ахом дихали й раз по раз позирали на свої ворота: чи не скрипнуть, чи не з'явиться на подвiр'ї ненависний Ступа або Щирба i не скаже: "Ану збирайся, газдо. Настала твоя черга їхати на переделку". Старий учитель, мабуть, i сьогоднi вперто не хотiв, не умiв i не мiг себе примусити вимiряти пропасть селянського страху бути вирваним з корiнням iз своєї нивки, бути потоптаним; вiн був людиною смiливою i гордою, смiливiсть i гордiсть прищеплював не одному поколiнню горопаських школярiв, i вони, школярi, не один раз за цю науку цiлували йому руку, немов священику; ах, цiлували, а сьогоднi зрадили, як i тiєї суботи... зрадили... зрадили, як останнi боягузи; а сьогоднi жоден iз горопаських газдiв не зважився стати на вчителевих воротах, щоб не пустити на подвiр'я Семаня Бойка з його шкапиною, заїкуватого Щирби i двох стрибкiв iз карабiнами на плечах. Втiм, у глибинi душi вчитель, мабуть, здавав собi справу, що нiхто в Горопахах не має сили викреслити його iм'я зi списку приречених на виселення, нема сьогоднi на свiтi правди й справедливостi, панує тiльки ненависть... ненавистю, злом, зброєю хочуть утвердити добро. Хiба це можливе, Господи Боже? А все ж учитель наш таки очiкував смiливця, а якщо не смiливця, то принаймнi школярика з п'ятого класу, який пiдбiг би до розрегота-них стрибкiв i спитав би: "За що берете нашого директора? Що вiн винен? Хiба не вiн навчив мене прочитати слова "Мама... тато... рiдна земля... Україна"? Хiба не вiн?" I тепер у зрiлi роки, i колись, як щойно почав виростати з коротких штанцiв, мене гризло й гризе запiзнiле сумлiння: чому я не став тим хлопцем, котрий би вимовив в оборонi свого вчителя добре слово? Адже я бачив, як учитель, сидячи на порозi, очiкував мене. Мене? Не дочекався вiн нi мене, нi когось iншого; а голова сiльради тупцював перед ним у своїх величезних кирзаках i, певно, по колiна вибив перед ганком яму; а на дорозi, за ворiтьми тим часом стали з'їжджа-тися з куткiв фiри з виселенцями i шикувалися в колону; тодi Гайдаш врештi звiвся з порога, допомiг пiднятися дружинi й сказав: - Ми зараз будемо готовi. Вони справдi повернулися з хати дуже скоро: вiн з двома потертими валiзками, панi Iрина - з вузликом. А поки старi збирали в хатi пожитки, сусiдка через перелаз, метка, як ластiвка, бабця Маруня встигла впхнути в драбини Семаню Бойку пошивку з печеним хлiбом, ще й притрусила її пластом соломи ("Вiд-даш професоровi в пересильному лягрi в Брошневi, - наказувала фiр-мановi. - Бо хлiб, чула-м, у дорозi на Сибiр, як Бог у церквi"). Мої мама теж були винесли рукавець з сухарями (у той непевний час у кожнiй хатi сушили сухарi), але Гайдаш маминого приношення не прийняв, вiдсторонив його рукою, сказавши: - Не треба нам нiчого, сусiдко... нiчого не повеземо з Горопах, окрiм жалю. - Голос його затремтiв, розколовся. Учитель поспiшно пiдсадив свою паню Iрину на сидiння коло фiрмана, а сам вшолопався в солому i, обнявши руками колiна, навiщось крикнув Семаневi (а чи крикнув самому собi, моїй мамi, цiлому селовi, веселим стрибкам, заїкуватому головi сiльради, врештi - цiлому свiтовi?), щоб їхав, холєра ясна, бо пора, бо дорога далека, люди добрi! I пригнув крису капелюха на очi; здогадувався, що вiн не хотiв бачити наших зрадливих Горопах i нашої осенi, що визолочувала сади. Семань Бойко цмокнув на свою шкапу. Довжелезна валка возiв рушила з Горопах у полуднє; i аж тепер село отямилося вiд оцiпенiння, мовби трiснула й покришилася крига, що замурувала була людськi душi - i потекли вулицями людськi плачi; я не тiльки чув цей стоголосий лемент, я, здавалося, своїми очима бачив його плин, що котився вiд оседку до оседку вулицями й перевулками й вдарявся посеред села у стiни церкви та читальнi; люди, тi щасливцi, якi сьогоднi уникли виселення, стояли на своїх воротях, i хоч верхи на конi сюди-туди метався оперуповноважений Ступа, i хоч скрiзь на подвiр'ях вешталися стрибки й енкаведисти, вiдкрито оплакували своїх сусiдiв ("Мамо, а може, вони оплакують самих себе, завтрашнiх виселенцiв?"), а тi, що на возах, яких везли в Сибiр, випрошували в сусiдiв прощення за старе й дурне ворогування, за стару сварку, за пiдхромлену курку, за пiдорану межу; на возах у цей полуденок не було винних i невинних, оперуповноважений та iншi "пани з району", що складали списки на виселення, зрiвняли Софiю Корчувату - матiр трьох повстанцiв i старого Гайдаша, всi вони стали рiвними, однаковими, сiрими, ворогами совiтської влади. Я, немов малий, торсав маму за лiкоть i запитував: за що ж усiх наших людей i старого вчителя так покарано; мама й не чули мого запитання; а тим часом хтось iз газдiв на возах цих приречених, що скрипiли й тарахкотiли селом, чи то iз хмелю самогонного, чи iз жалю, з вiдчайдушностi, притлумлюючи плачi, крики, вигуки прощання, кiлькаповерховий мат, затягнув "Вiчную пам'ять"; i спiв цей поховальний, що складався лише з двох слiв, виспiваний якимось