iсся в дощовий осiннiй день 1648 року; нi, не тiльки, щоб уявив, не тiльки, щоб побачив той день здалека, як марево, як спогад, а щоб давнiй минулий день став для нього реальним, сьогоднiшнiм, щоб вiн, Бережан, увiйшов помiж гурти вершникiв на охлялих конях, помiж напiвбосу пiхтуру з мушкетами й косами на плечах, з шаблями на мотузках через груди i з вилами в руках; я хотiв, щоб вiн вiдчув, як тяжко мiсити босими ногами студену грязюку; я хотiв, щоб вiн заблукав помiж валки возiв з жiнками й дiтьми, пораненими i хворими, щоб плачi, прокляття, накази, iржання коней, рев волiв, що падали на колiна i спускали дух, як люди, - увесь розпач втiкацький, прощавання з отчою землею, лють на Хмельницького, страх перед помстою шляхетською над збунтованим хлопом осiдали в його душу на дно, щоб вiн це знав, щоб вiн це пережив, йому це конче потрiбно не лише для того, щоб пiзнати iсторiю Страдчої долини, це йому потрiбно на щодень для роботи над будь-яким полотном, не обов'язково iсторичним, хай навiть над картиною з колгоспного буття. Бережан далi мовчав, задивившись на дубовий хрест; було у цю хвилину два Бережани, один теперiшнiй, який щойно приїхав зi Львова, мовчазний i напружений; другий же Бережан ожив аж у сiмнадцятому столiттi, у нижчих свiтах; я взяв воскреслого за руку, й ми так рушили з людськими гуртами на схiд; нам було жаль покидати цi розтолоченi копитами поля, що споконвiку годували нас хлiбом, i цi темнi лiси на горбах, повнi звiрини, i цi рiчки, в яких матерi змивали нам голiвки; iнколи закрадалися до нас ницi думки про те, щоб скоритися й залишитися у котромусь iз зустрiчних сiл, загубитися серед осiннього мрева, але по дорозi ми надибували на розграбованi, на спаленi дiдицькi маєтки, на поруйнованi католицькi костьоли й спорожнiлi дзвiницi... iз католицьких дзвонiв ми, покозаченi посполитi, виливали гармати, i нас, як вовкiв зацькованих, гнав уперед страх перед шляхетською вiдплатою. Ми не могли розтлумачити їм, шляхтi, по-доброму, що чернь невинна у своїй зненавистi... ненависть завжди, як рiка, що виходить з берегiв, як повiнь, що затоплює простори - i нема на неї ради... в нашiй хлопськiй ненавистi ви самi завинили, панове... виннi вашi пейсатi орендарi, шинкарi, яким ви вiддали ключi вiд наших святинь, виннi вашi єзуїти, що потоптали нашого Бога. I хiба дивно, що ми взяли в руки шаблю або нiж, або вила, i, ковтнувши волi, зачумленi волею, пiшли косити все, що ляхом зветься? Та кому це скажеш, до кого промовиш тверезе слово, перед ким оправдаєшся? Та й чи потрiбно? Та й чи хтось би нас зрозумiв? Iнколи на привалах, коли ми поспiхом ховали померлих в дорозi, появлявся з своєю сотнею сам полковник Семен Височан; вiн висiдав iз сiдла, легкий i моторний, кидав у могилу на груди мерцям грудку землi i потiшав нас неголосно (а може, вiн говорив до тих нещасних, що лежали в могилi?), що ми недалеко вiдступаємо... вiдступаємо на Україну, на козацькi землi, щоб набратися сили, вигострити шаблi, пiдкувати коней... ми сюди мусимо повернутися, бо це наш дiдичний край, чуєте? Хтось йому вiрив, полковнику Височану? Ой, леле... Полковник i його сотня сидiли на добрих конях, вони поїхали гострити шаблi, а нас, пiших i босих, голодних i майже