Не має значення,- голосно заперечує Тоня.- Це ж там всi люди голi ходять? Капiтан смiється, а Лiна Яцуба, не зводячи з нього серйозних очей, ставить йому своє запитання, що давно вже, видно, мучить її: - Розкажiть, як ви жили? Чи були ви щасливi? Капiтан деякий час сидить мовчки, обличчя його хмарнiє. Як вiн жив? Чи був вiн щасливий? Не так просто, видно, на це вiдповiсти. Чекаючи його слова, старшокласники уважно дивляться на нього. Для них капiтан Дорошенко - людина завидної долi, їм подобається його незвичайний фах, i манера триматись, i делiкатнiсть, i зовнiшня пiдтягнутiсть, якась свiжiсть, що нею так i вiє вiд нього. Хоч скронi вже срiбляться, а з виду капiтан ще моложавий, має здоровий колiр обличчя, особливо якщо прийняти за ознаку здоров'я i отой, вiд високого тиску, палаючий рум'янець... В очах задума i розум... - На долю не скаржусь,- мовив нiби сам до себе капiтан.- Був i щасливий. Дружба була. Знаєте, яка у морякiв дружба мiцна? На морському кiтелi, що облягає могутнi плечi Дорошенка,- якiр, ланцюг i секстан. Хлопцям просто очi вбирає той значок, та славетна моряцька трiйця. Ланцюг i якiр - сiро-сталевi, секстан - золотий. Подейкують, що йому теж вiдставка. Невже вiдплавав своє, невже тепер припорошуватимуть степовi вiтри той золотий секстан, i ланцюг, i якiр? Хлопцiв розбирає цiкавiсть: - Розкажiть про плавання... Як ви капiтаном стали? Дорошенко, всмiхнувшись, задумливо починає, мовби про когось стороннього, розказувати їм про якогось смiшного парубiйка-селюка, що з торбинкою за плечима, у свитцi чабанськiй прийшов колись iз степiв у Лиманське з мрiєю... побачити океан. Весь час оповiдач трохи сумовито пiдсмiюється над тим парубiйком, однак усi почувають, що це вiн розповiдає про себе. Адже саме в їхньому вiцi пiшов вiн звiдси у своє життєве плавання, саме таким парубiйком - у свитцi, з торбою - подався на зорi юностi в Лиманське. Мрiялись хлопцевi паруси до неба, пальми ще не вiдкритих архiпелагiв, а мусив каструльником найнятись до збур'ївського дядька-капiтана... I, поринаючи в спогади, Дорошенко пояснює, хто вони були, цi "дядьки-капiтани", бо мало хто знає, мовляв, тепер, що "дядько-капiтан" - це колись був характерний тип тутешнього морехiдця - вихiдця iз Олешок, чи iз Збур'ївки, чи з iнших берегових сiл днiпровського гирла. На всьому Чорному морi до дядькiв-капiтанiв ставлення було насмiшкувато-лагiдне, веселе, їх здалеку впiзнавали в портах: - А, збур'ївський! - i вже веселiшають обличчя. Безлiч рiзних приповiдок ходило про них по Чорномор'ю, звеселяючи моряцькi компанiї на своїх берегах i в тавернах чужих, далеких мiст. Ось вiн випливає з олешкiвських комишiв, цей їхнiй вусатий Одiссей... - Дядьку-капiтане! - гукає хтось з берега.- З середою вас! - Га? - З се-ре-до-ю! - Га? (Далеко, не чути за вiтром). - З се-ре-до-о-о... Той нарештi стопорить машину (коли машина є) чи згортає парус, коли йде пiд парусом, i правує до берега ближче. - Що ти гукав? - З середою, кажу, вас... - А тонув би ти, шибенику... Та ще сьогоднi й четвер... I знов пливе собi далi. В такого дядька-капiтана мав, звiсно, бути i юнга, тобто хлопчик на дубку чи на байдi (так звалось його суденце). - Ану, стрибай, Ванько, змiряй глибину... Стрибнеш, змiряєш: - До пупа! - Бач, вiрно... I в мене на морськiй картi так указано... Крутуватi, кугутуватi були цi дядьки-капiтани, i хоч без великої освiти, але в кашу собi наплювати не давали, були високої думки про своє морехiдницьке вмiння, дорожили звичаями давнини, вважали, що походять вiд запорiзьких козакiв i що Збур'ївка їхня виникла якраз там, куди "з бурi", з вiдкритого моря заходили перечекати негоду запорожцi на своїх невловимих, обшитих комишами чайках... Прислiв'ям серед них стало: "Ми, збур'ївчани, як англiчани, тiльки мова не та". Жарти жартами, але запитайте десь аж на краю свiту моряка-чорноморця - звiдки вiн? I найчастiше вiн буде збур'ївський або олешкiвський, з поколiння в поколiння поповнюють вони Чорноморський флот капiтанами, матросами, а днiпровський лиман лоцманами, а в наш час дають героїв-пiдводникiв i вiдважних китобоїв. Тодi, в двадцятi роки, до айсбергiв Антарктики звiдси ще не ходили, зате це ж вони, степовi мореходи, проклали тодi своїми дубками так звану "Золоту лiнiю" вiд Олешок до Одеси, лiнiю, по якiй горами пливли щолiта в чорноморську столицю дари українських степiв - рябi та туманистi кавуни - вiд них цiла гавань в Одеськiм порту так i звалась Кавунною... I ось з тiєї кавунної та динячої "Золотої лiнiї" i вийшов юнак Дорошенко у широкий свiт. В найдальших гаванях свiту вже знають його в обличчя, i, коли прибуває, тамтешнi називають його жартома "Iван з України". Для нього нема вже на планетi екзотики, i коли вiн, розмовляючи, говорить "Кейптаун" або "Пiрей", то це звучить в його устах так само звично, як Лиманське або яка-небудь степова Iванiвка. Одначе тодi в юностi треба, видно, було дуже-таки любити