аконнi СПГ - сто п'ятдесят гвардiйських... - Чого ж це я, татуню, будяк? - Будяк! - Будяк до старостi цвiте... Це ж я вас, батя, цитую. - Ба який! - здивовано-грiзно апелює батько до гурту робiтникiв.- Ти йому слово, вiн тобi десять! - Наш радгоспний битник,- поважно зауважує череватий, обряклий з лиця завiдувач пошти. - Ну да! Вiд слова "бити"! - гарячкує батько.- Треба б, та нiкому! - А за що? - дивується Гриня.- Цiлий день ось ганяв не обiдавши. - Пуття з того, що ти ганяв... Пустоцвiт сам, i робота твоя пуста! Грiш цiна такiй роботi! - Звичайно, це не те, що збагачувати людство щiтками... Це молодий Мамайчук натякає на те, що батько його ще з кiлькома iнвалiдами якийсь час робив у радгоспнiй майстернi шкребницi та залiзнi щiтки для ферм. - Щiтки? Не тi щiтки ми робили! - кричить батько, наливаючись гнiвом, пiдiймаючи до сина одутле, вкрите густою щетиною обличчя, що теж зараз було колюче й жорстке, мов залiзна щiтка.- Не таких щiткарiв та щiток на вас треба! Таких щiток треба на вашi поганi душi, щоб коросту з них iз кров'ю, iз струп'ям здирали! - Спiвай, батю, вона довга,- каже син i, залишивши батька, спокiйно прямує до чайної. Тiльки вiн зайшов у чайну - чиясь винувато-зсутулена спина шурхнула на кухню, за всiма ознаками то вiдбув чорним ходом товариш Мажара, голова робкоопу. Адже нiчим природу не зупинити: молода Гринина борода росте... Все, з чим Гриня стикається в чайнiй, мовби навмисне створене для того, щоб вивести його з душевної рiвноваги, з йогiвського супокою. У вiддiленiм вiд залу марлевим запиналом закапелку, де висить умивальник, поналивано й брудно. Рушник висить на гвiздку такий, що його гидко взяти в руки. А ще гидкiше дивитись на отого чвару-п'янюгу, що самотньо варзлякае в кутку залу: то Тамарин чоловiк. В нього нiс - як рубильник, вiн клює в тарiлку тим носом i щось бубонить погрозливо... Обслуговувати себе тут треба самому, всюди тепер самообслуговування, i з усiх робiтникiв радгоспу офiцiантка робить виняток лише для Мамайчука-старшого як iнвалiда вiйни, ветерана. Що ж до Мамайчука-молодшого, то... взявши алюмiнiєву тацю, Гриня пiдходить до видачi, але й тут його зустрiчає тiльки розчарування: того нема, а те закiнчилось. Холодний жилавий гуляш та компот - це все, що зосталось на твою долю, i навiть на це зазiхають мухи, вiд яких ти мусиш весь час вiдбиватись. Який це треба мати гарт, щоб при таких наступах на твою витримку не грюкати кулаком по столу й не вимагати книгу скарг. А скаржитись хочеться. На все. На гуляш, на рушник, на отих розвезених по стiнi рєпiнських "Запорожцiв", що так само, як i замашнi брехуни-мисливцi Перова, покликанi прикрашати кожну степову чайну. Чому така убогiсть уяви? Чому така обмеженiсть вибору? Для всiх чайних, якi тiльки є в районi, постачає цi бездарнi копiї якийсь халтурник з обласного центру, з упертiстю манiяка просуває своє ерзац-мистецтво в маси... I нiхто його за халтуру до суду не тягне! Вхопивши гуляшу, Гриня кривиться: стiльки в ньому перцю, що в ротi горить. - Стронцiй даєте замiсть приправи? - звертається вiн до офiцiантки, що прибирає посуд iз столiв. Ця офiцiантка Клава, старша дочка Горпищенкова, тiльки й скрашує цей похмурий заклад своїми плавкими рухами та терплячою до всього привiтною усмiшкою. Вона вже, здається, звикла до нарiкань, до скарг, до бубонiння i без крайньої потреби не ув'язується з вiдвiдувачами в суперечки. Всiм не догодиш. Лаються - перемовч. Гринi ж вона просто спiвчуває. В ротi палить? Певне, йому дiстався самий перець, що осiв на дно. - Запий, Гриню, компотом... Воно пройде. Гуркiт з кутка привернув'Їхню увагу. То технiк по штучному осiменiнню прогуркотiв стiльцем по пiдлозi, ледве не впав, але знову прибрав бiльш-менш сидячого положення i вже куняє. - Нiчого ж я йому, крiм компоту, й не давала,- тихцем виправдується Клава, киваючи в той бiк,- а вже п'яний. - То вiн ще вiд спирту лабораторного п'яний,набурмосено кидає Гриня. Кiнчивши клопоти з посудом, Клава присiдає навпроти Гринi, що таки закiнчує свiй вогненний гуляш. - Де був, що бачив, Гриню? - з цiкавiстю розпитує вона.- Скат спустив по дорозi, чи чого ти такий невеселий вернувсь? - Скат - це дрiбниця буття, Клаво. Вивчаю походження хамства людського, грубощiв, черствостi, душевної глухоти. Буває, отак нi з сього нi з того вiзьмеш i образиш людину. Зовсiм не бажаючи того. Просто через хамство чи здуру.. Людинi й так болить, а ти ще припечеш... - Буває, Гриню, буває. - Та ще глупства - ось чого органiчно не виносить моя душа. Мчу сьогоднi степом "Бе-наступу" (себто - "Бiльшовицького наступу"), нiде нi душi живої, дорога така, що пiсля чумакiв вiсiмнадцятого сторiччя нiхто по нiй не їздив аж до мене оце, i раптом серед просторiв, серед безлюддя стирчать край дороги величезнi таблицi, всiянi цифрами. Стiльки цифр, що їм i електронна машина ладу не дасть - кiбернетичний дiдько в них ногу звихне. А це ж для мене, щоб