беззбройних, одного дня наздогнала польська корогва... наздогнала заднiх, найбiльш, зрозумiло, охлялих - i заходилася смерть вистелювати землю трупом. Врятували нас настромленi на гастро коси й вила; ми ощетинилися хлiборобським цим святим знаряддям - i шляхетськi шаблi нас не досягали, а конi їхнi харапудилися i вили, як пси, присiдаючи на заднi ноги, а за нашими плечима тим часом вiдчинилися ворота монастиря Святого Духа з мурованою церквою посерединi й дубовим частоколом доокруж на валах. Трапився нам Святий Дух на нашiй мученицькiй дорозi. У тi непевнi часи цiле Пiдгiр'я було забудоване чи то шляхетськими замками та замочками, чи то монастирськими стiнами, чи то церковцями з частоколами навкруг, i навiть багатшi кметi у селах клали мiцнi гражди, обкопували їх ровами i осторожували високим парканом. Була необхiднiсть повсякчас боронитися вiд татарви, вiд шляхоцьких взаємних наїздiв, а часто й вiд жовнiрських шайок, найманцiв iз чужих країв, що розповзалися повсюдно, немов саранча. Монастир Святого Духа був невеликий, чернечої братiї в ньому не нараховувалося й десяти осiб, i, якщо поправдi, то в мирний час по-дорожний дивувався, що, мовляв, не вельми мудрим був будiвничий Святого Духа, муруючи кам'яну круглу церковцю, насипаючи вали й лаштуючи частокiл у долинi понад Золотою Липою. Долина-бо i є долиною. Чи не краще було класти стiни ген-ген на тих горбах? Святий Дух iз доброю залогою став би неприступним. Одначе здатель, будуючи церкву при дорозi, та й ще при бродi через Золоту Липу, думав про доступнiсть, мовляв, ось я, Святий Дух при дорозi й при бродi стою для кожного, хто потрiбує оборони... i не треба вам, страдники, бiгти аж на горби, бо поки добiжите, то впадете вiд кулi, вiд татарської стрiли або ж наздожене вас аркан. А Святий Дух поруч, забiжи в його ворота, бери зброю i стань коло стрiльницi на заборолi: бачиш, ворог попереду. Це багато значить, коли бачиш ворога попереду себе. Ми боронилися за частоколом Святого Духа три тижнi; регiментарем над нами став тутешнiй iгумен Данило, який, певно, замолоду зачерпнув ратного досвiду на бойовиськах, бо вмiв розставити людей при стрiльницях з луками i мушкетами, а якщо жовнiрство лiзло на частокiл драбинами, то iгумен мав пiд рукою ватаги з тими ж страшними косами, що вистромлювалися з-помiж зубiв частоколу; i вмiв отець Данило дати лад численному жiноцтву з дiтиськами, що насоталося на дворищi Святого Духа, як бджiл у бортi. Одним тiльки не мiг зарадити обложеним iгумен Данило: не мiг їх нагодувати. Кiлька десяткiв коней, припасене в монастирi збiжжя - усе було з'їджено ще першого тижня... i тяжко було слухати, як вдень i вночi, спросоння навiть, плакали дiти й випрошували в матерiв хлiбця... хлiба... хлiба скибочку... шкуриночку... або ж яблучко, мамо, або ж брукви... а безпомiчнi матерi, висхлi, як скiпки, обвугленi голодом i журбою, ломили вiд розпуки руки й божеволiли вiд жалю; i божевiльне хапали отця Данила за поли ряси, пiдперезаної жовнiрським iз шаблею пасом, i просили рятунку своїм дiтям. Чим вiн мiг їм допомогти? Молитвами? Кажуть, ночами, перевiривши варту, вiн у своїй келiї жбурляв пас iз шаблею в кут i до ранку лежав перед iконою Спаса, вимолюючи в нього ласки