ти, приплесканий у багнюцi. Вiриш, душею поздоровшав. Аж сам дивуюся тепер: як мiг до такої ганьби - до приписок - дожитись? До того дiйшов був, що всякий непотрiб напував, загощав, щоб тiльки слави добути. А що та слава?.. Якось у мiстi в галереї картину бачив: дiдуган отакий, як би й я, тiльки босий, голий-голiсiнький, iз крильми на спинi. Мчить кудись. Довго метикував я, поки догадався, що то ж алегорiя, то ж у такий спосiб Час намальовано, бо Час - старий i Час летить, мов на крилах... Хрести, ордени, медалi - купою на землi, i той крилатий дiд безжально топче їх босою своєю ногою, бо слава для нього - нiщо. Топче купу монет, рiзних там динарiїв, попирає їх ногами, бо й багатство для нього теж нiчого не варте. Бережно тулить до грудей лише книгу, на якiй написано: "Iстина". "Iстина" - тiльки вона йому дорога! За все найдорожча! Дорошенко слухав i не впiзнавав колишнього Сухомлина. Кiлька рокiв тому бачив вiн його заклопотаним, очманiлим, задуреним безлiччю справ. Навiть поговорити з ним до ладу не змiг, бо Сухомлин саме тодi ждав якоїсь комiсiї, почував себе, як на голках,- вибачився й помчав у виннi свої погреби сам наводити ажур... Задобрював, комбiнував, пiдмазував - весь свiт його тодi до цього звiвся... I ось тепер Дорошенко бачить перед собою людину мовби вiдроджену, з оновленою, розкрiпаченою душею... Давши лад рибi та снастям, пiдiйшли до них рибалки, стали жартувати над Сухомлином, що добрi, мовляв, з окозамилювачiв виходять юшковари... Ватаг не ображався. - А ви що, знову в рейс? Знов розгортаєте парус? - зверталися рибалки до капiтана i, дiзнавшись, що вiн забирає з собою ще одного степовика, обступили знiяковiлого Вiталiя, стали давати хлопцевi рiзнi поради: - Ти ж там не осором нас! - Держи фасон! - Ти ж знаєш, скiльки наш край капiтанiв дав. I вони беруться по iменах перелiчувати своїх славетних землякiв - капiтанiв далекого плавання, китобоїв, гарпунерiв, а заодно з ними стали називати ще й знатних чабанiв та механiзаторiв, спом'янули й генерала-двiчi Героя Радянського Союзу, який хоч i не був моряком, зате був родом звiдси, з Лиманського. - Даємо, даємо кадри для моря,- присолюючи юшку, гомонiв Сухомлин.- Недаром же дiди нашi на морi козакували i саме Чорне море називалось Козацьким. - Ну, тебе ж там купатимуть на екваторi,- застерiгали Вiталика,- це не страшно. А ось коли посилатимуть до боцмана, щоб випросив у нього шматок ватерлiнiї, то тут спершу подумай. - Або ще заставлять кнехти зрушувати з мiсця, так ти подивися пильнiше: .яка там основа... А то iнший, довiрливий, почне над тими тумбами тужитись, аж очi йому рогом вилазять. - Було колись, було,- каже роздумливо капiтан,- коли ми парубчаками приходили найматись в матроси. I над кнехтами силкувались, i котли пробували пересувати. А тепер, екзаменуючи таких, як вiн,- капiтан приязно кивнув на Вiталика,- будьте самi обережнi... Бо вiн не пiсля букваря до вас... Вже й електронiка, i кiбернетика, i тонкощi радiотехнiки - все пiд отим картузиком є. З батькiвською нiжнiстю дивився капiтан Дорошенко на хлопця, що аж на очi напустив козирок своєї кепочки. У ньому, притихлому й трохи соромливому, впiзнає капiтан свою давню юнiсть, що прийшла колись босою на цей причал, прийшла з торбинкою за плечима, латана, батрацька... Зi скромним набутком виходила колись твоя юнiсть на золоту лiнiю життя, а ця йде освiчена, озброєна знаннями, i хоч багато що рiзнить вас, багато мiж вами несхожого, але ж єднає вас найголовнiше - жага працi, сила любовi, поривання душi... - В якi ж рейси берете ви нашого степовика? - допитувались рибалки.