я до мулатної смаглостi. "Комуна" зветься цей кут i цей парк, тому що тут ще в двадцятi роки справдi була комуна демобiлiзованих червонофлотцiв, i хоч комуни давно нема, але ймення вiд неї ще й досi зосталось. Восени та навеснi, доки дiти у школi, в Комунi проводяться наради районного масштабу, форуми чабанiв або кукурудзоводiв, сюди ж їдуть вiдзначати й Першотравень, а потiм на цiле лiто - рясносонячне, степове,- влада тут переходить до рук пiонерiї, хлопчакiв та дiвчаток, що їх з усiх усюд звозять сюди, i їхнiм житлом стають цупкi профспiлковi намети, а єдиним начальством - виховательки та вожатi. I хоч тут здебiльшого все люди веселi, але й серед них своїми вигадками та голосом, що як веселий дзвiночок, видiляється Тоня Горпищенко. Коли не глянеш, вона в оточеннi дiтлашнi, i хоч нiкому Тоня не потурає, як i їй самiй батько не потурав, всякого вмiє приструнчити, все ж, незважаючи на це, малюки чомусь линуть до неї найбiльше, їм з нею весело, Тоню вони по-справжньому люблять, її енергiї вистачає i на танцi, i на спiви, i на рiзнi iгрища, а дiтям, що прибули сюди аж з обласного центру, нiхто так цiкаво, як Тоня, не розповiсть про рiзнi трави та про комах, про муравок та степових птахiв, вона тобi й цикаду, i ящiрку сама зловить, щоб зблизька її з дiтьми роздивитись. Але якщо ти звичками розгуба-роззява i, скупавшись, там i забуваєш бiля моря щось iз своєї одежi, щоб хтось за тебе пiдбирав, то не сподiвайся, що Тоня-вожата це так тобi пропустить. З її легкої руки на табiрному подвiр'ї з'являється така собi "Дошка юних забудькiв", на якiй висять на гвiздочку чиїсь забутi труси, чиїсь балетки, чийсь картуз... Люблять з нею дiти ходити в походи, а оскiльки дивитись тут особливо нема чого, все степ та степ, де тiльки й побачиш давнiй, може, ще сарматський курган або слiди капонiрiв - захисникiв, де пiд час вiйни стояли обкопанi лiтаки,- то найчастiше Тоня йде з дiтьми по дузi затоки аж до того мiсця, де над самим морем, край рудої сушi соковите зеленiють кущики очерету. - Вгадайте, звiдки цей очерет? Чому нiде бiльше нема, а тут зеленiє? I буває, що декотрий з дiтлашнi i вгадає: - Мабуть, тут є солодка вода. В очеретi справдi натрапляють вони на таке багатство, якому й цiни не складеш у степу: криниця чистої джерельної води! Не дуже й глибока вона, сонце її просвiчує аж до дна, а саме дно, мов у каменоломнi, золотиться уламками абияк накиданого каменю-черепашника. Дiтям-розкiш: обляжуть криницю з усiх бокiв, набирають воду в пригорщi й смаковите п'ють, а понапивавшись, пустують, бризкають один одному в обличчя, лящать, аж поки знову прищухнуть, дивлячись, як вода в криницi встоюється i сонячне промiння, зламане в нiй, перестане гойдатись. Ось тодi й дiзнаються вони вiд Тонi-вожатої, що це криниця не проста, що про неї ходить легенда, нiбито в нiй дно подвiйне, i коли довго дивитись отак, то можна помiтити, як на днi, мiж отим сторчма накиданим камiнням, зблисне уламок шаблi козацької. Легенду цю знає вся степова округа, i, звичайно ж, у недiлю жодна п'яна компанiя не мине криницi, щоб не повстромляти в неї свої п'янi пики - їм ввижається там i шабля, i кинджал, i що завгодно... Буває, що пробують дiстати той скарб, бо нiби ж зовсiм близько бачить хтось шаблю i держак iнкрустований, але тiльки сягне рукою у воду, як дна вже й нема - немає нi дна, нi скарбу. Лежать малюки i дивляться у воду так пильно, що котромусь iз них справдi вже ввижається нiж гострий, як промiнь, i сама вожата їхня, що теж розпласталася мiж ними над криницею, нiби вже бачить щось блискуче мiж камiнням, чи, може, то тiльки сонячний промiнь грає? Та бачить вона тут, у цiй чистiй криницi, i те, чого її малята при найбуйнiшiй фантазiї побачити неспроможнi -- неспроможнi загледiти, як десь iз самого дна крiзь хащi наламаного промiння всмiхається до їхньої вожатої якийсь хлопчина, той, чиє зображення отак проблискувало їй iз води, налитої в гумове колесо в степу для чайок... Буває, що набреде тут на їхню екскурсiю табiрний баянiст, в якого на головi цiла кучма густої вовни, аж дивно, чому його не стрижуть у таку спеку, баянiст починає приставати до вожатої з рiзними жартиками, називає її смаглявочкою, а вона просто в вiчi баянiстовi каже, що як йому не соромно тут байди бити помiж дiтьми, коли мiг би зерно на токах вантажити в цей час. - Треба ж комусь на баянi грати,- регоче витiвник, а Тоня йому знов на це: - В мене он п'ятикласник Петько Шамрай сам на баянi вмiє не гiрше за вас... А то позвикали грошi розтринькувати робiткомiвськi. В декотрих пiонертаборах кажуть, до того дiйшло, що не тiльки баянiстiв, а й сурмачiв наймають, щоб пiонерiв уранцi будили... А коли рушають до табору, то баянiст, гукнувши дiтям: "Iдiть, iдiть!" -на хвилинку ще затримує Тоню-вожату в очеретi, i тодi дiтлашня, нашорошена, як зайченята, знову чує: - Ех ти ж, смаглявочка! I вслiд за цим дзвiнкий виляск i