море, щоб не розчаруватись, потрапивши на дубок до дядька-капiтана, де звалюється на тебе найбуденнiша робота, де замiсть компаса та лоцiй - каструлi та рибу чисть! Замiсть синiх просторiв океану - вiзникувати по надбережжю, возити руду з Потi до Марiуполя або цемент з Новоросiйська... Дядько-капiтан був вусатий, дебелий, крутої вдачi. Чорне море вiн розглядав, як своє домашнє, i наука судноводiння в нього була спрощена до краю: - Навпростець. Отак i починалась його, Дорошенкова, життєва дорога. Не раз пiсля того огинав планету, та, хоч де б вiн був, чи з цього, чи з протилежного боку земної кулi, вiн i звiдти линув думками сюди, в часи радостi i смутку вертався в це село степове, в це курявне, мовби забуте мiсце планети, що було йому дорожчим над усе. Маленька цяточка на землi, далеко не райський куточок, чорнi веснянi бурi, овечi кошари та молочай, а душа його звiдусiль поривалася саме сюди, саме тут завжди знаходила затишок, дружбу й любов, набиралася звiдси наснаги... Ходив на учбовому паруснику "Товариш,", на транспортах-сухогрузах, на танкерах. Аж усмiхнувся, згадавши, як одного разу, ще давно-давно, доставили з Канади партiю закуплених коней, диких, необ'їжджених, справжнiсiньких мустангiв, пускали з палуби їх на берег, i тут же береговi хлопцi кидались на крутi їхнi шиї, ловили, а осторонь стояв Будьонний, задоволено покручував вуса, посмiхався... То була його, капiтанова, молодiсть. А найбiльше впомку перший самостiйний рейс. Зараз прилади рiзнi, радiозв'язок постiйний, локатор показує тобi все, а тодi компас, секстан, карта - i щасливого плавання! Як у часи Колумба. Iдеш вночi й не знаєш, чи ти попереду своїх обчислень, чи позаду, чи ти лiворуч, чи праворуч... Бо всього з точнiстю не передбачиш: яка тут течiя, чи тебе уповiльнило, чи, навпаки, вiднесло швидко вперед, тут уже надiйся на свою iнтуїцiю моряка... Перед тим суворi екзаменатори, бувалi морськi вовки, екзаменують тебе на далекi плавання. - Розкажи, як будеш плавати по Дузi Великого Кругу? Проходження океанiв... Пассе ошен - розкажи! I знову праця. Возив руду в Балтiмору, брав канiфоль у Мексiцi, на Камчатку сiль возив, в безперервнiм трудi минало життя. Були штилi, були тайфуни, чув, як щогли трiщать, iшов, як у бiй, на гуркотняву, на стогiн ревучих сорокових широт... А може, в цьому i є воно, щастя? В напрузi, в повнотi життя? - Ви не знаєте цього, а знайте. Йдемо, бувало, де-небудь Егейським. Ми ж комсомольцi, а всi судна нас обганяють... Англiєць обганяє, норвежець, грек... Прикро, аж зуби стинаєш: коли ж нас уже перестануть обганяти? Коли ми їх минатимем на морських шляхах? I ось настало. Вам би не довелось тепер червонiти за наш флот. Не обганяють уже нас, i вже нашi прапори не дивина в найдальших портах свiту, зустрiнеш їх i на Кубi, i в гаванях чорної Африки, i на просторах Iндiйського чи Тихого океанiв... Капiтан змовкає, поглинутий своїми думками. Десятикласники звiдусiль жадiбно зорять на нього. Вiн для них як сподвижник Магеллана. Вiн з тих людей, що здатнi захоплювати. "Хотiла б я мати в грудях такий жар любовi,- думає Лiна Яцуба, незмигно вивчаючи капiтана.- По всьому свiту пронiс прапор своєї Вiтчизни, почувається, жив i живе для свого народу, цьому пiдпорядковано в ньому все, до найменшого... Для неї, для Вiтчизни, долав ревучi сороковi широти, i для неї ж вiн просто, по-буденному дбав про порядок на суднi, i вся його оця особиста пiдтягнутiсть, тактовнiсть, культурнiсть - це, певне, теж набувалося передусiм ради неї, бо ти ж "Iван з України", ти мусиш будь-де гiдно репрезентувати її... Таку б мати волю, яснiсть, таку б мати цiлеспрямованiсть життя". - Можна вас ще запитати? - знову звертається Лiна до нього.-Скажiть: нiколи ви не кривили душею? Нi в чому не йшли проти власного сумлiння? В усьому ваше життя було бездоганним? Капiтан посмiхнувся невесело: ось де тебе екзаменують, ось твоє "пассе ошен"... Нiби саме сумлiння твоє запитливо дивиться на тебе довiрливо-ясними очима i жде вiдповiдi... Ця молодь, хiба вона може повнiстю уявити всю складнiсть, всю жорстоку реальнiсть того життя, коли за одне необачне слово людину кидали до в'язницi, коли на тебе падала пiдозра тiльки за те, що ти побував у закордоннiм порту... Повернешся з рейсу, а тебе вже обнюхують, чи ти не завербований, наче ми, радянськi моряки, тiльки того й ждемо, щоб хтось нас завербував... Одного з його матросiв оголосили японським шпигуном, а вiн не знав, де та й Японiя, вiн i слово це на слiдствi писав через "I"... Але чи все ти зробив, ти, комунiст, щоб виручити, визволити його? Чи, може, недовоював, не розбився там, де треба було розбитись?.. - Не iдеальнi i ми,- помовчавши, каже капiтан.- Були заслiплення. Були омани. Хибнi кроки були й помилки - в кого бiльшi, в кого меншi... - У вас меншi? - запитує Лiна. - Та що ви йому допит влаштували? - втручається Яцуба з ревнивою досадою в голосi.