раз i зароджуються вулкани людських вчинкiв? Чи так уже далекий вiд iстини той же Гриня, який твердить, що вади людської природи вiчнi, що ми справдi грiховнi вiд народження й несемо печать грiха на собi? Колись, на свiтанку життя, грiховна спокуса нiбито погубила легендарних Адама i Єву; хай це вигадка, хай Вiталiй у все це не вiрить, але знову ж таки - хiба тiльки пустощами, легковажним /своїм хлоп'яцтвом пояснить вiн i свiй сьогоднiшнiй вчинок? Хiба ж Тоня, його розумна, твереза, практична Тоня, сiла б iз ним в каючок, якби i її не штовхало оте чортеня зваби, спокуси, жадання торкнутися чогось заборонного, звiдати незвiданого? Чи, може, в цьому якраз i є сила людини, її дар, може, без цього не знала б вона отого виходу в океан i нiколи нiчого не вiдкрила б? Тоня здригається нервово в дрiмотi, нiби її ще й зараз стрiпує внутрiшнiй невиплаканий плач. Поменшало вогнiв на Центральнiй,- певне, спати вже потроху вкладається радгоспна столиця, бо рано почне завтра свiй трудовий день. Майнуло над степом вiяло свiтляне, перемiщаючись у просторi,- чи кiнопересувка помчала з вiддiлка пiсля сеансу, чи, може, з "Чабана" пiсля перевiрки соцзмагання повертається мати з робiтниками додому? При самiй згадцi про матiр душа Вiталикова наливається болем. Прийде вона додому, а сина нема, i завтра не буде, i, може, не буде й нiколи! Як вiн непрощенне завинив перед нею! Виплаче очi за сином. Уява малює її розбитою горем, зiстареною, самотньою... Ось як вчинив з нею вiн, її надiя, її опора. Будуть розшуки, буде тривога, але хто догадається шукати їх тут, на цьому iржавому обдертому суднi, що бовванiє серед моря уже тiльки як льотчицька мiшень! Нiч зоряна, видна, в такi ночi спiває степ. Десь i зараз далеко з берега нiби чується пiсня - нi, тiльки вчувається. Коники сюркочуть - нi, тiльки обман слуху... Тiнь вiд судна темнiє на водi, а море темним полиском мерехтить безкрайньо, як мерехтiло воно колись Магеллановi i Васко да Гамi... Простори океанiв вiдкривались i тобi, але твоє судно нiколи звiдси не попливе, на мертвому якорi воно! А океан, живий, вiчний океан, хлюпає в борти, б'є в пiднiжжя цiєї сталевої безжиттєвої скелi, наганяє думи про владу слiпих сил, про неминучiсть удару, про неможливiсть вiдвернути його... Нi, так можна дiйти до божевiлля! Невже все? Отак безглуздо? Свiтлий, чистий океан життя стелився перед ними, а тепер що: океан тьми i хаосу? Кiнець? Всьому кiнець? Оце повне життя, молодостi, повне краси й любовi дiвоче тiло буде повiльно зсушене голодом-спрагою? Треба шукати виходу. Будь-що знайти вихiд. Треба боротись. Боротись - цього вчила його мати, вчили в школi, це чув вiн безлiч разiв, про це стiльки читав... Боротись, але як? З чим? З безглуздям самого становища, самого випадку? Коли батько боровся на фронтi, вiн знав, що йому треба вбити ворога,- з ним борись... А тут хто твiй ворог? Море? Небо? Ота зоряна дорога, що над морем, над степами пролягла? Все, що є, що вчора ще було радiстю, красою, життям, зараз мовби готує тобi муку i смерть. Двигуни! Може, десь там в глибинi судна збереглись двигуни? Може, їх якось можна запустити, зрушити ними всю цю махину з мiсця? Вдень вiн спуститься й туди, в машинне вiддiлення, все обстежить, обнишпорить. А поки що тiльки й б'ються на цьому сталевому гiгантi оцi їхнi двоє невтомних, стукотливих у грудях сердець... Було свого часу й тут, на цьому суднi, життя, ходив на ньому по морю цiлий колектив людей, цiлий свiт пристрастей, думок, мрiй носило по хвилях це судно, одягнуте у важку непробiйну сталь. Вдень i вночi вистоювали вахту молодi хлопцi по своїх мiсцях, чергували бiля гармат бойовi обслуги, а вечорами, може, якраз тут, на баковi, лунала гармошка, задумливi лилися матроськi пiснi. Багато таких суден тепер списують, рiжуть, вантажать на платформи й вiдправляють на металургiйнi заводи, щоб з цього металу народилися трактори, комбайни, рiзнi розумнi й гарнi машини... Деякi радiодрiбнички ще й вiн, Вiталiй, встиг добути з корабельної радiорубки, i вони йому були дуже до речi, коли збирав свiй любительський передавач. Сюди б йому той передавач, що ото на друзки тодi розлетiвся, запоганений Яцубою... Пiзнiше сам Яцуба звернувся до нього уже як представник ДТСААФу, запропонував зареєструватись в гуртку радiоаматорiв, бо тобою, каже, i в областi зацiкавились пiсля того, як ми тебе запеленгували... Десь там, по той бiк рокованої межi, зостались його запеленгованi пустощi, улюблена робота, коли вiн, уже повноправно надiвши на радiовузлi навушники радиста, поринав у гомiн ефiру, зосталась i спрагла материна любов, i чиста Сашкова дружба... Одним необдуманим кроком вiн вiддiлив себе вiд усього того, саме щастя своє поставив пiд такий удар... День починався смiхом, летом, поцiлунками, все попереду вiщувало тiльки удачу, обом заваблювали душу свiтлi простори, сонце, синє роздолля... А лихо сталось. Мовби змужнiлим поглядом Вiталiй оглядає зараз