й блiдостi ще бiльше виступали синi, небово-синi краплини очей. Там, у штабних коридорах, випадково зустрiв генерала, колишнього свого комдива, що добре знав його, Уралова, по спiльнiй службi в окупацiйних вiйськах. Генерал летiв кудись на iнше, далеке призначення, квапився, проте Уралову зрадiв, як синовi, розпитав, чого тут, уважно вислухав. - Щось мудрять вони з тобою, Уралов... Ану, ходiм. I повiв до кого слiд i дав вiдповiдну характеристику. - Поручитись можу за нього: командиром ланки був, вiдмiнний льотчик. Ас! Але й це не допомогло. Бо є щось дужче за всiх цих людей, є межа, яку нiхто з них не владен переступити, хай ти там будеш герой iз героїв. I ось вiн iз своєю захудалою валiзкою, блiдолиций, сухопутний ас, уже тиснеться в автобус Москва - Внуково, тиснеться, зачiпаючись за автобуснi дверцята своїм розкiшним льотчицьким кашкетом, що вiдтепер здавався йому на головi великим i дедалi ставав нiби ще бiльшим, нiби вiдчутно рiс на головi. Сiв, забився в куточку, i було йому тяжко, до потьмарення в вiчу тяжко на душi, i життя здавалось пропащим. Неподалiк вiд нього бiля вiкна сидiло троє, з виду студенти - двi дiвчини i хлопець з рюкзаком, славний такий хлопець, тiльки обличчя чимось пошрамоване, наче вiн горiв або був поранений, хоч за вiком своїм вiн i не мiг знати вiйни. Навпроти нього сидiли його товаришки, дорiднi вродливi дiвчата. Одна з них, бiлявка у жовтiй в'язанiй кофтi, все поглядала на льотчика, тихо перемовлялася з подругою i смiялася. Може, смiшно їй було з цього кислого гостроносого льотчика чи з його великого кашкета, незграбнiсть якого Уралов i сам весь час почував. Чи, може, вона смiялась просто так, лише тому, що була молода та щаслива, повна здоров'я, i день був чудесний, сонячний, i за вiкном експреса пролiтали слiпучо-бiлi березовi гаї. Пролiтали казкою, химернiстю фантазiй, i дiвчина щось говорила спiвучо про тi берези, про те, якi вони гарнi, чистi. I сама вона теж була вся чистота, сонячнiсть, усмiшка природи, i великим став би художник, який зумiв би передати все це. Уралов ще бачив потiм їх в аеропорту, коли хлопець брав їм цукерки, а дiвчата стояли бiля телеекрана, де довiдки дають про рейси лiтакiв. Ще бачив їх на виходi, на перонi з табличкою: "На Сочi". Чи вони ждали когось, чи самi мали летiти - це для нього зосталося невiдомим, їм було весело. Вони й тут нiби заради розваги позиркували на Уралова смiхотливо, а коли вже вiн мусив рушати, та, що в жовтiй, соняшникового цвiту кофтi, так славно, так незабутньо усмiхнулась йому! I доки вiн iшов з групою пасажирiв до маленького аеродромного автобуса, щоб їхати до свого повiтряного лайнера, три руки iз-за бар'єра - двi дiвочi й одна хлоп'яча - все махали йому, бажали щасливого польоту, нiби казали: "Не журись, льотчику, не опускай крила, хлопче!" I по-думалось тодi, яку велику пiдтримку можуть подати людинi в такому, як у нього, душевному станi зовсiм не вiдомi тобi люди, троє добрих сердець, троє душ, з якими ти, певне, назавжди розминешся в океанi людства. Ще довго пiсля того жили в його душi i тi прощальнi помахи рук, i свiтлi, чистi усмiшки незнайомих людей, що мовби освiтили йому дорогу iз Внуково. Запропонували йому, як i обiцяно було, наземну службу. Прийшовши додому, сказав дружинi: - Пропонують полiгон. - I ти згодився? - Я солдат. - Ах, ти хочеш, щоб я вiк звiкувала в казармi? Квартиру з видом на море мiняти на якусь глухомань? Iншим ресторани й театри, а мене на полiгоннi пустирища! Де ще й бомбу на голову кине який-небудь роззява! Нi, дякую красненько! Не їду! I не поїхала. Поїхав вiн сам. Борсуком жив у закутку полiгонної казарми з усмiхненою Джокондою на стiнi, до якої тiльки й зверталась душа в хвилини розпуки й самотностi: "Так, я солдат. Якщо треба тут - буду тут. Якщо з льотчика треба стати кротом пiдземельним-стану кротом. А каже Вiтчизна: снарядом стань - стану снарядом, ракетою стану, чорт вiзьми!" I це не було пусте храбрування. Людина обов'язку й честi, людина, що ради справи, ради товариша готова на самопожертву,- таким його знало командування, i таким вiн справдi був. А тим часом - життя в непривiттi полiгонного барака, звiдки Джокондi твоїй тiльки й видно жовтi безрадiснi кучугури пiску, що пiдступають до самих вiкон, та стенд, забитий серед колючок та молочаю: "Воїн! Виконуй Устав бездоганно, смiливо й чесно". Пiд цим девiзом тепер проходило його життя. Холостяцька безладь кiмнати. Купи книг по кутках. Пудовi альбоми репродукцiй... Часом зубами скрегочеш вiд тоскностi за тим, що було. Друзi десь без тебе лiтають... А тебе - з неба, з польотiв, де спiвала душа, кинуто в пекучi оцi кучугури, в задушливi чебрецi, заростi колючок, що ними нiбито, як настояти на горiлцi, хвороби якiсь лiкують... Небайдужий до малярства, Уралов i сам деколи потроху малював, етюди його вихрились барвами яскравими, палаючими, а тут i етюдник засох, припорошений пилом,- Уралов терпiти не мiг