ками повинна тебе заспокоїти i вдоволити... - Моя совiсть не зараз ще заспокоїться. Я в десятiй частi не висповiдався перед тобою з моїх грiхiв. Вони дуже тяжкi. - Знаєш, Iбрагiме, що не без цього, що провидiння нарошно спрямувало твої кроки туди, кудою ти пiшов. Нiде правди дiти, що коли б не ти, ми всi пiд Варною були б пропали. I нинi, хто не спочив би на днi моря, стогнав би вже в турецькiй неволi. Коли б ти був не побiсурменився, не навчився турецьких звичаїв i мови, не узяв би торбу очакiвського пашi. А коли Господь вибрав тебе на сповнення своєї святої волi, то вiн тебе i простить, i ти знову будеш добрим козаком i не раз обороняти будеш батькiвську вiру. - Спасибi, отамане, за цi слова вiдради. Вони, мов цiлюща вода, гоять рани моєї душi. Потурнак узяв руку Сагайдачного i крiпко поцiлував. Сагайдачний почув на своїй руцi сльозу. - Коли мене козацтво простить, я зараз пiду у Київ висповiдатися. Там, у Києво-Печерськiй лаврi, при мощах святих угодникiв божих шукатиму заспокоєння i прощення моїх грiхiв, там i до смертi покутувати буду. - Не треба тобi i у Київ за цим ходити. У нас на Сiчi є своя церква i свої попи, люде розумнi i благочестивi. - Невже ж є? - каже врадований Iбрагiм, начеб йому хто вiдкрите небо показав. - Вiдколи ж воно так? - Недавно. Щойно минулого року церкву ми поставили i свою сiчову парахвiю завели... - Догадуюся, що се твоя робота, отамане. - Моя не моя, я церкви побудувати не годен. - Воно так говориться, знаєш, як говориться: Caesar pontem fecit (цезар збудував мiст), хоч вiн й одного кiлка там не затесав. - Чоловiче, - каже здивований Сагайдачний, - ти мене цiкавиш, хто ти? Звiдкiля ти латину знаєш? У якiй школi ти вчився? - Там, де й ти, пане Конашевичу. Я тебе знаю з Острозької школи. Хiба що я вчився вище вiд тебе, бо я туди раньше прийшов i раньше вийшов. Як ти зачав, то я кiнчив. - Скажи ж менi твоє iмення... - Називай мене Iваном, коли ласка, далi поки що не скажу, коли ти мене не пiзнав. Я ще непевний сього, чи запорожцi мене не покарають, як Юду i Каїна в однiй особi, а тодi п'ятно з мого iмення могло б i мiй рiд споганити... I що ж з сього, що я вчора каявся, а нинi то я знову згрiшив, прославляючи перед сим болваном пашею iм'я Магомета i Аллаха... - Се було не з серця, а так собi ради хитрощiв, для добра других а се вже не грiх. - Я се зробив останнiй раз... - Не говори! Прийде ще не раз таке, що треба буде галайкнути. Ми самою Варною дiла з турками не покiнчили... Тiльки я не можу собi нi раз нагадати, чи я тебе в Острозi знав... - Я тобi опiсля нагадаю, а тепер не можу... Сагайдачний бiльш не допитувався, хоч ще довго балакали. Сагайдачний таки задрiмав, а Iван вийшов на помiст i тут поклався, лелiючи рожевi надiї, що грiхи будуть йому прощенi. Як лише стало свiтати, потурнак вже був на ногах i видавав голосно прикази. То був знову суворий, гордий турецький старшина, для якого жартiв не було. Прикликав до себе на помiст до свого боку одного очакiвського бiм-башу на свого прибiчного. Тепер вийшли з пристанi всi галери. Очакiвським суднам приказав плисти передом. Коли вже було далеко вiд Очакова, Iван прикликав на помiст Сагайдачного. Бiм-баша, побачивши Сагайдачного, озброєного, та ще з булавою в руцi, в козацькiй шапцi - чалми вiн нiяк не хотiв надягати, скочив наляканий, начеб самого чорта побачив. - Ваша милiсть! Що цей джавр тут робить? Коли вiн бранець, то чому ж при зброї? - Заспокойся. Се козацький отаман цiлого того флоту, а ти мiж козаками... у гостях... - Так то була зрада! - крикнув бiм-баша i скочив з кинджалом на Сагайдачного, та Iван схопив його за руку i стиснув так, що кинджал з руки випав на помiст. - Зв'яжiть його, хлоп'ята, i причепiть до щогли його власним тюрбаном, щоб краще усе бачив... Зараз прискочило кiлька переодягнених козакiв i присилили бiм-башу до щогли. - Ти назвав се зрадою, - каже Iван, - та се не була зрада, лише воєннi хитрощi, на якi дав взятися твiй дурний паша. Незадовго ти ще побачиш, як очакiвськi кораблi один по другiм пiдуть з димом. З мого боку, се була також моя особиста помста над вами, турками, за мої терпiння i муки у вашiй неволi, за те, що ви мене збусурменили. Я мусив вам вiдплатити за те, що я мусив вчитися вашого собачого язика, ти, вашмосць, не хвилюйся i про себе не бiйся. Ось бачиш сей човен, що до нашої галери причеплений i, мов собачка, за нею бiжить? Вiн призначений для тебе. Коли ми дiло зробимо, то ти собi гарненько попливеш додому. Там скажеш твоєму пашi, щоб на мiй поворот даремне не ждав. Скажи йому вiд мене, що вiн дурний цап та що його цiлий розум - у великому животi. Скажи йому також, що шовковий шнурочок, котрого вiн так боїться, певно, його не мине. А щоб тобi не було скучно самому, то попливе з тобою ще один правовiрний, якого ми пiймали в Днiстровiм лиманi, якому обiцяв отаман свободу. Плили так довгенько. Iван не зводив ока з переднiх кораблiв. Аж