я читав, схоплював на льоту. I зветься це: наочна агiтацiя. Скажи, Клаво, для чого ми робимо це? - Не знаю,- каже вона трохи винувато. - Для га-ло-чки! Для звiту казенного... Бо звикли так. А догматики, вони й сьогоднi ще не перевелись. Той лiзе думки твої перевiряти, а той помпезну арку якусь будує серед степу. Для кого тi в'їзнi арки в "Чабанi"? Для яких трiумфаторiв? I я ще мушу до них їхати переймати досвiд. Я, чия кiнопересувка не знає втоми, чиї кiнострiчки нi разу не рвались. В мене в фургонi бiблiотека, в мене на озброєннi - магнiтофон; їду, ставлю, записую доярку... Оце вам стрижуть, оце доять - чуєте, як сярпає в дiйницю молоко? Живий голос даю, а не таблицi їхнi бездиханнi. - Ти б i нас коли-небудь записав,- мовить м'яким голосом Клава.- А то ж цiлий день у парнi, у духотi, а щоб душевним словом з ким перекинутись... Скорше вилають тебе нi за що.- Вона майже з острахом зирнула в протилежний куток на технiка осiменiння, що саме глухо бухтiв там, щось вимагаючи. - Запишу, запишу й тебе, Клаво,- обiцяє Гриня,- i Тамару, подругу твою, запишу, хоч вона й зв'язала себе з оцим типом... - Ох, не кажи, Гриню... Не фортунить нам нi в любовi, нi в облiгацiях... - Клаво, ти мислиш вiджилими поняттями. Скiльки разiв сама тiкала до батька вiд свого Тимохи, а ще говориш про любов. Яка зараз, в атомний вiк, може бути любов? - Стривай, сам узнаєш... Натрапиш на свою. - Здається, любов'ю називають оте сидiння увечерi в парку, оте парування, коли вiн сигарету смокче, а вона млiє, схилившись йому на грудну клiтку? - каже Гриня похмуро.- Транзистор десь в кишенi чи в пазусi за них говорить, а вони сидять, мовчать, прислухаються до власного тiла... Голос iнстинктiв, крик статi - це тепер все. - Мабуть, i в тебе, Гриню, любовна невдача, що ти так лютишся... Скажи, запала в серце якась? Тiльки Гриня, насупившись, взявся за компот, як до зали, прослизнувши десь через кухню, розбентежено влетiла Тамара-зоотехнiчка. Це вона прибула аж з вiддiлка забирати свого. Не вперше їй сюди так заходити - з тилу, через кухню, щоб i люди не бачили, щоб не горiти перед ними вiд сорому за свого непутящого чоловiка. Ось вона, тендiтна, тонкостанна, квапливо пiдiйшла до нього, нахилилась, як до хворого, i вже умовляє його проникливим, схвильованим голосом. Голос її, красивий, музикальний, так i ллється ласкавiстю на п'яндюгу. Невже вона справдi кохає його? Невже може кохати твань, грязюку, пiтьму застеленої алкогольним туманом психiки? Чи це гордощi? Подружнi гордощi, напевне, тiльки й примушують її отак їздити, пiдбирати, причепурювати свого п'яницю, уперто дошукуватись людської гiдностi там, де її й не сiяно. Для Гринi просто загадка, як це вона, Тамара, вродлива дiвчина, активiстка, що недавно була веселою, спiвучою, з декотрими навiть гордою, сама себе прирекла на те, щоб зараз принижуватись перед оцим нiкчемним, грубим, брутальним типом, якому вона вiддала себе. "Нi, це самолюбство її не витримує,- пояснює собi Гриня,- це воно жене Тамару сюди, воно змушує йти, принизливо забирати з чайної свого пияка, щоб тiльки приховати вiд людей його нiкчемнiсть..." Клава теж допомагає подрузi, радить їй щось, а пияк телесується вже на всю чайну. - Iди... Вiдчепись,- вiдмахується вiн вiд Тамари i додає при цьому таке слово, що навiть Гриня вiдчув себе так, наче на нього бурхнули багнюкою. А Тамара? Злящила його хоч по мордi? Нi, стоїть, нiби й не почула образи, тiльки нiяково їй, що поблизу свiдки цiєї сцени, вона навiть посмiхнулася своєю змученою усмiшкою: не надавайте, мовляв, цьому значення... Але Гриня надає. Вставши, вiн пiдходить до технiка i, делiкатно вiдсторонивши Тамару, бере того за карк. Так i взяв - однiєю рукою за загривок, а другою - залiзним обхватом - за зап'ястя руки, пiдняв, поставив на ноги. Технiк одразу проклiпався i немовби але протверезився: - Ти... ти... ти... хiба дружинник? - Я ще з колиски дружинник,- процiдив Гриня крiзь зуби i попхав розв'ялене тiло до дверей. Технiк бiля одвiрка вперся. - Ти... не дружинник,- белькотiв вiн.- Не маєш права... Гриню це аж розвеселило, вiн пiдморгнув Клавi й Тамарi. - Як то не маю права? Ти мене в бородi не впiзнав. Перед тобою - син севастопольця! Внук махновця! Хавбек рiдної тобi радгоспної команди!.. Так що вибачай! - I вiн з силою штурхнув п'яндигу у вузький прохiд через кухню, i хоч технiк i там спинчався, спотикався, падав, Мамайчук за хвилину виволiк уже вишмаруваного глиною технiка надвiр. Там уже ждала прихована вiд людських очей Тамарина бiдарка. Запряжена гнiдим з вiддiлка, стоїть у дворi вона, неподалiк вiд помийної ями. - Сюди його, сюди,- повторює Тамара занепокоєно, метушливо i ще щось ласкаво кигиче, поки Гриня нещадно втискує в бiдарку цей мiшок просмердюченого алкоголем людськогр тiла. - Спасибi тобi,- каже Тамара, звично сiвши в бiдарку й беручись за вiжки,- спасибi, що допомiг.