступають по видноколу цих двох, що на межiвнику, чарують зiр своїм вiтрильним повногруддям. - Ну, клади ж,- першою схаменулася Тоня.- Скидай того хомута. Це вона про його колесо, з яким вiн так i стовбичить перед нею, нiби забув, для чого його сюди волiк. Вiталiй стоїть похнюплений. Йому стає жарко, якось аж млосно пiд її поглядом, наче це перед ним не Тоня, а якась незнайома дiвчина, що розглядає його майже критично. Мовби її очима вiн глянув цiєї митi на себе i побачив постать свою незавидну i як вуха горять, а це дурацьке колесо, вiн почуває, робить його ще меншим, йому здається, що Тоня блискає з-пiд чорних брiв на нього аж наче з погордою, її, зiркооку, мовби дивує, що це за хлоп'я перед нею залiзло у колесо i стоїть нi в сих нi в тих. Там, де мусив би стояти красень, полiгонний лейтенант який-небудь, нахнюплено стоїть вiн, майже пацан, з вiхтиком солом'яної чуприни на головi, з очима буденно-сiрими, дрiбненькими, з обличчям худим та в плямах веснянкуватих, нiби в солонцях... - Отут кладiмо! - виводячи хлопця з зацiпенiлостi, вказує Тоня мiсце на межiвнику. Вiталiй, однак, помiчає, що й Тоня зараз якась не така, якась сторожка, строгiша, не посмiхається до Вiталiя так безтурботно, як, бувало, в школi, пiд час перерви. - Та жвавiш повертайсь! Не снiдав, чи що? Вiталiй, почуваючи себе недорiкуватим i безсловесним, мовчки скидає з себе свою завулканiзовану гуму, слухняно кладе колесо в пирiй, де вказала Тоня, потiм, нахилившись, ще навiщось поправляє його, нiби це має якесь значення для чайок. Тоня дiловито наливає з бiдона води, зоставляє трохи, щоб i собi напитись, i одразу ж припадає до бiдона й п'є нахильцi, i, поки вона п'є, Вiталiй невiдривне дивиться на неї, на її витягнуту до бiдона тонку смагляву шию. П'ючи, Тоня аж залилася, аж за груди потекло, i вона, втративши свою ту сторожкiсть, щиро, дзвiнко засмiялась вiд холодного водяного лоскоту. - Хочеш? - глянула вона й на Вiталiя, коли напилась. I, передаючи йому бiдон, ненароком чи навмисне торкнулась рукою його руки. Ледь-ледь торкнулася, а хлопець вiд того доторку весь спаленiв i враз пройнявся якоюсь досi не знаною нiжнiстю до всього. Пити йому, власне, не хотiлося, але вiн теж став дудлити цю теплу вже воду, набрану сьогоднi на Центральнiй з артезiана, а як напився, решту води вилив у гумове кружало, у це розпластане серед пирiю їхнє колесо фортуни. Тепер води в ньому було майже повно, вiднинi в спеку з нього питимуть чайки. Обоє стояли над колесом притихлi, ждали, поки вода заспокоїлась, i поволi стало проступати з неї глибоке-глибоке небо i їхнi напiвзатемненi, напiвосвiтленi сонцем нахиленi над колесом обличчя. Чайка пролетiла в небi, i її теж було видно у водi. - Тiльки чи найдуть вони цей наш водопiй, Вiталику, га? Вiн прогув якимось нiби не своїм, згубленим голосом: - Найдуть... Пiсля цього вони ще деякий час дивилися на це розстелене у них пiд ногами небо, i вже й самi не впiзнавали себе в ньому, були вони i вже нiби й не вони. - Крейсер! - Крейсер зайшов у затоку! Це хтось гукає з Кургана, там уже, на самiй вершинi, зiбрався гурт хлопцiв i дiвчат; вони дивляться кудись у бiк моря, а до них iншi збiгаються звiдусiль, навiть Василь Карпович у своїм бiлiм картузi подерся по крутосхилу кургану до гурту. - Гайда! - гукнула Тоня й першою шугнула в хлiба. Незабаром обоє вони уже були там, серед однокласникiв. Коли збiгти на цю могилу, на саму вершину цього покритого сивими травами глобуса, то звiдси видно далеко, видно, як степ маревiе на пiвдень, а край нього на обрiї ракетним слiпучим металом блищить смужка моря, морський лиман. Завжди блищать води лиману пустинне, лише коли-не-коли, найчастiше лiтнiми ранками, буває, там з'явиться бiле крило рибальського