i рука її, нiби ненароком, як учора бiля бiдона, торкнулась його пальцiв мiж листям куща. Руки їхнi зблизились мiж листям, злилися в нервовогарячому потисковi i стискалися все мiцнiше. Жарко, паморочливо йому стало. А очi її, напливаючи, сяяли вже близько, ошалiло, волого... I хоч хлопець перед нею й стовбичив незавидний, худий, вихруватий, i обличчя мав обвiтрене, худе i в плямах, схожих на солонцi, i хоч губи його теж були сухi й шорсткi, проте вона враз вхопила його, притиснула до себе й припала до тих губiв. Так i прикипiла до них! Потiм сама й вiдштовхнула його, зшаленiло озирнулася по винограднику: чи нiхто ж не бачив? I, залита шарким рум'янцем, перемайнула до iншого куща, вхопила той кущ i не знала, що з ним робити, крутила, вертiла в руках, i Вiталiй аж насилу догадався, що його треба пiдв'язувати, i вони мовчки, невмiло-щасливо взялися знов працювати, брали в обiйми, пiдв'язували той кущ чаушу-винограду, що, розбуявшись, ласкаво шелестiв до них листям та вився пагiнням. III. ЧЕРВОНА ТОРПЕДА Неподалiк Горпищенкової кошари, на сув'язi звивистих степових дорiг, стоїть чабанський колодязь; здалеку червонiє на ньому цебро дивної конiчної форми. Яскраво-червона цятка, жарина якась серед безбарвностi, серед величавої одноманiтностi степових просторiв. Пiсля кожної вiйни цей колодязь чистять. Збираються чабани, по черзi обв'язуються вiрьовками, стаючи схожими на затягнутих в лямки парашутистiв, i спускаються у вогку колодязну глибiнь, щоб вибирати звiдти рiзну нечисть, мул, залiзяччя... Цiлу купу, чорну, смердючу, навикидають, наллють осторонь вiд колодязя. Пiсля першої вiйни витягували з колодязя одне залiзяччя, пiсля другої iнше, а пiсля третьої... "Та хай вона щезне,- думає Горпищенко-чабан, працюючи бiля колодязя,- хай краще нiхто її не побачить, бо пiсля неї, мабуть, i чистити було б нiчого, всi колодязi в свiтi повигоряли б..." З самого рання трудяться вони удвох з Корнiєм, замiнюють трос, що його вдалося нарештi видобути в директора, примуцьовують до нього оте своє незвичайне, червоне як жар цебро, зроблене з оболонки морської торпеди. Далеко виднiє воно в степ, квiткою жеврiє, мимоволi зупиняючи на собi око подорожнього, i коли на Центральнiй розказують якомусь новому чоловiковi, як найти в степу кошару знатного чабана Горпищенка, то кажуть: - Отам, де колодязь з червоною торпедою. Цiле лiто ллється з цiєї торпеди вода у ринву, i чабани п'ють iз цiєї торпеди, ще й проїжджий який-небудь - чи то буде механiк з автолiтучки, чи агроном, чи зоотехнiк, що роз'їжджає по степу своєю бiдаркою,буває, спецiально заверне сюди, зробить гак, щоб напитись. Бо вода тут справдi смачна, солодка, не вiдгонить, як в iнших степових колодязях, тухлими яйцями, у спеку її просто не вiдiп'єшся. Протягом дня смаглi вуста, чоловiчi й жiночi, припадають до цiєї торпеди, важке цебро на сталевому тросi раз у раз опускається в тiняву, прохолодну глибину колодязя, черпає й черпає з нього свiжу джерельну воду. I що бiльше її вичерпують, то вона, здається, ще чистiшою й холоднiшою стає,- аж зуби вiд неї ломить. А чабан Горпищенко тiльки радiє в душi, дивлячись, як люди смакують його водою, бо її нiскiльки не меншає вiд того, що все лiто беруть i беруть. Пiсля останньої вiйни вiн таки попогрiв тут чуба, чистячи колодязь, дошукуючись замуленого джерельця, аж поки дошукався, дав йому волю. Тiльки вiд воєнного бруду вичистив, як пiшли чорнi бурi - довелось ще чистити й пiсля них, бо вони йдуть такi тут, що тисячi тонн пилюки в повiтрi висить, ставки замулює, посадки замiтає до самих вершечкiв, а з хат, буває, дахи зриває - летять, як аероплани... Намете, нагорне i в колодязь, не один день потiм мине, доки цебро за цебром витягаєш, вибереш весь той намул i знову пiде вода, як сльоза. Нiхто достеменно не знає, хто цей колодязь копав, у спадок вiд батькiв, вiд дiдiв дiстався вiн теперiшнiм чабанам. Тiльки з переказiв глухий гомiн доходить, що копали цей колодязь колись чумаки, чиї дороги пролягали в цих сивих степах. I коли молодий Горпищенко-льотчик запитує батька: "Хто цей, тату, колодязь копав?" - то старий не вагаючись вiдповiдає; - Чумаки, сину, чумаки. Пращури твої. Льотчиковi аж дивно чути, що пращури його були чумаками, хоч вiн знає про це ще змалку. Тi вусатi, кругле стриженi люди в полотнянiй, виквацюванiй дьогтем (проти чуми!) сорочцi, що рiк у рiк ходили через цi слiпучi степи з своїми круторогими, були для льотчика десь у глибинах минувшини, губились для нього в такiй часовiй та iсторичнiй далечi... ну як античнi якi-небудь Гомери та Демокрiти. Але ще важче, мабуть, було б уявити самим чумакам, що котрийсь iз їхнiх нащадкiв стане крилатим, лiтатиме в повiтрi, стрибатиме вночi з парашутом з таких висот, де лютує мороз, в той час як земля дихає теплом повного лiта i коники в травi сюрчать... Хiба ж уявити було прадiдам, що вiн порухом руки пускатиме в дiю сили фантастичнi, ламатиме