себе, обдумує знову i знову, як це скоїлось i як закiнчиться. Невже це i все, що вiн встиг у життi? Невже це похмуре, як привид минувшини, судно стане залiзним саркофагом для них? По сутi, нiчого ще не зроблено в життi, хiба що примус кому полагодив та керогаз, а всi отi будованi 1 незбудованi твої кораблi, вони всi попереду, вони помандрують в майбутнє без тебе, а ти, хлопче, куди ти звiдси помандруєш? Помандруєте, помандруєте,- нiби нашiптував йому злий якийсь голос,- i ти, й твоя Тоня, i нiколи не вiдродитесь, не повернетесь до ваших степiв сонячних, до магiстральних каналiв, що їх там будують, до виноградникiв, що там зеленiють... Будуть атомнi ери, мiжпланетнi польоти, дива-чудеса з'являтимуться на землi, але то все буде уже без вас, без вас... Про людину кажуть, що вона велетень, бог, гiгант. I хiба ж не так? Володiтиме небом, матиме владу над грозами, над стихiями, все небо буде їй пiдвладне,- з блискавицями, з дощами, з нуртуванням хмар! Всi могутнi сили природи будуть послушнi людськiй волi, руховi людської руки. А ти ось тут не можеш зрушити з мiсця купу залiзного брухту, не можеш викресати iскру вогню, не владен вiдвести вiд своєї Тонi удар... Вiн чує, як вона дихає, як поворухнулася. - Зоряно як.- Тоня пiдвелася, сiла, пiдiбгавши ноги.Я довго спала? Мабуть, уже пiзно? А руки як щемлять вiд того скла... Чого ти мовчиш? - Пiсля того, що сталося, Тоню, ти повинна б мене... зненавидiти. - Що ти вигадуєш? - Тоня взяла його руку.- За що? Це я дурна, що тебе не втримала, сама пiддалась... Тобi холодно? Вiдчувши, що хлопець дрижить у своїй майцi, вона притулилась до нього, пригорнула, щоб зiгрiти: - Тулись до мене, тулись. - Я вже думав плота зв'язати, якого-небудь "кон-тiкi",- глухо сказав Вiталiй.- Але ж нiякого дерева тут, сама сталь. - Якби хоч вода була,- мовила Тоня згодом.- А то й нiч холодна, а пити... просто сушить всерединi. Це правда, Вiталику, що людина довше може витримати без їжi, нiж без води? - Ми питимемо морську. - Її не можна ж. Нашi тато, як розвеселяться, все люблять про того чумака розказувати, що вперше бiля моря опинився та хотiв воли напоїти. Води багато, розпрiг, пустив круторогих напувати, а вони не п'ють. "Он ти яке! - вигукнув чумак до моря.- Тому тебе багато й є, що тебе нiхто не п'є! " - А ми питимем. Один французький лiкар довiв, що й морську можна. - Ну, в них, кажуть, i жабенят можна ковтати,- мовила на це Тоня.-А пригадуєш, Вiталику, яку ми воду в Каховцi пили? З кубинцями бiля джерела? Вiталик тiльки зiтхнув. Ще б пак, не пригадати тi ключi-джерельця на березi Днiпра, де було колись село Ключове i де їх ще й зараз сотнi б'є з вiдкритого берега, з-пiд корiння верб та платанiв. Села Ключового нема вже, є натомiсть мiсто Нова Каховка, а ключi зосталися, живуть, виструмовують всюди: чи з трiщин берега, чи з-пiд кореня, а то й просто - тiльки гребни землю рукою, там уже й ворушиться пiсок, явориться водичка! Холодна скаламучена вона, але каламуть швидко осiдає, i вже ти п'єш воду таку свiжу, прозору та чисту, що недаром про неї кажуть: як сльоза. Височать тут платани могутнi, що кора на них - неначе атлас, i з-пiд корiння їхнього теж пробиваються джерельця, а один струмiнчик витiкає просто з дупла старої верби при землi i весело дзюркоче по камiнчиках у Днiпро... З нього, з цього струмочка, вони й пили разом з молодими кубинцями - студентами Каховського технiкуму механiзацiї сiльського господарства... Хлопцi вiку майже Вiталикового, вони жили i вчились у Каховцi, правда, спершу незвичнi були до нашого клiмату, все мерзли, а потiм звикли, тiльки в Днiпрi мало хто з них купався - Днiпро для них був i влiтку холодний. В той день вони вже прийшли були прощатися з Днiпром перед поверненням на батькiвщину. Тоня не втерпiла, зачепила їхнє товариство : - Україна подобається? - О! - Вигук захоплення був їй у вiдповiдь. Це вже вони поїхали додому, повезли аж на Кубу добуту науку i спомин про Днiпро, про вiковi платани каховськi, з-пiд яких десь там i зараз всюди б'ють, яворяться джерела i стiкають прозоро в Днiпро... Немовби то було десь на iншiй планетi - i випускний вечiр з врученням атестатiв, i кримська подорож, i квiтуюча рожами дорога на Каховку. Був той свiт широкий, розливистий, повен надiй, повен життя, а тепер ось кинуло їх на цей острiв смутку й розпуки, нiби на галеру прикувало, залiзну, непорушну. А могло ж все бути iнакше, могло їх i не занести сюди, та й саме це судно-брухт давно могло бути розпиляне на шматки десь у Кримськiй бухтi. Бачили ж вони там пiд час екскурсiї величезний крейсер, що його газорiзальники краяли на окремi брили, на великi, а тодi ще на меншi, на такi, щоб їх можна було вкинути в домну. Податливо, мов шматок мила, краялась на їхнiх очах грубезна корабельна сталь. Потужнi крани пiдхоплювали багатотонний, щойно вiдбатований брухт, перекидали його на берег, там була його вже цiла заваль, а газорiзальники в захисних окулярах всюди висiли по бортах та робили своє, струменi свiтла вiд них так i бризкали, i борти переставали бути бортами, i ватерлiнiя горiла пiд струменями палаючого кисню!... - Ляж, Вiтальчику, та поспи,- з ласкою в голосi мовила Тоня, пригрiваючи свого невдаху морехода.