парусника, який потiм довго-довго, цiлу вiчнiсть, пропливає по лiнiї небосхилу... А тепер, замiсть крила парусника, Тоня й Вiталiй бачать вдалинi, просто посеред затоки, темну непорушну гору якусь. Крейсер? Звiдки вiн взяйся? Навiть не схожий був на корабель, дикою темною скелею стояв серед слiпучостi, нездвижно вкарбований в просторiнь моря i неба. Нi Вiталiй, нi Тоня не пригадують, щоб у цi води заходили судна такого типу, здається, не було цього й ранiш. А вiн - ось зайшов. I став. Як загадка. Як сфiнкс їхнього далекого миготливого моря. Прийшов нiби для того, щоб розбентежити їхню молоду уяву, привернути до себе спантеличенi погляди i цих пiдлiткiв-старшокласникiв, що защурухли на могилi, i аж ген - тих трактористiв, що край дороги теж позупинялися в подивi, i чабанiв усього радгоспного узбережжя. - Завiтав гiсть,- каже Василь Карпович.- Давно такого не було. В тридцятi роки один заходив такий, i пiсля того не було... I що найдивнiше - цей зайшов, видно, надовго. Став на якiр, завмер. Це було просто сенсацiйно, щоб вiйськове судно таких розмiрiв зайшло в тихi неглибокi води їхньої затоки i кинуло якiр на виднотi в усього степу. Розглядаючи судно, Вiталiй i Тоня перезиркувалися мiж собою, обмiнювались усмiшками, в яких зараз було щось схоже на таємницю, зближуючу, нiкому, крiм них, не доступну. Навiть i ця загадкова поява крейсера була для них нiби не зовсiм випадковою, той крейсер був теж нiби причетний якимось чином до цього їхнього душевного зближення, що так несподiвано виникло на межiвнику i по-новому освiтило їх одне одному. Почуття близькостi не минало, спiвучий настрiй душi мовби увiнчувався тепер ще й цим прибуттям морського гостя, його величавим вiзитом, i їх би не здивувало, якби вiн зараз всiма своїми гарматами просалютував з тих розливiв сонця їхньому настроєвi, таємному квiтуванню цього нового для них обох почуття. А друзiв їхнiх цiкавило iнше. - Чи довго вiн тут стоятиме, Василю Карповичу? - I що вiн робитиме, Василю Карповичу? - А який на ньому екiпаж? - Крейсер то чи есмiнець? Василь Карпович знизував плечима. Про судно, про намiри того судна вiн знав не бiльше, нiж його учнi. Стояли всi гуртиком, до рiзi в очах, вглядалися в те морське дивовисько, марно намагаючись розпiзнати що-небудь з того, що було приховано вiд них вiдстанню. - Може, там i сигналiст стоїть,- пускався в здогади Кузьма,- та сигнали на берег передає азбукою Морзе? Але хiба ж його звiдси розгледиш? При згадцi про азбуку Морзе вуха одного з хлопцiв почервонiли. I вiд однiєї дiвчини це не приховалось: вона прикусила губу, щоб не розсмiятись... - Ну, друзi, час додому, час! - нагадав Василь Карпович i, ковзаючись по травi, по срiблястiй нехворощi, першим став спускатись з Кургана. - Тiльки тут пiд ноги дивiться,- попереджав вiн своїх вихованцiв.- Бо тут усе може бути - акт про безпеку наших полiв ще й досi не пiдписано. Мiнери були, рiзнi комiсiї, а заактувати поки що нiхто не зважився. Тривожна засторога вчителя мимоволi торкнулася душi кожного, всi одразу помiтили, що могила пiдозрiло порита якимись ровами, рови вже позаростали травою - то, видно, були солдатськi окопи та траншеї, бо тут, на цьому курганi, пiд час вiйни нiбито стояла зенiтна батарея... Земля в таких мiсцях i справдi могла таїти в собi мiни чи й бомби, начиненi смертоносною вибухiвкою. Полином поросла могила, вiвсюгом та сивою нехворощю, вiтерець обдуває траву, i вона блищить, тече, як вода... I хоч, крiм Василя Карповича, нiхто з них вiйни не зазнав, вiдома вона їм тiльки з переказiв та кiнофiльмiв, але тут раптом почали спадати на думку рiзнi нещаснi випадки з радгоспними дiтьми, що їх багато калiчилося пiсля вiйни у полях... Згадалось, що один учитель їхньої