небо пекельним гуркотом двигунiв i що й власний свiй органiзм вiн пiддаватиме нечуваним випробам, зазнаючи таких перевантаг, коли на якусь мить навiть непритомнiєш у польотi, приладiв не бачиш, а тодi прийдеш до тями - глядь: є швидкiсть! Є потрiбна швидкiсть... Якщо ж є швидкiсть - є життя! - в льотчикiв це так. Вiдстань, що її проходили чумаки протягом цiлого лiта, вiн долає за один рейс, буває, хлопцi не встигнуть зiграти й партiю в шахи... I все ж в душi вiн глибоко пишається своїми предками, мужнiми людьми, що крiзь чуму, крiзь безводдя, крiзь степовi швидко-йдучi пожежi прокладали дорогу на кримськi озера, копали по путi колодязi, несли сюди життя. I коли до нього приїздять товаришi з полiгона i пiсля спеки розкошують тут свiжою водою з колодязя, не забуває молодий Горпищенко весело згадати добрим словом того свого невiдомого пращура, який цей колодязь викопав у степу, а батько, якщо вiн тут присутнiй, ще й додасть: - Добре дiло за людиною нiколи не пропадає. Яка краща спадщина, яке бiльше багатство може бути для чабана, нiж цей колодязь, круглий, просторий, з вiнцем жовтого нiздрюватого каменю, щiльно вкладеного, злеглого так, нiби вiд природи... I чабан береже його. Уважно стежить старий Горпищенко, щоб все тут було в порядку - i в колодязi, i бiля колодязя. Кiнчивши клопотатись iз тросом та цебром, вони беруться з Корнiем лагодити ринву-корито, в яку деколи, трапляється, аж вiвцi заскакують, так вона осiла, вгрузла в землю вiд власної ваги, бо зроблена з важкої двотаврової балки, яку свого часу тягли сюди з садиби Центральної трактором. Користуючись домкратом, чабани пiдважили спершу один її край, пiдклали цегли, потiм пiдважили другий таким самим чином, вирiвняли, i тодi Горпищенко випростався, змокрiлий, повеселiлий на виду: - Бачиш, Корнiю, не так силою, як умом пiдняли таку вагу... Стоятиме i при внуках... Ще, може, коли-небудь i нас хто згадає... - Таких, як ми, не згадують,- пробубонiв Корнiй, тримаючись рукою за зуби, що знову йому розболiлись.- Ми - трава. - Дурницi мелеш,- заперечив Горпищенко.- Чому трава? А що без нас було б тут? Чи пив би хто воду з цього колодязя? Давно б його замулило, занесло... А так весь степ п'є. - Пити - п'ють... А ми? Хiба так людинi жити? З молочаю в чайну та звiдти знову в молочай, знов до гирлиги... - А що, як гирлига? - скипiв Горпищенко.- В наш час гирлига й ракета поруч стоять! Це вiн має на увазi тi срiблястi лiтаки, що ними вилискує степ полiгонний, та тих командирiв, що часом звiдтiля заїжджають до нього i шанобливо здоровкаються з старим за руку, i не тiльки тому, що вiн знатний чабан i нагороджений - ще до вiйни - за свою працю орденом та вмiє, як нiхто, варити "кашу в кожусi",- найбiльше ж за розум вони поважають старого, за вдачу його та ще, звiсно, за сина. Нiкого з чабанiв так далеко не пускають з отарами на територiю полiгона, як Горпищенка, лише йому (якщо тiльки тихо там) дозволяють заходити з вiвцями туди, куди iншим зась. Так принаймнi Корнiєвi здається. I його трохи аж ревнощi беруть на свого бригадира та на його дружбу з вiйськовими. - Чого ж тодi, по-вашому,- звертається вiн до Горпищенка,- так мало охочих iти до нас, щоб вiк з гирлигою калатати? - А давай ось Мишка спитаємо,- посмiхається Горпищенко i пiдгукує Демидового козарлюгу, що неподалiк воює з гусаком.- Втри носа, Михайле, i вiдповiдай: чи хотiв би ти бути, ось як я, чабаном? Хлоп'я мовчить, сопе носом, видно, запитання застало його зненацька. А Горпищенко думає тим часом про свої вiчнi чабанськi незлагоди з дирекцiєю, про чоботи, що їх цiлу зиму палить гнояка в кошарах, та про ту лихоманку, що настає для чабанiв, коли починається стрижiння овець, з яким вони оце тiльки недавно впорались. В трудовому чабанському сезонi стрижiння - це робота найвищої напруги, весь радгосп тодi як у штурмi, стригалями йдуть i комбайнери, i шофери, й чабанськi жiнки, бо чабанiв для цiєї роботи не вистачає: тисячi ж овець! Каторга, пекло, найважчий це труд, навiть при механiзацiї. Цiлоденне мекання, духота, запах сiрки, жиропоту, кровi, карболки... Стригалi, мотористи, точильники - всi чадiють вiд спертого повiтря, вiд овечої сiрки, пiт заливає очi, тричi на день люди мусять бiгти до оцього колодязя, обливатись водою, як прокатники на заводi... Комбiнезони їхнi - це одна мазута, нiхто й прати не береться, темп роботи такий, що нема коли тобi й слова вимовити, нiколи жартом перекинутись. Жодного зайвого слова, жодного зайвого руху. - Нiж! - гукаєш, i це означає - давай нiж. - Руно! - i це означає - забирай руно. Якщо ти фахiвець абиякий, то, тiльки електромашинка загуде, овечка в тебе рветься, б'ється пiд руками, мусиш її в'язати. А найвищий клас - це коли стрижеш i не в'яжеш. До таких належить вiн, Горпищенко. Замордований такою роботою, вийдеш з кошари, i аж водить тебе... чабанський "вальс" мимоволi танцюєш... Зате ж навеснi, коли степ тюльпанами цвiте, а ти виведеш отару на простiр, стоїш бiля овечат, а вiтер струмує, купає тебе, спiває у травах. Хiба ця робота не може зробити людину щасливою? Ґирлига? Ну й що? Колодязь оцей - моя свiтлиця. То моє життя на цiй планетi! Хай iнший живе iнакше, а я так його проживу! - Ну, то як, Михайле? Будеш чабаном? Хлоп'я задкує вiд Горпищенка: - Я льотчиком буду... Як Петро ваш... - Ага! - хихикає Корнiй.