оцесії. Підлітком я бачив його святійшество на одній з урочистостей і досі пам'ятаю монотонний спів ченців і дзеленчання дзвіночків на тлі автомобілів, рикш та велосипедів. Моє тривале життя на Далекому Сході неабияк допомогло мені збагнути дух Сходу. А без цього досвіду я і не брався б за цю книгу. Професор Микола Реріх, якого я вважав своїм учителем, відколи зустрів його в Шанхаї 1935 року, пише в "Серці Азії": "Якщо ви хочете збагнути Азію і щоб вас у ній прийняли як бажаного гостя -- вимовте господарям найсвященніше слово: Шамбала!" Олександра Девід-Ніл, що прожила багато років у Тібеті, й собі згадує Шамбалу у книзі "Надлюдське життя Гесера з Лінга". Торкаючися теми, що перебуває на межі історії та легенди, відчутного на дотик і невідчутного, істотно уточнити джерела, на які я посилаюсь. Як зазначилося в передмову це дослідження переважно грунтується на буддистських книгах махаяни. Проте дослідження не обмежується тібетським буддизмом, виявляючи паралельні традиції не лише в азіатських, таких як Індія та Китай, а й у європейських країнах. На книгах і картинах Миколи Реріха я перевіряв правильність своїх висновків. Праці його сина Юрія Реріха, сходознавця, що скінчив Гарвард і Сорбонну, допомогли мені з'ясувати чимало сумнівних питань. Твори й листи Олени Реріх, учениці гімалайських учителів, також неабияк прислужилися мені. Родина Реріхів жила в гімалайській долині Кулу, біля кордону Західного Тібету. І я певний час мешкав у цій долині. Саме тут, де колись було створено "Махабгарату", Реріхи служили посередниками Мудрецю Сходу, відомому як махатма Мор'я, якого за сотню років до того вперше згадувала О. П. Блаватська. Цей Гімалайський Учитель створив серію книг з "Агнійоги", Йоги вогню. Одна з книг має поетичну кінцівку, яка розкриває, де перебуває цей провісник Давньої Мудрості: "Дано в долині Брахмапутри, яка бере свій початок з Озера Великих Нагів". Санскритський текст цих книг не становив жодних труднощів для філолога Юрія Реріха. Так звані "Листи Махатм" до А. П. Сіннетта, писані наприкінці минулого століття, є ще одним першоджерелом, що прямо виходить із замкнутого кола Мудреців Сходу. Образ загадкового царства Шамбали дещо прояснюють послання махатм В одному з листі Сіннетту 1881 року, великий махатма Мор'я так описує таємний край: "У певній місцевості, про яку не кажуть абикому, є ущелина з легким містком через неї, сплетеним із рослинних волокон. Внизу вирує бурхливий потік. Найсміливіші ваші альпіністи навряд чи наважаться перейти по тому містку -- він видається ветхим і неміцним, як павутина. Проте насправді це не так, і той, хто наважиться, потрапить у долину небаченої краси, в одне з наших місць, до кількох із нас, про кого нічого не відають європейські географи. На відстані кидка каменю від старого ламаїстського монастиря стоїть стародавня башта, надра якої породили не одне покоління бодісатв". У "Дорозі до Шамбали", рідкісній тібетській книзі XVIII століття, третій Панчен-лама пише, що царство Шамбала розташоване в гірському районі, захищеному з усіх боків могутніми засніженими масивами. Цього Панчен-ламу глибоко поважав Джордж Богль із Ост-індської компанії; він був першим британцем, що проник у Тібет. Книга, перекладена на німецьку професором А. Грюнведелем, містить довгий перелік географічних місць і назв ламаїстських монастирів, умисне так переплутаних, що лише вкрай ерудовані тібетські вчені, добрі знавці давніх і сучасних назв місцевостей, здатні розв'язати цю шараду й означити на своїх картах шлях до Шамбали. Але закон залишається той самий: "Небажаний не дійде!" Лише той, хто чув клич "Калагіяі", посланий "вітром" чи телепатично Великими Учителями, може сподіватися, що успішно досягне Долини Наймудріших на землі. Микола Реріх розповідає про одного сибірського ламу, що мусив повзти вузькою підземною галереєю, аби втрапити в священну місцину. Він пише також про тібетські надгробки, що вказували межі забороненої землі. "Ламо! У Турфані й Туркестані нам показували печери з довгими недослідженими переходами. Чи можна дійти до ашрамів (святилищ) Шамбали цими дорогами?" -- спитав Реріх під час своєї експедиції. Лами пояснили йому, що святі люди не бажають, аби їх турбували дослідники чи просто ґаволови, тому їхня територія всіляко захищена. На перешкоді навіть стає стіна отруйних газів, що струменить із тріщин у землі. Відомо, що тварини й люди, наблизившись до певних місць, починають труситися, мовби їх б'ють невидимі промені. Мешканці цих комун і самі підтверджують, що ніхто не пройде до них без дозволу: "Ви вже чули від мандрівників, вартих довіри, як іноді провідники відмовляються вести їх у певному напрямку. Вони воліють краще вмерти, аніж. провести вас далі. Це справді так. Провідники перебувають під нашим психологічним впливом. Та коли все ж якийсь необачний мандрівник ступить на цей