ки тут шумiтимуть хiба ж такi: приїзди коли-небудь в гостi, побачиш... Запам'яталось менi слово вашого маршала, розумне слово,- в саму душу запало. Сидимо отак, як з тобою, гомонимо, i каже вiн: "Навiть якщо маю найкращi ракети, якщо маю силу свiт звоювати, не хочу я цього. Не потрiбнi, каже, менi континенти-попелища. Я хочу бачити їх у зеленi i в цвiту, хочу пiд всiма зорями чути шепiт закоханих..." Ось так, синку. Старий пiдводиться i, не. прощаючись, iде, зникає десь внизу за курганом; разом з ним вiддаляється, мелодiйно тане в темрявi й тронка. А Уралов тут стрiне й зорю свiтанкову. Вже заблищить свiтанок на голих оболонках ракет, як з'явиться в степу жiноча постать, квапливо, стрiмкою ходою наближаючись до газика, до кургана. "Галя йде",подумає Уралов i не помилиться. То справдi вона поспiшає сюди, i на руках у неї палахкотить оберемок живих квiтiв, цiлий снiп рясно зрошених росою її чорнобривцiв та петунiй, гвоздик та царських борiдок. Пiднявшись на курган, вона кладе їх мовчки там, де треба покласти, обличчя її блiдить свiтанок, а вуста змучено тiпаються i при поглядi на Уралова складаються в щось схоже на усмiх: - Бiдненький, як ти вимучився тут... I роса на тобi... Я догадалася, що ти тут... Ходiмо, любий... Ходiмо... Вони сходять вниз, де застиг пiд курганом перекособочено газик, сiдають, i Уралов шарпає, жене з мiсця. Вiд'їхавши, ще раз зупиняється, i обоє мовчки озираються на курган, увiнчаний маленьким, охрою пофарбованим обелiском, що в цю мить для них безмежно вищий за всi оцi холоднi ракетнi обелiски, що вилискуються навкруги у вранiшнiм степу. Хмурячись, Уралов повiдомляє дружинi, що все вже вирiшено, вони переїжджають, i полiгон згортається, i оцi ракети сьогоднi ж будуть поваленi, як лiс, призначений на зруб. Дедалi бiльше виднiє; степ ширшає, розпросторюється пiсля нiчної мли, а на сходi, за блискучими стовпами ракет, мiж сивими козацькими могилами, несподiвано з'являється червоний вершечок ще одного кургана, i той курган, свiжий, яскравий, молодий, дедалi бiльше росте, пiдiймається над смугою обрiю, аж поки стає зовсiм круглим, стає не курганом, а сонцем. XII. ТРОНКА Минуло ще одне лiто людського життя. Вiдблакитнiло море сонячною блакиттю, розiбрано в "Парижкомi" намети пiонерських таборiв - дiти пiшли в школу; пущено комбайна на плантацiї зiсохлих почорнiлих соняшникiв, якi ще, здається, недавно так буяли; птахи по надбережжю гуртуються вiдлiтати у вирiй, а деякi вже й знiмаються, розлiтаються, даючи зображення на екранах локаторiв; в асканiйському заповiднику знялись навiть лебедi та гуси канадськi, що їх вважали аклiматизованими, бухгалтерiя тепер цiлу зиму буде вираховувати певну суму iз зарплати доглядача за понесену втрату, аж поки навеснi гуси та лебедi повернуться знов, як це вже було одного разу. Небосхили заюженi, частiше задувають вiтри з пiвночi, i сива трава на солончаках бiжить, як вода, а кущi кураю та ковили здаються з повiтря льотчиковi Сiробабi овечками, що розбрелися по пасовищу. Тим часом справжнi отари - золоте руно степовикiв - блукають по всьому примор'ю, вигулюються перед зимою. Коли в червнi пiд час стрижiння стригалi випускають овець з кошар без руна, то отара стає нiби меншою наполовину, а зараз чабанськi отари знову побiльшали, бо за лiто на них понаростало вовни, i їх уже беруться вдруге купати (вперше купали на початку лiта), щоб в зиму пiшли чистими, здоровими. На Горпищенковiй кошарi купання овець уже почалось, i порядкує тут Тоня, вона за старшу, бо батько з матiр'ю в цi днi десь далеко, полетiли на виклик до сина: одружується Петро. З цiєї нагоди вiн викликав батькiв блискавкою-телеграмою, на аеродромi мати аж з острахом пiдходила до реактивного, а батько ще й пожартував до пiлота: - Ти ж, сину, надзвукову швидкiсть давай, щоб менше гуркотiло, бо ми з старою погомонiти хочемо... Знялись i полетiли. Незадовго перед цим Петра перевели в iнше мiсце, i служба його тепер стала якоюсь iншою. Льотчик Сiробаба запевняє, що в той гарнiзон, куди переведено Петра, потрапляє не кожен, сiрих та мурих туди не беруть, i що "Петра ти ще, може, Тоню, побачиш в голубому скафандрi...". Вiйськове судно-мiшень стоїть в далекiй затоцi i досi, але тепер воно забуте, його, мабуть, там зовсiм заснували павуки, вже бiльше його й не бомблять, нiхто на нього не звертає уваги. Тiльки Тоня як гляне iз степу в той бiк, то мимоволi здригнеться: так по-дурному могли б загинути вони там iз Вiталиком. Мало не стала для них могилою та залiзна пустка, де тiльки павуки, та обламанi щогли, та пухлинами повидувалась вiд вибухiв палуба... Мовби одразу дорослiшими стали обоє вони пiсля тої пригоди, мовби новими очима стали дивитись на себе, на свою любов, i на людей, i на життя. Як той, хто раз побував пiд розстрiлом i зостався живий, не забуде цього,- так вони тих ночей на залiзному островi за забудуть, не забудуть тiєї тяжкої самотностi, коли так спрагло тяглися обоє