скає того, щоб сином її крутила ота їхня шкiльна вертуха, що з трiйок не вилазить, зате вже вмiє реготи справляти з дорослими хлопцями бiля клубу. - Викинь це все з голови, чуєш? Рано ще! - А тс! - застережливо пiдняв Вiталiй палець угору. Мати прислухалась, але нiчого особливого не почула. Тiльки десь за виноградним листям веранди коник тонко, монотонне сюркотiв. - "В полудневiй духотi коник, очманiлий вiд сонця, кричить"... Знаєш, хто це сказав? Товариш Арiстофан. Понад двi тисячi рокiв тому... Двi тисячi рокiв, мамо, той його коник кричить! - Ти менi зуби не забалакуй, я без твого Арiстофана коникiв чула... - А вето на мотоцикл... Це ж ти, мамо, пожартувала? - Нiскiлечки. Доки не здаси всiх екзаменiв, з двору виводити не смiй! Це був для хлопця удар. Нi слова пiсля цього не промовив. Ображено прикусивши губу, поглядом на вулицю втупився, де хоч бiлий день, а на стовпi забуто блищить електрична лампочка. Вперше хлопець вiдкрито не скорився материнiй волi. Не за пiдручники вхопивсь, а, мовби наперекiр матерi, побрiв у свiй куток, вшнипився в якусь схему, потiм став з брязкотом ритися серед свого радiомотлоху, перебирав, лiпив якiсь дротики в металевiй грубiй коробцi... "Ось уже й посварились",- думала Лукiя, але цього разу вона помилялась. Бо хоч i наговорила щойно Вiталиковi рiзких слiв, хоч i наклала жорстоку для нього спокуту - заборону на мотоцикл, Вiталiй, проте, не мав на неї гнiву, вiн прощав їй цей, як завжди, буйний спалах. Бо хiба ж хлопець не розумiє, ким вiн є для матерi, хiба вiн не здатен оцiнити її самозречну любов? Може, й замiж не вийшла через нього, бо має вона переконанiсть таку, що нiхто, навiть найкращий вiтчим, не замiнив би синовi рiдного батька. В душi вiн пишається своєю матiр'ю, йому втiшно знати, що її шанують робiтники. Як любив Вiталик, будучи ще хлоп'ям, ждати її увечерi, поки вона, нагасавшись по степових вiддiлках, повернеться, напалена сонцем, гаряча, i вiд неї всiєї пахне пилом, токами, бензином, нектарним духом соняшникiв. Вiн весь так i поринав у той дух. Мати ще й досi вважає його хлоп'ям, не бере його всерйоз, для неї вiн просто Вiталик, вона мовби не встигає збагнути, що вiн уже перерiс її уявлення, що в нього i знань, i почуттiв бiльше, нiж вона догадується. Iнодi Вiталиковi здається, що вiн розумiє матiр бiльше, глибше, нiж вона його. Так, за спиною в неї нелегке життя з своїми втратами, болями... Вiн знає про тi жертви, на якi вона йшла ради нього... Он вона, його мамця, зараз порядкує, витирає на вiкнах пилюку у своїй кiмнатi, де крiзь розчиненi навстiж дверi видно етажерку з книжками та високе лiжко з горою бiлоснiжних подушок, що їх мати рiдко й розруйновує, бо влiтку найчастiше вона спить на оцiй канапi, а Вiталик надворi, на розкладайцi. Зупинилась бiля етажерки, перебирає якiсь книжки, Вiталиковi аж хочеться докинути до неї жартом: "То ти, мамцю, "Блокнот агiтатора" вдруге перечитуєш?" - але вiн промовчує, бо вона стоїть в цей час у глибокiй задумi i на долонi в неї... бiлоснiжний уламок коралової гiлки! То - дарунок капiтана Дорошенка. Скiльки дивування було в хатi, коли капiтан привiз якось iз своїх плавань той уламок - уламок бiлоснiжного чогось... Формою гiллясте, як рiг оленя, тiльки бiлоснiжне. I важке, наче металом всерединi налите. Шмат справжнього коралового рифу - ось що вiн їй подарував. Дар океану, дар синiх тропiчних вод... Даруючи матерi коралову гiлку, капiтан сказав тодi: - Є вони рожевi, голубi, а це, бач, бiлий... Багато на таких суден гинуло... Бо це зверху вiн у квiточках, а внизу - монолiт. - Яка краса! - тихо вигукнула мати.- I оце воно у водi росте? Бiле ж як снiг! - I стояла мов заворожена, а капiтан додав жартома: - Тiльки в нас тут курява, вiн швидко в тебе потемнiє... Ну, тодi викинеш, як потемнiє. - Не потемнiє,- сказала вона, i це було сказано якось особливо, i глянули одне одному в вiчi теж якось особливо. I справдi, хоч минають вiдтодi мiсяцi i роки, проходять над степами курявнi чорнi бурi, а капiтанiв дарунок все стоїть у материнiй кiмнатi, бiлоснiжний i чистий, нiби щойно скупаний океанською хвилею, нiби щойно добутий з океанського дна. ...Бiлiє, цвiте коралова гiлка знову край етажерки, на своєму постiйному мiсцi; матерi вже нема. Поправивши на потилицi кетяг своєї важкої коси, вона подалася з двору, не буде її тепер аж до вечора. Поїздки, засiдання, конфлiкти, чвари, безконечне гасання по вiддiлках, де вона когось сваритиме, когось миритиме,- таке її життя. День у день вiддає себе на розтерзання буденщинi, кипить в лихоманцi справ, ламає голову над чиїмись клопотами, i нема їй впину, нiколи нема спокою... Цiлий вечiр вона засiдатиме, вестиме засiдання робiткому, але й там крiзь дим, крiзь засiдальницький чад нi-нi та й промайне перед її зором образ сина: "Звiсно, для тебе я деспотка, звiсно, тобi це дико, що ось i увечерi засiдаю i розмови ведемо про такi речi, як валахи, ярки, та вовна, та