схвильованi слова їхньої вожатої: - Пiди спершу тричi вмийся! Тричi вмийся, себто перед тим, як лiзти цiлуватись... I навiть малюкам ця формула їхньої вожатої до вподоби. А що ближче до кiнця тижня, то бiльше Тоню обiймає якесь хвилювання, в суботу з самого рання вона вже сама не своя, бурхливо-радiсна, нестримно кидається з обiймами на товаришок-вожатих, i вони знають, в чiм рiч, вони дружно просять начальника табору, щоб вiдпустив Тоню на вихiдний додому. Її проводжають надвечiр вожатi й дiтлахи, i навiть тi, чиї труси та картузи вона вивiшувала на дошку роззяв, стають трохи сумнi, що Тонi завтра з ними не буде. До радгоспу звiдси далеко, лежить туди курявна степова дорога, але Тоня, щоб скоротити свою путь, вирiшує брести через лиман навпростець,- так вона зрiже кут, дiстанеться того берега набагато швидше, а там уже рукою подати до одного з їхнiх вiддiлкiв... Затока тут не схожа на ту, що бiля їхнього радгоспного степу, ця ще мiлкiша, i її справдi можна перейти вбрiд. Помахавши на розвiтання рукою дiтям та вожатим, що вийшли на берег її проводжати, Тоня пiдбирає платтячко вище колiн, i вже її тугi смаглявi ноги смiливо забродять в це тропiчне море, де нагрiта за день вода тепла, як молоко, i гаряче, йодисто пахнуть водоростi. Густо збитi хвилею, вони непорушно киснуть у водi, i по них так м'яко ступати. Далi вiд берега море стає прозоре та чисте, дно виднiє кожною своєю пiщинкою, а потiм знову з'являються водоростi ; вони ростуть по дну якiсь мережанi, гiллястi - фантастична, неземна рослиннiсть. В тiй затоцi, що бiля радгоспу, водоростей зовсiм нема, а тут їх цiлий лiс пiд водою. Сонце просвiтлює воду, i iх видно виразно, до кожного стебельця, наче в акварiумi, а там, де Тоня бреде, вони самi розхиляються перед нею, наче дають їй дорогу, наче знають, куди Тоня спiшить. А вона таки спiшить, i все їй смiється в грудях, i серце палає жагою зустрiчi. Не те що такий лиман, що його курка перебреде, а, здається, i цiле море перемайнула б вона, щоб тiльки швидше бути там, де хлопчина, з усiх найгарнiший, жде її на побачення. Скiльки разiв, то вранцi, то вечорами, коли табiр уже спить пiсля вiдбою, вона припадала вухом до приймача, вслухалась, чи не озветься часом до неї Вiталик, чи не скаже хоч одне слово, може, просто назве її iм'я. Адже поки не був радистом в радгоспi, то радiохулiганив, мiг через ефiр розшукати її в степу, покликати, а тепер, коли йому доручили весь радiовузол, тепер вiн сам не дозволяє собi такi коники викидати. Та вона й не сердиться на нього за це. Не сердиться, що мусить сама зараз бiгти до нього на побачення, адже вiн сьогоднi на чергуваннi i йому не можна вiдлучатись - це не те, що їй. В усьому вона ставила його вище за себе, в його вмiннi, в роботi, в здiбностях, i якщо тiльки чим вона могла не поступатись перед ним чи й перевершувати його, то це, мабуть, своєю любов'ю. Брела, дедалi вище пiдбираючи платтячко, то наспiвувала, то голосно смiялась, що вона вiльна, що попереду вечiр побачення i що цiлуватиме її той, хто їй любий. Затока виявилась ширшою, нiж видавалась з берега, вже й сонце вишнево пiрнуло за степовим берегом, а Тонi, нажаленiй медузами, ще далеко було добуватись до берега. Море не лякало її своєю глибиною, бо вона знала, що комунiвськi жiнки, якi працюють по той бiк на птахофермi, щоранку перебродять його, отак пiдiбравши спiдницi... Жiнкам з птахоферми тутешнi броди, видно, були краще вiдомi, а Тоню це забите водоростями Саргасове море пiймало так, що насилу виплуталась, а в другому мiсцi зненацька шугнула на глибоке - опинилась у водi по шию. Проте й це не вибило її з радiсного настрою, тим паче, що далi море знову мiлкiшало, ставало пiд руки, стало по пояс, i Тоня побрела швидше. Жахало її тiльки, коли медузи раз у раз торкались у водi її голого тiла, жалили ноги, тiло вiд них щемiло, мов вiд кропиви, але не так самого жалiння Тоня боялась,- просто були їй нестерпнi слизькi доторки цих морських потвор. Мiсяць-молодик, гострий такий, що врiзатись можна, блискотiв на чистому небi, i вечiрня зiрка вже поколихувалась на водi перед Тонею, i самотнiй чабан з далекого берега, схилившись на гирлигу, дививсь, як шалапутна ота дiвчина море перебродить. ...Радгосп уже спав мiцним трудовим сном, коли, прослизнувши мимо сторожiв попiд парком, перемайнувши вулицю, дiвоча постать нечутно шаснула до Лукiї в садок, шаснула i з затаєним подихом стала над Вiталиковою розкладайкою, у мокрiй, що аж тiло облипала, одежi. Здається, дiвчина зовсiм не дихала якусь мить. А тодi ледь-ледь торкнула хлопця за вухо, тiльки торкнула, i вiн одразу кинувся, пiдхопився, наче й не спав. - Це ти? - Я. - Мокра вся,- вiн потягнув її до себе,- пiд яким це дощем була? - Через лимани, через усе Чорне море до тебе брела! - беззвучно смiялася Тоня.