тепер на них заметушилось, стали давати заднiм кораблям знаки... - Ну, отамане, тамтим вже нi взад нi вперед, вони вже на мiлi засiли. Давай ти своїм знати. Галери пiдплили на вiдстань стрiлу. Тодi Сагайдачний приказав стрiляти. Пiшов гомiн по лиману. Козацькi кулi падали на очакiвськi судна i робили багато шкоди. Жмайло, коли щасливо минув Очакiв i був у лиманi, казав зо тридцять козацьких суден спорожнити зi здобичi, яку перенесли на малi байдаки, а сюди посадив найзавзятiших товаришiв з гаками та драбинами. Як тiльки Сагайдачний став розбивати туркiв гарматою, з усiх бокiв випливали козацькi судна i обскакували турецькi кораблi, що не могли повернутись, мов собаки дикого кабана. Тодi Сагайдачний здержав пальбу i козаки з великим криком кинулись на туркiв. Зачiпали гаками, кидали мотузянi драбини i дерлись на кораблi. Турки оборонялись зразу скажено, та коли побачили таку силу, кидали зброю, клякали i просили пощади. Та їм нiхто не давав прощення. Вибили всiх, розкували гребцiв з кайданiв i перебрали на свої судна. Переносили на байдаки все, що було їм потрiбне. Сагайдачний пiдплив ближче, а Жмайло, вимахуючи шапкою, вiтав його весело. - Добре ти, Марку, справився. Як кораблi порожнi - пiдпалюйте. Незадовго запалили очакiвськi кораблi, мов велетенськi смолоскипи. На це все дивився бiм-баша, закусуючи губи аж до кровi. - Тепер, бiм-башо, коли ти все бачив, сiдай у човен i пливи додому, та розкажи усе твоєму дурному пашi, що ти бачив, поклонися вiд козацтва i не забудь переказати те, що я сказав тобi ранiше. Його розв'язали i спустили на човен. Зараз привели i другого турка. Бiм-баша не сказав нiчого. Схопив у руки весло i помчав долi водою. Мiж козацтвом не було радостi кiнця. Такий похiд вкриє їх невмирущою славою на всю Україну. Козаки вигукували i викидали вгору шапками. Отамана Сагайдачного славили попiд небеса. Позакидали якорi i спочивали на мiсцi. Їх тепер ждала велика тяжка праця - веслувати горi рiкою байдаками, нагруженими багатою важкою здобичею. Сагайдачний радiв усiєю душею. - Веселiться, товаришi, - гукнув отаман, - ануте бандуристи! Козаки, почувши це, дуже зрадiли. Вони вже давно не бачили Сагайдачного таким веселим, як тепер. Сагайдачний не пiзнав сам себе. Заволодiло ним одушевлення, захоплення силою козацького вiйська, коли воно стане впорядковане пiд сильною рукою. Варна була вихiдною точкою його мрiй про козацьку славу. Задзвенiла бандура, i заспiвав його сильний голос думу про похiд на Варну, яку у цю хвилю складав вiдразу. Байдаки обсiли отаманську галеру, начеб бджоли матку в часi рiйки. Пiсня лунала по Днiпровому лиману: Ой в недiленьку та пораненьку Зiбралися громадоньки До козацької порадоньки, Стали раду радувати, Вiдкiль Варни дiставати: Ой чи з поля, ой чи з моря, А чи з рiчки-невелички? Бiжать, пливуть човенцями, Поплескують весельцями. Ударили з самопалiв, Пiвсоткою iз гармати Стали її добувати, Стали турки нарiкати, Тую рiчку проклинати, Бодай рiчка висихала, Що нас, туркiв, в себе взяла. Була Варна здавна славна. Славнiшiї козаченьки, Що тої Варни дiстали I в нiй туркiв забрали. III Був гарний погiдний день, чисте голубе небо, нi одної хмарки. Було рано. Ясне сонце лиш що пiднялось на обрiї. Легенька мряка простягалася над водою Днiпра-Словутицi. На Великiй Хортицi зеленiв лiс, а в ньому щебетала птиця, аж заходилася. Трава замаїлася рiзноколiрним цвiтом. По болотi проходжались поважнi довгоногi бузьки, а вгорi скиглила чайка, вiдводячи хитрощами свого ворога вiд немiчних своїх дiток. Пiд небесами високо спiвав свою одноманiтну пiсеньку жайворонок. В травi перекликались перепелицi. Бджола бринiла по цвiтах, збираючи для себе, що найшла пригожого. Повiтря було чисте i свiже. Усiм було весело. На Сiчi всi вiд раннього-рана прочували щось добре, радiсне. Ось-ось, сьогоднi, наспiє якась добра вiстка про тих, що їх Сiч-мати у похiд вiдправила в далекий турецький свiт ширити славу християнського козацького низового лицарства... З того часу, як Жук вибрався на Варну, не приходила вiд нього жодна вiстка. Коли б похiд не повiвся, то вернув би хтось звiстити нещастя. Хiба ж усi не пропали. Аж тої погiдної гарної днини рано почувся далеко внизу Днiпра гарматний пострiл, за ним другий, третiй. Iзгук гармат не вгавав, начеб здобували фортецю. - Гей, братики! Та це хiба нашi вертають. Хтось побiг на дзвiницю i вдарив у дзвони. По Сiчi пролетiв блискавкою веселий гомiн: нашi вертають! Усе заворушилося. Кожний кидав роботу i бiг на сiчовий вал. А дехто на радощах забувся i бiг з тим, що держав у руках: той - з сокирою, той - з молотом, цей - з рушницею. Сiчовi вали вкрились людьми, мов мурашками. Усi видивляли очi вниз Днiпра. Дехто повилазив на баню церкви. Аж ось показалися на Днiпрi байдаки. Помiтили їх тi, що були на церковнiй банi. - Вертають, справдi вертають. Пливуть i турецькi галери... Вони плили рядком одна за одною. Козаки вигукували