заборонений шлях, то тоді перед ним загримлять обвали. Подолати й цю перешкоду йому не вдасться, бо град каміння остаточно зупинить його. Небажаний не досягне своєї мети". Цей захисний кордон став можливим завдяки гігантським гірським пасмам, льодовикам і безмежним пустелям Азії. Проте, Махатми запевняли Сіннетта, що "ті, кого вони хочуть бачити, знайдуть нас на самому пограниччі". Величезні відстані розділяють ці общини втаємничених: вони тягнуться від хребта Каракорум до Калгана поблизу Пекіна і від озера Манасаровар у Тібеті до озера Лобнор у пустелі Гобі. Саме На цій території трапляються дивні випадки, які свідчать при присутність вищих істот. Останні чверть століття Китай систематично досліджувався. Колись безлюдна провінція Цінхай тепер усіяна тисячами нафтових вишок. На озері Лобнор провадилися китайські атомні випробування. Обидві ці місцевості входять у територію Шамбали. Проте найперші вчені світу зуміли захиститися від цих небезпек, відступивши в свої гірські катакомби. Дослідники Азії, як-от Микола Реріх, писали про невідомі долини, загублені серед велетенських засніжених гір Тібетського плато. Його експедиція бачила гарячі джерела, що живили буйну рослинність у цих невідомих долинах, довкола яких тяглися лише скелі й лід. Атож, нелегко знайти в цій розлогій гірській країні Обитель Братства. Один прочанин може вирушити в пустелю Гобі до комуни Вартових Людяності, тоді як інший з тією ж метою видиратиметься на величні Гімалаї. Вони зречуться всього, аби отримати собі світ. Хоч і бідно вдягнені, вони багатші й благородніші за індійських радж. Серце такого подвижника палає співчуттям до людства. Його розум осяває невидиме світло, що лине з космічних глибин. Холодний розум, гаряче серце, полум'яна воля -- ось пропуск до Шамбали, до володінь Гуаньінь, богині всезагального милосердя. З незапам'ятних часів азіатські народи вірили, що заборонена територія ретельно охороняється. Багато десятиліть тому індійська газета "Стейтсмен" вмістила кореспонденцію про випадок з одним британським майором, що помітив високу, легко вдягнену людину з довгим волоссям. Спираючись на великий лук, він озирав долину. Помітивши майора, незнайомець зістрибнув із вертикальної стіни і зник. "Сахіб бачив одного із снігових людей, що стережуть Священну землю",-- спокійно пояснили місцеві жителі. На одній із своїх картин Микола Реріх зобразив "снігову дівчину" на тлі снігу та скель: вона також тримає лук. Попри сніг і лід навкруги, вона майже гола, немов якась тепла аура захищає її від холоду. Тут доречно зважити, що ці осередки вищої культури мусять мати і свою технологію. Бо логічно припустити, що ті, хто більшу частину свого життя присвятив науці, рано чи пізно мусять винайти всілякі технічні засоби. Є чимало підстав гадати, що Братство використовує широку мережу галерей, печер і катакомб. Ось думка про це Миколи Реріха: "На гімалайських схилах є безліч печер, і, кажуть, що від цих печер розгалужені підземні ходи ведуть глибоко під Канченджангу. Дехто бачив навіть кам'яні двері, які ніколи не відкривалися, бо ще не настав час. Ці підземні ходи ведуть у чарівну долину". Як видно зі слів великого дослідника Азії, "чарівна долина" -- то Долина Безсмертних, або Шамбала. Доктор Оссендовський повідомляє цікаві випадки під час його важкої подорожі по Центральній Азії. Монгольський лама розповів йому не лише про цілу мережу тунелів, а й про дивовижні машини, що рухаються в них. Лише опанувавши високу технологію з могутнім джерелом енергії, можна спорудити мережу тунелів, що, за деякими даними, тягнуться на сотні кілометрів. Що ж до апаратів, які рухаються під землею з великою швидкістю, то можна припустити існування технології надзвичайно високого рівня. У статті, написаній 1935 року в Центральній Азії, Реріх мовить про численні зустрічі з місцевими жителями, які й розповіли йому про Вартових: "Коли вони з'являються серед пустелі, то кожен відразу думає: а звідки ж вони прийшли у цей віддалений безводний район і як вони це зробили? Але дивні, довгі печери без кінця знайдено". Без таких тунелів поява Вартових у серці Гобі справді була б загадкою. Що ж до апаратів, які мчать в підземних галереях під пустелями й горами, то це схоже на наукову фантастику. Це тим дивніше, що традиція відносить такі розповіді до часів, коли ще Захід взагалі не знав ніяких машин; видаються неймовірними й повідомлення про повітряні кораблі, бачені іноді в районі Шамбали. Коли експедиція Реріха підійшла до Каракорумських гір у 1926 році, учасники побачили якось у чистому ранковому небі диск, що сяяв над цим засушливим районом. Його політ спостерігали за допомогою трьох сильних біноклів. Зненацька апарат змінив курс з півдня на південний захід і зник за сніговими вершинами хребта Гумбольдта. Жоден літак, жодна повітряна куля не могли 1926 року літати над цією ізольованою частиною Західного Китаю. Лише літальні машини невідомого типу могли виконати ті повітряні маневри, що їх описує Реріх. Побачивши в небі той диск, лами, учасники експедиції, вигукнули: "Це знак Шамбали!" 