- I вперше, вiдколи Гриня знає її, обдаровує його, Гривню, поглядом такої гарячої вдячностi, такої нiжностi й краси, що йому аж сумно пiсля цього стає. Вiн деякий час стоїть тут сам. - Боже, якщо ти є! Врятуй мою душу, якщо вона є! - тихо вигукує Гриня, наслухаючи даленiючий клекiт бiдарки. Потiм iде на п'ятачок, де тепер стало ще люднiше. Батько, як i ранiш, крутиться серед гурту на своїй iнвалiдницькiй. дощечцi з колiщатами. Син пiдходить до нього. - Дай менi, батю, в зуби. Це вiн на такий манiр просить у батька закурити. I, що найдивнiше, батько мовчки лiзе твердими запеченими пальцями до кишенi своєї засмальцьованої гiмнастерки, з-пiд якої рябiє на грудях не менше засмальцьований матроський тiльник, довго риється i, добувши нарештi з кишенi сигарету, подає її синовi. Ляси точить саме Прошка Гробань. Прошка цей недавно демобiлiзувався i тепер працює на водокачцi, а пiсля роботи, йдучи додому, нiколи не мине нагоди покачати воду i тут. Легкий на слово, веселий, вiн любить, зiбравши гурт цiкавих, брехонути їм з свого вояцького минулого що-небудь приголомшливе, розгонисто-неймовiрне. Служба його нiбито полягала в тому, що вiн iз командою бiйцiв супроводжував важливi вантажi по залiзницях країни, бував i на Далекiй Пiвночi, i на Далекому Сходi, i просто нелегко-таки вгадати, де вiн бреше, а де каже правду, похваляючись, яких пригод зазнавала в дорозi їхня бойова команда, та як жили вони дружно, та в якi кожухи куталися, стоячи вночi в тамбурi на посту на паленнiм сибiрськiм морозi. - А то ще надибали ми якось в сусiдньому ешелонi кiлька ящикiв апельсинiв та яблук,- такi були червонобокi, наливнi, вищий сорт,блискає в усмiшцi зашмарований Прошка.- I, клянусь, не ми пломби скручували, хтось до нас уже їх поскручував, а комендант нажохкав на цьому якраз нашу братву, то ми з тими апельсинами та яблуками - куди? Раз! раз! їх та в жерла гармат! Та брезентом зверху! А коли вже состав рушив i комендант зостався далеко, ми тодi до гармат, вiдкриваєм замки, а звiдти золотi та червонобокi нашi ядра на платформу порось, порось! Бери, братва, вгощайся... Кругом мороз, а воно пiд ноги тобi наче тiльки-но з дерева: червоне, свiже, ще й пахне... - Отакими б ядрами тiльки й стрiляти,- роздумливо каже дiд Смик, столяр iз майстернi.- На таку вiйну i я згодився б... - Брехня... Все брехня,- сердито каже Мамайчук-iнвалiд, покрутивши закудланою головою i скреготнувши колiщатами.Сталлю стрiляють, рваним гарячим залiзом, а не яблуками твоїми пахучими! - Що сталь, тепер уже iншi штуковини є,- каже завгар Семен Кухтiй, лiтнiй обважнiлий чоловiк у набакиренiй кепцi.- Куди там "катюшам"... Агрегат! - Таких краще не чiпай,- погрозливо смiється Прошка. - А подумати,- тихо мовить дiд Смик,- всiєю тiєю силою страшенною який-небудь сержант молоденький завiдує... - А що там завiдувати,- махнув рукою Прошка.- Команду дали, кнопку натиснув - i все. - Брехня,- поникнувши головою, сердиться Мамайчук-iнвалiд.- Натиснути... Натиснути теж треба вмiти. Ти ось цього застав, чи вiн зумiє? - Налитi оловом очi зводяться вгору, на сина. - Зумiв би, не турбуйтесь, татуню,- вiдказує син. - А чого ж воєнком завертає тебе? Тiльки острижуть, та й одержуй, батьку, здачу... Пiде у вовнi - вертається стрижений. Доки вони тебе стригтимуть задарма? - Я в них не вiдпрохувався. Самi завертають з поваги до батька-ветерана. - Доведеш ти мене... Восени сам подамся в район, скажу воєнкомовi, хай забирає! Хай з тебе там трохи ворсу витруть. - На волоску, на волоску весь свiт висить,- бубонить своє дiд Смик.- Той, що стоїть у них там бiля кнопки... Або з водневою бомбою цiлу нiч лiтає... Хiба йому довго до лиха? Помутиться ум, хто йому завадить надавити кнопку? - Хай тiльки спробує,- весело киває в бiк моря Прошка.- Психоне вiн, психону i я! - Балачки,- береться за велосипед комбайнер Грицюта. А Мамайчук-молодший, пускаючи в небо дим кiльцями, додає злiсно: - Не люди, а гуси в наш час вирiшують долю свiту, коли ви хочете знати. Вiдомо вам, що звичайнi нашi дрохви та дикi гуси на екранах локаторiв зображення дають? Колись було в iсторiї, що гуси Рим врятували, а тепер, навпаки, вони можуть з цiлої планети зробити попiлець. I пiсля цього ще хочуть, щоб я був начинений оптимiзмом... - Брехня... Все брехня...