ть бюрократiв,- мовила Лiна, ледве стримуючи смiх. Батьковi ж зовсiм було не до смiху. - Устругнув,- насупившись, мурмотiв вiн.- Один устругнув, а з десятьох спитають. Чепе. Справжнє ж чепе. Пляма на весь район, на область... Нi, за це спитають... - Не ти ж його намовляв,- заспокоїла мачуха.- Батько - герой, хай з нього питають, а ти тут до чого? - Як до чого? - енергiйно пiдхопився з ослона Яцуба.Тут хати палитимуть, а моє дiло сторона? Пляма на всю область, а я збоку? Та ви розумiєте, що це таке?! Комсомолець - i в болото попiвське! З того самого осередку, де я починав, де ми попiвен з комсомолу сключали, тепер заява: приймiть у попи! А ви ж, старшi, де були, куди дивились? Нi, я йду в штаб. За хвилину батькiв капроновий бриль уже вiддалявся по той бiк паркана. Лiну теж брала цiкавiсть, кортiло бiльше почути про цю сенсацiйну новину; вона згадала, що їй треба здати кiлька книжок до клубної бiблiотеки, якою по сумiсництву теж завiдує Гриня, i, швиденько зiбравши їх - це все були збiрники поезiй,- вона подалася до клубу. Проте до клубу й не добiгла, який там клуб, коли весь шарварок бiля контори, тут стоїть облiплений гаслами та афiшами Мамайчукiв автофургон, i цiкавих уже зiбралось чимало, а сам винуватець сполоху мовчки порядкує собi в будцi фургона, спокiйно, нiби нiчого й не сталось, вкладає коробки з кiнострiчкою перед тим, як їхати на вiддiлок. А паства, що складається з конторських дiвчат та робiтникiв, якi, зайнявши чергу до каси, чекають на ганку касира, та ще хлопцiв-радистiв, що визирають з вiкна радiорубки та шкiряться в усмiшках,- ця паства з веселою жадобою чекає вже слова майбутнього свого пастиря. Кiнчивши роботу, Гриня вистромляє миршаву свою мiдно-рудаву бороду з будки фургона. - Так от i не дивуйтесь,- каже вiн.- Всi кинулись по iнститутах, по технiкумах, всi заяви подаєте, а я що: в бога теля з'їв? Ви в свiтськi заклади, а я в духовний, це мене бiльше влаштовує. Стипендiю обiцяють вищу, нiж була колись в київськiй бурсi, годуватимуть калорiйне, а це для мого органiзму теж не остання рiч... Та головне, звичайно, не в харчах, а в духовнiй поживi, що її так прагне моя душа. Джерела iстини, де вони? Для чого живу? Ким я створений i яке моє призначення на цiй грiшнiй планетi? Не розгадано ж. А втiм, дедалi я бiльше почуваю, що моя iстота дiйсно божественного походження. Чим я вiдрiзняюсь, скажiмо, вiд коня? - Або вiд барана? - кидає один iз тих, що ждуть касира. - А тим,- пропускає Гриня реплiку мимо вух,- що чотирнадцять мiльярдiв клiтин вкладено в оцю черепну коробку. Чотирнадцять мiльярдiв! I всiма думати про овес, про силос? В цей час iз глибини конторських надр з'являється майор Яцуба i, розштовхнувши дiвчат, виходить на ганок, гукає до Мамайчука: - Тебе просять! - Бач, мене просять,- враз осмiхається Гриня до пастви.- Ранiше викликали, вимагали з'явитись, а тепер просять. Прогрес! Коли ж вiн в своїй сорочцi навипуск гонористо проходить мимо Яцуби, той кидає йому з презирством: - Ганьба! Я в твоєму вiцi, мiлєйший, церкви розвалював, а ти? З вузьких штанiв та навпростець у рясу? Мамайчук мiряє поглядом дебелу Яцубину постать. - Хочете знати, хто спонукав мене зробити цей крок? - Ну-ну! Хто? - Ви! Ви, товаришу вiдставник! Нестерпними стали вашi повчання - ось чому йду в обiйми клерикалiв! Сумую, а йду. Велика нудьга жене мене звiдси. Анiж без кiнця слухати вашi проповiдi, краще я сам виголошуватиму їх! Голосно випаливши це, Гриня з поважнiстю ступив через порiг до вузького конторського коридора, а слiдом за ним, наче конвоїр, попхався й майор. Було вiдомо, що Гриню викликало на розмову радгоспне начальство, що й батько його теж зараз там, в директорськiм кабiнетi, i навiть є хтось приїжджий: будуть разом уламувати баламутника, щоб вiдмовився. Хтозна, про що з ним було ведено там перетрактацiї, тiльки Гриня довго звiдти не виходив, а коли вийшов, то пiдняв угору вказiвний палець i тоном Галiлея, що мовить своє славетне: "А вона таки крутиться!" - прорiк: - Гумор! Гумор, люди, понад усе! Помiтивши Лiну, що з книжечками пiд пахвою стебелясто сутулилась осторонь бiля газетної вiтрини, Гриня мимохiдь вшанував її своєю увагою: - Здавати принесла, дщерь? I, взявши в неї книжки, Гриня недбало жбурнув їх у халабуду своєї пересувки. По хвилинi тiльки пилюка вже танула на тому мiсцi, де стояв розмальований фургон кiнопересувки,- помчала роботяща кiнотрудiвниця на вiддiлок. - Хто б подумав: Гриня - i в академiю! - кинула одна з конторниць, а чабан Бунтiй, що, спершись на гирлигу, весь час стояв мовчки на ганку - вуса чепурнi, сорочка чиста,- мовив неголосно: - Нема таких академiй, щоб набирали без клепок, а випускали з усiма клепками. ...