цi сiро-жовтi пустельнi тони, що оточували його. Вилинялiсть, полiгонна пустеля, пiщанi бархани, що тягнуться аж до крайнеба,- тiльки глянеш на них, так одразу тоскно стає, завив би вовком. Арена пiскiв, пустизна, царство ящiрок, i ти тут ящiрячим життям живеш. А коли випаде забратися далi в тi несходимi кучугури, то виявиться, що всi вони у вирвах, у ямах, покритi, поколупанi, живого мiсця нема. Пiсок начинений металом, брухту тонни можна було б наздавати, бiйцi дечому знайшли навiть застосування: бiля казарми урни для смiття - з чорних, перекинутих догори бомбових стабiлiзаторiв. Така служба, що не часто лунає тут смiх, не часто почуєш привiтний неофiцiйний голос. Безконечнi цифри, закодованi команди, рапорти - їх тiльки й чуєш протягом дня на командному пунктi, нiжностям та лiрицi нема тут мiсця, владно вдираються басовитi радiоголоси не бачених тобою людей, i кожне слово льотчика, що озивається з повiтря, записується тут на магнiтофонну стрiчку, так само, як фiксується i кожне слово твоє. Стоїш, чергуєш, в напрузi вдивляєшся в сiтку прозорого плексигласового планшета, на якiй сержант-обчислювач щораз виводить все новi й новi цифровi позначки. Влiтку духота тут, на цiй пiщанiй аренi мiкроклiмат Сахари, доводиться працювати роздягненими, i солдати напiвголi сидять серед приладiв, засмаглi, м'язистi, роблять записи, помiтки, приймають, передають команди. Обчислювачi, радисти, спостерiгачi, кухарi - це все твої побратими, такi ж трудяги, як i ти, для них теж увесь гомiн планети, її музика i її голоси найчастiше зводяться до кiлькох карбованих слiв: "Виходжу на рубiж!", "Буду працювати на цiль..." Зрiдка хiба що хтось прорветься якою-небудь неофiцiйною вiльнiстю: "В мене лампас на борту". А той лампас, буває, вiдбомбиться на "двiйку" i заведе потiм з тобою довгi радiочвари, що вiн, мовляв, на власнi очi бачив своє влучання, i ти мусиш йому доводити, стояти за правду, як кремiнь. Неспокiйне, тривожне твоє господарство, i за все ти вiдповiдаєш - починаючи вiд складної роботи КП та станцiй радiолокатора i кiнчаючи яким-небудь бiлим величезним - двiстi на двiстi метрiв - хрестом, викладеним десь у кучугурах, який треба вчасно побiлити вапном, бо вiн швидко линяє, заноситься пiском та курявою. Одного разу Уралов був у справах далеко вiд полiгона, їхав вiдкритим слiпучим степом, серед блиску стерень, серед стрекоту комбайнiв, що корабельне рухалися вiд неба до неба, i хоч їхав по землi, а нiби з повiтря бачив золотi розсипища зерна, що цiлими ворохами, цiлими горами червонiло на залитих сонцем токах. Дорога його лежала повз елеватор, повз цю височезну споруду з бетону, що була без вiкон i нiби й без дверей. Неподалiк вiд елеватора трапився колодязь-артезiан, вода сама текла з нього, i Уралов зупинив машину, щоб напитись. Там i сталася його зустрiч з Галею. Повновида смаглявка, високочола, вийшла вона з вiдром iз недалекого подвiр'я, обкладеного жовтим нiздрюватим каменем, iшла брати воду i, наближаючись до колодязя, уже посмiхалась до Уралова по-доброму, нiби вже ранiш знала його. В неї були брови чорнi, як у тих пiснях, що не раз вiн чув у цих краях, в неї були очi яснi, такi принадно-живi, яких, мабуть, i в пiснях не було. Тi очi так i променилися м'яким, довiрливим свiтлом, так i промовляли до Уралова кожним своїм промiнцем! I зблизька усмiшка не згасла, але крiзь свiтлу її привiтнiсть стало помiтно й смуток в глибинi очей, i видно було, як сльози ще на вiях бринять! Хто мiг таким очам горя завдати, хто смiв покривдити їх? Невимушено зав'язалась розмова, i Галя призналась, що справдi недавно плакала, бо в неї вийшла незлагода iз свекрухою, яка сьогоднi нав'ючила її корзинами та посилала торгувати, а їй соромно було... Сяючи сльозами, хвилюючи своєю вiдвертiстю та довiрою, Галя розповiдала йому, як iшла вона до станцiї мимо елеватора, йшла, де чоловiк її вагарює, сподiвалась - побачить вiн її, зiгнуту базарною ношею, пожалiє, захистить, а вiн ще й навздогiн гукнув: - Гляди ж там, не проторгуйсь! I реготав у компанiї приятелiв, з якими вiн щовечора тiльки й знає забивати "козла"... їм реготи, а їй обличчя горiло вiд сорому, i сльози капали пiд ноги, i камiнь пiд ногами кипiв. Бо ще ж вчора була комсомолкою, вожатою в школi була, а тут її хочуть перекупкою зробити. - Так ось що, Галю... Сiдай зi мною. I хоч у голосi його була в цю мить сердита i нiби аж неприємна рiзкiсть, але було щось i таке, що мимоволi заставило Галю зiтхнути. Вона навiть глянула не без iнтересу на його обтрiпаний, закiптюжений газик. - Сiдай, сiдай,- повторив Уралов вольовим командирським тоном.