- мимрить батько, i похнюплена голова його зiв'яло падає на груди, на засмальцьованi, аж облiзлi колодки орденiв. Обрубане тiло його розморено, обважнiло осiдає, здається, вiн ось-ось схитнеться i впаде з своїх колiщаток. Син пiдхоплює його. - Е! Пора, батьку, спати. I те, що вiн робить пiсля цього, змушує примовкнути всiх. Намилившись, молодий Мамайчук, мов дитину, бере батька на руки, бере разом з його колiщатками i, мiцно, обережно ступаючи, несе до фургона, що стоїть поблизу, за кущами тамариску. Батько й не пручається, йому це не вперше, вiн тiльки щось сонно мимрить, схилившись головою синовi на плече, що, йдучи з своєю ношею крiзь заростi тамариску, вiдгортає м'яке їхнє вiття обличчям. Прогуркотiв фургон, поїхали Мамайчуки, завiянi сухою червоною курявою, а робiтники ще довго пiсля цього сидять примовклi, дивлячись на те мiсце, де щойно чварував їхнiй севастополець i де пiсля його колiщаток зостались глибокi слiди, хаотично повдавлюванi в розiгрiтий за день асфальт. VI. ПЕРЕДЧУТТЯ ОКЕАНУ Середня школа - окраса радгоспу. Будинок її, єдиний на цiле селище двоповерховий, височить з-помiж темної зеленi парку, далеко виднiє в степ своїми великими вiкнами та блакитним фронтоном. Як вулик, гуде вона взимку, цiлу весну шкiльне подвiр'я повниться дитячим галасом, а потiм настає нарештi той день, коли десятикласникам лунає їхнiй останнiй дзвоник, коли малюк-першокласник в радiсному захватi довго калататиме тим важким дзвоником у коридорi, а вони, завтрашнi випускники, занишкнуть, причаєно й схвильовано слухаючи це знайоме дзеленчання, що стiльки рокiв кликало їх у клас, а тепер хвилює прощально i сповнює душу передчуттям чогось нового, незвiданого. Мине напруга екзаменiв, i нарештi настане випускний вечiр, той вечiр, коли столи з фiзичного кабiнету вже витягнуто на подвiр'я й розставлено пiд деревами, тут же прилаштовано й клубну радiолу для танцiв, але вона поки що мовчить, бо весь гомiн ще он там - на другому поверсi школи, звiдки через вiдчиненi навстiж вiкна раз у раз долинають оплески: то ще комусь вручають атестат зрiлостi. А коли втихнуть там оплески, .вiдлунають слова напучень та поздоровлень, коли вiдмiнниця Алла Ратушна вже схлипне, вiд iменi всiх однокласникiв прощаючись з рiдною школою та вчителями, а директор радгоспу Пахом Хрисантович скрипучим голосом пообiцяє випускникам, на вiдзнаку їхньої активної участi у виробництвi, дати грузовик для екскурсiї,- пiсля цього всi учасники вечора висипають на подвiр'я i Гриня Мамайчук, вiдповiдальний за радiолу, включає для сюрпризу винуватцям торжества ту саму мелодiю, якою проводжала Земля Гагарiна в полiт. Це здорово виходить, випускники, батьки i вчителi - всi слухають знайому мелодiю, а з-за радгоспного парку сходить мiсяць, i хоч вiн майже уповнi, але цього небесного лiхтаря сьогоднi для них недостатньо, i серед розливу музики чути жартiвливу команду директора школи Павла Юхимовича: - Свiтло! - Єсть свiтло! I враз на всiх так i б'є злива свiтла, на якусь мить люди аж мружаться, заслiпленi, наче юпiтерами, гронами електроламп, що їх ще вдень рясно понавiшували на деревах Кузьма та Вiталiй, головнi освiтлювачi сьогоднiшнього вечора. Музика ллється, а члени батькiвського комiтету вже припрошують людей до столу, довготелесий майор Яцуба в старанно випрасуваному костюмi з китайської чесучi з натхненням в голодних очах енергiйно порядкує, розподiляє мiсця, вносячи лад i поправки на ходу. Пiсля неминучих в таких випадках вагань та церемонiй учасники вечора кiнець кiнцем розсiдаються, чемно займають мiсця за цими лабораторними столами, де сьогоднi не колби та реторти стоять, а буфетнi делiкатеси та пляшки з лимонадом. Осторонь столiв пiд кущами лисняться, правда, й барильця з вином власного радгоспного виробу, але вони поки що перебувають на якомусь напiвлегальному становищi, бо майор Яцуба як голова батькiвського комiтету до останнього моменту був категорично проти хмiльних напоїв на шкiльному вечорi i, здається, тiльки тепер оце зм'якшився, пiсля того як стало вiдомо, що донька його Лiна вийшла на срiбну медаль. Це ж подiя! Глянувши на вiдставника збоку, можна подумати, що вiн сам персонально одержав цю медаль,- так гордовито, упевнено тримається його сива голова на високiй витягнутiй шиї. Радiсть його побiльшується ще й тим, що медаль, яка дiсталася Лiнi, вислизнула з рук iншого претендента - Лукiїного сина, цього невдалого генiя в трусиках, який перед самим фiнiшем на чомусь спiткнувся, вхопив пару четвiрок, за що й має не медаль, а дулю пiд нiс! Такий поворот справи просто ощасливив Яцубу: хай знає голова робiткому, як треба виховувати власних дiтей. Лукiю це, видно, шкребе за душу, а тому радiохулiгановi, здається, й за вухом не свербить, уже вiн посмiхається, когось висмiює в гуртi хлопцiв, що, понахилявшись, з комiчними гримасами розглядають етикетки на пляшках лимонаду (лимонад поставлено десятикласникам якраз з iнiцiативи Яцуби). Майор почуває, що саме в тому хлоп'ячому гуртi й до нього самого гнiздиться насмiшкувата неповага, i хоч з людьми вiн сьогоднi тут добрий, великодушний, але коли в полi його зору опиняється розхристано-безтурботний Лукiїн скептик, чи ротатий син Осадчого, що ростом вже переганяє батька, чи неприязно-чемний Стасик-переселенець у своїй вишитiй гуцулцi, то густi брови Яцуби мимоволi насуплюються, а погляд стає тягучим, важким. Дочку свою Яцуба посадив так, щоб вона була на виду, щоб мiг вiн не спускати з неї ока, та, зрештою, як медалiстка, вона й має право тепер сидiти найближче до цього поперечного столу, за яким розмiщається так би