- Не святий i вiн! До всiх добрим не будеш. - Оцiнювати чиєсь життя - це, мабуть, найпростiше,сказала Лукiя.- А вам пора про своє подумати. Щоб не тiльки наших помилок уникнути, а й своїх не наробити. - Хоча б куди-небудь поїхати або попливти! - мимовiль вихопилось у Тонi.- А то далi острова Смаленого не була! - I смаленого вовка не бачила,- скаламбурив Кузьма Осадчий i першим засмiявся з власного дотепу. - А справдi, як подумати, де ми будемо? Куди розiйдемось? - замрiяно глянула на друзiв коротко пiдстрижена Нiна Iваниця.Нiчого не ясно. Поки що самi лише передчуття. - Є в нас, морякiв, таке передчуття - передчуття океану,- мовив пiсля паузи капiтан.- Проходиш, скажiмо, Гiбралтар, минаєш скелi, i хоч туман або ще нiч навкруги, ще темно, а на тебе вже вiйнуло простором, вже вiн дихнув на тебе, океан... А розвидниться - й ти бачиш навколо себе його безмежжя i гордишся тим, що ти людина, i в такi хвилини не можеш не подумати про всiх людей, що живуть на планетi... Дiвчата й хлопцi сидять прищухлi, кожному з них, певне, хочеться в цю мить зазирнути вперед у своє прийдешнє, побачити, який вiн буде, той їхнiй океан? Чи синiй, осяяний сонцем, чи чорний як нiч океан горя, вiйни, мовчазних радiоактивних пустель? Лукiя стежить за сином, її раз у раз проймає незрозумiла тривога за нього. Знати б, чого ото деколи аж мiниться з лиця, якi внутрiшнi хвилювання збурюють його? Закохалось хлоп'я? Чи щось iнше розбурхало уяву? Вона знає, Вiталiй просто закоханий в капiтана Дорошенка, для нього вiн людина-взiрець, коли вiн приїздить, то у Вiталика з хлопцями тiльки й розмов, що про далекi рейси, про пасати та про мусони... Його аж подив бере, що мати до цього ставиться спокiйнiше: "Як ти можеш, мамо? Перед тобою ж єдина на весь радгосп людина, що перетинала екватор, бачила сузiр'я Пiвденного Хреста!" Вiталик з капiтаном у давнiй дружбi. Лукiя пригадує, як в один iз своїх приїздiв капiтан привiз Вiталиковi для забави мавпеня - було з ним клопоту... Маленьке, потiшне, воно принесло з джунглiв у радгосп свiй гарячий пiвденний темперамент, жвавiсть та спритнiсть виявило таку, що не знали, куди з ним подiтись. Гасає, стрибає, як потерча, все, що попадеться пiд руку, шпурляє. Фiкуси поламало, миски побило, фiранки подерло. Дроти та антени - це для нього мов лiани в джунглях, з кутка як плигоне i на шнур електричний вчепиться, гойдається i нiби смiється своїм пустощам. Йому весело, а господиням до слiз, бо вже воно пiшло вiд хати до хати i так дiйшло аж до радгоспних майстерень, де потрапило до мiцних робочих рук дiда Смика. Зарослий, задимлений, задичавлений, вiн цупко тримав його в руках, довго й пильно розглядав цього далекого свого пращура. - Невже ж оце i я колись таким був? - дивувався дiд Смик.- Невже i я вiд такого походжу? - Вiд такого, вiд такого,- жартували в майстернi.Тiльки загордилися, дiду, цураєтесь... А воно впiзнало, родичається. - Що ж ти думаєш про нас, макако? - допитувався дiд Смик, уважно дивлячись на мавпеня, а воно, прищухнувши, зiрко й уважно дивилось на нього. На зиму забрали його в школу, в куточок живої природи, тiльки недовго прожило мавпеня там: якось вночi вискочило з помешкання, i вранцi знайшли його на винограднику замерзлим. - Друзi! Не треба смутку,- трохи манiрно вигукнула вчителька англiйської, що зовнi мало чим i рiзнилась вiд випускниць.- Давайте краще голосно помрiємо про ваше майбутнє. - Про це краще голосно помовчати,- пiдiйшовши до гурту, кинув Гриня Мамайчук.- Мрiйникiв у нас i так - не розминешся... Ах, на цiлину! Ах, на новобудову! Все життя буду в клубi з своїм милим дуети спiвати! А минає кiлька рокiв, ти вже її в клуб не докличешся, куди там їй в клуб: "Троє дiтей, коза, ще й строїмось!.." - А по-моєму, працювати й веселитись - це нiколи не набридне,- з певнiстю каже Тоня i, пiдхопившись, гукає через голови до директора школи: - Павле Юхимовичу, чи ви вже дозволяєте танцi? - Ви тепер люди сувереннi... Пари одна за одною закружляли в танцi... А на другiм кiнцi столу дедалi гучнiше розлягається пiсня: щойно спiвали чабани, а зараз спiває подружжя Осадчих - Кузьминi батьки. Вiн бульдозерист iз каналу, а вона доярка, i хоч зайнятi обоє, але жодної гулянки без них не обходиться, жоден веселий вечiр не мине, щоб вони не сiли отак удвох i не затягли дуетом... Сiм'я в них велика, але живуть дружно i якось нiби легко, вiд молодостi й до сивини ведуть життя, як пiсню, в два голоси - злагоджено, рiвно. Так зiспiвались, що всi переливи його хрипкуватого голосу Осадчиха уже знає наперед, пiдхоплює їх точно, де треба, i Лукiю, що дослухається до них, аж смутком щемливим обвiває, боляче стає на душi, що сама вона зараз не веде отак пiсню з кимось у парi. "А чумаки йшли, чаєнят знайшли, чаєчку зiгнали, чаєнят забрали". Пiсня журлива, за серце хапає, а обличчя тих, що спiвають, зовсiм не сумнi, на устах у молодицi навiть блукає невiдповiдна до пiснi усмiшка. Осадча й Лукiю заохочує: - Спiвайте й ви. Та Лукiї сьогоднi чогось не спiвається, їй просто хочеться отак сидiти поряд з капiтаном, слухати його тиху мову, вiдчувати тонкий запах парфумiв, що йде вiд нього,- чи, може, це запах океану? - Така пiсня... Така пiсня... - схвильовано каже капiтан.