школи, молодий фронтовик, в першi роки пiсля вiйни загинув отак у степу, рятуючи школярiв, вiдкидаючи мiну вiд них. Сходячи з могили, ступали обережно, пiсля вчителевого попередження кожен почував себе так, мовби вiн справдi ступає по iржавих невибухлих мiнах, i, тiльки опинившись внизу, враз загомонiли, з веселим лементом подалися до шляху. Повертаючись додому, Тоня й Вiталiй сидiли в кузовi нарiзно, в протилежних кутках, нiби трохи соромились одне одного, хоч нiчого ж мiж ними наче й не сталось. Товариство не докучало їм, бо знову в кузовi стояв регiт, бурхали веселощi, i коли на вiражах їх звалювало в купу, то з тiєї купи чулися завзятi хлоп'ячi вигуки : - Тощо! Тощо! Досить-таки безглуздi вигуки, як на слух когось стороннього, а для них це улюблене їхньою вчителькою "тощо" було мов пароль, мов заклик до веселощiв, бо разом iз тим словечком вони мовби чують i виразно-розмiрений голос своєї Марiї Олексiївни, що диктує їм контрольну, чують з її суворих уст i свiй жартiвливий, самими ж колективно вигаданий текст диктанту: "Вiн її о-бi-ймав, при-гор-тав, брав за та-лi-ю тощо"... - Тощо! Тощо! - скандують вони вже разом, i в кузовi знову вибухає регiт. Iншим разом Вiталiй теж тiльки смiявся б, а зараз при грубуватих цих пустощах йому було нiби аж трохи нiяково, може, тому, що хлопець ще був повен все тiєї ж особливої нiжностi, що заполонила його на межiвнику. Тоня, оця вертуха, оця смаглявка, це вона була причинницею всього, вона виповнила його новим, нi з чим не зрiвнянним почуттям. Дивно було, що разом провчилися стiльки рокiв i Тоня була для нього ну як усi, тiльки й того, що її доводилося частiше виручати, бо вчилася вона так собi i завжди клянчила, щоб їй пiдказували; крiм усього iншого, їй ще й просто подобалось одержувати потай записки пiд час контрольних чи бути в центрi уваги всього класу, що силкується вирятувати її. Викликана до дошки, Тоня розважала всiх своєю боротьбою з труднощами героїчним викручуванням, бо хоч їй всi дружно й пiдказували на мигах, але вона й мигiв тих не могла второпати i тiльки витрiщалась за спиною вчителя, на льоту хапаючи догадки невпопад, аж поки й саму її розбирав смiх. Однолiтка з дiвчатами класу, вона, проте, ранiше за них розквiтла, красовито вирiвнялась дiвочим станом, налилася тугенькими груденятами, i хлопцi з класу казали, що вона вже й пiдгулює, що й вояки, приїжджаючи з полiгона, вже нiбито накидають на неї оком. Заморочений своїми антенами, сусiдськими примусами та технiчними журналами, Вiталiй досi мало такi речi й помiчав, а ось тепер враз помiтив. Тоня стала для нього понад усе. Як тепер мiж ними складеться? Чи захоче Тоня iз ним дружити? Чи тiльки так поманить, полегковажить та й майне далi? Адже їй одне задоволення - крутити голови хлопцям, про неї навiть самi дiвчата кажуть: "Оце ще наш вихор! Не знає, на кому й спинитись..." Машина наближається до Центральної. Дощувальнi пристрої, що працюють в городнiй бригадi, женуть в небо височеннi водограї, водяним прохолодним пилом так i вiйнуло звiдти на всiх. Дiвчата заухкали. Та одразу ж пiсля цього слiпучого дощу довелось висипати з кузова: приїхали. Тоня зiскочила з машини коло подвiр'я старшої сестри, в якої вона квартирує пiд час занять, а Вiталик схопився бiля радiовузла, не мiг же вiн минути його й не зайти до свого найщирiшого друга Сашка Литвиненка. В конторi порожньо, саме обiдня перерва, дверi в радiорубку вiдчиненi навстiж, але Сашка нема, тiльки навушники його лежать на столi та iнструментiв кинутих купа, знак того, що й господар десь поблизу. Голос Сашка, чистий, контральтовий, чути десь аж iз кiмнати бухгалтерiї, видно, вiн там жартує з дiвчатами, а тут тiльки ластiв'ята цiвкають у гнiздi, прилiпленому в кутку, пiд