- Може, хоч увi снi що-небудь надумаєш. Таке в нiй нiжне, голубляче почуття з'явилось до нього, як буває, мабуть, у матерi до дитини, бо такий вiн був зараз маленький, беззахисний, у самiй майцi. Скрутився клубочком, зiщулився, схилився їй на руки, i ласка до нього росте, i це почуття до нього грiє i її саму. Якби ж можна отак, щоб приколихати його, а прокинеться - вже ночi нема, i залiза цього нема, i замiсть моря, що оточує їх, вже степ навкруги, сповнений краси i вiльготи... Шукатимуть їх - це напевне, на весь радгосп здiймуть веремiю, але шукатимуть де завгодно, тiльки не тут. А може, хто й догадається? Ох, перепаде їй гирлиги вiд батька - вiн її висвятить, як найде! Батiг би йому зараз такий, щоб аж звiдти дiстав баламутну свою доню по жижках! Тато, мабуть, зараз з вiвцями в степу, десь веде отару попаски, може, навiть i поглядає в цей бiк на окутане зоряною темрявою море, але й не догадується, куди занесло його дзигу, баламутку, його куйовдю. Закричати, заволати б оце звiдси туди, до нього... Аж теплою хвилею обдало Тоню при згадцi про батька, про його запальнiсть та гостру, гоноровиту вдачу. Який вiн безстрашний та веселий стає, коли вип'є чарку, як усiх критикує, не супереч тодi йому, все викаже пiсля довгої чабанської мовчанки... А в душi його є щось поетичне. Згадуються їй i пiснi його напiдпитку, i посадженi зiркою тополi, i ота його чудернацька звичка надiвати Петрикiв льотчицький кашкет, щоб красуватися в ньому цiлу нiч бiля отари. "Тiло зсихається, а дух бунтує",- так сказала якось Демидиха про нього, i такий вiн i є, її тато. Невже вона бiльше нi з ним не побачиться, нi з мамою, нi з братом та сестрою? Невже не бути їй бiльше бiля вогника в пiонертаборi, де вона залишила стiльки розваг i веселощiв? Через море брела, спiшила, забейкана прибiгла в садок на побачення, i, виходить, спiшила на своє безголiв'я... Уявляє, як Лукiя Назарiвна, ця сувора й справедлива жiнка, примчить до них на кошару, накинеться на батька: "Де дочка? Це вона мого сина занапастила!" А вiн теж розкричиться у вiдповiдь, бо вiн не з тих, щоб терпiти, коли посягають на його чи доччину честь. Буде, буде й там горя... Поїхали купатись i втонули - ось що про них подумають у радгоспi. Згадалось Тонi, як позаторiк на Свято врожаю поїхали колективно з Центральної до моря купатись,- на Третiй вiддiлок поїхали, там найкращий пляж, i один молодий комбайнер, далеко запливши, втонув. Шукали його до ночi, так i не знайшли. Через кiлька днiв труп його вже у вiдкритому морi прикордонницький катер пiдiбрав - обличчя нема, очей нема - чайки повикльовували, тiльки по татуюванню на руцi i впiзнали. "Шурко",- було витатуйовано там... А Вiталик спить пiсля втоми та виснаги, спить в неї на колiнах. Хай вiдпочине, тодi вiн, може, й справдi що-небудь придумає, вона в нього вiрить i зараз не менше, як тодi, коли сiдала в каючок. Мабуть, з цiєї вiри в нього, в його здiбностi й зародилось ще в школi її почуття до Вiталика. Для неї, яка з трiйок не вилазила, було просто дивовижно, як вiн швидко все схоплював, який розум у нього чiпкий та бистрий, в труднi хвилини на виручку цiлому класовi приходила його догадливiсть, блиск його думки, його тямущiсть. Вона була певна, що в майбутньому його жде щось незвичайне, це ж iз таких скромняг виростають тi, що стають потiм вiдомими, роблять великi вiдкриття, а вона ось його не вберегла. Зараз в цiй скрутi вiн став ще дорожчий для неї, нiжнiсть до нього росла, гаряче почуття вихоплювалось з душi через край... Як вона хотiла б зберегти його для днiв завтрашнiх, для всього того, що вiн мiг би здiйснити, винайти, вiдкрити! В своїх мрiях бачила вона його то в далеких океанах, то в отих зоряних космiчних просторах, де Вiталик у скафандрi вже прокладав дороги до iнших планет... Тоня не може пробачити собi, що так мучила його рiзними витiвками, комизливiстю, вдачею джинджуристою... Ревнощi отi, що спалювали хлопця не раз,- диму ж без вогню не буває!.. Сержант з полiгона таки двiчi проводжав її додому i навiть трiшки подобався їй. Смiшний! Прощаючись, вiн щоразу весело казав: - Iду служити! I вчитель фiзкультури теж їй подобався трiшки, i льотчик Сiробаба, особливо його чорнi розкiшнi вуса... Але ж тiльки трiшки, зовсiм не так вони їй подобались, як Вiталик. Мабуть, з часом i вiн сам це зрозумiв, бо говорив про сержанта без злостi i насмiшкувато, радив Тонi, щоб вона нарвала своєму колишньому кавалеровi стручкiв iз сафори-дерева в парку,тими стручками хай тiльки терне, мовляв, по чоботях, то вони аж горiтимуть, нiяка сукнина такого блиску не дасть... Котра зараз година? Чи скоро почне свiтати? Зоряний степ розкинувся