мовити, президiя сьогоднiшнього вечора. Лiна - худорлява, серйозна дiвчина, з великими, як i в батька, блискучими очима; сьогоднi вона не в стандартнiй шкiльнiй формi з фартушком, а, нарiвнi з бiльшiстю дiвчат, в бiлому випускному платтi, з-пiд вирiзу якого виглядають її худенькi ключицi. Медаль далася Лiнi нелегко, пiд очима аж синява пiдковами лягла. По напруженiй наструнченiй позi видно, що дiвчина й зараз все ще наелектризована напругою власних нервiв, вона ще мовби аж не вiрить i своїй медалi, i своїй першостi; її темнi, широко вiдкритi очi дивляться на батька нiби навiть злякано - цим поглядом, i гарним вигином шиї, i навiть отими ключицями, що виглядають з-пiд плаття незвично, беззахисне якось, вона зараз дивовижно схожа на свою матiр у молодостi. Тепер у неї вже не мати, а мачуха, бо першу свою дружину майор Яцуба поховав, ще перебуваючи на Пiвночi. Пiвжиття його минуло там, де вiчна мерзлота, де нiч по пiвроку, де влада його над табiрним людом була майже безмежною. Люди, якi поступали пiд його руку, всi були злочинцями, тавро злочинiв прокляттям лежало на них, робило їх безправними, прирiкало їх на безвiдмовну йому пiдлеглiсть. I хоч пiзнiше з'ясувалося, що найбiльше було там змовникiв змов сфабрикованих, диверсантiв без диверсiй, шпигунiв без шпигунства i що всi їхнi зiзнання були тiльки виплодом чиєїсь хворої фантазiї чи їхнiх власних кривавих марень, проте не йому, не Яцубi, було розбиратись тодi, хто з них винуватий, хто нi. Його справою було неухильно виконувати свою службу, i вiн її виконував, i навряд чи хто скаже, що вiн, "громадянин начальник", як його величали там, дiяв протизаконне, давав кому-небудь карцера нi за що. Добре працюєш, навпаки, маєш вiд табiрного начальника подвiйну пайку хлiба, перевиконуєш норми - дасть вiн тобi ще й "премблюдо" у виглядi тарiлки сирої картоплi, i твоє право розпоряджатися нею на власний розсуд. Там, в тих суворих тундрових просторах, в ночах табiрного тяжкого iснування побачили свiт його крихiтнi доньки. Пiдростаючи, вони не знали, що таке виноград, вони не вмiли їсти яблуко, зате змалечку вже вмiли гризти сиру картоплю, що давала їм вiтамiни. I коли, нарештi, Яцуба змушений був пiти у вiдставку i переїхав на пенсiйне життя сюди, то Лiна, його улюбленичка, й тут, в краю пiвденної розкошi, в краю баштанiв та виноградникiв, при нагодi ще бралася гризти зубенятами сиру картоплину, викликаючи регiт радгоспних дiтей. Заради своєї Лiни батько готовий хоч на дибу, нiчого для неї не шкодує, вдома все пiдпорядковано одному - здоров'ю Лiни та її навчанню. Не може дiвчина поскаржитись i на теперiшню свою мачуху, колишню табiрну фельдшерицю, яка нi в чому не перечить не тiльки Яцубi, але не перечить i доньцi. До Лiни мачуха незмiнно послужлива й навiть запобiглива, i скорiше сама вона могла б нарiкати на свою пасербицю за її уперту крижану холоднiсть, якою Лiна карає мачуху за грiх її любовi з батьком,- не може обом їм простити того, що мiж ними виникла близькiсть, коли мати була ще жива, тяжко хвора. Цей холод i душевну неприступнiсть батько й зараз вловлює в очах Лiни за отiєю зовнiшньою мовби зляканiстю. Навiть в цей вечiр, коли її руки так трепетно брали свiй атестат зрiлостi та срiбну медаль, не стала дочка по-справжньому веселою, не вiдтанула душею, не забула, видно, вчорашньої сварки iз ним. Сварка виникла з дрiбницi - зайшла мова про оформлення документiв для паспорта, i батько мав необережнiсть запропонувати дочцi змiнити iм'я, бо звати її, власне, було не Лiна, а Сталiна, але на батькову раду перейменуватись його Лiна-Сталiна так i скипiла, так i кинулась : - Я вам не колгосп, щоб мене перейменовувати! Ранiш треба було думати! I справдi, чому не подумав? Але ж усе було таким твердим i надiйним, замiреним нiби на тисячолiття... А тут до паспорта доросла, i вже ускладнення, i вже, виходить, сам ти кинув, хай маленьку, а все-таки плямку на її бiографiю, на всi її майбутнi анкети. Це неодмiнно треба буде поправити, все, що торкається дочки, мусить бути чистим, бо цiєю доньчиною чистотою вiн нiби боронить i себе, захищається нею проти минулого, проти таборiв, злочинiв, проти всього, що його дедалi частiше починає гнiтити... За столами люди вже всiлися, директор школи, пiдвiвшись, просить уваги, i в цей час з'являється ще один жданий всiма тут гiсть, по якого бiгала цiла делегацiя дiвчат випускного класу: капiтан Дорошенко. Тоня та iншi дiвчата, що бiгали кликати капiтана, аж сяють - дивiться, мовляв, кого привели! Дорошенко приязно й неквапливо вiтається з людьми; в своєму крислатому кашкетi та бiлому парадному кiтелi моряка вiн справляє на присутнiх враження якесь пiдбадьорливе, небуденне, хоч i щоразу вiн приїздить до матерi саме таким: свiжий, пiдтягнутий, тропiчними зливами скупаний, засмаглявлений на сонцях нетутешнiх, повен пахощами далеких морiв... Капiтана садовлять на почесному мiсцi - мiж Лукiєю Назарiвною i директором школи, а майор Яцуба аж через людей простягає капiтановi руку, бо з ним вони ровесники, спiльно в комсомолi колись починалася їхня юнiсть. - Знов сходяться нашi дороги, Iване! - голосно каже Яцуба.