звiдти до людей, до степу, а небо над ними на своїх пiдзоряних висотах погрозливо, кiнецьсвiтньо стугонiло... Наче крiзь марення, бачить Тоня себе, змучену спрагою, i невтомного навiть в тих умовах Вiталика, що, утворивши бiля себе цiлу майстерню, годинами клопочеться, щось тре, пиляє, намагаючись добути хоч первiсним способом iскру вогню. Марними були всi його зусилля, лише потiм, нишпорячи по судну, вiн знайшов якесь скельце, i виявилось, що воно має властивостi лiнзочки, якою можна зiбрати променi пучком i навести їх на край холошi, i матерiя починає тлiти... Хлопцi з полiгона були першими, хто помiтив увечерi сигнали iз судна, що їх подавав узбережжю Вiталик, розмахуючи з щогли палаючим клубком. А потiм вони попали в промiнь потужного берегового прожектора, катер примчав i на ньому капiтан Дорошенко та знайомi хлопцi з полiгона з своїми жартиками... А тепер уже й полiгона нема, i безмежнi степовi його простори нинi вiльно вiдкритi для чабанських отар, i Тоня, заглибившись в тi простори далеко, надибує часом лише на мiцнi укриття в землi та на слiди клумб бiля командного пункту та ще прочитає на стендi напiврозмитi дощем слова: "Воїн! Виконуй Устав бездоганно, смiливо i чесно!" I цi слова, хоч адресованi i не їй, торкнуть i в її душi якусь ранiш не торкану струну... Не вдалося поки що Тонi органiзувати дiвчачу чабанську бригаду, порозлiтались її однокласницi хто куди: однi працюють по своїх вiддiлках, на фермах чи в полi, Лiна й Кузьма на каналi, Алла Ратушна таки потрапила в iнститут, а Нiна Iваниця та Жанна Перепiчко влаштувались в мiстi на текстильному комбiнатi, пишуть, що хоч i трудно, але їм дуже подобається: "Такi красивi, барвистi тканини, Тоню, випускаєм - всiх наших степовичок в найкраще одягнем, годi їм у ватянках..." Робота цих дiвчат Тоню найбiльше приваблює, тканини їхнi, що ллються барвистими водоспадами iз верстатiв, їй часто ввижаються, i якщо цей чабанський степ справдi буде колись розорано i рис тут посiють, то, може, й сама вона теж опиниться в мiстi з дiвчатами на текстильному... А поки що, мовби навмисне, одягає на себе батькову ватянку, запинається сукняною хусткою, чоботи гумовi натягає i йде порядкувати бiля кошари. По-рiзному минатиме цей день у людей: в однiєї - бiля верстата, в когось - на лекцiї чи бiля рояля, а в Тонi вiн мине за не зовсiм звичайною процедурою: купає з чабанами овець. Овеча ванна для купання має вигляд довгого зацементованого рову, що налитий якоюсь бурдою - то пiдiгрiта вода з вiдповiдним дезинфiкуючим розчином. Загнавши в загорожу частину отари, чабани ловлять вiвцю за вiвцею i кидають у цей рiв, вiвця злякано пливе по ньому, а її зверху Тоня ще й рогачиком придавить, щоб з головою пiрнула в ту наколочену теплу бурду, щоб вся короста з овечки зiйшла. "Калiки двадцятого вiку, будете ви в мене чистенькi!"-примовляє в думцi Тоня, пускаючи в дiло рогачик. Часом перед очима Тонi, замiсть овечок, постаєте ви, мiськi жевжики, ледачi маминi синки, що, обкинувшись яскравими шарфиками, б'єте байди по проспектах та смокчете коньяки вечорами по ресторанах на маминi грошi, а потiм вихиляєтесь у рок-н-роллах iз своїми партнерками-дармоїдками... Так оце вас Тоня, стоячи над ровом у своїх гумових, забризканих розчином чоботях, у хустцi та в ватянцi, якими вона вам свiдомо нiби робить виклик, це вона вас зверху ще й рогачиком притовкмачує в оту гущу, щоб вся нечисть iз вас зiйшла! Даруйте за неделiкатнiсть, але це ж робиться для вашого добра, бо вже ви, голубчики, вибравшись iз рову, стрiпуєтесь перед Тонею на майданчику, i вже безкоростянi, пiдстрибом скачете знов до отари, скупаної вже. На здоров'я ж вам! Пiсля цього, може, не так будете крутити носом, зачувши чабанський дух, призвичаїтесь до овечих медикаментiв, i гирлига не смертельно уже вас лякатиме, i перш нiж зубоскалити над робочою ватянкою, що розхристалась на Тонi, ви задумаєтесь, звiдки беруться отi шарфики та моднi штанцi, якi ви носите, i дiзнаєтесь, що не з повiтря з'явились вони, що здобуто їх невсипущою працею чабанською ось тут, у степах. - Товкмач їх, Тоню, товкмач,- гукне деколи до неї Демид або Корнiй, заганяючи овець у рiв, i дiвчинi здається, що й чабани думають те, що й вона. - А знаєш, колись один раз уже була мода на вузькi штани,- гомонить мiж роботою Демид до свого напарника.