- Яку це душу треба мати, щоб скласти її... Аж чорнi вiд смаги люди iдуть степами, полиневим шляхом чумацьким, воли ревуть непоєнi, i припаси кiнчаються... Гнiздечко знайшли, зруйнували, а потiм самi ж i пошкодували за свiй вчинок, i з жалю пiсню про цей випадок склали, створили на безвiк... Осадчi заспiвують уже нової, молодь танцює, Тоня, випнувши груди, розвiваючи накрохмаленим платтям, бiлим, як пiна морська, лiтає у вальсi... Партнером її - молодий вчитель фiзкультури, в нього вигляд кислий, нудьгарський, на головi цiла купа важкого гофрованого чуба, пiд носом вусики, тi вусики, мабуть, подобаються Тонi, бо протанцювала раз, починає з тим самим i вдруге... Вiд погляду Лукiї Назарiвни не приховалось, що син її, притулившись пiд деревом, стоїть якось сиротливо, не танцює, i усмiшечки його стають все кривiшi, якось жалiбно кривлять хлоп'ячi губенята... Лукiя ладна була хтозна-що зробити зараз тому дiвчиськовi, що так зловживає почуттям її сина, ранить його своїми витiвками. I це ж тiльки починається, а що буде потiм? З усiх дiвчат за столом зосталася сидiти тiльки Лiна, вона чомусь не пiшла до танцю, сидить i незмигно дивиться на капiтана, який саме про щось перемовляється з Лукiєю. Та ось, безцеремонне вiдтиснувши Лукiю, з стiльцем до капiтана пiдсiдає Яцуба. - Так що ж, Iване, i ти у вiдставку? Давай, давай, удвох нам буде веселiше.- Обличчя майора пойняте жовтизною, а сивий їжак стриженої пiд бокс голови надає йому якоїсь колючостi.- Хоч зiйдемось коли та молодiсть згадаємо... Пригадуєш, як куркульню брали за барки, як до церкви у страсну нiч з барабанами ходили? - Щось не пригадую,- заперечив Дорошенко, бо й справдi це таки без його участi було. - Нi, це ти забув! - енергiйно наполягав на своєму Яцуба.- За давнiстю лiт забув... В тебе було своє, в мене своє. Не розказуватиму конкретно, де я служив, поштова скринька - та й усе! Одне скажу: мене боялись. Скiльки людей мене боялось, Iване, та яких людей! Професори були, академiки, дiячi з дореволюцiйним партстажем... Яцуба ненароком стрiвся очима з донькою i враз на пiвсловi осiкся. Весь вигляд її, осудливо-гнiвний вираз очей нiби говорив: "Чим ти похваляєшся? Боялись тебе? А яка в цьому честь? Зате я ось тебе нiскiлечки не боюсь! I нiколи вже не боятимусь!" Нiби в знак протесту, вона встає з-за столу i, висока, стебеляста, в своєму чудовому бiлому платтi, пiдходить до капiтана: - Чи можна вас запросити до танцю? Капiтан чемно пiдводиться, i вже вони йдуть у коло, Лiна спокiйно-величаво кладе йому руку на плече, а батько сидить, як громом, вражений її вчинком. "Танцюю з ким хочу, танцюю що хочу! - наче виказує вона, кружляючи в танцi.- I ти менi вже нiчого не заборониш, розпоряджаюсь собою в усьому сама!" Гурт хлопцiв пiдiйшов до столу, вони вицiджують iз графинiв густу виноградну каламуть, i Кузьма Осадчий, той плечистий здоровань, поглядаючи у бiк майора, не втримується знову вiд дотепу: - Я на нього дивлюсь, а вiн на мене смотре! I хлопцi щиро смiються, тiльки Вiталиковi, здається, не до смiху, бо Тоня все ще лiтає у вальсi iз своїм фiзкультурником, лiтає найбуйнiше, збуджено грає очима до партнера, пускає бiсики так, що Вiталик вже, видно, не може на неї дивитись,Лукiя бачить, як вiн вихнув кудись убiк, зник у кущах. А вона, та безсоромниця, пiсля танцю, обвiваючись газовою хустинкою, ще й до хлопцiв пiдiйшла, запитала, ставши наввипинки: - Де ж це Вiталик? Хм!.. - Вчорашнiм днем клянемося: тiльки що був тут,жартує Грицько Штереверя i сам бере Тоню до танцю, тiльки з ним дiвчина танцює без того натхнення, що досi, чимось занепокоєний погляд її блукає по натовпу, i пiсля танцю вона одразу теж кудись зникає. Люди потроху починають розходитись, капiтан Дорошенко, незважаючи на пiдозрiлiсть, що майнула в Яцубинiм поглядi, бере Лукiю пiд руку, щоб проводжати її додому, i йдуть вони неквапом через шкiльне подвiр'я, входять, як в тунель, в алею старовинного парку, де ходили ще молодими. В одному мiсцi в кущах вони чують шарудiння, хтось нiби схлипує, шепоче гаряче, пристрасно: - Хочеш, я пiду зараз туди, при всiх йому скажу, що вiн менi не потрiбний, що я тiльки так з ним танцювала, бо ти ж не танцюєш! А я тiльки тебе люблю, тiльки тебе й любитиму! Ну, пробач менi, пробач, Вiталичку мiй! Зашарудiла гущавiнь, i, виходячи з парку, Лукiя та капiтан бачать, як двоє - вона в бiленькому платтi, а вiн у бiлiй сорочцi,взявшись за руки, вибiгли на шкiльне подвiр'я i вiддаляються майданом поперед них. Нiч тиха, мiсячна. Тополi не шелеснуть. Серед шкiльного двору турнiк поблискує на мiсяцi, як i колись поблискував, ще на свiтанку їхньої юностi. Може, це вiн той самий, так досi й