- Пiд стiл пiшки ходить, а вже й воно розiбралося, де вершки, а де вiдвiйки. - Нащо ж тобi льотчиком? - допитується Горпи-щенко.Куди ти летiти хочеш? - На Мiсяць. - О! Ти щось там забув? Чи чого? - Не знаю. - А дуже хочеш? - Дуже! I хлоп'я, вважаючи цю обтяжливу бесiду вичерпаною, дременуло знов до свого гусака. - Лiтати, всiм лiтати,- розмiрковує вголос Горпищенко.- Само ж не зна, що йому треба на тому Мiсяцi, а вже замiряється... Вже щось його тягне туди, кудись воно поривається... - Менше б поривалися, легше б на свiтi жилось,- бубонить Корнiй.- Для школярiв та студентiв - всi отi поривання, поки лиха ковшем хапнуть та порозумнiшають... Спокiй, тиша, достаток - ось що для людини треба. Скiльки й живу - то те, то iнше людей баламутить. Хочу знати, що вночi нiхто не постукає i не загадає збиратись... Самих ляше виконавцiв скiльки за життя перебувало пiд моїми вiкнами, перед скiлькома начальниками цей Корнiй навитяжку стояв... Той тебе вчить, той наказує, той повiстку вручає... А ви менi спокою дайте. Нiчого не прошу, ви прийшли на свiт, щоб пожити, i я прийшов пожити, тож не чiпайте мене. Роботу роблю, профспiлковi плачу, а що я думаю, яке кому дiло? Може, моя чабанська радiсть - це просто отака он тополя, а пiд тополею стiл, а на столi пляшка... Холодок, затiнок, i я там пiсля роботи сиджу, п'ю свою чесно зароблену чарку... - Мало цього людинi, мало, Корнiю,- каже Горпищенко.Ось вони, сини нашi, їх стограмовим щастям не вдовольниш... Уже їм тiсно на землi, до iнших планет пориваються, в ореолi хочуть свою землю побачити. Спитай його, нащо йому той ореол? Нащо тi планети? Ти щастя шукай, правди в усьому дошукуйся, а не нових свiтiв! Та тiльки якраз в тому шуканнi, може, i щастя його найбiльше... Така вже, видно, природа людська: вiдiмкнув дев'ять замкiв, хочеться вiдiмкнути й десятий... На що ось я, в якому вже вiцi, а й то стою iнодi в степу, задивлюся в небо i - аж признатися соромно - самому полiтати кортить. Хоч би один-однiсiнький раз отам, де вони бувають, й собi побувати... Ну, хай би там парубком був - то й не диво, а то ось скiльки живу, стiльки й бентега в душi, i кудись тебе тягне, чогось прагне душа... Живеш тут, а надить тебе нетутешнє, краї далекi i як люди далекi живуть... - А опинишся там - все обернеться навиворiт. - Це вiрно. Пiд час вiйни, коли в Будапештi я, у Вiднi снаряди возив, ох, як звiдти сюди поривався, до цих наших, Корнiю, степiв. Клятi солончаки, а й за ними скучав. Ну, а цi простори, це небо хiба забудеш... Старий випростовується, погляд його розбентежений, вiн помiтно навiть схвильований: чабан здавна чулий до неї, до цiєї одвiчної краси степу. - Крутить, ой крутить же, стерво.- Корнiй знов скрушно мотає головою: то зуб йому крутить.-Хоча б оце краплю спиртомiцину на корiнь, може, занiмiв би... Та, видно, забули про нас,- це вiн про те, що їх снiдати довго не кличуть. Ради льотчикiв, що приїдуть снiдати, там, здається, буде сьогоднi каша чабанська, хоч, звичайно, баби навряд чи приготують її так, як це зробив би сам Горпищенко. Власноручно варити кашу вожак чабанський береться лише в особливих випадках, але коли вже вiн почне, то чаклуватиме бiля неї, нiкого не пiдпускаючи, приготує, присьорбне, а вiдставивши з вогню, ще i в кожух закутає, щоб допрiвала; приготувавши, ще ж i прихвалити зумiє, гордий своєю роботою: - Такої кашi нi в якому ресторанi не покуштуєш, вона в кожусi варена!.. А поки що в Корнiя кишки грають i настрiй у нього явно пiдупадає. Вiдставивши лопату, вiн починає звично скаржитись на сонце, що з самого рання вже пече, на клiмат, що помiтно змiнюється на гiрше... - Догралися з природою: лiто зiйде - дощ не покрапає, взимку снiгу не побачиш... Буйнi зими якi були ранiш, де вони тепер? - Всiх перевиховали, кажуть, i сонце активнiшим стало,-жартує Горпищенко i пiдохочує напарника: давай уже доб'ємо. I вони знову беруться за лопати, засипають багнюку довкола ринви сухою землею, вирiвнюють, бо вiвцi аж яму вибили на тiй мiсцинi, де був колись горбик. Хоч якi маленькi ратички, а пилинку за пилинкою рознесли вiд колодязя землю по степу, i доводиться знов пiдсипати, зарiвнювати. Зате як прийде отара, то й не впiзнають вiвцi свого водопою: де вчора мiсили багно, сьогоднi стало сухо та чепурно, а скособочену сталеву їхню ринву хтось пiдважив, пiдняв, аж вiтерець тепер попiд нею провiває... Та нарештi можна й пошабашити: господиня, дружина Горпищенкова, йде з вiдрами до колодязя набрати води, а заодно загадує чабанам