- Я сам, можна сказати, в стилягах ходив... - Важко й пiзнати в тобi стилягу,- каже Корнiй, спiдлоба глянувши на пiдперезаного мотузком, зальопаного свого напарника,- дуже перевиховався... - Ще як парубкував, запалився був думкою такi штани добути, щоб на цiлий вiк їх вистачило... Дай, думаю, пошию штани шкiрянi, з линтваря. Добреннi вийшли, на завидки всiм. Дощ iде, а я собi в них, не промокають мої штани. А тiльки влiтку суша як вдарила, чую, що штани мої нiби меншають. Та так, скажу тобi, меншають, що вже й не зiгнутись, ходжу, як на парадi, гусячим кроком, а потiм цурка як придавила живiт - просто хоч кричи! Вони ще довго обидва з серйозними мiнами розмiрковують про тi легендарнi штани, поки Корнiй, нiби змагаючись iз Демидом, заводить своєї: - А в нас, як були в батька малими, кожух був... Скажу тобi, Демиде, такий кожух, що по всiй Таврiї пошукати! Незгiрше твоїх штанiв. Сiм'я велика, одiвачки путньої чортма, кожух тiльки й виручає: стрижемо, було, його щозими, рукавиць з вовни понаплiтаємо i валянкiв наб'ємо. Скiльки не стрижеш, а кожух все теплий, на другу зиму на ньому вовна знову, як була... Поведiнку того дивного кожуха чабани теж обмiрковують, докладно, серйозно, без тiнi усмiшки. - Отим би такий кожух,- нарештi каже Демид, поглядаючи в бiк овечатника, де в цей час кiлька жiнок лiнькувато мiсять глину в замiсi, щоб дiрки в стiнах потiм нею обвальковувати.- А то як працюють, так завжди мерзнуть, тiльки й нагрiються, як їдять... - Сказано ж: тунеядки! Опоряджають на зиму овечатник справдi жiнки-"тунеядки", що, згiдно з законом, дiстали покарання по суду i надiсланi з мiста вiдбувати цей термiн в радгоспi. Iншi радгоспи вiд них вiдмовились, не хотiв i Пахом Хрисантович, який пiсля хвороби хоч i з третиною шлунка, але з не меншою енергiєю приступив до виконання своїх обов'язкiв. - Не нав'язуйте менi цiєї публiки! - уперто вiдмагався вiн.- Чому до мене? Чому не в "Приморський"? Хiба в мене господарство найгiрше? Проте Лукiя Назарiвна була тої думки, що хтось же, мовляв, повинен перевиховувати й цю публiку, i ось "тунеядок", взятих iз рук правосуддя, привезли до радгоспу - привезли пiд конвоєм, а тут розконвоювали: працюйте на волi. Були серед привезених то спекулянтки, пiйманi на гарячому, то злiснi сектантки, то виловленi на курортних пляжах жiнки легкої поведiнки i серед них одна алкоголiчка, що вважала себе жiнкою замiжньою, тiльки плутала чоловiкiв, сьогоднi називала себе дружиною льотчика, а завтра - моряка-пiдводника. Ця остання, по iменi Варя-алкоголiчка, з трьома мовчазними сектантками при розподiлi попала якраз на Горпищенкову кошару. Що й казати, була тут пожива для чабанських жартiв. Без внутрiшнього посмiху не могли чабани дивитись, як ця льотчиця чи пiдводниця, високо пiдiбравши спiдницю, ходить тепер з своїми товаришками, як журавлиха, по колу, мiсить i мiсить пiсля гарячих пляжних пiскiв холодну в замiсi глину, вальками якої потiм затикатиме дiрки в стiнах кошари, щоб вiтер взимку не задимав на овечат. Буває, що Тоня дозволяє їй уже й пасти отару. До цього дiла Варя охоча. Виряджена в своє найкраще, йде до отари, красується бiля неї з мiською сумочкою в руцi, з нiгтями, на яких ще й лак не злиняв, з залишками накручених баранцiв на головi гнiдої, чи то пак каштанової мастi... Походить, попасе, дiстане з сумочки люстерко, пiдфарбує губи i знову пасе. "Подобається менi ота, що все губи лиже",- каже Корнiй, коли хоче подратувати дружину. Обличчя у Варi пом'яте, пропите, голос хрипкий, i хоч, може, пiд час своїх пиятик десь там вона була зовсiм iнакша, а тут в нiй зосталася тiльки покiрнiсть, з'явилось щось жалюгiдне, вона готова була без найменшого опору виконувати будь-яке розпорядження Тонi. Дiвчинi ставало аж шкода її. "До чого може опуститись людина",- думала Тоня про неї, i їй хотiлося щиро вiрити, що ця "тунеядка" з часом перестане бути ледащом, хотiлось вiрити i в правдивiсть її слiв, коли вона з якоюсь невмiлою запобiгливiстю розповiдала Тонi про свого льотчика, а на другий день про пiдводника, що нiбито був її законним чоловiком, i що найбiльша її помилка в тому, що вона не потурбувалася своєчасно зареєструвати з ним шлюб. - Вiн як дiзнається, обов'язково мене розшукає, знiме судимiсть, i ми тодi по-новому заживем,- казала вона, причепурюючись перед люстерком, а Тоня дивилась на нещасну цю жiнку з жалем i спiвчуттям. Корнiй та Демид хоч не були до таких жалiсливi, але й вони через деякий час з приємним подивом стали помiчати, що дамочка ця понятлива до роботи, не байдуже виконує, що їй скажуть, i особливо чомусь їй припало до вподоби оте покручене калiчкувате ярча, що й досi було при їхнiй отарi. Вона за ним ходила, як нянька, i коли воно мекало, вiдставши, то вона мерщiй кидалась до нього, i їй аж сльози на очах виступали, що воно так мучиться, силкуючись зiп'ястись на ноги. I що далi Варя втягувалась в роботу, то бiльше й до неї самої змiнювалось ставлення з боку чабанiв, особливо Тоня чомусь вiрила в свою педагогiчну поему, та й чабани вогонь своїх посмiшок частiше переносили тепер на сектанток, якi були дуже впертi i до роботи не одразу наломились, на чабанськi ж дошкуляння вiдповiдали мовчанкою або похмурими цитатами з бiблiї. Тоню цiкавило, що вони думають про любов, а вони на це ще дужче насуплювались: - Любов? Хiба є на свiтi любов? Є зло, ненависть, вино, блуд! Працюють i сектантки, це Тоня своєю бригадирською владою заставила їх чепурити для овець кошару: там пiдмажте, там повимiтайте, там пiдстелiть... Дивлячись на цiлоденну чабанську