- Чи правда, що повезете в океан водневу бомбу топити? Капiтан Дорошенко задумався, стояв посуворiлий, серйозний. "Друзi мої. Ви не чули звуку лiчильникiв Гейгера, не бачили руїн Хiросiми, але думки вашi про те, що й мої... Малою стає планета, а людина велетнем стала. Вона може зруйнувати це небо, хоча й не може його створити знов. Спроможна спалити хмари, що ото рожевiють на сходi, але знову не витворить їх. У владi людини - отруїти повiтряну оболонку планети, отруїти води океанiв, хоч потiм очистити їх вона вже нiколи не зможе... Але якщо може людина так багато, то пiд силу їй i припинити все це! Стоїмо на тому рубежi, коли планета, цей чудовий корабель людства, потребує захисту... I для цього хочу жити. Скiльки житиму, кожне дiло моє, кожен крок буде проти бомби. I коли Вiтчизна накаже потопити її - вважатиму це вiнцем свого життя..." Сухомлин ще не доварив юшки, як до причалу прибула учбова мотопарусна яхта з кораблебудiвного,- вона прибула за капiтаном Дорошенком. На мотопаруснику - майбутнi мореплавцi у робах, все молодi, веселi хлопцi-практиканти, що самi цю яхту й будували, самi й викликались доставити нею на завод прославленого капiтана Дорошенка. Незабаром капiтан iз своїм юним радистом уже був на борту, серед практикантiв; причал зрушився з мiсця й поплив од них разом з кремезною постаттю Сухомлина, з казаном на триногах, з рибалками у зюйдвестках, з Гринею Мамайчуком в розпалахкотiлiй сорочцi... Хати й тополi попливли, Лукiя i мати, чабани й отари, i весь степ поплив... Туго набито паруси, дужий i рiвний вiтер легко жене яхту по водi. Буде ще пiсля цього простiр лиману, i вiтер попутний, i бiла заметiль чайок над головою, аж поки виникне на обрiї заллятий сонцем заводський берег i перед очима капiтана з'явиться судно, що жде його на стапелях. Добре вiн знає, здавна знає ту степову корабельню. Весь величезний берег у високих кранах, а в їхньому чорному лiсi жеврiють, мов червонi велетенськi вогнища, закладенi кораблi. Крани, червоно-палаючi борти будованих суден i зелень тополь! Вся територiя заводу в пiрамiдальних струнких тополях, усi цехи... Он вiн, його красень, височiє над тополями, на залiзобетонному стапелi, грудьми до сонця, до океану! Ще кипить там зараз робота, величезний колектив кораблебудiвникiв, друзiв твоїх, знайомих i незнайомих, невтомно, день за днем будує це судно, що його вести крiзь бурi, крiзь шторми та урагани - тобi. Розмiреним будiвничим гуркотом зараз повниться та степова корабельня, вирує там трудове життя, лунає скреготом, ударами, шумом молотiв, сичанням газових рiзакiв, б'є слiпучими спалахами i зорепадом електрозварки... Кожен творить щось своє, робить нiби мале якесь дiло: той зварює шви, той перевiряє їх (коли треба - рентгеном!), той фарбує, високо зiп'явшись i ганяючи шариковою щiткою по випуклостi борту або пульверизатором насiває фарбу, жiнки клопочуться з iзоляцiйним матерiалом, з отiєю самою синтетичною скловатою, захищаючись вiд її гострої пилюки марлевими пов'язками, ще iнший хтось уже оснащує рубку радiоапаратурою, встановлює навiгацiйнi прилади,- а в цiлому як вершина, як апофеоз всiєї їхньої працi виростає цей красень корабель. На спускових дорiжках невдовзi уже змащуватимуть полоззя салом, не тим салом, що ним любили закушувати чумаки, а спецiальним технiчним, що його привозять сюди в бочках i на територiї заводу перетоплюють,сала треба величезну кiлькiсть на кожен спуск. А коли настає день спуску - вiн виливається тут у справжнє свято труда, тисячi людей напружено стежать за творiнням рук своїх, з хвилюванням слухають, як серед глибокої тишi лунають по радiо останнi розпорядження спусковiй командi, що працює на очах у всiх, працює чiтко, злагоджено i нiби навiчно. Ключами розгвинчують блоки, вибивають молотами клиння, аж поки все звiльнено, i вся споруда корабля, пiднята на високому стапелi, утримується вже тiльки двома курками, i трос, що зв'язує курки, натягується струною... - Рубай курки! I здригнеться тодi на стапелях цей молодий океанський велетень, i плавко, величаво посунеться по змащених полоззях з територiї заводу назустрiч водi, назустрiч океановi... Вперше бачить Вiталiй цю величезну майстерню кораблiв. Усiм найпотаємнiшим, самою душею вiдкривається йому завод, не може очей вiдвести хлопець вiд новозбудованого красеня корабля, що, наближаючись, швидко росте, уже в пiвнеба виростає перед ним на стапелях. Наче не водяний, а який-небудь космiчний гiгант нацiлився грудьми сталевими в небо для старту. Де ж побуває на ньому Вiталiй? З яких океанiв, з яких широт посилатиме в ефiр свої вiстi? Та знає: хоч де буде вiн, хоч пiд якими сузiр'ями, всюди йому як позивна мелодiя степового рiдного краю нiжно й сумовито дзеленчатиме тронка. 1960-1962