збиратися до снiданку. - Бо Петрусь щось забарився, може, знову аж увечерi повернеться,- невесело каже вона, повiльно опускаючи торпеду в глибину. Витягла, налила свiжака з тiєї торпеди у вiдра, взяла їх на коромисло, понесла, весь час на ходу мовби шукаючи когось поглядом у степу. Вiдколи син приїхав, ще й не надивилась вона на нього, бо й дома син не живе, за цi три днi бiльше був на полiгонi, нiж тут. Вiдпустка й на вiдпустку не схожа, хоча, правда, i сам вiн каже, що опинився тут у справах служби, тiльки заїздом. Та, може ж, ще вiдпустять його, i, звiльнившись вiд клопотiв, зможе вiн вiдпочити як слiд, приїде на кiлька тижнiв, цiлими днями читатиме або гратиме пiд тополями в шахи iз своїм другом Сiробабою, льотчиком сiльськогосподарської авiацiї, що при нагодi прилiтає з Центральної провiдати друга i сiдає своїм полотняним аеропланом бiля самої чабанової хати. Колись вони разом були в училищi i ще там товаришували, а потiм як була сесiя та був закон про мiльйон двiстi тисяч, то Сiробаба попав у той мiльйон пiд скорочення, переквалiфiкувався i тепер возить пошту в радгосп, пiдживлює посiви та опилює виноградники... Веселий такий цей Сiробаба, з усiма жартує, i вона рада, що Петро iз ним дружить. Сидять собi, грають у шахи чи просто бесiдують, а вона щось робить поблизу i краєм вуха слухає їхню розмову, i тодi їй син розкривається бiльше, нiж будь-коли, в якихось тайнощах своїх, в чомусь мало зрозумiлому матерi. Вона чує про якiсь перевантаги, коли навiть очей не закриєш, i м'язи обличчя перекошуються, i кров стає важкою у жилах... Або, навпаки, чує вiд них про красу польотiв, про те, як буває їм гарно, коли вранцi-рано повний штиль, "ковбаса-зебра" над аеродромом опускається, ранок погожий, i ти - "летиш, як у маслi"! Та не завжди й вони там купаються, як у маслi. До батька вона вже звикла, що цей без кiнця дирекцiю критикує та керуючого вiддiлком батожить на всi заставки, думала, що хоч у сина там злагода в усьому, а виходить, i в них буває по-рiзному, чимось отi "намордники" їхнi Сiробабi не подобаються, "не та, каже, система", хоч i новiша. Сiробаба досi плюється, згадавши, як одного разу вiк взяв старий кисневий прилад, бо вiн нiби зручнiший, так начальник побачив - з рук вихопив, подер... I не тому, що начальник поганий, а тому, що апарат той не для найвищих висот, з таким, мовляв, не можна... ка-та-пуль-ту-ватись! А син в тому "наморднику", важкому, незручному, часом лiтає ж по кiльканадцять годин, не вилазячи з лiтака, на залiзi сидить, закутий в залiзо. Та ти iншого застав у ресторанi за столом висидiти безперервно двадцять годин, та й то навряд чи витримає, а тут - ще й працюй! Таке його життя. Не диво, що трохи й лисiє вже, зовсiм молодий, а чубчик став як шовк. Але ж сам вибрав собi таке життя, згоден день у день крiзь апарат дихати, аби лише бути на тих височезних висотах... Кажуть: соколи. Куди там соколам до них! Бо коли навiть ось тут, у степах, чорна буря йде, валує, i все небо вiд неї чорне, i, здається, кiнця нема у височiнь цiй курявi, то вони, льотчики, виявляється, i над нею, над бурею, ходять. - Невже ж тобi, сину, не страшно там, коли пiд тобою вся земля бурею окутана? - Десять тисяч метрiв, мамо, висота цим курявним бурям, а вище над бушовищем - там небо чисте, сонце свiтить, ми там по приладах iдемо. Такий вiн у неї. За здоров'я вона його найбiльше непокоїться, хай би без апаратiв отут повнiше надихався чистого степового повiтря. Поки тут вiн - поки й спокiй на душi. А як десь у польотах, все їй тривогою повитий свiт i годинами не сходить з думки та жiнка з Рибальського, що в неї теж був син льотчик i позаторiк розбився. Як вона тодi кричала на все село, коли приїхали за нею синовi товаришi, льотчики з частини! Розповiдала потiм, що бачила тiльки цинковий ящик-домовину, а в ньому наглухо запечатано те, що зосталося вiд її сина на дев'яносто третьому його вильотi... Дев'яносто два було щасливих, а з дев'яносто третього - цинковий ящик запечатаний... Батько не хоче й думати про таке, бо це ж не вiйна, бо нещасливi випадки - це тiльки випадки, всюди вони можуть бути, а скiльки їх, соколiв, цiле лiто шугає пiд самим небом, i навiть взимку чуєш їхнiй гуркiт десь за хмарами, там, де вiчно свiтить сонце! Сьогоднi за сином ще до схiд сонця заїжджали льотчики з полiгона, всi в офiцерських чинах, один, командир, навiть сивуватий уже, з майорськими зiрками в погонах, а проте всi мiж собою як рiвнi, як брати - жартують, смiються. Той для них просто Павлик, цей Петрусь, той Корольок... Вона, мати, сказала їм: - Не вгадаєш, хто мiж вами й старший. - В небi, мамашо, всi ми рiвнi,- всмiхнувся їхнiй командир.