- Я серйозно. I хоч цього разу вона й не сiла, проте через кiлька днiв це сталося: серед бiлого дня забрав її Уралов, i той-таки газик, набравши швидкiсть, помчав їх в роздолля степiв золотих, i Галя без жалю дивилась, як пропливає стороною на обрiї елеватор, цей її слiпий степовий хмарочос. Мчав її Уралов тими просторами, де навiть земля свiтилася сонячним блиском стерновищ, пролiтали селами, де хати потопали у виноградниках, де садки спливали каскадами груш, яблук та абрикос, а розкiшнi виноградники виметували буйне листате пагiння аж на вулицю. "Все, що ти бачиш, це я, це моє, це для тебе",- мовби говорила йому Галя, сидячи поруч, i краєм ока вiн бачив, як вона розцвiтає крiзь тривогу, визволена вiд свекрушиних корзин, а вiн мало й говорив, тiльки ще бiльше блiднув, мiцно тримаючи обома руками кермо. Уралов повiз її напрямки, там, де ранiше й не їздив, i газик їхнiй невдовзi поглинуло море кучугуристих пiскiв - мертва зона полiгона, - Куди це ти мене завiз? - посмiхалася Галя, коли вони забуксували, хоча видно було по нiй, що не лякає її цей гарячий свiт кучугур та молочаїв, свiт бомбових вирвищ та iржавих стабiлiзаторiв, що стирчать навкруги. В кучугурах довелося й заночувати, там i перша нiч для них промайнула, там i свiтання їх застало в обiймах. Злегка вiдволожена росою плащ-палатка серед колючок та коронованих будякiв кучугурних, мовчазний газик, що за нiч нахолонув i теж був у росi, та ще це тихе степове свiтання - вони тiльки й були свiдками їхнiх освiдчень i їхнього шлюбу. Зажили вони дружно; Галя, щоб показати чоловiка батькам, повезла його в рiдне степове село, де, перед тим як вийти за свого вагаря, вона деякий час секретарювала в сiльрадi i де її спокусив мiсцевий завклубу. Нi з чим не крилася Галя перед Ураловим, щиросерде розповiла йому все про себе, i вiн вислухав мовчки, попросив тiльки бiльше нiколи про це не згадувати. Батькам зять сподобався, мати, правда, зауважила, що нiс дзьобиком та що суворий дуже, рiдко смiється. - Це в мене служба така,- похмуро пожартував Уралов. Жити стали серед вирв, серед вибухiв, серед замiття безплiдних пiскiв... Уралов спершу побоювався, що не звикне тут Галя, занудьгує серед полiгонного одноманiтного життя, бо хоч є в них i чимала бiблiотека, i пудовi альбоми з репродукцiями найславетнiших картинних галерей, хоч є i клубик, i екран, але ж є й кучугури, пустеча зловiсних кучугур навкруги! Проте не занудьгувала ясноока його подруга, принаймнi не показувала цього, все була такою ж веселою, як i перше. А вiн з удаваною суворiстю скаржився на неї товаришам: - Ця хахлушка щодня менi якесь нове слово пiдкидає. Щось скаже незрозумiле, а ти ходи думай тодi цiлий день, що воно значить; може, обiзвала якось? - Дурненький,- втручалася Галя,- то ж усе ласкавi слова... - I набагато тобi ще їх вистачить? - На все життя, чорнобривчику мiй... Це його, бiлявого, аж рудого, вона називала чорнобривчиком. Коли вiн помiчав, що Галя його часом присмутиться, вiн вважав за потрiбне розважити її i не находив нiчого лiпшого, як повести на одну iз спостережних вишок, звiдки вони вдвох милувались, мов грандiозним спектаклем, бомбовими вибухами, що сповiщали про себе оранжевими звихреннями в далечi пiщаної арени, в глибинi слiпучих вiд сонця полiгонних кучугур. Лiтаки йшли на такiй висотi, що їх i .не видно було, i гул їхнiй теж ледве долинав, i здавалося, що то мовби сама земля вивергає з себе отi оранжевi, червоно-бурi, якихось марсiанських кольорiв вулкани. Хмари вибухiв, цi свiтло-червонястi химернi хмари, розростаються потiм в повiтрi у цiлi острови хмар, що довго, повiльно тануть, мовби ждучи, поки їх зафiксують iз вишок хлопцi-спостерiгачi. А тим часом обважнiлi садки пiвдня осипалися абрикосами, земля вже була ними встелена так, що нiде й ступити, а збирати нiкому, i сусiднiй з полiгоном колгосп звернувся до Уралова за допомогою. Це була найвiдраднiша для Галi подiя, бо Уралов, прихопивши й Галю, i всiх тих, кого можна було прихопити з свого вiйська, повiв їх на штурм в те сонячне абрикосове царство, де все абрикосами свiтилося й пахло, i земля була золотою вiд плодiв, i дерева горiли золотом так, що їх спекулянти й заготовачi, здається, мусили б бачити за тисячу верст! То була солодка робота, радiсна втома, i не забути тих пiсень вечорових, i вогнищ, i куренiв... Але й звiдти - з бенкетування працi, вiд пiсень та куренiв - дорога знов стелилася в кучугури. Через деякий час Уралова - нiби як пiдвищенням по службi - перевели з кучугурного полiгона на iнший, приморський, степовий, де перед очима Галi вперше постали оцi, схожi на видива, обелiски ракет. Тут бомбили тiльки ночами, iнодi вдосвiта, а вдень цi розкиданi по степу макети лiтакiв, машин, ракет своєю мертвотною непорушнiстю здатнi були нагнати лише сум i нудьгу. Одначе й цей ракетний степ теж не злякав Галю, не засмутив, не зiпсував її веселої життєлюбної вдачi. I хоч життя тут було ще бiльш неспокiйне (були такi днi, що їм i зовсiм треба було виселятися за межi полiгона), проте Галя й тут швидко знайшла себе, обвиклася, самим своїм квiтучим виглядом радуючи i Уралова, i його полiгонних товаришiв. На вiдмiну вiд безплiдних кучугур, земля тут була така, що могла б усе родити, i Галя не проминула цим