угорi. Великий Вiз повернувся, завис. Гроном Волосожар стоїть незвично високо i незвично блискучий - чи то йому нiч степова яскравостi додає? А через усе небо, просто над судном, пролiг зоряний Чумацький Шлях. Все бачив, що було, i все бачитиме, що буде... А ген-ген над степом блищить ще одна зiрка, навiть не схожа на зiрку, така яскрава. Нiколи Тоня не бачила зiрки такої величини... Може, то Сiрiус? Чи планета Венера? Чи iнша яка планета? Десь у захiднiй частинi неба, здається, лiтак гуде. Тоня прислухалась: так, справдi гуде. Видно, йде на дуже великiй висотi, бо ледь чути його десь аж мiж зiрками Чумацького Шляху... Дужче та дужче стугонить небо, i вся нiч, i море мовби прислухаються до того далекого стугонiння, де летить людина, володар всього. Образ брата Петра та дружна компанiя його друзiв льотчикiв, з якими вiн заїздив, спливають на думку Тонi: може, то якраз вони йдуть кудись по своєму завданню, упевнено, дужо, стугонливе йдуть на великих, пiдзоряних висотах... Розбуджений гуркотом лiтака, схопився на ноги Вiталiй i, ще не прочманiвши зi сну, шарпнув Тоню: - Ховайсь! Вiн штовхнув її в якусь будку, в залiзну темряву, звiдки тiльки й видно було круглий зоряний клаптик неба в iлюмiнатор... Тоня не розумiла, що його так наполохало спросоння. - Чого ти, Вiталику? Вiн мовчав. Чути було, як вiн схвильовано дихає в темрявi. Тоня подумала, що це йому стало нiяково за свiй переполох, а Вiталiй не почував нiяковостi, вiн був зараз сповнений тривоги, бо знав бiльше, нiж Тоня, припавши до iлюмiнатора, напружено дослухався до неба, а в голову стукала й стукала думка: "Ми - цiль! Ми - мiшень! Нас летять бомбити! Нас бомбитимуть!" Небо - все небо стугонить рiвно, владно, величаво. Пiднявшись десь iз далеких аеродромiв, на рiвнi зiрок iдуть могутнi машини, гiганти стратегiчної авiацiї. Можливо, на полiгон, а можливо, скинути свiй вантаж якраз над затокою, бо й сама ця затока є тiльки часткою полiгона, його водяною дiльницею, а судно це для того й залишено тут, щоб його бомбили, щоб по ньому влучати. Вже бомбили, i ще бомбитимуть - бомбитимуть, доки не розбомблять, доки не буде виконана вся вiйськова програма!.. - Де ж вiн? Тоня, притулившись до Вiталика, теж визирає в iлюмiнатор. Стугонiння-гуркiт даленiє, тане у високостi. Тихе стає небо. Наелектризованi обоє, вони вибираються iз своєї схованки i знову бачать над собою вгорi величезний зоряний степ. Вже ледве чутно бринить їм той невидимий лiтак чи цiла армада лiтакiв, що пiшли й пiшли, даленiючи в зорянiй курявi Чумацького Шляху. Через деякий час почули гуркiт над полiгоном. I ще гуркiт. I ще. Потiм все вщухло, виповнилась тишею нiч. Але хлопець уже не мiг тепер не дослухатись до неба, до його зоряних глибин. Час вiд часу вчувалось йому, що небо iз заходу починає загрозливо стугонiти. "I це так триватиме весь час? Це ми весь час так житимем тут, на цьому iржавому ковчезi?" - з тривогою думав вiн, поглядаючи на Тоню, теж присмучену якимись догадками. А Тонi чомусь згадалися в цей час братовi слова про те, що важко бомбити море в зоряну нiч... Та ще згадалась розповiдь Петрового друга про вiйну, про те, як гинули льотчики фронтовi: полетять - i нема, не вертаються, i наче й досi вони десь там, у зоряних висотах, живуть... Решта ночi минула спокiйно. Притулившись одне до одного, вони мовчки дивились, як над свiтом поступово виднiшає, зiрки тануть в попелястому небi. Це був той раннiй час, коли в степу так гарно, коли чабани випускають овець iз кошар i зорюють, тобто ведуть їх попаски степом ще при свiтлi зорi; це найкращий час для чабана - вести отару, доки ще не жарко, по прохолодних випасах i слухати, як в тихiм ранковiм повiтрi подзвонює тронка... Так лунко-лунко навкруги, за цiлi кiлометри чути, як десь проторохтить гарба iз ферми в степ i як десь там уже перегукуються люди, накладаючи сiно в гарбу. Там спокiй, лад, ще один трудовий день починається. Чабани, зiйшовшись, спокiйно будуть перемовлятись про нiчну роботу льотчикiв, що мов громовержцi гуркотiли над полiгоном. Схiд розжеврюється, море свiтлiшає, ось-ось сонце зiйде... Серед вiчно живих мерехтливих хвиль моря тiльки судно їхнє з покривленими щоглами стигне в непорушностi. В глибинi степу, десь аж пiд небосхилом, ледь темнiє цяткою Центральна. Нi парку, нi фронтону школи, нi вiтродвигуна за його пропелером, нi павутинок телевiзiйних антен - нiчого не розрiзниш, усе так злилось, як у маревi, так далеко. - Вiталику, скiльки, по-твоєму, буде туди? - Та стiльки ж, як i вчора було... Вiн усмiхається скупо, краєм рота, а глянувши на неї, аж трохи нiяковiє i одразу якось гарнiшає з лиця. Ще в школi дiвчата помiчали, що вiн гарнiшає, коли дивиться на Тоню. В задумi вже схилився хлопець на поруччя борту, i йому снуються в головi рiзнi проекти, згадується капiтан Дорошенко - як би вiн в такiй ситуацiї повiвся? Є ж люди, що не занепадають духом, не втрачають самовладання за будь-яких