Увечерi майор Яцуба, натягнувши на себе комбiнезон, порався в гаражi, рихтував "Москвича" в дорогу. Але й колупаючись у моторi, видно, не мiг звiльнитись вiд клопоту за Мамайчука, бо з кожної нагоди звертався до дружини, яка, теж готуючи на завтра своє, раз у раз то спускалася в льох, то вибиралася з льоху: - Ти тiльки послухай, куди вiн верне, стервець... Ще нас хоче й винними поробити перед приїжджим товаришем... Мiй крок, каже, вимушений, , це через вас, каже, мене тягне або кадило взяти до рук, або бути в гуртi тих, що по мiських бульварах iржуть по-конячому. Реготом переляканих iдiотiв то в них зветься... - По-моєму, його просто треба оженити,- зробила висновок дружина.- Подейкують, що до Тамари-зоотехнiчки в нього таємна любов, то, може, через те й баламутиться... - Еге, ти його глибше колупни... Вiн усiм на свiтi невдоволений. Мене, каже, кiнецьсвiтня туга хапає за душу, знов чумакувати хочеться, коли я прикину умом, куди ведуть цi вашi атомнi перегони... Якщо людство, мовляв, не схаменеться, все на цiй планетi почнеться спочатку. Декого я вже бачу, каже, в звiрячiй шкурi i з кам'яною сокирою в руках,- i, кажучи це, смотре на мене, падлець... Лiна, погойдуючись на сiтцi гамака пiд горiхом, слухає звiдти батьковi нарiкання, i їй навiть уже й не смiшно, що Мамайчук має намiр iти вчитися на попа. Безглуздо? А чи так багато глузду в тому, що вона ось поїде оббивати пороги в медичний? Нiколи не думала про це, не збиралася i раптом - зубним лiкарем будеш! Вирiшувала, правда, не вона, вирiшив сам батько за неї, бо вiн чомусь переконаний, що з усiх умiнь вмiння медика найбiльш вартiсне,медики чи на фронтi пiд час вiйни, чи навiть в мiсцях ув'язнення, у виправних колонiях,- всюди вони є людом потрiбним, дефiцитним. Так, в догоду його мiркуванням вона муситиме займатися тим, до чого не має нахилу, з душевною обридою мусить виборювати мiсце, про яке хтось iнший, може, тiльки мрiє... Хiба що зрiжеться на вступних. Тоня жартує, погрожує сформувати чабанську бригаду з дiвчат, якi проваляться, а в Лiни зараз такий настрiй, що хоч би й провалитись, то нiскiльки не страшно. Тонi можна тiльки позаздрити, їй усе ясно, вона десь оце уже весело сяє очима у вiдблисках пiонерського вогнища, i нiякi сумнiви її не роздирають - вродиться ж людина такою. А Лiну обсiли гризоти. Вгорi над Лiною в космiчнiй глибокостi яскравляться зорянi вiзерунки неба, стелеться на пiвдень Чумацький Шлях, а коли на мить заплющиш очi, вже постає тобi шлях iнший, земний, степовий, обсаджений рожами, i про нього дiвчинi хочеться скласти вiрш або передати його музикою... Потiм їй чомусь згадується свiтлий мiсячний Крим i затиснуте в скелях мiсто Бахчисарай, де їхня екскурсiя ночувала, згадується чебуречна, де вони увечерi їли чебуреки, а пiсля того при мiсяцi оглядали ханський палац, i парк, i оту лиховiсну Соколину вежу, куди вкидали дiвчат-полонянок... Закривавлених, розтерзаних, замучених спрагою, гнали їх отим зоряним Чумацьким Шляхом з України на Крим. Топталася краса, честь, кохання, над усiм панувала сваволя та культ кривавих брутальних ханiв. Династiї змiнювались династiями, а де вони? Нiбито аж п'ятдесят сiм ханiв один за одним перейшло тут, а iм'я жодного не зосталося нi в пiснi, нi в пам'ятi людськiй... В безвiсть пiшли разом iз своїми євнухами, середньовiчними катiвнями. Музейним експонатом дотлiває грiзна колись Соколина вежа... Нагорi вона вся обмережана вiзерунчатими гратами: там нiбито тримали соколiв, навчених для ханського полювання, i лише раз на рiк, з ласки аллаха, туди, на вежу, дозволялося пiднiматися невiльницям-степовичкам, щоб могли вони глянути з тiєї кримської Воркути на бiлий свiт, на блакить днiпрову, на далеке степове роздолля... Але й звiдти, з вежi, їм видно було лише крутi гори, що нависають кам'яними лобами над мiстом, мовби чатуючи все живе, i тiльки за тими гранiтними крутогорами вгадувався полонянкам i обрiй широкий, i воля, i рiдний край... Скiльки невiльницьких пiсень з тих ущелин брали початок, скiльки слiз було там пролито, вiд яких i той ханський негорючий камiнь торiв! Недарма ж одна з полонянок на рушничку, що чудом зберiгся вiд тих давнiх часiв, вишила те, що їй вимрiялось в неволi, вигаптувала дерево-калину та солов'я i посадила їх у човен - човником послала цю вишиту дiвочу свою мрiю через гори, куди поривалась її душа! Такий той Бахчисарай. Немов страшний, моторошний сон, все це зримо поставало перед Лiною: i хмари кiнноти, i аркани, i полонянки, що їх гоном женуть, щоб поховати в ханських гаремах степову їхню вроду i молодiсть, щоб випити, висушити їхнi почуття, викоханi на волi... Аж потiм, коли їхня екскурсiйна група залишила нарештi те протрухлявiле ханське гнiздовище та пiднялася на гору, всi похмурi привиди минулого разом зникли, розвiялись, на горах було нiби iнше повiтря, тепла пiвденна нiч сухо дзвенiла цикадами, i повний мiсяць якось вiльно свiтив на Бахчисарай, на його мiнарети й тополi. Лiна й зараз звiдси, зi степу, мовби обiймає поглядом всю ту недавню подорож, де все повите чарами, де мiсяць пiсенно освiтлює море, рiвне й безкрає, i пiдняту в небо дiадему Кримських гiр вiд Ай-Петрi