ють у розвированому земляному хаосi своїх циклопiчних робiт. Мине час, i вже буде тут русло, блискотiтиме аж за обрiй свiтла днiпровська вода, тихо линучи в степ, напуваючи довколишнi поля. А зараз тут поки що тiльки свiже, як пiсля величезного вибуху, руйновище порушило одвiчну дрiмоту землi. Нелегко навiть вгадати майбутнi береги каналу, мiж якими ще тiльки ходять бульдозери та розрихлювачi, вибираючи грунт з того мiсця, де буде русло, розтинаючи його впоперек глибочезними траншеями-штреками. Бульдозер за бульдозером так i шугають стрiмголов у глибокi пази траншей, а залишенi мiж ними вали рихлої необваленої землi дедалi вищають, ростуть. Здається, таку стiну тiльки торкни, так i обвалиться, але спробуй - там тонни грунту. Були навiть випадки, що й привалювало людей. Якось привалило двох робiтникiв, що сiли в холодку поснiдати,- так i вiдкопали їх з розрiзаною навпiл хлiбиною, з надгризеною ковбасою в руках. Довго потiм слiдство велося, все шукали винуватих... Задуха тут. Зверху на валах хоч обвiє тебе, а в котлованi, на днi бульдозерних траншей, спеки налито по вiнця, вiтерець не дмухне, незвичний там просто зварився б, а ти ще ж i в кабiнi бульдозера, в пилюцi, в гуркотi, у випарах пального, тобi ще й важелями працювати весь час. I ти працюєш, перевертаєш степ, бо норми за тебе нiхто не дасть. Однi працюють, а iншi, зважаючи на обiдню годину, повиганяли своїх роботiв з каналу, вишикували їх в ряд понад валом, i ножi їхнi тепер зблискують, як один нiж. Самi ж бульдозеристи тим часом збились у затiнку, пiд польовим вагончиком, що править їм тут за все: i за гуртожиток, i за буфет, i за клуб. Тiнь вiд вагончика така куца, що не може прихистити всiх: сидять, хто в тiнi, хто на осоннi, хто хлiб жує з "Кракiвською" ковбасою, а хто смокче з пляшки пиво "Жигулiвське"; той розкинувся - спить, похропує вже, а той, прилiпивши на губи сигарету, просто лежить, розморено спочиває, виставивши себе немилосердному сонцю, нiби воно йому ще мало осточортiло там, серед задухи й безвiтря каналу. А над радгоспним степом тим часом звихрюється клубочком курява, мчить звiдти вилиняла директорська "Победа", пiдкочує, зупиняється перед таборищем каналобудiвникiв. Тiльки з машини виходить не директор, а голова робiткому Лукiя Назарiвна Рясна, висока повнолиця жiнка пригаслої вроди. Заплетенi коси, що вкладенi на головi тугими витками, роблять її ще вищою. Пiдходить до робiтникiв, здоровкається. В руках, у мовi є якась природна гiднiсть, розгонистiсть. Вона не всмiхається до робiтникiв запобiгливо, як-це часом буває з iншим начальством, їй не треба до них так усмiхатись. Власне, вона їм i не начальство, бо в них є своє БМУ - будiвельно-монтажне управлiння, що отаборилося десь аж на березi синього моря, в курортному мiстечку, де менше куряви: звiдти керувати буцiмто виднiше. Пряме їхнє начальство не дуже балує їх своїми вiдвiдинами, а вона ось приїхала, тому що вони обирали її, голосували за неї,- вона їхня депутатка. Ставна, з густими бровами степовичка, обличчя, як i в бiльшостi жiнок тут, припалене вiтром, щоки горять вишневою смагою. Тiльки кинула оком на їхнiй пiдобiдок, одразу все зрозумiла: - Всухом'ятку? Язики, розморенi сонцем та пивом, повертаються знехотя: - Та ще ж канал не готовий... - Воду не пiдвели... - Самi винуватi... Стрiлочник завжди винуватий. Вона мимохiдь зазирнула всередину їхнього вагончика, на їхнi кубла холостяцькi. Видно, полiчила лiжка i прикинула в умi, що далеко не на всiх вистачає навiть цих спартанських лiжок, - Де спите? - На будцi... - Пiд будкою... - Декому подобається сидьма. - Декому на кулацi. - Проте вагончикiв ще пiдкинути обiцяють - Один обiцяв, та вмер, тепер другий обiцяє I регiт. Важкий, неквапний. Смiються зуби бiлi, i очi iскряться смiхом з-пiд накiптюжених брiв, смiються їхнi майки засмальцьованi i руки пропеченi, в мазутi. А за їхнiми спинами регочуть їхнi бульдозери сяючим блиском ножiв. Вони, як i господарi, теж спочивають. Жарти їхнi Лукiя вислуховує без посмiшки. - Щось парторга вашого не бачу... - В нього вiдгул. Вчора двi змiни iшачив. - А там що? - киває Лукiя на вал i повагом рушає туди, ноги її по литки провалюються в грузькому, розрихленому грунтi. Все їхнє товариство, з якого нiхто i не поворухнувся, спостерiгає вiд вагончика, як Лукiя Назарiвна зупинила на валу одного з їхнiх бульдозеристiв, що саме вигорнув землю, про щось перекинулась з ним словом, пiсля чого дверцята вiдчинились, i вже Лукiя Назарiвна сiдає з бульдозеристом поруч, пiд тент, i бульдозер одразу ж iз скреготом зникає з очей в курявi, в бушовищi розритої траси. Без звички в тiй ямi можна зомлiти, але голова робiткому не зомлiла, бо, зробивши кiлька ходок, вона знов з'являється на валу, йде, глибоко провалюючись в сипучому грунтi, зате не з чиїхось слiв знатиме тепер, який у бульдозериста хлiб, яка його праця i як це потрiбно, щоб тiло його пiсля змiни вiдпочило