обставин! Шукати, думати, боротись - в цьому тепер ти весь. Полiзе шукати двигунiв, спробує викресати вогню, добуде для Тонi забортової води... - Глянь, Вiталику, птиця якась сiла на воду. - То галагас. Наблизившись до борту, вони стежать за тим птахом, а вiн, сiвши оддалiк мiж хвилями, вiльно i нiби аж з насолодою погойдується на водi. Вода i птах мовби заспокоювали. Не хотiлося думати в цi хвилини про жахiття невiдомостi, нi про свою безвихiдь, нi про те нiчне стугонiння неба, бо зараз навкруги така тиша, такий простiр, така краса. Вiд довгого стояння, вiд того, що сонце, пригрiваючи вже, їх п'янило, здалося їм, що судно пливе. Але то тiльки хвилi плили, обтiкали, омиваючи його борти, i котились далi, а судно стояло на мiсцi. Рухалась планета, рухалось сонце в небi, рухались води своїми вiчними валами, а воно стояло мiж хвиль iржаво, тупо, непорушне. Так уявно пливтиме це судно цiлий день, коли сонце ще дужче п'янитиме їх, i палуба знов розпечеться, i вся ця залiзна гора пашiтиме на них своїм iржавим вогнем. Потiм знову зайде нiч, десь за тисячi верст льотчики надiватимуть шоломофони та парашути, рушатимуть до своїх бомбардувальникiв, i розмов буде мiж ними про те, що зоряне море бомбити важко... А цi двiйко, що на суднi, забравшись на бак, сидiтимуть на своєму залiзному островi, ждучи нiчного удару, сидiтимуть, мовчазно зiщуленi, мов останнi дiти землi, мов сироти людства. X. ТУТ БАГАТО НЕБА - Здорово ж тобi таланить, Миколо,- хлюпаючись бiля умивальника, каже Брага-бульдозерист до Миколи Єгипти, що, голий до пояса, теж клацає тут краником, щедро розбризкуючи воду в усi боки. - В чому ж це менi таланить, Левку Iвановичу? - Ось тебе, брата мого по труду, виконроб товариш Красуля посилає сьогоднi iз скрепером на другий об'єкт, аж у Тарасiвку... - Ну й що? - Поїдеш i поїдеш собi спiваючи, а опiсля виявиться, що твiй скрепер якраз потрiбен нам тут. I ти повертаєшся. Прогулянка на пiвста кiлометрiв у буднiй день. Не кожному ж випадає такий дурняк. - А менi що! - блискає Єгипта молодими бiлими зубами.- Перегiн упорожнi? Начальству виднiше. Я й вiтер ганятиму, менi аби платили. - Це вiдомо. Але ти не повинен, друже, пропустити ще один шанс... - Маєте на увазi "налiво"? - регоче Єгипта. - Ох ти ж i догадливий, ох i циганської ж ти вдачi хлопець! Глину маю на увазi, ту, що її дехто з каналу тiткам возить у Мар'янiвку, вони ж саме хати мажуть... - Глиною торгувати - цього я ще не пробував. Це може бути цiкаво,- смачно примовляє Єгипта.- Тiльки ж чи самi ви потiм не вiзьмете мене за душу як голова товариського суду? Брага його мовби не чує, дораджує далi: - Не проторгуйся лише, прав достойну цiну. Бо соромно ж менi буде, що мiй брат по труду за нiщо нашу глину вiддає. А це ж неабиякi, а первороднi кiмерiйськi глини, навiть геологи можуть посвiдчити... - Я цього й не знав! - Одначе ж i тiток не обдурюй, набирай повнiшi ковшi, глини на планетi вистачить... - Чи на глинi, чи на земельцi, а дiло проверну,шахраювате осмiхається Єгипта.- i постараюся не впiйматись нi обехеесiвцям, нi рiдному своєму начальству. Бо самi ж ви тодi влаштуєте над Єгиптою товариське судилище пiд гаслом: "Ганьба лiваку!" А хiба ж я винен, що я з природи лiвак? - Ти не лiвак. - А хто: гвинтик? - Колись були гвинтики... - Ну, не гвинтик, а, скажiмо, карданний вал... - Ми з тобою будiвники, Єгипто... - Що ж - ми вiд цього кращi? - Кращi не кращi, а тiльки протиприродне, щоб людина, яка будує велике, поводилася, як пiгмей. - Сильно сказано! - Вiдступись, дай он дiвчинi мiсце,- каже Брага, кивнувши на Лiну, що з рушником через плече терпляче зупинилась на вiдстанi за спиною в Єгипти. - О, i ти вже встала! - вигукнув Єгипта i, наче вмившись своєю злодiйкуватою усмiшкою, справдi вiдступився, дав дiвчинi мiсце бiля умивальника.- Бiдненька! У папи-мами ще б спала, в постельцi винiжувалась, а тут ще й сонце не зiйшло, а ти вже на ногах, разом з нами, варварами. - А чому ви варвари? - питає Лiна, беручись чистити зуби. - Ну, як чого... Без тонкощiв там усяких, без церемонiй. Часом i вилаєшся по-простому, по-робочому. - А ви не лайтесь. I чому це лаятись - означає по-робочому? Це просто брак елементарної культури. Он Левко Iванович нiколи не лається, я нi разу не чула. - Лають. Та ще як... Тiльки бiльше в душi,- буркнув Брага i, натягнувши пiсля вмивання свою засмальцьовану гiмнастерку, рушив до бульдозера. А Єгипта, йдучи до вагончика, не минув нагоди ущипнути мимохiдь дiвчину за реберце, i хоч вона й вiдмахнулася вiд нього з гнiвом, одначе цей гнiв був явно перебiльшений. Справдi, вдома ще спала б, а тут встає до схiд сонця. Тут саме життя пiдiймає, бо рано починається трудовий день тих, хто споруджує канал. Роботи ведуться в глибинi степу, мiж пiкетами, що їх i Лiна розставляла теж. Не можна сказати, щоб так уже подобалось Лiнi тут цiлоденне ковтати пiдняту бульдозерами куряву та обпалювати на сухих вiтрах своє бiле