стоїть. Колихалася колись на ньому молода дiвчина, випускниця технiкуму, а як зiстрибувала на землю, падала просто в обiйми молодого моряка... Зупинившись, Лукiя й Дорошенко стоять безмовно, дивляться на той турнiк, маревно освiтлений мiсяцем. Де взявшись, пiдбiгають до нього тi двоє, чия ревнiсть тiльки-но була спалахнула в гущавинi парку i де наступило, видно, й примирення. Мить - i дiвчина вже на турнiку. Наче злетiла туди! Високо гойдається, дригає ногами, смiється. Але довго так їй не втриматись - руки млiють, Лукiя аж по своїх чує мовби, як вони млiють. А приземлятись нiби й справдi страшно, страх цей, правда, бiльше вiд пустощiв, хочеться, щоб хто-небудь пiдхопив... Чого ж ти стоїш? Рятуй! Хлопець догадався. Розмахнув руки, i вона просто в обiйми падає йому, легко, бiлопiнне падає з неба... По якомусь часi уже вiн, хлопець, на турнiку, чути, як залiзо перекладини поскрипує, а ноги злiтають кудись аж до мiсяця. Лукiя й Дорошенко стоять, очей не можуть вiдвести, як наяву, оживає перед ними казка ночей їхнiх далеких, чистих... А бiля школи тим часом ще танцi. Зосталася тут переважно молодь, батьки та вчителi порозходились, лише недремний майор Яцуба походжає, натуркує молодого Мамайчука: - Пора, мiлєйший, виключати радiолу... Бо й свiтло я вже виключаю. - А мiсяць? - Що мiсяць? - Чи не могли б ви заодно i його погасити? Коли ж радiола вмовкла, iлюмiнацiя погасла, хтось зненацька задзвонив шкiльним дзвоником, отим, що нагадує тронку чабанську... Аж занишкли всi, вслухаючись, як тане той звук в садку безшелеснiм, без вiдлуння тане в просторах їхньої випускної ночi... Коли стихло, майор Яцуба пiдiйшов до дочки, що стояла в гуртi дiвчат: - Лiночко, додому! - i в голосi його пробиваються аж запобiгливi нотки. - Я ще не йду,-- вiдвернулась дочка.- Ми йдемо зустрiчати схiд сонця. Схiд сонця застає їх в степу. Як у Москвi випускники йдуть зустрiчати схiд сонця на Красну площу, а в Києвi - на Володимирську гiрку, так тут вони ось вийшли в степ, що розлiгся перед ними, як безкраїй, злегка синiючий, заiмлений океан. А небо над ними розкинулось другим океаном, воно вже свiтлiшає, рожевiє на сходi, хвилює своєю великiстю. Високо-високо в глибинах блакитi викупуються реактивнi, небо вiд них аж дзвенить, i хоч сонця ще й нема, ще десь воно за вигином планети, а цi хлопцi й дiвчата вже передчувають його, вже бачать його вгорi, у вранiшнiм першiм промiннi, що барвить бiлий летючий метал. VII. ПIКЕТАЖИСТКА Що упертiше вона бунтувалася проти нього, то вiн все бiльше i бiльше її любив. Не було такого приниження, на яке майор Яцуба не пiшов би ради своєї Лiни, не було таких труднощiв та перепон, яких вiн не кинувся б долати ради її майбутнього благополуччя. При однiй лише думцi про те, що донька могла б не пройти по конкурсу, що якiсь там iнститутськi книгогризи могли б завалити її при вступi, майора кидало в лють, i вiн готовий був хоч зараз iти боєм проти кривдникiв, вдаритись по всiх iнстанцiях, щоб таки домогтися свого. Дочка .кругла вiдмiнниця, грає на iнструментi,- та як вони смiють її не прийняти? Всiх; поставить на ноги, щоб тiльки захистити дочку i викрити злочинне кубло, якщо воно там, в iнститутi, завелося. Любити своє дитя тiльки тим, що нiжити його та вилизувати,- це ще не все, ти зумiй грудьми пробити йому дорогу, ото буде твоя любов! Влаштування дитини до iнституту - це, на його погляд, варто було найтяжчої напруги. Розпалена уява його малювала боротьбу в усiх складнощах i несподiванках, в приймальних комiсiях (цiлком iмовiрно!) можна було наскочити на засилля хабарникiв, котрi вдаються до найхитрiших методiв у своїй злочиннiй дiяльностi, хабарi беруть тонко, обачно, через третiх осiб,- про таких вiн читав у газетах i чув не раз. Хабарiв давати вiн не збирається,- за це судять, вiн зумiє iнакше розчистити путь своїй медалiстцi: закутий в лати своїх заслуг, тараном пiде вперед, залучить на пiдмогу впливовi свої знайомства, якi в нього ще там залишились де-не-де, i, якщо треба буде вивести шахраїв на чисту воду,- вiн не зупиниться нi перед чим, бо хто ж ворог своїй дитинi? Нащо Лукiя Рясна, яка вже наче принципiальна i до того ж депутатка, а й та подбала про свого синочка : при конторi влаштовує - ластiвок стерегти, чи то пак радистом на радiовузол... Хiба ж не тепленьке мiсце? Лiна щодо цього зовсiм iншої думки. - Не клепчiть даремно на Рясних,- перечить вона батьковi i пояснює, що Вiталик iде на радiовузол не з метою теплiше влаштуватися, а тому, що там треба замiни, бо найближчий його друг Сашко Литвиненко з осенi переходить до iнституту на стацiонар - радгосп посилає його вчитися. - Ах, це все з почуття дружби? - регоче батько.- Ти менi спiвай, спiвай про дружбу, знаємо цю дружбу... А чому вона синаша свого в чабани не посилає? Чому не вила йому в руки та на силос? - А тому, що в нього нахил до радiотехнiки. Здiбностi, ви це розумiєте? Суперечка їхня вiдбувається неподалiк веранди, на присадибнiй дiлянцi, де вони працюють обоє: Лiна клопочеться бiля своїх гладiолусiв, а батько, голий до пояса, в чалмi якiйсь, мов фелах, прополює сапою картоплю. - Сон рябої кобили все це,- каже вiн, змахнувши з обличчя краплистий пiт.