роботу, вони й самi заохотились, працюють, як вiльнi, троє мiсять, а одна уже валькує, хто глянув би збоку, навiть i не подумав би, що перед ним засудженi люди, якi лише вiдбувають свiй строк. Пiсля обiду "тунеядки" й зовсiм повеселiшали, особливо каштанова Варя, якiй добросерда Корнiєва молодиця налила-таки шкалик, дарма що свого Корнiя вона струнчить весь час, щоб не заглядав у чарку... Тепер уже не сектантки, а Варя хрипким своїм голосом цитувала їм бiблiю. - Марнота над марнотами, i все марнота! Страшний суд, атомний суд - ну й що? Крiм дружинникiв, нiкого не боюсь! Їй було весело, було весело й чабанам, що дивились з цiкавiстю, як вона, незграбно пригорнувши вила до себе навильником, на виднотi у всiх пiдфарбовується i знов лиже губи. Невеселою бралась за овечу купiль тiльки Тоня, вона з дому вернулась чимось присмучена, навiть заплакана. Вiд погляду Варi-тунеядки це не приховалось: вона, здається, першою помiтила горьовитий настрiй дiвчини. - Що сталося, Тоню? - запитала вона стишеним голосом перед тим, як рушити вiд чабанiв, а Тоня тiльки вiдмахнулась: iдiть, мовляв, валькуйте! А сама заходилась якось аж злiсно орудувати своїм рогачем над пiнявою овечою ванною. Було над чим задуматись Тонi. Завтра в радгоспi стане менше ще на одного випускника їхнього класу, ще з одним доведеться розпрощатись, i цим одним буде її Вiталик. Вже кiлька днiв вона знала про це, знала, що розлука неминуче насувається, i готувала себе до цього, а зараз, коли з переданої школярами записки дiзналася, що день вiд'їзду призначено на завтра, не могла стримати слiз. При дiтях, при школярах так i бризнула цими рясними слiзьми, а вони, двiйко хлопчикiв з четвертого "Б", дивились аж злякано на неї, на колишню свою вожату, i щось белькотали Тонi про шкiльний iсторичний музей, просили вiд iменi вчителя i гуртка юних iсторикiв дати якi-небудь старовиннi чабанськi речi для цього музею. Взявши себе в руки, трохи вгамувавшись, Тоня стала розмiрковувати, що б їм справдi дати, бо до свого шкiльного музею вона була не байдужа. Гирлигу? Батькова розцяцькована мiддю гирлига висiла на гвiздку пiд хатою, i її розколихував вiтер, i хлоп'ята-iсторики дивились на неї в захватi, вона була блискуча, обшмульгана травами, вiдполiрована, як слонова кiстка. Але цiєї речi Тоня не мала права вiддати, гирлига ще служитиме й батьковi, i їй. Не могла вона дати їм i оцю дзеленкучу тронку, що, знята на час купання отари, лежала зараз пiд хатою,- в юних iсторикiв аж очi розгорiлись, коли вони набачили її. - Якби дзвоник отой... тронку,- несмiливо просили вони.- Це ж справжнiй чабанський експонат... - Нi, тронки не дам,- вiдмовила Тоня.- Без неї вночi нам нiяк не можна. Кiнець кiнцем передала для музею чабанськi дерев'янi ваганцi, що з них чабани тузлук колись їли. Тепер тузлук давно вже їдять iз мисок, а ваганцi до того ж розсохлись. Дiти охоче забрали ваганцi, i Тоня прикидала в умi, де вони їх поставлять в шкiльнiй музейнiй кiмнатi. У створеннi тої кiмнати була частка i її ентузiазму. Кiмната вийшла на славу. В нiй вiдвiдувач бачить звичайнiсiнькi речi, якi, потрапивши сюди, стають одразу незвичайними, стають експонатами. Серед експонатiв вже є гирлиги. I постоли чабанськi. I качалка та рубель дерев'яний. На стiнах яскравi рушнички та напiвзотлiлi вишивки з материнських сорочок, добутi в тутешнiх матерiв i в переселенок iз Захiдної. Є в тому музейчику також рiзнi подарунки, надiсланi колишнiми вихованцями школи, що розбрелися тепер далеко по свiтах. Один прислав марки в'єтнамськi, другий - камiнцi з Уралу. Вiд капiтана Дорошенка - ляльки японськi. Та найцiкавiшим експонатом музею був рiдкiсний любительський знiмок, на якому можна було впiзнати першого радянського космонавта одразу пiсля його приземлення. Це був дарунок рiднiй школi вiд того з її вихованцiв, чия теперiшня служба дозволяла бачити космонавта ранiше i ближче, нiж бачили iншi. Космонавт його був зарослий i ще нiби змучений польотом, не схожий на того, що смiєтьбя в газетах... Перед цим знiмком Тоня часто зупиняється, i Вiталик аж трохи ревнував. Школярики виявились досить-таки канючливими, напосiлись, щоб Тоня дала для музею i свою фотографiйку: - Бо ви ж тепер чабанка, гордiсть школи, так про вас учитель сказав... Тоня вiдмовила навiдрiз, рано, мовляв, а Демидова жiнка, зачувши їхню розмову, гукнула вiд своєї задимленої лiтньої кухнi: - Може, вам i кабичку оцю передати в музей? Бо в iнших радгоспах чабанам уже газовi плитки збираються ставити, а нашому начальству про це й гадки нема! I вiкна он побитi, зима йде, а шибки повставляє хто? - I вона залементувала до дiтей, як до дорослих, як до винуватцiв усiх її незлагод, запаси критики були в неї невичерпнi, а паща виявилась такою, що дiти, вiддаляючись iз своїми трофеями в степ, ще довго на неї здивовано озирались. ...