1933 року англійський альпініст Френк Сміт бачив подібне на горі Еверест: два темних об'єкти летіли в небі на висоті 9000 м. Один із них мав короткі крила, інший -- щось схоже на дзьоб. Ці два повітряних чи космічних кораблі оточувало пульсуюче сяйво. Альпініст був украй здивований побаченим, особливо коли ототожнив піки й льодовики довкола -- він упевнився, що це не галюцинація. Чи були літаючі об'єкти, які бачили Реріх і Сміт, повітряними чи космічними кораблями з Шамбали? Принаймні таке пояснення я свого часу дав у Шанхаї 1935 року, і сьогодні воно слушне за браком іншого, більш задовільного. Подібний диск, що крутився і був схожий на той, що його спостерігав Микола Реріх, бачили біля Шіллонга в Ассамі 1967 року. Летів він на висоті лише двохсот метрів над землею, а тоді зненацька пірнув у річку, викликавши великий водоворот, супроводжуваний страшенним гуркотом. Потім він піднявся й зигзагом полетів над джунглями, швидко розтаючи в повітрі ("За рубежом", Москва, 29.12.1967 р.). Легенда про Долину Безсмертних і Острів Шамбалу набуває життєвості після описів їх географічних характеристик і навіть ознак високої технології. Та все ж вирішального значення набувають розповіді тих, хто побував у цьому казковому Місті Знання. Наприклад, Микола Реріх у "Серці Азії" згадує подорож, що її здійснив китайський військовий лікар і непальський йог у Долину Шамбали: "Не так давно в "Шанхай тайме", а тоді й у багатьох інших газетах з'явилася велика стаття за підписом доктора Лао Цзіня, який розповів про свою подорож у Долину Шамбали. Жвавою мовою доктор повідує багато цікавих подробиць про свої важкі мандри з непальським йогом через монгольські пустелі й суворі нагір'я до Долини, де вони виявили обитель численних йогів, що осягали Вищу Мудрість. Його опис лабораторій, храмів, а також знаменитої башти надзвичайно збігається з описами цього незвичайного місця в інших джерелах. Автор розповідає про безліч наукових чудес і складні досліди на психічному рівні й телепатію на надзвичайно великі відстані". Концепцію про замкнуту общину ідеалістів в Азії використав Джеймс Хілтон у своєму бестселері "Втрачений горизонт", за яким було створено й кіносценарій. Слід віддати належне авторові, що він зумів надати цій колони філантропів відчутної реальності, хоча і його Шангрі-Ла мало схожа на Шамбалу, бо він не заглибився у стародавні перекази Азії. Сучасніші джерела, як-от книги Оссендовського і Реріха, містять вражаючі подробиці щодо особливостей цієї відособленої общини. Оссендовський наводить розмову з освіченим монгольським ламою, за яким багато хто побував у забороненому царстві Агхарта1. Але ніхто з них не обмовився, що ж він там побачив, бо обоє були пов'язані обітницею мовчання. Польський дослідник розповідає про одного мисливця, який проник у закурену печеру, а звідти потрапив до підземних приміщень. Після повернення він почав розповідати, що він там бачив, але лами негайно відтяли йому язика, щоб він не розголосив таємницю таємниць. Цей мисливець, безумовно, зберіг незабутні враження про свої відвідини, бо на старість повернувся до цієї печери, зник у ній і більше його ніхто не бачив. У Монголії втаємничені лами запевняли Фердінанда Оссендовського, що в Атлантиці й Тихому океані геологічні катаклізми знищили цілі континенти. Його неабияк вразила звістка, що частина мешканців тих невідомих цивілізацій врятувалася у заздалегідь споруджених підземних сховищах великої місткості і з яскравим штучним освітленням. Цілком можливо, що в кельтській легенді про "божеств у порожнистих горах" відбилася народна пам'ять про народ, що врятувався від катастрофи в Атлантиці. "У підземних печерах особливе світло дозволяє вирощувати злаки й овочі, забезпечує людям довге життя без недуг",-- пише Ф. Оссендовський після виснажливої подорожі до Центральної Азії, де він зустрічав багатьох вчених лам. Вони твердили, що управителі цих підземних колоній, як і Сини Сонця в Єгипті чи Південній Америці, зберігають вірність Учителям Шамбали. Віра в існування нагів, різновиду змій, які живуть у казкових печерах, освітлених коштовним камінням, надзвичайно стійка у народів Індії. Вони мають людські обличчя неймовірної краси, здатні літати в небі, коли з'являються з Патали, нижнього світу, і славляться винятковою муАрістю. Наги й нагіні одружуються з людьми, переважно з великими царями, царицями й мудрецями, проте, як вважають, не схильні спілкуватися з людьми низької духовності. Столиця Країни Нагів -- Бхогаваті, де рубіни, смарагди, діаманти сяють повсюди й освітлюють катакомби. Вважається, що царевич Арджуна, учень Крішни, відвідав Паталу. Буддійська "Праджняпараміта-сутра" ("Думки Гаутами Будди") зберігалася у Палаці Змій доти, доки великий пандіт Нагарджуна, засновник махаяни (помер бл. 194 р. н.