норми виробiтку... Але як же без цього, Вiталику? Без наших буднiв хiба були б людям свята?" А хлопець у цей час вечiрнiй блукає бiля шкiльного виноградника, там, де недавно дiвочi та його руки кущi пiдв'язували, потiм вiн опиняється бiля клубу, де нiчого сьогоднi нема, проходить мимо будиночка, де сестра Тонi, Клава, саме свариться з своїм шофером, а Тонi нема, Тоня в батькiв, i Вiталiй, ще трохи поблукавши в парку, послухавши чиїсь закоханi шепоти по кущах, зрештою повертається додому. Жаль, що Горпищенкова кошара далеко i на мотоцикл накладено вето, i нiчого тобi не лишається, як iти отак одиноко вулицею Пузатих та посвистувати через паркан товариша Яцуби на темний його виноградник, що з боку поля весь обснований колючим дротом i нагадує в мiнiатюрi оте, що майор будував на Пiвночi... Вдень вулиця перекрита шлагбаумом, а зараз шлагбаум хтось вiдтяг, i хлопцi з менших класiв, як кажани, лiтають у темрявi вулицi на велосипедах, навмисне лякаючи своїх майбутнiх подруг - дiвчаток-пiдлiткiв, що, побравшись за руки, пообiймавшись, теж ходять тут, i тихо наспiвують, i мовби вбирають уже тi таємничi збудливi поклики-шепоти кохання, що ними повниться гущавiнь садкiв i, здається, напоєне саме це вечiрнє повiтря... Ходять дiвчатка, трепетнi, як сама юнь, i, як вона, злегка повитi смутком. Де йдуть, i пiсня лине над ними, неголосна, задумлива, сумовита, їхня пiсня-задума, i чистий раннiй смуток, i цей настрiй ждання чогось незвiданого, чарiвливого так гармонують з цим степовим супокоєм вечiрнiм, i зоряним простором неба, i з настроєм Вiталиковим... Мати сердиться, що вiн не скнiє над пiдручниками, а як вiн може зубрити зараз, в такий вечiр, коли спiває все навкруги i вiн сам повен почуття нового, не знаного досi. Як ото пiсля чорної бурi, коли степ вбереться аж до виднокраїв в дикi тюльпани i наче вся планета цвiте красою, так було зараз на душi у Вiталика. Все було другорядним, неважливим порiвняно з тим, що вiн здобув, що вiн має тепер у життi: Тоня! Екзамени? Вони його не турбують. Медаль вiдмiнника? Мiсяць у небi - он його медаль! В кожного з людей, певне, є своя бiла коралова гiлка, ранiш чи пiзнiш, а кожен знаходить її, i ось вiн теж її знайшов... Якби тiльки Тоня була зараз тут, поруч з ним. Чи не попала вона там пiсля вчорашнього катання пiд домашнiй арешт? Сидить та зубрить дiвча на своїм чабанськiм вiдлюддi, а вiн ще й досi чує на собi її гарячi руки, що обiймали, тримаючись за нього на мотоциклi, чує смiх її срiблястий, розливчастий, досi чує на губах смак її рвучкого поцiлунку, яким вона опалила його там, на винограднику... Зупинившись, Вiталик сам собi посмiхається в сутiнi, бачить руку дiвочу смагляву, що так нiжно пiдв'язує листатий кущ чаушу-винограду... Метка така - вiд куща до куща i так кущ за кущем обiймає... Дивився б не надивився, як вона робить щось чи просто як вулицею йде: лице пiдняте, груди випнутi i руками широко розмахує, аж за спину їх закидає. I хода така пружна, замашиста. Брезентова розкладайка жде свого господаря в садку. Вiталик розклав її, випробував, прилiг. Вiтерець, зрушившись, нiжно шарудить листям, i з-помiж нього раз у раз знову проблискує дiвоча, трохи лукависта усмiшка. Спати? Як можна спати в таку нiч! Зоряна височiнь вбирає очi, як тодi, коли Тоня галаснула на всю вулицю: "Супутник! Он вiн!" I нiхто в радгоспi не спав, в самiй природi було щось незвичайне, з усiх дворiв дивились, як упертий свiтлячок, точнiсiнько в тi години й хвилини, що про них заздалегiдь повiдомляло радiо, з'явився й рухається просто через небо, ритмiчно переблискуючи... Про що б не думав, а перед очима знов Тоня... Ну, хай i вчиться абияк, з трiйок не вилазить, а хiба всiм неодмiнно треба хапати п'ятiрки? Зате вона цiлий рiк вожатою в третьому "Б", i як малюки її люблять, в школi просто натовпом ходять за нею... Йому й зараз кров жарко горить, вiн аж туманiє вiд повноти свого щасливого почуття, i знову бачить отi смаглявi руки, що їх нiби вперше побачив крiзь кущ винограду, i око, живе, веселе, горiхово-каре, що так довiрливо та ясно зблискувало до нього з-помiж листя; вже не мiг би вiн тепер повiрити в жодне лихе слово про неї, про її легковажну щедрiсть у почуттях, про здатнiсть її закохуватись ледве не в кожного стрiчного... Будь-кого за таке обiрвав би, примусив би замовкнути! Те око, яким вона зблискувала крiзь виноград на нього, не могло б нi на кого iншого так, з такою нiжнiстю дивитись - в цьому вiн певен. Ну, як же ти там, Тоню? Мабуть, настрашена батьком, сидиш та зубриш, а може, крадькома бiля приймача слухаєш музику, це бiльше на тебе схоже! Чи, може, слухаєш замiсть музики сухi директорськi розпорядження, що їх саме передає на вiддiлки в такий час Сашко Литвиненко з радiовузла? Якби оце хоч шепнути у мiкрофон Тонi що-небудь, саме iм'я її, прошелестiти, як отой вiтерець, що у верховiттi яблунi перебiг. Шепнеш, а вона там, на чабанськiй своїй