до Чатир-Дагу. Якась закохана пара, мабуть, саме стоїть зараз на тому каменi, де Лiна недавно стояла, споглядає красу нiчних, напоєних свiжiстю долин, з яких де-не-де свiтло мiсяця вихопить силует тополi, цiєї степової сестри кипариса, що, мовби заблукавши, прийшла туди й стрiмко вигналась на кривавих ханських токовищах... Пахощi ночi, стрекiт цикад, контральтове булькотання води в ариках... Жила в снiгах, у тундрi, чула крижаний подих арктичного океану, гуркiт прибоїв i навiть гадки не мала, що полонитимуть її такi найнiжнiшi пiвденнi ночi, як там, у Криму, i ось тут, де пахне горiхом, степом, нiчною фiалкою, i спати можна надворi, не залазячи в мiшок, i цикади своїм невтомним стрекотом навiватимуть тобi одвiчну музику свiту... Батьковi клопоту бiля "Москвича" вистачило до пiзньої ночi, ще зосталося й на ранок. Думка була виїхати разом iз сонцем, бо не близька дорога, а вже й сонце пiдбилося ген-ген, а "Москвич" їхнiй голубенько поблискує бiля радгоспних майстерень, де батько ще щось виточує та пiдпилює. Лiна теж тут, готова в дорогу. Стоїть у дверях майстернi та безвiдривно дивиться, як працює товариш Курiнний, токар по металу, колишнiй морський офiцер. Є щось просто артистичне в його роботi. Пiд час виробничої практики хлопцi з їхнього класу завжди натовпом стояли бiля верстата товариша Курiнного, щоб подивитись, як вiн встановлює рiзцi та починає своє чародiйство, як легко в'ється йому пiд ноги стрiчка сизо-металевого серпантину. Лiна якось вхопила стружку в нього з-пiд нiг, а вона виявилась така гаряча, що аж пальцi попекла... Цей товариш Курiнний в недавньому минулому десь на Пiвночi, на пiдводнiм човнi плавав, i хоч до старостi чоловiковi ще далеко, довелося йти у вiдставку за станом здоров'я. Вдома, одначе, пiсля вiдставки сидiти не захотiв, забирали на роботу в район - теж не пiшов, сам попросився в майстерню: я, каже, люблю токарювати... I таки любить, нiчого не скажеш. Владнiстю над речами, своїм буденним, трудiвницьким умiнням - ось чим вражають тут Лiну робiтники. Муфти виточують, ресори зварюють, там щось кують, там розбирають мотор... Безногий газорiзальник Мамайчук-старший в захиснiм козирку вправно i впевнено веде язичок полум'я по металу, щось викроює з товстого сталевого листа. Вiд простого й до складного - все вмiють цi люди, все їм дається. В кутку майстернi двоє зайнятi спецiально тим, що ремонтують кузови та сидiння шоферам, пружини новi вставляють замiсть поламаних, а надворi кiлька робiтникiв метикують над якимось пристроєм до комбайна, щось лагодять, переiнакшують, переконструйовують... Лiнi подобається саме ця атмосфера дiла, творчостi, колективiзму, подобається, коли механiк, з'являючись на порозi, гукає: - Здрастуй, козацтво! А вони й не смiються, наче вони й справдi козацтво. Навпроти кузнi iржаво червонiють купи рiзного брухту, де Вiталiй Рясний та його друзi копалися цiлу весну, зараз серед залiзяччя валяються, бiлiючи на сонцi, ще й величезнi судновi манометри, знятi з того вiйськового судна, що намертво лягло у водах затоки. Давно вже радгоспнi механiзатори роздягли, обдерли те судно. Мов за золотим руном, пускались вони туди своїми пiратськими експедицiями, а тепер, пiд час перекуру, зiбравшись коло майстерень, весело кивають в бiк затоки, в бiк роздягнутого сталевого велетня: - Якби на колеса його та в степ... Ото був би трактор! Пiд час перекуру Мамайчук-севастополець пiд'їздить до Яцуби, який все ще копирсається в моторi; рвучко-сердито вiдштовхуючись вiд землi, iнвалiд кружляє, скрегоче своїми iнвалiдськими колiщатами довкола машини, насуплено розглядає, наче бачить голубенького цього "Москвича" вперше, i хоч зараз iнвалiд i не п'яний, а Лiна його чомусь побоюється. Дiвчину вiдлякує i його похмуре одутле обличчя в бруднiй щетинi, i оте калiцтво, i що на великому пальцi в нього замiсть нiгтя чорнiє якийсь запечений гудзь... Здається Лiнi, що ветеран ось-ось насвариться на неї тим гудзем або запитання якесь їй поставить таке, що вона й вiдповiсти не зумiє. Запитання в нього й справдi визрiває, але з ним вiн звертається не до Лiни, а до самого Яцуби: - Скажи, навiщо тобi цей персональний "Москвич"? Батько вiдповiдає жартом, що ось, мовляв, повезе дочку в iнститут, бо пiшки далеко йти, але Мамайчук жарту не приймає, його, як завжди, пече Яцубина пенсiя, що її, мовляв, забагато йому дають: на трьох солдатських вдiв вистачило б. - Ти свiдомий? Нi, скажи, ти свiдомий? - учепливий, мов клiщ, пристає до вiдставника Мамайчук i вказує йому на iншого вiдставника - на Курiнного, що в цей час саме лазить з комбайнерами бiля комбайна,- он, мовляв, вiн теж вiдставник, до полюса пiд кригами плавав, а коли списатися довелось - сам прийшов у майстерню, бо совiсть в людини є. Слово за словом, i мiж ними вже спалахує чвара, батько кричить: - Ти менi очi цим не штрикай! Я не сам собi пенсiю встановляв! Я за неї пургою та цингою платив! Зубiв ось чортма! Бачив! -I вiн вишкiряє до Мамайчука свою вставну нержавiючу сталь.