голосистим газдою аж попiд хмари, у першу мить приголомшив усiх громом, розгубленiстю, люди, певно, не вiдразу й второпали, кого це сьогоднi ховають, у першу розгублену мить "Вiчная пам'ять" стосувалася когось iншого, далекого й чужого, це того начебто чужого везуть сьогоднi до ями, а ми ж живi, ми жи... Та помилка небавом була вияснена, в наступну мить "Вiчная пам'ять" спiвалася для себе, люди побачили, що то їх везуть до ями... везуть пiд дулами автоматiв, пiд штиками, а ще навколо пси i пси. I вони, самi себе ховаючи, теж пiдхопили "Вiчную пам'ять"; здавалося, печальнi цi два слова спiвали небо i земля, i даремно тiльки товариш Ступа, скаженiючи, стрiляв угору з автомата, наказуючи замовкнути. Його нiхто не слухав; що значить якийсь автомат, якась команда супроти "Вiчної пам'ятi"? Спiв тривав, аж поки валки возiв, попереду й позаду якої їхали для сторожi на вантажiвках з пiвсотнi солдат (а на заднiй машинi стояв розчохлений, готовий до стрiлу крупнокалiберний кулемет), не вигой-далася за село; жалiбний спiв чи впав сльозою на поля, чи розчинився в небеснiй прозоростi, чи полетiв за журавлями в чужi краї, одначе Горопахи ще надслуховували, ще люди не розходилися з ворiт, чогось очiкуючи. Очiкуючи чого? Воскресiння? Постання з мертвих? Надвечiр оперуповноважений товариш Ступа привiв до вчителевої хати купу стрибкiв, i всi вони веселi, добре пiдхмеленi оберемками виносили на подвiр'я книжки з Гайдашевої бiблiотеки, скидали їх на купу. На самий верх товариш Ступа жбурнув розп'яття Iсуса Христа, яке колись Северин Петрович приносив до нашого класу на урок iсторiї. Потiм вiн облив купище книжок гасом i саморучно черкнув запальничкою. Книжки горiли довго, неохоче, Ступа нервував, а гасу бiльше не було, вiн штуркав ожегом у книжкову купу, часто то одну, то другу книжку настромляв на палицю i пiднiмав вгору... i тодi пiднята книжка спалахувала, як пiдпалений голуб. Але книжок було сотнi, кожну на палицю не пiднiмеш, товстезнi томи нiяк не пiддавалися вогневi, вони начебто були для вогню недоступнi, i це опера кидало в лють. Та що вiн мiг iз ними зробити? Топтати їх? Розривати навпiл, начетверо? Я запитував маму, чому опер так ненавидить книжки, мама затуляли менi рота й затуляли долонями менi очi, а я iз затуленими очима бачив пожарище на вчителевому подвiр'ї, що ярилося, як свiжа велика рана. Книжки димiли, криваво поблимуючи, цiлий вечiр i цiлу нiч, їх нiхто уже не стерiг, i мої мама принесли серед ночi вихоплену з-пiд недопалкiв грубезну книжку; вранцi я прочитав, що книжка називається Апостол i була надрукована двiстi рокiв тому в якомусь Кре-хiвському монастирi... - Буде це пам'ятка по вчителевi, - сказали вранцi мама. - А крiм того, книжка-бо церковна, божеська. Колись, як виростеш, прочитаєш... божеське-бо потрiбне для душi. - То чого ж те, що потрiбне для душi, спалюють? - запитував я маму, дивлячись крiзь вiкно на чорну купу недопалкiв, що ще димiла на Гайдашевому подвiр'ї. - Хiба я знаю, сину, - вiдповiдали безпорадно мама. - Хiба я знаю, що дiється на бiлому свiтi? Може, вже книжки не потрiбнi для душi... бо якось казав Ступа в читальнi, що й душi нема. Є пара... Вранцi повернулися з пересильного табору на залiзничнiй станцiї Брошнiв-Осада спорожнiлi вози; i конi, i фiрмани виглядали наче потовченими, змученими; конi ледве переставляли ноги й вони вже не мали сили тягнути вози... вози були важкi, вiд вчорашнього зойку i слiз. Останнiм приплентався своєю шкапиною Семань Бойко. Вiн зупинився перед ворiтьми i поклав на мiсток Марунчину пошивку з печеним хлiбом. - Не взяв професор i всьо, - пояснив коротко Семань. - Нащо йому наш хлiб, коли ми вiд нього вiдцуралися? ЧАСТИНА ДРУГА ДАНИЛО ВЕРБЕНЬ_ 1 Його майстерня була на горищi над четвертим поверхом будинку на розi вулиць Маяковського i Конопницької, i я добре задихався, поки крутими залiзними сходами, що видзвонювали пiд моїми черевиками на цiлу притихлу каменицю, вихопився на верхотуру. Художник Василь Васильович Бережан, однак, не чув, як дзвонили й гудiли залiзнi сходи, зрештою, вiн зовсiм не звернув уваги, коли я рипнув привiдчиненими дверима, переступив високий порiг i опинився в розлогiй, ущерть залитiй сонцем майстернi; художник малював, власне, вiн сидiв, згорбившись, перед мольбертом, обома руками пiдперши голову; в правiй руцi, як антена, тремтiв довгий тонкий пензель... i тремтiння це тривало довго, може, й цiлу годину або й увесь рiк, художник нiяк не зважувався покласти мазок; вiн, певно, забув про пензель i про палiтру, i про все на свiтi. Перед ним у глибокому старовинному крiслi терпляче сидiла, закинувши ногу на ногу, зовсiм гола, лише в босонiжках та з однiєю ниткою червоних коралiв на шиї немолода, але ще свiжа жiнка. Признаюся, що в майстернi серед плеса яскравого свiтла, що лилося через величезне вiкно, прорiзане в даху, ослiплений цим свiтлом, я однак найперше побачив жiнку, а вже потiм - художника; заскочений несподiваною сценою, я хотiв було шмигнути назад за порiг, я, певно, злякався безсоромно оголеної жiнки, але вона й не ворухнулася, не зробила спроби затулити груди, навпаки - посмiхнулася менi привiтно, заохочуюче, мовляв, чого ти, старий чоловiче, злякався, не бачив голої жiнки, заходь-но, будь гостем й цiй хатi, де повно сонця, де пахнуть фарби i сушене зiлля, де, якщо хочеш, можеш надивитися на мою вроду. Напевне, що цього всього жiнка, зобачивши мене на дверях, й не думала, це я сам вигадав... я мусив вигадати якусь причину, виправдання, бо справдi, не мiг я звiдси втекти, як хлопчак, i-не мiг одiрвати вiд неї очей - вона це розумiла, знала притягальну силу своєї зваби, бо таки посмiхалася менi, i усмiшкою своєю заворожувала. Я присiв на порiг. Я пробував одвести вiд жiнки погляд, нипав очима по майстернi, як злодiй, жмурився вiд свiтла, знаходив очам ще якусь роботу, а вони, очi, все одно поверталися раз у раз до оголеної жiнки, до її повних грудей, до розпущених каштанових кiс, до її по-жiночому стиглого стану i бедер; жiнка не була красунею, в обличчi, крiм загадкової усмiшки, нiчого такого особливого не було, вона була просто розквiтлою жiнкою, яка давно зазнала радостi материнства i котра сьогоднi знала, що вона красива не очима чи витонченою нiжкою, а якраз зрiлою своєю жiночiстю. Але скiльки могло тривати це мовчазне споглядання? Годину? Двi? А втiм, чи я знаю, скiльки часу горбиться художник перед своїм мольбертом i перед жiнкою, не в змозi поворухнути пензлем. Може, з самiсiнького ранку? З учорашнього дня? Iз позавчорашнього? З початку свiту? Поправдi кажучи, менi самому хотiлося сидiти на порозi безконечно, споглядати голизну жiнки... i мимоволi ж думати про свою молодiсть, жалiти, що вона, моя молодiсть, минулася, i згадувати iншу жiнку, молоде пружне тiло моєї Юстини... моєї Юстини, котра уже третiй рiк лежить спаралiзована, й нiчого вiд неї, тiєї молодої, не залишилося, окрiм очей, повних запитання: чому мене Бог покарав паралiчем, чому мене Бог покарав колгоспними цукровими буряками, пiд час копання яких восени у дощ, у грязюцi мене обвiяло стуленим вiтром? Ой, смутку мiй Юстино... Я геть чисто призабув, що приїхав до Бережана з певною метою, що внизу чекає мiй латаний-перелатаний "Москвич", що я взагалi приїхав до Львова не сам собою, а за дорученням громади, вiд цiлого Черчена; менi подобалося сидiти на порозi, гейби в затiнку пiд липою, i спостерiгати, як пiд широченним вiкном у стелi, пiд сонцем розквiтає i свiтиться нiжним свiтлом дивне створiння. Вiдпливав, розсотувався мiй смуток... смуток мiй став гiрко-солодким, як мед, що назбираний iз лiсового зiлля, менi давно не було так добре й затишно на душi, як у цей час, коли сидiв на порозi i спостерiгав за жiнкою, її свiтло переливалося в мене й перемiнювало мене, робило набагато молодшим... молодшим i щасливим. Я не дивувався, бо давно знав свою здатнiсть, незважаючи на пенсiйний вiк, вiдкривати для себе щось незвичайне... i здатний цим новим i незвичайним захоплюватися i ним збагачуватися. Нi, я не мав бажання оту жiнку пригорнути чи бодай торкнутися її плеча, менi доволi було сидiти непорушне на порозi, дивитися їй у вiчi й слухати самого себе... i слухати, приглядатися внутрiшнiм зором, як у менi, десь у глибинах, у потоках кровi блукають спогади про щось невловиме, про минуле... - Може, на сьогоднi досить, Василику? - спитала жiнка глибоким грудним голосом. I, не чекаючи згоди художника, легко пiдвелася й без поспiху пiшла в куток майстернi за фiранку. Мене вона тепер начебто не помiчала, нiбито я i не сидiв цiлу вiчнiсть на порозi, нiбито я не любувався її свiтлою наготою; я вiдчував у душi жаль, що вона зараз одягнеться, вийде i зникне назавжди з мого життя й не залишиться в менi нiякого слiду по нiй... нi слiду, нi iскринки, нiчого. А може, залишиться в моїй душi її усмiх, погляд, свiтiння її тiла? Хiба це вже так мало? Чи багато? Я був смiшним, правда? Я пiдвiвся з порога i вже готовий був спуститися сходами вниз, зовсiм забувши, що приходив сюди, у майстерню художника Василя Бережана, не для того, щоб ловити загадкову посмiшку оголеної жiнки... я прийшов iз чимсь iншим, iз дуже важливим, головним... i те головне потрiбне не лише менi, а усiм нам, а я, одначе, забув про головне, я думав лише про себе... i ще я думав, що колись восени, у замрячену сльоту буду згадувати жiнку, що свiтилася оранжевим сяйвом. Я був егоїстом, так? Проте я був таким, i хай люди в Черченi, якi послали мене до Бережана з важливою потребою, вибачають мiй егоїзм... бо хiба люди знали мене до кiнця? I хiба я знаю самого себе? Жiнка, проте, не дала менi змоги забудькувато переступити порiг i очманiло, як увi снi, пiти сходами униз на вулицю до свого полатаного "Москвича"; вона вийшла iз-за ширми вже одягнутою, в голубiй сукенцi i бiлих босонiжках, проте одежа, як менi здавалося, не приглушувала, не