для обложених. Молитва не допомагала, шляхта-бо не знiмала облоги, а iгумен Данило не вмiв творити чуда, як Христос, який нагодував одним хлiбом гурти голодних. Коли дiти i жiнки до решти знемогли, змертвiли вiд голоду - божевiльно рвалися до ворiт, щоб вiдчинити їх, бо за ворiтьми мусить знайтися щось їстiвне: якась падалиця, колосочок, корiнець, бруква на полi, жолудь у лiсi. I це головне: знайти щось їстiвне, якусь бодай жменьку, голод страшнiший вiд жовнiра, що чатує за частоколом. I тих жiнок треба було проганяти вiд ворiт, в'язати їх, чим попало, й отверезувати: спам'ятайтеся. Як могли спам'ятатися, коли на руках вмирали їм дiти? Так тривало до того дня, поки з-помiж жiноцтва й дiтвори, що вiд дощу й осiннього холоду тулилися в церквi, як вiвцi в кошарi, вийшла висока й суха жiнка в бiлiй намiтцi й у чорнiй одежi. Наш Бережан, очевидно, помiтив її в гуртах ще ранiше, ще вчора чи позавчора, бо побивався в думцi, що не має з собою полотна i фарб, ця жiнка навдивовиж видалася йому знайомою: вона була в нього в гостях у майстернi у Львовi? Вiн її бачив десь на вулицi? Йому снилися оцi запалi в ямах, залитi ущерть болем очi? Вiн уже колись пробував намалювати гiркоту в кутиках потрiсканих, наче вогнем обпалених губ, отi двi зморшки, що краяли її лице, як шабельнi рубцi рани? I вiн уже колись пробував малювати її молоду сивизну? Господи, пробував, але це йому не вдавалося, сивизна - це не лише пасмо волосся з-пiд намiтки, це внутрiшнiй стан, це цiла посивiла душа... сивiли в неї очi, обличчя, руки, навiть кожний її рух був сивим. Як передати сивизну руху пензлем? Ви знаєте? Ви пробували? Нi, художник не був упевнений, що якраз цю жiнку вiн колись бачив, що якраз вона йому снилася, що саме її сивизна мучила його, але вiн не здивувався, коли вона пiдiйшла пiд церквою саме до нього, мовби до давнього знайомого (а вiн сидiв охляло пiд стiною, дощ хлюпотiв, i сизо, важко було на свiтi), взяла з його колiн важкий мушкет i кинула його наослiп позад себе. "Нащо вiн тобi? - спитала, коли Бережан спробував на неї огнiватися й оглянувся за зброєю. - Ти своє вiдстрiляв, убив i поранив, може, не одного... i дивно, що ти вмiєш стрiляти, я думала, що ти придатний лише до пензля. I таки краще орудувати пензлем, творити, славити життя, нiж стрiляти, це так протиприродне для тебе. Та що зробиш, коли й мистцевi треба вмiти вбивати. Це так страшно... Ще страшнiше, коли до твого мушкета нема куль i пороху... а дiти мруть... а жiнки пасуть траву... як оленицi, розжовують її i годують дiтей, нiби цiєю жвачкою можна врятувати вiд смертi... нi, таким способом смерть лише приближують. Тому прошу тебе: йди й скажи отцю Даниловi, що нема iншої ради, лише здатися вороговi". "Чому мене обрала, жiнко, для того, щоб я поговорив iз iгуменом? - вiдсахнувся Бережан. - Хiба не знаєш, хiба не чула-с його проповiдi: "Мертвi-бо сорому не знають. Будемо стояти в Святому Дусi до загину". I хiба не всi ми одностайно, i жiноцтво тут сутнє теж, не заприсягалися: "Будемо стояти, святий отче". Тепер я буду вмовляти його: вiдступiмся вiд заприсяженого? Це так схоже на зраду. Я маю пiдмовляти його зрадити самого себе? Нi, не беруся, - боронився художник. - Я тут чужий начебто посеред