бригадi, вже чує тебе, бо не може ж бути, щоб вона та спала в отаку нiч! I якщо ти маєш хоч сяк-так злiплений, але чесно, своїми руками злiплений передавач, що працює на частотi тiльки тобi вiдомих мегагерц, то... Вихопившись iз розкладайки, Вiталик в три пiдстриби перескакує подвiр'я i опиняється на верандi. Вже вiн в кiмнатi, вмикає свiтло, кидається в свiй завалений радiомотлохом куток, i через деякий час весь зоряний степовий ефiр приймає схвильованi, нiжнiстю налитi слова: - Тiй, яка мене чує!.. Тiй, що найкраща в свiтi... Тоню! Слухай мене! А через деякий час в накурене, надимлене цигарками примiщення робiткому вбiгає задихана семикласниця Нiна Чумак i з порога кидається до Рясної: - Тiтко Лукiє, швидше додому!.. Вiталик ваш... за... за... запеленгований!!! Незабаром Лукiя була вже бiля свого двору. Стоїть чийсь газик, у дворi гомiн, у всiх вiкнах свiтиться, у вiдчинених навстiж дверях кiмнати видно постатi вiйськових i мiж ними стирчить стрижена їжачком голова Яцуби в сталевiй своїй сивинi. - Так от, мiлєйший,- чує вона, входячи, баритонистий голос Яцуби, i у вiдповiдь йому десь iз кутка дзвенить протестуюче: - Не називайте мене "мiлєйший"! - А хто ж ти є? - I, помiтивши Лукiю чи, може, вiдчувши полум'я її гнiву, яке вона внесла до кiмнати з собою, Яцуба обертається до неї: - Ось, полюбуйся на свого... Справжнiй радiопорушник, хоч i малолiтнiй... Вiн iз своїми штучками в ефiр... Ну, а ми його й запеленгували. - Не так ви, як ми,- поправив Яцубу офiцер з полiгона i посмiхнувся до .своїх товаришiв, що оточували Вiталика, але, видно, зовсiм не збиралися надiвати на хлопця наручники. Декого з вiйськових Лукiя знала в обличчя, бачила, коли вони з'являлися в радгоспi на своєму закуреному газику, а з старшим зустрiчалася на шефських зборах. Тепер всi вони були офiцiйнi, були сповненi усвiдомлення своїх прав, посторонне вдирання в ефiр не могли нiкому дозволити, але їхнi смаглявi обличчя знову ворухнулись усмiхами, коли вони, понахилявшись, стали розглядати Вiталiїв передавач, змонтований iз хаосу шурупiв, примiтивну, кустарну штуку в грубiй коробцi, що, однак, давала змогу господаревi посилати слова привiту та музику в степ отiй недосяжнiй для iнших дiвчинi Тонi! - Акт складено. А це ми конфiскуємо,- каже Яцуба i обома руками бере зi столу Вiталикiв передавач. - Постав на мiсце,-перепинила Яцубу Лукiя. - Нi, вибачай, мiлєйша: конфiскуємо,- з притиском повторив Яцуба, нацiливши на неї чорнi блискучi свердловини очей.- Якщо вже ти недолiтковi дозволяєш любовнi шури-мури, то хай на мотоцикл та й жене собi на побачення, а ефiр засмiчувати постороннiми словами - не смiй... Багато ти своєму недолiтковi дозволяєш! Любовнi шури-мури в ефiрi розводить! Звиняй! Засмiчувати ефiр нiкому не дозволимо! Лукiя глянула на сина: "Це правда?" Так, вiн говорить правду,- вiдкритим поглядом вiдповiв їй син,- я звертався до неї через ефiр, я говорив їй слова кохання, i цей передатчик ще повен моєю нiжнiстю, моєю любов'ю... Тiльки Яцуба, обтяжений речовим своїм доказом, зробив крок до порога, Лукiя стала навпроти, пашiла щоками аж до його худого, по-вовчому витягнутого обличчя: - Дай сюди! I не встиг Яцуба схаменутись, як Лукiя вишарпнула передавач у нього з рук i з усього розмаху трахнула об пiдлогу. Це був кiнець. Не стало Яцуби. Розбiглися понятi, поспiшили попрощатись вiйськовi. Газик їхнiй якось аж весело гайнув вiд двору, крутнув бiля контори, наробив куряви на вулицi Пузатих i зник у степу. Все вгамувалось. Минув час, i свiтло погасло у вiкнах Лукiї, i довго ще, одначе, пiсля цього - мати з темряви веранди, а син iз своєї розкладайки в садку - чули, як рiвно, невтомно цвiрчить десь у кущах той коник, якому двi тисячi лiт. V. МАМАЙЧУКИ - Що, мiлєйшi, затискають вас? Не пускають навiть в ефiр? - каже Гриня Мамайчук, молодий кiномеханiк, з'являючись наступного дня на порозi радiовузла, або "центробреху", як вiн каже. Кпини його зверненi до Лукiїного Вiталiя та Сашка Литвиненка - цих двох приборканих радiоорлiв, що, посхилявшись лобами, жваво шепочуться, видно обмiрковують вчорашнє своє фiаско. Є їм чого переживати обом, адже той запеленгований передатчик, так безнадiйно потрощений бурею людських пристрастей, був їхнiм спiльним витвором, за задумом, вiн спершу для того й виник, щоб цi орли, яких роздiляє вiдстань комарина, могли перегукнутись вранцi через дорогу, поздоровкатися в ефiрi. Чи варто ради цього залiзати в ефiр - це вже iнша рiч... Завдав їм поразки товариш Яцуба. Недарма чоловiк пiвжиття керував таборами десь аж за Полярним колом, вмiє вистежувати, ловити, брати за жабри рiзних "людцiв", як вiн каже. I нiхто й не силує його, з власної iнiцiативи Яцуба накрив цього "дикого" короткохвильовика... - Якщо вже в ефiр не можна, то куди ж можна? - скрушно каже Гриня, всiдаючись верхи на стiльцi. Зараз робоча пора, i Гриня має кудись їхати (агiтфургон його стоїть бiля контори явно споряджений для дороги), проте Гриня не квапиться, вiн спершу повинен висловитись. - Чи, може, ми й справдi "людцi"? Може, з нами iнакше й не можна? Де б не був, всюди почуваєш себе запеленгованим. Сунешся в iнститут - здай назад, браток; в столицю спробуєш - не прописують; здавалось би, хоч небо зостається, а це вже й туди он, на ефiрну цiлину, не пускають. - В ефiрi, до твого вiдома, теж мусить бути лад,спокiйно вiдсiкає Мамайчуковi Сашко-радист. - А що таке лад? - задирає, руденьку свою бороду Гриня.