- Акули на мене кидались, спрути, восьминоги... I Лукiя, що спала на верандi, прокинулась, їй вчувся пiдозрiлий шерхiт у садку, чиясь стороння присутнiсть, їй навiть почулося, нiби хтось цiлується поблизу. - Хто там? Нiхто їй не вiдповiв, i хоч вранцi син на всi її допитки тiльки жартами вiдбувався, казав, що таке може й приснитись, але вона була певна, що вночi хтось був у садку, не тiнь же то пiсля її окрику, пирснувши, вишурхнула iз садка. В цей день кращi робiтники вiддiлкiв на двох п'ятитонках з прапорами вирушили в сусiднiй радгосп перевiряти угоду на соцзмагання. Лукiя Назарiвна очолювала цю поїздку. Лукiя на грузовику - в один край, а син на мотоциклi - в другий. На мотоциклi в нього Тоня, вона сидить за спиною в хлопця, вiє на вiтрi волоссям, смiється. В руцi авоська з бутербродами, якi вони з'їдять, добре накупавшись у морi; вони виберуть собi пустинний берег, де будуть тiльки удвох, купатимуться й розважатимуться цiлий день, а надвечiр Вiталикiв мотоцикл доставить Тоню прямiсiнько в табiр, до самого її намету. Мотоцикл летить, аж пiдстрибом iде. Степ в усi боки рiвний-рiвнiсiнький - пiд колесом тверджа вiкова. Маючи пiд собою таку твердь, вiдштовхнувшись вiд неї вогняними ракетними бурями, могли б звiдси набирати розгiн мiжпланетнi кораблi, а поки що дикий типчак тут свистить та нехворощ срiблиться, вона аж вилягає од вiтру там, де мчить Вiталикiв мотоцикл по своїй степовiй орбiтi. Все незмiнне, лiнiї обрiю сталi, один вiн летючо рухається серед цих устояних просторiв, тiльки вiн своїм гучним деркотанням порушує цю безмежну, затоплену сонцем степову тишу. Шулiка зорить на нього з-пiд неба здивованим хижим оком: хто ти є, що не заєць i не сайгак, а мчиш прудкiше за них? На скаженiй швидкостi мотоцикл перескакує солончаки та видолинки, аж поки, опинившись серед зарослих молочаями та будяками пiщаних кучугур, починає там чхати, кашляти, буксувати. Вибравшись на твердiше, вiн знову переможно деркоче, мчить вперед так, наче хоче злетiти в повiтря, вiдiрватись од цих в'язких пiщаних кучугурищ. Хлопець упевнено вiражує по бездорiжжю, шукає, де менше пiску, де вiн не такий сипучий, а пiсок дедалi сипучiший, i мотоцикл з льоту раз у раз шугає в нього, заривається, трясеться на мiсцi, i тодi хлопець озирається до своєї супутницi трохи винувато й захоплено: - О, дає! Як на вiбростендi! Тоня смiється: - Я не пробувала вiбростенда. - Та й я не пробував. А тепер уявляю! Оце життя! Щодуху мчать - їм весело, буксують - їм весело теж, i доки мотоцикл натужно гребеться в пiску, доки моторчик уперто пирхає, Тоня нахиляється до хлопця, зазирає йому в вiчi, очi її повнi звабливих блискiв, вони горять, тануть волого, вони аж п'янi, осоловiлi вiд спеки та приливу дiвочої нiжностi... Ось уже й мотоцикл лежить боком, судорожно здригається в пiску, а вони стоять над ним, замлiвають в обiймах. Море десь уже близько, але його їм не видно з-помiж кучугур. Зi степу було видно, а тепер синява морська зникла за сипучими барханами, з молочаями та будяками, що тiльки й ростуть в цих пустинних мiсцях. Слiпучими скалками iскриться пiсок, жовтiє молочай, величезний будяк гiллясто розкинувся на кучугурi, мов колючий кактус десь на межi мексiканської пустелi. Мотоцикл доводиться брати й перетягувати через кучугури саморуч. Вiталiй веде, Тоня пiдпихає, i як тiльки хлопець знову заводить мотор, Тоня вже вихоплюється на своє мiсце, розпущене волосся знов розвiвається на вiтрi, i Тонi знову смiшно вiд того, що, тiльки рушиш, вiтер раз у раз заголює тобi колiна, облоскочуе, смiшно навiть з того, що бачить вона весь час перед собою тонку, ще зовсiм хлоп'ячу Вiталикову шию з глибокою ямкою, що буває тiльки в брехунiв. Вiн i не з брехливих, а ямка на потилицi наче гнiздечко, хоч перепелине яйце клади. Але ж веде - такого мотоциклiста пошукати! Вперше зазнає Тоня такої швидкостi, такої бурхливої їзди з перешкодами, але їй нiскiльки не боязко, бо нiякого ж нещастя не може бути, коли такий водiй сидить за кермом! Нiби пiдохочений нею, Вiталик бере ще один пiщаний бар'єр, дає швидкiсть, щоб вiраж був на славу, i вiраж такий є, i тодi ще мiцнiше обiймають його з-за спини ласкавi дiвочi руки, i вiн, щасливо хмелiючи, почуває всiм тiлом доторк її пругких груденят. Ривок -стрибок - вiраж через останню кучугуру, i ось вам море, ось вам його синява, тиха, безмежна... Один-однiсiнький серед морської рiвнини бовванiв крейсер вдалинi, i, крiм нього, нiде нi паруса, нi катерка. Надбережжя теж пустинне, безлюдне. Тоня вперше тут, серед цих кучугур. Бувала на морi не раз, але там, де воно ближче пiдходить до радгоспу, а не в цих барханах, куди й батьковi отари не часто, мабуть, забродять. Лiнивий плюскiт хвиль... Суха морська трава чорнiє, шелестить пiд ногами; де-не-де риба в нiй смердить, порозбухавши. Навiть i Вiталик трохи торопiє: нi живої душi нiде. Слiплячi, остекленiлi простори. Дрiмота у всьому. Ген-ген по берегу бiлiє самоня рибальська хатина, де кочує рибальська бригада в сезон лову, але