вас... я з верхнiх свiтiв, тобi самiй треба його умовляти, вiн тебе послухає, Марiє!" Марiя? Звiдки вiн знає це iм'я? "Чернець прожене мене з келiї, - журилася Марiя. - Вiн ослiп у своїй непохитностi, вiн, як кремiнь: або вистоїмо, або - вмремо. Це так легко вмерти, - оглянулася Марiя по дворищi з Святим Духом посерединi. - Тут так легко вмерти... - Її зiр блукав по розквашеному дворищi, зупинявся то на пагорбках свiжих могил, то на порудiлих купках повстанцiв, котрi сидiли попiд стiнами Святого Духа. Вони отупiло дивилися поперед себе й нiчого, певно, не бачили, але з рук своєї зброї - хто що мав - не випускали. З неба сльозився дощ, i людськi слiди в багнюцi виповнювалися водою. - Тут так легко вмерти, - повторила вона через хвилину. - Смерть чигає на тебе тут i там, за частоколом. Можеш навiть заснути, скоцюрбившись, i не прокинутися. А в дiарушах колись запишуть похвально: "Впали всi до одного в оборонi самих себе, своєї волi i Святого Духа". Красно, правда? - Вона сумно посмiхнулася, немовби в майбутньому тому дiарушi прочитала своє iм'я. - Я теж, може, не з боязливих, я, прецiнь, Марiя... але на тверезий розмисл... так, пане Бережане, вчора, позавчора, щодня я терзаюся думкою: "Чи годиться, чи славно це, чи мудро сходити в могилу жiнкам i дiтям? Ну, вигибне тут, всохне паросль сьогоднi - з чого завтра виросте лiс?" - "Ой, чи виростуть тодi в лiсi гiнкi дубчаки, що кронами зашумлять попiд небо? - сумнiвався Бережан. - А якщо виросте покруччя, що по-рабському постелиться по схилах яруг, де клубляться гадюки?" - "Де ти, чоловiче, бачив лiс, щоб у ньому не росло покруччя. Так створено Богом: поруч росте криве i пряме дерево. Iди, iди, Бережане, до отця Данила", - пiдганяла, просила його Марiя. ("Марiя? Звiдки я знав це iм'я? Ма...") "Вiн мене спитає: "Що тобi, пане Василю, до нас? Ти ж бо з iнших, iз верхнiх свiтiв, iз прийдешнього?" - боронився художник. Йому не до вподоби була мiсiя, яку покладала на нього Марiя. "Так i скажи iгуменовi: не буде прийдешнього, якщо нинi вигибнемо до ноги. I ти, пане Бережан, теж не народишся. Хiба не зрозумiло?" - сказала Марiя, i Бережан виразно побачив перед собою розстелену аж до виднокола, голу, без єдиного корiнця мертву пустелю. ("Марiє! Марiє, звiдки я тебе знаю, хто ти й звiдки?") Марiя, мовби зiткана з свiтла й мряки, розтанула в пустелi, зникла, Бережан не встиг й спитати, чому саме його, мистця, а не, скажiмо, воїна обрала для розмов з отцем Данилом, невже мистець вiдповiдальнi-ший за майбутнє, нiж людина зi зброєю? Отець Данило лежав хрестом на кам'янiй долiвцi келiї перед образом Спаса; кволий, блiдий, як первоцвiт, вогник лампадки ледве осяю-вав обличчя Христа. I Бережан здивувався, що у сiрих сутiнках виразно розгледiв прислонену в кутку до стiни шаблю в позолоченiй пiхвi. Виглядало, що Спас споглядав на шаблю, присвiчуючи собi лампадкою, на шаблю власне були звернутi його очi, вiн, певно, розмiрковував, чому Божий чоловiк, отець Данило, який з обов'язку iєрейського повинен проповiдувати любов i милосердя, бере в руки оружжя i сiє ним смерть. I хотiв знати Спас, що власне вимолює у нього чернець, лежачи на слизькiй пiдлозi вже не одну годину. Спас начебто за весь час облоги не