- Он у тебе пiд стелею ластiвки гнiздо вилiпили, для безпеки мати волосiнню ластiв'ят обснувала, то, я розумiю, лад. Це не те, що людина, яка б'ється в тенетах безглуздих iнструкцiй... Ластiвка своїх малят годує, вона їх береже, доглядає, поки крила їм вiдростуть, а коли крила є, тодi будь ласка: дарую вам небо, дарую вам простiр, живiть, лiтайте на рiвних зi мною правах! - Можна подумати,- посмiхається Сашко,- що тебе хтось обмежує. - О! Ланцем прикутий до землi... Батьки в наш час пiшли такi, що не можуть своїх дiтей до смертi догодувати! В потi чола мушу добувати свiй хлiб, щоденно мушу виборювати той презренний метал, якого менi, братцi, часто бракує, так само, до речi, як i холодильника... Хотiв би бути ваш друг доброчесним, щедрим, великодушним, але при таких пеньонзах, як у Гринi Мамайчука, пiдтримувати чеснiсть цнотливою дуже, ой, дуже важко! Сам незчуєшся, як в агiтфургонi в тебе серед коробок з кiнострiчкою, серед генiальних витворiв людського духу опиняється раптом... корзина з виноградом, який юридичне тобi не належить. Або, скажiмо, лантух кавунiв та динь, цих наших українських ананасiв... Ти везеш цi скромнi дари природи додому, щоб присмачити ними не зовсiм солодке життя своїх ближнiх, а, замiсть вдячностi, за твої ж роздобутки рiдний твiй батя готовий в зашийок гнати свою дитину з двору... - Твiй батя пiсля цього ще бiльше виростає в моїх очах,- зауважує Вiталiй, гортаючи край столу якийсь журнал. - Не заперечую: мудрого маю наставника, але в тiм-то й рiч, що я хочу жити взагалi без наставникiв,- поколихується Гриня разом iз стiльцем.- Хоча б спробувати без них: невже загинув би? А може б, i нi? Домашнiх, скажiмо, я ще можу витримати, але ж, крiм них, ще який-небудь вiдставний суб'єкт лiзе тобi в грудну клiтку своїми лапищами... - Ти глина, яку треба формувати,- каже Сашко, копирсаючись бiля одного з приймачiв, що їх йому приносять на ремонт.- Такий принаймнi в Яцуби на тебе погляд. - Ти вважаєш, що в нього є погляди? А по-моєму, в нього є тiльки зуби, iкла, це звичайний собi динозавр культiвської доби, їжа його невибаглива - вiн споживає тiльки цитати. Зубами трощить камiння готових iстин. Мислити вiн не вмiє, та й нащо це йому. Зате вiн вмiє розвалити церкву - пам'ятку архiтектури, обгородити певну територiю колючим дротом, нашкрябати сучасною авторучкою анонiмку... - Треба вiддати йому .належне,- каже Вiталiй.Анонiмки свої вiн розсилає за власним пiдписом. "Я,- каже,- не боюсь, не ховаюсь..." - На диво самовпевнений тип; вiн не має сумнiву, що життя його стовiдсоткове правильне, дистильоване, бездоганне, а що, навпаки, я ось, Мамайчук, неправильно живу, багато зайвого балакаю. Якби йому хоч на мить вернулось колишнє, першого мене вiн загнав би туди, де козам роги правлять... А за що? Я працюю. Я не отруюю себе алкоголем. До окозамилювачiв не належу. Крiм того, я активно захищаю спортивну честь нашого радгоспу, виходячи в бутсах на поле стадiону i пробуджуючи в вас кровожернi iнстинкти. Так в чому ж я неправильний, братцi мої? - Ти правильний, тiльки "неуправляємий",- пояснює Сашко. Є на свiтi керованi снаряди, є керованi ракети, але є некерована жива iстота в образi Гринi Мамайчука. "Некерований Мамайчук",- кинув хтось iз приїжджих офiцерiв, i так воно й пiшло гуляти по радгоспу, за прiзвисько Гриня не сердиться, хоча й не вважає себе нiскiльки винуватим, що життя його складається так... Починалося нiби здорово: з нагоди його, Грининої, появи на свiт колись було влаштовано бучну гулянку-рай, i батько новонародженого - найкращий тодi на всю МТС ударник-механiзатор - був просто на сьомому небi, що в життя приходить ще один Мамайчук, навприсядки танцював через увесь радгосп, а тепер забув уже й веселитись, повернувся з вiйни без нiг, постарiв, осунувся. "На Сапун-горi, на Малаховiм курганi вiдцвiла його молодiсть",- каже iнодi Гриня про свого суворого батю. А батя, одначе, не здається: зараз вiн в майстернi газорiзальником. Зцiпивши зуби, день у день рiже залiзо, латає комбайни, вирiзає проiржавiлi болячки та пухлини на тракторах, а Гриня його тим часом дошукується сутностi життя... Закiнчивши десятирiчку, хлопець уже встиг побувати в бувальцях, не раз встиг обпектися, як вiн каже, бiля життєвих вогнищ. Вступав у кораблебудiвний, але не витримав конкурсу, кудись вербувався, та недовербувався, опинився потiм на курсах кiномеханiкiв в обласному мiстi, вечорами вичовгував