по-людському, на лiжку, а не на власному кулацi. Мова заходить знову про вагончики длi ночiвлi, та про кухню, якої зовсiм нема, та про те, що пiсля змiни навiть вимитися нiде. Вона слухає уважно, нотує в пам'ятi їхнi скарги i почуває, як потроху коротшає вiдстань мiж нею i ними, як нiби м'якшають, вiдходять душею цi люди, що їм уже здається, й скаржитись набридло. - Спробую щось зробити,- каже вона майже похмуро, бо знає, що виконати обiцяне буде нелегко, зустрiнуться їй лоби, мiцнiшi залiзобетону, бездушнi душi, що їх нiчим не дошкулиш. Хiба мало цього залiзобетону по кабiнетах, де їй доводиться бувати у своїх депутатських справах, чи їй не знати ще тих холодних очей, де крижанiє байдужiсть, чи тих пустих казенних усмiшок, що з'являються автоматично, разом з обiцянками, що їх дають тобi, хоча й не збираються їх нiколи виконувати. Розвелася цiла порода пустомолотiв, закутих в панцир iнструкцiй, служак, яких голими руками не вiзьмеш, з якими треба вмiти воювати, i Лукiя - воює! Коли вона виступає на партконференцiї, то не одного з присутнiх кидає в жар, не один iз вiдповiдальних втягує голову межи плечi, бо знає, що Лукiя, пiднявшись на трибуну, озиратись не буде, видасть по заслузi хоч кому. Вiд комсомольських часiв ще збереглися в нiй бурхлива запальнiсть i гостре, безкомпромiсне ставлення до людей, збереглася чиста вiра її молодостi - вiра в те, що життя, яке вона будує, яке зi всiєю пристрастю утверджує,- це життя може й повинно бути досконалим, давати людинi повноту радостi й щастя. I яку ж викликає досаду, як лютить її всяка безладь, що так часто ще зустрiчається... Хоча б оцей канал, оце стiйбище, куди людей з чудовою найсучаснiшою технiкою виведено, кинуто й забуто... В роки вiйни вона сама була трактористкою, знає, що таке висидiти змiну за кермом... I ось нема де вмятись, вiдпочити, сьорбнути якогось приварку. Розмовляючи з робiтниками, Лукiя зовнi спокiйна, на обiцянки не щедра, але всерединi їй все клекоче. Така будова, найбiльший в Європi канал, в газетах про нього кричимо, i така неувага до цих справдi героїчних людей... Вона вже прикидає собi, куди їй треба вдатись, з ким говорити, щоб була тут кухня, житловi вагончики, газети, радiо, вже зрiють у нiй тi гарячi слова, якi вона вигорне там, де слiд. А поки що каже будiвникам: - Поправлятимем. Тiльки ви теж вухами не хляпайте. Разом з вами будемо поправляти. Бувайте. - Спасибi, що провiдали,- чує вона навздогiн вже нiтрохи не насмiшкувате. - Ох, орли! - каже водiй Федя, коли "Победа" їхня знову мчить радгоспними землями.- Механiзмiв нагнали, а вмивальник за три копiйки прихопити забули... Ну, це схоже на нас... Федя цей вiдзначається тим, що часто-густо обирає напрям руху цiлком самостiйно i, незважаючи на це, привозить начальство саме куди треба, а чудо своєї iнтуїцiї Федя пояснює дуже просто: - Де непорядок, туди й везу. Хлiб залежується на токах - директора туди. Де силосують - туди обов'язково. Якщо ж ми вчора, скажiмо, були з директором на третiй фермi i Пахом Хрисантович давав там комусь нагiнку, то треба ж його везти туди й сьогоднi: хай перевiрить, чи виконано його розпорядження. Ось тiльки в Лукiї Назарiвни бувають iнодi такi завихрення настрою, що й сам Федя не вгадає. Доярок десь загледить - давай до них, побачить чабана, що стовбичить у полi,- не мине i його, бо не завернути, мовляв, до чабана - це образити його, адже людина одна-однiсiнька в степу цiлий день, живе слово хоче почути... Зараз Лукiя каже їхати просто на Центральну, дорогою вона розпитує Федю про його сина, бо Федя один з наймолодших батькiв у радгоспi, син його починає саме лепетати, вже каже "баба" i "мама", а батька називає поки що не "татом" а просто "Єсть", в ознаку того, що батько зараз забiг на хвилинку додому i справдi єсть, а не гасає в своїх вiчних розгонах. Коли Федi доводиться возити Лукiю Назарiвну, вiн робить це з особливим задоволенням. Йому подобається її манера розмовляти з людьми, з якими вона тримається аж нiби суворо, їй не треба пiдбирати якихось там ключiв до людських душ, шукати довiри, бо всi й так знають, що вона справедлива, не дасть людину скривдити, заступиться за чесного роботягу перед ким завгодно. Чого-чого, а клопотiв їй вистачає. Якщо чоловiк розпиячився, то жiнка бiжить iз скаргою найперше до неї, до депутатки. Якщо тобi треба путiвку на лiкування, то теж, окрiм лiкаря, ще пiдеш i до неї, до голови робiткому, i вона вислухає тебе не менш уважно, нiж найкращий лiкар. Нащо вже гризеться з директором, нiколи, здається, мiж ними миру нема, а якби не вона, то Пахом Хрисантович аж зашумiв би торiк навеснi, коли худоба почала гинути через нестачу кормiв. Лукiя Назарiвна тодi дарма що на зборах мочалила його, але перша й заступилась за нього в областi : - Якщо знiмати, то разом усiх нас знiмайте, бо не один вiн у цьому винен. Директор у них трудяга, тiльки хвороба його замучила, в нього задавнена виразка шлунка, i все нема йому часу поїхати полiкуватись. Як тiльки почне йому Лукiя Назарiвна про курорт, то вiн аж пiдскакує, руками вiдмахується вiд її слiв, нiби перед ним зароїлися оси: - Пiсля силосування! Пiсля жнив! Пiсля обмолоту! I цих "пiсля", "пiсля" у нього з'являється безлiч. - Ох i дає вона йому, та язва,- розповiдає зараз Федя про директора.