скористатися. Як тiльки настала весна, Галя, незважаючи на те, що була вагiтною, взялася копати, робити грядки та клумби, залучала до цiєї роботи воякiв, що пiзнiше аж очам своїм не вiрили, коли побачили на столi в їдальнi свiжу зелену цибулю власних посадок, а свою казарму та командний пункт - у вiнку квiтникiв, де крученi паничi обiймалися з красолею, а нiжна петунiя та царська борiдка красувалися серед жовтогарячих гвоздик та мiцних повноквiтних чорнобривцiв. Як i личить добрiй господарцi, Галя ще й курей та качок розвела, правда, коли вони попiдростали, то виявилось, що нi вона, нi Уралов не вмiють рiзати птицю, i коли вже треба було це робити, то Уралов з рiшучим виглядом з'являвся на порозi з дрiбнокалiберкою в руках i, намiтивши серед двору синьоголового селезня, на якого йому вказувала Галя, валив його з першого пострiлу. Потiм у них народилося дитя, гарненька донечка, яку вони, пiсля завзятої щасливої дискусiї, обопiльне вирiшили назвати Леною - Оленкою. Це було вершиною їхнього щастя, було мовби гiдною винагородою обом - i Уралову за всi життєвi гiркоти, яких вiн зазнав, i Галi за її минуле невдале кохання, до якого Уралов тепер i не думав ревнувати, бо знав, що то її природна добрiсть, безхитрiсна щедролюбна вдача так невдало й довiрливо шукала справжнього кохання, аж поки знайшла його тепер iз ним, iз Ураловим. Ощасливлений народженням доньки, Уралов перестрiляв на радощах усiх селезнiв, усiх качок та курей задля широко розтiяного "раю" - свята народження першої на полiгонi людини. На свято Уралови закликали всiх, хто тiльки був вiльний на цей час вiд чергувань. - Нiчого в життi не боявся,- признався в цей день Уралов товаришам,- а тут ох перетремтiв. I знаєте, що лякало найбiльше? Десь вичитав перед тим, що в Японiї 36 тисяч дефективних дiтей народилося пiсля Хiросiми... Радiацiя, патологiя - всiлякi дурницi полiзли в голову. Аж тодi вiд душi вiдлягло, коли медсестра сказала, що все гаразд, i на руки менi подала оцю нашу красуню степовичку,- казав Уралов, розчулено зазираючи в блискучу нiкельовану колиску. Там, зморщивши буряково-червоне личко i нiчого не пiдозрюючи про земнi дiла, солодко спала чистим сном немовляти новонароджена. - Ось вона, володарка полiгона,- казали про неї бiйцi, а мати голубливе примовляла: - Ясочка наша. I Уралов згоджувався мерщiй: - Дiйсно, ясочка! Хоч i недотямлював, що це воно таке ясочка. Справдi, диво дивне: ось вона тiльки народилась i вже стала тут найстаршою, всiх прихилила до себе ця маленька iстота, пуп'янок, крихiтний росточок життя. При згадцi самого iменi Оленки суворi обличчя воякiв свiтлiшали, i не було тут такого, на кого б не поширювалась її влада - влада любовi! Коли вперше дитя посмiхнулося, це стало подiєю, сенсацiєю на весь полiгон. Всi бiгали до Уралова на квартиру глянути на Оленку, козиряли, вiддавали їй честь i в наступнi днi теж не переставали бiгати на квартиру за її усмiшками. Старшини-надстроковики пiдставляли їй вуса, щоб пiймала за вус, молодi солдати в захватi були, коли вона вчепiриться котромусь за вухо i потягає, полоскоче своїм рученям. Про Уралова вже й казати нiчого. Вiн з народженням дочки став просто невпiзнанний, став говiркiший, привiтнiший, не такий категоричний в усьому, як досi. Тi доньчинi усмiшки, дитячi нiжнi доторки до щоки мовби проникали йому в саму душу i впливали на неї чародiйно. Вiн не соромився власноручно пелюшки прати, бiльше того, проробляв це з таким виглядом, нiби вчиняв якийсь безмежно-важливий ритуал. - Хiба ж не диво, Галю, га? - схилявся вiн над колискою, прибiгши зi служби.- Ще не говорить, а вже вмiє смiятись. Суцiльна доброзичливiсть: до всього на свiтi всмiхається. Це була просто iдилiчна картина, коли надвечiр Уралови виходили прогулятись. Вiн, якого й полiгонна смага не брала, блiдий, вiчно схвильований, нiс Оленку на руках, а його повненька, ясноока Галя дрiботiла поруч нього, не в силi приховати радостi свого благополуччя. Це було iстинно щасливе подружжя, вони були мовби створенi одне для одного, навiть ростом однаковi, невеличкi обоє, проходили мимо КП i йшли у вiдкритий степ. Всi знали, що то Уралов понiс прогуляти, розважити доньку, бо йому здавалося, що їй 'уже хочеться якихось дитячих розваг, i вiн шкодував, що на полiгонi немає якого-небудь чортового колеса та каруселi, а є тiльки блискучi гостряки ракет у степу-єдине, що вiн тiльки й мiг тут показати своїй улюбленiй доньцi. Ще, правда, були в степу, крiм ракет, спортивний "козел", "кобила", волейбольний майданчик та стара, облуплена кошара, що зосталася на територiї полiгона вiд тих часiв, коли полiгона ще не було, а земля вся належала радгосповi: Була поруч з кошарою й хата чабанська, вона теж облупилась, саманом свiтить,- пустка така, що, здається, i Оленку вiдлякувала своїм драним виглядом та проваллям вiкон. Оглядаючи цi напiвзруйнованi рештки чабанської ери, Уралов давав волю своїй фантазiї, малював перед