проспект разом з тамтешнiми нудьгарями i кiнець кiнцем повернувся в радгосп пристойним кiномеханiком з левиною рудою шевелюрою i в розцяцькованiй навипуск сорочцi, в якiй вiн красується й зараз. - Хай "неуправляємий". Хай некерований... Але яке його вiдставницьке дiло до мене? - Ти все на вiдставникiв. Це плем'я теж не однакове... - А я що кажу: серед них багато людей порядних, засукують рукава - i давай їм роботу. Орловський не один! Десь я читав про генерала, що пiсля вiдставки пiшов працювати директором радгоспу. Ну, наш теж, видно, сподiвався зайняти Пахомове крiсло, та не вигорiло, довелося за пожежну кишку братись... Але ж я не пожежа, щоб мене гасити! Що за злочин, коли все хочеш сам, без товмачiв обмiзкувати! Для чого живу? Для чого житиму? Це мене цiкавить. Звiсно, в мене є вади, я поки що не схожий на позитивних героїв з отих кiнокомедiй, що їх вожу по кошарах у металевих коробках i остерiгаюся близько пiдпускати до них чабанiв з цигарками, бо мої комедiї дуже горять... Я рядовий життя i не бiльше. Потроху працюю, потроху мислю, бо кому ж хочеться бути просто придатком до свого власного шлунка... То первiсна людина мусила з рання й до ночi працювати, щоб чим-небудь набити свiй неандертальський живiт, а для сучасної людини потрiбен iнший режим, праця її - це тiльки пiдвалина для мислi... Йдемо до того, що взагалi двi години на день працюватимем, та ще ж, кажуть, буде й перерва на обiд? - Чуєш, Вiталику? - звертається Сашко до товариша.Ось що декому сниться... В нашому "Перцi" це можна б назвати "Мрiя сучасного лежебоки"... - Колего, я не вважаю, що цей камiнь кинуто в мiй город... Я пiд цю статтю не пiдходжу. Звичайно, я працюю у вiдповiдностi з трудовим законодавством, я не переганяю себе на гречку, як наш, скажiмо, директор Пахом Хрисантович,- йому, до речi, вчора знову давали уколи... Ви йому про майбутнє, про свiтлу мету, а яка вона йому свiтла, коли в нього хронiчна виразка шлунка, коли йому, бiдоласi, в очах темнiє вiд роботи. Для нього цiле життя - це, братцi, тiльки силос, силос i силос! А я не хочу бути єгиптянином силосу! Я не для того народжений, щоб стати будiвником силосних пiрамiд! - Ти проти силосу? - з пiдозрою глянув на промовця Сашко. - Навпаки,- заперечив Мамайчук,- я навiть у дитинствi не применшував значення для нас дрiбно посiченої зеленої маси... Хто сьогоднi на силосi вилами орудує - тому шана, бо i в мене - ось на руках вiд "бублика" трудовi мозолi роговiють... Перед вами людина, яка скромну свою роботу на цiй грiшнiй планетi намагається виконувати сумлiнно. Екран мiй свiтить вечорами у темряву найдальших кошар. План кiнопрокату даю, куди посилають - їду. Ось i зараз, друзi мої, мушу покинути вас, їду згiдно з одержаним нарядом... - Їдеш, та все на одному мiсцi,- зиркає Вiталiй на стiлець, що на ньому верхи поколихується Гриня. - Я цiную, товаришу Рясний, наявне в тобi почуття гумору,- зверхньо вiдзначає Гриня.- Ставитись до всього на свiтi з гуморком - в цьому самозахист i мудрiсть людини нашого часу. Отже, ти, отроче, на порозi мудростi... Всесвiт великий i рiзноманiтний: однi тiла перебувають у станi плазми, другi в станi закам'янiлостi, тобi ж подобається бути в станi життя, так? - Так. - В твоїй душi саме бродять лiричнi позитивнi заряди... Вгадав? - Вгадав. - I зоряний ефiр ночами слухає твою наївну пiсню кохання? - Вiдчепись,- сказав Вiталiй сердито, вiдчувши в цьому натяк на його вчорашнє звертання до Тонi. Мамайчук, реготнувши, продекламував: - "О, змiцнiте мене вином, освiжiть мене яблуками: вiд любовi знемагаю!.." Звiдки це? - З "Пiснi пiсень",- пiдказав Сашко. - "Ви не дивiтесь, що я смуглява,- се сонце мене осмалило... Я смуглява собi та гарна, мов тi намети Кедарськi, мов килими в Соломона..." А це? - I це звiдти,- притамував усмiшку Вiталiй. - Вiрно, юначе! Отже, ти стоїш уже на порi молочної стиглостi... Рiдна школа незабаром випхає тебе в бiлий свiт з атестатом зрiлостi... Пiсля неї - куди, якщо не секрет? - Видно буде. - При вступi до iнституту тепер, як вiдомо, вимагається трудовий стаж... Але не думаю, що ти, мов останнiй плебей, будеш многотерпеливо той стаж добувати! На щастя, в тебе є реальна змога скоротити свої митарства... - Що ти маєш на увазi? - нахмурився Вiталiй. - Ти не хмурся... Ти смiйся вiд щастя! Дай менi таку матусю, що й депутатка, що i в областi, як у себе вдома, не бачити б вам цього Мамайчука тут! Сашко глянув на нього з-пiд хвилi розтрiпаного чуба: - Погано ж ти знаєш його матусю. - Що? - видивився на радиста Мамайчук.- Я за неї голосував! Голос за неї вiддав i притому - щиро. Заступниця сiрих! Борець за мрiю. Все це так. Але ж вона - ще й мати! А ти,- вiн глянув на Вiталика,улюблений мамин синок. - Я не мамин. - А чий? - Я материн. - Сутi це не мiняє. Ти, згiдно, з законами природи, найдорожча для неї iстота, тобi мусить бути ясно, що з цього випливає... - Не ясно,- скривився в недобрiй усмiшцi Вiталiй.