е.), не спустився в Царство Нагів, щоб узяти й опублікувати буддійські тексти. Багато індійців та тібетців мали нагоду побувати у велетенських печерах нагів, з'єднаних галереями і схожих на мурашник; вони тягнуться на сотні кілометрів під гірськими кряжами. Озеро Манасаровар у західній частині долини Цангпо відоме ще як Озеро Великих Нагів. Це найвище прісноводне озеро в світі, розташоване на висоті приблизно 4700 м над рівнем моря. Жителі цих пустельних місць розповідають про великі лотоси на поверхні цього вкрай холодного озера і про раптову появу на цих квітах постатей, що сидять, обрамлені сяйвом. Марево? Можливо, проте тібетці схильні вважати, що то святі з Країни Нагів. Віра в таємне Царство Мудреців існує в Азії споконвіку. Причому є докази, за яких ці химерні легенди стають реальним фактом. Азіатські общини втаємничених, куди входили і європейці, не були численними, й іноді вони використовували свої старі катакомби з кондиційованим повітрям, зведені ще в часи до катаклізму. Братство Шамбали очолює невеличка ієрархія вищих істот, яких часто порівнюють з махатмами, що на санскриті означає "Великі Душі". Ці надлюдські істоти володіють надприродною силою; вони завершили свою еволюцію на цій планеті, але лишилися з людством, щоб сприяти його духовному поступу. Буддійська філософія чітко визначає ці великі душі, яких вона називає архатами по-санскритськи або лохань по-китайськи. Архат -- це людина, що впродовж своєї довгої планетарної еволюції звільнилася від усіх земних пристрастей і від усіх боргів карми. Ця еволюція має чотири фази: "Шротапаті" -- "Той, хто входить в Потік"; "Шакрдгамін" -- "Той, хто народжується один раз"; "Анагамін" -- "Той, хто не повертається" і "Архат" -- "Осяяний" (жіноча іпостась--Тара). Згідно з буддійськими текстами, дві заповіді архата -- це пошуки бодги (або осяяння) і вдосконалення людини. Коли архат входить у потік, що веде до нірвани -- океану космічної свідомості,-- він отримує трансцендентальні здібності, завдяки яким може зробити своє тіло легшим або важчим, меншим або більшим. Він стає володарем матерії, часу й простору і може з'являтися будь-коли в будь-якому місці. Архат знає про всі явища і зберігає згадки про всі попередні життя. Він завершив земний цикл розвитку й не відроджується більше на Землі. Архат, що вирішив залишитися на Землі, посвячує себе на благо людства, автоматично стаючи бодісатвою, спасителем, який, будучи видимим чи невидимим, допомагає людству в його духовному сходженні. Силою кріяшакті (волі) бодісатва здатен створити собі видиму оболонку з елементарної атомарної речовини, яка може здаватися щільною і реальною, але може залишатись невидимою і приєднатися до "народу Вогненного Туману". Цих надістот насправді бачили, навіть європейці. Сер Х'ю Райс Ренкін, шотландський баронет, що навчався в Харроу і служив офіцером Королівських драгунів, став буддистом і багато років сповідував махаяну. Ось що він казав 1959 року: "Ми знаємо, що п'ять бодісатв (досконалих людей) контролюють долю світу. Раз на рік вони зустрічаються в гімалайській печері, щоб прийняти рішення. Один із них постійно живе у Високих Гімалаях, другий -- у шотландських горах Кайрнгормс. Ми з дружиною виразно бачили цього бодісатву близько десяти років тому, коли перетинали перевал Ларіг Гру". Деякі з архатів перевтілюються в людину для того, щоб мати тісні взаємини з земною людністю, але ця група надто нечисленна. Їхні тіла існують майже безмежно, бо Колесо перероджень для них зупинилось. Братство комун Шамбали складають сотні посвячених -- від "того, що входить у Потік" і до архата. їх можна вважати за постійних мешканців, тоді як незначна кількість помічників із зовнішнього світу приходять отримати вказівки, плани філантропічної діяльності чи повчитися в архаїчних музеях; вони, отже, тимчасові гості. Причина буддійської термінології, що вживається щодо Шамбали, вкрай проста: географічна близькість Тібету до общини магів і давні зв'язки святих лам із цим центром. Зовнішні співробітники Шамбали, учні східних і західних шкіл Білих містерій, що теж здатні поєднувати свою свідомість зі свідомістю Великих Космічних Учителів, порівняно нечисленні, хоч і можуть обчислюватися тисячами. Філологи й сходознавці спроможні зібрати цінні дані про фольклор Шамбали. У своєму дослідженні, виданому Йєльським університетом, "Стежки в глибинну Азію" Юрій Реріх оцінює достовірність переказів про Шамбалу: "Шамбала розглядається не лише як буддійський центр окультних знань. Це -- провідна засада кальпи, майбутньої космічної ери. Вважається, що вчені ченці й медитуючі лами перебувають у постійному зв'язку з цим містичним братством, що керує долею буддійського світу. Західний