зараз i там нiкого не видно. Навiть дядько Сухомлин, що тижнями байбакує тут, стереже рибальську оселю, зараз не вийшов назустрiч у своїм зiм'ятiм капелюсi та в брижуватих штанях з одною засуканою холошею, не вийшов, не став придивлятись, хто це прибув, хто порушив цю благодатну тишу та спокiй... Хiба ж не дивна ця їхня планета Земля, на якiй є десь i мiста мiльйоннолюднi з унiверситетами, з хмарочосами, з пiдземними палацами метро i спортивними аренами, де шаленiють зараз десятки тисяч болiльникiв, i водночас є таке тихе узбережжя, де дрiмає собi пiд козирком черепицi одна рибальська хатина, та первiсне простори моря синiють, та чайка сидить, куняє коло води, бiла, непорушна, мов з алебастру. А втiм, є ще одне тут живе створiння: Сухомлинова корова-ялiвка червоно-степової породи, забрiвши далеко вiд берега, непорушне стоїть серед чистої морської синяви. Спека, мабуть, загнала її туди, i вона стоїть собi, прохолоджується у водi по черево, стоїть, як iндiйське божество, тiльки хвостом час вiд часу обмахується - обмахується зовсiм по-нашому! Корова зацiкавлено дивиться з моря на новоприбулих. - Вона нiби хоче щось нам сказати, Вiталику! - Цiлком можливо. Що ти нам хочеш сказати, о добра корово? Ага! Що море тут пречудове! Просто як у тропiках. Тiльки нема коралових рифiв у ньому! Ось що вона каже! - I ще що? - I що дядько Сухомлин подався на недiлю в Рибальське. I що ми тут з тобою однi! Можемо виробляти, що хочеш! Свистiти, спiвати! I хлопець затягує на всю горлянку; "Степ i степ, один без краю, аж до моря берегiв!.." Тоня заливається смiхом, їй дуже подобається, коли вiн починає отак витiвати що-небудь. - Ця корова так дивиться, нiби й справдi впiзнала тебе! - Аякже! Iндiйська священна твар, вона одразу догадалася, хто перед нею! Перед нею - йог! Той, що вмiє на руках i на головi! Вельмишановна корово! Прошу вашої уваги! I вже хлопець стоїть на головi, уже на руках дибає берегом,- п'ятами в небо, розчервонiлим обличчям вниз,- а Тоня, смiючись, повiльно ступає слiдом по м'якiй морськiй травi, веде в руках мотоцикл. - Годi, годi! - нарештi змилосердившись, каже вона, i тiльки пiсля цього юний йог, пружно перекинувшись, стає на ноги, з густо прилитою до обличчя кров'ю. - Купаємось! - каже Тоня й перша починає роздягатись. - Я зараз! - скочивши на мотоцикл, Вiталик гайнув по берегу до рибальської хати. I незабаром Тоня бачила вже, як вiн по-хазяйськи ходить по двору, обстежує Сухомлинове кочовище. Став потiм спихати на воду одного з баркасикiв, що чорнiли, витягнутi на берег. До неї Вiталик пiдплив уже тим баркасиком. Пiдпливши, глянув на Тоню i отетерiв. Нiколи вiн ще не бачив її роздягнутою. В одному купальнику стояла, красуючись на весь берег вiдкритим дiвочим тiлом, струнким, засмаглим. Аж лячно хлопцевi стало, що вона така гарна. Невже це вiн, шкет, цiлував ось її? Перед ним стояла, усмiхаючись, нiби незнайома, зовсiм доросла дiвчина, а вiн перед нею щулився на човнi у своїх трусенятах, як хлопчак, знiяковiвши, знiтившись перед блиском її оголених плечей, оголених нiг, стрункого дiвочого стану. Присоромлений, вiн безладно веслував, крутився човном на мiсцi, а Тоня, навпаки, почувала себе зовсiм вiльно, стояла й закручувала перед купанням волосся вузлом, радiсно оглядала це синє роздолля. - Ось куди б пiонертабiр! I, кiнчивши закручувати волосся, кинулась у воду, сягнисто побiгла по нiй далi вiд берега, на глибше. Вiталiй галаснув i, стрибнувши з човна, теж побiг за нею, наздогнав, i вони стали бризкатись, борюкатись. Тоня, впiймавши його, надавила, стала нагинати у воду, як хлопчака, що не хоче купатись, а вiн, випручавшись, намагався побороти її, натопити, але тут було ще мiлко, i вони кинулись навперегiнки бiгти далi в море, i Вiталiй, пiдстрибуючи, гукав: - Глибини! Глибини! О море, дай нам глибини! А по якомусь часi обоє лежать уже горiлиць на водi заспокоєнi, Тоня бризкає водою вгору, i звiдти, з синього неба, бiлоснiжнi перла летять, справжнiсiнькi перла, блискучi, осяйнi, отi, що їх добувають хлопчаки в тропiчних водах з морського дна... Хотiв би i вiн Тонi таке що-небудь добути, щоб вразити її, щоб вона аж ахнула вiд захоплення. Тiльки що ж вiн їй тут добуде? - Тоню, хочеш... мiдiй? - А де ти їх дiстанеш? - В мене в човнi є... Незабаром вони вже бiля човна. Постукуючи, мов горiхами, хлопець насипає з банки перед Тонею мiдiй,. що вiн прихопив їх, видно, в Сухомлиновiй хатi, сам їх розлущує i подає дiвчинi, подає трохи аж недбало, щоб вона не зазнавалась, не подумала, що вiн так уже бiля неї упадає та прислуговує. А Тоня й сама вмiє розлущувати i яку розлущить, то одразу подає Вiталиковi, їй подобається ця жiноча роль - готувати й подавати. - А корова, глянь, Вiталику, очей з нас не зводить... Чи вона теж зголоднiла? - Хай пасеться, море велике. - Та буває таке, що пашi хоч у морi шукай. - А знаєш, скiльки пропадає в морi харчу такого, що