- Хоч скiльки в лiтаку нас є, а крила однi на всiх. Вони поспiшали, випили нашвидкуруч по склянцi молока, сказали - на снiдання будуть... Погляд материн раз у раз звертається туди, в бiк полiгона, який давно вже став часткою чабанського життя, владно ввiйшов у нього своїм гуркотом, загадковiстю, суворим розпорядком... Син усе жартує, каже, що приїхав з товаришами iз своєї частини викликати тутешнiх, полiгонних, на соцзмагання. Жартує вiн чи, може, й справдi по такому дiлу прибув - матiр це мало обходить, а ось коли його той полiгон вiдпустить... Тiльки поставила вiдра коло хати, як гульк! - котить iз степу машина, вiдкритий газик вiйськовий, i в ньому - повно: начальник полiгона Уралов, i Петро, й товаришi його, а мiж офiцерськими кашкетами й Тоня волоссям розвiває. Льотчики всi веселi, один Уралов мiж ними трохи присмучений, може, тому, що вже не лiтає, хоч вiком ще молодий. Росту невисокого, щуплявий i весь час якийсь нiби напружений - обличчя бiле, гостре, худорляве, майже хлоп'яче, i щоразу, коли мати бачить Уралова, їй чомусь стає жаль його, мов рiдного сина. - Як там ваша дiвка? - питає вона Уралова про його маленьку донечку. I вiн одразу щасливо нiяковiє: - Росте. Вже смiється... Старий Горпищенко не встиг i перевдягтися, так i постав перед льотчиками в своєму робочому: ситцева, сiра вiд пилюки сорочка та латанi штани, сандалi на босу ногу, i нiяких на ньому сьогоднi чабанських обладункiв, нiщо не обтяжує його буденну осадкувату постать. Тоня, скочивши з машини, одразу пiдбiгла до батька, защебетала, ще й пiд руку демонстративно взяла, щоб показати перед льотчиками, що вона не соромиться батька, хоч вiн i в такому виглядi. "Хай вiн i в цiй незавиднiй робочiй одежi, а я пишаюся ним",- мовби каже дiвчина, вчепившись за батька. В Тонi з батьком дружба своєрiдна, без нiжностей зайвих, з ременем ще й досi напоготовi, та знає дiвчина, що хоч батько в неї й суворий, але сам i захистить коли слiд. Якось ще в восьмому дiвчата в класi образили її; задавака, довгими своїми вiями хвастає, думає, як вiї довгi, так уже й на екран! Була в цих нападках частка правди, i, може, тому дiвчина пережила їх особливо тяжко, прибiгла з школи, як з полум'я, i мерщiй до ножиць... З-пiд рук у батька вхопила його чабанськi ножицi i вже замахнулась ними обстригати, вкорочувати свої вiї. - Скажена! Вiн пiдняв ножицi, дав запотиличника, дочка огризнулася: - А чого ж вони дражняться!- i розплакалась без стриму. Кинувши роботу, батько одразу пiшов тодi в школу, подався аж на Центральну наводити правду i лад... Та часом любов до дочки набирає в нього i зовсiм iншого вияву: торiк уже велику, майже дiвку, батогом одчесав при людях бiля кошари. Вiн на гарбi стоїть, силос скидає, озирнувся - а старшокласниця його внизу, мов на гойдалцi, на волячих рогах колишеться. Заробила тодi вiд нього батогом по жижках... Одначе й це їхньої дружби не похитнуло, такi слiди на жижках не зостаються, i зараз Тоня щиросерде - батьковi першому - зливає iз кухля. - Вмийтеся, тату, щоб ще красивiшi були! Корнiй тим часом до чабанок пiддобрюється: - Чи буде ж там, хазяюшки, крапелина лiкiв на зуб? Проте коли вже сiли за стiл, i з'явилася пляшка з бiлою голiвкою, i старий Горпищенко спробував був наливати льотчикам чарки, вони дружно один за одним вiдмовились: - Я пас. - I я пас... - Кого це ви пасете? - пожартував старий. Льотчик з сивими скронями, подякувавши, пояснив: - Сьогоднi ми непитущi. Чабан здивовано глянув на сина. I той пiдтвердив: - Правда, тату. - Чого ж це? - Ми, тату... летимо. Було це як грiм серед ясного неба. Проте батько й виду не показав, тiльки втерся мовчки. А в матерi й ложка випала з рук: - Оце такий вiдпочинок? Тiльки на порiг - i назад! Як же це воно? Вiдкликають вас, чи що? - Так треба, мамо,- сказав син, не вiдриваючись вiд кулешi, а старий Горпищенко глипнув на дружину суворо-заспокiйливо: не лiзь, мовляв, не в своє. Так треба - ясно тобi? Не став i сам доскiпуватись, бо це не личило, бо все своє чабанське життя вiн прожив i живе пiд знаком цього "так треба". Старий солдат, вiн добре знає, як багато часом ховається за цим усталеним висловом i скiльки важить для людини її обов'язок - цей невидимий командир твого життя... Думкою, досвiдом, душею старого солдата, чиї конi не раз вскакували пiд артилерiйським обстрiлом на вогневу i, скаженiючи вiд жаху, перелiтали палаючi мости Європи, цим тяжким солдатським досвiдом вiн одразу осягнув оте синове скупе пояснення, i хоч душа його теж скипалась вiд болю й досади, зовнi вiн залишався спокiйним, похмуро-байдужим, тiльки насупився бiльше, ще й прикрикнув на Тоню, коли та бовкнула щось недоречне про братову "ракетну вiдпустку"... Iз солiдарностi з льотчиками господар не налив чарки й собi. Мусив Корнiй лiкувати свiй зуб одинцем, а випивши шкалик, приклав долоню до щоки, довго мотав головою. - Ще дужче крутить,- винувато загомонiв вiн серед тишi пiд нищiвним поглядом своєї молодицi i, тримаючись за щоку, став скаржитись льотчикам: - Отак нас лiкують! Приїхала аж iз областi санiтарною летучкою якась швигалка: "Товаришi чабани, може, пеньки в кого, пiдходьте". Оце, думаю, увага до