личко: не так уже приємно дiвчинi, спозарання вискочивши з вагончика, поспiшати мерщiй до умивальника, де вже до тебе нальопано, пiниться мило, а до краника не дотовпишся за голими чоловiчими спинами та жилавими темними потилицями; не така вже насолода, напiкшись на сонцi, зголоднiвши на роботi, застоювати чергу пiд час обiдньої перерви бiля вiконечка "котлопункту" (i слiвце ж яке вигадали управлiнськi книгогризи: котлопункт!); дадуть тобi на алюмiнiєву тацю миску жирного перебовтаного борщу або горохового супу, сядеш пiд навiсом за один iз грубо тесаних саморобних столiв, i, доки обiдатимеш, над твоїм обiдом весь час роїтимуться голоднi степовi мухи. Багато чого тут нема iз звичного комфорту, можеш тiльки мрiяти зараз про душ, споруджений вдома батьком на принципi використання сонячної енергiї, нема i ще дечого, що мусило б бути... Ось уже й вода кiнчається, ледве цярпае з краника, все механiзатори вихлюпали на себе... I все ж саме тут, серед цих незлагод будiвничих, Лiна вперше по-справжньому вiдчула свою потрiбнiсть людям, кожним нервом вiдчула, що починає жити повноцiнним, а не рослинним, не оранжерейним життям. На працю в неї свiй погляд. Не така вона наївна, щоб думати: ще одна споруда, канал оцей - i всi стануть щасливi. Не в тiм рiч. Але людина їй нагадує парус, якому неодмiнно потрiбен i простiр, i вiтер. На бездiллi опав, нема... А тут вiн повен-з випнутими грудьми летить крiзь життя! I хай смагне, облазить тут обличчя, хай смагнуть губи, але тут ти невiддiльна вiд тих, кому трудно, i хоч робота твоя нескладна - розмiряти з Василинкою та з майстром-гiдротехнiком стометровi вiдтинки траси, розставляти пiкети, але й ця проста робота кимось змусить бути зроблена,- без твоїх пiкетiв дiло не пiде. Сонце вилiзло iа-за обрiю, червоне, нежарке, заблищало на металевих боках механiзмiв, що безладною чередою вбилися коло штабного вагончика: знову там за чимось затримка... Механiзатори, замiсть ранкової гiмнастики, сваряться з виконробом, банiтують механiка, навiть Брага Левко Iванович, людина мирної вдачi, зараз не дуже добирає слова, картаючи начальницьку нерозпорядливiсть. Як завжди в таких випадках, механiк вигадав собi дiло i зник, помчав у Брилiвку, i весь шквал обурення за простiй приймає на себе виконроб товариш Красуля. Вiн тут не ночував, їздив до своєї молодої дружини, i тепер, почуваючи провину, що не подбав своєчасно про доставку пального та змащувальний матерiалiв, метушиться мiж людьми i, втягнувши голову в щуплявi плечi, винувато огризається, а собi, мабуть, думає: хай вам бiс! Коли я вже зрину звiдси на якусь тихiшу будову або майну в мiсто разом iз своєю Нiночкою-лаборанткою (обоє вони вчаться заочно в iнститутi). Левко Iванович, видно, бачить його наскрiзь i цi думки його розгадує, бо креше просто в вiчi Красулi: - Робиш все охляп, дарма що молодий! Служиш, як фiрмi, а мусиш вкладати душу! Красуля вiдгиркується: - Не настачиш душi. - Ну да ж, коли маленька! Лiна, озброївшись своєю рябою рейкою, пiдходить до гурту, i механiзатори, на мить припинивши сварку, пiд'юджують i її: - Ану по плечах його, Лiно, рейкою за простiй. Вiн у Нiночки гостював, а ми скiльки людино-годин втрачаємо! - Лiнi хвилюватись нема чого, в неї ставка,- кидає Єгипта, що вже рихтує свого скрепера в дорогу. Лiна промовчала на це, проте почуває, що безладь та нерозпорядливiсть i в нiй пiднiмає дражливе почуття, так i хочеться крикнути разом iз Брагою виконробовi в вiчi: де ж твоя совiсть? Чому ж ти не подбав? Як же це виходить, що рядовi механiзатори уболiвають за дiло бiльше, нiж ти? Єгипта, скинувши кепку, привiтно махає нею з кабiни Лiнi на прощання, щоб не забувала i що вiн їй iз Тарасiвки привезе повен кiвш абрикос... Чудний цей Єгипта. Щось є легковажно-розбiйницьке в ньому, безшабашне, про нього на будовi кажуть: "Кинь у море Єгипту-випiрне з рибою в зубах!" Кiвш абрикос привезе...Жартує, звичайно, а взагалi-то вiн такий, що чого завгодно добуде, всюди в нього знайомi, приятелi, друзi, з усiма офiцiантками по степових чайних вiн женихається, хоч вiдомо, що вже платить якiйсь алiменти на Пiвнiчнiм Дiнцевi, де ранiш працював... Вiрний своїм звичкам, Єгипта не промине найменшої нагоди закалимити взяти лiве замовлення i не боїться нi виконроба, нi механiка, якi, здається, й самi потурають йому. Кого Єгипта побоюється, так це товариського суду, що його з волi механiзаторiв очолює Левко Iванович Брага. Левко Iванович постiйно тримає Єгипту на прицiлi i за одну його недавню iсторiю, не зовсiм красиву, при всiх попередив: - Хоч ти, Єгипте, й механiзатор широкого профiлю, на всiх машинах богом почуваєш себе,- але шануйся: ще один лiвак - i вилетиш аж за космос. Поїхав, погуркотiв скрепером Єгипта, i хоч не за космос вiн вiддаляється, а тiльки в Тарасiвку, де будується мережа господарського каналу, проте Лiна почуває, що вiдтепер їй бракуватиме Єгиптиних злодiйкуватих усмiшок, грубуватих жартiв