о. - А ти ж думав... Та ще перед роботою, вранцi уважнiше вузли оглядай, послабленi гвинти закрiпи, а то я бачив, як ви, молодi, все хiп-хап, все бiгом, сiв за важелi i гайда, аби швидше в забiй... Так перемовляючись, вони беруться удвох оглядати ще зовсiм новий Кузьмин бульдозер. Левко Iванович, дошукуючись вади, сам залазить в кабiну, i невдовзi бульдозер уже знову гуркоче. Кузьма пiдплигом забирається на його залiзного хребта, а Брага, передавши йому важелi, повертається до свого агрегата. З скреготом та гаркотом врiзається вiн ним у злеглий грунт, вибирає його, дедалi заглиблюючись, достругуючись до тих кiмерiйських глин, що залягають пiд травами цього степу потужним горизонтом. З Левком Iвановичем дiвчата зустрiнуться тепер уже пiд час обiду, коли в юрмиську iнших бульдозеристiв, озброївшись алюмiнiєвою тарiллю, вiн стоятиме в черзi до вiконечка кухнi, чи то пак "котлопункту". Минув час, коли не було тут цього "котлопункту" i жилося механiзаторам всухом'ятку або доводилось ватагами роз'їздитися по селах шукати обiду. Тепер прогрес, пахне засмажкою, а над вiконечком видачi на шматковi ватмана красується написана тушшю ще й крилата мораль для роботяг: "Нiщо нам не коштує так дешево i нiщо не цiнується нами так дорого, як ввiчливiсть!" - Це ти здорово загнула,- захоплено сказав до Лiни Єгипта, коли вперше прочитав цей вивiшений нею напис. - Це не я, це Сервантес сказав, автор "Дон-Кiхота",-пояснила вона Єгиптi, а вiн аж розреготавсь: - Ти й сама у нас як Дон-Кiхот! Що вiн мав на увазi? Що довга вона та худа, як лицар печального образу? Чи вважає, що самостiйне життя своє вона починає боротьбою з вiтряками? Та як там не є, а заклик до ввiчливостi, написаний її рукою, висить на цьому бойкому мiсцi, i знiчев'я його читають, хоча, правду кажучи, саме тут, пiд цим написом, бiля видачi, найчастiше й виникають сварки. Сьогоднi тут, правда, бiльш-менш спокiйно, бо нема Єгипти, нiкому заводитись, навiть Левко Iванович вiдзначив факт його вiдсутностi. - Бач, нема Єгипти, i як тихо, аж скучно... Нiхто не лiзе без черги... А вiн собi спродав глину та пригощається десь у молодицi, укладає пухкенькi вареники з вишнями... З вiконечка, зачувши голос чоловiка, озивається Бражиха, що стоїть на видачi: - О, вже, чую, мiй партизан заявився... Брага веселiшає. - Що там сьогоднi, жiночко? Борщ з молодою курятинкою? Нарештi! - Сьогоднi якраз твiй улюблений суп гороховий... - А, википiв би вiн вам! То все на макаронах сидiли, а це зарядили горох та горох. Нi, годi з мене такого життя. До Семи Колодязiв доб'ю, а там баста. Нема дурних. Далi хай сини риють, а нам давай пенсiю... Фiнський особнячок на березi моря збудую, пiд вiкнами- синява морська, виноградником займусь, баклажанами, огiрочками, на дозвiллi читатиму тобi, жiночко, на верандi курортну газету "За бронзовий загар"... Бражиха зосереджено орудує черпаком, але суворо зiмкнутi губи їй мимоволi стрiпуються в усмiшцi. Не вперше їй чути вiд чоловiка цю пiсню. Ще в Каховцi чула: збудую i бiльше не буду. I на Iнгульцi чула: кину до бiса, кладовщиком або завгаром пiду. А пiсля того, як циган, знову перекочував сюди i її потяг, щоб удвох пробиватися до тих легендарних, нiколи не бачених нею Семи Колодязiв... Слухаючи чоловiка, вона, однак, про дiло не забуває : - Забирай, чоловiче, компот та звiльняй мiсце. Обiдає Брага за одним столом з сестрою та Лiною. Пiд навiсом, де їхнi столики, людно, тут штовхаються, голосно сьорбають, втираються долонями, всюди Лiна бачить замазуренi майки, перетлiлi вiд поту безрукавки, бачить простi трудовi обличчя, що лисняться потом, темнi вiд смаги шиї, що їх i сонце вже не бере. Он зголоднiло налягає на обiд бульдозерист Закарлюка, мовчки жадiбно тьопають з мисок iншi механiзатори - Вовкодав, Штанько, Барильченко, Фiсунов, поруч Лiни примостився вусатий Куцевол, i вона зовсiм близько бачить руки з товстими короткими пальцями, на яких i нiгтi пообламувано. Такi ж руки i в Левка Iвановича, вони огрубiлi, в якихось саднах. Лiну в першi днi все це аж коробило, а тепер їй навiть якось затишно серед цих плечей, облич, приємно класти свої тонкi притомленi руки поруч їхнiх огрубiлих у працi, натруджених на важелях рук... "Бо хiба ж не в них, не в оцих руках,- думає вона,- вся сила й багатство трудової людини, яка добуває ними не тiльки свiй хлiб, а ще й можливiсть нi перед ким не запобiгати, не криводушити. Вони, цi руки у саднах, дають людинi право жити без брехнi, без пiдлабузництва, без усього такого..." Брага їсть мовчки, серйозно, i бiля примружених очей уже променяться зморшки - свiдки нелегкого, видно, життя. "Скiльки живу, все на передовiй, бо тут людинi найбiльша вигода,- якось пожартував вiн.