самою стелею. Це ж додуматись треба прилiпити його отам до жмутка проводiв, серед мальовничого виноградного листя обоїв... Не боячись нi апаратури, нi людини, ластiвки так i змигують бiлогрудо через вiкно, влiтають та вилiтають - джик! джик! Всiвшись на Сашковому мiсцi, Вiталик в задумi вивчає будову гнiзда, ластiвки завжди дивують його своїм iнженерним умiнням,- то ж треба зумiти так зробити, щоб гнiздо не вiдлiпилось вiд жмуття проводiв, не впало. Над засохлим мулом (що його нiбито ластiвки своєю слиною цементують) ще й кiнську волосiнь, як антену, наплутано,тiєї волосiнню ластiвка малят своїх прив'язує, щоб не повипадали з гнiзда. Така розумна мати! Вiд ластiв'ячого гнiзда Вiталiїв погляд перехоплюється - в який уже раз! - на грамоти та дипломи, порозвiшуванi на стiнах. Цi дипломи в рiзний час присуджено Сашковi за перемоги на змаганнях радiолюбителiв-короткохвильовикiв. Одержати їх було трiумфом не лише для господаря, а й для Вiталiя теж, бо вiдтодi як Сашко Литвиненко, закiнчивши школу, став працювати ось тут радистом на радгоспному радiовузлi, ця радiорубка стала для Вiталiя його другою домiвкою, i все зв'язане з нею вiн бере до серця, як своє. Скiльки вечорiв вони тут протовклися удвох iз Сашком, лагодячи приймачi та студiюючи статтi в технiчних журналах, скiльки разiв, посхилявшись лобами, до пiзньої ночi розбирали за цим столом рiзнi схеми та вишукували рiшення завдань, що їх одержує Сашко як заочник... Серед дипломiв увагу привертають кiлька незвичайних, одержаних Сашком iз країн народної демократiї: земна куля, оповита стрiчкою з написом "AVIO", грамота у виглядi напiвскрученого папiрусу з червоною сургучевою печаткою - ця надiйшла з Варшави, Сашко й туди досяг... Одне лихо - на милицях стрибає Сашко. Мiною його покалiчило ще хлопчаком (тодi, коли той фронтовик-учитель загинув), ногу порвало, зостався на все життя скалiченим. Але ж характер! Iнший в такому станi зiскнiв би, став би нудьгарем, песимiстом чорним, а Сашко нiскiльки не пiддався. З усiх своїх друзiв Вiталiй не знає людини бiльш життєрадiсної, людини такої чистої i свiтлої душi. До милиць своїх Сашко ставиться насмiшкувато, з якимось веселим презирством. Ось i зараз, влетiвши в радiорубку, вiн з порога шпурляє обидвi милицi аж у куток, наче хоче закинути їх на край свiту. Вхопившись однiєї рукою за спинку стiльця, вiн другою радiсно б'є Вiталика по плечу: - Здоров! - Здоров. - Майора - зборов? - А хай йому... не доборов. I при цьому - для випробу сили - мiцний потиск рук. Вiд Сашкового потиску у Вiталiя аж пальцi злипаються, бо, лiтаючи на своїх милицях, Сашко так натренував м'язи рук, що вони в нього як у спортсмена. Вiталик, правда, теж не якийсь там бiлоручка, i у вiдповiдь вiн теж щосили здавлює Сашкову п'ятiрню, радиста аж подив бере: - О, ти сьогоднi моцний! Всiдаючись, Сашко за звичкою стрiпує пасмом м'якого хвилястого чуба - якось вiн вмiє отак артистично стрiпувати цим чубом, вiдкидає всю хвилю назад легким хвацьким помахом голови. Обличчя тонковиде, очi, синi, веселi, гарячi, так i зблискують. За час їхнього товаришування Вiталiй наче вперше сьогоднi помiчає в друговi оцю його вроду, вперше майнула думка, що хлопець такої синьоокостi мусить подобатися дiвчатам. - Чув новину? - Ти про крейсер? - Сашко одягає навушники.