i викидали вгору шапками. Тепер вже нiхто не сумнiвався, що вертали з побiдою. На валах стали стрiляти з гармат на привiтання. Вийшов кошовий батько з булавою пiд бунчуками з старшиною, вийшов сiчовий пiп з процесiєю. - Слава нашим лицарям! - Побiда! - гукали з байдакiв. - Турки дiстали доброго чосу, що попам'ятають... - Де отаман? - питали. - Наш славний отаман, Сагайдачний, позаду. - А Жук? - Полiг, сердега, царство йому небесне. Надплили i галери. На помостi отамана маяв малиновий козацький прапор. Побiч нього стояв Сагайдачний iз старшиною. Тут стояла сiчова музика. Бринiли бандури, дзвонили решета, свистiли свистiлки. - Слава Сагайдачному! - гукали з усiх сторiн. Коли трохи стишилося, заспiвав сiчовий пiп: - З нами Бог, розумiйте язици i покоряйтеся, яко з нами Бог. Зараз пiдхопили пiсню дячки, а за ними увесь народ, познiмавши шапки. Козаки на байдаках хрестилися на церкву i дякували Богу, що їм щасливо дозволив вернутися. А вже турецькi бранцi впали на колiнки, хрестилися днiпровою водою i плакали з радощiв, що знову вернулися на яснi зорi, на чистi води, у край веселий. Пiп благословив їх хрестом. Тодi стали припинати байдаки до повбиваних палiв, галери закинули якорi, i козацтво стало виходити на берег. Зароїлося народу, мов у муравейнику. Позбiгали з валiв i шукали знайомих. Повiтанням не було кiнця. Був тут старий Жмайло. Вiн обнiмав Марка i Сагайдачного. Сагайдачний пiшов прямо у церкву за попом, тут впав ниць перед тетраподом i дякував Богу. Залунала благодарственна пiсня за вiднесену побiду. З церкви пiшов Сагайдачний до кошового з докладом про похiд. Старшина, слухаючи цього, не могла з дива вийти. - Так воно, панове отамання, - кiнчив Сагайдачний. - Варна зруйнована, а Очакiв без суден... Тепер можна йти у морський похiд хоч би й зараз. Поперечних ланцюгiв теж немає... Зараз по обiдi стали переносити здобичу з байдакiв у Сiч. За тим наглядав Жмайло. Гармати поскладано пiд майстернею. Iншу зброю, одежу, сукна, оксамити, шовки, парчу поскладано в магазинах, а грошi в мiшках зложено в домi кошового. Сагайдачний був дуже знеможений. За той час вiн дуже змарнiв на лицi i висох. Вiн же увесь час походу мусив про все тямити. Вiн зайшов у домiвку генерального обозного, поклавсь на лежанку i крiпко заснув. Потурнаковi порадив, щоб той по Сiчi не вештався, а держався його боку. Антошковi приказав пильнувати дверей i нiкого сюди не пускати. Другої днини сонце вже стояло високо, як Сагайдачний прокинувся. Поперед усього вiн викупався в Днiпрi i перевдягся у празничну одежу, котру принiс йому Антошко з куреня. На майданi проходжалося багато народу. Населення Сiчi побiльшилося шiстьма тисячами турецьких бранцiв. То був рiзноманiтний народ. Були тут переважно українцi: козаки, селяни i мiщани. Були ляхи, волохи, угри, серби i болгари. Усi вони дiлили однакову долю, носили однаке ярмо, тож покористувались доброю нагодою та видобулися з турецького пекла. Тi три дiвчини, що втiкали з гарему варненського пашi, жили тепер таки на галерi, бо у Сiчi жiнкам не вiльно було жити. З ними було найбiльше клопоту, бо не було їх де примiстити. У степ годi було їх прогнати. Остаточно Сагайдачний передав їх одному сiмейному козаковi-старшинi, що вертався у хутiр i згодився забрати їх до себе. В домi кошового переночували i попаювали золото. Подiлено його на три частини. Одна йшла на сiчову церкву i майбутню школу, котру Сагайдачний настоював заснувати, одна - на сiчовий скарб, третя частина пiшла до подiлу мiж товаришiв, якi були у походi. Коли хто полiг iз сiмейних паланчиних товаришiв, то його пай передавали для сирiт. На тому знову настоював Сагайдачний. По тiм узяв Сагайдачний кошового на сторону i каже: - Перш усього, кошовий батьку, у мене одно пильне дiло, яке треба негайно поладнати. Я вже говорив вчора перед старшиною, що приїхав з нами один потурнак, котрий у сiм походi козацтву багато прислужився. Я був би своєю головою, нiде правди дiти, цього не вигадав, i ми всi були би попропадали, як рудi мишi, коли б не вiн. Людина освiчена, розумна, хитра i щира. Вiн сердечно сповiдався перед нами i каявся. Треба повести дiло так, щоб козацтво простило цього наверненого грiшника i прийняло його до громади. Вiн може на будуче козацтву дуже прислужитися своїм розумом i досвiдом. Я йому поручив безпечнiсть, i у цьому моя честь зачеплена, бо Сагайдачний не може не додержати того, за що поручився. Треба би робити усе iззагаряча, поки козацтво захоплене радощами з великої побiди. Треба завтра скликати велику раду. Потурнак має багато ворогiв помiж тими бранцями, що ми їх з Варни привезли. Не треба їм багато лишати часу, бо як рознесуть помiж козацтвом про його вчинки, то можуть нам його з рук вирвати i на куски пошматувати. - Добре, назавтра ми скличемо раду. Я розкажу про славний похiд. Мушу тебе звеличати, щоб тобi з'єднати пошану у всiх, а тодi хай вже твоя голова промишляє, як