-i мiсце тепленьке, i нiхто на нього не посягає..." На будовi у нього мiсце не те що тепленьке, а просто-таки гаряче, в одяг, в тiло в'їлася пилюка степова, майка на широких плечах прокипiла сiллю, потом, мазутом. Тiтка Катерина часом аж виправдовується за цю його майку перед дiвчатами: - Єй же єй, через день перу, а тiльки змiну вiдпрацює - знов така. Всiм тут вiдомо, що пiд час вiйни був їхнiй бригадир пiдривником в партизанському з'єднаннi, брав участь в героїчних рейдах в пiвнiчноукраїнських та бiлоруських лiсах i жiнка його, оця тiтка Катерина, теж звiдти, з Полiсся, i теж колишня партизанка. Висьорбавши суп, Левко Iванович береться за друге, за макарони з котлетами, що попались йому геть пересмаженi, аж чорнi. - Поштурмуємо тепер оцю жужелицю,- каже вiн i гукає до видачi: - Жiнко! Забула свiжих помiдорiв покласти! - В Брилiвцi помiдори,- чується звiдти. - Тодi - огiрочкiв... - Огiрочки в степу. Начпостач не назбирав. - Помiдори десь переспiвають, огiрочки жовкнуть, а ви... - Їж, чоловiче, й не вередуй! Брага скрушно хитає головою. - Точнiсiнько, як в отiй притчi: дитина хлiба просить, а мати: "Води випий".- "Не хочу води".- "А, трясця твоїй матерi, ти ще й харчами перебиратимеш!.." Дайте книгу скарг, я подяку вам запишу. - Не до нас, до начальника робпостачу всi претензiї,вiдсiкає йому друга кухарка. - Скiльки не критикують того начальника робпостачу, а з нього - мов з гуски вода,- каже Василинка, як завжди, з безмежним епiчним спокоєм. Лiну щоразу вражає в нiй оцей спокiй, врiвноваженiсть. Василинка i робить все без метушнi, i мову веде неквапливо, i обiдає без поспiху, вона мовби якось i Лiнину нервовiсть вгамовує своєю поважнiстю, заспокоює рiвною тихою усмiшкою, i здоров'ям, i поглядом на свiт. - Ось воно, наше з тобою життя, Куцевол,- беручись за компот, каже Брага до товариша, котрий на це тiльки ворухнув своїми iржаво-дротяними вусами.- Ось куди загнала нас з тобою гонитва за довгим карбованцем. - Не набалакуйте на себе,- Левку Iвановичу,всмiхнулася Лiна, якiй не вперше вже чути про цей довгий карбованець. - Не вiриш? Чуєте, вона думає, що чистої води романтика нас сюди привела. Герої ось вони, степова гвардiя,- так вона думає про нас. Аж жили трiщать у Браги, а вiн рветься вперед, щоб швидше розламати своїм розтелепою Турецький вал та дати воду степам. Ще раз взяти штурмом Перекоп: батько брав той, а син цей! А герої твої, дiвчино, в цей час думають про те, що завтра получка та що пiсля неї добре було б у Копанi в чайну шугонути... Скажи, Барильченко! Не довгий карбованець хiба нас привiв сюди? - звертається Брага до огрядного бульдозериста, що обiдає за сусiднiм столиком. -Я не чув. - А ти, Кузьмо? Кузьма Осадчий заперечливо крутить головою, розпливається над мискою в усмiшцi: - Ви мене, дядьку бригадире, на цьому не купите,- i тьопає свiй горох далi. В нього чудовий апетит i не гiрший настрiй. Не покидає цей настрiй Кузьму з того самого дня, як хлопець, цiлковито звiльнившись з-пiд батькової опiки (батька його перевели бригадиром на господарський канал), самостiйно сiв на бульдозер, "з батькової шиї на залiзну перелiз", як висловився про це Єгипта. Щоправда, з новим бульдозером Кузьма освоївся ще не зовсiм, владарює над ним з горем пополам, але ж таки владарює, i норму хоч з великою натугою, а дає. - А гляньте, чийого то бульдозера хтось погнав? - гукає iз крайнього столу Супрун, водiй тягача.- Кузьмо, твого! I хоч Кузьму на цьому ловлять не вперше, але вiн знов пiд загальний регiт шарпається, мимоволi озирається в той бiк, де на валу блищить ножем незворушно на мiсцi його новий сталевий гiгант. - А ось i чорногузи хилять обiдати,- перегодя каже Куцевол, киваючи на групу археологiв, що з'являються з-за Кургана i прямують до "котлопункту". Попереду видибує довгоногий їхнiй начальник, а за ним чвалає гуртик його спiвробiтникiв - троє жiнок з парасольками вiд сонця, та ще студент у конусовиднiй, з бiлої повстi панамi, цей iде справдi як чорногуз, в самих трусах, без майки, наче тут йому пляж. Цiлими днями копаються цi люди на курганi, перебирають кiсточки якихось далеких предкiв, квапляться, бо мусять встигнути з своєю роботою, поки не пiдiйшли бульдозери. Жiнки, як i студент, одягом себе не обтяжують, роздягнутими працюють там, такими й сюди йдуть,видно, їм подобається уявляти себе дикими. - Бач, якi Адами та Єви,- кидає невдоволено Вовкодав.- В мiстi такого страмовиська собi не дозволили б, а тут кого їм соромитись? Людей нема, самi бульдозеристи кругом! - Хай собi ходять, кому яке дiло,-вступається за археологiв Василинка, хоч сама вона, як i Лiна, собi такого не дозволила б. Археологи, ступивши пiд навiс, скупо здоровкаються, старший скидає навiть кепку, з-пiд якої сяйнула бiлим гребенем сивина, а голоногий студент у своїй дурацькiй панамi з якогось кавказького цапа, хизуючись миршавими мускульцями, iронiчно киває своїм супутникам на Лiнин напис про ввiчливiсть. А коли з видачi одержують обiд, тiтка Катерина просто в вiчi зауважує всiй компанiї, особливо безштанному студентовi та жiнкам, що безсоромно повиставляли свої напiвоблiзлi ластуватi плечi: - Прийдете вдруге в такому виглядi - обiду не дам. Тут вам не пляж. Бульдозеристи з крайного столу делiкатно звiльняють мiсця жiнкам-археологам, дарма що спини у них аж надто оголенi i облазять, мов на ящiрках, начальниковi розкопок, лiтньому чоловiковi, жилавому, худорбастому, наче вiн недоїдає, теж дали мiсце, не найшлося мiсця тiльки для студента, хай постоїть, щоб не був такий розумний, прийшов мiж люди безштаньком, та ще й покивує на їхнiй напис над вiконцем. - Мотай на вус, Кузьмо,- пiдморгнув до хлопця Левко Iванович.