худоба аж облизувалась би... Про фiлофору чула? Це отi червонi водоростi, що їх повно в лиманах... Доведено, що борошно фiлофори пiдвищує удої. - Дядько Сухомлин своєю ялiвкою довiв? - Наука довела. - Що ж, треба буде цього добра й на наших фермах спробувати... Та тiльки, хто хоче пити молоко, фуражу залишав би,- сказала Тоня, i в голосi її з'явилась батькова рiзкiсть,- А то влiтку весь фураж пiд мiтлу виметуть, а навеснi, коли худоба дохне, знову давай його назад, iз станцiї тягачами по багнищi тягнуть... Мiдiї мiдiями, а бутерброди, видно, краще: Тоня й Вiталiй заодно беруться й за них, а потiм пливуть оглянути Сухомлинiв причал та рибальську хату-пустку, де восени рибалки ночують, ховаються вiд негоди, а зараз на їхнiх нарах пилюки на палець. Купою в кутку дранi рибальськi сiтки, на столi Сухомлиновi об'їдки, все навстiж, все вiдкрите, i Вiталiй тут почуває себе, як господар, бо дядько Сухомлин йому далекий родич по батьковiй лiнiї, i хлопець давно пiдтримує з ним контакти. Навеснi вiн допомагав дядьковi тут смолити човни, трудився, вигладжував по них смолу паяльною лампою, за що й має дозвiл користуватись Сухомлиновим флотом. - Цiкаво, скiльки буде вiд нас до того дредноута?-запитує Тоня, задивившись на судно, що бовванiє в затоцi. Вiталiй тамує посмiшку зверхностi. Для Тонi то загадка, тайна, а вiн уже побував там, одним з перших ходив на судно рубати свинець та добувати рiзнi радiодрiбнички. - Хочеш, Тоню, махнем туди. Ми вже з хлопцями бували там... Тоню це, видно, зацiкавило. - Але ж туди, мабуть, далеко? Скiльки буде кiлометрiв? - На кiлометри не знаю, а ;на милi... миль десять буде. Дiвчина вагається, але по всьому видно, що їй дуже кортить глянути на те дивовисько зблизька. -- Так Сухомлин за човна ж лаятиме,- каже вона невпевнено, коли вони вже бредуть до човна, що легко лежить на водi, iскриться смолою. - За це не турбуйсь,- заспокоює Вiталiй.- "Мой дядя самих честных правил..." Вiн зараз далеко звiдси i, з усього видно, повернеться не скоро... А до того ж у нас iз ним уже як при комунiзмi: твоє - моє, моє - твоє... Бачила б ти цю посудину навеснi... Не човен, а кiстяк мертвий лежав у кучугурах, дiрками свiтив, розсохся зовсiм, а ми з хлопцями взялись, вдихнули в нього живу душу, i, бачиш, який фрегат! Вузлiв сiм дає! I хоч Тоня уявлення не має, що то за вузли, однак це її чомусь переконує остаточно, i вона каже з рiшучiстю: - Згода. Пливем! I ось вони в човнi. - Покидаємо берег планети,- беручись за весла, каже Вiталик, i цi жартома кинутi слова довго бринять Тонi, що невiдривне дивиться, як вiддаляється берег вiд них. - А як же, Вiталику, мотоцикл? - Я його там прикрив у комiрчинi старими сiтками. Сто лiт лежатиме! Вiталiй працює щиро, аж ребра ходять здухвинами, кочети ритмiчно поскрипують, а Тоня сидить на носi, обсихає, пiдставивши сонцю свої засмаглявленi плавко стiкаючi плечi. Берег щодалi бiльше можна охопити оком. Що далi вони в море, то ширше вiдкривається їм надбережжя своїми безлюдними кучугурами, чабанськими пасовищами, радгоспними далекосяглими землями. Нiде нi деревця. Центральної садиби не видно, лише рибальська обшпугована вiтрами хата блищить, черепиця на нiй тече в маревi, горби кучугур облягають її, нiби алiгатори, нiби створiння якiсь палеозойськi, що, дрiмаючи, грiють на сонцi свої жовтаво-бурi спини. А священна Сухомлинова корова ще й досi стоїть у водi, тiльки вона вже стала маленькою i дедалi стає ще меншою, втрачає свою червоно-степову масть... Вiталiй дивиться вперед, не спускає ока з далекого, ледь мрiючого судна, щоб тримати курс просто на нього. Вiн уже обливається потом, тернеться щокою об плече i знов гребе, Тоню аж жаль бере, що вiн так старається, а його ще й ченчики жалять, i вона пробує вiдганяти їх, бо цi ченчики та сiрi степовi мухи з чабанських кошар теж пливуть разом з ними, зi степiв - у блакитнiючу безвiсть. - Може, тебе змiнити, Вiталику? - Сиди,- вiдказує вiн.- Я вгощаю. Тоню захоплює оця таємничiсть, оця, сказати б, поезiя таємничостi, в яку вони поринають. Велика вода, суцiльна голубiнь вже оточує їх. Нiжно-блакитна шовковiсть небес i густо насичена синню, аж чорна просторiнь, моря - такий їхнiй свiт, серед якого їм чути тiльки хлюпання хвилi та ритмiчне поскрипування кочетiв. Море, що спершу прозоро просвiчувало аж до дна i зверху було веселим, синiм, щодалi мовби темнiшає, важчає, воно стає i справдi чорним, можна зрозумiти, чому його так назвали. I хвилi, всюди хвилi, хвилi... Бiля берега їх майже не було, а тут ними все море вилискує, перевертається, i лише де-не-де над їхньою темною синню чайка слiпуче зблисне в повiтрi або з'явиться з-помiж хвиль самотнiй нирок, виткнеться чорною голiвкою i пiрне знов, зникне, як i не було його. Берег вiддаляється. Уже ледь бiлiє черепицею рибальська хата, їхнiй береговий орiєнтир. Хата нiби вгрузла в землю - її черепиця тепер лежить просто на