дiло повести. Сагайдачний, вернувши вiд кошового, каже до потурнака: - Ходи, вашмосць, зi мною до церкви... На те слово потурнак задрижав усiм тiлом i каже: - Я боюсь переступити порiг божого дому, щоб мене господь не покарав на мiсцi. - Не бiйсь! Знай, що Бог не хоче смертi грiшника. Я тебе проведу аж до попа. Тобi треба висповiдатися i прийняти покуту, яку тобi наложать. Вiд того тобi на серцi полегшає. Уповай на Боже милосердя. Тобi i перед козацтвом гладше пiде дiло. У сьому буде вже моя голова. Я вже говорив з кошовим про тебе, i завтра збирається велика рада. Кошовий менi поможе, товариство тобi простить i заживеш мiж козацтвом давнiм лицарським життям. Iван був такий зворушений тим, що почув тепер, що не мiг iти власною силою, i держався руки Сагайдачного. Вiн хитався, мов п'яний. Пiшли так у церкву. Козацтво дивилось на цього знатного бородатого турка, та коли вiн йшов пiд руку з Сагайдачним, нiхто не посмiв його зачiпати. На порозi церкви Iван впав навколiшки, бив себе в груди i плакав. Вийшов їм назустрiч пiп. Сагайдачний каже: - Оцей каючийся грiшник приступає со страхом i трепетом до сповiдi. Бiльше тобi, отче, говорити не треба, бо се вже не моє дiло. Сагайдачний лишив Iвана в церквi i пiшов на майдан. Пiп приказав зачинити церкву, i розпочалася сповiдь... Сагайдачному аж навкучилося ждати. Вiн не хотiв, щоб потурнак сам вертав з церкви. Ходив по майдану, зайшов аж до свого куреня, балакав з козаками, а сповiдь не скiнчилася. Аж вийшов пiп з церкви i прикликав Сагайдачного. Насеред церкви лежав на помостi, навхрест руки розвiвши, потурнак Iван. Вiзьми його з собою, пане Конашевичу, а то околiє чоловiк... Такого щирого каяття я ще не бачив... Сагайдачний нахилився i взяв його за одежу. - Устань, товаришу, пiдемо обiдати. Господь простив тобi твої грiхи. Iван встав. У нього були червонi очi вiд плачу. Пiшов з Сагайдачним, мов мала дитина, держачись його руки. Козаки ззирались за ними. - Хто се? - Се той потурнак, котрого Сагайдачний привiз iз Варни. - Чого Сагайдачний з ним возиться? Його би живого у землю закопати. Другий козак каже: - Вiн пiд рукою Сагайдачного. Не раджу нiкому його зачiпати. Сагайдачний добрий чоловiк, але зачiпати його небезпечно. Потурнак, увiйшовши в хату, приклякнув перед iконою i став молитися, i так моливсь довго-довго, їсти не хотiв нiчого i просив Сагайдачного, щоб йому не перебивали. А рано просив Сагайдачного, щоб його провiв у церкву запричащатися. Цiлу службу Божу лежав у притворi хрестом. До причастiя треба його було пiдвести пiд руку, як недужого. Як вернулися у домiвку, потурнак кинувся Сагайдачному в обiйми i став дякувати. - Тобi, отамане, одному подякувати за спасiння моєї душi. Тепер я себе щасливим почуваю. Хоч би нинi присудило товариство розiрвати мене кiньми або настромити на кiл, то це прийму, як заслужену кару. Про земське менi тепер байдуже, як я осягнув прощення у Бога. - Слухай, Iване, зараз збирається радне коло. Не роби собi з того нiчого, що тебе приведуть на майдан перед раду в кайданах. Так воно мусить бути. В тiй хвилi вдарили на майдан в литаври. З усiх сторiн сходилося козацтво. Кожний був цiкавий почути, чого їх кличуть. Вийшла старшина з своїми знаками уряду. Кошовий, кланяючись на всi сторони, говорив: - Панове отамання i усе сiчове товариство, лицарство! Не того ми скликали вас на велику раду, щоб звiстити вам про славний похiд на турка, бо вже всi про се, здоровi, знаєте. Багато з вас у сьому походi були, i вони розповiли другим товаришам краще за мене. Я вам лише хочу сповiстити, яку добичу привезли на Сiч нашi славнi лицарi-молодцi. Прочитай, пане писарю, що списано, бо усього запам'ятати не можна. Писар став вичитувати з реєстру, а козаки перебивали його окликами: "Слава!" Скiнчився реєстр тим, що визволено з турецької неволi шiсть тисяч християнських бранцiв. Тепер кошовий говорив далi: - А чия в цьому найбiльша заслуга, панове товариство? Правда, що без вiйська, то кожний найкращий ватажок нiчого не зробить, та коли знову найкраще вiйсько не має тямущого ватажка, то пропаде вся громада... - Правда! Правда! Добрий ватажок за половину вiйська стане. - Слава Сагайдачному! - гукали козаки, пiдносячи шапки вгору. - Давайте сюди Сагайдачного, чого ховається за спину других? Сагайдачного випхали на пiдвищення, i вiн кланявся на всi сторони. - Тихо! Сагайдачний буде говорити! - Панове отамання, i ви, мої добрi, щирi i вiрнi товаришi! За що ви мене славите i величаєте? Я лише думку пiддав, щоб йти на Варну, а похiд повiв i все запорядив наш славний отаман Жук, вiн там i голову поклав, його тiло ми з собою везли, щоб славно, по-лицарському звичаю, на сiчовому кладовищi поховати. Та буря на морi затопила його враз з байдаком, i вiн на днi моря спочиває. Царство йому небесне i слава на вiки вiчнi, йому треба подякувати, його досвiдному отамануванню, а не менi. - Що й казати, - говорив хтось