- Влаштовуєш - так i кажи, що влаштовую, а то ще хоче й чистенькою бути... Знаємо цих чистеньких! Батько починає вголос сортувати сьогорiчних випускникiв, прикидаючи, хто з них де опиниться: Кузьма Осадчий - ну цей на канал, цього батько до себе бере, там добре платять... Ситникова на ферму вершки пити... Чумакова облiковцем, Ткачукiв - на кормозапарник... А решта? Так i норовлять - те в технiкум хоч який-небудь, те на курси, тi на текстильний комбiнат, будь-куди, аби лише з села вирватися, радi, що в радгоспi паспорти їм видають! А Горпищенкова вертуха, що про неї тiльки й чути було на батькiвському комiтетi, йде нiбито вожатою в пiонертабiр! Розхристанка, з трiйок не вилазила, а над iншими буде вожакувати! - Та як ви можете? - гаряче вступається Лiна за подругу.- В школi Тоня в нас найкращою вожатою була! Хай трiйки, зате як її дiти люблять! Кожного брати пiд захист, за кожного заступатись - ця уперта звичка доньчина i дивує, i трохи насторожує Яцубу. Не вскочила б коли-небудь у халепу з цiєю безоглядною своєю довiрливiстю. В таборi ще малою прив'язалась була до якогось облiзлого академiка, називала його дiдусем, пробувала з дому навiть хлiба для нього викрадати... А коли прибуває було етап - не знаєш, куди з нею дiватись, цiлу нiч пiсля того кидається. Отож чого така знервованiсть,.. Яцубi просто душа болить дивитись, яка його донька худа, дмухни - й полетить за вiтром, плечi стирчать, руки тоненькi, безмускульнi - вона ними зараз спритно перебирає стебла квiтiв, поправляє, випростовує, де треба, ще й марлею перев'язує, щоб не падали пiд вагою суцвiть. Цей талант квiтникарки вiдкрився в Лiни несподiвано пiсля переїзду сюди з суворих пiвнiчних країв. Взимку в неї по шухлядах рiзнi пакетики з насiнням, навеснi - на всiх вiкнах розсада в ящиках та горнятках, а зараз - грядки квiтiв, що все подвiр'я веселять. Найбiльше Лiна кохається в гладiолусах - нарозводила їх стiльки сортiв, що в усьому районi нема, за бульбами цих гладiолусiв майор ганяв аж до Львова... Виконувати доньчинi доручення для нього одна насолода. Що тiльки забагне вона, все їй дiстане, все добуде, хоч пташиного молока. Голубенький "Москвич" ото з гаража виглядає - то теж для неї, коли його придбав, про дочку насамперед думав, а не про те, щоб ранню редиску та полуницi возити на базар: майор внутрiшнiх вiйськ Яцуба не з тих, що по базарах свою честь розмiнюють на п'ятаки, йому пенсiї вистачає. Та ще ж i дружина вносить свiй пай, вона фельдшерує в радгоспi, а з часом буде в сiм'ї ще й своя лiкарка: оця сама Лiна. Вирiшено в медiнститут документи здавати. Майор таки переламав доньчину впертiсть, хоча зробити було це й нелегко, вона й тут пробувала йти йому наперекiр. А боротися з нею - хiба ж серце не обливається кров'ю? Сила, i батькiвська влада, i житейський досвiд - все на його боцi, проте тiльки гляне на отi синцi пiд очима, на отi широкi чорнi густi брови, що дiсталися їй од матерi-степовички, тiльки зазирне вiн у глибокi криницi смутку, що свiтять докiрливо на нього з-пiд тих брiв, так i тане його батькiвське серце, так i никне вся його влада... Крiм Лiни, є в нього ще двi дочки, теж вiд першої дружини, повiддавав вiн їх замiж ще на Пiвночi, одну - за метеоролога-полярника, другу - за вiйськового, але з ними вiн бiльше конфлiктує тепер, нiж живе в мирi, бо вони тiльки й добрi до батька раз на рiк - восени, коли батько лiтаком доставить їм в їхню тундру корзини винограду. А як виноград поїли - уже знову давай батька критикувати... Для них вiн наскрiзь культовик, прочерствiлий продукт догматичної ери, а вiн вам ось що скаже на це, мiлєйшi зятьки та дочечки: "За культу теж не все погане було, принаймнi не розперiзувались так, як зараз розперезалися, дисциплiнка в усьому була! Кого треба боятись - боялись. Перед ким треба змовчувати - змовчували. А зараз порозв'язували язики! Мелють таке, за що ранiш давно б уже на соловецьких випасах бiлих ведмедiв пасли..." Розiгнувши зомлiлий поперек, Яцуба озирає своє володiння. В цей час собака, здоровезна його вiвчарка, кидається до хвiртки i, ставши на заднi лапи, визирає на вулицю через паркан. Це явна ознака, що за парканом хтось є. - Лiно! - чути звiдти дiвочий голос. Лiна нiби ждала цього: вiдiрвавшись вiд квiтiв, майнула бiгцем до паркана, схопила собаку за нашийник, вiдкинула вбiк. - Заходь, заходь, вiн не займе,- каже вона до тiєї добре знайомої пружинистої, смаглявої особи, що з'являється на подвiр'ї з палицею в руцi, з рюкзаком за плечима. Тоня Горпищенко завiтала. Рюкзак, палиця, дорожнi синi шаровари... Спорядилася в путь, чи що? - Попрощатись зайшла, вирушаю в рейс,- весело дзвенить вона до Лiни, а помiтивши мiж виноградними шпалерами майорову чалму над литою бронзою спини, задирливо кидає й туди: - Здрастуйте? Коли вже ви свого собаку в мiлiцiю здасте? - Вiн i менi потрiбний,- глухо вiдгукується майор. - Там хоч злодюгу якогось пiймав би. - Хай виховають собi. I майор знову налягає на сапу. Лiна в тихому захватi оглядає Тоню в її дорожньому спорядженнi. - Ти таки зважилась? - А що? Лiто пробуду в пiонертаборi, помуштрую дiтлашню, накупаюся в морi досхочу... - А тодi? - Вернуся в радгосп та органiзую дiвчачу чабанську бригаду! - смiється Тоня.