- Не на курортi був! Там був, де дитина ось, замiсть яблук, сиру картоплю гризла. Дружину поховав, з собою не рахувався, до впаду своїй владi служив! А сказали, бери вiдставку - взяв. - Не взяв би... Саме життя тобi вiдставку дало,глипає спiдлоба Мамайчук. - Не спiшiть Яцубу ховати! Рано! Ще, може, самi покличете нас, щоб синiв ваших до тями приводили! Бо повипускали чортiв з пляшки, а назад загнати не вмiєте! - Ну-ну! Синiв ти наших не чiпай,- наїжується Мамайчук, i вже колiщата його скрегочуть знов до майстернi, а батько, грюкнувши капотом, тоном наказу кидає Лiнi: - Сiдай! "Москвич" їхнiй, тикаючись мiж комбайнами та старими сiвалками, поволi вибирається на просторе; вже хащi машин були позаду, коли Лiна зненацька вгледiла капiтана Дорошенка: в бiлому кiтелi, в капiтанськiм кашкетi, вiн стояв над купою iржавого брухту, розглядав величезний якiрний ланцюг, що його теж, мабуть, разом з манометрами привезли з того нiчийного судна. Даючи "Москвичевi" дорогу, капiтан вiдступився i в цей час загледiв на переднiм сидiннi Лiну, що нескладно гнулася поруч з батьком, i всмiхнувся їй. Була в його усмiшцi якась делiкатнiсть, доброзичливiсть,- це Лiна вiдзначила в ньому ще на шкiльному вечорi. Певне, ця делiкатнiсть властива йому, певне, є в нього душевна потреба саме такого поводження з людьми. I зараз - пiдняв руку, ворухнув у повiтрi пальцями: щасливої, мовляв, дороги... Радiсно i трохи аж тоскно стало дiвчинi вiд цiєї миттєвої зустрiчi з капiтаном. Людина змiстовного й славного життя, вiн таке глибоке на неї враження справив на випускному, так гарно розповiдав їм про того степовика-парубiйка, що з торбинкою тьопав до причалу i що з байди дядькiвської, подолавши всi труднощi, таки вийшов на простори океану... А в який же вона, Лiна, пускається океан? З якими передчуттями вирушає в свiй перший рейс? Не океан, а, мабуть, болото паперiв, камiння канцелярських столiв жде її... Доведеться нервувати за кожну оцiнку, за кожен бал, скiльки разiв доведеться глушити в собi голос власного сумлiння, щоб хоч на пiвкроку просунутись по шляху до того дiла... яке її зовсiм не приваблює! Бормашина та крiсло - батько певен, що саме вони зроблять Лiну щасливою... А якщо не пройде по конкурсу? Батько розгорне баталiю, пустить в хiд грозьбу i лестощi, секретарок допитками замордує, а начальству руку трястиме по-холопському... Ще й дочку вчитиме цiєї науки запобiгань перед викладачами, пролазництва, пiддобрювання. Невже все це неминуче в життi? Невже рано чи пiзно, а мусиш iз цим примиритись? В дорозi з "Москвичем" було негаразд, мотор кiлька разiв глухнув, кашляв, доводилось зупинятися, i доки батько гаркотiв стартером або, пiднявши капот, щось лагодив, Лiна стояла край дороги, обвiяна гарячим степовим повiтрям. Розглядала жовте квiття дикої собачої рожi та Петрового батога цупке стебелля, що синiми зiрками свiтило з-помiж обважнiлих вiд пилюки придорожнiх полинiв; походжала та думала свої думи про те, як житиме, пройде по конкурсу чи нi, а сумнiви весь час тривожили, чи саме так треба жити, щоб ти вiдкрито могла глянути в вiчi i капiтановi, i тому безногому озлобленому газорiзальниковi Мамайчуковi. Востаннє мотор заглухнув (i на цей раз, здається, остаточно), коли їм зоставалось всього з кiлометр доїхати до мiсця робiт на трасi каналу. Вже видно було там розбушовану землю, цiлi буртовища свiжого грунту, серед якого сюди й туди, то пiрнаючи, то виринаючи, ходили бульдозери, зблискували до сонця своїми величезними лемешами. Батько лютував, гаркотiв стартером, раз у раз крутив ручку, червонiючи з натуги: - Не заводиться, хоч убий! Треба було шукати якогось виходу, i батько знайшов його в тому, що Лiна зостанеться бiля машини, а вiн пiде пiшки до каналобудiвникiв, домовиться, щоб виручали. В них там, мовляв, багато механiзмiв, можуть взяти на буксир. Пiшов батько, зосталася Лiна сама вартувати свого "Москвича", що незабаром розпiкся, мов порожня консервна бляшанка, не можна було всидiти в ньому. Лiна вибралась на повiтря, присiла у затiнку машини на травi. Знов дика рожа цвiте, жовтiє запилюженими пелюстками - цупка, запорошена, живуча. Земля напечена, мов черiнь. Ящiрка шурхнула в нору, чмiль пролетiв, муравки трудяться й трудяться невтомно. А далеч степiв лелiє текучою спекою, рiвнина така ж, як i в тундрi, тiльки небо тут iнше, та немає на Пiвночi, в краю вiчної мерзлоти, оцих степових могил, невiдомо ким i коли насипаних... Чиї вони: скiфськi, сарматськi, запорозькi? Батько довго не повертався, нелегко, видно, було домовлятись йому там в цей гарячий робочий час. Нарештi звiдти вирушила пiдмога. Степом навпростець з страшенним гуркотом, з курявою iшла та пiдмога. Лiна спершу навiть не могла збагнути, що то за потвора повзе, скрегоче назустрiч, скажено пiдгрiбаючи землю... Очам своїм не повiрила. Танк! Справжнього танка вона нiколи не