- А надовго ж були розiйшлися! Доки ти десь там плавав по чужих морях, по кабаре та шантанах сигарами димiв, ми тут культи будували та самi ж i розвалювали... Перехопивши серйозний погляд дочки, Яцуба з гордiстю вказує капiтановi на неї: - Ото моя медалiстка, i по навчанню перша, i квiти вирощує - землi не цурається... Ще й на iнструментi грає! Капiтан кивком голови вiтає дiвчину, що досадливе хмуриться вiд батькових похвал; так само вiтається вiн i з хлопцями-десятикласниками, мiж якими саме втискуються їхнi однокласницi, тi самi, що бiгали кликати сюди капiтана. З iронiчними посмiшками беруться хлопцi за пляшки свого ситра та лимонаду, що педагогiчне вишикувались перед ними, наливають цього дитячого напою спершу собi, потiм дiвчатам, а одна з дiвчат - грайливоока така смаглявка, почуваючи на собi капiтанiв погляд, насмiшкувато застерiгав кавалерiв: - Тiльки не дуже впивайтеся, хлопцi, бо нi з ким буде танцювати! Лукiя, нахилившись до капiтана, стишено-iнтимно пояснює йому, що то дочка Горпищенка-чабана. - Ох, крутиголова, натанцюється хтось вiд неї... I при цих словах вона мимоволi швидко i неспокiйно глянула на свого Вiталика, що зiщулившись сидiв поруч з Тонею. - Он воно що,- посмiхнувся капiтан своїй догадцi. Йому подобалася ця юна пара. Хлопець сидить нiби аж трохи знiчений прилюдним сусiдством з нею, з юною шкiльною красунею, а вона так i пострiлює на всiх своїми блискучими, як вишня в росi, очима, не всидить на мiсцi, смiється, красується, знаючи й сама, що вона гарна i що їй сьогоднi дозволено красуватись, розпустивши хвилясте волосся по плечах... - Славного сина маєш, Лукiє,- каже капiтан, затримуючись поглядом на Вiталиковi, мовби вивчаючи, що думає той упертий хлоп'ячий лоб пiд вицвiлим солом'яним вiхтиком чубчика, крiзь який раз у раз весело зблискують зiрки-iскорки очей.- Наче ще вчора я його на руках тримав... Поряд з Тонею та Вiталiєм - рядком їхнi однокласники, не всiх уже їх i впiзнає капiтан,- чий то? А чия то? Ростуть мов iз води! Скiльки плюндрували цей край, скiльки мордували людей... Квiтучу молодь, отаких же, як цi, юних синiв i дочок народу, пiдлiткiв, майже дiтей, виловлювали по степах, в загратованих вагонах вiдправляли на Захiд, випiкали на руках i на серцях невiльницькi тавра... Скiльком старшим сестрам та братам цього наймолодшого поколiння так i не судилось вернутись з фашистських каменоломень, з каторги пiдземних заводiв, з концтаборiв, овiяних смородом кремацiйних печей... А життя йде, i новою красою розквiтає степ, i вже мовби у вiдповiдь всiм збанкрутiлим завойовникам свiту лунає цей молодий смiх, бурхають пiд зоряним небом веселощi цих життєрадiсних, засмалених сонцем юних степовикiв та степовичок... Налитi здоров'ям, широкобровi, з мiцними руками, що вже торкалися працi, з почуттям гiдностi, що пробивається в кожному, вони ще всi в якомусь бродiннi, то стануть серйозними, то знову розсмiються, мов дiти, згадуючи щось комiчне, скажiмо, той випадок, коли вони вперше зайшли в свою оцю новозбудовану школу,- в нiй ще пахло тодi свiжою фарбою, i до чого не торкнись - все липне, i коли на уроцi фiзкультури в спортивному залi фiзкерiвник скомандував їм: "Лiворуч!" -то нiхто з них не мiг виконати команду, бо п'яти поприлипали до пiдлоги! - Лiворуч! Праворуч! А вони нi з мiсця, стоять наче вкопанi, а потiм враз вибухають реготом, навiть суворий їхнiй фiзкерiвник тодi розсмiявся, так i не повернувши їх нi праворуч, нi лiворуч. Згадали пригоду, пересмiялись i знову примовкли. Задуманi хлопцi, задуманi й дiвчата, i ця задумливiсть робить їх мовби дорослiшими, мовби переносить кожного в завтрашнє, в той iнший свiт, з якого до них поки що долинає одна тiльки музика. В їхньому вiцi вiн, капiтан, уже плавав кухарчуком на байдi, возив кавуни на Одесу, рано проходив школу життєвого гарту. Найбiльшою мрiєю його тодi було побувати в кругосвiтньому плаваннi. I ось побував, i пронiс прапор революцiї по свiтах, по всiх океанах, i знову вернувся на рiдний берег. У рiзних товариствах бував, за рiзними столами сидiв Дорошенко у своєму кругосвiтньому життi, але, здається, нiде не було йому так затишно й привiтно, як тут, в цьому товариствi, де вiн мимоволi милується красою своїх степових орлят, де на другому кiнцi столу вже пiдводиться висохлий, як люлька, чабан Горпищенко з мiцним гранчастим келешком у руцi. - За ваше здоров'я, дiти! - проголошує вiн.