донькою та дружиною жартiвливi картини свого майбутнього, коли Оленка буде вже великою, i, замiсть полiгона, тут знову володарюватимуть радгоспнi чабани, i сам вiн, Уралов, буде тодi найстаршим пастухом, стоятиме на отiй вишцi, де тепер КП, iз її висоти керуватиме отарами, наглядатиме за вiвцями в стереотрубу. Посмiявшись з його вигадок, вони рушали далi, простоювали бiля високої, нацiленої в небо ракети, i їм здавалося, що ясочка їхня вже торопiє на це блискуче диво, на таку велику цяцьку i вже якiсь першi знаки записуються на плiвцi її свiдомостi, чиє: тої i непорочної, як вранiшня зоря. Вiд ракети повагом iшли вони туди, де сивiють стародавнi могили,- Уралов вважав, що донька найкраще себе почуває, коли вiн виносить її на степовий курган, де був встановлений локатор. Тут свiжий вiтерець дмухав на Оленку, i вона нiби жвавiшала i з цiкавiстю стежила, як локатор, повiльно обертаючись своїм обручем, кладе рухливу тiнь на трав'янисту глобальну опуклiсть Кургана. Це була поки що маленька Оленчина планета, на якiй не було нiчого, крiм срiблястої нехворощi та локатора, який мав правити їй за розвагу. Все було б добре, якби не було ночей. Ночами Оленка погано спала, були такi ночi, що й Галя, й Уралов не прилягали нi на хвилинку, бо дитина криком кричала цiлiсiньку нiч, її крик чули й полiгоннi вартовi, i нiхто нiчим не мiг зараяти. Галя в розпачi обливалася слiзьми, а Уралов, стинаючи зуби, кидався з кутка а куток, не знаходив собi мiсця - душу йому краяв той Оленчин болiсний крик. Вояка, службист, не визнавав вiн ранiше нiжних пестливих слiв, пiдсмiювався над Галею, а тут i сам навчився. - Ну, що болить тобi, донечко, що? - упадав вiн над немовлям,- Животик? Голiвка? Скажи! Ну, покажи, де болить? А воно тiльки дивиться оченятами, туманними вiд болю, рiже тим болем: допоможи! Ти ж дужий, а я безпомiчна! Вас багато дорослих, а я одна... Лише на ранок, коли сходить сонце, Оленка перестає плакати, знов заспокоюється, а поспавши - розквiтає усмiшкою. I так день за днем, нiч за нiччю: вдень заспокоїться, а тiльки нiч - дитина в плач, у крик i аж синiє, аж заходиться. Став привозити Уралов з мiста лiкарiв, найкращих фахiвцiв: оглянуть i нiчого особливого не находять, не можуть визначити дiагноз. Це щось таке, мовляв, минуще, а так дитина здорова. Щоб якось розважити доньку, Уралов придбав у воєнторзi акордеон, дорогий, розкiшний, хоча грати на ньому й не вмiв. Учився тепер ночами, уперто ростягував ту чортову шкiру, а коли втомлювався, зовсiм виснажений, шпурляв акордеон у куток i, вiдсторонивши вiд доньки дружину, запухлу вiд слiз, сам нахилявся над крихiтним! тiльцем, що змагалося за життя, i мовчки приймав на себе той бiль, той крик, той вибираючий душу доньчин плач. Однiєї такої ночi, доведений доньчинйм криком майже до безпам'ятства, Уралов кинувся до машини, завiв, помчав у радгосп до Чабанихи - перед тим вже уже чув, що є там така баба Чабаниха, мати капiтанова, зiллям лiкує - народна медицина i все таке... Не знав точно, де вона живе, знав тiльки приблизно прикмети, i жадiбно розглядав iєроглiф телевiзiйних антен над будинками, вишку металеву шукав - по тих iєроглiфах та по вишцi вiн i розпшукав Чабанишину хату. Забарабанив у шибку, i стара з'явилась на порозi, як мара, як живий привид минувшини: розпатлана, вилицювата, губи стиснутi, пiд насупленими бровами - ями очей... Чаклунське замкнуте обличчя Пiфiї, Сiвiлли, воно якраз чомусь i викликало довiру: оця врятує, ця допоможе! Як вiн гаряче умовляв, бо вона спершу не хотiла, казала, що давно вже цим не займається. - На колiна перед вами впаду, тiльки їдьмо, зарятуйте! Дякуватиму вiк! Кiнець кiнцем умовив-таки, пiдхопив, помчав у свiй ракетний степ. Коли вони їхали мимо ракет, вже свiтало, вже блищали ракети своїми оболонками, але баба мовби й не бачила їх, вона нiби не хотiла й дивитися в той бiк. А коли оглянула дитину, що вже спала, змучена пiсля ночi, буркнула, що це не "ураз" i не "младенчеське" i що немає в неї вiд цього нiякого зiлля, просто, на її думку, не пiдходить дитинi це мiсце, не для неї такi цяцьки та гуркiт... Оленцi ж дедалi ставало ще гiрше. Однiєї ночi, коли Уралов був на КП, з дому подзвонила дружина. Вiн чув, як вона хлипала в трубку, i життя в ньому спинилось, холод смертельної тоскностi в груди вступив. - Колю... Колю... додому! - хлипала трубка.