- З самих тiльки тих, що по конкурсу в iнститути не пройдуть... Ми тодi декому носа втремо... Є ж он в радгоспi "Приморський" така бригада, з самих тiльки жiнок-чабанок. Старша чабанка їхня навiть у Москву на Виставку їздила, а я що ж, не змогла б? По сто двадцять ягнят не дала б на сотню вiвцематок, чорти вашiй матерi? - Дiвчина аж ногою притупнула i, з смiхом вислизнувши з-пiд рюкзака, кидає його на майорський ослiн.- Потомствена ж я чабанка! Лiна жвавiшає бiля подруги, веселiшає, наче якiсь бiотоки б'ють на неї вiд Тонi, наче саму силу життя випромiнюють оцi повнi грайва та блиску очi i личко лукаве, розрум'янiле, персиково-туге... Просто позаздрити можна Тонi - з усього вона вмiє черпнути радощiв, життя для неї сповнене гармонiї, на кожному кроцi жде її щастя. I чи не оця життєрадiсна безжурнiсть найбiльше й надає їй такої краси, сонячностi? - Ой, як твої гладiолуси розпустилися! Тоня вже бiля квiтiв, над кожною квiткою нахиляється, над кожною ойкає вiд захоплення. - Ой, ця яка! А ця! А ось яка нiжно-нiжно рожева! Як небо при сходi сонця! Зоря вранiшня... Тiльки ще нiжнiша. - А ця, перлисто-рожева? - тамує гордiсть Лiна.- Менi вона чомусь найбiльше подобається... "Арiоза" зветься цей сорт. Снiг i вранiшня зоря... Хоча й це не точно. Такi тонкi барви, мабуть, тiльки музикою можна передати... - А це що за козак? - Тоня вже нагнулась над iншою квiткою, рубiново-червоною. - Ти вгадала, козак i є: "Степан Разiн"... А це "Касвалон". Бiлий - це "Зоя"... А це "Синьйорита",- торкає Лiна рукою яскраве, оранжево-абрикосове суцвiття. А Тоня нишпорить оком все далi по грядцi, маленькi, смаглявi, в якихось роздряпинках руки її так i шурхають мiж стеблами та суцвiттями, якi взиркуються в тугi нерозквiтлi бутони, що випинаються на вершечках. - Стiльки сортiв... Це ж кожен треба було комусь вивести...- на мить задумалась Тоня. Лiна, пiдпушуючи кущик дитячими грабликами, посмiхнулась: - Є теорiя, що квiти занесенi до нас з iнших планет. Що колись на землi були тiльки папоротники. - Не забивай собi голову, Лiно, рiзними вигадками. Де це тi планети, щоб з них такi квiти до нас долетiли? Люди, люди самi все вивели... - I в той же час є люди, Тоню, що вiк живуть i нiколи не бачать такого,- вiдповiла стримано Лiна.- Це ж квiти сонця, не всюди їх викохаєш. Я вже думала: якби хоч кiлька сортiв на пiвнiч... Бо я ж i сама, доки була на пiвночi, просто не догадувалась, що є на свiтi така краса. - Гладiолусiв i в нас не густо, оце, мабуть, тiльки в тебе. В нас коло хат бiльше рожi сiють, ти ж бачила, бiля школи їх у нас повно: цупкi, високi женуть... Правда, буває, й рожа в пригодi стане,- знов розвеселилась Тоня.- Якось ще в п'ятому класi запитали ми Василя Карповича, що таке естетика, так вiн нам це якраз на прикладi iз рожею пояснював. Гляньте, каже, надвечiр, коли рожа розквiтне, а сонце наллє її, i пелюстки свiтяться наскрiзь, i вся вона аж свiтиться красою... Оце i все, що менi запам'яталося про естетику,- засмiялася Тоня i, помiтивши смуток в очах Лiни, запитала: - А хiба у вас там, при лагерях у тундрi... зовсiм нiякi квiти не витримують? Мох, та й усе? - Нi, ростуть i в нас там... Квiти-морозники їх звемо... Вони, як пролiски, пробивають снiг i цвiтуть... Я ось напишу, менi вишлють - може, схрестити вдасться? Тоня знов припала до квiтiв. - Ну, Лiно, як хоч, а оцю "Арiозочку" ти менi зчикни. Без неї з двору не пiду! Лiна збiгала на веранду i, вернувшись з ножицями, обережно зрiзала, зчикнула стебельце гладiолуса, над яким Тоня стояла невiдступне. Подаючи стебельце Тонi, запитала: - Це для?.. - Тсс! - приклавши палець до вуст, перебила її Тоня i злодiйкувато озирнулася в бiк майора. Потiм зненацька голосно, щоб i майор чув, випалила: - Йому, володаревi ефiру! Найкращому радистовi епохи! Забiжу, пiдкрадусь нищечком знадвору до радiовузла, покладу на вiкнi - хай сам догадається... А його й не вiдриватиму, бо вiн з тих навушникiв тепер i не вилазить... Лiна всмiхнулась, запитала тихо: - Як же вiн, такий ревнивець, тебе вiдпускає? - Все буде о'кей, як каже капiтан,- пожартувала Тоня i знову притупнула ногою, бо їй аж не стоялось на мiсцi.