- Ще б не чути. Всiх тут сколотила його поява... Я пробував навiть зв'язатися з ним - не вiдповiдає. В навушниках Сашко стає одразу серйозним, офiцiйним, зосередженим, вже вiн тепер увесь там, в ефiрi. - Нi, нема,- каже вiн через деякий час, i Вiталiй догадується, що це вiн знову пробував ловити радiорубку крейсера. Пiсля цього Сашко одразу ж кидається стрiмголов у свою стихiю, викладає друговi все, що вiн думає про iдею космiчного ретранслятора,- чиюсь статтю про це вiн щойно вичитав у журналi. Запальнiсть Сашкова росте й росте, вiн уже, замiсть Вiталiя, наче бачить перед собою автора статтi, гаряче полемiзує, ловить його на чомусь, висмiює, а Вiталiй тим часом думає: "Нащо ти менi все це говориш? Нащо менi твiй ретранслятор, i та стаття, i вся ця музика, коли є на свiтi Тоня i ми сьогоднi з нею стояли в степу серед колоскiв над гумовим колесом i бачили себе в ньому, бачили разом себе в глибокому-глибокому небi..." - Ти не слухаєш мене? - здивувався Сашко.- Тобi це не цiкаво? Ну, марш звiдси! Не можу терпiти людей, що з iдiотською усмiшкою пасуть ластiв'ят, в той час коли йдеться про такi речi. - Невже я посмiхався? - дивується Вiталик.Вибач. I посмiхається знов. Пiсля того як домовлено iти разом увечерi в кiно, пiсля того як добутий Сашком iз шухляди свiжий номер журналу "Радiо" уже в руках у Вiталiя i помахом олiвця обкреслено статтю, яку "неодмiнно, неодмiнно треба прочитати",- пiсля цього: - Бувайте здоровi, громадянине! - Я вам не громадянин! - А хто? - Я - начзаготскот! I пiд цим "начзаготскот" знову ж таки треба розумiти не справжнього заготована, а вiдставника Яцубу, що в баталiї з Вiталикобою антеною вийшов поки що переможцем. Крокує додому Вiталик. Iде, й щаслива усмiшка блукає на хлоп'ячих устах. В лiричнiй своїй задумi хлопець торкає рукою пухнате вiття туйки, гладить нiздрюватий гарячий камiнь загорож, поки рука черкнула i кам'яну скiфську бабу, що стоїть бiля двору старої Дорошенчихи, припасована замiсть стовпчика для хвiртки. Наткнувшись на неї, Вiталiй аж сахнувся, дивився на камiнну бабу так, наче не бачив її тисячу разiв ранiш... Сивий, з'їдений часом камiнь, груба робота, слiди стертої вiковими вiтрами посмiшки. Столiттями десь на курганi в степу стояла - iдолом скiфським чи половецьким, а тепер ледь збереглись слiди якогось мережива на кам'яному вбраннi, звичайним стовпчиком стоїть, для хвiртки припасована... Хтось придумав, закопав бiля двору, i тепер навiть вночi якщо п'яний, йдучи з чайної, наткнеться на цей прикметний стовпчик, то одразу визначить свої координати. - Вiталику! В глибинi двору, на схiдцях веранди, сидить i сама чабаниха Дорошенчиха, вона теж нiби з каменю тесана. Цiлi години сидить так - плечима до степу, очима до моря,- виглядає сина, що десь у далекому плаваннi. Мовчить скiфська, загадково усмiхнена, у своїй кам'янiй мережанiй одежi, мовчить цiлими днями й ця, в суворому смутковi, в старечiй непорушностi вiчного свого виглядання. А як вiн не прибуде, то, здається, вона й окаменiє i буде тодi в парi з скiфською нiмувати бiля цих ворiт, сина й тодi ждучи. Охайна, прибрана, в бiлiй чистiй хустинцi, сидить, жде. - А пiдiйди лишень, сину, сюди... А коли хлопець пiдходить до неї, стара запитує, чи бачив вiн те судно, що в лиманi стоїть, та що чув про нього, i, дiзнавшись, що хлопець на власнi очi бачив його, стала з незвичайною жвавiстю допитувати - яке ж собою те судно? Чи бiле воно? Та чи з високими щоглами, чи таке тобто, як те океанське, фотографiя якого висить у неї в хатi i яке водить її син... Для неї не було б, здається, несподiванкою, якби це саме вiн, син її - капiтан Дорошенко,- прибув iз далеких плавань додому, прибув би аж сюди та кинув якiр на виднотi у рiдного степу, поблизу материної домiвки. Хлопець, однак, змушений розчарувати стару. Не бiле воно. I не з високими щоглами. Сива залiзна гора маревiє серед моря. Бойове судно, на якому в бiнокль, певне, можна було б помiтити i жерла гармат. Увечерi Сашко i Вiталiй поспiшають у кiно. Сашко навiть не пiдозрiває, як друг його ждав цього вечора, бо не мав же сумнiву Вiталiй, що Тоня неодмiнно прибiжить до клубу, адже вона бiгає на всi фiльми пiдряд - гарний вiн чи поганий. По дорозi до них пристають ще кiлька хлопцiв, i вони йдуть до клубу цiлою ватагою. Сашко розмашисте скакає мiж ними на своїх милицях, весело критикує назву фiльму: - Ще подивимось одну любов. "Любов у вереснi", "Любов у березнi" - це вже було... Вже я бачив не менше як тисячу i одну любов! Всi смiються, i сам вiн теж. Глянеш збоку, йому нiби аж розвага скакати на отих милицях, так звично-розгонисто кидає вiн себе вперед, метляючи своїм буйним чубом. Були вони вже бiля клубу, коли Вiталик враз, на подив хлопцiв, круто змiнив курс, рвонув убiк. - Ти куди? - Iдiть без мене. - Громадянине! - Iдiть! I, спаленiвши, кинувся вiд них у парк, в гущавiнь, хлопцi не встигли й спитати, який його гедзь укусив. А гедзь той був тут, поблизу... Хлопцi, здається, не помiтили, а Вiталiй вмить уздрiв серед натовпу саме ту особу, яку уздрiти хотiв. Аж опекло Вiталика, аж памороки йому забило вiд того, що вiн побачив. Тонька стояла бiля клубу, стояла в колi сержантiв з полiгона i хихи та реготи з ними справляла. I гадки не мала про якогось там Вiталика, вихизовувалась безтурботно перед сержантами, а вони перед нею козирились нафабренi, як до параду. Бравi такi, що куди там Вiталiєвi з ними тягатись, вiн одразу вiдчув своє жалюгiддя, готовий був крiзь землю провалитись, побачивши, що вiн зайвий... В парку безлюдне, весь парк ще нагрiтий пiсля спековитого дня. Млостиво, гаряче-духмяно дихає тамариск, туя дурманить своїм запахом, аж голова чуманiє. Тунелями потяглися туєва алея, ялiвцева алея, що зосталися ще вiд давнього планування... Високий пiрамiдальний дуб, а внизу навколо нього - поясом знову туя, покручена, м'язиста, в її тропiчно-густих кущах дiтвора любить бавитись вечорами, i Вiталик ще недавно тут гасав,- грали у ховачка або залiзуть, було, в кущi й ревуть тарзанами (намагаючись перекричати гучномовець, що день i нiч реве бiля чайної), а за ними ганявся директор - вiн дуже пильнує цей парк... Ось сафора, диковинне пiвденне дерево, що квiтує у липнi бiлим та запахущим квiтом. Зовнi сафора трохи схожа на акацiю, тiльки молодою гiлки їй навмисне покрутять та пов'яжуть, i вона росте тодi, як плакуча... А плоди сафори - ягiдки соковитi, ними можна чистити взуття, блищить пiсля них, мов наведене лаком,- ось чого ще, певне, тiльки не знають тi форсистi сержанти з полiгона, що забирають у робкоопу весь гуталiн... Як зацькований, блукав Вiталiй по закутках парку, мiсця собi не знаходив. Котрий же з тих сержантiв - його суперник? Котрому з них вона злодiйкувато-щасливо тискатиме руку в темрявi кiнозалу? Той - не той, i той нiби не той... Мабуть, отой циганкуватий, що газиком до робкоопу щотижня пiдскакує якраз за гуталiном - весь гуталiн перебрав... Навiть бiля клубу вiн стоїть-стоїть, а тодi шасть за кущ, витягне сукнину з задньої кишенi i вже наярює свої хромовi, а тодi, озирнувшись, ще й присадить халявку, Щоб гармошкою була... Але ж Тонька, зрадниця, вiтровiйка, як вона могла так легко змiнити паруси? Якби знав, сьогоднi б кроку за нею не ступив по отому межiвнику... А то сама присiла на колесi бiля нього, бiсики очима пускала, а вiн уже й розтанув... Вдома Вiталика нiхто не зустрiв. Матерi ще не було з роботи. Позаглядав у каструлi, перехопив сього-того i присiв до приймача, поринув у звуковий хаос ефiру. Музика, позивнi? лемент мов, джази, меси, церковнi вiдправи... Живе планета своїм життям, веселиться, молиться, i нема їй нiякого дiла до того, що дiється у якогось там Вiталiя на душi. Що людству до Вiталикових переживань, що йому до цiєї маленької мiкроскопiчної драми, що розiгрується десь у вiвчарському степовому радгоспi? Тоня зараз у клубi, сидить у темрявi мiж своїми сержантами. Вiталiй до болю виразно уявляє