гасила сiяння, що випромiнювалося з неї (а чи я не фантазую, може, її сiяння лише жило в моїй душi?); жiнка раптом пiдморгнула менi по-змовницькому, цiлком по-батярському (i водночас - дуже по-жiночому) , обiйшла колом кiлька разiв художника, що далi сидiв перед мольбертом, встромивши зiр кудись поперед себе, у порожнечу, мовби там, у порожнечi, в глибинах вiдкривалися йому iншi свiти i вiн прагнув їх пiзнати; жiнка то зовсiм зблизька, то здалека, майже вiд самого порога, де я сидiв, приглядалася до полотна на мольбертi. - Невже, Василику, сьогоднi я iнша, не така, яка була вчора? - запитувала художника, торкнувши його за плече i показуючи на свiй портрет, що тiльки-но проявлявся на сiрому загрунтованому полотнi. - Нiби я знаю? - пiдвiв голову художник. - Я нiчого не знаю, Дарко. Я малював тебе вчора, позавчора i мiсяць тому... майстерня повна тобою, а я тебе розгадати не можу. I справдi, я тепер помiтив, що вздовж чолової стiни на лавi, прислоненi до стiни, були розставленi портрети цiєї жiнки... портрети бiльшi й меншi, одягнутої i зовсiм оголеної, жiнка на всiх портретах була начебто однакова, однаково посмiхалася, однаково примружено й трохи легковажно споглядала на свiт сiрими очима, проте навiть я, неофiт у малярствi, рiдкiсний, ой дуже рiдкiсний гiсть на художнiх виставках, помiтив рiзницю: жiнка на всiх полотнах була iншою, i я осягнув муку Василя Бережана, який прагнув пiзнати суть цiєї жiнки, її душу, її тайну. - Може, Василику, й не треба нiякої тайни розгадувати? - засмiялася жiнка i погладила його сивiючу чуприну (гладила, милувала, як дитину). - Хай я так i залишуся тайною, га? Це навiть цiкаво: жити з жiнкою вiсiмнадцять рокiв, виховати двох синiв, часом покрикувати на неї за те, що десь там на кухнi пригорiло, чи за те. що недоладно випрасувала сорочку... так, жити з жiнкою, вицiловувати кожну ямочку, голубити її, бачити, як вона пере брудну бiлизну, як хворiє, як плаче, як сiче, трапляється, кулаками, розсердившись... i що тут, питаю тебе, цiкавого, глибокого, непiзнаного? А проте... - Вона стенула плечима, розвела руками, й не знати було, для кого її жести i мова були призначенi: для мене, для Бережана, що, виявляється, був її чоловiком? Чи саму себе запитувала? Чи вона теж хотiла пiзнати жiночу свою сутнiсть? А чи це було звичайне i нормальне жiноче кокетування? Господи, а чи це не означало: жiнка просто була щаслива, що її люблять? Iншого разу я напевно спитав би, чи це добре повсякчас жити тайною, сьогоднi не було часу на запитання, жiнка пiдхопила зi стола торбину й попростувала до дверей... i вже з порога обдаючи мене вишуканими парфумами, сказала: - Тут до тебе прийшли, Василику. - I поцокотiла обцасиками вниз по залiзних сходах. Художник оглянувся. - Ви до мене? Вiн був високий, сухорлявий. Довгобразе обличчя виглядало втомленим. Очi його ще були немовби невидющими, слiпими, вiн iще вдивлявся в просторiнь i ще думав про жiнку, про її сутнiсть, яку хотiв пiзнати. Бережан не був анi патлатим, анi бородатим, як це прийнято серед мистецького братства, не носив вiн також вусiв. Коротко пiдстрижений, у бiлiй, розстiбнутiй на грудях сорочцi з засуканими рукавами, був схожий скорше на хiрурга, нiж на художника. - До вас, - сказав я. - Власне, я приїхав до Петра Степановича Грицая, до вашого вчителя... приїхав, а вiн, як ви знаєте, слiпне. I плаче: "Що з того, що менi лише пiд сiмдесят, я ще хлоп моцний, але що вартi руки без очей". - Так, я знаю, - нахмурився Бережан. - Я знаю... приїжджаю до нього чи не щотижня. Розумiю його сльози: страшно жити в пiтьмi сьогоднi й завтра... i до кiнця. Та ще страшнiше, коли людина не може взяти в руки пензель чи скальпель. На нього чекало ще стiльки роботи. - Бережан несподiвано для себе розговорився, трагедiя його вчителя, видно, карбувала серце; вiн ходив по майстернi взад i вперед, i я бачив, що вiн теж уже немолодий, хода його була важка, прожитi роки сiдали йому на плечi i горбили вниз. - То що ви хотiли... i хто ви такий? - спам'ятався ураз, зупинився i непривiтно змiряв мене поглядом. Йому, певно, було неприємно, що хтось чужий вторгся у його свiт. - Та я собi нiхто... я собi пенсiонер, звуся Данилом, пишуся Вербень, мешкаю у Черченi, що в трьох кiлометрах вiд Рогача. Є таке мiстечко на Опiллi, година їзди зi Львова. Чули, може? - вiдповiв я дещо розгублено. Менi не сподобалася його непривiтнiсть; i не в менi самому рiч, рiч в тому, що художник, цей Бережан, мiг мене просто не вислухати, не зацiкавитися справою, з якою я до нього приїхав,-Треба було справити на нього добре враження, похвалитися, що я "не простий пенсiонер", маю якесь... ну, бодай аматорське вiдношення до мистецтва, до iсторiї, до фольклору. Я їжджу селами й мiстечками, замальовую старовиннi споруди, церкви, замки, каплицi, хрести... маю цих малюнкiв дванадцять альбомiв... маю бiль у серцi за спалене, за зруйноване. Одначе я не зважився