- Буває, в степу впаде на землю й качається бiля машини, пробачте, аж виє, аж корчить його, просто доходить, а чим я допоможу? Пошлiть ви його нарештi! - Ти ж знаєш, скiльки уже разiв путiвку йому видiляли; не хоче - й край... Уперта, нестерпна людина! Нi з ким у неї немає стiльки сутичок, як з директором, нi з ким у життi вона не сварилася стiльки, як свариться з ним, але й поважає вона Пахома Хрисантовича, як небагато кого. З тих вiн, що жили рвуть на роботi, з тих, що, не доживаючи до пенсiй, падають на ходу. Вся душа його в господарствi, про що б не йшла мова, а на думцi в нього - силос, механiзми, скати, корми... Зараз оце саме та пора, коли вiд безлiчi клопотiв вiн чманiє, глухне, вiн просто не чує тебе, якщо тiльки твої слова не про силос, не про вовну... Вiн, сказати б, лицар силосу i жертва його. Директор радгоспу-гiганта, а в костюмчику ходить потертому, нiколи не поїсть вчасно, не вiдпочине по-людськи, а дочки, якi, здається, мусили б найперше про нього подбати, нiби й не помiчають, що батько валиться з нiг, хоч пiсля приступу недуги, коли очi западуть i жовтаву блiдизну щiк укриє чорна щетина, на нього просто глянути страшно - нiби з Освенцiму. Цiле лiто у дворi в нього лунає радiола, гомiн та смiх, однi зятi виїжджають, а другi приїжджають, бо тут добре, тут курорт, тут в усьому достаток. Закоханий у внукiв, Пахом Хрисантович нi в чому дочкам не вiдмовляє. Дiйшло було до того, що дочки самi i в бухгалтерiю стали приходити одержувати за батька платню (правда, потiм перестали, пiсля того як Лукiя присоромила їх). Дочки й зятi в Пахома Хрисантовича цiлком сучаснi, модернi, читають молодих поетiв, знаються на музицi й малярствi i цiлком резонно вимагають поваги й чуйностi до себе та своїх смакiв. Ось тiльки їм самим якось не випадає нiколи поцiкавитись батьковим здоров'ям, та чи вiн обiдав, та який у нього настрiй - нiхто й не подумає про це, коли весь їхнiй гурт весело, наче в ресторанi, сiдає за щедрий батькiвський стiл в той час, як сам батько, закiптюжений, на себе не схожий, десь пiд посадкою похапцем ковтає позаторiшнi консерви з бляшанки, яку-небудь салаку або трiскову печiнку. I пiсля цього знову мерщiй у роботу, в розгiн... А найбiльшi радощi його в онуках, яких вiн безпам'ятно любить, та ще й, може, в тому, що на п'ятому вiддiлку кукурудза стоїть, як лiс, аж ворониться... Бо буває ж iнакше. Поверталась вона якось з сесiї ранньою весною, над пiвднем саме iшла чорна буря, або, як кажуть по-степовому, "наш чорний степовий дощ"... Курить, мете, замiтає посадки, край дороги стоїть по колеса заметений газик, а трохи далi, в посiвах, що їх буря знищує, зсутулився якийсь чоловiчок. Пiдiйшла: Пахом Хрисантович! Курява б'є, сiче по ньому порохом, а вiн, зiгнувшись, стоїть, i чорнi, як грязюка, сльози течуть по щоках... Нiколи не забуде Лукiя тих його чорних слiз, бо й самiй часом аж горло перехоплює вiд лютi, коли завiють, пiдуть валами iз безкраю отi курявнi бурi, отi азiатськi самуми... Коли вже їх наука приборкає? Бували чорнi бурi й ранiше. Змалечку їх пам'ятає Лукiя, що виросла в цих степах, але зараз стихiйнi лиха почастiшали, бурi йдуть нечуваної сили. Звiдки вони йдуть? Чи не вiдгомiн то вже атомних ураганiв, загадкових тайфунiв, що беруть зачаття десь над Тихим океаном, в тих атмосферних ямах, де вiд бомб повигоряло повiтря? Машина мчить краєм степу, звiдки на всю широчiнь видно морську затоку i скелю крейсера, що виднiє в слiпучiй далечi. Чула вона, що радгоспнi зайдисвiти ходять на те списане судно рубати свинець для грузил та добувати всяку всячину, чула, що й Вiталик її вже встиг там з трактористами побувати, хоч про свої походи матерi нi слова, зовсiм випадково дiзналась вона про це. Останнiм часом син взагалi мовби вiддаляється вiд неї i Лукiя помiчає, як поступово вона втрачає свою материнську владу над ним. Для неї стає невловимим те, чим син живе, що думає, що замишляє, все це раз у раз мовби висковзає з-пiд її контролю. Мабуть, справдi їй уже несила далi його втримати, потрiбен чоловiчий би досвiд, чоловiча, батькiвська рука... Багато чим Вiталик тривожить її, тривожить тим гострiше, що немає для неї на свiтi нiкого дорожчого, нiж вiн, її нiжний, тихий, душевний Вiталик. Коли одержала сповiщення про загибель чоловiка, сама собi поклялася: для сина житиму. Для нього, для нього... Сама виховаю, сама виплекаю, хоч би як важко довелося! Не стiльки для себе жила всi цi роки, скiльки для нього; вiн був оточений її ласкою, любов'ю, вiн рiс в атмосферi цiєї любовi... Так швидко вирiс! Ще нiби вчора робив моделi