Тоню, як пашить її обличчя, як збуджено блищать у пiтьмi її очi, як дихає вона розбентежено... Якось ще в сьомому класi були вони разом на дитячому сеансi в кiно, i тодi Вiталiєвi випало сидiти поруч iз Тонею; коли загасили свiтло, вона сидiла незвично притихла й, здається, не дихала, а тодi вже, коли фiльм iшов, нахилилась до Вiталика i в темрявi раптом хап його за руку. Жаром його так i обсипало! I фiльму вже не бачив, i не чув нiчого... I пiсля того нiколи бiльше не сiдали поряд у кiно i нi разу не згадували того схожого на сновидiння випадку, хоч десь нiби в пiдсвiдомостi ця їхня тайна мiж ними жила, залишалась. Нiби забули про неї, вiдiйшли вiд того дитячого, але все ж тайна iснувала, i, може, якраз вiдтодi щось i жеврiло в душi, щоб аж сьогоднi так блискавично спалахнути пiд час поїздки в степ на тому розрiзаному колесi фортуни. Уявляючи Тоню в клубнiй тиснявi, Тоню, що аж росте вiд щастя, вбираючи обома вухами гарячi нашiптування сержантiв, Вiталiй i не пiдозрював, що зараз сидять у клубi сержанти з досить-таки кислими мiнами, бо те мiсце, де мусила б сидiти мiж ними Тоня, безнадiйно гуляє. А Тоня в цей час уже була вдома, самотньо скнiла, прищухнувши в темрявi сестриної закутаної виноградом веранди, i погляд дiвчини був звернений через Чабанишине подвiр'я на вiкна якраз Вiталикової хати. Потiм уже й свiтло у вiкнах погасло, а Тоня сидить, мов ота Чабаниха, Дорошенкова мати, що й досi маячить на порозi ганку, тьмяно освiтлена щербатим мiсяцем. Пiзно вже, тиха цвiркотлива нiч навкруги, а Чабаниха сидить, чатує. Завжди їй отак не спиться, коли наближається час приїзду сина у вiдпустку. До пiзньої ночi не зайде баба в хату, бо в хатi їй увесь час щось цокає, наче ходики вiдбивають час (хоч ходикiв у хатi й нема). - Цокає й цокає десь, а не найду де,- iнколи скаржиться вона Тонi. - Яку ж любов треба мати до сина, щоб отак сидiти день при днi, ночами зорi лiчити та все виглядати... Мабуть, уже сто лiт цiй Чабанисi, така вона стара, i про неї, про живу, вже склались в радгоспi легенди. Десь вона з того неймовiрно далекого для Тонi свiту, де степи були ще всуцiль дикими i чабани жили в землянках, що в них, замiсть вiкон, шибки були з овечого мiхура. А посеред степiв стояв палац бiлоколонний, навколо парк, а в парку - басейн для панського купання. Коли влiтку приїздили з мiста у степ паничi, тодi вони, розгулявшись, наливали цi басейни не водою, а справжнiсiньким вином, начавленим з винограду, i вночi отак при мiсяцi зганяли дiвчат-покоївок купатися в тих басейнах. Голi, мов русалки, дiвчата з п'яним вереском купалися у винi, а паничi вудили їх вудками, для принади ж чiпляли царськi троячки та червiнцi. Було таке правило, що дiвчина мусить зняти з залiзного крючка грошi губами, тодi той червiнець чи троячка уже належать їй, i дiвчата, захмелiвши, вiдчайдушне iшли на принади. П'яний гамiр та зойкiт бурхав у парку цiлiсiньку нiч, не давав спати сторожам, було весело п'яним слиногубим вудкарям пiд червiньковими таврiйськими зорями, але степовi нещаснi русалки вибирались з тiєї купелi заюшенi кров'ю, з порваними, закривавленими губами. Була нiбито серед них i Домаха молода, оця чабаниха: досi, як придивитися вдень, можна помiтити рубчик у баби на губi. Ще суворiшого вигляду надає вiн її вилицюватому, смаглявому, уже аж чорному обличчю. Ото звiдти вона, де людей вудками вудили, де на залiзнi гачки хапали закривавлену дiвочу вроду та молодiсть... - Пiшли мої лiта, як вiтри круг свiта,- часом зiтхне стара, при нагодi розповiвши Тонi щось iз тiєї давньої давнини. "А як пiдуть мої лiта? - думає Тоня, вперше в життi сповнена такого душевного сум'яття, розмучена, внутрiшньо розпалена всiм тим, що сьогоднi сталось.