- Це Лукiя Назарiвна думала, що як спровадить Тоньку в пiонертабiр, то може бути спокiйна за свого синочка. Ох, помиляєтесь, шановна моя майбутня свекрухо! Забули, що куди серце лежить, туди й око бiжить! З цими словами Тоня пiдхоплює рюкзак, вправно накидає на спину, на бiгу чмокає Лiну в щоку i, посварившись кийком на собаку, зникає у хвiртцi. "Вихор був, вихор i є",- всмiхається Лiна подрузi вздогiн. Присiвши на ослонi в затiнку горiха, вона почуває, як все в нiй трепеще схвильованiстю, радiсним сум'яттям. Ну й Тоня! Нема, вже побiгла, вже збиває десь гирлигою на вулицi куряву, а тут, у дворi, й без неї ще нiби дзвенить її смiх, в самому повiтрi мовби ще iскряться буйнi її веселощi, бурхає вогонь нестримного її темпераменту. Ось кому гарно жити! Днями вони цiлим класом їздили на екскурсiю в Крим (Пахом Хрисантович таки дотримав слова i дав грузовик), в дорозi Тоня виявила себе такою заводiйкою, що Лiна часом аж заздрила її кипучостi, товариськостi, умiнню не звертати уваги на прикрi дрiбницi, всiєю душею пити цей щедрий свiт i його дива. Яка чудесна була подорож! Гайнули вони аж до Севастополя, побували на розкопках Херсонеса, де найбiльше Лiну вразили не стародавнi бiломармуровi колони та капiтелi, а кавуняче насiння, що з еллiнських часiв збереглося в глиняних амфорах i свiдчило, що еллiни розводили баштани. Потiм вони побували на Сапун-горi й, затамувавши подих, оглядали дiораму, з якої, мов живi, поставали герої штурму - солдати та матроси, охопленi полум'ям битви... А як потрясло їх, коли, оглядаючи Графську пристань, вони дiзналися вiд екскурсовода, що серед десантникiв-чорноморцiв, якi першими влетiли на Графську пристань, був i їхнiй земляк, їхнiй вiчно зарослий брудною щетиною Мамайчук Мартин, що зараз скреготить по радгоспу на своїх колiщатках. Сьогоднi якось i не схожий цей тяжко скалiчений чоловiк на героя, а тодi нiбито якраз вiн перший пiдняв свою безкозирку на високiй брамi над Графською пристанню, i та безкозирка замiняла атакуючим прапор, вона була знаком того, що в той день, 9 травня 1944 року, радянський воїн з боєм повернувся знову до Севастополя... Подвиг Мамайчука довго залишався в тiнi, бо з севастопольського бруку його, тяжко пораненого, забрали до госпiталю, i бойовий орден, що ним командування нагородило героя-десантника, ще кiлька разiв пiсля вiйни ходив за ним слiдом, аж поки знайшов його iнвалiдом без нiг у цьому вiвчарському степовому радгоспi. Завершенням їхньої екскурсiї була Нова Каховка, славетне молоде мiсто з могутньою греблею гiдростанцiї, з роздольним гоголiвським Днiпром, з велетнями платанами, що розкинули вподовж берега високi свої шатра. Тут такою свiжiстю вiє на тебе, бо з-пiд корiння платанiв весь час то меншими, то бiльшими цiвками бринить, струмує джерельна, безлiч ключiв б'є, чистих, рiзнотонних, що зливаються в єдину, тиху й спiвучу музику води. А та дорога, якою вони їхали в Каховку, широкий шлях степовий, на десятки кiлометрiв обсаджений мальвами-рожами! Збожеволiти можна було вiд тiєї краси! Вiд самого Ново-Троїцька й до Каховки квiтують i квiтують вони, цупкi та високi,- бiлим цвiтом! рожевим! червоним! жовтим! - не бояться нi спеки, нi гарячих сухих вiтрiв, що налiтають та шарпають їх весь час... Ось такою чiпкою та цупкою, мiцною та непiддатливою видається їй i ця непогамовна Тоня Горпищенко, яка живе i не тужить, що рюкзак на плечi - i в пiонертабiр на цiле лiто вожакувати... "А я! На що я сама здатна?" Виводить Лiну з задуми брязкiт хвiртки: це прийшла мачуха, ще досить молода жiнка, але така розгодована, з таким животом, що й не вгадаєш, чи вона вагiтна, чи то просто вiдклалося "соцнакопичення"... Присiвши теж в холодку пiд горiхом, мачуха одишкувато хапає повiтря, потiм запитує Лiну, що їй складати в дорогу, бо вона, мовляв, ради цього й з роботи вiдпросилася сьогоднi ранiш... А дiвчину аж досада бере: поїздки тiєї на два днi, тiльки документи здати та й назад, а вовтузнi, наче збирають тебе на острiв Дiксон. Вранцi батько валiзку перевiряв, зараз мачусi треба... - Може; ти й пальто демiсезонне вiзьмеш? - Нащо пальто? Плащ на руку та й гайда,- каже Лiна, i їй самiй стає неприємно, що в голосi пробиваються нотки роздратування. Мачуха, проте, вже, видно, звикла до цього, провиннiсть її минулого мовби вимагає саме такого ставлення з боку пасербицi, i Яцубиха, мабуть, була б навiть здивована, якби Лiна заговорила iнакше. - Що нового на медфронтi? - запитує, пiдходячи, батько, i мачуха слухняно розповiдає (так, нiби доповiдає) про те, що директора знову привезли з степу на медпункт в тяжкому станi, i що на другому вiддiлку обранився бiля трактора хлопець-причiплювач, i що Мамайчук-некерований наробив сьогоднi шелесту, вимагав довiдки про стан здоров'я... Майор хмурнiє: - Нащо йому довiдка? Здоровий, як бик! - Збирає документи, теж нiбито думає вступати... I знаєте куди? В Духовну академiю! Яцуба так i вкляк, вирячившись на дружину. - Та вiн що: здурiв? В кодло попiвське. Лiна уявила Гриню-некерованого в рясi, з кадилом в руцi перед юрмищем грiшникiв... Ось коли Гринi згодиться стиляжна його борода - наче навмисне вiдпустив... - Цей висвяти