суден iграшкових, детекторний приймач збирав, а тепер ось вiн уже десятий клас кiнчає i антени такi для телевiзора ставить, що тiльки халепа через них, майор Яцуба навiть в район наскаржився, а Лукiя з досади, може, аж надто круто з сином обiйшлася - наклала заборону на телевiзор до кiнця навчання... Невпокiйливий хлопець... Позаторiк, ще зовсiм пiдлiтком, пiдвозив влiтку воду трактористам, а щоб веселiше було, на бочцi написав мазутом: "ТУ-104". I вже й пiсля того, де тiльки побачить Лукiя ту бочку, так i всмiхнеться. Спогади, спогади... Однi веселять Лукiю, iншi присмучують, наливають груди теплим хвилюванням... Ось Вiталiй ще зовсiм малий, iде вона вулицею з ним, а звiдкись - гусак! Сичить, лiзе вкусити! Люто наступає гусак, а воно, мале хлоп'я, стиснувши кулачки, iде на того гусака. I хоч само зблiдло, боїться, та тiльки любовi до матерi бiльше, нiж страху... Бiлоголове, настовбурчене, кулачки зцiпило, а в кулачковi - що там у нього? Цвях! З цвяхом на гусака!.. Ось так був малий-малий, а тепер в один рiк пiдскочив, витягся, вирiвнявся з хлопцями-однолiтками... Скiльки радощiв материнському серцю вiд того, що вiн добре вчиться, що вчителi його хвалять, кажуть, що в нього є математичнi здiбностi, а те, що в нього є нахил до всякої механiки, до радiотехнiки, це вона й сама знає. Як їде на сесiю, вiд сина їй щоразу безлiч доручень: зайди, мамо, в радiомагазин, купи те та купи оте, i як навезе йому тих шурупiв та гвинтикiв, то це йому найкращi гостинцi. Цiлими днями товчуться в нього на подвiр'ї його шкiльнi товаришi, яким вiн допомагає, особливо з фiзики та математики; вiн робить це завжди якось нiби жартома, з усмiшечкою, погладжуючи рукою пiдборiддя (i нiколи не образить товариша, навiть якщо той i тупуватий), i тiльки коли розв'язує задачу якусь нелегку, тодi враз стає серйозним, нахмуреним, i Лукiя в той момент мовби бачить його зовсiм дорослим, в його майбутньому, в його завтрашньому самостiйному життi. Ким вiн буде? Ким стане? Чи визначним математиком, чи звичайним бухгалтером? Чи минатиме його життя тут, у радгоспi, чи буде вiн у далеких, може, навiть космiчних мандрах, i вона виглядатиме його додому, як ото виглядає Дорошенчиха свого сина Iвана з далеких плавань... Саму Лукiю дитинство ласками не балувало, батькiв втратила ще в першу голодовку, зазнала всього, живучи й по куркулях, i в комунi, i за роки, що в агротехнiкумi вчилася, зате ж хочеться, щоб синова молодiсть не знала нiякого лиха; Лукiя такої думки, що розумну дитину достаток не зiпсує, навiть мотоцикл синовi купила, хай катається, аби тiльки вчився добре... Це ж вiн i зараз лежить, мабуть, десь там на споришi, серед товаришiв, серед розкиданих пiдручникiв, помелює ногами, замислившись над якоюсь задачею, а коли вже надто втомиться, тодi пiдведе голову: - Ну, антракт. Може, трохи порегочемо? I котрийсь iз хлопцiв у вiдповiдь каже: - Ха! А другий його пiдтримує: - Ха! Ха! I незабаром вони аж по травi качаються од своїх пустощiв, од щирого молодого смiху. Нареготавшись, схаменуться: - Ну, годi! А то вже кишки болять. I знову вiзьмуться до роботи. Заполонена своїми материнськими думами-клопотами, Лукiя й забула про сусiда, що занiмiв над кермом, аж поки Федя сам нагадав їй про себе: - Чули, Лукiе Назарiвно? - Водiй усмiхнувся, видно уявивши щось потiшне.- На територiї нашого радгоспу радiоцвiркун з'явився... - Що, що? Який цвiркун? - Знаєте, як ото десь у хатi заведеться: цвiрчить i цвiрчить, ви до нього, а його нема... Отак i вiн, радiоцвiркун,- Федя знов посмiхається.- I такi коники виливає по своїй програмi, що будь здоров. Вчора, скажiмо, передає: "Громадяни бджоли! Будьте пильнi! На вулицi Пузатих окопався трутень..." - Я й не знала, що в нас вулиця є така... - Аякже! Ота, що шлагбаумом перекрита... Де Пахом Хрисантович живе... - Оце знайшли пузатого. Живiт до спини присох! Ходить як з хреста знятий... - Та не про нього ж... Завпоштою пузатий? Пузатий. Головбух пузанець? Пузанець. Теж на вiтамiнах черевце вiдпустив. А Яцуба, вiдставник наш? За хвiст бугая ще вдержить,- це ж про нього на цiлий свiт сказано... Ох i лютиться ж вiн! Щоб якийсь, каже, шмаркач та мене в ефiрi трутнем взивав? Я ж його й пiд землею знайду! I вже шука... Мчить авто. Обiч машини з'являються будиночки переселенцiв - стандартнi котеджики, що ними розростається в степ садиба Центральна. Головi робiткому багато доводиться займатись переселенцями, немало зусиль доклала Лукiя, щоб оцi чепурнi будиночки нарештi виросли тут... Скоро їх заселятимуть, а поки що бiльшiсть переселенцiв iз своїми сiм'ями тулиться в старожилiв радгоспу в тiснотi. Лукiї тiльки встигай мiж сусiдами конфлiкти залагоджувати... Ткачучки обидвi, стара й молода, вже чатують бiля двору, ждуть, поки Лукiя пiдiйде, щоб залементувати перед нею про якiсь новi кривди. Молода - здорова носата дiвка, що працює на свинофермi i вже зажила там шани, а мати хоч теж не