з гурту, - а Варнянський замок таки ти здобув, не хто другий... - А хто нас так хитро вивiв iз матнi, як не ти? - Нi, не я, товаришi. На здобуттi замку був моїй роботi кiнець. I коли ми були у найбiльшiй небезпецi, коли турецький флот з Бургаса сидiв вже нам на спинi, то я був безрадний, бо я не мав жодного досвiду у морськiм походi. Тодi послав нам Господь на щиру пораду мудру i досвiдну голову, i це нас врятувало вiд неминучої загибелi. - В цю хвилю коло заворушилося, i всi були цiкавi знати, про кого Сагайдачний думає. - Та цьому не кiнець, - говорив Сагайдачний. - Той самий чоловiк славно убрав у шори очакiвського пашу, забрав у нього весь турецький флот, який ми опiсля в лиманi спалили, видурив вiд нього двадцять тисяч золотих турецьких цехiнiв i не взяв з цього нi шага для себе, а все вiддав сiчовому товариству. Коло розступилося, i тепер привели козаки з шаблями наголо в кайданах потурнака i поставили перед Сагайдачним. - Боже провидiння заставило одного славного козака, що побував у турецькiй неволi, потурчитись. Се дало йому спромогу вивчитись турецької мови, звичаїв, пiзнати всi бусурменськi штуки, розвiдати усi скритки у Варнянськiм замку. Коли його невольники пiймали, хотiли його, живого, кинути в огонь. Та голос Божий наказав менi до сього не допустити. Сей потурнак показав нам сi каземати, де мучились закованi християнськi невольники, показав нам комори та скриньки, де було турецьке добро зложене. Без того ми самi хто зна, чи були би що знайшли, а тi нещаснi у льохах були б повмирали голодною смертю. А коли ми збирались вертатися, надплила на нас турецька погоня. Я дав приказ втiкати прямо додому. Коли б се було сталося, ми були би пропали вiд страшної бурi. Вихор, вiючи нам в бiк, був би повивертав усi судна, а недобиткiв були б захопили пiд Очаковом. Тодi сей потурнак порадив плисти в Днiстровий лиман з вiтром. I се нас врятувало. Що далi було пiд Очаковом, я уже говорив. То його заслуга, а не моя. Вiн сповiдався передi мною i старшиною нашою каявся, забажав вернутися в рiдну землю i тут спокутувати свої грiхи своїми добрими вчинками на службi сiчового товариства. Вчора вiн примiрно висповiдався, а сьогоднi запричащався. Значить, що вiн вже поєднався з Богом i вiн його простив. А що ж ви гадаєте з ним робити, панове товариство? Чи простите йому i приймете у товариство як товариша, чи будете строгiшi вiд самого Бога i покараєте його? - Коли Бог його простив, то й ми прощаємо, - каже старий Жмайло, - чи правда, панове товариство? - Вiн вартий того, щоб його живого у землю закопати, - обiзвався якийсь голос. - Се правда, панове, - каже Сагайдачний, - потурнак Iбрагiм сього вартий, але потурнак Iван вартий i великої нагороди за те, що вiн для козацтва зробив. Як же ми се зробимо? По правдi, то треба його в першу чергу нагородити, а вiдтак покарати. Та я гадаю так: хай наша нагорода зрiвняється з карою, бо обi вони однаковi. - Добре говорить Сагайдачний, так сьому i бути. Ми прощаємо. - Прощаємо, зняти з нього кайдани, - кричали козаки. - Чи всi згоднi? - питає кошовий. - Усi! - Нема згоди, - кричав якийсь турецький бранець позаду кола. - Розiрвати його на куски... - А ти що? - кричали козаки. - Яке ти маєш право тут говорити? Хто зна, чи тебе у сiчове товариство приймуть, йди собi з богом та мовчи. Зараз приступили до потурнака i зняли з нього кайдани. Вiн плакав з радостi, кланявся i дякував. - Панове лицарi! За те, що ви для мене зробили, я не годен вам словами подякувати. Ви менi зробили велику ласку, але i собi ви зробили добре. Бо те все, на що я надивився i наслухався, чого я мiж турками навчився, складаю се на вашi послуги. Я знаю всi турецькi та татарськi штуки i замисли, а се охоронить козацтво не вiд одного лиха. Знайте те, що моя помста над турками далеко ще не заспокоєна. Я мушу страшно вiдомстити їм за те, що вони менi накоїли i до потурнацтва присилували, а коли б я був пропав, я би не доконав того, чого я ще доконаю. Та ще, панове товаришi, знайте тепер, хто я... Я багато знайомих пiзнаю мiж вами, та ви мене не пiзнали, бо я дуже за той довгий час змiнився... Я - Iван Iскра-Iскрицький, отаман Гадяцького куреня... Я пропав у походi на татар лiт тому десять назад, i ви, певно, за мене досьогоднi молились... Мiж козаками заворушилось. Хто ще пам'ятав отамана Iскру, аж охнув вiд нежданої вiстки... Iскра скочив з пiдвищення i пропав в юрбi. IV Сагайдачний, вiдпочивши кiлька днiв, узявся за свою ранiшу роботу. На Сiчi було стiльки народу. Прибули турецькi бранцi, з котрих багато не хотiло або не могло вертатися додому. Прибуло знову багато збiгцiв з України. У всьому тому треба було навести лад, i привчити їх воєнного дiла. До того Сагайдачний був мистець i зараз взявся за органiзацiю. Подiлив усю ту громаду на сотнi i полки, понаставляв старшини. Цiла штука була у тому, щоб нiкому не дати дармувати, щоб нiкому "гумори до голови не били