похвалитися нi словом, i художник далi мiряв мене насупленим поглядом; я далi був чужим у його свiтi. - Ну й що з того, що мешкаєте в Черченi, коло Рогача? - Бережан не приховував роздратування; художник, очевидно, був незадоволений самим собою, своєю роботою, а тут, вибачайте, приплентався до нього в майстерню якийсь сiльський дядько, якийсь Вербень, про котрого нiколи не чув i чути не хотiв. То менi повернутися з нiчим? То, виходить, Петро Степанович Грицай гiрко помилився, посилаючи мене до Бережана? Вiн рекомендував його не тiльки як знаного художника, професора, висококвалiфiкованого реставратора живопису, а й, i це дуже важливо, як людину, якiй дорога наша минувшина. - Бачите, є в Черченi церковця Святого Духа, походить з сiмнадцятого столiття. Власне, це ротонда, мурована. На пiвнiчнiй стiнi вiд пiдлоги до верху майже намальованi Страстi Господнi - вiд Тай-ної Вечерi до Покладення у грiб. Так собi намальовано, примiтивно, грубо. Старi люди переповiдають почуте вiд своїх родичiв, що в минулому столiттi жив у Черченi маляр, такий собi саморобний сiльський богомаз Крицун, який нiбито й був автором того мальовидла. - Я почав оповiдь здалека, маючи намiр зачепити в його душi реставраторську струну. - I що з того? - Бережан не слухав мене, вiн нiчого не хотiв знати про нашу церкву Святого Духа, йому, мабуть, важило якнайшвидше мене позбутися. Якнайскорше. Я його розумiв: я не мав права на нього гнiватися; я так нагальне й непрошено переступив його порiг. Одначе я не мiг вiдступити. - Слухайте: цього лiта я помiтив на пiвнiчнiй стiнi у церквi, що мальовидло Крицуна почало лущитися, - продовжував я свою оповiдь. - А внизу над пiдлогою вiдлупався також шматок тиньку, з-пiд якого виглядає iнше мальовидло, напевне, старше, первiсне, яке чомусь хтозна-коли було заштукатурене. Так я думаю. Там, де вiдпав тиньк, видно ефес шаблi... шабля зламана... може, шабля козацька. Я вдався до Грицая, знаю Петра Степановича не вiднинi, щоб вiн приїхав i поглянув, що воно й до чого. Вiн не один раз бував у нашiй церковцi, обходив цiлий наш край, Опiлля. А вiн - слiпне. Тому й прислав мене до вас, професоре. Каже: най Бережанове серце отвориться. Бережан мовчав, мої слова, як небеснi птахи, лiтали попiд хмарами, вiн не хотiв їх нi бачити, нi чути, i я стояв безпорадно'перед його байдужiстю, як перед iдолом. Як я мiг тую байдужiсть розлупити й схвилювати, зацiкавити його зламаною козацькою шаблею, що добувалася з-пiд пласта штукатурки? Вхопити його. професора цього мудрого, художника, реставратора, й потрусити, розворушити, вдарити врештi. Господи, розвiй його байдужiсть. - Знаєте... - художник знову став за свiй мольберт, - знаєте, добродiю, я давно не реставрую... реставрацiя забирає так багато часу й душi, що нiчого не залишається для власної творчостi. Вчитель же мiй, Грицай, ви самi бачили, втратив зiр через слiпанину над старими дошками... а мистецтво, може, втратило великого мистця, який не намалював жодного полотна. - Бережан тепер розмовляв м'яко, вiн начебто вiдпрошувався вiд роботи, яку я збирався завдати йому на плечi. - То ще не знати, де втрачено, а де здобуто, - вiдповiв я трохи зухвало. - Хто зважить i вимiряє, що важливiше й вагомiше: один раз, другий, третiй малювати жiнку i так i сяк, любуватися її тiлом i порпатися в її душi чи, скажiмо, видобувати з-пiд забуття, з-пiд руйнацiї часом щось святе для нас усiх... образ давнiй. Тут не йдеться про реставрацiю, лише про розкриття... - Випалив я нерозсудливо, немовби перед кiлькома хвилинами й сам не грiвся у сяйвi жiночого тiла, немов менi самому не було цiкаво, трохи страшно й водночас солодко стояти перед її усмiшкою, перед її тайною; очевидно, я розумiв, що менi нема чого втрачати, Бережана, з усього видно, не можна буде вирвати з цiєї сонячної майстернi, вiд мольберта, на якому стояло полотно з обрисами голої жiнки. Бережан, зрештою, мiг менi показати на дверi, я не мав нiякого права вичитувати йому мораль, до чогось спокушати. Не мав? Хiба не дала менi цього права громада в Черченi? Чи не мав я прохання обласного краєзнавчого музею, за яким числилася церква Святого Духа, у якiй свого часу збиралися вiдкрити музей атеїзму? Хiба для нашого мистецтва, для цiлої нашої культури не має значення питання: а що сховане на церковнiй стiнi пiд бездарним мальовидлом минулого столiття й штукатуркою? Хiба не ранять мене до кровi, до стогону уламки козацької шаблi? I чому... так, чому вони повиннi ранити тiльки мене? Я був готовий наговорити Василевi Бережану, поважнiй людинi, професору Художнього iнституту, художнику й реставратору, цiлу купу образливих i, напевне, несправедливих слiв, i вiн це, очевидно, вiдчув, бо повернувся до мене на крiслi-крутильцi й мовчки очiкувально ждав. Голова його'никла донизу, буйна сивизна, як перший снiг пiзньої осенi, разила менi очi, а руки його безвольно лежали на бильцях крiсла й були схожi на птахiв, що