Може, поясниш? - Без неї ти, хлопче, нуль у всесвiтi. Розшолопав? Круглий нуль - з власного гiркого досвiду свiдчу. Отже, йди, падай перед нею на чотири костi, проси. Iнакше не бачити тобi не те що кораблебудiвного, а й зачуханого якого-небудь технiкуму... А так буде зовсiм просто: вона їде до мiста. Твердо стукає в дверi до товариша ректора. Товариш ректор - весь увага до товаришки Рясної. Слухає. Вислуховує, i, поки точиться бесiда, у списку навпроти твого iменi з'являється отака маленька-маленька, як макове зерно, цяточка... Нiби муха наслiдила. I все! Твоя доля тiєю цяточкою вирiшена. Ти прийнятий! З чим я тебе й вiтаю наперед! - Погано ж ти знаєш, товаришу виборець, i свою депутатку, i її сина,- знову каже Сашко. - Ах, я не вгадав? Вiн не визнає протекцiй? Вiн ненавидить блати?.. Вiн хоче по-чесному, хоче самостiйно розв'язувати формули життя з багатьма невiдомими?.. Чи не так, любий наш Архiмедику? Вiталiй досадливе покушував губу: - Ти ясновидець. - Юний мiй друже! Вхопиш мене за оцю шляхетну бороду, якщо стрiчка подiй розгортатиметься всупереч моїм прогнозам,- каже Гриня i погладжує рукою свiтло-руде пуховиння, яке вiн ото називає бородою. Той пух - то протест Гринi, протест i недовiра, яку вiн виявляє завiдувачевi робкоопу товаришу Мажарi. Щедрий на обiцянки, Мажара мав необережнiсть публiчно пообiцяти найближчим часом вiдкрити в радгоспi перукарню, i Мамайчук, впiймавши його на словi, заявив, що не голитиметься доти, доки перукарня не буде-таки вiдкрита, i справа зараз обертається так, що весь радгосп стежить за цим нерiвним їхнiм поєдинком, а завiдувач робкоопу щоразу ховається, як побачить хоч здалеку молоду Мамайчукову бороду. Коли Гриня як правий захисник команди вибiгає на поле стадiону, то й Вiталiй, i Сашко, i весь стадiон кричать йому: - Вiва Куба! Сашковi милицi так i танцюють тодi в повiтрi вiд захвату та ентузiазму, а зараз радист поглядає на випнуту вперед Мамайчукову бороду трохи навiть iронiчно... В коридорi чути швидкi дiвочi кроки, i у вiдхиленi дверi зазирає Неля-секретарка: - Гриню! Пахом Хрисантович сердиться, що ти й досi не поїхав. - Передай: виходжу на орбiту,- i Мамайчук справдi пiдводиться.- Попутно, може, де-небудь i на тузлук наскочу. Недоварене м'ясо - примiтив, а яка їжа! Як на людину впливає! Пiсля тузлука менi завжди боротись хочеться... Ну, честь працi! - кидає вiн хлопцям i неквапом виходить на вулицю до свого фургона. Цей агiтфургон, бiля якого Мамайчук i швець, i жнець, цiлими днями гасає по вiддiлках або кушпелить грейдером аж у райцентр за новою кiнострiчкою чи в якихось iнших справах, бо хоч завдання фургона - передусiм культурно обслуговувати вiддаленi кошари, ферми та вiддiлки, проте господаревi його доводиться виконувати ще й безлiч iнших доручень, бути якраз отим "старшим, куди пошлють". Ось i зараз Гринi дорога стелеться неблизька, треба їхати в радгосп "Приморський чабан", з яким вони змагаються, одначе Гриня не був би Гринею, якби вiн, виїхавши в степ, не завернув ще й на птахарню, а там, тiльки вилiзши з кабiни фургона i ступивши в бiле куряче царство, вiн уже ошелешує дiвчат-пташниць улюбленим своїм запитанням: - Для чого ви iснуєте, чи то пак живете? Це така вже в нього звичка сiкатись з цим запитанням до кожного. - Ну, от народились, повиростали, живете, а для чого? Дiвчата знизують плечима, пересмiхаються, а маленька дiвчинка - дочка старшої пташницi - зачудовано дивиться на Мамайчука, на його жовту, мов пух на курчатi, бороду та розцяцьковану сорочку. - Хай уже Саня,- киває Мамайчук на повновиду чорняву молодичку, чоловiк якої вiдбуває службу на Балтiйському флотi.- В неї затяжна любов, вона тiльки й жде свята, щоб податись в Ленiнград на побачення до свого законного. А ви? - Тебе б спитати,- весело вiдказує Саня,- для чого ти сам небо коптиш? - О, це питання складне, над ним я саме роздумую в цi днi. Роздумував нiч, цiлiсiнький ранок i цьому ж присвячу кiлька найближчих рокiв. - Чи не надто щедро? - А я, дiвчата, не дрiб'язковий. В запасi у мене вiчнiсть. Куди спiшити, чого? Ну, хай я пiсля певних видозмiн стану якою-небудь iншою молекулою, хай уже не буду Григорiєм Мамайчуком, а буду, скажiмо, кавуном або динею... - Або будяком,- пирскає одна з дiвчат. - Або й будяком, яка рiзниця? Головне, що я буду i нiхто не пiдвладний припинити мене у вiчностi, покласти менi край. Так-то, дiвчата. - Гриню, тобi пора женитись,- каже Одарка, приземкувата, веселоока, з напущеною аж на брови хусткою. - Голому женитись - тiльки пiдперезатись,- вiдповiдає Гриня.