i отих маленьких сутичок з ним, коли вiн дає волю рукам, а їй доводиться вiд нього вiдбиватись. Нарештi привезли пальне i змащувальнi матерiали, виконроб повеселiшав, i всi механiзатори пожвавiли, Брага, заправивши свого робота пальним, вже з просвiтленим обличчям випробовує, чи добре працюють його залiзнi м'язи... Гуркотом машин повниться степ, один за одним механiзатори рушають до мiсця робiт. I Лiна та Василинка теж квапляться на свої мiсця, бо й вони не останнi спицi в цьому величезному трудовому колесi, хiба ж не їхнi вiшки дають простiр для роботи механiзмiв, дають правильне спрямування каналовi... Вiд залiзобетонного низенького стовпчика-репера, всадженого в землю ще кимось до тебе, береш вiсь каналу, ведеш i ведеш вперед i через кожнi сто метрiв виставляєш свою рябеньку вiху. Стерня пiд ногами чи трава тонконiг, виноградник чи полиневi та кураєвi заростi, а ти крок за кроком, починаючи вiд реперного стовпчика, вiдмiряєш цю землю, i, де проходиш сьогоднi ти, завтра вже буде бушовйще земляних робiт. Брага - бригадир бульдозеристiв - перекриватиме з своєю бригадою норми, а ще трохи пiзнiше в свiжовиритому руслi блакитнiтиме днiпровська вода. На початкових дiльницях каналу вона вже наповнила русло, вже пiдведена до якогось там кiлометра, i туди їздять у свята колгоспники iз степових районiв дивитись на неї, як на диво, на звичайнiсiньку, ще скаламучену глиною воду! Ось так iдеш i йдеш пiкетажисткою по сухому степу, мовби ведучи за собою майбутню, ще невидиму воду, роздряпуєш литки колючими кураями i печешся на сонцi, i нiяких тобi подiй, хiба що майстер, дражливий, але добрий душею дiдуник Анатолiй Петрович, дозволить глянути в окуляр нiвелiра, щоб привчалася, а потiм сам i вiдштовхне, вивiрить ще раз перед тим, як скрипучо закричить бульдозеристовi: - Давай! Стрiлрю лягає магiстральний канал на пiвдень в сухi, споконвiку спраглi степи. Мине час, i пiде вода аж за Перекоп, до якихось там кримських Семи Колодязiв, якi тiльки звуться так гучно, а насправдi там воду зараз ще розвозять цистернами. Там, де природа забула рiчку покласти, зараз волею людей народжується нова рiчка, тiльки й того, що не кiльцює вона по степу, а прокладена пiд лiнiйку, хоча водою буде не менша, нiж Ворскла, чи Сула, чи навiть Пiвденний Буг. На всiх географiчних картах твоєї Батькiвщини з'явиться ця рiчка, яку сьогоднi разом з бульдозеристами будуєш i ти. Днями приїздив батько провiдати Лiну. Цього разу не було нi погроз, нi умовлянь. Постарiлий та пониклий, стояв вiн перед дочкою, а потiм свiтив сивиною в жаркому вагончику, присiвши на краєчку того твердого матрасика, на якому вона спить. Аж шкода стало Лiнi батька в його покiрностi та передчаснiй раптовiй зiстареностi, за яку й вона почувала себе винуватою. Як пестив вiн колись її маленькою, з якою радiстю брав на руки, повернувшись iз служби! Навiть на думку тодi їй не спадало, що дужий та чорноволосий батько її колись постарiє та посивiє, здавалось, що завжди вiн буде в дебелому здоров'ї, з голосом весело-грiзним i - при зброї. Одного разу там, на Пiвночi, пiд час пурги, коли вона за три кроки вiд домiвки заблудилась, ох, яку вiн тодi зняв стрiлянину! Всiх поставив на ноги, скiльки ракет було випущено в хурделицю, в снiгову заметiльну круговерть, хоча Лiна тим часом вже сидiла в теплому примiщеннi в однiєї знайомої тiтки. А iншим разом, коли Лiна бавилася з дiтьми бiля упряжки їздових собак, що лежали пiд бараком, одна дiвчинка зненароку злякалася й закричала, а батьковi здалося, що то Лiна кричить, що собаки дiтей загризають (бо, кажуть, i такi випадки бували), i вiн, вискочивши на ганок з пiстолетом у руцi, зопалу всiх собак на мiсцi перестрiляв... Чомусь такi випадки стали частiше зринати їй в думцi пiсля того, як Лiна опинилась тут, на каналi. Вона мовби тiльки тепер стала помiчати батькову самозабутню любов до неї, так само, як тiльки тут, серед пропалених сонцем степiв, Лiна, здається, вперше по-справжньому вiдчула, що i в тiй її крайнiй Пiвночi була не тiльки холоднеча та пурга, вiд якої душа леденiє, не тiльки мохи та потворно покрученi низькорослi берези, а що була там i краса бiлих лiтнiх ночей, коли хлопцi-вояки, позмiнявшись з постiв, серед ночi натягували сiтку i грали у волейбол! Безсонне дiвчисько, вона робила для них паперовi троянди, дарувала командi переможцiв букетики своїх паперових квiтiв, i був там серед воякiв смаглявий один, чимось трохи на Єгипту схожий, i вона була трiшки по-дитячому закохана в нього... Пiд час вiдвiдин її на каналi батько був тихий та смирний, на її розпити про гладiолуси признався, що тепер вiн їх сам доглядає. Вiдкликавши майстра, розпитував його про Лiну, як дочка працює, як живе та з ким дружить, перед виконробом та кухарками замовив за неї словечко, Лiнi аж незручно було за цю його непотрiбну протекцiю; побесiдував батько i з Левком Iвановичем Брагою, вiдчувши, що бригадир користується тут загальною