сiли перепочити. - Ну, то чого ж ви замовкли? - промовив вiн спроквола. - Продовжуйте, ради Бога. Це так нинi модно: звинуватити поета, що копальня вугiлля не має своєї пiснi, що композитор не вибренькав спецiальний марш для ветеранiв, що письменник не створив повiстi, скажiмо, про пожежникiв. Ви теж прийшли й агiтуєте, як це важливо розкрити в церквi Святого Духа старожитнiй, може. з сiмнадцятого козацького столiття стiнопис. I, певно, всi... i ви, i тi, що сьогоднi витрiбовують: пишiть, творiть, вiдновлюйте, - мають рацiю. Виходить, що тiльки я не маю рацiї... я не мав права на самого себе, на свої власнi мiркування, пошуки. Хiба це також не важливо: зрозумiти суть жiнки? Обiйдiть усi галереї свiту, тисячi мистцiв малювали жiнок, прагнучи розгадати їхню тайну... а може, прагнучи просто по-людському заглянути жiнцi в душу? А ви кажете... Бережан уже не чекав моїх заперечень чи доказiв, вiн був переконаний у своїй правотi; це не вимагало доказiв; художник був переконаний, що й сьогоднi вiн робить теж важливу, теж потрiбну роботу... сьогоднi вiн живе душею i красою цiєї жiнки... тiльки однiєї жiнки, але й цього досить, бо хiба в очах цiєї однiєї не зачаївся цiлий сучасний свiт, небо i земля, пекло i рай, насолода i ненависть, пiдступнiсть i кохання? Як передати, як змалювати усе це пензлем? Я мовчки переступив його високий порiг, i, не прощаючись з Бережаном, потюпав униз залiзними голосними сходами. _ ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_ 2 Я й не сподiвався, що вiн колись зважиться повернутися до моєї майстернi; я забув про нього думати, вiн стерся з моєї пам'ятi, бо життя котилося своєю колiєю, я далi чипiв бiля мольберта, i було менi часом радiсно, коли вдавалося проявити пензлем, як чарiвною паличкою, ранiше не знану рисочку жiночої душi; i тодi на полотно падав промiнчик, тепле сяйво (а може, було це сяйво облудним вогником?). А ще бiльше, нiж радостi, я зазнавав смутку, коли топтався, як проклятий, бiля мальберта, вiдчуваючи безсилля... вiдчуваючи, що не можу анi взяти в руки отой теплий промiнчик, що менi явився, або ж бодай приблизитися до блудного вогника, розпiзнати його, дiзнатися: студений вiн чи гарячий, добрий чи злий? А моя Дарка, закинувши ногу на ногу, гола й прекрасна, сидiла передi мною неприступно далека, мiнлива, iнакша, нiж була вчора чи позавчора. А все ж... А все ж я сказав би неправду, що старий Данило Вербень iз Черченя цiлком випав iз моєї пам'ятi; вiн iнколи приходив до мене вночi, коли не спалося... власне, не приходив, а лише, немов з'ява, показувався здалека, виринав невиразний, розпливчастий iз нiчних присмеркiв, я й не встигав розгледiти його обличчя, вiн промовляв щось до мене, але слова топились в темрявi, як каменi в каламутнiй водi (я бачив, як вони падали мертвi на дно). Був це докiр? Прохання? Нагадування про себе? Не знаю... та, зрештою, я i знати не хотiв, i Вербень розчинявся в пiтьмi, зникав, залишаючи менi щось жалiсливе, тужне i... i заздрiсливе; я йому напевне заздрив: якийсь роботяга, якийсь пенсiонер, столяр iз примiтивної мебльової фабрички - i раптом болить у нього душа за мальовидлом на церковнiй стiнi? I чого, власне, це мальовидло повинно його болiти? Чому воно має тривожити його, а не мене, художника й реставратора? Я вставав з лiжка, перехилявся через вiкно, поглядаючи на сонну вулицю, таємно сподiваючись побачити там Вербеня, що сидить самотнiй на трамвайнiй рельсi. Вiн, одначе, появився в моїй майстернi не зi снiв, не з остиглих нiчних трамвайних колiй, а цiлком реально десь через тиждень пiсля перших вiдвiдин. На цей раз прийшов iз Петром Степановичем Гри-цаєм. Дивно, але я не гнiвався на цього в'їдливого бадiку, в душi навiть зрадiв йому, хоч, можливо, радiсть була невиразна, блiда, а може, й не було це почуття радiстю, просто менi було приємно знову побачити людину, якiй я не встиг при першому побаченнi щось дуже важливе сказати. Данило Вербень не був iз першого погляду симпатичним чолов'ягою i не був "пiдходящим типажем", як iнколи говорено помiж нашою братiєю, яка орудує пензлем та рiзцем. Середнiй на зрiст, щуплавий, з блискучою лисою головою, iз задертим носом i з молодими гострими, як цвяшки, очима, вiн був схожий на виблищений у долонях зiв'ялий цiпок. - Ти мой, Василику, не крився, що ми до тебе увiрвалися непрошено, - бубонiв басом Грицай. Вiн стояв безпомiчно посеред майстернi, високий i худий, зовсiм бiлий, у чорних великих окулярах. Слiпота до решти вiднiмала у нього свiт, а вiн до цього рабунку, до свого нещастя ще не встиг звикнути, бо час вiд часу знiмав окуляри, мовби то вони заслоняли йому день; без окулярiв широко розплющенi його очi безперервно моргали i сльозилися, тодi вiн, ослiплений слiзьми цiлком, простягував руки, розчепiренi його пальцi конвульсiйне тремтiли, ворушились, i було таке враження, що пальцi ловлять i нiяк не можуть зловити свiтлий промiнь; якби йому