- Щоб були ви щасливi та щоб вiйни на вас не було! Булькає, переливаючись iз барильця в карафки, добуте з радгоспних льохiв вино, вже й перед хлопцями-випускниками стоїть наповнений каламутною рiдиною графин,- то вино каламутиться в ньому своєю молодiстю! Запротестувати б Яцубi, та навiть Яцуба в напливi великодушностi вiдступає вiд правила: - Ну, на цей раз уже... по шкалику можна. Як член батькiвського комiтету - дозволяю! Хлопцi розчуленi, вони мiж собою нишком випивають за "нашого рiдного Держиморду", а довга Яцубина шия знову витягнулась, хрящуватий випнутий кадик ходить енергiйно, голос лунає гучно, металево,законодавець столу не забуває про те, щоб тримати iнiцiативу в своїх руках, сюди й туди порядкує, органiзовує настрiй, того викликає на слово, а того притримує, навiть директор школи, мовби оглушений голосом сусiда, принишк, добровiльно поступився вiдставниковi своїми правами. Несила тiльки Яцубi прибрати до рук чабанське крило столу, де знову пiдводиться настовбурчений, владний, в розкошланiй сивинi Горпищенко i, сам надавши собi слово, проголошує здравицю за моряка, за капiтана, що "виконав плавбу кругосвiтню"... Чабанове слово пiдтримується схвальним гулом голосiв та знайомим передзенькуванням вподовж столу, а чабан i пiсля цього не сiдає,намовчавшись у степу, вiн зараз хоче балакати, розповiдає про те, як i сам вiн, власне, був у кругосвiтнiх мандрах, хоча й зробив це не по водi, а по сушi... Товариство зацiкавлене, заiнтриговане, котрийсь iз чабанiв виказує навiть недовiру: - Та коли ж це ти був кругом свiту? I Горпищенко пояснює, що було це пiд час евакуацiї i починалося в Чолбасах, де перед вiдправкою чабани гуртувалися з отарами в кучугурах. - I як рушив я з овечками тодi iз чолбасiвських кучугур, то аж на друге лiто знову з такими кучугурами зустрiвся. Де це я, думаю? Чи знову в Чолбасах опинився, земну кулю з отарою обiгнув! Нi, кажуть, ти в Азiї, це азiатськi дюни кругом... А я все своєї: оце ж тобi, думаю, iшов-iшов i знову в Чолбаси прийшов!.. - Нi, в мене татко дiйсно-таки кругосвiтник! - весело блискає очима Тоня до капiтана та до своїх однокласникiв, а Яцуба, влучивши момент затишшя, встає i звертається до випускникiв з розважливим напученням вiд батькiвського комiтету, особливо хлопцiв вiн настирливо закликає, переступаючи рубiкон в самостiйне життя, не пiддаватися впливовi хулiганiв, не бешкетувати, бути дисциплiнованими та працьовитими, уникати по можливостi алкоголю й тютюну. - Бо тепер тiльки кинуло соску - i вже береться смоктати цигарку. В наш час, пригадуєш, Iване, якi були методи виховання? - вдається вiн за пiдтримкою до капiтана Дорошенка.- Пам'ятаю, ще пастушком, каплiшем при отарi був, задумав закурити, а сiрника нема. Дядько степом їде, бiжу: "Дядьку, дайте прикурити!" А вiн: "Iди, iди ближче, синашу..." Пiдходжу, так вiн батогом як усмужить! Як усмужить раз та як усмужить вдруге! Досi, мiлєйшi, не курю! Слухаючи майора, хлопцi потай пiд столом потискують один одному руки, дають напiвпошепки колективну клятву, що житимуть правильно, на майорiв виноград не зазiхатимуть i пальцем не торкатимуться його хвiртки, крiзь клямку якої господар ночами нiбито пропускає електричний струм... - Ви ось там перешiптуєтесь, глузуєте iз старших,блiднучи, каже Яцуба,- для вас ми - культовики, та й усе, а воно, може, й наше життя не марним було, коли для вашого щастя пiдвалини закладались... I, змусивши цим молодь притихнути, Яцуба починає розповiдати про славетну подiю цього краю, про вiдомий страйк наймитiв у Британах наприкiнцi двадцятих рокiв - одним з керiвникiв того страйку був i вiн, молодий тодi батрацький дiяч Яцуба. - Перший в iсторiї страйк, пiдтриманий Радянською владою! - з гордiстю вигукує майор.- А як ми його органiзували! На цiлий свiт прогримiв! Хiба ж не правду кажу? - звертається вiн до капiтана Дорошенка за пiдтвердженням, i той напiвусмiхнено, легким кивком голови посвiдчує: так, мовляв, було, було... Заохочений увагою, Яцуба пристрасно, гаряче, як про щось недалеке i ще не вигасле в душi, розповiдає молодим про тi незабутнi днi, коли днiпровськi батраки-пiкетники, кинувши разом роботу, з червоними пов'язками на рукавах круглодобово чергували на плантацiях, i як цiлими ночами засiдав страйковий комiтет, i до яких хитрощiв вдавалися орендарi, намагаючись зломити волю страйкарiв. Свiтова капiталiстична преса здiйняла була тодi страшенний галас, виставляла концесiонерiв-виноробiв жертвами бiльшовицького цькування, зображала їх невинними овечками. А насправдi хто вони були, всi отi бертьє, люччiнi, гоаси, шульци? Поблiдлий, розхвильований Яцуба так i сипле iменами тих своїх давнiх класових ворогiв, iноземнопiдданих концесiонерiв, що, володiючи величезними виноградними плантацiями на берегах Днiпра, були не стiльки орендарями, скiльки шпигунською агентурою, яку спецiально засилали на Україну чужоземнi держави... - Ви спитаєте, а де ж ми були, чому це їм вдавалось? А вдавалось тому, що згори подавали пiдтримку троцькiсти та бухарiнцi, що позасiдали тодi були в рiзних земельних та фiнансових органах... Зате ж i для них орендарi не скупились, вагонами вiдправлялося вино з хазяйських погребiв i в Харкiв, i в Москву! А за кордон? Пригадуєш, Iване? Вiдправляють партiю шампанського, а помiж вином в порожнiх темних товстих пляшках посилають буржуазiї i рiзнi шпигунськi данi про нас!.. - Цього я щось не пригадую,- нiби жартома зауважує Дорошенко. - Ну де тобi пригадувати,- недобре блиснув Яцуба своєю сталевозубою посмiшкою.