бачила, тiльки з кiнофiльмiв i знала, а тут це, безперечно, вiн насувався, окутаний курявою, великий, масивний, безокий, з загребущими гусеницями, з вiйськовим ще номером на брудно-зеленiм борту... Тiльки замiсть башти на ньому ребристо здiймається щось схоже на кран, Лiна пiзнiше дiзнається, що це хтось хитромудрий, пристосовуючи танк до мирного життя, дiйсно скинув з нього башту i натомiсть встановив звичайний робочий кран, яким пiд час ремонту можна пiднiмати найважчi двигуни... Танк бурею розгорнувся перед "Москвичем", водiй хвацько пiдчепив його сталевим тросом i поволiк у бiк каналу - мов комаху яку-небудь поволiк! Лiна, принишкнувши, сидiла в "Москвичi", згоряла вiд сорому. Вона наче побачила збоку себе, уявила, який смiшний в очах людей оцей їхнiй лiмузинчик, що його волоче по стернi велетенський робочий танк... Видовище збоку, певне, справдi було смаковите, бо всi бульдозери, скрепери, повилiзавши на гору, позупинялись, водiї самоскидiв почали сигналити, видно було, як звiдусiль з валу бульдозеристи махають кашкетами i десь аж пiд небом зблискують бiлi зуби на закiптюжених обличчях,- регочуть усi, весь степ регоче, розважений тим, як цей сталевий буро-зелений мамонт волоче до таборища оту голубеньку, пiдхоплену серед степу комаху. Вже танк i зупинився, i трос вiдчепили, а Лiна все не зважувалась вилiзти iз своєї схованки, бо й саме повiтря навкруги, здавалось, було наснажене блиском насмiшок, реготом, кепкуванням. Подолавши нiяковiсть, вона таки вихопилась з машини мiж люди, мiж бульдозери, мiж тягачi i самоскиди, i все тут було якесь незвичне, оголене, вражаюче - зубатi оцi механiзми, житловi вагончики, Дошка пошани, барила з водою... Хтось нахильцi, як запорожець, п'є просто з барила, потiм передає посудину батьковi, i той, напившись, солiдно радить возити воду цистерною, а не отакими барильцями. - А ми навмисне такими барильцями,-вiдповiдає той, що пив, молодий закiптюжений смаглiй, i бiлку ватi очi його по-циганському грають лукаво.- Бо привезли б цистерною, та й на три днi, та й тухнутиме вода!.. А в таких волi-неволi щодня возять, i, отже, свiженьку п'єм!.. Хочеш?? - запропонував вiн Лiнi й обережно пiдтримував барило, доки вона пила, Напившись, сказала неголосно: - Дякую. - Так ти мене не впiзнала? - весело окинув її оком смаглiй, поставивши барило на землю.- Це ж я тебе на буксир брав! Нiколи танкiстом не був, а тут довелося... А звати мене Микола Єгипта, хоч з єгиптянами я родич такий... через вулицю навприсядки! Ну, ми поїхали! - гукнув вiн i, спритно забравшись у танк, загарував ним з мiсця, аж земля задрижала. Лiна, сама не знає чому, посмiхнулася йому вслiд. Доки батько бiля похiдної майстернi веде дiловi переговори, а потiм з кимось iз ремонтникiв починає розбирати "Москвичевi" нутрощi, Лiна, ще не зовсiм отямившись пiсля пережитого сорому, стоїть, туплено розглядає Дошку пошани, звiдки на неї дивляться, видно, цi ж самi бульдозеристи - i цей смаглiй, що воду пив, i тi, що тiльки-но реготали на валу. Вони й тут, на фотографiях, веселi, безшабашнi, а одягнутi ще по-зимньому чи по-весняному - в фуфайках. В того шапка-вушанка набакир, на вухо, а в того навмисне насунута на лоба, той поклав на гусеницю бульдозера руку, мов друговi на плече, а iнший картинно позує, взявшись у боки, ще котрийсь - кремезний, широкоплечий,- видно, розважаючи товаришiв, скорчив таку мiну перед об'єктивом, що мимоволi всмiхнешся. Iз-за вагончика вийшла дiвчина в ситцевому платтячку, мабуть, ровесниця Лiнi, тiльки куди мiцнiша, здоровiша за неї,- з вогню та з сонця вся! Так i цвiте вся здоров'ям, налите тiло горить смагою. - Ну й комедiя ж була дивитись, як вас тягли,всмiхається вона до Лiни.- Це хлопцi навмисно придумали вам для буксира танка послати. А Єгиптi цього тiльки подай... - Найшли розваги... - Та ви на них не ображайтесь.- Очi дiвчини променились добротою.- Просто люблять тут у нас пошуткувати... А танк якраз був не в роботi. Цей уже як зачепить, то потягне, вiн у нас трудяга. Дiвчата разом глянули на танк, що стояв вiддалеки на своєму, видно, постiйному мiсцi. Єгипта, заволодiвши танковим краном, вже з кимось лаявся - лаявся так, що Лiнi хотiлося вуха затулити. - Не зважай,- вiдвертаючись вiд Єгипти, заспокоїла її тутешня дiвчина.