споглядач схильний применшувати значення цього означення чи відносити розлогу літературу про Шамбалу, і ще розлогішу усну фольклорну чи міфологічну традицію, але кожен, хто вивчав літературний і народний буддизм, зна, яку велику силу має воно у численних буддистів гірської Ази". В іншій науковій праці, опублікованій у Радянському Союзі під егідою Академії наук, Юрій Реріх згадує текст "Ганжура", рукопис якого, вважається, походить із самої Шамбали і в якому сказано, що упродовж віків тібетські святі прагнули до духовного єднання з Главою Шамбали. Ці пандіти склали тексти, в яких вони стверджують, що кілька видатних лам "відправлялись у Шамбалу в пошуках знань бодісатв", попри винятково важкий шлях. Аби зрозуміти глибину почуттів лам щодо Шамбали, слід вдатися до іншого авторитетного джерела: книги "Тібет" Тхубтен Джігме Норбу, старшого брата нинішнього Далай-лами. Ця цікава праця, видана К. Торнбуллем, базується на давніх тібетських рукописах про країну Шамбалу, розташовану серед засніжених гір десь північніше Лхаси. Ця давня традиція поширилася аж до Монголії. У своїй "Новітній історії Монголії" К. Р. Бавден мовить про народну віру в існування Шамбали, яку він виявив у цій країні. Обитель Мудреців стає ще менш легендарною, коли знайомишся із свідченнями про її реальне існування, які наводять тамтешні знавці. Махатма Мор'я змальовує життя однієї такої общини: "Наш друг, хімік В., бажає займатися новим дослідженням променів -- ніхто йому не заважає. Наш друг К. прагне вдосконалити радіо за рахунок нових хвиль -- ніхто йому не перешкоджає. Наша сестра П. займається соціальною проблемою сусідньої країни -- вона не осуджується. Наша сестра У. цікавиться сільським господарством і пропонує чимало пристосувань -- ніхто їй не чинить перепон. У сестри О. лежить душа до лікарських рослин і освітніх проблем -- будь ласка. Брат X. винайшов цікавий станок, а також працює над реорганізацією общин. Брат М. займається історичними дослідженнями. А наш швець пише чудові філософські статті". Ця єдність у розмаїтті -- рівновага між індивідуальною волею і колективізмом -- складає утопію, відтворити яку ми можемо хіба в мріях. В іншій книзі махатма визначає мету своєї общини і називає її "Містом науки". "Можна тільки уявити, які відкриття чекають при спільній координації усіх галузей науки!",-- каже він. Так що розповіді про швидкісні транспортні засоби й літаючі апарати в Шамбалі цілком можуть бути правдою. Махатма Мор'я з ледь відчутною іронією, властивою йому, пише: "Географ може бути спокійним -- ми займаємо на землі цілком певне місце. Змовники можуть не хвилюватись: у різних частинах світу ми маємо достатньо співучасників". З того ж джерела дізнаємося про іншу важливу деталь: "У нашій общині можна зустріти багато національностей і різноманітні професії". Мудрець дає зрозуміти, що в їхніх сховищах є надзвичайно давні споруди й бібліотеки. Вони розташовані під землею в недоступних людям печерах, щоб уберегти художні скарби не лише від грабіжників, а й від геологічних зрушень. Не зайве нагадати, що Захід почав споруджувати великі бібліотеки всього три століття тому. Наскільки ж повинен випереджати нас цей крихітний центр цивілізації зі своїми тисячолітніми бібліотеками! Якщо спадщина затонулої Атлантиди зберігалась у колоніях під орудою Шамбали, то навряд чи можна сумніватись у тому, що безперервний поступ тривав в цих закритих общинах, захищених велетенськими гірськими пасмами Ази й Америки. Тож закид махатми Кут Хумів листі до Сіннетта, мовляв, "ви -- варвари зі всією вашою пихатою цивілізацією" може бути цілком слушним. Ми маємо перед собою цікаве поле досліджень. Воно стосується ідеологи цієї загадкової спільноти, яка може прояснити її мотиви й цілі -- "Кожен діамант, кожен кристал, кожна росяна і кожна зірка, як і кожна людина чи тварина, має свою індивідуальну душу",-- пише Махатма Кут Хумі в іншому лист. Це твердження дуже близьке до діалектичної філософії, яка має матерію за основу життя і свідомості. Допускаючи існування в безконечному космосі безлічі вищих зоряних і планетарних надістот, шанований махатма ще в одному листі рішуче заперечує існування антропоморфного бога. Не слід забувати, що мільйони буддистів й собі не визнають Творця чи персональне божество, а в індуїзмі парабрахман є безмежним Абсолютом. "Ми знаємо, що матерія вічна,-- каже Мудрість Сходу,-- бо матерія -- це сама природа". Деякі з цих постулатів співпадають з діалектичним матеріалізмом, але розходяться з ним у питанні про незнищенність свідомості. Мудреці стверджують, що головна мета Братства -- звільнити людство від кошмару забобонів, прищепити любов до доброчесності заради доброчесності, а не заради винагороди. "Листи Махатм" наголошують, що вони не атеїсти чи агностики, а пантеїсти в найширшому розумінні слова. Слід зазначити, що й нині чимало