Працює Тоня, купає овець, швидко, спритно i якось аж сердито, наче хоче їх своїм рогачиком потопити, працює, а душа горить, а думки все про Вiталика. Завтра вдосвiта, як вона вижене пасти отару, вiн уже поїде, поїде невiдомо куди i на скiльки. Капiтан Дорошенко забирає його з собою. Подейкували про капiтана, що вiн променевої хвороби захопив в океанi, а вiн ось одужав, їде на кораблебудiвний приймати новозбудоване судно, екiпаж новий набиратиме, i першим до складу майбутнього екiпажу бере Вiталика корабельним радистом. Вiталик був на сьомому небi, коли капiтан, одержавши радiограму, запропонував йому це. Примчав вiн до Тонi того ж дня радiсно-розквiтлий i трохи розгублений: - Чи ти як? Може, ти проти? Мабуть, вона могла б його стримати, вдержати тут силою свого почуття, своєї любовi, але Тоня не зробила цього, бо хiба може вона прикувати його до себе, коли перед ним вiдкривається океан! Сама ж пiдохотила, сама ж разом з ним радiла, мрiяла, а тепер, коли наблизився час розлуки, то й рюмси пустила. Тоню аж зло бере на себе за цю тонкослiзнiсть. Вiталик заїде сьогоднi прощатись, а вона неприбрана, як була зранку в робочому, так i пiсля перерви вийшла працювати в своїй чабанськiй одежi, хай бачить її такою, як вона є, в цiй ватянцi i в чоботях, забризканих над овечою купiллю... Не бачив вiн її ще такою - так хай бачить. Хай знає, що всю зиму цi чоботи мiситимуть тут багнюку, обличчя червонiтиме на стужi та на дощах, що руки її грубiтимуть та трiскатимуться в роботi, розносячи силос важкий та пригортаючи до грудей ягнят запашних, вогкеньких, коли в кошарi холодно i їх треба зiгрiти своїм теплом. Буде одна. А якщо ж хто думає, що Тоня, тiльки вирядивши Вiталика, на другий день побiжить до клубу на танцi i до неї можна буде залицятись,- ох, дуже той ризикує! Так злящить, що луна пiде на всю Центральну! I святковi блузки та плаття поховає, i черевики на тонкому каблуцi пiдуть на схов - до повернення Вiталика ходитиме в гумi, у ватянцi, у дрантi! Вона покаже вам, калiки XX вiку, що й зараз люди вмiють кохати i з вiрнiстю ждати коханих! Вiталiй приїхав, примчав мотоциклом уже надвечiр, при заходi сонця, i, заставши все чабанство ще за роботою, пiшов просто до Тонi, всмiхаючись їй. Його нiскiльки не здивувала її чабанська роба, а рогачик, яким Тоня вправно орудувала, навiть зацiкавив хлопця, вiн попросив у Тонi той рогачик: - Ану, дай i я попробую. I хоч хлопець одягнутий уже як для мiста - в тужурочцi чистенькiй i в нових черевиках,- проте, ставши край рову i весело орудуючи рогачиком, вiн став товкмачити овечат, щоб аж пiрнали у той пiдiгрiтий каламутний розчин. Хлопець ще був тут, бiля кошари, стояв над зацементованим ровом, звiдки розносився запах креолiну, ще був вiн сам часткою цього степу, а вона вже бачила його десь на океанських просторах, серед апаратури в радiорубцi, серед розбушованих хвиль, що б'ють аж на верхнi палуби, бризками стрiляють в iлюмiнатор... В бурянi далекi рейси пiде вiн, а мiг би бути невiдлучно тут, коло неї. Може, сказати: не їдь? Ще не пiзно. Нi, не скаже вона цього. Краще ждати буде, мов отi збур'ївськi .жiнки, що по пiвроку ждуть своїх китобоїв! На час купання знято з овечої шиї тронку, i дiти чабанськi тепер бавляться нею. I Вiталик взяв, подзеленчав, розглядав уважно роботу: мiдна снарядна гiльза сплющена, зiгнута вдвоє, наче побувала в руках у якогось силача. Смерть таїла в собi, а стала нiжним степовим дзвiночком... Вiн знов подзеленчав нею. - Звук нашого шкiльного дзвоника нагадує, еге ж? Тоня, звеселiвши, розповiла, як юнi iсторики просили сьогоднi цю тронку для шкiльного музею, а вона не дала. - I вiрно. Чого їй там пилюкою припадати. Тронка простiр любить. - Це ж i ти їм щось для музею привезеш? - запитала Тоня Вiталика. - Я меч-рибу їм привезу або золоту макрель... Нi, кита голубого! - Ночовки чабанськi я їм подарувала,- всмiхнувшись, сказала Тоня i додала з невластивою їй соромливiстю та нiяковiнням: - Ще й фотографiйку мою просили, нащо вона їм? Де вони мене там притулять? - Як де? А там, де й космонавт. - Таке й скажеш... Степ - он мiй космос,- кивнула Тоня у вiдкритий бурий степ, i в голосi її прохопився смуток. Вiталiй дивився на неї, присмучену, трохи втомлену, в одязi робочому, згадав, якою безтурботною була тодi в степу, коли чайок напували... Не та вже смiхотуха десятикласниця,- iншою стала, серйознiшою, новi обов'язки мовби наклали на неї свою печать. Не школярка, а молода чабанка стоїть перед ним, що, залишена тут за старшу, тимчасово замiняє батька, а може, й не тимчасово. - Всiх перекупала? - Всiх. - А тепер? - Тепер овечатник утеплятимем. Заходить пора вiтрiв, туманiв та мряк осiннiх. Днiв коротких та довгих ночей. Ще затемна виходитиме з отарою в степ оця постать дiвоча. По очах оцих сумовитих, по щоках оцих нiжних сiктимуть холоднi дощi. Тобi океанськi дороги стеляться, їй жити тут, на мiсцi, на цих фермах, в степах, де люди в тяжкiй працi рано старiють, зате довго живуть i викохують дiтей по багато. - Я тобi радiограми