- А то пересипаєш земельку з мiсця на мiсц е, даєш куби згiдно з встановленою нормою, i невдогад тобi, що воно виходить он що. Тiльки б не попався який-небудь недбало з запасом байдужостi в - Що ж ви сьогоднi розкопали? - запитує Брага старшого археолога, якого вважає чомусь професором, хоч вiн, може, зовсiм i не професор. - Та нiчого особливого,- без ентузiазму вiдповiдає той, i сухе, впалощоке обличчя його з землистими налитими мiшками пiд очима набирає пiсного виразу... . - А ми все ждемо,- не вiдстає Брага. - Ждемо, що ви що-небудь вiдкриєте, розгадаєте якусь тайну... - Може, золота бочку викопаєте,- весело кидає через стiл Барильченко. - Їм бiльше глинянi черепочки попадаються,авторитетно пiдкидає Супрун.- Мечi, списи та рiзнi жiночi витребеньки. - Якi племена тут жили до нас - ось що хотiлось би з'ясувати,- роздумливо мовить Брага.- Племена таврiв, чи хто? - I кiмерiйцi жили,- уточнює професор.- Сучасники Гомера. Брагу це аж обрадувало: - Чуєш, Кузьмо? Тепер знатимем: ми - кiмерiйцi.- i вiн знову вдався до професора: - А як у них з бюрократами та з хабарниками? Чи були? Чи є якi-небудь слiди цього у розкопках? - Це слiдiв не лишає,- блиснувши в бiк Браги окулярами, засмiялася одна з жiнок-археологiв. Смiх, як i голос, у неї був грудний, глибокий, i вона навмисне смiялася так, щоб чути було, який вiн глибокий. - Дотлiває, значить, дотла? - допитувався Левко Iванович про своє.- А що ж нетлiнне? Як по-вашому? Що залишає слiд? (Видно, йому був дуже потрiбен отой самий слiд!) - Найперше робота отака, як ваша, лишає слiд,- мовив розважливо професор. -Мотай на вус, Кузьмо,- пiдморгнув до хлопця Левко Iванович.- А то пересипаєш земельку з мiсця на мiсце, даєш куби згiдно з встановленою нормою i невдогад тобi, що воно виходить он що. Тiльки не попався який-небудь недбало з запасом байдужостi в сто тисяч кiнських сил, такий, оком не моргнувши, зведе нанiвець твою роботу. Було ж нам на Iнгулецькiй системi: пустили ми воду в один радгосп, а в них в зрошувальнiй мережi кураю повно - натягло того добра в пропускнi труби, позабивало їх, i вода бурхнула через дамби... Де гарантiя, що при наших порядках i тут такого не буде? Але тут таки мусить бути чистота! В усьому. Нi кураю, нi бюрократизму - ось наше з тобою гасло, Куцеволе, еге ж? - В тих кiмерiйцiв не було, мабуть, такої безладi,докидає Куцевол,- щоб пального по двi години ждати... - Не було в них i такого,- пiдняв голову Фiсунов,щоб бульдозери використовувались як тягачi, а тягач С-80 в той час простоював би десь на базi! - А вся ця нерозпорядливiсть вiд чого? - люто витрiщається Барильченко.- Думаєте, вiд нестачi ума? Вiд риб'ячого серця - ось вiд чого! Ця розмова безпосередньо цiлила вже в особу виконроба товариша Красулi, що, десь затримавшись, тiльки-но прибув обiдати i, зiщулившись, приймав бiля вiконечка на свою тацю те, що йому належить. Iншим разом йому, звичайно, дали б мiсце, а зараз не можуть ще забути вранiшнього простою i тому незрушно сидять усi: сидить Куцевол, Брага сидить, Фiсунов, Закарлюка, Бахтiй. Їдять, а дехто вже й покурює, i нiби й не бачить виконроба, як вiн убого прилаштовується поруч iз студентом осторонь на ящику, як по-сирiтськи вмощує миску на колiнах. Оце ж тобi, виконробе, за твою нерозпорядливiсть та байдужiсть до дiла, якою ти сьогоднi образив увесь колектив!.. - Кому можна позаздрити, так це Єгиптi,- пiдводиться iз-за столу Брага.- Полагодить якомусь колгосповi ставок мимоходом, i центнер пшеницi на кiн. А нам знову iшачити без премiй. Ми воду сухим Семи Колодязям, а нам що? Дванадцять днiв вiдпустки бульдозеристовi на рiк -чи це ж не ганьба? - апелює вiн до професора.- Працював би я, скажiмо, десь екскаваторником на виробництвi чи навiть кладовщиком на складi, мав би там вiдпустку людську, а тут дванадцять днiв! Отак розщедрився хтось... Хiба ж не насмiшка? - А вам щоб на повний курортний сезон? -ущипливо питає студент, зупиняючи погляд на кремезнiй, атлетичної будови постатi бульдозериста.- Щоб здоров'ячко пiдремонтувати? - На здоров'я, молодий чоловiче, не скаржусь,вiдрубав Левко Iванович, i голос його налився гнiвом.