вчених і мислителів доходять подібних висновків перед лицем безконечного Всесвіту. Етичні ідеали Втаємничених підсумовує один із їхніх адептів: "Термін "Всесвітнє Братство" -- не пуста фраза,-- це єдина надійна засада світової моральності". Забобони, егоїзм і жорстокість -- страхітливі монстри, що тягнуть людство у безодню духовного забуття. Всі вони породжені незнанням єдності життя. Коли це стане загальновизнаним, людина перестане бути руйнівником. Мудреці Гімалаїв відкриють тоді свою концепцію найвищої людяності, "коли всі стануть співтрударями природи". Людина зараз чинить жахливий злочин, оскверняючи і руйнуючи планету Земля. Коли ж вона нарешті стане другом Природи? Концепція космічної еволюції -- основа Таємної Доктрини. Не дивно, що ідея переродження -- лише частина філософії Стражів Людства. Вивчення цієї ідеї було включено в давні містерії. Цей принцип сприйняли видатні філософи -- Піфагор, Емпедокл, Платон і Плотін. Перші двоє навіть запевняли, що пам'ятали свої попередні життя. Як і Аполлоній Тіанський. Перші Вітці церкви, як-от Оріген чи Климент Александрійський, зробили в це і свій внесок. У нас час найпіднесеніше сформулював цю концепцію переродження Бенджамін Франклін. Він склав таку епітафію для свого надгробка в Філадельфії: "Тут спочиває пожива для червів -- тіло Б. Франкліна, друкаря, наче обкладинка ветхої книги з вирваними сторінками. Та праця не буде марною, бо вона, як він вірить, з'явиться знову у новому, елегантнішому виданні, вичитана й виправлена Автором". Християнство віру в переродження оголосило єрессю лише в VI ст., а доти її визнавали навіть Вітці церкви. Зате в Азії, нехай то Бірма, Індія чи Японія, віра в переродження -- невід'ємна частка національної свідомості. Філософія космічної еволюції -- безперервного поступу інтелекту й свідомості в безмежному Всесвіті -- відтворює картину ієрархічної драбини надлюдських форм життя, її втілення включає почуття відповідальності за нижчі форми життя. З фундаментального вчення про єдність космічного життя випливає Доктрина Серця з її заповіддю всеосяжної любові до природи. Зайве казати, що ця засада вкрай далека від антропо- і егоцентричної поведінки людини на нашій планеті. Психологія наших Старших Братів незмірне різнобічніша, ніж наша власна. Інтереси людини спрямовані лише на себе. Архати ж розглядають людину лише як ланку в безконечній космічній еволюції, де співіснують як нижчі, так і вищі форми. Мільйони років наша планета існувала без жодного "гомо сапієнса", та для більшості людей, не наділених цим баченням всесвітнього життя, жахлива сама думка, що Земля може існувати без них. Важко уявити собі той величезний труд, що його взяло на свої плечі Братство Шамбали. Його архати більше схожі на солдатів у битві проти невігластва, забобонів та егоїзму, аніж на співців священних гімнів. Перед ними -- інертна маса людства, яку треба позбавити замшілості і надати довершеної форми за законами еволюції. Архати використовують позитивний підхід через впровадження ідеалів у всі види творчості: мистецтво, науку, релігію, музику й соціологію. Усі значні культурні й наукові здобутки людства -- з прагненням загального добра в серці -- надихав або підтримував Космічний Розум. Однак легше дати благородні ідеали людству, аніж позбутися заціпеніння апатичної свідомості, поганого смаку чи фальшивих цінностей. Найважча з усіх проблем -- прояснити свідомість, затьмарену забобонами й хибними уявленнями. У Планетних Стражів є певна програма, аби дійти мети на цьому конкретному витку еволюції. Певно, мав слушність німецький філософ Ніцше, коли казав: "Вдалині від правителів, вільні від усіляких пут, живуть найвищі люди, а правителі -- це їхнє знаряддя". Проблеми Ієрархії Світла куди складніші, аніж ті, що постають перед будь-яким сучасним урядом світу. Серед їхніх титанічних завдань -- нагляд і часткова нейтралізація (через невідомі науці коливання) ментальної негативної аури Землі, що містить випромінювання шкідливих думок, накопичені споконвіку. Годі й казати, наскільки ці випромінювання значні. У цьому силовому полі лунають зойки розпачу, прокльони поранених і конаючих у всіх жорстоких війнах, які знало людство2. Вібрацій високої духовної природи замало, аби протистояти цим негативним хвилям. А пам'ять нашої Матері-Природи, яку стародавні індійські книги називають акаша, фіксує все, що відбувається в світі, і ніщо з неї не стирається. Ця шкідлива оболонка над планетою жахає. Лише людство може нейтралізувати чорні хмари ментальних вібрацій, які саме створило. Стражі Землі благають нас бодай не додавати більше бруду й крові й так украй недужій планеті. Той, хто вважає ці висновки спірними, може познайомитись із останніми науковими дослідженнями чутливості рослин до людських думок. Якщо квітка може зав'янути від гніву людини, то хіба не може підкосити всю планету