посилатиму. Часто. Звiдусiль! - Добре,- вiдказує дiвчина. Не та, не та зараз Тоня, не вибухає щомитi веселощами, смуток таїться в її горiхово-карих, але як вiн любить її й таку, любить навiть ще дужче! дужче! дужче! "Нiде нiколи тебе я не забуду! Знай, що нiхто так не жде своїх наречених, як моряки. Всюди ти будеш зi мною. З найдальших плавань до тебе вернусь! А щоб всi тут знали, що нас з тобою єднає, так ось тобi моя клятва, хай буде вона ось така!..." Хлопець хапає Тоню й при всiх цiлує, цiлує самозабутньо, i мовчки дивляться на їхнє прощання чабани та чабанки вiд хати, i сектантки повитрiщалися вiд кошари, i гнiда тунеядка-пiдводниця хустиною витирає очi, розчулена на чужу любов. Це, власне, й було їхнє розставання. Був пiсля цього тiльки даленiючий стрекiт мотоцикла в степу, та червона купiль палаючого сонця по смузi обрiю, та скупана отара мериносiв на його тлi. - Хелло, кептен! Це Гриня Мамайчук гукає вiд машини в Дорошенкiв двiр. Вiн вiдвозитиме радгоспiвським газиком капiтана та його тонкошийого юнгу в Лиманське, до причалу. Ще темно, ще тiльки вiдспiвали пiвнi, в небi ще не вигасли зорi. Юнга вже тут, щулиться бiля машини, вислуховуючи останнi напучення матерi, з затаєним щемiнням душi поглядає на металеву вишку, що вигналась вензелем антени в небо над бабиним виноградником; мабуть, поки приїде хлопець у вiдпустку, то виноград i по нiй, по його вежi, пов'ється, полiзе туди, аж до неба, листатий, буйний, в гронах молодих... - Юначе, ти вступаєш до всесвiтнього племенi матросiв,- плескає юнгу по плечу Мамайчук-некерований.- Ти будеш пiд Пiвденним Хрестом. Тобi свiтитимуть iншi, вартi уваги сузiр'я. Але й нашог_ _Чумацького Воза не забувай... Сузiр'я нiчим не гiрше за iншi. Блiднуть сузiр'я, попелiє небо. А капiтан, виявляється, не тiльки останнiм покидає палубу корабля, вiн останнiм покидає й домiвку. Ось вiн, нарештi, сходить з веранди, виринає з сутiнi двору, поряд з ним дибає стара Дорошенчиха. - Ти ж там бережи себе, сину,- чути голос старої.- Бо все можна купити, а здоров'я не купиш. - Не турбуйтесь, мамо, я почуваю себе цiлком здоровим,- чути капiтанiв голос.- Травки вашi своє дiло зробили... - Не смiйся, сину, над моїми травками... Є в них сила. А до того ж - сонце наше цiлюще, повiтря степове... - А я не смiюсь. Почуваю, що будь-яку медкомiсiю зараз пройду. В голосi i в ходi капiтана справдi була бадьорiсть, почувалось нуртування сил мiцних, вiдмолодiлих. - Вручаю ж тобi, Iване, своє найдорожче,- каже йому Лукiя бiля машини, i вся трепеще, i голос її клекоче хвилюванням. - Не турбуйся, Лукiє. Все буде о'кей,- каже вiн усмiхнене i, розцiлувавшись з матiр'ю та Лукiєю, сiдає в газик, де в кутку, ждучи дороги, вже занишк i не дихає його майбутнiй корабельний радист. Гриня дає газ, машина рушає в свiтанкову сутiнь, залишаючи обох жiнок бiля двору, бiля вкопаної скiфської баби... Степ ще безмовний, передсвiтанковий, тiльки вiтер свище понад шляхом, що пролiг на Лиманське. - Товаришу каштан! - заводить мову Мамайчук.Дозвольте запитання... - Прошу. - Чи правда, що судно, яке вам приймати, будується на спецзамовлення Академiї наук? - А чому це вас так цiкавить, молодий чоловiче? - Та, бачите,- помулився Гриня,- дуже цiкавлюсь, що там у нас усерединi... З чого, тобто, складається наше ядро, з яких енергiй? I якщо ви в океан, щоб алмазний бур забивати крiзь земну кору, щоб крiзь твердь базальтiв до самого серця планети дiйти, то прошу не забути й мене: весь до ваших послуг! - Але ж ви, юначе, наскiльки менi вiдомо, в духовну академiю брали курс? - Ха-ха! Тричi ха-ха! - Мамайчук голосно регоче.- Ви теж повiрили? Та це ж було звичайнiсiньке розiгрування, розраховане на майора Яцубу, i не бiльш. Щоб до бороди моєї не чiплявся, щоб розвивав у собi хоч запiзнiле почуття гумору... Йти в попи - це ж архаїчне, товаришу капiтан. Ви теж повiрили? Планету бурити - це iнша рiч!.. Та й навколосвiтня подорож - це теж дiло. I запевняю вас, що чим-чим, а вже янтарними мундштуками Мамайчук не став би по чужих портах торгувати, як це роблять декотрi з ваших морячкiв! - Не личить мужчинi поширювати плiтки. - Чого плiтки? Коли я ще був у мiстi, в мене в самого були друзi, славнi такi модерняги з матросiв. Купують вони килим, скажiмо, де-небудь у Швецiї, а приїдуть додому,- заходять в ресторан, килим на стiл, i за вечiр тим килимом розплатились. - З такими настроями на моє судно краще не потикатись. - Ну, з цього погляду ваш юнга-радист нiякої небезпеки не становить.- Мамайчук вимовив це так, наче Вiталiя в нього за спиною зовсiм не було, наче безлюдною була темрява брезентової халабуди.- То такий моряк, що скорiше власних штанiв збудеться, нiж закордонним килимом збагатить рiдний порт. За це будьте спокiйнi. Ось тiльки як вiн щодо хитавицi та морської хвороби? Боюсь, що, тiльки судно колихне, вже вiн вам i SOS закричить! - В нього в радiорубцi буде про цей випадок окремий передавач, аварiйний,- серйозно пояснив капiтан.