та джмелi не заводилися". Сагайдачний знав добре душу козацтва. Знав, яка в ньому сила, i як тую силу треба в руках держати, бо як вона з руки вирветься, то цiлий свiт переверне i сама у пропасть провалиться. На Сiчi i сiчовому майданi ставало тiсно. До того ще купцi i всякi крамарi, прочувши, що запорожцi привезли з Варни велику здобичу, злiтались, мов гайвороння на Сiч для торгiвлi. Треба було поза валами Сiчi покласти базари, де цiлий день клекотiло, мов у казанi. Сагайдачний виводив своїх новикiв на берег Днiпра у степ i там їх вчив, пiшки i на конi, то з гарматою, то з заступом. Поперед усього вiн вчив старшину, а тi опiсля вчили других. Одного дня взяв гурток вибраних i за рiчкою пустився у недалекий степ на конях. Почулась команда: "Списи вниз!" Усi вiдразу познiмали списи i наставили їх вiстрями перед себе. Рушили вперед зразу кроком, потiм щораз швидше, аж до найшвидшого бiгу скоком. Сагайдачний дививсь за тим, щоб нiхто передом не виривався, а щоб йшли усi рiвною лавою. Гнали так досить далеко, потiм, виконавши рухи списом, заверталися назад. Це повторялося кiлька разiв. Аж ось побачили навпроти себе ватагу людей, що їхала степом навпростець. Видно було, що ватага, побачивши козакiв, що в ту сторону гналась, дуже збентежилась i ладилася до оборони. Сагайдачний здержав своїх. Вони пiднесли списи i позавiшували на руку. Опiсля з кiлькома козаками пiд'їхав до ватаги, даючи шапкою знак, щоб не лякалися. То була компанiя ляхiв. Було мiж ними кiлька старших людей, а далi - панськi козаки та чури озброєнi в шаблi i мушкети. З ватаги пiд'їхав до Сагайдачного старший чоловiк з сивою довгою бородою i, вклонившися Сагайдачному, каже: - Ми їдемо в посольствi у Крим з Польщi невольникiв викупляти, про котрих їхнi рiднi довiдались, де вони живуть. Маємо поручаючi письма вiд гетьманiв коронного i польного та вiд українних старостiв. Ми, здається, з шляху збились, та в степу заблукалися, так що не знаємо, де ми опинилися. Я бачу, що ми з запорозьким козацтвом стрiлися, вiд котрого не буде нам напастi. - Вiтайте, панове, на запорозькiй землi! Кожний посол має право на охорону, вiд кого би вiн не був, куди би не йшов. Такої охорони не вiдкаже вам i Запорозьке вiйсько, будьте цiлком спокiйнi за вашi особи i майно... З шляху ви не збились, бо саме через Сiч найближча i найпевнiша дорога у Крим. За вашу безпеку я поручаюсь вам лицарською честю. Тепер, панове, прошу вас на Сiч у гостi. Вiдпочинете, а тодi поїдете далi. Дамо вам певного провiдника, та ще яку чету козакiв для вашої безпеки... Сагайдачний вклонився шапкою i пристав до польського гурту. Вертали так всi разом. Ватагу окружили запорожцi i стали балакати з двiрськими козаками та чурами. Ляхи, незважаючи на те, занепокоїлися, побачивши себе серед сiчовикiв. Вони не дуже-то Сагайдачному довiряли. Один з них каже до одного старшого шляхтича, який, здається, усьому приводив: - Oqae omnia pulcherima sunt, sed semper melius est cavere, ne haec turba nos spoliet'.[17] А Сагайдачний зараз йому на це вiдрубав: - Si haec turba vos spoliare vellet, adhuc nemo vestrum iam viveret.[18] Ляхи дуже збентежились, а цей, найстарший вiком, каже по-латинi: - Вибач, вашмосць, ми не могли вiдгадати, що пiд сим простим козацьким одягом криється шляхетська душа. Невже ж що вашмосць - польський шляхтич з вищою освiтою?.. - Вашмосць, що до одного помиляєшся, що до того, будто би лише польський шляхтич мiг здобути собi вищу освiту. Я - Острозький учень, а ця школа з Польщею не мала нiчого спiльного, бо там, мiж учительством, не було тодi нi одного патра єзуїта, без котрих у Польщi нема науки. - Вибач, вашмосць, я про це нiчого не знав. - У тому-то цiла бiда, що панове з Польщi не знаєте про Україну правди. Вас дурять, а ви дурите самих себе. Ви вважаєте нас, козакiв, за банду розбишак. А се справдiшнє християнське лицарство. От, може, вашмосцi й не вiдомо, що ми лиш що вернулися з морського походу на Варну. Ми Варну спалили, знищили Очакiвський флот, визволили шiсть тисяч християнських невольникiв та привели з собою. Мiж ними знайдете i ваших землякiв, та, певно, вiзьмете їх з собою, вертаючися. Поки що вони у нас гостюють. За таке дiло купа розбишак не вiзьметься, а хiба добре впорядковане вiйсько. - Невже ж Варна ограблена! Господи! Велика Порта знову на нас помститься, i будемо мусили знову солено оплачуватися. Сагайдачний поглянув згiрдно на шляхтича i каже: - Ми, козацькi шизматики, помстили смерть вашого католицького короля Владислава Варненчика, що пiд Варною полiг лицарською смертю. Дарма! Не спромоглись на таку помсту польськi магнати, то мусила це зробити козацька голота... - Вашмосцi жартувати хочеться, а мене дрожею проймає на сам спогад, що з сього може вийти... Зараз посиплються з Царгорода погрози на адресу Польщi, зараз пiдуть татарськi набiги на Покуття, Подiлля, Волинь. Який настане страх мiж шляхтою. Наш гетьман одганяється