ненависть, випромінювана в глобальних масштабах? Езотерична наука Сходу мовить про зіткнення підземного вогню Камадуро з Вогнем Космічним, яке спричинює спустошливі геологічні катаклізми, якщо ці два вогні не врівноважаться. Реріхи на власні очі бачили в одній з лабораторій Шамбали прилади для вимірювання тиску цих обох вогнів. Саме психічна енергія може й повинна очистити ауру Землі, забруднену хмарами цих випарів ненависті, егоїзму, жадібності і пристрастей. Архати вважають, що людство може підірвати планету навіть без ланцюгової ядерної реакції. Лише нейтралізувавши потоки негативних думок глобальним випромінюванням миру й любові, можна покращити стан хворої Землі. Якби людство щодня вділяло кілька хвилин для синхронної медитації про мир і братерство, воно б запобігло катастрофі, яка насувається. Численних співтрудівників архатів більше обходить цілісність планети, аніж виживання людської раси, бо для Матері-Природи потрібно було п'ять мільярдів років, щоб сформувати Землю, і лише кілька мільйонів років, щоб створити людину. Серед цих співтрудівників є і Брахма Джйоті з Делі; вона перебуває у постійному контакті з надістотами Гімалаїв, які контролюють світ могутньою силою своєї думки. Ця жінка вважає: колективна карма людства настільки кепська, що лише загибель половини землян може очистити повітря від отруйних вібрацій і захистити планету. Індійці, а особливо вчені-брахмани, непохитно вірять в існування Великих Ріші, мудрих захисників людства, що, мов ті громовідводи, беруть на себе левову частку гніву, який мав би впасти на людство; однак, і їхні можливості не безмежні. За теперішньої каліюги, в якій живемо, сили зла особливо розкошують у столичних містах, де вкрай успішно зводять людину до рівня тварини. Саме вони спричиняють розумове отруєння атмосфери, про яке кажуть індійські містики. Із сказаного випливає, що проблеми, яким протистоять адепти, мають планетарний характер. Можна зрозуміти скептицизм освіченого читача, викликаний тим, що таке давнє братство вчених і філантропів чомусь залишилося поза увагою дослідників. Але слід мати на увазі, що ніякий дослідник ніколи не виявить цього замкнутого братства, якщо сам не буде заодно з його великими умами і не усвідомить їхньої безкорисливої діяльності. З іншого боку, історик має безліч даних, з якими може працювати, і ця книга теж наводить достатньо доказів достовірності цієї спільності. Коли будуть відкриті -- а це станеться ще до кінця нашого століття -- надзвичайно давні тайники з науковими артефактами під Сфінксом і пірамідами Гізи, постане питання: хто ж їх заховав? І тоді буде доведено, що в доісторичну епоху існували вчені, а думка про їх безперервне існування в таємних центрах почне сприйматися всерйоз. Перекази про сховані скарби дуже живучі в Азії. Засновник тібетського буддизму Падмасамбгава обіцяв: "Сховані скарби стануть знаходити один за одним, коли цього потребуватиме поступ людства". Давня сага про Гесерхана каже: "У мене багато скарбів, та лише у визначений день я роздам їх моєму народу -- справжнє багатство прийде лише з людьми Північної Шамбали". У XIX столітті відомий архат Джвал Кул подарував Блаватській малюнок пензлем одного ашраму (святилища) Вчителів у Південному Тібеті, де зображено входи до підземного музею, в якому зібрані експонати про розвиток людства на землі за мільйони років. Ліворуч на малюнку зображено махатму Мор'я верхи на коні, а сам махатма Джвал Кул стоїть у річковому потоці. Поки що годі сподіватися, що наших учених допустять в цей незвичайний музей, який зараз допомагає учням зі Сходу й Заходу осягати таємну науку. Проте вчених допустять у єгипетські підземні сховища, і того, що вони там побачать, вистачить, аби збити їх з пантелику. Зауваження, з якими звернувся професор Микола Реріх до тібетського лами, засвідчують його безпосереднє знайомство з Шамбалою: "Нам відомо, що деякі верховні лами побували в Шамбалі і що на своєму шляху туди вони спостерігали незвичайні явища. Більше того, ми самі бачили білий прикордонний стовп, один із трьох стовпів Шамбали". Хіба таке зауваження не може стосуватися легендарного місця? Під час експедиції в Центральну Азію один учений лама розповів Реріху і його сину Юрію, що у Лхасі під Паталою (фортецею-резиденцією Далай-лами) є потайні галереї, а під головним храмом -- печера із стовпом, доступна лише для найвищих втаємничених лам. Усі ці таємні місця пов'язані з загадкою Шамбали. Іншого разу відомий лама з монастиря Кумбум зустрів Миколу Реріха в Північному Тібеті і вітав його знаком Шамбали. Кумбум -- це місце, куди прийшов Цзонкаба реформувати буддизм у Тібеті і спорудити велетенський ламаїстський храм Таші Лхунпо, твердиню тібетської йоги. А ще якось Микола Реріх бачив тібетську книгу, видану Панчен-ламою, яку складали молитви до Шамбали. Азія упродовж століть глибоко вірила в існування Північної Шамбали. "Бог Шамбали живе й дихає у серці сонця",-- писав один гімалайський махатма. Якщо звести докупи всі уривки інформації щодо Шамбали, то постає виразна картина реального існування цієї обителі вищих істот, для яких час і простір не становлять перепон. На жаль, окремі натяки нечіткі, хоча мають вони неабияку вагу. Ця неясність і спричинює труднощі, з якими стикається кожен, хто прагне знати всю правду про Шамбалу -- місто бодісатв. Ця неясність збільшується і тим, що ламаїстські мудреці воліють замовчувати цю таємницю, найсвященнішу в езотеричному буддизмі. 