стара, але змушена сидiти вдома, бо є кого няньчити - внук на руках: його вони теж привезли з Захiдної. Нема тiльки батька в малого - батько десь ховається вiд алiментiв... Лукiя зупиняється бiля набурмосених переселенок, виходить до них, намагаючись розгадати, чим вони на цей раз розлюченi. На кого скарги висиплють їй. Вже вона раз мирила Ткачукiв з їхнiми сусiдами Кухтiями, що завзялися швидше випхати переселенцiв з двору, i наче ж пiсля того було вжито надiйних запобiжних заходiв: курей, щоб не плутати (вони були причиною сварки), старанно пофарбовано, так i бiгають по двору цi бiлi леггорни, як вiйсько, що змiшалось на полi битви: в одних крильця помiченi чимось червоним, а в других шийки обведенi школярським фiолетовим чорнилом... Так що ж iще? - Недаром нинi курка пiла... Курка пiє завше на клопiт! - каже стара Ткачучка. - Що сталось? Знов сусiди? - Не на сусiдiв сьогоднi кривдимось... Лукiя заходить з жiнками до хати: тут брудно, повiтря сперте, постеля збита кублом, тiльки й веселять око рушнички яскравi на стiнах... Гарненьке дитинча спить у колисцi. - Так чого ж курка пiла? - А пiла... Яцуба з обшуком приходив... Оце Ядзi вiддяка! За те, що з свинарника днями й ночами не вилазить! Лукiя здивована: "Обшук? З якої речi? I по якому праву? Звiдки в нього повноваження такi?" Жiнки, аж захлинаючись словами, навперебiй виливають їй своє обурення. Атож, обшукував! Зайшов, пiд пiч заглядав, i в кошик зазирав, i в лежанку - радiо якесь шукав... Стасик (у них ще є Стасик, однолiток Вiталiїв, в одному класi вчаться i навiть товаришують), обурений свавiллям вiдставника, щось сказав наперекiр йому, i вже вони як завелися тут - хоч людей клич! Той на того "берiйовець", а той на того "бандера". Мабуть, якби попалося що хлопцевi пiд руку, то й грiха не минути, все мiг би зробити за таку тяжку образу... Одного разу Кухтiй теж обiзвав був Стасика цим лайливим словом, то хлопець цiлу нiч здригався в риданнях, бо як йому чути на себе таке, коли якраз тi бандити-бандери батька його замордували... А Яцуба ще й рану ятрить: всi ви, каже, такi, нiкому з вас не вiр... "Надто розiйшовся наш вiдставник,- досадливе думає Лукiя,- треба ставити на бюро та пояснити йому, що часи сваволi минулись!" Вона ще деякий час розмовляє з переселенками, вислуховує односкладнi вiдповiдi молодої про батька її дитини, який знову кудись переїхав, ховаючись вiд алiментiв, хоч його, зненавидженого, вона не хоче й розшукувати. Уперта, горда, видно, ця Ядзя... А стара тим часом лопотить про своє, про те, що їй тут "не смакує", бо "криницi глибокi", i "вiтри лютi", i через те вона хоруе тут завше... - Хутчiй би вже в хату нову,- закiнчує вона приспiвом, а Лукiя, розсерджена неохайнiстю в хатi, зауважує: - Тiльки ж не забудьте вiника туди прихопити, щоб смiття не заводилось. I переселенки розумiють її натяк, проводжають її до машини, побуряковiлi вiд сорому. Сподiвалась Лукiя застати сина вдома, а загледiла його ще здалеку на металевiй вишцi, яку вiн споруджує на подвiр'ї баби Чабанихи для телевiзiйної антени. Сидить аж наверху, бiлiє чубчиком i щось клепає. Вiдпустивши машину, Лукiя зайшла в двiр. - Гей, верхолазе! Оце ти так до 'екзаменiв готуєшся? - Мамо, труд облагороджує! Кузьма Осадчий та Грицько Штереверя, що вовтузяться внизу бiля лебiдки, починають вигороджувати Вiталика, весело розповiдають, що вiн цього разу винайшов антену вже зовсiм особливу, таку, що аж нiчогiсiнько не ловить! Стасик-переселенець теж тут, сидить осторонь, мовчки свердлить свердлом метал i лише зрiдка позиркує на Лукiю, позиркує якось зацьковано, очi в нього сумнi, а голова втягнута в плечi,- вона в нього завжди так трохи втягнута i нiби жде звiдкись удару. А сам вiн хлопець славний, сумирний, з нахилом до музики, в напливi довiри колись признався, що дуже любить скрипку i дуду i що пiсля переселення сюди, в степи, йому ще довго ночами вчувалось трембiтання трембiти в горах... Лукiя зацiкавлено оглядає вишку. Справдi - споруда! Цiлу весну хлопцi будують її, та нiяк не добудують, останнiм часом робота була й зовсiм припинилась через нестачу матерiалiв, бо все, що тiльки можна було використати з брухту, який валяється бiля майстерень, вже використано, цiлими секцiями Вiталiєва бригада тягла звiдти належно зваренi автогеном iржавi оцi труби та угольники з старих культиваторiв... Вишка височезна: коли розгулявся дужий вiтер, її стало аж розхитувати, i була загроза, що впаде й хату бабi розвалить. Збiглися тодi цiкавi сюди подивитись, що буде з вишкою, а хлопцi i пiд той вiтер клепали, рятуючи свою споруду, брали болтами, зв'язували мiцнiше. Тепер, щоб було надiйнiше, вони натягли троси, напнули їх для вiдтяжки, i вишка стоїть ось уже розiпнута на них, мов щогла корабельна. Всерединi вишки проходить труба довжелезна, i аж там угорi, на кiнцi труби, вiзерунком застигла сама антена. Вiталик, спустившись з вишки, показує матерi все, що, на його думку, повинно вразити її й приголомшити: - Оце дивись, мамо, лебiдка i трос: треба вище антену - будь ласка! Треба нижче - даємо нижче... Хочеш повернути антену?.. Повертаєш трубу i разом з нею ось так повертаєш антену... - Повертай та на Яцубу оглядайся,- жартує Осадчий.