самiй поверхнi моря, на самiй смузi обрiю. Аж трохи страшнувато стає Тонi, що їх уже вiддаляє вiд берега така вiдстань. А судно нiби й не наближається. Важка його непорушнiсть, як i ранiш, далеко темнiє серед густої сапфiрної синяви. - Моторкою ми до нього швидко добирались,- каже Вiталiй, нiби виправдуючись. Зрушився вiтерець. Вiталiй склав весла, взяв на днi човна шмат якоїсь замазученої брезентини, розiпнув, i та брезентина... враз стала вiтрильцем! - Дми, дмухай, товаришу бриз! - примовляє Вiталiй, направляючи парус куди слiд. Певне, i йому трохи не по собi, що вони так далеко зайшли в море, але вiн старається нiчим не виявляти цього, i його самовладання заспокоює Тоню. - З берега здавалось, нiби зовсiм близько,- каже вона,- а тут ось пливемо, мабуть, бiльше години, а судно ще де. Хлопець киває на вiтрильце: - З цим ми швидко до нього добiжимо. Солом'яна чуприна спадає хлопцевi на лоба, а очi з-пiд неї зiрко примруженi весь час вперед, щоб не збитися з курсу, не вiдхилитись вiд судна вбiк. Степ уже ледве мрiє. Вiтрильце їхнє таке маленьке, що навiть якби хто й був у цей час на узбережжi, то навряд чи помiтив би їх звiдти. - Назад нам, Вiталику, доведеться проти вiтру? - За це не турбуйсь. Моряка парус додому сам несе! Вiн жартує, але без посмiшки. Невже i йому трiшки-трiшки лячно, тривожно? Ще б пак, така темна, лиснюча стихiя стелеться навкруги. Мабуть небо в космосi отаке ж темне, непривiтне i має в собi щось затаено-грiзне. Темна морська просторiнь навкруг, i тiльки сонце високе, зенiтове смажить їх i тут, ллється на плечi дiвчинi, на голi Вiталиковi реберця, на густу темно-синю гладiнь. Судно, однак, таки ближче. Сiре залiзне громаддя його низько, розлого сидить на водi, осiвши майже по ватерлiнiю. В небi мережкою щогла прозорчата, похилена набiк, наче пiсля урагану. З висоти щогли спадає якийсь обiрваний трос, телiпається в повiтрi. Вже й Вiталiй, i Тоня не зводять з судна очей. Для Тонi воно повне таємничостi. Все воно - недоступнiсть i заборона. Ось на борту на брудно-сiрому тлi виднiє бiлий знак, якiсь лiтери i цифра 18... I це як шифр, як таємниця нерозгадана, вiдома небагатьом. Вже пiдпливши майже до борту, вони зненацька почули шум крил, птаха звiдкись сполохнули. Ґава! Самотня чорна гава замахала в повiтрi крильми, кiлька разiв крикнула голосом бюрократа, кружляючи над своїм залiзним гнiздовищем. I де вона взялася тут? Вiталiй i Тоня, поодягавшись, примовклi, внутрiшньо напруженi, йшли вже понад бортом судна. Почуття незаконностi, незадоволеностi свого вчинку весь час не покидало їх. Все грiзне, похмуре, вiд усього вiє запустiнням. Облуплена, облущена фарба бортiв. Iржа... Iлюмiнатори заснованi павутинням. В одному мiсцi Вiталiй, впритул приставши до борту i взявши це махинище на абордаж, звелiв Тонi хапатися й лiзти вгору, на палубу. Вона мить роздумувала, потiм мiцно вхопилась рукою за гарячий, напечений сонцем iлюмiнатор,- цей теж був заснований павутинням! - а далi допомогло їй якесь iржаве, нестерпно розпечене скоб'я, i не встиг Вiталик дати їй пораду, як вона була вже на палубi. Залiзо палуби вогнем опекло їй босi ноги - вона мусила аж пританцьовувати. - Пече, ой пече! - гукнула вона вниз Вiталiєвi, що вовтузився там, складаючи парус i примуцьовуючи човна.- Кинь менi босонiжки! Ой, мерщiй! Бо я тут як на сковородi! У вiдповiдь на її слова полетiв на палубу один босонiжок, потiм другий, а невдовзi з'явилася iз-за борту i солома Вiталiевого чубчика та худенькi плечi в самiй майцi,- з. його появою Тонi стало веселiше. Почуття гостре, нервово-лоскотне охопило її. Хотiлось смiятись, кричати, галасувати так, щоб всi почули! Їхнiй крейсер. Двоє їх, двоє закоханих, на великому вiйськовому суднi. Нiколи, звичайно ж, не було на цьому вiйськовому суднi закоханої пари, щоб отак - вiн i вона. Лунали тут суворi команди, накази, радiопозивнi, номери, шифри - все службове, суворе, владне. А тепер їм скорилося це тисячотонне сталеве громаддя, на сталевiй аренi могутнiх рудо-iржавих палуб владарює смiх, їхня любов! - Подумати тiльки, куди ми з тобою забрались,сказала Тоня радiсно-тремтячим голосом.- На справжньому крейсерi! - Навiть якщо на есмiнець,- посмiхнувся Вiта-лик,- то й тодi ти не повинна розчаровуватися... Таки гора. Залiзний Арарат серед моря. Вода була десь далеко внизу, i човник їхнiй там поколихувався, такий малюсiнький, а судно здiймається над морем справдi мов залiзна гора, сталева скеля, їхнiй сталевий острiв. - Яке ж велике! Тоня сама не своя вiд хвилювання, її охоплює лихоманкове збудження, проймає дрож, трепет, що це вони з Вiталиком аж куди добулися, однi-однiсiнькi опинились на цьому острiвку, як робiнзони, де їх оточує химерне залiзне бескеття... I Вiталик теж помiтно схвильований, голос його аж трохи зривається, коли вiн що-небудь пояснює Тонi. Трiщить пiд ногами серед iржi щось бiле, блискуче. - Дивись, Вiталику,- кидається