- Не хочу, щоб такою вiдпусткою моя праця була принижена. Щоб який-небудь книгогриз ставив її нижче, нiж вона того варта. - Знову треба писати в ВЦРПС,- пiдвiвся й Фiсунов. Один по одному механiзатори залишають столи, iдуть до звалених у затiнку барил iз водою, юрмляться там, п'ють. Бражиха ж тим часом, пiдкликавши студента до вiконця за котлетами, яких йому спершу було не вистачило, пояснювала йому терпляче: - Про курорт свiй, то ви Левковi Iвановичу даремно, не для курортiв вiн на свiтi живе. Скiльки в нього тих грамот, подяк за працю - вам i не снилось. Робiтник вiн, i честь робiтнича йому, голубе, дорога... А пiдлiкуватись йому теж не завадило б: як зима, так у нього рани партизанськi вiдкриваються в ногах. - Пробачте, я не знав. - Та ще й радикулiту на бульдозерi нажив! - Не знав i цього. - А знайте! - I вона, сердито грюкнувши засувкою, закрила перед ним вiкно видачi. Невдовзi тiтка Катерина з'являється пiд навiсом з мискою супу, пiдсiдає до дiвчат та жiнок-археологiв, що розморено дообiдують, червонiючи своїми попаленими хребтуватими спинами. - Не вiрте йому, дiвчата, що вiн ото знов про довгий карбованець молов,- каже тiтка Катерина пристрасним голосом.- i що тому калимщиковi Єгиптi заздрить - теж не вiрте. Не терпить вiн хапуг та лiвакiв, такi, каже, тiльки ганьблять нашу степову гвардiю... Честь людини, каже, в трудi, i нiде iнде її не шукай... В тiтки Катерини обличчя iконно-темне, суворе, передчасно зiстарене, а очi молодi, повнi незгасного блиску... Доки не було ще Катерини тут, на каналi, Брага не раз про неї розповiдав товаришам вечорами, i вона з його слiв ставала просто красунею, не жiнка, а нива золота, казав вiн, пiвсвiту пройшов, доки знайшов, а коли вона, темнолиця, розлючена, з'явилась тут з дiтьми i налетiла на нього з лайкою, що не виїхав зустрiчати, то всi аж отетерiли: оце вiн про цю злюку їм таке спiвав, оце її розмалював такими словами. Потiм звикли до її рiзкої вдачi, до мумiйно-сухого її обличчя без посмiшки, i лише коли вона зрiдка усмiхалася до свого партизана, коли крiзь оту її сердиту темну iконнiсть на мить пробивалась мимовiльна усмiшка, то вона так змiнювала Катерину, що декому здавалось: не так уже Брага, може, й перебiльшував, спiваючи дружинi хвалу... - Бач, як обгорiла з лиця,- каже Бражиха, розглядаючи Лiну, її прихоплене степовим смагцем миловиде, з пташиним носиком личко.- Та це нiчого. Сонце обпалить, шкiра облупиться, станеш така, як i всi... Тiльки худенька дуже, висока, бач, а худенька. Може, ти не наїдаєшся? Може, добавки тобi? Ти не соромся! А то вiшки тi носиш i сама стала як вiшка. - Я така й була,- посмiхаючись, шарiється Лiна. - Добрий у вас чоловiк,- зненацька каже до Бражихи професор, що досi кутуляв собi намурмосено.- Поет труда. Багата натура. Бражиха аж заусмiхалася вiд несподiваного комплiменту. - Добрий, це вiрно. Коли з ним по-доброму, то хоч на шию йому сядь... Але ж як i розсердиш... - Правдомовець вiн. - Ой, не кажiть. Не раз на цьому опiкся. Оце вже, каже, мовчатиму. А потiм таки не змовчить. Зате й шана йому вiд колективу! Нашi механiзатори головою товариського суду його обрали,- ставши ще привiтнiшою до всiх, розгомонiлася Бражиха.- Навеснi, як шофери нашi в халепу попали в поїздцi, майстер - давай тiльки в прокуратуру передамо, а Левко Iванович йому: е, нi-нi, постривай... Спершу самi розберемось, може, й своїм судом людей порятуємо. Нас, мовляв, виховала наша влада, i нам слiд виховувати, а не мерщiй людину за грати... А таки ж по його й вийшло. Та ще як тепер хлопцi працюють! Археологи дякують за обiд, встають, збираються йти. - Ну, а то ж правда, що вашi люди начебто великий глек iз пшеницею викопали? - допитується тiтка Катерина навздогiн.-Левко Iванович якось розказував, коли ми з ним дiтей провiдати поїхали: таке, каже, пшеничне зерно викопали, що вдесятеро бiльше за теперiшнє. Кожна зернина розмiром... ну, як волоський горiх! - То вiн жартував, ваш партизан,- весело каже одна з жiнок-археологiв.- Зерно з волоський горiх... це поки що тiльки плiд людської фантазiї. - Хто знає, може, й такi пшеницi родила коли-небудь планета,- серйозно заперечив професор.- I ще, може, колись родитиме. Якщо не перетворять землю на суцiльний атомний шлак... Шкетажисток тим часом уже кличе майстер. Василинка та Лiна беруть свої рябi палицi i поспiшають до мiсця роботи, а тiтка Катерина, зоставшись у затiнку пiд навiсом сама, подобрiлими очима дивиться їм услiд, на їхнi освiтленi сонцем постатi, на яких вiтер так i ганяє легенькi ситцевi платтячка. Бульдозери на валу оживають, один по одному провалюються в забої, де працюватимуть до вечора. Ось уже й Левко Iванович своїм огрядним тiлом втискується в кабiну, а той парубчак Осадчий горлає до нього iз свого бульдозера, стоячи на гусеницi в повний зрiст: - Кiмерiйцi ми, дядьку бригадире, кiмерiйцi! Тепер менi ясно! Ясно, чому так жадає моя кров синяви егейської та бiломармурових еллiнських островiв! Зараз ото галасує, витанцьовує на гусеницi, а настане вечiр, причвалає наш Кузьма до вагончика, як побитий, спiшений та знiчений, зупиниться перед бригадиром, що вже голиться пiсля роботи, готуючись їхати з дружиною в село до синiв. Голиться Левко Iванович та мугиче, як пiсеньку, слова поета, що вичитав їх десь взимку i пiдiбрав до них i свiй власний нехитрий мотив: "Лиш правда є вiчна, а то все трава..." Проведе бритвою, намилить щоку i знову ще голоснiш: "...