вiд сеї поганi, мов вiд вовкiв... i тепер моє посольство у Крим стрiне новi перепони i може увесь мiй труд пiти внiвець... - Сього останнього вашмосцi найменше лякатись. З бакшишем в руцi потрапиш до самого хана, а через те, що Варна була б цiла, то вам одного золотого з окупу не опустять. Так само не пiдiб'ють в цiнi через те, що ми туркiв у Варнi погромили. А що вже до турецьких погроз, то не слiд лякатися погрози, а зараз помiрятися з поганцями. - I пропасти... - Хто? Польща? Така велика сильна держава? Як менi жаль вас, ляхiв, що ви так себе недооцiнюєте. Треба лише мати вiдвагу i хотiти. Польський король, на мою думку, завеликий пан, щоби ледачої Порти боятися, якщо ми, сiроманцi, її не боїмось. - Ви зле робите. Його милiсть король заказує вам виразно пiд строгими карами ходити на море i невiрних зачiпати... - А ми, розумiється, сього не слухаємо, ходимо у походи i будемо ходити... Приготов, вашмосць, своїх землякiв, що ми пiдемо аж на Царгород, а саме тому, щоб Польщi показати, що турки нам не страшнi. Може, се i панiв з Корони пiдбадьорить i осмiлить, i страшка вiд них вiджене. - Чи, панове запорожцi, не уявляєте собi, як воно негарно не слухати приказiв свого пана? - У нас, козакiв, є така думка, що то не його королiвська милiсть, наш пан, дає такi прикази, лише можновладна шляхта, до дiла лiнива, а до розкошi привикла. Дай Боже, щоб наш король став колись паном у своєму царствi та щоби його шляхта слухала, а не вiн її слухати мусив... - Бачу, що вашмосць не є сам шляхтич, коли таку герезiю говориш... Ти би хотiв золоту вольнiсть шляхти знищити. - Не в тiм дiло, чи я шляхтич або нi, а в тiм, що я соромивсь би по-шляхетськи жити. Золота шляхетська вольность, коли не буде завчасу приборкана королiвською волею, заведе Польщу в загибель. Таке моє святе переконання. Подумай, вашмосць, куди така держава зайде, де стiльки самовладних королiв, стiльки магнатiв, а вибраний король, пiдписавши расtа соnvеntа, залежить вiд їх ласки... - У Польщi прецiнь є сейм... - Теж шляхетський, i робить те, чого шляхта хоче, i з чим їй добре. Сейм, який можна кожної хвилi зiрвати, одним словом: vеtо, нiколи не вирiшить того, чого хоче бiльшiсть. - На цiм ми не згодимось... - Я це бачу, i тому говорiм про що друге, та говорiм щиро, не як вороги, стоячи на противних кiнцях, а як приятелi. - Ви їдете в Крим, чи можу вас спитати, в котрий кут? - Не роблю з цього тайни. Ми вибрались у Кафу, бо звiдтам прийшов до нас голос розпуки, щоб бранцiв рятувати, поки їх не вивезуть в Азiю або в Африку, звiдкiля вже вороття немає. - Знаєте, панове, я мав би велику охоту поїхати з вами, коли б ви були згоднi взяти мене з собою. Заважати вам не буду, своїм коштом поїду, не раз можу вам в пригодi стати. - Невже ж, вашмосць, не жартуєш? Я дуже радий буду з такого товариства... Вiн подав Сагайдачному руку: - Моє iм'я Януш Пшилуцький, гербу Ястрженбєц... - Я називаюся Петро Конашевич, прозваний на Сiчi Сагайдачним. Зi мною поїде ще Марко Жмайло-Кульчицький, Iван Iскрицький, мiй чура Антошко та ще кiлька товаришiв. Та вашмосцi дозволите, що ми переодягнемося за шляхтичiв, i нiхто з вас не смiє того перед татарами зрадити, а то ми всi пропали би. Нас взяли б за козацьких шпигiв, а вас за таких, що шпигiв у Крим перевозите. - I на це згода... - Я знаю, що вашмосцi додержите слова, але вашiй службi я довiряти не можу, щоби мiж татарами не виговорився котрий. Тому, панове, зробимо так, що ваша служба остане i ждати буде на Сiчi аж до нашого повороту, а замiсть їх я виберу мiж нашими запорожцями людей певних, що i татарську мову знають, i цiлий Крим. Супроти них то вашi пахолки - телята. Розумiється, що мусите менi, вашмосцi, вiрити, бо без того нема дружби. До сього я вас не силую. Як так хочете, то добре, а iнакше я би не поїхав. Вашi милостi, розважте се добре, а вiдповiдь дасте менi опiсля. Ось вже наша Сiч-мати. Побачите наш побут i помiркуєте, чи можна нам вiрити. Тепер я вам скажу, чому я хочу зайти у Кафу в несвоїй шкурi. Знаєш, вашмосць, що ми у Криму частими гостями буваємо, але цiлою громадою, а одному нашому братовi зайти туди небезпечно... Я мушу мати певнiсть, що нiхто мене не зрадить i не виговориться. Пшилуцький подумав хвилю i каже: - Вiрю вашмосцi. Твої резони мене переконали. Приймаю твої умови - на те моя рука... - Гей, хлопцi! - крикнув Сагайдачний до своїх, що пустилися через рiчку вплав. - А подайте нам кiлька суден сюди, щоб гостей перевезти. Пiдплили байдаки, i туди посiдали ляхи враз зi своєю службою та позаводили коней. Як перейшли ворота Сiчi, Сагайдачний повiв Пшилуцького до кошового. Кошовий був радий гостям. Вислухавши, за чим у Крим їдуть, давав їм поради, куди повернутись, щоб дiло як слiд перевести. - Та от, кошовий батьку, - говорить Сагайдачний, - я рiшився поїхати сам з тими панами у Кафу. - Свербить в тебе шкура, чи голова тобi заважила? Ти лиш покажись мiж