на блискiтки Тоня,скляна вовна якась! - Не вовна це. - А що? - Скловата. Iзоляцiйний матерiал. Бачиш, з розпоротих обшивок вилазить. - Яке ж бiле та гарне. Вона бере пучок цього дивного матерiалу в руки, але Вiталик застерiгає: - Не бери! - Чому? - Руки потiм довго щемiтимуть... Воно в тiло в'їдається. А зате iзоляцiя з нього... Скловата ця i в огнi не горить. - Нi, трошки я обов'язково вiзьму, в таборi моїм дiтлахам покажу,- i Тоня, як пiр'я з подушки, жваво висмикує iз розпоротої обшивки скловати зовсiм чистої, бiлої, як перший снiг, Де-не-де палуба повидималась якимись пухлинами, видно на нiй якiсь пробоїни, рванi дiрки, люки, зяючi в прiрву... Бiлiє розсипане вапно, крихти цементу... - Що це за дiрка, Вiталику? - Та це так... Вiн чогось мнеться, щось не доказує. Бере крихту цементу й нюхає навiщось. Потiм каже жартома: - Полiгоном пахне. Тримаючи одне одного за руки, вони зазирають у пробоїни, в моторошну глибiнь темних трюмiв, де вода блищить маслянисте, почувається, що важка вона там, застояна, з нафтою чи соляркою. - А рейки для чого тут? - Мабуть, по них пiдвозили торпеди на вагонетках. Бачиш, он рами на кормi? Не iнакше - торпеди з них запускали... Ну, це ось лебiдка... Брашпиль... А це ось круг для гармати.- Вони, все ще тримаючись за руки, розглядають круг масивний, металевий.- Гармата, видно, могла повертатись в гнiздi на триста шiстдесят градусiв, в усi кiнцi неба,-пояснює Вiталик, i вони мимоволi обоє глянули в небо, де вже гава не каркає, а тiльки яснiє чиста голубiнь зенiту та слiпуче палає якесь незвичайне, майже космiчне сонце. Йдуть, неквапом оглядають кубрики, цi гарячi металевi клiтки, в яких жили колись люди, жили, як у сейфах. Залiзо й залiзо. Покарьоженi труби, обрiзанi проводи, залiзний хаос. Вiталiй пускається в цей хаос попереду, де по трапах, а де й без трапiв перелазить дедалi вище з однiєї палуби на другу, а Тоня невiдлучно пробирається за ним, стараючись, мов слухняна альпiнiстка, точно повторювати кожен його рух. Хлопець час вiд часу застерiгає, бо тут обачнiсть понад усе, тут легко зiрватись... - Як ми вже високо! - Голос дiвчини аж трепеще.Глянь, де вода! - Ого-го! Далеченько. Рубка радиста: де були жмуття проводiв - однi корiнцi стирчать, хтось пообрiзував чепурно. - Це i я тут поживився,- всмiхається Вiталiй. Тоня вже студить на руки, вони справдi починають щемiти вiд цього iзоляцiйного скла, що й тут по палубi всюди валяється купами, а в салонi аж за шию сиплеться блискучими скалками iз прорваної обшивки. Це ж тут, в салонi, сидiли командири, бесiдували, щось вирiшували... Все порвано, порубано, обдерто. Тоня й досi не може як слiд збагнути, що сталося з цим судном, чому воно, власне, тут? Сiло на мiлину? Але ж тут глибiнь! Привели моряки його, кинули в затоцi й пiшли собi, розпаливши апетити степових шукачiв пригод. Не тiльки такi, як Вiталик, тамували тут пригодницьку свою жагу, а й серйознi дядьки - голови колгоспiв-брали участь в роздяганнi цього сталевого велетня, тягли звiдси рiзне обладнання, труби, а декому нiбито дiстались навiть цiлком справнi електромотори... Зараз тягти вже нiчого, дух запустiлостi панує всюди, павуки переснували все судно - i де їх стiльки набралось, як залетiли вони з степiв аж сюди на тонких своїх павутинках? Судновi, здається, не буде краю. Не з берега, тiльки тут, зблизька, можна впевнитись, яке це воно величезне. Iдеш крiзь його залiзнi буреломи, спускаєшся то нижче, то вище ("то знову гарматнi вiдсiки... а то шлюп-балки!"), потрапляєш у якiсь глухi закутки, залiзнi закапелки, в напiвтемряву, то знову перед тобою грає сонцем iржава сталева стiна, який-небудь камбуз, або клюз, або вiдсiк, серед яких Вiталик тiльки й може зорiєнтуватись. Тут треба оглядатись добре, щоб не оступитись та не зiрватися сторч головою вниз, в оте залiзне провалля, де в глибинi безодня, в плямах нафти чи солярки мертво лиснiє застояна брудна вода. Залiзнi колодязi - мертвi, непорушнi, а за бортом море мерехтить неспокiйно хвилями, хлюп та хлюп... Знов лабiринт якийсь, рвана бляха (видно, вирiзав хтось лист алюмiнiю), i раптом з напiвтемряви напис: "...з а т о п л е н и е о т к р ьi в а т ь т о л ь к о п р и ф а к т и ч е с к о м п о ж а р е". Що це означає? Як це розумiти? Таємниче, мов iєроглiфи! А хтось це ж писав, когось це стосувалось, для когось цей напис, може, важив безмежно багато... А це що таке: "Б о е в о й ч е т ы р е..." Вся вона, ця iржава сталева гора, повна загадок, таємниць, умовних знакiв, яких навiть Вiталиковi не розгадати. - Чи буде кiнець йому коли-небудь? - питає Тоня, натрапляючи знов на неводи павутиння, обминаючи в пiвтемрявi якесь залiзяччя. - А ми ще ж i половини не пройшли,- каже Вiталiй i виводить Тоню з темного закутка на свiтло, показує вгору на щоглу: - Оце антенкаї Оця б ловила, еге ж? Самим своїм виглядом ця корабельна щогла здатна викликати в душi