схопитися за цей промiнь, якби промiнь увiйшов йому в очi... якби прозрiв. Я у цi хвилини ненавидiв численнi стародавнi iкони, полотна, рiзьбу iконостасiв i "царських врат", над котрими вiн слiпав день при днi, рятуючи вiд руїни; вiн їх воскрешав, дарував друге життя, дбаючи про збереження найменшого усмiху, доброти, гнiву чи й сльози на стародавнiх ликах... i за цiєю радiсною i пекельною роботою руйнувався сам, найперше ж руйнувалися очi. - Розумiєш, я не мiг не прийти сюди, Василику. Навiть коли б Данило, давнiй мiй приятель, не пожалiвся, що ти вiдмовився поїхати у Черчен, то я однаково прийшов би до тебе спитати: "Чому, Василику, не їдеш до Черчена?". Я знаю, ти зараз збунтуєшся, ти скажеш: Я маю, до холєри ясної, право на власну творчiсть, я ось б'юся не один мiсяць над жiночим портретом, б'юся, як об стiну - i солодко менi жити й у цьому солодкому борiннi, так? Але я твоє право на творчiсть не збираюся вiднiмати, вiдраджувати, кажучи, що, окрiм жiночої душi, є ще щось на свiтi важливе, i може, те важливе, цiлком далеке вiд нинiшнього твого iнтересу, має якийсь зв'язок... якась пуповина єднає його з нинiшньою твоєю мукою? Може, це буде ключ до дверей, якi ти прагнеш вiдчинити, Василику? Чи як ти думаєш, Даруню? - повернувся вiн до кутка, де за трельяжем поспiшно одягалася моя дружина. Вона дотепер не обiзвалася нi словом, нiчим не видала своєї присутностi. Як тiльки-но рипнули дверi й вона зобачила Петра Степановича, то схопилася з крiсла й майнула за трельяж, немов слiпець мiг би вректи її наготу. Вiн якимсь чином вiдчув її присутнiсть... почув шарудiння сукнi, дихання, запах парфумiв чи просто був "згори" переконаний, що я й сьогоднi малюю свою Дарцю. Так, я малював Дарцю, жону свою любу, а передi мною товпилося жiноцтво цiлого свiту... сьогоднiшнє жiноцтво й позавчорашнє, тисячолiтнє. Що могло бути спiльного мiж розписом на стiнi церковцi Святого Духа в Черченi й вiчною жiночою загадкою? - Може, й ваша правда, Степановичу, - подала голос iз свого кутка Дарця. - Майже кожен день мучить мене... i завше залишається не-задоволений. Нi, Боже борони, - засмiялася, - не мною незадоволений, а самим собою. А я, однак, почуваюся винною... нiби я винна, що свiт глибокий, як безодня. Кави хочете? Ми мали львiвську розчинну каву, про яку говорили, що в нiй бiльше "розчинного" ячменю, нiж кави, але й така бурда гуртувала нас коло столика; ароматний запах заспокоював, додавав затишку в душi... запах кави робив iз моєї майстернi, повної рiзного малярського причандалля, гейби салон для нескiнченних фiлософських розмов. А може, не в кавi суть... суть у присутностi моєї Дарки? - Якщо ви прийшли агiтувати мого Василя, щоб вiн поїхав до того Черчена, - щебетала дружина до Грицая, - то повиннi-сте знати, що i я ваша союзниця. Так, передовсiм - ваша, - звернулася до Данила Вербеня, що сидiв коло столика якось боком, було йому незручно сидiти на низькiй табуретцi, взагалi, вiн почувався нiяково, це я помiчав... я помiтив, що фiлiжанка з кавою тремтить у його руцi. Я не приховував неприязнi до нього. Я не люблю людської впертостi, тим паче впертостi якогось дилетанта, який пробує судити своїм нерозвиненим смаком про мистецтво... класти мистецтво на зуб i визначати, що є у ньому, у мистецтвi, першим, а що другим чи третiм. Взагалi, мiй добродiю, ви впевненi, що в мистецтвi є щось "перше" i "друге"? Якщо воно "друге", то хiба це мистецтво? - Я тут нi при чому, - вiдповiв Данило Вербень на люб'язнiсть моєї дружини. - Я тiльки у цiй справi посол, мене люди послали. В мене, гадаєте, нема своєї бiди, клопоту? Але мушу, бо люди кажуть: Їдь, Даниле, до того Львова. - Вiн, певно, вiдчував мою неприязнь i, певно, вiдчував, що його особистiсть, отой гострий нiс, цупкiсть погляду, колюча посмiшка були менi несимпатичнi. - Справдi, Василику, - старий реставратор намацав мої руки i стиснув їх у своїх долонях, - чому ти не хочеш вiдiрватися на день та поїхати на Опiлля? Подивись-но на черченськi мальовидла, на зламану козацьку шаблю. Це нiбито мiй обов'язок... черчани, щоб були здоровi, бажали менi цей хрест, а може, й славу першовiдкривача завдати на плечi. Вони забули, що я старий i слiпий... i пiд хрестом зiгнуся, впаду. Тому на тебе його, той хрест, перекладаю. Ти вже не ображайся. Що я мiг йому вiдповiсти? Знову повторити те, що вже говорив упертому ходаковi з опiльського села Черчена? Знову мав я посилатися на особистi творчi задуми? Учитель мав право передати свiй хрест, свої обов'язки учневi, це повинно статися рано чи пiзно, i я мушу цей хрест нести. 