чабана. Всiх чабанiв по кошарах об'їжджає, на мiсцi зуби рве, без вiдриву вiд виробництва... А в мене якраз пеньок кутнiй озивається... Починайте з мене, кажу. Запрошує вона мене в свою летучку, велить хапатися за якусь перекладину: тримайся, чабане, мiцнiше! А сама тим часом запалила спиртiвку, щипцi туди раз! два! - все чин чином, i хоч сама тонкорука, а як вхопила за корiнь, то так скрутила, мов добрий дядько. Аж затрiщав, всю щелепу, здавалось, вивертає... А болить - криком кричав би... Вiдпльовую кров та лаюсь - чого, мовляв, не заморозили, чи, може, думаєте, як чабан, то йому й не болить? А вона: пробачте, забула захопити те, чим заморожують, зараз поїду, миттю привезу. Та як чкурнула, то й досi везе... Ну, що про таку сказати, га? - Бо їй хлопцi в головi, а не вашi чабанськi зуби,каже Демидиха сердито. - Не один же ти в неї, Корнiю,- заступається за лiкарку Демид.- Скiльки тих хворих тепер... Фронти, окопи, голодовки - все вилазить боком... Приїхала, попрактикувалась - i далi. - Не має вона права на менi практикуватись,- обурено вигукнув Корнiй, вже кутуляючи.- Вимагатиму тепер, хай замiсть пенька цiлу щелепу менi вставить. Тiльки ж як її знайти? Тоню, ти там не бачила на Центральнiй тiєї швигалки? - Не до неї менi було,- блиснула Тоня до всiх своїми горiхово-карими.- В мене екзамен був! - Ну як? - поцiкавився батько. - Можете привiтати. Хоч i жарко було, а здала! - Що ж ти здавала? - Твiр,- засмiялася Тоня i додала багатозначно: - На вiльну тему! - I написала його, мабуть, азбукою Морзе? - весело зауважив брат. Тоня зайшлася рум'янцем: - Ти вгадав. Матерi не подобалось, що вони розмовляють якимись натяками та загадками, i, осiкши дочку поглядом, вона звернулась до сина: - Ти ж, сину, хоч пиши частiше. Та бiльше описуй про себе. А то он i в госпiталi лежав, i рука була в гiпсi, а ми про те аж коли дiзнались... Розказав би хоч тепер, що в тебе з рукою було? Льотчик мовчки переглянувся з сивуватим своїм командиром i почав неквапом нарiзати на сковородi яєчню. - Нiчого страшного, мамо. Рука нормальна. Зрослася як слiд. Бачите, пальцi всi працюють.- Повеселiлий, вiн ворухнув у повiтрi пальцями, демонструючи руку матерi.- Рука як рука. Така, як i до того була. Не довша й не коротша. - I хабарiв не бере,- пiдкинув один з льотчикiв. Всi засмiялися за столом, а найбiльше цi останнi слова батьковi припали до душi. Вiн аж плечi розправив вiд гордощiв за сина, за його руки, що можуть ламатися, а не безчестять батька, як буває в iнших... Коли в кого нероби та хапуги часом виростають, рестораннi лобуряки в сорочках розцяцькованих, то його син знає, для чого живе, вiн недаром їсть хлiб народний... - А своєму командуванню передайте,- насурмлено каже батько,- що ми тут теж не трава, не затулили нам свiт овечi хвости... Бачимо, що й до чого. I трудимось теж на совiсть. Бо краще вже згорiти на роботi, нiж заiржавiти вiд неробства. Демид тим часом, пiдсунувшись до свого сусiда-льотчика, мовчазного, бiлобрового, якого товаришi називають просто Павликом, починає настирно допитуватись, чи не знає вiн чого про теперiшню долю якогось генерала Iванищева, з яким вiн разом воював в сорок першому в оточеннi... Мало не з кожним приїжджим заводить Демид мову про того свого генерала i дивується, що нiхто про нього не чув i не знає, хоч генерал був справжнiй, не покинув солдатiв у бiдi. Не чув про нього й Павлик. Слухаючи Демида, вiн не зводить погляду iз Демидового Мишка, який, мовби зачманiвши, стоїть перед ним, вп'явшись оченятами в одну точку, а тiєю точкою є значок у Павлика на грудях, значок у формi маленької бомби, що, наче крапля, ось-ось капне додолу. - Чого ти дивишся? - нарештi не витримує Павлик. - Скажiть, а бомба важка? - Нелегка. - Це в нас мудрець,- зауважує Демидиха з ласкою в голосi.- Вчора пiдiйшов до мене, в однiй руцi пташеня, а в другiй iржавий патрон, ще й куля стирчить у ньому... "Скажiть, мамо, що важче: куля чи голуб?" - Це дiйсно запитання,- ледь усмiхнувся Уралов своїми блiдими губами.- Не одразу й вiдповiси... Ще не встали вони iз-за столу, як задеренчав у повiтрi пропелер над самою хатою, крила гойднулися, вiтаючи товариство льотчицьким привiтом: Сiробаба прилетiв. Вже видно з кабiни голову його в шоломофонi, i чорнi вуса, i бiлозубу посмiшку... - Можайський прилетiв! - посхоплювавшись iз-за столу, загомонiли льотчики.