татарами, а живий звiдтам не пiдеш. Вiд останнього погрому татар над Iнгулом усi татари на нашого брата бiсом дивляться. А вiд набiгу на Варну то турки i татари тебе вже знають, i, як менi донесено, нема у них бiльшого шайтана над Сагайдака. - Я там мушу бути, щоб гаразд роздивитися. Може, воно менi на що придасться, а щодо мого iмення, то хто зна, чи воно не переборщене. Звiдкiля вони мене можуть знати, коли я їм нiгде не пiдписувався? Але на те все я маю спосiб. Я, за згодою їхмосцiв, перевдягнуся за польського шляхтича i, значиться, що їду в посольствi викупити бранцiв. Беру з собою Жмайла, а щоби служба їхмостiв не виговорилась, то вона лишиться на Сiчi аж до нашого повороту, а ми вiзьмемо кiлькох наших запорожцiв до почту, переодягши їх за панських пахолкiв... - Раджу взяти Iскру. То розумна голова, їхнi звичаї i мову знає... На це всi пристали. Кошовий просив своїх гостей, щоб кiлька днiв на Сiчi вiдпочили, а то за той час усе приладиться. - Так, може би, ми зложили в переховання тi грошi, якi веземо на окуп, тут, у сiчовiй скарбницi, - каже пан Пшилуцький, - так буде безпечнiше. - Як вам ходить про безпеку, панове, то у нас на Сiчi усюди безпечно, так у канцелярiї, як i на майданi. У нас крадежi не може бути. На спробу покладiть на майданi гаманець з грiшми, а вiн вам певно не пропаде. - Невже ж? - Так воно i є. Кожна крадiж карається смертю так само, як забiйство. - Я сього не знав, що тут така карнiсть... - Бо ви у Польщi замало або i зовсiм нiчого про нас не знаєте, а вiрите, в те, що вам рiзнi авантюристи про нас нагородили. Якби ви нас справдi пiзнали, то i вам, i нам краще би жилося. I не треба би вам у туркiв та татар харачами оплачуватися. Ми би спiльними силами ту бусурменську погань геть винищили. - Говорiть що хочете, а Турцiя - то сила, з якою нам числитися треба. - Для нас вона не сила, i ми Турцiї не боїмося. У нас не раз вже родилася думка, щоб зайняти увесь Крим i поселити там наших козакiв. Тодi б присмирнiли, мов овечки, i ногайськi, буржацькi татари, та чи спромога нам се зробити? Коли Польща на своє i наше лихо держить нас за рукав? Не пускають до нас людей з України, бо нiкому буде на панських ланах робити. Нас вiдгородили вiд України. Нi туди, нi сюди не можна нам переходити. За нами стежать, як за вовками, хоч ми так вiрно заступаємо Польщу вiд татарських набiгiв. - Признаюсь, що я з сiєю справою замало познайомився. Коли краще тут роздивлюся, то стану найбiльшим вашим приятелем. Гостi вiдiйшли, а кошовий подумав собi: "А щоб ти так здоров був, як ти правду говориш. Всi ви однаковi, коли вам нас треба, а коли приходить до дiла, то всi ви в незнайкiв перекидаєтесь, а в душi ви такi самi ляхи..." Сагайдачний пiшов зараз шукати Жмайла. Його якраз вибрали курiнним отаманом Полтавського куреня, де старий Жмайло був осавулою. Жмайло був з того, що йому Сагайдачний сказав, невдоволений. - Та що робити? Мушу їхати в Крим, хоч я мав iнший намiр, i саме хотiв з тобою про це поговорити. Ти знаєш, як ми би Очакiв скубнули. Кораблiв там нема, вiйська ми теж багато намотлошили. В Царгородi про це, либонь, ще не знають, бо пашi непильно про це в Царгород писати i заробити собi на шовковий шнурочок. Менi прийшло на думку, що коли б так на Очакiв наступити, то можна би його взяти i зруйнувати до тла. - Думка гарна. Чи ти загадав до цього братися? - Так. Треба й менi чимсь показатись. - Боже тобi помагай! Я ще поговорю про це з кошовим i старшиною. Воно дуже важна рiч - зруйнувати Очакiв, який нам все буде перепиняти дорогу на море... У мене теж зародилась велика думка, i не спочину, поки її не переведу в дiло. Так ми розстанемося на часок, тiльки не знати, хто iз нас ранiше вернеться. Йди ти з цiлим своїм куренем i забери стрия. То досвiдний, бувалий чоловiк, i багато тобi поможе. Тепер iду за Iскрою. Iскра дуже зрадiв, як довiдався, що поїде з Сагайдачним у Крим. Вiн хотiв Сагайдачному вiддячитися. Сам вибрав десяток товаришiв певних i дотепних. Вони перевдяглись за панських козакiв. Сагайдачний дав собi обтяти козацького чуба, пiдголити довкруги голови волосся i перебрався враз з Iскрою у шляхетську одежу. Його довга борода не дасть татарам пiзнати у ньому козака, бо татари знали, що молодi козаки бриють лице. Переплили враз з панами на байдаках до найближчої татарської переправи i тепер поїхали прямо у Крим на конях. Незадовго перед самим Перекопом стрiнулися з татарською четою. Iскра розповiв, куди i за чим iдуть, а чета повела їх до мурзи, який був поставлений найвищим ханським старшиною в Перекопi. Тут треба було дати першого хабара. Хоч татари нiкого не перепиняли, хто їхав у Крим з грiшми, то все ж старшина, коли не дiстав хабара, видумував рiзнi перешкоди, щоб подорожнiх довше задержати, хоч як їм було пильно. Подорожнiй, що потерпав за кожну втрачену хвилю, чи не приїде запiзно, мусив вiдкрити гаманець. Мiж бусурменами можна було кожний зам