- То вiн механiка перевиховує. Дiвчата розгомонiлись. Невдозi Лiна вже знала, що звати цю дiвчину Василинка, а прiзвище Брага, i що брат її тут працює бульдозеристом на каналi, i що наступного лiта вона вступатиме до Ровенського iнституту iнженерiв водного господарства - канал обiцяє послати, буде стипендiаткою каналу... А тут? Тут працює пiкетажисткою - це од слова "пiкет". Обов'язки нескладнi, ходиш, переставляєш геодезичну рейку, а майстер нiвелює. Якщо старий в доброму настрої, то вiн i пiкетажистку пiдпускає до нiвелiра, щоб привчалася. Але це так, понад програму, головне ж дiло пiкетажистки - переставляти оцi вiшки рябенькi. - Бачиш, он пiд вагончиком стоять? Одна моя, а друга моєї напарницi, її зараз нема. - Де ж вона? - Розрахувалась, бо в неї мати дуже захворiла, а доглядати нiкому... Оце де зараз канал споруджується, все якраз з Ганнусею ми пiкети розставляли, мiж нашими пiкетами найжаркiшi роботи йдуть... - Своєю роботою, Василинко, ти... дуже задоволена? - Як сказати. Бува цiкавiша. Але й тут: хай по сто метрiв вперед, та все ж таки вперед. Iнший свiт, все таке далеке, одначе Лiна почувала, що їй цiкаво слухати - i про тi пiкети, i про нiвелiри, i про те, як тут живуть... Слухала, а тим часом хтось пiдкрався iз-за спини i хап її за голову - мiцно затулив долонями очi... "Єгипта!" - майнула найперша думка, чомусь саме його руки уявились такими гарячими, мiцними, з горiхами мозолiв на долонях... Треба було вгадати, крикнути iм'я, щоб випустив, i добре, що не крикнула, бо коли випручалась, то перед нею стояв... Кузьма Осадчий! Усмiшка до вух, сам закудланий, в зашмарованiй майцi, в пилюцi... I в бровах, i в чубi пилюки набилося густо. - Так це тебе тягнуто на буксирi,- казав Кузьма.- А я думав - там тiльки старий твiй... Куди ж мандрiвочка пахне? - Вона в медiнститут їде документи здавати,прохопилась першою Василинка. - Нiколи не чув я, щоб ти медициною захоплювалась,здивувався Кузьма.- Вiдкрила в собi такий нахил? - Який там нахил,- досадливе всмiхнулась Лiна, а Кузьма веселим тоном побажав: - Ну, зеленої тобi вулицi та голубого неба! А ми тут, бачиш, земельку пересипаємо. З мiсця на мiсце пересипаємо, а, кажуть, щось буде. - Не щось, а магканал,- поправила Василинка. - От чуєш: маг... Себто магiстральний,-пояснив Кузьма,- а не тому, що перед тобою якiсь маги... Тут без магiї, тут пупа надривати треба. А зате вигрохкаємо такий, що бiльший буде розмiром, нiж вiдомi тобi канали марсiанськi, що їх Скiапареллi вiдкрив. Iз самого Марса в телескопи видно буде наш степовий аричок.- Хлопець засмiявсь, розфантазувався: - Вже десь там сидить, мабуть, такий собi вчений марсiанин, трохи на самурая схожий, розглядає нашу роботу в окуляр телескопа та покректує: що таке? Не було каналу в цьому секторi Землi, i ось вiн уже є! Де була бура пустеля - рiвна якась смужечка лягла... Оптичний обман, чи, може, й там, на планетi Земля, є бiльш-менш розумнi iстоти? Щось там риють, прокладають, ведуть... А коли так, то треба їхнiй витвiр негайно нанести на карту земних каналiв та мерщiй у дисертацiю його - єй-єй, за це дадуть комусь доктора марсiанських наук! Дiвчат розважають його пустощi, обидвi смiються, а Кузьма тим часом, по-робочому замашним рухом вхопивши барило з водою, жлуктить нахильцi, аж чути ковтки: глог-глог... Все в нього якось здорово виходить, хлопець навiть п'є так, як щойно пили тут дорослi бульдозеристи. Напившись, втерся всiєї п'ятiрнею, по-робочому. Зовсiм небагато й пробув на каналi, а вже з'явилося в ньому щось певне, владне, розставивши ноги, твердо стоїть на землi Кузьма-каналобудiвник, тiльки жаль, що в вухах землюка - може гречка звiдти прорости. Чи давно це було, коли в школi хлопцi ще тiльки вчились водити трактора, скiльки смiху було, коли за кермо сiдав оцей вухатий Кузьма... Чи вiн придурювався, чи справдi не вмiв тодi ще правувати - трактор його нiяк не хотiв слухатись i, виписуючи по майдану п'янi викрутаси, прямував кудись у степ навмання, а хлопцi горлали невдасi керманичевi навздогiн: - Кузьмо, тримай картуз! Картуз був тодi на Кузьмi якийсь чудернацький, не нашої ери, з переламаним козирком,- де вiн такого й допав! Аж шкода, що зараз нема на Кузьмi того картуза, не втримав, мабуть-таки, його, загубив десь по дорозi сюди разом зi своєю школярською безтурботнiстю. - Ось так, Лiно... Степи збираємось обводнити, а самим поки що напитися нiде: кидай агрегат i бiжи аж до цих бочок за ковтком води. - Бо термоси порозчавлювали,- каже Василинка з докором. - А як його не розчавиш, коли йдеш майже слiпим польотом... Принесуть, поставлять у бур'янi, хiба там помiтиш з кабiни ваш термос... Наїдеш - i коржик з нього! - Чи й не герой, хм,- спокiйно хмикнула Василинка.- А вчора кому вiд батька влетiло за порушення правил безпеки? Погрожував i вуха пообривати. - Цi обiрве, другi виростуть,- вiдбувся жартом Кузьма i пояснив Лiнi: - Майстер наскаржився батьковi, що високi гребiнки залишаю, могло б привалити... Так старий i дає менi урок по технiцi безпеки... Ну, скоро-скоро ось моє ходiння в пiдпасичах закiнчиться: вже є телеграма з Харкова, що партiю нових бульдозерiв нам вiдправили, десь i мiй там летить... - Ще чи одержиш,- пiддражнювала Василинка. - Одержу. Подякую батьковi за науку, за здорову критику, за бульдозера i на свого суверенне пересяду... Годi ходити в пiдручних - заживу пiд гаслом: вольносць i неподлеглосць! I, труснувши чубом, Кузьма розвалькувате рушив до мiсця роботи. Вже вiдiйшовши, обернувся до Лiни: - Хочеш глянути, якi я гори верну? Дiвчата, весело перезирнувшись, рушили за ним. Збудований