- Як житиму я? Чи буду щаслива?" Тоня думає про старшу свою сестру, в якої вона тут живе. Клава вийшла за демобiлiзованого шофера, з яким тепер то б'ються, то миряться по тричi на день, нерiдко втягуючи й Тоню в свої родиннi бучi... Невже i їй попадеться такий грубiян-бруднолайко, хоч поки не п'є - симпатяга чоловiк, душа нарозхрист... Спадає на думку Тонi трохи таємнича, туманна iсторiя взаємин голови робiткому Лукiї та капiтана Дорошенка, про них ходять чутки, що в молодостi щось мiж ними було, але чи вiйна, чи iнше щось стало на перепонi, так i не зiйшлися, так i носять свою любов по-окремо - раз злетiла в пiднебесся життєва їхня пiсня та й зосталась там бринiти на все життя. Ну, а де ж вiн, її Вiталик? Чому не прийшов у кiно? Знову вiддав перевагу своїм приймачам, гвинтикам та шурупам, над якими вiн вiчно сидить? А вона ж його так ждала! Жартувала, смiялася до сержантiв, хоч всерединi все горiло, ждала тiльки його! Не до фiльму було їй, все стало немилим, коли вiн не з'явивсь, i досi не знає, що з ним таке. Невже те, що без слiв мiж ними промовлялося в степу i в дорозi i що так багато сказало серцю,- невже це тiльки вигадала її власна гаряча уява? Зовсiм зненацька захопило сьогоднi Тоню нове оце почуття, гаряче сколихнуло душу. Нi, це не назвеш грою в кохання, ще одним хвилинним захопленням, легковажною дiвчачою вимрiйкою. Це справдi для неї щось нове, досi не звiдане, таке, що може весь свiт враз тобi сяйвом осяяти або ж болем шматувати, палити душу, як зараз. I якщо їй хочеться, щоб швидше настав новий день, то це тiльки для того, щоб зустрiти, побачити Вiталика, його солом'яний чубчик, за який його так i кортить смикнути... А наступний день починається для них знову працею, тiльки цього разу їхнiй клас працює на шкiльному винограднику - пiдв'язують виноградну лозу. Листатий чауш, або "волове око", як його в них звуть, буйно розрiсся цiєї весни, зав'язь на ньому багата, вiщує добрi кетяги, великi грона, а зараз вiд них ще тiльки бубки дрiбнi, зеленi, це ще тiльки буде, що їхнi виногради туго наллються соком, посивiють пилком, туманом вiзьмуться, i гнутимуть налитi грона весь кущ донизу, i з-помiж листя вихиляться, лиснiтимуть тьмаво на сонцi. А зараз поки що пуп'яночки i весь майбутнiй кетяг - нiжна гiлочка, i на розгалуженнях вiд неї - зеленi кульки, як схема формули складної молекули... Треба торкатися цiєї зав'язi обережно, щоб не обламати. Старшокласники, хлопцi й дiвчата, розбрелись, по-зникали в зелених виноградних хащах. I, звiсно, це ж була чистiсiнька випадковiсть, що Тоня з Вiталиком женуть один рядок, дiвчина сама якось опинилася в цьому рядку в останню мить. Пiсля вчорашнього вони нiби сердились одне на одного i працювали мовчки, хлопець пiдiймав кущ з усiм його листям, з усiма тими зеленими бубками, що наллються згодом соком i стануть повними гронами, а Тоня пiдв'язувала той кущ зверху шпагатиною. Руки в неї повнi, смаглявi, тугi. I грона груденят крiзь листя виноградне так уже по-дiвочому пругко до нього випинаються. Смаглi губи i в нього, i в неї - жарко. I враз дiвчина усмiхнулась йому якось особливо, незвичайно. - Чого тебе вчора в кiно не було? - А я був... коло кiно. - Чому ж я тебе не бачила? - А я тебе бачив. Як iз сержантами викаблучувалась. - Я в кiно не пiшла. - Чого? - А так, перехотiлось. В останню мить передумала. Це багато чого сказало. I вона бачила, яку радiсть цими словами принесла йому, як вiн ожив, посвiтлiшав одразу. Тоня вже й кущ пiдв'язала до бетонного стовпчика, а не рухалась далi з мiсця, зорила крiзь кущ на Вiталiя так, нiби шкодувала, що вони роздiленi кущем. - Признайся, Вiталику... То ти менi писав листа? - Якого листа? - Азбукою Морзе. - Я тобi ще й iєроглiфами напишу... Вона засмiялась,