повагою колективу. Що йому говорив батько, Лiна не чула, чула вона уже тiльки вiдповiдь Браги, тверду, заспокiйливу: - За дочку, товаришу майор, не турбуйтесь... I сама здорова, i в здоровий колектив попала. Покривдити не дамо. Дружинi Левка Iвановича, яка кухарює на котлопунктi, батько Лiни сподобався своєю розсудливiстю та серйозним поглядом на життя. Коли вiн поїхав, вона Лiнi навiть нотацiю по-дружньому прочитала: - Ти, дiвчино, на батька не дуже хвиськай. Кажуть, ти ледве не вiдцуралась його? Був уже один час, коли дiти батькiв зрiкались... Який вiн там у тебе не є, але вiн тобi таки батько: рiдня найрiднiша! Лiна тодi аж хвилини сорому пережила перед тiткою Бражихою, бо невже ж це вона, яку вiн виплекав, вигодував, випурхнула тепер з дому i за все вiдплатила йому тiльки затятою впертiстю та зневагою? Отак закостричитись, затятись, вiдвернутись - для цього багато розуму не треба. В чомусь вiн вiдстав, це вiрно, чогось не розумiє, в чомусь ти з ним не згодна. То, як дочка, допоможи йому, борись за свого батька, за те, щоб вiн пiднявся, якщо його погнуло та покрутило. Вiрно, багато є в ньому неприйнятного для тебе, та хiба тiльки в ньому? А в тобi самiй? А в Єгипти, дарма що тiльки жити починає, скiльки в ньому вже є такого, чого твоя душа нiколи не прийме! Так борись, викорiнюй, i з своєї, i з їхнiх душ виривай бур'ян, щоб стали вони справжнiми людьми!.. "Тiльки чи це з мого боку не донкiхотство?" - подумала Лiна й посмiхнулась сама до себе. Неподалiк працює Брага; йде попереду своєї бригади, риє, горне, розбушовуе землю. Спитай його про такi речi - скаже, що вiн має зараз перед собою одну мету: переробити певну кiлькiсть грунту. Цiлими годинами не покидає вiн важелiв, працює вперто, зосереджено, ганяє й ганяє свого робота взад та вперед, прорубує траншеї, набравши грунт на повний нiж, то виштовхує його на укiс, то на пiдвищенiй швидкостi пiкiрує, повертаючись знов на попереднє мiсце. Мовби прикутий до свого залiзного робота, повторює одну i ту ж операцiю безлiч разiв, звично, методично, здається, вiн i сам чуманiє вiд гаркотняви та скреготняви гарячого залiза, яке вiн осiдлав. А вже добре напрацювавшись, зупинить бульдозера на валу, вийде з нього в самiй майцi, в цупких запилюжених штанях iз якоїсь чортової шкiри i тодi лише враз нiби оживе, всмiхнеться до дiвчат: - Ну, коли ти вже, Лiно, тiкатимеш звiдси? Неясно менi, чого ти й досi тут? Василинка усмiхливо розтягує губи на братове звичне доскiпування, i Лiна вiдповiдає бригадировi в тон: - А ви ж не тiкаєте? - Що я? Шiсть класiв та сьомий коридор за плечима - з цим, голубко, далеко не забiжиш. - Ще б ми стiльки перечитали, як ти,- докинула Василинка i пояснила подрузi: - Взимку цiлi ночi просиджує над книжками... Навiть Плутарха читає. - То бiльше про оцього iдiота книжки та про подiбнi йому створiння,- каже Брага у бiк свого бульдозера i аж ногою штурляє його в гусеницю.- Таке ледащо, а нiяк не можу його покинути! Iдiот, незграба, робот, ледащо дурне - такими та iншими прiзвиськами в цьому дусi тiльки й нагороджує Брага свiй бульдозер, хоча треба бути просто глухим, щоб при цих словах в голосi його не вловити глибшу, затаєно-дружню iнтонацiю. Добувши засмальцьовану пом'яту пачку сигарет "Верховина" (Левко Iванович цi вживає за те, що мiцнi!), закурює i знову веде своєї: - Робот нещасний - це вiн мене в цю канальську iсторiю втягнув. Вiн та його попередники... З малих лiт, ще як перший фордзон в'їхав у село, отодi я пропав, дiвчата. Якби не той перший трактор, давно вже був би десь завгаром або кладовщиком... А вiдтодi й пiшло: трактори, бульдозери, тягачi, канавокопачi. Через канавокопача, можна сказати, жiнку-партизанку взяв, вiдому вам вiдважну й рiшучу особу. Взяли з нею розгiн у життi такий, що нiяк зупинитись не можем, кочуємо та кочуємо, хлопцi, козаки мої, в четвертiй вже школi бурсакують...-При згадцi про синiв голос Браги м'якшає, ласкавiщае одразу.- Полiщуки вони в мене, росли, де болота материнi та лiси, хоч батько й степовик. Коли забрав їх сюди, думав: чи звикнуть до степу? А привiз: о, кажуть, тату, гарно й тут! А чим же вам гарно? Ожини ж та горiхiв нема? Зате тут багато неба... Смiшняки. - Дядьку бригадире! - гукає Кузьма Осадчий, зупинившись своїм бульдозером неподалiк i вилазячи з кабiни: - Чогось кашляє мiй... - Грип азiатський? Чи що там у нього? Левко Iванович рушає до Кузьминого бегемота. - Загадковий тип,- розводить руками хлопець.- Наче ж ганяю-ганяю, витискаю з нього все, а зроблено менше, нiж у вас! - А ти його без пам'ятi не ганяй. Бо вiн хоч i робот, а теж дещо розумiє,- насуплюється Левко Iванович.- Коли набираєш грунт на нiж, прислухайся до роботи двигуна. Як тiльки вiдчуєш, що вiн починає втрачати потужнiсть,- годi. Надолужуй на iншому: коли повертаєшся на робоче мiсце, переключай на максимальну швидкiсть. Хочеш час зекономити, то саме тут i економ, на цих порожняках... - Он воно щ