3 Звiдки я мiг знати, що якраз цiєї митi панувала у свiтi ТАКА хвилина, ТАКИЙ час (вiн буває бiлим або ж чорним), коли мовлене слово здiйснюється, коли слово стає каменем або ж пташкою, кулею або ж дарованим життям, щастям або ж прокляттям. Тiєї хвилини доля поклала менi на плече хрест, i я понiс його на свою Голгофу... я його нiс, згорбившись, i часто падав, розкривавлюючи колiна об колюччя... i в менi, ще не вiдаючи того, що станеться попереду, зачинався плач по самому собi; я ще не знав, що час люто й вперто буде прясти безнастанно свою нитку, немов павук, i з нитки цiєї сiрої, з мотуззя кропив'яного можна буде зiткати хiба що нашийник для пса, що виє безперестанку. Ви мене чуєте, люди? Я довгий час, безконечнi мiсяцi не мiг опам'ятатися пiсля того, що сталося; пiсля потопту (орда по менi потопталася всiма своїми копитами) я нiчого не мiг з собою зробити, я лежав у майстернi на облупленiй канапi, руки й душа до нiчого не мали охоти, я був спустошений, як колосся на дорозi, без єдиного зеренця, i здавалося, що вже нiколи не вiзьму в руки пензель. Господи, про який пензель могла йти мова, коли не було бажання жити. В душi, в нетрях її присмеркових вили собаки чи вовки, я мiг годинами прислухатися до того моторошного виття, нiчого на свiтi не iснувало, навiть не iснувало страху перед божевiллям. То чи треба було слухати свого вчителя i мандрувати з Данилом Вербенем на Опiлля? I не було б хреста, Голгофи, розпачу, подиву перед людською ницiстю, я далi малював би свою Дарцю, шукаючи в нiй тайни жiночої душi? А може, це i є життя, може, це наука: треба пройти всi пекельнi кола, щоб твiй талант став мудрим? Чому ж дорога до висот, до Єрусалиму на горах усипана терном? Нi, не того самого дня, коли Вербень iз Петром Степановичем Грицаєм приходили до моєї майстернi, ми поїхали до Черчена. Сталося це на третiй чи на четвертий день, я запасся необхiдними документами, потiм сiв поруч iз Вербенем в його полатаний "Москвич", i ми рушили з мiста; я мiг, звичайно, взяли свою "Ладу", але Вербень сказав, що вона буде нам заважати, мiська "Лада" не звикла до сiльських дорiг, зате його "Москвич", як колгоспний терпеливий i покiрливий кiнь, який безвiдмовно лiзе в усякi баюри, в пiсок i нiде не буксує, i нiчого йому не стається, двигун працює на будь-якiй рiдинi, яка тiльки здатна горiти, а крiм того, "Москвич" умiє ждати десь в улоговинi на краю лiса, вiн собi попасає, i нiхто з випадкових людей, яких iнколи повно в лiсi, не вiдкрутить з нього нi дзеокала, нi колеса: нiхто на старе не лакомиться. Не марно Данило Вербень прирiвнював свiй автомобiль до колгоспного коня, щось таки сидiло в ньому, в автомобiлi, неквапне, сiльське, байдуже до машинерної суєти i людських натовпiв на львiвських вулицях, вiн нiкого не обганяв, усiм уступав дорогу; дещо швидше "Москвич" пофуркотiв за мiстом на рiвнiй i чистiй дорозi. - Дуже не тиснiть на педаль, Юрковичу, бо ще ваша машина розсиплеться, - пожартував я, помiтивши, що Вербень прискорює їзду. - Не бiйтеся, - засмiявся старий, блиснувши цiлим рядком "срiбних" зубiв. - Я ж не дурно казав, що мiй "Москвич", як колгоспний кiнь, до всього звиклий. Коли вдариш батогом чи й пужалком, то побiжить. Я боюся, що вам знудиться повiльна дорога: Опiлля i близько, i далеко. - Що розумiємо пiд Опiллям: певну традицiю, кiлька районiв Львiвської, Тернопiльської та Iвано-Франкiвської областей? Я начувся вiд Петра Степановича... вiн любив оповiдати про свої мандри по цьому краї. Опiлля, сказати б, вiн аж пiдняв понад iншi краї, нiбито воно найкраще, нiбито там що не крок, то рай для художника. Я з ним, бувало, сперечався: "Кожний мистець має свiй рай: хто - гуцульський Космач, хто - Дземброню, хто - Седнiв на Чернiгiвщинi, а хто - степи..." - Ви добре сказали, Майстре Василю, що кожен художник повинен мати свiй творчий рай. Мене, однак, турбує, що всi ми, так би мовити, рядовi будiвники комунiзму, часто нехтуючи рiдною землею, шукаємо землi обiтованої в Сибiру, в Казахстанi... шукаємо раю в комунiзмi, що колись має настати.... шукаємо на курортах, в легкiй роботi й у ще легшiй музицi. Як на мене, то лише рiдна земля може бути раєм... раєм i пеклом водночас. - Старий замовк i посмутнiв. За кермом автомобiля вiн не був тим iронiчно-їжакуватим, яким я побачив його у своїй майстернi, його мiркування, поспiльне шукання раю менi сподобалися: ця людина вмiла думати. Бо як просто i генiально: твря рiдна земля - це водночас рай i пекло, i ти мусиш пережити, перейти всi пекельнi кола, якi вистраждовує твоя земля, i маєш зазнати щастя вiд її ж добра. Я тепер починав розумiти, чому Вербень iз такою впертiстю вiдривав мене вiд мольберта в майстернi, вiн направду не був байдужим до того, що в маленькiй церковцi в Черченi з-пiд штукатурки показалися, блиснули з передминулих вiкiв уламки козацької шаблi; його, певно, кололи цi гострi уламки, кололи i рубали... i болiла його душа, вiн хотiв довiдатися, кому ця шабля належала i хто її зламав, бо все це дiялося на його землi, на його Опiллi, а отже, це стосувалося його особисто. Я ловив себе на думцi, що, мабуть, дещо iдеалiзую Вербеня, вiн був менi несимпатичним, а зараз малюю навколо його голови золотистий нiмб; що говорити, ми, художники, люди настрою, i часом малюємо золо