а то все трава... а то все трава!.." - Левку Iвановичу! - нарештi зважується перебити його Кузьма.- Знову з моїм щось... Ледве з забою вибрався. - Спазми? Тромби? Чи, може, iнфаркт? - Не знаю,- ледве вiдтягує голос Кузьма, а очi ховають нiяковiсть пiд густими сiрими бровами, в яких повно набито пилюки. - I що ж тепер буде? - Доголюючись, бригадир витягує шию перед дзеркальцем, припасованим на карнизi вагончика.- Повiшаємо носи, хай трохи повисять, чи як? Тiтка Катерина, збагнувши, чим все це загрожує, спiшить нагадати чоловiковi: - Ми з тобою зiбрались дiтей провiдати! - Вiдiйди, сонечко, бо можу врiзатись. - Обшкрябуйся швидше та їдьмо! - Спершу глянемо, що там у нього,- складаючи бритву, каже Левко Iванович i, знову наспiвуючи свiй мотивчик, рушає з Кузьмою до танка, де вже збилися чередою кiлька бульдозерiв у чеканнi, доки звiльниться припасований на танковi кран. (Надвечiр бiля танка щоразу завiзно, впродовж дня роботи мало не в кожного набiжить якийсь ремонт). Сердитим, ревнивим поглядом стежить Бражиха за чоловiком, i їй аж на цiлий степ залементувати хочеться, коли вона бачить, як чоловiк, скинувши чисту сорочку, що вже встиг був одягти, знов цадуплює на себе робоче i лiзе пiд черево Кузьминого бегемота. Довго не вилазить звiдти, хлопець йому туди ще й електричною лампочкою пiдсвiчує, бо пiд бульдозером уже темно. Зiтхнувши, Бражиха сумовито-присмирнiло скаржиться дiвчатам, що замрiялись на порозi вагончика : - Тепер на цiлу нiч. Всю тяжкiсть чоловiкової роботи вона вхоплює навiть не тодi, коли вiн працює, рушить землю, горне та вергає iз забоїв на дамбу, а ще бiльше тодi, коли пiджене до танка свого бульдозера й починає вовтузитись бiля нього або, як зараз, допомагає ремонтувати комусь iз своїх товаришiв. Коли взявся, то вже його не вiдiрвеш, до пiзньої ночi звiдти не вiдкличеш, прийде потiм, як вичавлений, проте вдоволений, що дiло своє зробив. Вона знає чоловiкову роботу, знає, як дiстається йому в сирi холоднi зими,- дощ сiче чи хурделиця б'є, а йому йти, стоїш збоку, i то тебе аж морозить, як у такий холод залiзо брати голими руками, а вiн спокiйно ж бере, обмацує залiзнi м'язи... З ранку й до вечора без тепла, без затишку, в кабiнi протяги, фуфайка наскрiзь пробита вiтром, а тебе ще й радикулiт крутить - професiйна недуга бульдозериста... Чи напровеснi, коли чорна буря йде над краєм, коли так затягне небо, що й працюють при свiтлi фар, i сонце в небi серед куряви теж, як пiдслiпувата фара, ледь блищить. - Цiєї весни курявна буря iшла якась масляниста, липка, наче з нафтою,- чи не з Каспiю аж десь нанесло? - гомонить тiтка Катерина, присiвши поруч з дiвчатами на схiдцях вагончика.- Так було насiче за день, що потiм не вiдмиєшся, одежу не вiдпереш - хоч повикидай... Отож не виходьте, дiвчата, нi за бульдозеристiв, нi за скреперистiв,- невесело пожартувала вона. При згадцi про скреперистiв Лiнi чомусь зринув одразу на думку Єгипта, баламутний та циганкуватий, що десь зараз, кинувши скрепера, мабуть, безтурботно вечеряє в чайнiй i злодiйкувато грає до когось своїми веселими очима. Чи, може, в бiйку яку потрапив, вiн до цього охочий, i вже його вхопили дружинники, чи в дорозi, може, десь гуркоче степом, везучи їй повен шестикубовий кiвш абрикос,- всмiхнулась вона цьому Єгиптиному жартовi i задивилась на небо, де через увесь простiр його з краю в край висiявся зорями Чумацький Шлях. Чумацьким Шляхом названо колись той вигин галактики. Магiстральний канал проходить на пiвдень якраз по цiй зорянiй трасi по якiй молода революцiя крокувала в обмотках на штурм Перекопу, а в давнину з усiєї України йшли тисячi чумацьких мажар, щоб вантажитись сiллю на кримських соляних озерах. Босими ногами проходили тут колись твої пращури, пускалися, мов Колумби, в сухий океан степiв, i не раз, бувало, їх тут косила чума, очi ще з живих випивало гайвороння. Крiзь столiття, крiзь чуму, крiзь пожежi пролягає цей шлях, шлях мужнiх трударiв, шлях невольникiв та невольниць, що їх iз скрученими руками, в арканi полоном гнали до Криму, шлях лицарiв запорозьких, що тупотом своєї кiнноти будили цей край... Скiльки кровi та слiз ввiбрала ця багатостраждальна дорога земна, що зорями та сузiр'ями навiки вiдбилася в темному дзеркалi неба нiчного. Далi й далi пiде магiстральний, рiвною трасою ляже через Перекоп, через Турецький вал, через бойовище правiчне. Через стрiли татарськi, iржавi патрони англiйськi, через тлiн загиблих революцiйних бiйцiв... Минають вiки, волею людей змiнюється географiя степу, iншими люди стають, i вiтри, i трави, зостається незмiнною тiльки оця безмiрна широчiнь степова та високий Чумацький Шлях, що над нею зорiє. А втiм, вiдомо