- Оленцi погано, зовсiм погано... Посинiла, оченята закочуються... А коли вiн прибiг додому, вже не закочувались оченята, вже не кричала його донечка: вiчна чиста усмiшка застигла на її вустах. Вона ще лежала у бiлiй своїй постельцi, а коло неї, на долiвцi, валявся акордеон, хижо блищав зубами клавiшiв. Дружина тiпалась на лiжку в риданнях. Мисливська рушниця висiла на стiнi. Стояв на, столi польовий телефон. Все було, як i ранiш, не було тiльки Оленчиного дихання, була безмежна всесвiтня пустеча навкруги. Кожна рiч ранила його. Рушниця, акордеон, iграшки - нiчого цього вiн бачити не мiг. Здушений, ослiплений горем, вискочив надвiр, але Галинi ридання знов повернули його до хати. Вранцi весь полiгон був у жалобi. Вiтер ганяв над казармою червонi прапори з чорними стрiчками. Приголомшенi трагiчним кiнцем, друзi-вiйськовослужбовцi про щось перемовлялись стиха, радились. Виявилось, що нiхто не вмiє зробити домовини. Люди, що зналися на електронiцi, що мали справу з найточнiшими приладами та пристроями, не вмiли, виявляється, змайструвати простої маленької домовини для Оленки! Бо не було в цьому нiколи потреби. Бо нiхто ж тут ранiше не вмирав. Тут, здавалось, зiбрались для вiчного життя. I кладовища на полiгонi не було - це була в них перша смерть. Все вона розпочинала, Оленка. Тiльки оркестр був свiй та прапори незвично чорно-червонi схилялись в жалобi. Траурна музика лунала на весь степ, i не бомбили в той день. Поховати Оленку вирiшили на тiм самiм курганi, де стояв ранiше радiолокатор. Тепер його там уже не було, тепер там викопали сержанти для своєї улюбленички невеликий окопчик. Туди йшла степом уся процесiя, офiцери мовчазно несли Оленку над головами, несли її своїм ракетним степом, крiзь бойовi мiшенi, крiзь їх насторожений грiзний блиск, а вона, пропливаючи, усмiхалася й зараз, вiдходила вiд Уралова у вiчнiсть iз своєю усмiшкою, з її непередаваним чаром i мовби промовляла до нього: "Татуську! Я не бачила нiчого, крiм цих твоїх ракет. Не бачила весен. Цвiту вишневого не знала. Нi синiх рiк, нi мiст далеких, казково-прекрасних. Я встигла бачити тiльки оцi грiзнi блискучi ракети, серед яких прожила своє миттєве життя. Коротким життям зiрницi жила я. З'явилась, освiтила усмiшкою ваш полiгон, сяйнула розливом щастя тобi, татуську, i мамi, i вже зараз iду вiд вас, iду ось назавжди!.." Як йому в цю мить хотiлось понищити, потрощити тут все, як палило його бажання подiлитися з нею своїм життям - та що подiлитися! Вiн, секунди не вагаючись, вiддав би своє життя до останку, аби жила вона, його ясочка, його зiронька, яку вiн так i не змiг врятувати... Iдуть. Вiтер червоно-чорнi прапори шматує, розвiває на весь степ, оркестр ридає траурним маршем, iдуть iз трубами тi, що ще вчора чергували на КП - радисти, обчислювачi, планшетисти, тi, що дiлять з ним бiль його найтяжчої втрати. Слiпучий день схожий на нiч. Блищать сльози на смаглих вояцьких щоках. Голосить Галя. Зцiпивши зуби, крокує поруч неї Уралов - повнi груди болю несе. Трiщать пiд ногами сухi трави, посмiхається в заюжене небо Оленка, труби по-удав'ячому поскручувались на оркестрантах, а вони, кидаючи в розвiтрений степ бiль своїх маршiв, музикою бунтуючись проти горя, важко йдуть в тих удавах труб, мов Лаокоони. Так вiн розстався з Оленкою. Пустим, спустошеним пiсля цього стало його життя. Вночi прокинеться - все Оленка перед очима з рученятком, з шовком волосся, з усмiшкою - усмiшка та дитяча застеляє собою все небо, весь свiт! I нема i не буде в усiх галактиках нiчого кращого за це - за цей усмiх дитячий, ласкавiсть рученят, перше лепетання мови... Було щось жорстоко-безглузде в цьому ударi судьби, життя його, таке стiйке ранiше, враз похитнулося. Уралов почував, що втiхи не знайде, примирення з нещастям не буде i що нове якесь, здобуте в горi прозрiння не переставатиме терзати його. Нащо оте сонце в небi, коли її нема? Нащо всi дива свiту, всi науки, нащо всi веселощi земнi, якщо це їй, його ясочцi, уже не потрiбне? Нащо, нарештi, вiн сам, Уралов, i його праця тяжка, i його люта вiдданiсть дiлу? Став наполягати пiсля цього, щоб перевели його куди-небудь в iнше мiсце. Хоч на Курили, аби не тут! Сьогоднiшня його поїздка до мiста теж була пов'язана з цим, i, повертаючись надвечiр додому, вiн завернув до того Кургана, де лежить Оленка, завернув, знаючи, що це вже - прощання. Тут i нiч застала його, на могилi, тут йому все навкруги налилося темрявою i небо над степом нависло, порешечене зоряними пробоїнами, як велетенська мiшень. Уралов, наїжившись, сидiв на курганi; якийсь нiчний птах над ним пролетiв, просвистiв крильми; згадалось дитинство в степах кустанайських, i яке там було на озерах полювання, i як вiн бiгав ще хлопчиськом за мисливцями та рiзними послугами дорослим заробляв собi право пострiляти. Скiльки пам'ятає себе, вiн марив полюванням, далекий пострiл нашорошував i кидав його в дрож, i його мисливський запал дивував навiть дорослих, їм було смiшно, що хлопець, зачувши далекий пострiл, блiдне вiд хвилювання, а вiн тiльки й мрiяв про той час, коли виросте й матиме власну рушницю. Потiм виявилося, що в його дiда-коваля є старезна рушниця-катеринiвка, четвертий калiбр, вагою не менше пуда. Гармата - i все. Колись, ще нiби дiд дiдiв, пугачовець, зробив її, а дiд так i не вистрелив з неї нi разу - боявсь. А цей, малий Уралов, взяв її, зарядив замiсть дробу шарикiв з пiдшипника, пiшов на майдан, прив'язав до плуга, а до курка шнурок, щоб випробувати здалеку. То таки був пострiл! I