- Батя вiтчизняної авiацiї! I загукали в повiтря, вказуючи Сiробабi просто на стiл: - Сiдай! Сiдай! Для Тонi це було мов кiно дивитись, як Сiробаба, посадивши неподалiк свого "кукурузника", вилазить з кабiни, сплигує на землю, здирає з голови шоломофон i вже розвалькувате йде товариству назустрiч, широко усмiхаючись, i в обох. руках у нього блищать, як гранати, пляшки шампанського. Красень - не льотчик. Щоки налитi здоров'ям, цвiтуть, як рожа, а вуса такi пишнi, пухнастi, якiсь, сказати б, шляхетнi... Такi вуса справдi в кiно тiльки можна побачити за двадцять копiйок. - Я ж кажу, що хто не рискує, той шампанського не п'є,- збадьорився Корнiй, мовби заворожений Сiро-бабиними пляшками. - В тiм-то й рiч, що цей якраз i не рискує,засмiявся вузькоокий льотчик, що його звали Корольок, а старший, командир, додав з добродушною зверхнiстю: - Цей тiльки при сонцi лiтає... Коли "чуден Днепр при тихой погоде"... - А коли чорнi бурi? - Тодi сидить i не щурухне... Ткнувши котрiйсь iз жiнок пляшки, Сiробаба пiшов по льотчиках з обiймами, бо це все, виявляється, були його знайомi та приятелi по дотеперiшнiй службi. - Курчат возиш? - запитав Сiробабу Корольок, коли знову присiли за стiл. - Не тiльки,- заперечив Сiробаба, безцеремонне нагортаючи собi в тарiлку яєчнi з салом.- Рiзний буває вантаж... I курчат з iнкубатора, i сперму в термосах iз лабораторiї, а то ще бабу яку-небудь iз заворотом кишок до хiрурга. На носилки її i в касету пiд крило, хай там полементує... А найчастiше, братцi, з гербiцидами маю справу. Ви ж тут усi невiгласи, певне, й не знаєте, що таке гербiцид? А гербiцид - це такий препарат, що ним колишнiй вiйськовий льотчик Сiробаба веде хiмiчне прополювання ланiв. Бiда тiльки, що тих гербiцидiв поки що бiльше нема, нiж є. - Ви ж i пошту возите,- пiдказала Тоня. - Що пошту. Я навiть i горох опилюю, i по виноградниках хiмiкатами вiйнути - це теж моє амплуа... Ви ж не забувайте, що перед вами людина найширшого трудового профiлю - льотчик-унiверсал,- говорив вiн далi, володiючи бесiдою. Вистрiливши з пляшки корком, поналивав усiм шумовиння з такою певнiстю, що навiть льотчики не зважились вiдмовитись.- Ну, будьмо! Лiтаймо! За тебе, Уралов! За здоров'я твоєї дочки,- пiдняв склянку Сiробаба.- В нього ж там така степовичка росте... Уралов знову розцвiв при згадцi про доньку, а Сiробаба став смачно закушувати, припрошуючи i льотчикiв теж: - Це вам не отi спецконсерви, що сто рокiв на складi лежали, а їх потiм бортовиковi дають... - Отже, бачу, ти цiлком тут аклiматизувався? - промовив старший з льотчикiв. - А чого ж не аклiматизуватись? - глянув на нього Сiробаба великими, чистими, як у вола, очима.- Чим у нас тут погано? Тут коли спека, так уже спека! Коли вiтер, так уже вiтер! Роздолля, простiр, де хочеш, там i сiдай... I люди в степах - де стрiнеш людей такої широкої вдачi, де красунi такi, як нашi. Ба яка мулатка! - окинув вiн поглядом Тоню, аж дiвчина спалахнула враз.- Вуса, бачу, тобi мої подобаються,- провiв Сiробаба рукою по своїх пухнастих вусах.- До вподоби, еге ж? - Еге ж. - Тiльки мала ти ще виросла до цих вусiв,- змiнивши тон, суворо кинув вiн дiвчинi, i вона зашарiлась ще бiльш. А Сiробаба вже гомонiв до льотчикiв: - Спершу, коли вiдчислили, ох, як кисло було вашому Сiробабi. Ну, як це гордий реактивний льотчик-винищувач та стане винищувати комарiв? Приїхав додому, мiсця не знаходжу, мама, правда, радiє, щаслива, на сьомому небi старушка! - Та як же ж не радiти їй,- тихо зауважила Петрова мати. - А менi, почуваю, без крил життя нема,- вiв Сiробаба далi.- Iду на аеродром, на найближчий аеродромчик, де загiн се-ге авiацiї базується. Тихо, всi в розгонi, лише де-не-де лiтаки, як цикади, дрiмають по степу та пiд кущами дрiмають пасажири на клунках. Наш пасажир, знаєте, терплячий, бере з собою клунок з харчами. Туман? Нельотно? Вiн i похилив до автобуса... Спершу ганяли мене по наземних роботах. Глянеш, як лiтак пурхне в повiтря, аж отут тобi смокче... Потiм курси для переучування таких гаврикiв, як я. Були там серед нас i майори, й капiтани - всi переучувались на цивiльний кшталт... Уявляєте, реактивниковi, швидкiсниковi на полотняному АН-2 опинитись! Цiлковите з мого боку презирство. А проте потiм, як роздивився... та вiн же трудяга! Та на ньому ж полiтати вранцi над полем - одна насолода! Курчат возити? Ну й що? Хай живе курча, кача i iндича - ось мiй девiз! - Що не кажи, а важко в тобi впiзнати колишнього вiйськового льотчика,- зауважив пiдтягнутий, пiдiбраний Корольок. - Ну, ти не думай, що Сiробаба тут став якимсь баптистом,- швидко вiдреагував Сiробаба.- Вiн цiнує i твоє дiло, але i в свою кашу наплювати не дасть. Коли хочеш знати, тут льотчик теж мусить бути класу не тюхтiйського. Тут у тебе нi штурмана, нi радиста, сам за всiх - i швець, i жнець. Зате ж натреновуєш око в орiєнтацiї, налягаєш на технiку пiлотування, на дядька не надiєшся - тiльки на себе. Це тобi не просто злiтав, вiдбомбився, влучив, не влучив i вертай назад... Ми теж бомбимо, але не по порожньому мiсцi, не по макетах, а по живих ворогах - по осотах, свирiпi, по гусенi, по плодожерцi! - Пiсля цього, друзi,-глянув старший на своїх льотчикiв,- нам нiчого не лишається, як тiльки подавати командуванню рапорти та переходити на переучку до Сiробаби. Вiзьмеш? - Ще буде час - всi ви перейдете на мирнi крила... Ще разом доставлятимемо курчат на Марс. - На отаких таратайках? - всмiхнувся Павлик. Сiробаба любовно глянув у