вже, що зазнають змiн i зорi, i сонце, так само, як i люди. Та чи кожен пiддається змiнам, чи можна душi кувати, як метал, i чи не пустi вимрiйки це, що Єгипту можна зробити iнакшим, що вiн може стати зовсiм, зовсiм бездоганним? Все це так складно, думає Лiна, так нелегко добутись до основи основ... збагнути природу людську... Зрошувальний канал принесе степовi життя, але, крiм рослин, чи несе вiн свiжiсть i душам людським, душевну вiдраду? I чи очистить, змиє вiн отой накип та бруд, якого ще всюди немало? Чистоти життя прагнеш, та це, видно, даром не дається, за це поки що тiльки воюй та воюй. Днями Брага зчепився з касиром, що привiз виплачувати зарплату, кричав йому, глухому, у вухо: "Ми не тiльки бульдозеристи, ми сантехнiки нашої доби! Такими нас запишiть. Боротьба проти кураю життя - наша друга професiя, а у вашiй свiдомостi цього не зазначено!.." - Ждуть сини, ждуть соколи,- примовляє в темрявi тiтка Катерина. Василинка заспокоює: - Нiчого з ними не станеться. - Стривай, сама станеш матiр'ю, якої тодi заспiваєш. Хлопець - вiн хлопець i є. Все його до залiза тягне. На тiм тижнi Толя прибiгає з городу, в руках iржава коробка. "Мамо, що це?" А я глянула й похолонула : мiна! Тут же в землi гидоти цiєї - де не копни, там i натрапиш... Зоряно, тихо в просторi. Десь далеко на радгоспних полях рiвно, по-бджолиному гуде трактор; бiля танка раз у раз змелькує переносна лампа, там ще вовтузня бiля Кузьминого бульдозера, чути переклик голосiв, стукотняву. Лiна дослухається в той бiк. Ото вони, люди трудного життя. Що солдатами були. Що трудягами стали. Що руки їх звичнi до важелiв. До кермiв. До шоферських бубликiв... Життя в них не тихе. По будовах. По дорогах. По чайних. Так i живуть. В будень куби дають. У свято в домiно рубаються. Грубi, як правда. Чистi, як небо. - Трудяться, не щадять себе,- гомонить Бражиха.- Якби всi так до свого дiла ставились, далеко б уже ми були. А от он Чорненьку пiдтоплює, води просочуються з нашого каналу, хати людям порозмокали, болото зробилося серед сухого степу, то ж чого? Бо той, хто проектував, хоч i вчили його, а вiн, видно, з холодною душею своє дiло робив. Аби збутись. А тепер вся Чорненька клене його... Чи навiть оте Ках-море вiзьмiть. Хоч ми з Левком Iвановичем i будували його, а пуття в ньому не багато я бачу. Велике болото зробили, сто сорок тисяч гектарiв плавневого лiсу пустили пiд нiж - хiба ж це господарювання? Хiба не можна було дамбами добру половину тих плавнiв вiдгородити? А береги? Обсадити обiцяли, ну та й досi обсаджують язиками... Люди бiля моря живуть, а напитись нiде, хвиля берег обвалює, землю рушить i рушить, не знаєш, де вона й зупиниться. Прийде переселенка з коромислом до берега та й пiвгодини над урвищем клопочеться, поки води там зачерпне... - Але ж ми воду для нашого каналу якраз iз Каховського моря берем,- нагадала Василинка. - Та ото хiба що одне йому й виправдання... Досадно, коли людина охляп до свого дiла ставиться,- ось що я кажу. Начальник БМУ тижнями у нас не буває, хiба ж так керують? - каже Бражиха, i в голосi її клекоче невдоволення, яке вона тiльки й жде вибурхнути просто в вiчi начальниковi БМУ кожного разу, як тiльки вiн з'являється, Бражиха не минає нагоди накинутись на нього iз скаргами на безквартир'я, на злигоднi кочового життя та на те, що дiти її вже вчаться в четвертiй школi... - Чи не пора нам спати? -каже Василинка й пiдводиться, стає навшпиньки, потягається. - Ви йдiть спiть, а я ще почекаю свого... Дiвчата залишають її, i Бражиха ще довго пiсля того сидить, самотньо вдивляючись в небесний зоряний шлях, в його свiтлi тумани й сузiр'я... Жде Бражиха. I вона таки дiждеться, коли, кiнчивши роботу, з полегшенням загомонить бiля танка чоловiкова бригада, i вона почує, як жартують цi невсипущi гвардiйцi, наближаючись до вагончикiв, i веселий голос Левка Iвановича почує, звернений до когось: - А вони ж думали, як магiстральний будується... I вдень будується, i вночi! Пiдiйшли до Катерини, стали жартувати, що довго не спить, i ще цигарок не допалили перед сном, як зi степу почувся гуркiт, i свiтло вдарило, i замiсть замовклого сердитого гаркоту агрегату Єгиптин голос пролунав: - Де виконроб? Подайте менi його сюди! - Я тут,-з темряви командирського вагончика озвався виконроб.