одначе не розiрвало її. Пiсля цього знову зарядив, прилаштував свою катеринiвку до велосипеда i покотив на озера в степ. Зустрiчнi хлопцi-казахи смiялися: всiх гусей твоя пушка переб'є!.. В полi гусей тьма, на просищi пасуться, летять, гелгочуть, валом iдуть. Уралов зарився в копицю проса, виставив тiльки ствол своєї гакiвницi, пiд плече картуз пiдклав, щоб плече вiддачею не розтрощило. Сидить, не дише, а вони насуваються гелготом, вже ледь мало не з-пiд нього просто смичуть, i вiн, затаївши дух, приклався, пальнув. Удар, iскри з очей, i вже нiчого бiльше не пам'ятає. Очуняв: "Де це я? Що зi мною?" Рушниця вiдлетiла далеко, картуз теж далеко, плече горить i... жодної гуски. Однак це не вiдбило в ньому охоти до полювання. I вдруге, i втретє знову виходив з тiєю пудовою катеринiвкою на гусей i щоразу падав пiсля пострiлу непритомний, аж поки в якiйсь iнструкцiї не вичитав, що треба було давати вдвiчi менший заряд, нiж вiн давав... Не знає, чому й згадалась йому зараз та його рання хлоп'яча пристрасть, блукаючим спомином навiялась серед нiчного степу на могилi, де вiчним сном спить його донечка. Не раз вiн чув жалi та скарги на скороминущiсть людського життя. Промайнуло, як сон, пролетiло мигцем, не встиг i оглянутись... Це так. Але зараз його думка якраз про iнше, про те, як багато може ввiбрати людська душа, мозок людський: цiлi галактики життя може людина вмiстити в собi! Коли були отi озера, гуси, просища? Коли то було: вперше побачив трамвай. Перший самостiйний вилiт... Як то далеко-далеко. Наче за далеччю вiкiв. Майже в античностi. I нiчого цього Оленка не знала. Нi тих гусей, нi просищ, нi озер нiколи вже не побачить, i в цьому є велика якась кривда. Свiжа рана життя, вона заступила йому все, що було i що є, болем своїм ятрить його i ятрить. Фатальнiсть? Якщо це фатальнiсть, то вiн i її ненавидить! Забрати в нього Оленку, в самому розквiтi загубити цей свiжий росяний пуп'янок, що вже всiм умiв дарувати радiсть,- нi, нема в цьому глузду, i нiхто не переконає Уралова в тому, що так буває, i що нiчого не вдiєш, i що "така вже судьба"... Не повинно бути такої судьби! За що її скарано, за що її страчено, його Оленку? Не було в нiй нi злоби, нi ненавистi, нi хитрощiв, нi пiдступностi, не було помилок i злих намiрiв, була тiльки яснiсть найчистiшої усмiшки, було тiльки те, з чим людина народжується для життя... Гризе його думка, тривога, що, можливо, є частка i його провини в тому, що сталось. Коли привозив Чабаниху, вона говорила щось, здається, застережливе, що мiсце не пiдходить дитинi i не такi їй потрiбнi цяцьки. I що тiльки пiд тихими зорями, а не серед гуркоту та вибухiв здоровим та щасливим буде зачаття людське... Вiн не надав тодi значення словам старої, а тепер дедалi частiше довбе мозок думка: може, справдi дитину лякало тут все, гуркiт тривожив i цi вибухи, що час вiд часу землю стрясали, може, вони й справдi не для дитячої психiки? Причину доньчиної смертi так встановити й не вдалось. Командири й товаришi вважали Уралова людиною впертою, вольовою, настiйливою, людиною, для якої почуття обов'язку понад усе, а ось тут вiн не певен, чи все вiн зробив, щоб Оленку врятувати, чи виконав свiй обов'язок перед нею до кiнця. Одне тiльки знає, що ця тяжка драма не минула для нього безслiдно, цi згаслi Оленчинi усмiшки для нього нiколи не згаснуть i нiколи не буде вже вiн таким, як був ранiш. Глибокий внутрiшнiй струс мовби вiдкрив йому очi ширше на свiт, на саму сутнiсть життя, i те, що ранiш його могло й не чiпати, зараз не залишає його байдужим. Чи так жив? Чи так ти живеш? Чи так всi ви, люди, живете? Задала йому Оленка таких запитань безлiч, запитала й пiшла собi, а йому зоставила вiк на роздуми! Десь з глибини темряви чути дзеленчання дзвiночка. Наближається отара. Чабан Горпищенко веде її, не iнакше, бо це тiльки вiн зважується заглиблюватись з отарою так далеко в землi полiгоннi, та й полiгонне начальство до нього не так прискiпливе, адже у старого син льотчик i сам вiн людина заслужена й розторопна. Пiд час останнiх важливих навчань, коли тут навiть один iз маршалiв був, вiн швидко з Горпищенком здружився, для них, для обох - для чабана i для маршала,- певне, було про що погомонiти разом, розклавши вогнище в степу для чабанської кашi "в кожусi". В тi днi все, що робилося на полiгонi, було оповите особливою таємничiстю, право доступу сюди мали тiльки люди найнеобхiднiшi, решту всiх виселили, i чабан Горпищенко теж тiльки вiддалеки мiг бачити, як незнайомi автомобiлi мчали в напрямi полiгона, як свiжi намети в один день там з'явились i як потiм на далекiм кутi, що виходив у море, виросла висока драбинчата споруда i в нiй, наче в колисцi, в сповитку, лежало щось блискуче. Колись там орли та iншi дикi птахи гнiздились, а тепер люди он для яких пташенят гнiзда мостять... - Хочете побачити? - запитав його маршал при зустрiчi.