Вiн пiдкаже, що можна ловити, що нi... - А це ось стержнева труба,- нiби не чуючи, пояснює далi Вiталик.- Сталеву добули в буровикiв, бо просту, водопровiдну, вiтер згинає... А сама антена, знаєш, мамо, з чого вона? - З чого? - З старого генератора... Мiдь! - вигукує вiн, i почувається, що все це для нього байдуже. Робота їхня й справдi Лукiю зацiкавлює - майстри, та й годi! Вона й не уявляла собi, що тут такий розмах... Ще син пояснює їй, чому їхня вежа висока: низька тут не прийме, хоч i степ. Буря? Тепер i бурi не страшно, бо вся споруда надiйно напнута, в них, в оцих тросах, вся сила, вся мiць проти вiтрiв. Чому так багато антен? її запитання смiшить Вiталiя. - Антена, мамо, одна, а то прийомнi рамки! Що бiльше їх, то вона чистiше приймає. Лукiя почуває, що Вiталiй просто щасливий з своєї роботи, з своєї вежi. - Буде як Ейфелева,- каже вiн. Рада Лукiя за сина та його друзiв, приємно їй знати, що ця змонтована з рiзного брухту їхня "Ейфелева вежа" розширить свiт для старої Чабанихи, бо ж для того й будується, щоб могла баба вечорами бачити на маленькому екранi тi далекi моря, де плаває її син - капiтан далекого плавання. Вiталик з капiтаном у давнiй дружбi, i ця вежа споруджується - Лукiя знає це - не тiльки з пошани до капiтанової матерi, але мовби й на його, капiтанову, честь. А де ж баба? Ага, он за хатою вона пасiчникує... За хатою в Дорошенчихи кiлька вуликiв стоїть серед кущiв винограду, i зараз стара вештається там, помiж вуликами, у сiтцi металевiй, що, як паранджа, закриває їй все обличчя i надає бабi якогось аж зловiсного вигляду. - Салют космонавту,- каже Вiталик, коли баба вибродить з виноградника в своєму скафандрi й прямує до них. Пiдiйшла до Лукiї, скинула сiтку, стала без неї добра, усмiхнена. - Все кепкує з баби Вiталик... Вже й баба йому за космонавта... Ну, а ти, Лукiє, не лай його, що вiн все оце тут та тут... Бо хто ж без нього налагодить. Цiлий вечiр сиджу, а воно в тому вiконечку тiльки хвилi та хвилi бiжать... Лукiї вiдома ця бабина пристрасть - щовечора чатувати перед екраном телевiзора, вона цiлий вечiр може незрушно дивитися на слiпi хвилi свiтла, що течуть, бiжать, мигтять без кiнця - хай бiжать, а стара сидить та жде чогось, жде, певне, що ось-ось мiж тими хвилями з'явиться рiдне обличчя її сина - капiтана Дорошенка! З таємничою мiною стара вiдкликає Лукiю вбiк: - Приїжджає ж... Я оце йому й медку хочу зiбрати... Лукiя почуває, як буйна гаряча хвиля обдає її. Нi з сього нi з того вона навiть шарiється перед бабою, почуває на щоках цей пал розшарiлостi i вiд цього зовсiм нiяковiє, мов дiвчина. - Коли ж вiн приїжджає? - Про день ще не написав. - Що ж, будемо вiтати,- каже Лукiя з удаваним спокоєм i, гукнувши Вiталика обiдати, швидко виходить з двору. Химерними вiзерунками лягли на шлях тiнi акацiй. Лукiя квапливо ступає по тих вiзерунках, чує, як внутрiшнiй вогонь палить їй щоки. Збоку, з гущавини садка, її зупиняє сторожкий, стримано власний голос: - Лукiє! Спершись лiктями на зубчатий паркан, стоїть Яцуба. Обличчя аскета, витягнуте, закостенiле. Голодна довга шия з випнутим борлаком. Голова їжачиться сталево-сiрою сивиною... Погляд глибоко впалих темних очей важкий, свердлючий. Скiльки знає Лукiя Яцубу, є в тих очах щось важке, тривожно-напружене, наче ця людина весь час жде якогось лиха. Перечекавши, поки Вiталик вiддалився, Яцуба в суворiй довiрливостi нахиляється до Рясної: - Пильнуй сина, Лукiє. I очi його ще мовби глибшають, загоряються якимось важким блиском, i Лукiї зринає в пам'ятi, що в молодостi, коли Яцуба ще руйнував церкви у цих краях, його називали фанатом. Вже вiн був майже забутий людьми, аж поки, вийшовши у вiдставку, знову з'явився в радгоспi з намiром назавжди осiсти тут. Лукiя пригадує, як прийшов їхнiй фанат у дирекцiю вимагати для себе роботи, "вiдповiдальної" роботи, як пiдкреслив вiн. "Що ж ти вмiєш робити?" - запитала вона його тодi, вiн аж образився: "Я вмiю держати людей у руках". I хоч дали йому тодi корисне дiло - пожежню, вiн, проте, вважає, що цього йому недостатньо, особливо його, бач, тривожать проблеми виховання, насторогу викликає радгоспна молодь, зокрема Лукiїн Вiталик... - Чимось мiй син провинився? - По-дружньому тобi раджу, Лукiє: пильнуй. Школяр, а вже мотоциклом дiвку по степу розкатує... - А я тобi, Григорiю, раджу: не свавiльничай. Вiд беззаконня пора вiдвикати. - Це ти про що? - Никати по хатах, обшуки робити в людей - хто тобi дав право на це? Хто тебе уповноважував? - Але нiхто й не казав нам забувати про пильнiсть. - Вiдпильнував ти своє! - Он як... Виходить, не потрiбен? В тираж Яцубу? Ой, не спiшiть. Ще покличете! Покличете! Бо так порозперiзуються, що й ради не дасте. Боком ще вилiзе вам ця демократiя.