- В обов'язковiм порядку встановлюємо його, згiдно з мiжнародною конвенцiєю. Та штука включається автоматично... Будемо, однак, сподiватись, що потреби в цьому не виникне. - Скажiть, чи рикшi на свiтi ще ‘? - запитав Мамайчук зненацька, аж капiтан мимоволi усмiхнувся: так i кидає цього Гриню-некерованого вiд земного ядра до рикш... - Чого це вас рикшi цiкавлять? - Просто не вiриться, що десь люди ще їздять на людях. Один двоногий везе на собi iншого. I не iнвалiда, а якого-небудь паршивого колонiзатора... - Бечак - зветься такий велосипед,- сказав Дорошенко.- 3 вигляду невинний собi триколiсний велосипед з коляскою... Але наш моряк нiколи не сяде в ту коляску,- докiнчив капiтан, i обличчя йому спохмурнiло. Можливо, згадались йому чужi портовi мiста, де худi запаленi рикшi з лементом кидаються до пасажирiв, до морякiв, навперебiй пропонуючи свої послуги... - Це, звичайно, гидко,- згодився Мамайчук.- Я б теж не сiв на те мiсце, де ще вчора чи позавчора сидiв який-небудь тип зi стеком в руцi. Їздити на людинi - це не в моїй натурi! Але ж побачите ви там щось i веселiше? - Побачимо ще малолiтнiх вантажникiв, що тягають на собi важкi корзини з вугiллям в порту. I безробiтних, що риються на смiтниках. I дiтей, що, пiдстеливши газету, сплять на асфальтах вечiрнiх мiст... - Це вже агiтацiя, кептен. - Розумiй як хочеш. - Може, там зате хоч бюрократiв менше? - Не лiчив. А от знаю напевне: дуже-дуже самотньою почуває себе людина в тому холодному неоновому свiтi. Доки на ногах - доти є. А впадеш - переступлять, i наче тебе й не було. - Дух колективiзму - це я визнаю,- буркнув Мамайчук.Це таки в нас є. Як сталась ота з вами пригода в океанi, то не тiльки ваша мати-старушка бiгала на пошту, кептен, все узбережжя ждало звiсток про вас... Або коли цих он двох розшукували, що їм старе списане судно видалось було за Ноїв ковчег... Всi племена таврiв пiднялись на розшуки, стали як один колектив... Дозволите вжити ароматичного зiлля? - Недбало кинувши на губу сигарету, Мамайчук так само недбало креснув до неї вогником запальнички. На правiй руцi в нього при цьому зблиснув перстень. Ходять чутки, що Гриня таємно нiбито вже заручився з Тамарою-зоотехнiчкою, яка нарештi таки прогнала свого п'яндигу i живе тепер сама. - Одружуєшся? - запитав Дорошенко. - Звичайно,- вiдповiв Гриня,- якщо тiльки скромна моя особа буде визнана достойною прекрасної, душевно досконалої женщини. Як по-вашому, чи не грiх таку женщину привести в хату, де нема холодильника, де ночами батя-iнвалiд схлипує та скрегоче зубами ввi снi? - Веди,- сказав капiтан i примовк. А Гриня невдовзi пiсля цього вже перекинувся думкою на тi нiколи не баченi ним архiпелаги, де буцiмто й нинi люди живуть за первiсними законами, не знаючи зiпсутостей цивiлiзацiї, i хоч не мають холодильникiв, зате ж не вмiють i брехати, лукавити, вбивати, замишляти одне на одного зло. - До них, до них треба йти людству по науку життя,розмiрковував Мамайчук.- Туди, де пiд звуки тамтамiв наївнi дiти землi смiються та веселяться i не знають, що iснує на свiтi стронцiй... - Ану, стоп! Це Вiталiй нахилився до водiя, торкнув його за плече. I коли Гринь без заперечень пригальмував, Вiталiй висунувся з машини, став наслухати. - Що ти слухаєш? - Чуєте... Тронка десь дзеленчить... Гриня був iншої думки: - То вiтер травою свище... - Нi, тронка. - Нi, вiтер. - Тронка! Так, не дiйшовши згоди, вони рушили далi. А капiтан, глянувши в той бiк, куди хлопець наслухав, виразно помiтив у глибинi степу, на тлi обрiю, далеку постать чабанську i рельєфно-чiткий пласт отари бiля її нiг. Вже зовсiм розвиднiлось, коли вони прибули в Лиманське. Зупинились бiля причалу, i тут при свiтлi дня Гриня постав начисто виголеним, вiд бороди його й слiду не було, зате, виявляючи дух натури, яскравiє на Гринi нова палахкучо-пурпурова сорочка, з якою майоровi Яцубi тiльки ще доведеться розпочати баталiї. Сходило сонце, i вони дивились на нього. - Чого ж примовк, Гриню? - Вiталiй по-дружньому обiйняв Мамайчука.- Розкритикуй його, оте свiтило. - Не можу, отроче, не можу. Навпаки, дивлюся на те ясне свiтило i кажу йому: свiти! Моя критика тебе нiколи не торкнеться... Бо був тут один такий, все навколо себе - небесне й земне - розкритикував, озирнувся: нiчого йому не лишається. - Скучно стало? - всмiхнувся Дорошенко. - Таки скучно. Озирнувся - те не так, те не так, а що ж так? На сонцi плями, на землi негаразди. Що ж робити, що любити? I повернувся вiн iз пустель свого маловiр'я в степовий чабанський радгосп - опори шукати для душi... - I знайшов? - Коли навколо тебе всi трудяться, щось творять, то вiдповiднi бiотоки й на тебе йдуть. А найбiльша, звичайно, оздоровлююча сила - це сила кохання. Бог - в нiй! Цiлющiсть! Може, в цьому й розгадка того, що перед вами сьогоднi тут не пощерблений душею нудьгар, а Гриня-цiльнiсть, Гриня-гарт, готовий витримати будь-якi перевантаги життя... Прибули з моря рибалки