- Дивiться завтра о дванадцятiй. I чабан дивився. Удар бачив, i зблиск, i як вiддiлялась ракета. Видима, справдiшня, вона майже повiльно, нiби знехотя виходила з вогняного клубовиння, а потiм враз понеслась блискавкою, зникала невловиме, щоб приземлитись десь, може, аж на далеких водах океану, теж рiвних i вiдкритих, як степ. А тут пiсля цього одразу всi роз'їхались, поїхав i маршал, позникали намети, берег на кутi став знову порожнiй. - Це хто тут ночує? - запитує чабан, наближаючись до Уралова, i, впiзнавши його, додає якось вибачливо: - А, це ти, синку... I, шелестячи травою, сiдає поруч нього. Сидять обидва мовчки, вслухаючись в шурхiт отари, що розпаслася на чистiй, не забрудненiй нiчиїми овечатами травi полiгона. З темряви коли-не-коли подзвонює дзвоник, нiжно, мелодiйно. - Для чого та музика? - питає Уралов. - А щоб не розгубились... Та й люблять овечки музику... Чи сопiлку, чи пiсеньку, чи тронку отаку. - Як, як воно зветься? - Тронка. - Нiколи не чув такого слова,- з сумом каже Уралов.Як багато я ще не знаю... Гарний звук. То мiдь? Чабан пiдводиться, ловить овечку, що пiдiйшла зовсiм близько, знiмає у неї з шиї дзвоник, щоб показати Уралову. Той бере в руки щось важке, металеве, кострубате... Схоже на снарядну гiльзу, зiгнуту надвоє. Подзеленчав, задумливо послухав. Як антипод тишi - такий тут звук цiєї тронки. Серед темряви й мовчання степу вона як голос життя. - Шмат звичайної гiльзи,- каже вiн, повертаючи тронку чабановi,- а видає отакий нiжний звук... Щось просвистiло в нiчному повiтрi, чи кажан пролетiв, чи якийсь птах, ненароком отарою пiднятий iз трави. - Перепiлка, чи що? - загомонiв угору Горпищенко.Вже й перепiлок тепер меншає. А лебедiв? Колись у вас отам, на косi, лебедiв дядьки возами набивали. Поїде й повен вiз, як снiгу, накладе. А тепер птаство переводиться. Орел хiба що коли-не-коли покружляє. - Скiльки вiн живе, орел? - Та бiльше нас. Стоїш, дивишся часом на нього i думаєш: що той птах бачив на своєму вiку! Вiд чумакiв до ракет - все вiн оком своїм ввiбрав... - Хижак. - Хижак-то хижак, а ти придивися до нього. В них свої закони. Навiть шулiка не б'є чужих пташенят, коли вони ще в гнiздi... Уралов запитав недовiрливо, нервово: - Хто це бачив? - В народi давно помiчено... Доки пташка сидить на гнiздi, нiколи її не зачепить...- зiтхнув чабан i пiсля мовчанки обернувся до Уралова: - Правда, що тебе кудись переводять? - Не тiльки мене, а й полiгон увесь згортаємо... - Канал таки пiдпирає? - Та й канал. - Один полiгон згортаємо, а другий уже на його мiсце спiшить. Чув - у Чернiгiвцi? Теж полiгон. Тiльки iнакший. Полiгон залiзобетонних виробiв - так вiн зветься. Залiзобетоннi кiльця виготовляють, облицювальнi плити для каналiв, потреба там у них велика в рiзних бетонних виробах... Моя Тонька як спалахне чого-небудь, так i погрожує: кину к бiсу вашу отару, в Чернiгiвку подамся на полiгон! Мотористкою бетономiшалки стану!.. По ласкавостi голосу чути, що старий посмiхається в темрявi. - Але й ми свiй полiгон лiквiдувати не збираємось,ревниво-досадливо каже Уралов.- Тiльки перекочуємо на iнше мiсце. - Доки бандити кругом хати ходять, хiба ж можна лiквiдувати? Нiяк не можна,- ожвавiв чабан.- Того он аж над Свердловськом збили, чого його туди занесло? А Петро ж тобi привiт передає,- позавчора лист був.,, - Спасибi. - Уралову, пише, передайте привiт i дружинi його... Чабан умовчує при цьому, що син, передаючи Уралову та Галi привiт, ще й цiкавився, як маленька Уралова росте. Почуває старий, що не можна зараз про це говорити - тяжко зранена бiля нього людина. Та хоч i мовчить вiн, але душа його сповнена спiвчуття до Уралова, вся вона проймається зараз горем його, бо в тiй драмi на полiгонi було щось таке, що торкалось не тiльки Уралових, а чимось глибоко торкнуло тут душi багатьох людей. Мине час, змiниться степ, не буде вже тут i слiдiв полiгона, а чабан i тодi не одному ще розкаже, як народилася на полiгонi дитинка, як росло в цiм ракетнiм степу на втiху гарнiзоновi те славне дитинча, i як стало потiм кричати ночами невiдомо чого, i як згасло. Розкаже, як ховали його на цьому курганi пiд музику двох духових оркестрiв - вiйськового i радгоспного - i як всi бомбардувальники в той день вiдмiнили свої польоти. Пiсля мовчанки вiн знову заводить мову про канал: - Як прийде велика вода, то змiнить весь край. Уволю нап'ється днiпрової степ i зазеленiє... А то ще лiто уповнi, а вже тут згорiло все, гаряча хуга свистить, куряву жене. З водою буде веселiше! Ще й рис сiятимем, як у Тарасiвцi. В них там, кажуть, дуже добре вродив, корейцi постарались... Сiмей сорок їх в Тарасiвку приїхало, щоб i наших навчати. Бо чи бiля овечок, чи бiля ракет, чи бiля рису - це все вмiти треба. Я в Середнiй Азiї як був - трохи бачив. Вiн теплої води, скажiмо, не любить, йому тiльки свiжу, протiчну, прохiдну давай... А в сусiдiв механiзатори уже й кукурудзу на поливних посiяли: лiс! Стоїть, аж ворониться... Буде вода - все буде. Ще й сад