- Що тобi? - Ви мене образили тяжко! - Чим? - Не знаєте чим? Перегiн пустий! - Неув'язка вийшла. - В печiнках менi вашi неув'язки! Хiба для того живу, щоб порожняком ганяти? Я ж вам не пiгмей який-небудь! Куряву збив на шляху, тридцять кiлометрiв куряви - та й усе. А я не хочу для куряви! - Буде заплачено,- пробубонiло з будки. - Не хочу й плати дурної! Яка цiна за день, по-пустому прожитий? Цi ось iшачили день, та знали для чого, а я? Повернiть менi цей холостий день! Натурою повернiть! Не позначкою в нарядi, а день життя повернiть! На крик та галас Єгиптин дiвчата з'явились у дверях вагончика. Тiльки тепер, коли вiн повернувся i з ним нiчого не сталось, Лiна вiдчула, що душа її стала на мiсце i спатиме вона спокiйно. А Єгипта тим часом, стрельнувши в когось сигарету, вже весело розповiдав товаришам, що нi, таки недаром i вiн цей день прожив... - їду степом, аж гульк - бугай людину топче... Я, мов тореадор, скрепером на нього, а вiн тiльки сопе, запiнився, очi кров'ю налитi, наче в якогось самодура-бюрократа... Ну, я його таки вiдтиснув, людину врятував, правда, виявилось, що це наш начальник робпостачу: якби знав, то ще й подумав би - чи рятувати!.. Регiт розлягається по табору, а потiм вiн ущухне, табiр окутається сном, чути буде тiльки сюркотання коникiв у зоряних просторах теплої степової ночi. А потiм знову настане ранок труда, бульдозери вже пiдiйшли до Кургана, i вже не жiнки-археологи нiжними пальчиками дошукуються в ньому черепочкiв, а могутнi машини рiжуть його сталевими лемешами, розрiвнюють, розгортають. Працюєш i тiльки дивуєшся, хто цей курган насипав i чим його насипали, такий високий, шапками сюди зносили землю за давнiм вояцьким звичаєм, чи шоломами, чи як? Чим глибше врiзається в землю Кузьма Осадчий, тим виразнiше стає видно йому, що курган цей, мов книга, складений сторiнками-пластiвнями: шар землi, а пiд ним шар перецвiлої трави морської, потiм знову шар землi, пiд ним знову прокладка настеленої кимось трави, що й за вiки не перегнила, лише цвiллю взялася. Де ж тi амфори, що в них зерно зберiгається предковiчне, пшениця з такого колосся, що кожна зернина в ньому як грецький горiх? Розрiвняли й курган, з грунту його зробили крила каналу, що звуться кавальєрами, i далi пiшли в степи перекопськi. Степи перекопськi... Мабуть, нема iншого такого мiсця на планетi, де тiло землi було б так густо начинене металом вiйни, де стрiлки компасiв так танцювали б вiд штучних аномалiй. Як по фронтових дорогах, пройшли тут попереду будiвникiв сапери, виймаючи з землi проiржавiлi мiни, важкi авiабомби та цiлi звалища артилерiйських снарядiв, що, мов гадюки в гадючнику, дрiмали в цiй землi, прихованi бур'янами. Сапери з вудлищами мiношукачiв у руках, у вилинялих, болотяного кольору панамах були чемними й товариськими хлопцями. I навiть дозволили й дiвчатам-пiкетажисткам взяти до рук свої вудлища та надiти навушники, щоб почути голос цiєї загадкової землi. На прощання ще й сфотографували Лiну та Василинку в тих навушниках, iз мiношукачами в руках. Одначе не на всю глибiнь, видно, чують цю землю чутливi пристрої, пташино попискують вони й там, де мусили б примовкнути, бо якось вранцi, коли Кузьма Осадчий прорубував свiжу траншею, земля пiд його бульдозером скреготнула рiзко, металеве. Зупинивши агрегат, Кузьма зiскочив на землю, з винуватим виглядом нахилився бiля гусеницi, а до нього вже квапливо крокував бригадир та iншi бульдозеристи. - Що тут у тебе знову? - гукнув Брага, та, зазирнувши пiд гусеницю, враз вiдсторонив рукою i Кузьму, i все товариство: - Ану, всi звiдси. По праву колишнього пiдривника, зостався на мiсцi пригоди Брага, та зостався з ним ще й Куцевол, який у вiйну був сапером, розмiновував Вiдень, де й зараз нiбито ще не злиняли на стiнах написи: "Розмiнував Куцевол". Виконроб одразу ж послав самоскид за командою пiдривникiв, а поки що мотори заглушено, агрегати зупинено, на всiй дiльницi робiт - тиша та цвiрiнчання цикад. Тiльки бiля грiзної Кузьминої знахiдки, бiля чорної, як осмалена свинюка, авiабомби Брага та Куцевол щось мудрують, щось там чаклують удвох, лазять аж попiд гусеницями. А потiм Брага, забравшись в кабiну, обережно, як тiльки вiн умiє, здає Кузьминого робота назад, а ще невдовзi бомба вже стоїть вивернута й поставлена сторчма, i бiля неї стоїть спокiйний Куцевол. За правилом сапера вiн мусить обгородити це мiсце, позначити - не пiдходь, мовляв, небезпека! Не знайшовши нiчого iншого пiд рукою, вiн скидає свiй засмальцьований, зашмульганий картуз i надiває його зверху на бомбу, надiв, мов на снiгову бабу, та ще й придавив, нiби на очi насунув, i бомба стала одразу смiшною в його картузi, стала схожою на городнє опудало! В такий спосiб позначивши мiсце, до якого пiдходити не можна, Куцевол почвалав до свого бульдозера i, щоб не гайнувати час, погнав його, минувши бомбу, вперед, розробляти трасу далi. Роботи почалися знову, бульдозеристи, працюючи, виглядали з кабiн i реготали, дивлячись на те страховисько, що стало не страшним в зашмульганому Куцеволовому картузi. Лише Кузьма Осадчий нiяк пiсля цього не мiг подолати в собi тривоги i, працюючи, весь час дослухався до того, що робилось внизу, i йому часом вчувався в землi пiд гусеницями загрозливий металевий скрегiт. Команда пiдривникiв прибула в надобiдiшнiй час. Разом з Брагою та Куцеволом вони витягли бомбу i повезли її в степ, звiдки невдовзi пролунав вибух i хмара знялась, схожа на вихор степової куряви. Дiвчата, мов занiмiлi, стояли з своїми рябими рейками в руках, дослухалися, як тане в степах