з свiжим уловом, стали виходити на берег у своїх зюйдвестках, у важких рибальських чоботях. Ватаг їхнiй, чолов'яга богатирського зросту, повагом рушив до капiтана, простягнув руку: - Окозамилювач Сухомлин. I не смiється. Повнощокий, зарiс рудою щетиною, i тiльки по лукавих iскорках очей, що проблискують пiд кущами брiв, Дорошенко впiзнає свого давнього приятеля, невтомного на рiзнi вигадки Тимофiя Сухомлина. Багато рокiв працював вiн директором виноградарського радгоспу, зiрку Героя Соцпрацi має, а тепер, бач, в зюйдвестцi, в ботфортах рибальських, що аж у пiсок ними вгруз. Вiд нього пахне рибою й морем. - Бичкiв половлюєш? - мружиться Дорошенко, потискаючи руку колишньому своєму однокашниковi. - Не доплавав? А мороз ото на скронях? - Одне другому не заважає. - А я б на твоєму мiсцi... Ну куди тобi звiдси: глянь, яка благодать! Лимани, коси, острови... - Тиха, безбуряна заводь,- iронiчно кидає Мамайчук, що, сплiвши ноги, стоїть бiля машини. - А що ж, як i заводь? - насторожився Сухомлин. - Для кого заводь, а для кого берег Свiтового океану. I Мамайчук обертається до Сухомлина спиною, яскравiючи на весь берег пурпуром своєї сорочки. Дорошенко вбирає поглядом простiр лиману. Цей блиск води, її чар, свiже дихання... Справдi, гарно тут. I бiлi пiски берегiв, i ця тиша немiряна, i ласкавий степовий вiтерець. Наче в доторковi жiночої руки, є щось таке невимовне нiжне для нього в цих бризах, освiжаючих вiтерцях, що вiють вдень з моря, а вночi з сушi i що мовби єднають у вiчнiм круговоротi i море, й степи... Але з чим порiвняти оту заобрiйну далеч, що має в собi таку звабу i викликає такий злет душi! Так, це тiльки берег Великого океану, заповiтне мiсце, звiдки чути поклик просторiв, неспокiйних дорiг, що, здається, й з смертної постелi пiдняли б Дорошенка... Ще в океан, ще хоч один рейс, навiть якщо вiн i буде твоєю лебединою пiснею!.. - Створимо юшку,- каже Сухомлин, вибираючи найкращих бичкiв-кнутiв, що лисняться уже в кошиках серед битого льоду. Вибрав, вiдiйшов вбiк, заходжується лаштувати вогнище. Рибалки тим часом вивантажують решту риби, розвiшують на пакiллях мокрi сiтки. Дорошенко пiдходить до Сухомлина i, присiвши, береться разом з ним чистити кнутiв. - Ну, розкажи ж, як це сталося? - запитує, коли вони зостались удвох.- Як це ти в окозамилювачi пошився? - Труджусь,- басить Сухомлин.- Ловлю рибку для всiх громадян Радянського Союзу. - Славнi батоги,- розглядає Дорошенко бичкiв свiжого улову,- половив би i я. - Так чого ж - будь ласка. Приймемо. - Iншим разом... Пiду ось поплаваю ще. Сухомлин безболiсно сприймає запитання. Спокiйно чистячи рибину, починає повагом розповiдати про те, як на автомобiльних скатах погорiв, на тих скатах, що незаконно закупив був їх цiлий контейнер десь аж на сибiрськiй новобудовi; потiм насмiшкувато, мовби глузуючи з себе, розповiдає притчу про виноградарську комсомольсько-молодiжну ланку, що нею вiн на нарадах козиряв, хоч та ланка складалася в основному з таких комсомолок, у яких уже й онуки були... - Отак я жив. Отаким був. Дiляцтво живий свiт було заступило. Жив у станi такої нагвинченостi, що людей не помiчав, себе не бачив. Тiльки тут оце й людиною себе вiдчув, Iване... Уявити не можеш, що це таке бути директором, та ще винрадгоспу. Стiльки тих дегустаторiв на свiтi! Їдуть звiдси, їдуть звiдти, ведеш їх у пiдвали, пригощаєш, а декотрий ще й канiстру пiдмостить - наточи й додому! А тодi на всiх активах ще тебе ж i чихвостять, як Сидорову козу! - Але ж i Героя таки дали? - Який з мене Герой? Хiба що за телефоннi дзвiнки, їх справдi не кожен витримав би... На квартирi в мене телефон, це ж так належить директоровi, i, уявляєш, всi дзвiнки - чи з бригад, чи з району, чи з мiлiцiї, чи з "Заготскоту" - всi через тебе! Серед ночi тарабанять, викликають, круглий рiк штурми, аврали, нагiнки. З кожної наради повертаєшся в синяках, влiплять доганяку отак, за будь здоров. I то життя? Дiти повиростали, я їх майже й не бачив. Книжки нiколи було почитати. Ось тут, в рибартiлi, як став сторожувати,тiльки й начитався вволю. Влiтку, поки козакував одинцем, стерiг рибальську хату отам у затоцi, цiлий унiверситет пройшов. За скiльки рокiв уперше над своїм життям мав змогу подумати. Та невже ж це ми, думаю, степовики, потомки могутнiх антiв Поднiпров'я, стаємо окозамилювачами? Невже ж це ти, товаришу Сухомлин, совiсть на медаль промiняв? Як пiшло викриття окозамилювачiв, повiз я медаль у райком, хотiв здати. Сам, кажу, здаю. Не прийняли. Носи, кажуть, на здоров'я, коли дали. Бо не зовсiм же вона замогоричена, ти таки, як вiл, трудився... Є окозамилювачi злiснi, непримиреннi, вони ще й зараз лютяться, а я по щиростi кажу: спасибi. Спасибi тим, хто вивiв мене на путь праведну. Та хiба тiльки мене? Як ото пiсля градобою колоски на нивi пiдводяться, так зараз пiдводяться, вiдходять душею люди пiсля того, що було. Тiльки який зовсiм уже зламаний, то так i зостанеться лежа