- А ось вам, дiвчата, котрi незамiжнi, раджу це робити ранiше, щоб потiм встигнути ще вийти замiж i вдруге. - Оце порадив! - А то ви ось по десять класiв покiнчали, проте й досi не знаєте, що ранiше з'явилось в природi: курка чи оце яйце? - I Гриня, пiдiбравши бiля коритця загублене куркою свiже яйце, тут же його нахильцi й випиває. Пiсля цього вiн їде далi. Загледiвши чабана, що маячить бiля отари на випасах, Гриня не лiнується зробити гак, завертає й до нього i, не вилазячи з кабiни, теж запитує: - А ви? - Що я? - Для чого живете? - Для того, щоб баранiв стригти. - Оце нарештi вiдповiдь! - аж зрадiв Гриня. А коли вiн з своїм запитанням звернувся бiля кошари до зоотехнiчки Тамари, яка з чабанами саме вiдбирала в загорожi по бирках плiдникiв для вiдправки в Болгарiю, то реакцiя Тамари була для Гринi зовсiм несподiваною. - Вшивайся ти звiдси! - викрикнула вона, i Гриня тiльки пiсля цього помiтив, що обличчя в неї було мокре й червоне вiд слiз. А мiг же вiн i так догадатись, що Тамара в цi днi переживає душевну драму, бо недавно вона вийшла замiж за приїжджого технiка по штучному осiменiнню, а вiн виявився п'яницею, та таким, що п'є без просипу; допився до того, що разом iз спиртом, одержаним для лабораторної роботи, повидудлював i все iнше з пробiрок, за що й попав до радгоспного "Перця". Ось чому Тамара так болiсно сприйняла Мамайчукове запитання. Без тебе, мовляв, гiрко, а тут ще ти в очi лiзеш!.. Зайнятi роботою, i Тамара, й чабани вже мовби забули про Гриню, повiдвертались вiд нього в загорожi, де повно стрижених баранiв, та вiдбирають з-помiж них яких треба, тих, що їх буде вiдправлено на Балкани (тритонка стоїть вже напоготовi), i Гринi нiчого де лишається, як, передавши бригадировi папiрець з бухгалтерiї та усне директорове розпорядження, що стосується цих самих баранцiв, рушати звiдси далi, своїм основним маршрутом. Їде Гриня, колишеться над кермом пластмасовий зайчик на ниточцi, посмiхається заячо до водiя: "А хто ти? А для чого ти? Сам ти що за суб'єкт?" На душi тоскно вiд гризот за свою безтактнiсть перед Тамарою. Йому стає боляче за неї, за отi її сльози, що й зараз, мабуть, капають там на спини стрижених, збитих в загорожi баранцiв-мериносiв, мiж якими вона ходить зiгнувшись... Борець проти байдужостi, проти черствостi та бездушностi, як же ти сам не помiтив, що Тамара заплакана, що вiдтодi, як вона зв'язала себе з тим пияком, вигляд у неї стає дедалi згорьованiший, змучений; схудла, спала з лиця, тiльки очi ростуть. А яка була дiвчиною! Вибирали її комсоргом не тiльки для дiла, а ще й за веселiсть, за вроду, останнiй час вона працювала вже секретарем райкому, мимоволi перейшовши в розряд тих дiвчат, яким, на думку Гринi, їхнi посади загрожують вiчним дiвуванням, бо ж не так просто, мовляв, секретаревi райкому пiсля зборiв побрести в паркову гущавiнь з рядовим комсомольцем. Одначе Тамара, мовби наперекiр Мамайчуковим пророкуванням, якось швидко й несподiвано найшла собi пару, взяла шлюб iз цим технiком. Пiсля одруження Тамара знов повернулась на роботу в радгосп, щоб бути бiля чоловiка, i дивно, що саме тепер, побачивши її вже замiжньою, притихлою i змарнiлою вiд сiмейних турбот та переживань, Гриня вiдкривав собi Тамару в її справжностi, в її самозречнiй подружнiй вiрностi i не раз тепер себе ловив на тому, що йому хочеться бачити її. Просто бачити. Почути голос. У змучене сяйво очей зазирнути... Може, через те й сюди завертав? Може, й справдi нiчого iншого не мiг вигадати, як закохатися в замiжню жiнку? I замiсть того, щоб вилити їй своє почуття, свою нiжнiсть, так по-дурному образив її безтактним, безглуздим своїм запитанням. Недалеко звiдси починаються землi полiгона, де живуть своїм таємничим життям тi рiзноплемiннi хлопцi-солдати, з якими Гриня Мамайчук час вiд часу зустрiчається на полi радгоспного стадiону. Битви мiж їхнiми командами точаться неймовiрної запеклостi, рахунок тут виявляється у таких цифрах, як 25 на 18 (остання гра), бурею щирого ентузiазму зустрiчають радгоспнi болiльники свою команду, своїх одягнутих в трусики шоферiв, трактористiв, учителiв... Пiсля матчу юрмисько малечi супроводить Гриню аж додому, а вiн так у бутсах, у трусах i йде з ними радгоспною вулицею, незважаючи на ремствування бабiв, що, пораючись по дворах, осудливими поглядами проводжають його, безсоромного... Та хоч там, на полiгонi, багато Грининих знайомих по спортивнiй боротьбi, але проїхати навпростець через їхню територiю йому не вдається, вартовий ще здалеку махає фургоновi прапорцем: коти, мовляв, у обхiд... I фургон, слухняно мiняючи курс, зникає в безлюднiй степовiй далечi, щоб, намотавши за день десятки кiлометрiв, повернутись на Центральну уже з iншої сторони свiту, повернутися тiльки надвечiр, коли Сашко та Вiталiй уже вийдуть на радгоспну околицю зустрiчати зорю вечорову. Це той час, коли спека спадає, i степ лежить тихий, повитий млою, i силует вiтродвигуна на далекiм вiддiлку маячить якось небуденно, а давнi могили-кургани, розкиданi серед степового роздолля, нiби тануть, переливаються м'яко, мов тиха музика. Ким тi кургани насипанi, якi вiдшумiлi царства вони увiнчують? Хто навiки присипаний там разом зi своїми жаданнями, пристрастями, ненавистю, любов'ю? А захiд палає. Де, на якiй планетi будуть ще оцi грандiознi