- Пiвжиття сам по закордонах! Може, з ними ще й розпивав те шампанське, що ми тут його чавили? - Може, й розпивав. - Отож. Довго бути в далеких плаваннях - це таки небезпечно: сам незчуєшся, як iншим духом надихаєшся, iнших наберешся звичок та манер... - Здається, довгий час ти мав справу з кишеньковими злодiями,- глянула на Яцубу Лукiя,- але ж сам по кишенях лазити не навчився? Голосний регiт, що пролунав пiсля цього, не збив Яцубу з пантелику, вiн переждав, мiцно стиснувши губи, i, певно, збирався ще говорити, але донька через стiл подивилась на нього досадливе й благально: - Годi вже, годi!.. I поморщилась, як вiд болю. Тiльки пiсля цього Яцуба сiв. Лiна, похнюпившись, думала про батька, про його оцю розповiдь, яку вона чула не вперше. Хоч вона знала, що все це чистiсiнька правда - батько її дiйсно був колись батрацьким вожаком пiд час страйку, ходив пiкетником з червоною пов'язкою, охороняючи плантацiї, де незiбраний виноград на коренi перестигав, лопався i гинув, знала, що батько заслуги свої може перед будь-ким засвiдчити документально, проте зараз, слухаючи його, вона весь час не могла звiльнитися вiд почуття прикрої, не до кiнця усвiдомленої дражливостi. В усiх цих батькових повчаннях їй чулося щось таке, що внутрiшньо раз у раз коробило її. "Вiрю, вiрю твоїм заслугам,- хотiлося їй сказати,- але якщо ти був таким борцем тодi, то як же ти мiг згодом усе це розгубити, забути, як мiг примиритися iз тим злом, що оточувало тебе, а часом i залучало в свої спiвучасники?" Вона знає, як самозречно батько любить її. Вiн i сюди, на степовий пiвдень, переїхав головним чином тому, що вона часто хворiла i вiн хотiв добути для неї сухого повiтря, сонця, запашного лiта... Все це вiн їй дав, все вона має, вона стала фiзично здоровою i школу закiнчила ось iз медаллю, опанувавши програмнi науки, але всiм єством вона прагне осягнути ще одну науку, може, найглибшу,- науку про те, як жити людинi, як жити так, щоб нiколи не гризло тебе сумлiння, щоб не було соромно за тебе твоїм дiтям... Хiба ж це нормально, що Лiнi раз у раз стає соромно за батька, її дратує ота його впевненiсть у власнiй безгрiшностi, намагання всiх на свiй лад перевиховувати, регламентувати, кожному нав'язувати власнi свої уявлення, звички, смаки. Пiймавши пiдозрiлу посмiшку на обличчi котрогось iз хлопцiв, вiн уже сiкається: - Ти не либся, мiлейший, не либся, слухай, коли старшi говорять... I знов апелює до капiтана: - Над усiм пiдсмiюються, все критикують! Шмаркач, а вже наводить критику, вимагає демократiї без берегiв... Густо розвелося вас таких! - дедалi дужче кричить батько, i Лiна змушена зауважити йому: - Не кричи. - А я не кричу! Це в мене голос такий! Але вона повторює з притиском: - Не кричи. I в iнтонацiї її голосу є щось таке, що змушує батька примовкнути, вiн з подивом впивається в неї темними вiстрями очей. Вона не вiдводить погляду, i вiн читає у виразi її пiднятого обличчя, в кристалах очей щось схоже на непокору i не може до пуття збагнути - звiдки це? Сьогоднi вiн просто не впiзнає її. Невже це атестат зрiлостi надав їй зухвальства? Робить зауваження, п'є вино, з незалежним виглядом цiдить оту молоду каламуть, що їй пiдливають хлопцi-сусiди. Ось так враз, в один вечiр вона мовби стала повнолiтня, i майор почуває, що пронизливо-доскiпливий погляд її починає тривожити його, щось викликає iз сховiв його життя, про щось нагадує, заводить слiдство тому, про що вiн волiв би назавжди безповоротно забути. А на другiм кiнцi столу, де чабани, гомiн помiтно дужчає, чабани стають дедалi кошлатiшi, до них туди вже й Пахом Хрисантович перекочував i бiльшiсть учителiв та членiв батькiвського комiтету. - В хурду його! В хурду! - чується звiдти голосне, чабанське, i вчителька англiйської мови - бiленьке, мов кача, створiння - злякано озирається, аж мусив Грицько Штереверя пояснити їй, що то зовсiм не лайка, то просто отара така, в яку при вiдборi викидають найгiрших овець, хворих та скалiчених. Батько Тонин в тiм товариствi найкошлатiший, вiн до молодого Мамайчука раз у раз сiкається гоноровито: - А хiба ж не радується душа, коли острижеш барана, а на ньому руно!.. Таке руно, що розкинеш - i на весь сарай! З блаженною торопленiстю слухає цей гомiн Стасикова мати-переселенка, вона ще не зовсiм обвиклася в цих краях, сидить серед тутешнiх людей незрушно-святкова у своєму яскраво вишиваному вбраннi i тiльки раз у раз щасливо, як на сонце, позиркує на сина. А Тоня вже через стiл грає своїми карими до капiтана Дорошенка: - Скажiть, ви на островi Паски були? - Не Паски, а Пасхи,- ледве чутно поправляє її Вiталiй. -