1920 року в Урзі (нині Улан-Батор, Монголія) можна було чути, як монгольські вершники співають військову пісню про війну Північної Шамбали. Коли Реріх подарував свою картину "Рігден Джапо, Правитель Шамбали" урядові Монголії, її прийняли з глибокою пошаною, і було навіть вирішено збудувати для неї спеціальний храм. І хоча відомо, що міфи впливають на народ, чи не додає сказане дечого до поширеної в Азії віри? Колись Далай-лама їхав із Лхаси в Монголію. В одному місці люди й тварини почали труситися без видимої причини. Далай-лама пояснив це тим, що експедиція зайшла в заборонену зону Шамбали, психічні вібрації якої занадто сильні для мандрівників. Є думка, що навіть деякі європейці досягали Шамбали. У 1860 році один учений і член Національного географічного товариства відвідав Індію. Повернувшись у Європу, він був присутнім на придворній церемонії, а тоді знову подався на Схід, де й зник. Чи не отримав він перепустку в Шамбалу від Панчен-лами з монастиря Таші Лхунпо поблизу Шігадзе? Всі ці повідомлення недостатньо переконливі, аби робити з них однозначні висновки. Але вони, звичайно, додають певної виразності території, реальність якої відома хіба втаємниченим Сходу і Заходу. Відомо, що настоятель монастиря Фу-Тайшань у Китаї написав книгу "Червоний шлях до Шамбали", перекладу якої на жодну мову немає. Найбільш освічені лами з монастиря Морулінг у Лхасі час від часу відвідують віддалене місце в Гімалаях, звідки вже не повертаються. Наведені факти щодо Шамбали стосуються різних народів і країн: Монголії, Тібету, Індії та Китаю. Поза сумнівом, сфера впливу Шамбали величезна, а її вік украй давній. Вже цього досить, аби надати конкретності цьому переказу. Наступні розділи книги подадуть історичні факти, які ще чіткіше окреслять реальність Міста Мудрості. 4. ЧЕРЕЗ АЗІЮ Вивчення записок мандрівників дозволяє досить певно окреслити контури Обителі Мудреців. У вересні 1935 року мені пощастило зустрічати Миколу Реріха в Шанхаї, коли він повертався з експедиції в Центральну Азію. Він розповідав мені про Гобі. Море чорного гравію тягнеться за обрій. Нестерпна спекота сліпучого сонця вдень, іній на землі вночі. Те схоже на мандрівку по Місяцю. В імлі над ними виднів Молочний Шлях. З настанням ночі зорі сяяли як лампи на темному небі, таке сухе й прозоре було повітря. Та бували дні, коли здіймалася стіна пилу й укривала світ, наче ковдрою. Через цю запону сонце видавалося червоною кулею. Коли здіймалася піщана буря, тварин і людей охоплювало сум'яття. Мандрівник подолав тисячі кілометрів і нарешті завершив свою дослідницьку працю. Він повернувся до цивілізації і розповів про свої враження недовірливому слухачеві. Поведінка його якоюсь мірою зрозуміла: оповідач прибув із зовсім іншого світу, а все нове, дивне й незвичне завжди сприймається з сумнівом. Скажімо, раптова поява витончених пахощів, мовби якогось фіміаму, але не в храмі, а в серці Гобі, в кам'яній пустелі, що простяглася на сотні кілометрів навсібіч. Ніде й сліду храму чи житла, проте всі учасники експедиції одночасно відчувають ці пахощі. Реріх розповідав, що таке траплялося кілька разів і що годі це якось пояснити. Відома орієнталістка Олександра Девід-Ніл і собі згадує пам'ятний випадок, що стався в місті Дзекундо (Східний Тібет), у пустельній місцевості. Там вона зустріла одного барда, про якого подейкували, ніби він час від часу зникає у засніжених горах, де немає ніяких сіл і легко загинути від голоду й холоду. Коли той чоловік так само знову несподівано з'являвся, то на всі розпитування відповідав, що в горах він бачився з "богами". Якось шановна Девід-Ніл напівжартома попрохала його передати Вчителеві гір скромний дарунок -- букетик китайських паперових квітів. Після чергових відвідин правителя загадкової місцевості тібетець приніс французькій дослідниці чудову блакитну квітку -- такі розквітають у липні на півдні Тібету. То був подарунок у відповідь від Вартового гір. А в Дзекундо тоді якраз стояли двадцятиградусні морози, ріку вкривав шестифутовий лід, а земля наскрізь промерзла. "Де він роздобув ту квітку?" -- запитує Девід-Ніл. Так що справді можуть у цій місцевості з арктичним кліматом існувати ізольовані теплі долини, одна з таких долин і прихистила колонію магів. Дослід