- Грiзний баритонистий голос його набирав сили.-.Тодi ще й про таких, як ми, згадаєте. Що життя клали. Що вмiють навести лад! Прибiгши, мабуть, на цей гучний Яцубин голос, поряд з ним з'явився сiрий породистий пес: вистромив голову над парканом, лапи поклав на паркан i вже стояв, як людина. Лукiя пiшла, не дослухавши Яцубу. "Покличете... Ось чого вiн жде. Тiльки, видно, тим i живе",- роздратовано думала вона, наближаючись до дому. Вдома в неї - тиша, бархатистий метелик припав на дверях, в кiмнатах сонячно i майже порожньо, меблiв путнiх тут спробуй купити. В найбiльшiй кiмнатi стiл та канапа i, як завжди, розгардiяш, всюди журнали "Радiо", книжки та Вiталиковi шурупи. На кухнi, правда, чистенько, а обiд не дуже розкiшний: вранцi тiльки й встигла наготувати борщ (доварювати його мусив уже Вiталик)... - Борщ доварено,- доповiдає син.- А на друге в нас буде... салат! - I вiн бiжить на город за салатом. - Попробуємо, що тут у тебе вийшло,- сама собi посмiхається Лукiя, насипаючи борщу в тарiлки. Обiдають вони на верандi. I хоч борщ Вiталикiв зовсiм розварився та ще й пересолений, але вони обоє присьорбують страву охоче, мати навiть пiдхвалює, так що Вiталiй, збадьорившись, заявляє рiшуче: - Єй-єй, пiду вчитись на кока! Є таке училище в Сiмферополi... Кок далекого плавання, це ж дiло? Вона сприймає це тiльки як жарти. Бо справжня його дорога - iти в iнститут, в кораблебудiвний, це вона вирiшила ранiше за нього. Восени Вiталик буде студентом... Син-студент - аж самiй не вiриться. А поки що сидить перед нею через стiл просто хлопчак сiроокий, обличчя пошерхле, i губи дитячi, ще нiким не цiлованi, хоча цього ось вона таки напевне й не знає... Пильнувати? А може, бiльше довiряти - це краще? Вона любить дивитись на сина, любить слухати його жарти, в яких iскриться розум; Лукiя почуває, що й сама вона зараз, незважаючи на сутичку з Яцубою, чимось дивно збадьорена. I душа нiби молодiє... Чи син радує, чи ще й... той приїзд? Хоча подумати, що їй з того, що капiтан приїздить? Адже є таке в життi, що не вертається. Це тiльки степ їхнiй навiть пiсля чорної бурi яскраво зацвiте щовесни дикими тюльпанами, розливається аж за обрiй океаном краси... Приїздить... Як ото за вранiшнiми туманами проблискує з свiтлiючого неба ранкова зiрка, так проблискує зараз Лукiї з далеких лiт юностi те, що колись єднало її з капiтаном. Був вiн тодi, правда, ще не капiтаном, був молодим штурманом Чорноморського флоту, i в один iз його приїздiв зiйшла мiж ними та зiрка, яка ще й досi свiтить i, певне, свiтитиме Лукiї до кiнця життя. Наче вчора було, так виразно пам'ятає Лукiя, як погукали її тодi: - Приходьте в рай! А "рай" у степовика - це коли дитина в хатi народиться, в хатi тодi в людей справдi, як у раю, i вони скликають на радощах гостей. I ось вона прийшла до тракториста Мамайчука й побачила там молодого Дорошенка в його штурманськiй формi, з його ласкавою блакиттю в очах. Була й вона тодi молода, незадовго перед тим тiльки приїхала сюди пiсля агротехнiкуму, i ось уже покликали її раювати до тракториста, де син народився... Раювалось допiзна, а пiсля того Дорошенко проводжав її додому, нiч була мiсячна, свiтла, вони зупинились на шкiльному майданi бiля турнiка, i Лукiя, весела, хмiльна, все намагалась дострибнути до металевої перекладини... Пам'ятає, як вiн допомiг їй дострибнути, вхопитися за турнiк i вона колихалася та смiялася вiд повноти щастя, а Дорошенко стояв збоку, дивився на неї i теж смiявсь. - Ой, падаю... Ой, впаду! - здається, щось таке вона крикнула тодi, i досi пам'ятає, як штурман пiдхопив її на руки i нiжно, делiкатно поставив на землю. Кiлька вечорiв провела вона тодi з Iваном, i то були найщасливiшi днi її життя, i нiколи вже пiсля того не було таких ясних, таких безмежно мiсячних ночей! Допiзна блукали вони поза радгоспом, заходили далеко в степ i повертались додому, коли всi вже в радгоспi спали, i темна гущавiнь радгоспного парку нiчною росою зустрiчала їх. Хто з них думав тодi, що тi вечори будуть для них i прощанням, що зостануться вони потiм друзями на цiле життя, але вже нiколи вголос навiть не згадуватимуть нi того щасливого турнiка, нi ясних ночей мiсячних, серед яких вони бродили в пiснях та в туманах... Склалося у нього життя по-своєму, бо на той час був Дорошенко уже зв'язаний шлюбом, а в неї життя пiшло теж по-своєму: вiйну Лукiя зустрiла вже замiжньою жiнкою з дитиною на руках, з гарненьким дiвчатком, що потiм в часи лихолiття так у неї на руках, як свiчечка, i згасло пiд вiдкритим моросяним небом евакуацiї на однiй iз заволзьких станцiй. Чоловiк її, радгоспний комбайнер, в цей час уже був на фронтi, i побачила вона його аж через три роки, коли повернулась з евакуацiї додому i вiн прибув з госпiталю долiковуватись пiсля поранення. Було це напровеснi, в розгаслих чорноземах по степах