хвилювання. Приковує зiр, надить простором океанiв, гуде бурями далеких широт... З щогли звисають обривки тросiв, проводiв, що їх, видно, нiхто не мiг дiстати, а ще вище... - Вiталику, то що за шпакiвня, аж-аж там угорi? - Там стояв сигналiст. Впередсмотрящий... - Це ж забратись туди... просто не уявляю. - А ти уяви... Не встигла Тоня схаменутись, як Вiталiй уже чiпко подряпався вгору i вгору по стрiмкiй щоглi, по обламках трапа на нiй. В Тонi аж серце холонуло, щоб вiн не зiрвався, а вiн, по-мавпячому деручкий, забирався дедалi вище, аж поки, досягши свого, випростався на щоглi, на тiй недосяжнiй для Тонi височинi - десь аж у небi! Вiтер гойдав уже нижче нього обривок сталевого троса, а хлопець стояв усмiхнений - усмiхався звiдти Тонi: ось, мовляв, де я, твiй Впередсмотрящий... I раптом Вiталiй застиг, закам'янiв, задивлений кудись у море, i Тонi здалося, що вiн зблiд, що на обличчi йому вiдбився жах. Тоня теж глянула в той бiк i серед темряви непокiйливих хвиль побачила... маленький чорний каючок!.. Хтось пливе! Хтось пiдпливає до них! Вона навiть хотiла гукнути Вiталиковi: "Хто то пливе до нас?" - але в каюку не було нiкого, вiн був... порожнiй!!! Мов у недоброму снi,, якимось навiть недоречним видався вiн - без нiкого! без живої душi! - серед безмежжя хвиль!.. Чорна блискавка вдарила в мозок, приголомшила Тоню страшною догадкою... Вже помилки бути не могло: та маленька смоляно-чорна посудинка, що її в першу мить Тоня й не впiзнала без вiтрильця, то ж їхнiй був човник, їхнiй баркасик, що його тепер вiтер тихо, ледь помiтно, але безповоротно вiдгонив у море. Далi й далi вiд них - у вiдкрите море!.. Звечорiло, зiрки проступили на небi, а десь у степу теж, мов зiрки, спалахнули крiзь iмлу вогники: то їхня Центральна, що вдень її звiдси було майже зовсiм не видно, зазорiла вечiрнiми вогнями. Тепер стало ще вiдчутнiше, як далеко вони вiд степу, яка непереходима далеч води й темряви вiддiляє їх вiд берега, вiд усього попереднього життя. Ледь-ледь блискотять iз iмли степовi їхнi зорi... А вони сидять, мов сироти, позiщулювались в затишку бойової рубки, їм холодно - залiзо судна пiсля денної спеки дивовижно швидко нахолонуло. Тоня, наплакавшись, схилилась Вiталиковi головою на колiна i, здається, заснула, змучена переживаннями, а Вiталiй не зводить очей з берега, намагається розiбратись в усьому, що сталось. Вiн, вiн винен в усьому! I нема тобi виправдань, не шукай їх. Пiдбив, заманив Тоню, яка з своєю любов'ю так довiрливо пiшла за тобою, а ти... Куди ти її завiв? В пастку, в смертельну пастку завiв, не сказавши дiвчинi всiєї правди, не застерiгши, що її тут жде. А жде її тут не тiльки голод i спрага. Звичайно, вiн готовий ради Тонi на подвиг, на самопожертву, але за цих обставин навiть це не потрiбно - кому потрiбна твоя самопожертва? Твоя провина перед нею безмежна, i хоч Тоня це розумiє, але з уст її не зiрвалося жодного слова докору, i вона й зараз тулиться до тебе в довiрi з своєю любов'ю, сльозами, нiжнiстю. А ти, який мусив би бути дужчим за неї, виявити ось тепер мужнiсть та винахiдливiсть, нiчого не спроможний зробити. Може, таки треба було плигати за борт i кинутись вплав за човном уздогiн? А коли вiн, мало не зiрвавшись, в одну мить скотився зi щогли й ринувся був до борту, сама ж Тоня схопила його за руку: - Не смiй! Не доженеш! Утонеш! I таки ж правда: тут i майстер-розрядник з плавби навряд чи б догнав. Згодом лише якось жалiбно запитала: - Як же це ти, Вiталику? Чому ж ти не прив'язав? Вiн щось белькотiв їй, що нiби ж прив'язував, нiби ж накинув кiнець вiрьовки петлею на якийсь гак, не сказав Тонi лише того, що, коли проробляв це, увагу його вiдволiкли саме її босонiжки, що їх треба було кинути на палубу... Рятiвний каючок, власноруч просмолений з допомогою паяльної лампи, пiшов i пiшов тепер на морськi простори, гуляє десь, як просмолена запорiзька байда. Може, десь аж в Дарданеллах переймуть малу твою байду, переймуть, а вона порожня, в нiй нiкого, тiльки хлоп'яча сорочка чиясь та авоська з недоїдками бутербродiв, загорнутих у райгазету "Вiльний степ"... Дивно, але в нього таке враження, нiби якась зла фатальна сила штовхала його сюди i нiби все його попереднє життя було тiльки готуванням до того, щоб зробити цей жахливий крок... Буває ж так, що людину тягне, настiйливо тягне кудись,- ось так i його тягнуло з тої митi, як тiльки вiн побачив iз степу це бойове судно, що, мов сама його мрiя, силуетне застигло на обрiї... Кажуть, що є люди, яким важко перебороти в собi бажання кинутись з висоти - безодня їх втягує, заманює, кличе, щоб кинутись, щоб спробувати нiколи не пробуваного... I хто знає, чи не зринає часом подiбний потяг, подiбний порух свiдомостi в того, хто має доступ до тiєї найстрашнiшої кнопки, про яку має звичай розбалакувати Гриня Мамайчук. Хто дослiдив той хаос пiдсвiдомостi, тi первiсно-темнi глибочезнi надра, де, можливо, як