бiк свого зелено-сiрого лiтака, бiля якого вже крутилася чабанська дiтвора. - Якщо по сутi розiбратись, так оце в мене якраз i є справжнiй лiтак. Бо вiн тобi не болванка яка-небудь, вiн з крилами, створiння дiйсно крилате! I хоч з мого польоту земля не кругла i не в голубому ореолi, але й з такої висоти, запевняю вас, вона чудова! Летиш i милуєшся всiм: i срiблястою нехворощю, i лiсосмугами, i ворохами золотими на токах, i бiлою дiвочою косинкою, що майне десь в курявi... Ну, i, звичайно ж,- вiн пiдморгнув до чабана,- оцими вашими тополями, що п'ятикутне в небо ростуть. - Сiробабо! Та ти ж поет! - вигукує Корольок, а Павлик спокiйно зауважує: - Це вiн тут поетом став, а в нас йому, пригадуєте, скiльки разiв перепадало за вибрики в повiтрi, за його авiакозакування... - I все ж вашi лiтаки красивiшi,- каже Тоня до брата, мовби втiшаючи його.- Правда, що ви могли б через океан - туди й назад - без заправки? - Тобi це треба? - покосився на дочку чабан Горпищенко i, вiдсунувши склянку з недопитим шампанським, важко поклав на стiл свої вузлуватi руки. А Демид палив цигарку за цигаркою та сумовито розмiрковував: - Марнотратство яке на свiтi, ох, марнотратство... На самi тiльки бомби скiльки тих грошей дурно йде. Один ось вiн за путнє дiло взявся,- кивнув Корнiй на Сiробабу. Льотчик з посрiбленими скронями, видно, був ображений цим, прикипiв до Корнiя гострим, пронизливим поглядом: - Ви були на фронтi? - Був. - Скреготали зубами по окопах, що авiацiя вас не прикриває? Отож. Хотiлось би й нам, як Сiробабi, штурмувати плодожерку та бур'яни, а доводиться замiсть того важкi бомбардувальники пiднiмати в небо. I пiднiмаємо, бо треба, бо ми з тих льотчикiв,- голос його задзвенiв,- що на "фанерi" лiтали, в сорок першому шматка бронi на нас не було. Зуби кришились вiд лютi, а що ми могли? Скiльки нас, окутаних полум'ям, на очах вiйськ в повiтрi вибухало, на деревах зависало,- бiлiє десь на узлiссi тiльки грудка оплавленого дюралю пiсля нас,- рiзко закiнчив вiн i аж побагровiв вiд внутрiшнього збурення. - Та я що,- прокутуляв беззубо Корнiй.- Треба так треба. - Дiтей жалко,- зiтхнула Демидиха. Пiсля цього всi сидiли замисленi, примовклi. Старший льотчик щокою сперся на стиснутий кулак, затуманився в своїй невеселiй задумi, мовби казав: знову полiт. Але ж i не може бути iнакше, бо десь там такi, як i ми, льотчики готовi - з першої команди - пiдняти в повiтря ядерний вантаж... Чи дума його була про фронтових льотчикiв - скiльки їх знав за вiйну! - полетять отак удень або в мiсячну нiч, i немає, не вертаються. Мертвими вiн їх не бачив, i тому часом ночами здається, що десь i досi лiтають вони, молодi, вiчнi, у мiсячнiм зорянiм небi... Секунди йдуть. Командир глянув на годинника, iншi глянули теж, i, обмiнявшись поглядами, льотчики разом пiдвелись, стали дякувати хазяйцi. Знову бортова валiзка в Петра у руцi. - Ти ж там межу не перелiтаєш? - напутньо глянув батько на сина. - В нас, тату, без порушень. - Тож-то. I вже, як у нелегкому, слiпучому снi, iдуть батько, мати й Тоня з льотчиками до колодязя, бо треба ж Петровi напитися з нього на прощання, щоб не забував дороги додому. В земну глибiнь, де видно клаптик неба степового, поволi-поволi опускається торпеда-цебро i так само поволi пiдiймається звiдти, важко перехлюпуючись. Вже ось вона стоїть зверху на бетонному крузi, i свiжу воду, добуту з глибини, пронизує сонце. Аж очi рiже цебро своєю яскраво-червоною оболонкою, мокро вилискуючи на сонцi. Мовчки п'ють усi, п'є Петрусь, п'ють друзi його льотчики, п'є й Сiробаба, обiйнявши руками цебро, аж крапельки зостаються на його чорних пухнастих вусах. Потiм Сiробаба запускає свiй бiплан. Всi дивляться, як курява здiймається вiд його гвинта, цiла хмара куряви ховає в собi Сiробабу разом з його лiтаком, i потiм уже в повiтрi з цього курявного хаосу раптом виринає - крилате! Помахавши крилом усiм, що стоять бiля колодязя, вiн бере курс на столицю радгоспу - Центральну, а льотчики, попрощавшись, сiдають у свiй вiдкритий новенький армiйський автомобiль, i голос матерi клекоче хвилюванням, коли вона каже: - Час добрий. I вже їм шляхами розгiнними стелеться степ. Помчали в напрямi полiгона, i, доки їдуть, вiддаляються в глибiнь степову, молодий Горпищенко, озираючись, все бачить бiля колодязя в полудневiй слiпучостi матiр, i Тоню коло неї, i розкошланого, без картуза батька. Вiн стоїть на узвишшi коло цямрини, а поруч, на сталевому тросi, яскраво жарiє, палає на весь степ червона, як серце, торпеда. IV. ЛУКIЯ, ГОЛОВА РОБIТКОМУ Океан степiв застиг у полудневiй слiпучостi. Все живе поховалося в тiнь, тiльки на пiвнiчнiй межi радгоспних земель, там, де пролягає траса майбутнього каналу, стоїть залiзний гуркiт бульдозерiв. Могутнi, пiдвладнi людинi механiзми раз у раз з'являються на валу з натужним гуркотом i, грiзно зблиснувши ножами до сонця, що стоїть у зенiтi, знову провалюються, глухо зника