стирчали скрiзь нiмецькi танки, повгрузавши в багнюцi по черево, з усього господарства було в радгоспi лише кiлька шолудивих, пiдiбраних пiсля фронту коненят, всюди злиднi та непривiття, i ось в той час прибув з госпiталю її чоловiк. До того в них життя якось не клеїлось, вiн був ревнющий, навiть на вiдстанi ревнував її до моряка i до чоловiкiв зовсiм випадкових, кожна її поїздка в район викликала в нього пiдозру - часом Лукiї здавалось, що в них неминуче наступить розрив. А тут це було якесь вiдродження, може, тому, що й вiн нагорювався, i вона набiдилась без нього, i коли настав час вдруге його проводжати на фронт, то розлука була для неї тяжчою, нiж уперше, наче вона передчувала, що на цей раз вiн пiде i не повернеться. Останнiй лист його був десь iз Угорщини, вiн писав, що лежать вони в багнюцi серед осiннiх виноградникiв, i вже вечорiє, туман i мряка навкруги, i видно йому тiльки скирту мадьярської соломи серед поля та винокурню, яку їм треба на ранок взяти... Мадьярськi виноградники, скирта, туман - то був той свiт, що вiн його бачив востаннє. Бiльше листiв не було, а вона народила хлопчика i назвала його Вiталiєм. I ось тепер вiн закiнчує десятий клас. Сином, його майбутнiм тепер наповнене все її життя, справжнiм щастям стало для Лукiї бачити його веселу молодiсть, бо власна її молодiсть злетiла, мов сон, промайнула, що аж диво часом бере, чи все те й було, чи був отой свiтлий рай-гуляння у молодого тракториста Мамайчука, який тепер ганяє без нiг по радгоспу на скреготливих, що аж душу рiжуть, колiщатках... Пiсля вiйни знов став приїжджати Iван, що вже був капiтаном далекого плавання. I хоч вiн був на цей час одиноким, бо сiм'я його загинула в морi пiд час евакуацiї на Кавказ, але до колишнього Лукiя тепер не могла повертатись. З живим розвестися могла б, але з загиблим... - Нi, Iване,- сказала якось, коли зайшлося про це.Мою долю на вiйнi вбито. I бiльше вони до цього не повертались. Проте з кожним приїздом капiтана на неї мовби вiтром молодостi повiє, i син ось уже помiчає "пожежу материних щiк"... Щоб уникнути розпитiв, мати першою переходить в наступ: - Кажуть, ти вчора мотоциклом ганяв по степу?.. Це правда? - Я вчинив великий грiх? - Грiх не грiх, а пiд час екзаменiв... Якби знала, мав би ти в мене мотоцикл! - Що ти, мамо! Мотоцикл на те й винайдено, щоб на ньому їздити, мчати, летiти, давати найвищу швидкiсть... Це ж просто здорово: кермо та два колеса, а само їде, не їде - летить! Уявляєш, якби на такому та влетiв куди-небудь... скажiмо, мiж шатра стародавнiх скiфiв. Мiж їхнi кибитки на дерев'яних колесах! Царi й конi, тарпани й гепарди - все перед тобою врозтiч! - Що таке - гепарди? - Це, мамо, дикi навченi кiшки... З ними на полювання ходили в степах; може, якраз отут, де ми з тобою обiдаємо, гепард роздирав свою здобич. I ось новеньким мотоциклом - в той палеолiт... Скiльки було б дива, переполоху! Бог, сказали б, не iнакше! - Ще був би, мабуть, i культ твоєї особи? - посмiхнулась Лукiя на його вимрiйки. - О, без цього не обiйшлось би... Ну, я хоч дечого корисного їх навчив би: оце вам, товаришi скiфи, наука алгебра. А це вам теорiя Ейнштейна. А це наймудрiша наука - не гратися з вогнем, жити на планетi без глобального хулiганства... Ну, звичайно, я їм радiо вiдкрив би... - Годi вигадувати,- обiрвала його Лукiя, прибираючи зi столу посуд.- Сiдай за книжки. Зубри! - Мамо, епоха зубрiнь минула. Я не начотчик. - Ти ба, як заговорив! - Лукiя пiдiйшла й сiла бiля сина, розглядаючи його аж здивовано.- Це щось нове, хлопче. Зубрити не хочеш. Може, i вчитись не хочеш? - Вчитись хочу, але по-справжньому. - Як це по-справжньому? - Не по катехiзисах. Не по-бурсацькому. А так, щоб самому до всього доходити, бiльше власним казанком варити... - Це, звiсно, добре. Казанок твiй варить, iнших критикувати вже вмiєш, а ось як ти сам житимеш? - Не знаю. Знаю тiльки., що не в усьому житимем так, як ви. - Що ж ти хочеш вiд життя? - Небагато. Просто жити, працювати, як усi... Хочу, щоб брехнi вiд мене не вимагали - дуже не люблю брехнi. Не хочу голодовок, про якi ти розповiдала, вiйни не хочу, арештiв, тюрем... Працювати - це да! Праця - мiй бог, її люблю. - Так от i працюй, хлопче, а не розкатуй по степу. Нiяких вiд сьогоднi мотоциклiв! Чуєш? - Мамо, ти деспотка! - Кого ти вчора по степу катав? - Однокласничку, мамо. Не бiйся, дiвча файне. - Файна не сiла б в такий час кататись. Добра, видно, вiтровiйка. - Ти не маєш права, мамо, так обзивати дiвчину! - Хто ж хоч вона? Хлопець посмiхнувся спiдлоба, зрозумiвши, що йому просто розставлено сильця. - Прийде час, дiзнаєшся,- вiдбувся жартиком, а матерi думай тепер. Бо вiн же ще дитина, хлоп'я довiрливе, а якась така пiдвернеться, що з розуму зведе, забаламутить, i де вже йому тодi думати про iнститут, про науку... Правда, Лукiя трохи догадується, хто мiг його виманити на тi степовi катання, але вона i в думцi навiть не допу