колись на кордонах Римської iмперiї Троянiв вал, що слiди його ще й досi тягнуться по степах Приднiстров'я, навряд чи мiг навiть в часи розбудови рiвнятися могутнiстю з цим валом - насипом свiжовивергнутого з траси каналу грунту. З висоти валу видно всю панораму робiт. Але де ж саме проляже траса каналу? Лiнi без навички трудно було розiбратися в цьому хаосi. Всюди риють, горнуть, перевертають степ, там знiмають верхнiй шар, а тут земля вже порiзана глибокими траншеями, в однiм мiсцi розламують чорноземлю, а поруч бульдозери вже вигризають з пiдгрунтя жовту правiчну глину i сунуть її нагору, на вали, нагортають цiлi буртовища. Глянути збоку - справдi здається, що тiльки пересипають землю з мiсця на мiсце, а учасникам будiвництва, звичайно ж, в усьому цьому вгадується лад, думка будiвника вже веде крiзь цей хаос несхибну вiсь каналу, бачить в степах його повноводе русло. - Зверни увагу, Лiно, як споруджувальнi роботи виконано,- вказав Кузьма на ту дiлянку, де крила каналу були вже сформованi.Наче вручну, еге ж? О, це треба вмiти! Це брат ось її,- кивнув на Василинку.Просто художник свого дiла. Народний художник земляних робiт! Де Левко Iванович планував дамбу, пiсля нього нiяких уже ручних доробок... В нас тут колектив зовсiм не сiрий, бiльшiсть ветерани, з Iнгульця прийшли, з iнгулецької системи,хвалився далi Кузьма.- Гребiння, мури отi нащо? То їх спецiально зоставляємо мiж траншеями, щоб грунт на сторони не розповзався... Вже коли вженешся в траншею, то все вперед горнеш... Ну, а потiм ми, звiсно, й тi перемички ламаємо... Як наїдеш, а стiна землi перед тобою так i сiдає, так i никне! А коли вгору береш, гуркiт такий, як в ракетi, просто глухнеш вiд нього.- Кузьма блискає усмiшкою.Оце мiй,- зупиняється вiн коло бульдозера, що незграбно перехнябився на валу. Квадратна металева кабiна, в кабiнi важелi стирчать, на сидiннi жужмом фуфайка замаслена, здавлена. Кузьма, плигнувши, всiдається на тiй фуфайцi. - Щоб виростити троянду, будьте землею... Я кажу вам, будьте землею! - весело гукає вiн з бульдозера словами якогось поета. Скрегiт, рев залiза, удар чадної хвилi... Машинi важко, натужний залiзний гуркiт глушить Лiну, вона аж сахається вбiк, а Кузьма беззвучно регоче з кабiни i вже спрямовує бульдозера вниз, в куряву, в спеку, в розбушований земляний чорторий... - Пiшов наш Кузьма на простори XX вiку,- жартує Василинка, видно, узвичаєною тут примовкою, i Лiнi навiть у цьому тутешньому жартi чується атмосфера життя своєрiдного, їй не доступного. Простори XX вiку - i вигадають же таке... Озираючись довкола, Лiна, однаiк, помiчає, що простори тут якось особливо почуваєш, вони нiби оживають, поряд з цим бушовищем земляних робiт ще бiльше вiдтiнюється безмежжя степiв та великiсть полудневого неба. - А нашi хатки на колесах, правда, гарненькi? - киває Василинка на яскравi жовто-червонi та голубенькi вагончики, що, наче автобуси на стоянцi, таборяться внизу.-Це десь аж iз Естонiї нам прислали. Дiвчата повагом рушають туди, провалюючись в розпушеному теплому грунтi. - Звикла вже, Василинко, до життя на колесах? - А що звикати. Зате ж нам, крiм основної ставки, ще й "колiснi" платять або "курявнi",- розважно каже Василинка, випромiнюючи усмiх своїх великих, блискучо-карих очей.- Вагончикiв, правда, не вистачає, частина наших аж у Брилiвцi живе, їх машинами возять на роботу й з роботи... Я теж деколи їжджу: натрясешся за дорогу, сидиш, зiгнешся - колiна вище вух! Вона знову посмiхнулась рiвною своєю посмiшкою: спокiй i врiвноваженiсть, здається, нiколи не покидають її. - А все ж, бачу, тобi таке життя до вподоби? - Життя як життя. Коли й допечуть тебе чим-небудь, а потiм глянеш... твою ж таки роботу видно... Недаром живеш... Бульдозери всюди гуркотiли, мов амфiбiї, плавали в землi, i вже й не вгадати було, де там Кузьма Осадчий,- загубився хлопець зi своїм агрегатом серед iнших бульдозерiв, злився з ними, з їхнiм гуркотом, скреготом, курявою... А водночас i в тих, що лагодили "Москвича" бiля ремонтного вагона, дiло, видно, наближалося до кiнця. Один з робiтникiв-ремонтникiв, якi допомагали Яцубi, давав господаревi вже прикiнцевi напуття: - Не допускайте, щоб вода закипала. I на стартер не тиснiть без пам'ятi. А якщо їхати доведеться заповiдним степом, там особливо пильнуйте... - Це ж чого? - Зубробiзони щоб з вами не пожартували. Вони ж там на волi гуляють. - Отож порозпускали... Скоро й левiв iз-за грат повипускають... А зубробiзони, хiба вони на людей кидаються? - Людину побачать - нiчого, а дуже чомусь не люблять отакi автомобiльчики останнього випуску. Тiльки загледить, жене за ним щосили, щоб на роги пiдняти. - Ну, це вже ви менi бандилюки гнете,- недовiрливо поглядає майор на спiврозмовника. - Я очевидець,- пiдходячи, каже Єгипта.