фрески неба? Де ще чаруватимуть людину оцi могутнi заходи степовi? Щоразу розбуджують уяву хлопцiв цi палаючi простори заходу, коли сонце, сiдаючи, вже купається в багряних туманах або сухо догоряє край степу кострищем, а вся височiнь неба грає переливами найтонших барв i в усiй природi є щось елегiйне, прощальне, очищаюче душу... Стоять вони, двоє друзiв, на землi, що колись була дном Сарматського моря, а потiм, через мiльйони рокiв, зеленiла тропiчними хащами i водились тут рiзнi теплолюбнi тварини, нащадки яких живуть тепер тiльки десь на далеких вiд них континентах; а тут шугають в небi реактивнi лiтаки з швидкiстю блискавок, i ефiр переповнений голосами та пiснями людськими, а над морською затокою, що далеко врiзається в степ, над покинутим крейсером сходить вечiрня зiрка. Для них обох то вже не просто зiрка, то - осяяна сонцем далека планета. Скiльки у них розмов про ту планету, суперечок та догадок: вона то покрита для них суцiльним океаном, то жарка, безводна пустеля, то нема там життя, тiльки бушують вiчно грози страшенної сили, то вже iснують там i живi органiзми, подiбнi до тих, що були ось тут, на землi, в часи палеозойської ери. Вечорова голуба красуня, що найперше зiходить на їхньому обрiї i освiтлює степ, вона нiби єднає їхнi помисли, i вабить невiдомiстю, i пробуджує в душi солодку жагу мандрiв, польотiв, вiдкриттiв... - Ось що тiльки не для мене,- вихопилось несподiвано в Сашка, що, зависнувши на милицях, невiдривно дивився на зiрку. Не вiзьмуть, мовляв, мене з моїми милицями в польоти... Це було так несхоже на нього, на веселого життєлюба, який, здається, нiколи не знав смутку, нiколи й не думав про своє калiцтво. Його мимовiльне, сповнене болю зiзнання, що так зненацька вихопилось з глибини душi, болем рiзонуло й Вiталiя, його пройняв такий жаль за Сашка, що вiн готовий був власним життям подiлитися з другом в цю мить, щоб тiльки зцiлити Сашка вiд недуги, щоб був вiн в усьому здоровий, як здоровий вiн душею, i небо щоб було йому доступне, як отим реактивникам, що зараз саме ставлять над степом височеннi "свiчки"... Палаюче бескеття хмар на заходi уже переплавлюється в якiсь дирижаблi, мов на гiгантських стапелях, постають там уже обриси якихось розбудованих кораблiв, велетенських ракет, а сонце кує у своїй майстернi все новi й новi кораблi, i вони вже палають по обрiю святково-чистi, блискучi, стартове нацiленi в неземнi простори. - Привiт мрiйникам! - повертає хлопцiв на землю знайомий голос. Це той же всюдисущий Гриня Ма-майчук гукає їм з кабiни, пригальмувавши бiля них свiй закiптюжений агiтфургон.- Венеру споглядаєте? Барвами заходу милуєтесь? Не в той бiк дивитесь, пташата! - Куди хочемо, туди й дивимось,- каже Вiталiй. - Ви он куди погляньте. Мамайчук киває їм у протилежний бiк, на схiд, уже притемнiлий, де на степовому крайнебi низом виринаючи з iмли, де-не-де перламутрове бiлiють хмари-оболоки. - Ота, що за могилою копичиться, нiчого вам не нагадує? Одна хмара стоїть, пiднявшись над iншими сторчма. Висока, бiла, клубчаста, як химерно застиглий в небi, непорушний... атомний гриб! - Хiба не схожа? Притихлi, враженi стоять хлопцi. А Мамайчукiв фургон уже помчав до радгоспу, рознуртував, потяг у вуличку сiрий шлейф куряви. Зупиняється фургон бiля чайної, на заасфальтованiм п'ятачку бiля клумби, де радгоспний люд збирається пiсля роботи посидiти на лавках, погомонiти. Лавок тут кiлька, але на них в таку пору завжди тiсно вiд курцiв, i декотрi просто сiдають по краю клумби, спинами до високих розквiтлих рож, що зараз так i свiтяться в призахiднiм сонцi своїми рожевими пелюсткастими чашками. I клумба ця, i латка асфальту виникли завдяки наполегливостi Лукiї Назарiвни i мають з її точки зору значення принципове. Нiчого, по-вашому, ця латка асфальту не дає? Нiщо вiн, по-вашому, цей п'ятачковий острiвець в порiвняннi з морем чорноземiв з маслянисто-чорними рiками розгаслих на цiлу зиму та осiнь шляхiв, де в ту пору тiльки й можна пробиватися тягачами? Лукiя Назарiвна iншої думки. Для того й покладено, для того й залито цей клаптик асфальту, щоб i свої, i - головне - приїжджi бачили, що й ми тут, у степах, не вiд темноти своєї на тягачах трясемось, не по незнайству шляхи свої цiлу зиму нiби плантажними плугами оремо, розвертаємо, немов окопи... Знаємо i ми теж, як треба жити, прагнуть i нашi мотори шляхiв асфальтованих, та тiльки всього одразу не охопиш... Щоранку на цiм п'ятачку можна бачити героя-севастопольця, колишнього бiйця морської пiхоти Мартина Мамайчука, що мовчки годує крихтами розледачiлих радгоспних голубiв. Герой-севастополець i зараз тут, поскрипує перед гуртом чоловiкiв на металевих своїх колiщатках, пiд якими асфальт, нагрiтий денною спекою, грузько вдавлюється. - Ага, ось i мiй некерований... будяк! - вигукує Мамайчук, загледiвши сина. I по налитому туманом поглядовi його Гриця безпомилково вгадує, що батя вже вихилив у буфетi свої з