гуркiт вибуху, цей запiзнiлий вiдгомiн вiйни. День за днем посуваються вперед будiвники магiстрального. Слiпучий степ їх оточує, океаном сонця розливається попереду, але i з тiєї свiтлої далечi до будiвникiв час вiд часу долинають глухi удари вибухiв, що заставляють i пiкетажисток, i Кузьму Осадчого, i всiх бульдозеристiв на мить насторожитись. Потiм вони знову рушають далi, бо вiдомо їм, що то навстрiч лунають вибухи в степах євпаторiйських, де вiдкритим способом добувають на кар'єрах будiвельний камiнь-черепашник. На тисячi гектарiв, на багато кiлометрiв у просторах розкинулись цi степовi каменоломнi, над якими то тут, то там зринають вибухи, жовто-бура хмара встає - тiльки не атомна то! Верхнiй шар грунту вибухами розкидають, знiмають, а пiд ним вiдкривається пласт морського золотистого каменю, залишок доiсторичних морiв,- його машини рiжуть, як масло. Йде потiм цей камiнь на будови по степових мiстах, радгоспах та колгоспах, йтиме вiн також на деякi споруди каналу, де, з часом постарiвши, цей камiнь з жовто-золотистого стане темно-сiрим, схожим на той давнiй, нетлiнний, що з нього були колись вибудуванi Херсонес севастопольський i горда еллiнська Ольвiя над днiпровським лиманом. XI. ПОЛIГОН (Iсторiя однiєї любовi) Помiж степових вечiрнiх курганiв, що iмляться, сивiють на видноколi, здiймається один курган особливий, вишнево-червоний: сонце-курган. Дедалi меншає, тане вiн, той вишнево-червоний курган... Розтанув, зник на очах: зайшло, сховалось за обрiєм сонце. Сонце зайшло, а вiдблиски неба ще живуть на стрiлчастих блискучих ракетах, що, скiльки зглянеш, височать по всьому степу, немов обелiски. Нi деревця нiде, нi дорiг, нi людського житла. Тiльки степ та ракети. Однi лежать, iншi пiдвелися й, напiвсхиленi пiд певним кутом, завмерли на своїх ракетних пристроях, ще iншi сторчма стоять, нацiленi в небо, зачаївши силу блискавиць у своїх тугих, налитих тiлах. Свiт безгомiння i смутку, свiт, що створений мовби на пересторогу людинi. Тiльки й порушують iнколи тишу цих неоглядних просторiв вибухи страшенної сили, бо все тут призначене для ударiв, для влучань, для попадання в цiль. Безжиттєве, несправжнє, примарне усе тут: i бiленькi реактивнi винищувачi, що розпластано принишкли серед трав,-то вже такi лiтаки, що з них вийнято душу i нiкуди вони не полетять; i судно, що бовванiє на морi,- те судно нiкуди не попливе; i чорнi грузовики польових радiостанцiй, що ген-ген темнiють, розкиданi по степу мiж ракетами,- вони так i темнiтимуть день за днем на одному мiсцi, бо вони несправжнi; i самi цi обелiски-ракети - це тiльки мiшенi, це тiльки вмiло поставленi кимось у цих безлюдних просторах макети бойових ракет. I якось незвично серед цього безгомiння та непорушностi раптом побачити силует газика, що жваво рухається по обрiю, маленький, як миша, серед високих блискучих ракет. Незвично бачити, як бiля одного з курганiв, де газик припиняє свiй бiг, з нього виходить людина - одинока людина в льотчицькому кашкетi i шкiрянiй блискучiй тужурцi. Повiльною ходою простує людина на курган, зупиняється на його вершинi, надовго непорушнiє в зажурi i смутковi, як знепорушнiли i цi обелiски-ракети, що до самих обрiїв виповнюють степ своєю гаснучою вечiрньою величчю. Що вивело на курган цю людину? Якi думки обiймають її, яку бентегу носить вона в своєму серцi? Стоїть в задумi, стоїть незрушно у вечiрнiх присмерках. Якому-небудь чабановi з радгоспних земель здалеку i сама ця силуетна людина на полiгоннiм курганi могла б здатися лише макетом людини, маленьким макетом, що застиг помiж iнших величезних макетiв, серед того заборонного суворого свiту, iм'я якого п о-л i г о н. Але то не макет. То стоїть на курганi Уралов. Начальник полiгона Уралов, життя якого цiлком пiдпорядковано льотчикам i який тепер тiльки з землi перемовляється з лiтаками, коли вони, подолавши величезнi вiдстанi, наближаються до полiгона з грiзним своїм вантажем,- цей Уралов у недавньому минулому сам був льотчиком-винищувачем. Як бiльшiсть людей його фаху, на яких бурхливий плин їхнього життя накладає свою познаку, Уралов був життєлюбом, запальним, компанiйським хлопцем, його вабили все новi й новi швидкостi, вабив риск. Лiтав, стрiляв, з спортивним азартом ганявся за повiтряними цiлями, розстрiлюючи їх своїми рiзнофарбованими набоями (щоб лишити слiд на макетi), аж поки одного разу пiд час чергового медогляду сказали йому: - Годi, браток, вiдлiтався. Вiднинi тобi - наземна служба... Уралов не мiг змиритися з цим. Поїхав до Москви, оббивав пороги найвищих вiйськових медикiв, в багатьох начальницьких кабiнетах бачили цього щуплявого аса з блiдим, нiби весь час схвильованим обличчям i мовою рiзкою, нервовою, вимогливою. - Я почуваю себе здоровим, розумiєте? Хочу лiтати, розумiєте? Хочете, на руках по оцьому кабiнету пройду! - Не треба нам на руках. - Але ж я здоровий, чому ви не вiрите? I блiднув обличчям ще бiльше, i на цi