- Сам був свiдком, я ж завдяки своєму лiтунству i там працював деякий час... Якось ми ЗIСом сiно набираємо рано в степу, чуємо тупiт! Глядь - табун їх! Цiлий табун гривастих бiзонiв просто на нас мчить! Братва хто куди, а бiзонам до нас байдуже, вони мерщiй на нашого ЗIСа. Як шеменули, так i пiшов iз сiном шкереберть. Так то ж ЗIС! А отакого, як ваш оцей лiлiпут, ковирне одним рогом - i догори колесами поставить... Майор, витираючи замазученi пальцi, поглядав спiдлоба на Єгипту, не знав - вiрити чи нi, серйозно той каже чи тiльки голову дурить... Згаяв майор Яцуба тут часу чимало. Однак за роботою не забував раз у раз накинути оком i на дочку, бачив, як вона спершу зацiкавлено розмовляла з якоюсь тутешньою дiвчиною, литкастою, повногрудою, потiм син Осадчого приєднався до них, i чути було звiдти хихи та хахи, все помiж дiлом бачив майор: i як смiялись, i як воду пили, i як ходили на вал... Потiм дiвчата обидвi чогось в отой он вагончик шурхнули, де штаб цього загону всього... Коли нарештi "Москвич" завiвся, Яцуба вiд полегшення навiть подобрiшав, настирливо посигналив раз i вдруге, пiсля чого висунувся з машини й гукнув бадьоро : - Лiно! Де ти там? Поїхали! Дочки якусь мить не було, потiм вона з'явилась на дверях вагончика, незвично весела, збуджена, аж вразила батька цiєю привiтною збудженiстю, а ще бiльше вразила - рейкою рябою в руках: - Тату, я не їду. Я залишаюсь тут.- Я - пiкетажистка! VIII. КАПIТАН ДОРОШЕНКО Довге життя випало старiй Дорошенчисi, або Чабанисi, як частiше її називають. Давно вже нема панського палацу, що його спалив у роки громадянської вiйни якийсь Рябошапка, нема й басейнiв, в яких купалася її горьовита юнiсть, нема й чоловiка-чабана, що загинув ще в першу голодовку. Сини? Один з її синiв загинув пiд час фiнської в снiгах на Карельському перешийку, другий - безвiсти зник у сорок першому, служив кадрову на румунському кордонi. Зник, як тисячi їх зникало в тi днi, серед гуркоту фронтiв, серед розбушованих пожеж, коли й вiтри вiяли над землею паленнi, i небо високе горiло над людьми. В обох були дiвчата-нареченi, давно побралися з iншими, мають дiтей, а Дорошенчиха й досi уперто називає їх в думцi своїми невiстками, а вони теж хоч зрiдка, хоч тодi, як чоловiк покривдить, забiгають поплакати до старої. Повiддавала вiйнам синiв, зостався їй тiльки цей, найстарший, що юнаком подався на море, плавав на байдах з олешкiвськими та збур'ївськими дядьками по "Золотiй лiнiї", а тодi i в далекi плавання пiшов, по всiх морях-океанах пронiс смагляву материну вроду. Здається, тiльки тим i тримається Дорошенчиха на свiтi, що жде сина в гостi. Приїздить вiн все такий же стрункий, як i в молодостi, пiдтягнутий, з невигаслою привiтнiстю в очах, тiльки щоразу бiльше сивини срiблиться на скронях та втомленiшою стає усмiшка. А одного лiта капiтан не приїхав. Був вiн з науковою експедицiєю у водах океану, якраз у тих водах, над якими вставали тодi сатанинськi гриби атомних випробувань. Стара Дорошенчиха, що уважнiше за всiх у радгоспi слухала передачi радiо, що тривожнiше за всiх синоптикiв переживала звiстки про пересування циклонiв та ураганiв, першою почула i про цi океанськi випроби. Почувши, знетямлена вискочила з двору з костуром у руцi, подалася на пошту. Аж люди на вулицi сахались вiд неї, а вона нiкого не бачила, навально простувала мимо них своєю чоловiчою сягнистою ходою. На пошту, де її ранiш ждали добрi звiстки вiд сина, вона завжди заходила урочисто, мов у храм, i звiдти поверталась просвiтлiла, iз загадково усмiхненим лицем,- на цей раз вона вдерлась роз'ярена, з повним ротом проклять: - Що вони там думають, iроди? Що вони роблять, трясця їм у печiнки?! I стукала об пiдлогу костуром, розпатлана, кiстлява, кричала у вiконце, де сидiла саме одна з її "невiсток" : - Пиши! Блискавки пиши! Радiограми! - Кому ж писати? - розгубилася та. - Мiнiстрам усiм! Президентам!.. Що вони думають? Люди ж у морi! Син мiй там!!! Всi службовцi збiглися на бучу - i поштовi, i з ощадкаси, нiхто до ладу не знав, як виконати Чабанишину вимогу, але й вiдмовити їй було неможливо, здається, вона тут i очi повидирала б тому, хто вiдмовився б приймати цi її послання. - Пошлемо, пошлемо,- заспокоїв Чабаниху завiдувач пошти. I тiльки пiсля цього буря гнiву її змiнилась слiзьми, слiпа вiд них, попленталась вона додому, пiшла ходою тяжко розбитої горем людини. Як сiла бiля хати, то й сидiла так аж до ночi. Сусiдки та "невiстки" прибiгали навiдувати, питали, чи не треба чимось допомогти, але вона неохоче й озивалась до них. Пустили потiм ясу, що звихнулась умом Чабаниха, але цьому мало хто вiрив, бо в очах у неї видно було непотьмарений розум, в темнiй глибинi їх стояв закипiлий бiль. Цiлими днями сидiла й мовчала, тiльки коли якось став накрапати дощ, вона озвалася до дiтей, застерiгаючи, щоб не бiгали пiд дощем, бо тепер, мовляв, дощi поганi. Ждала вiстей. Аж пiсля того, як атомнi випробування в океанi було припинено i вiд сина прийшла уже з радянського порту радiограма, що вiн цiлий i неушкоджений,- мати мовби ожила, душа їй стала