виходив iз Данилової келiї й нiчого вiн не знає, що дiється навколо. "Ти ж бо, отче, повсякчасно присутнiй помiж нас, - промовив Бережан до ченця, пiднiмаючи його з камiння. - Ти ж бо єсть нашим регiментарем, i вiдомо тобi, що небагато з-помiж нас лишилося мужiв, придатних до бою... хто поранений, хто болящий, хто охлялий вiд голоду. I нема куль, нема стрiл. I шаблi нашi пощербилися. Ляхи про нашу скруту здогадуються, i давно, отже, могли б узяти приступом Святий Дух... а не беруть, чекають, що яблуко саме дозрiє i впаде їм на долоню". - "Якщо й вигибнемо до ноги, то однако будемо непокореними, - стояв на своєму iгумен. - I що тобi, Бережане, до того... до наших смертей? Ти ж бо iз верхнiх свiтiв, iз прийдешностi?" - таки спитав iгумен Данило, майже слово в слово повторивши передбачене художником. "Як я у прийдешньому вiдбудуся, коли сьогоднi вигинуть жiнки й дiти?" - вiдповiв Василь Бережан, навчений Марiєю. Тiльки, мабуть, тепер, у цю ж хвилину вiн зрозумiв по-справжньому, чому саме його обрала Марiя для розмови з отцем Данилом. Хочеш, пане Василю, народитися в майбутньому, то здолай упертiсть iгумена. (Марiє, де ти й хто ти? Стою i волаю: прийди до мене i вiдхили з обличчя паволоку, най я тебе впiзнаю. А може, ти поруч, досить менi простягнути руку - й вiдчую твоє тепло?") "Чом у свiтах верхнiх i нижнiх я ходжу помiж компромiсами, як помiж навислим камiнням... кожної миттi камiння може мене розчавити, а я, одначе, протискаюся в кам'янi щiлини, обламуючи ребра, i повзу, як вуж, а де - плазую на колiнах, а де - я згорблений, а де я випрямляюся на повний зрiст i бачу над собою молочну бездну неба. I тодi я себе люблю, випрямленого i гордого. Так, люблю випрямленого... а чом ненавиджу плазуючого? I чи взагалi пасує мистцевi вимацувати помiж гострим камiнням щiлини, щоб бодай на пiвкроку посунутися вперед? - катував себе Бережан. - Чом я не такий цiлiсний, не такий негнучкий, як ось отець Данило?" Вiн сам собi не мiг вiдповiсти. Чи остерiгався порпатися в собi й висвiчувати потаємнi, заснованi павутинням закутини своєї душi? Чи нинi бракувало йому часу? А чи настала година сумнiвiв для iншого? Для отця Данила? Отець Данило, хлюпаючи по грязюцi чобiтьми, згорблений, мовби налiг грудьми на чепiги плуга, обходив ранених, якi сидiли попiд стiнами Святого Духа в покривавлених сорочках, задубiлi, з погаслими очима; пораненi про щось його розпитували, чогось випрошували, аж їм трiскалися губи, а вiн хилився перед ними, немовби вклонявся їхнiм болям, i йшов прiч, все нижче горблячись i все важче переставляючи ноги. (Марiє, ти живеш у його сумнiвах i стражданнях?) Потiм отець Данило увiйшов до церкви i уступив помiж жiночi гурти, немов у потолочене ордою зелене жито. Жiнки перед ним розступалися, даючи дорогу, а дiтлахи, зчорнiлi, як обморожене квiття, ховалися перед ним за маминi спiдницi. Жiнки його боялися, маслакуватого, неговiркого й затятого; вони його з недавнiх пiр почали ненавидiти i помiж собою судили за те, що не змiг їх оборонити перед шляхтою i даремно тiльки покладали надiю на нього, на ковану його монастирську браму i на частокiл... так, сестри, не змiг нас пiп оборонити, а тепер вiн супротивиться, щоб просити в ляхiв милосердя, щоб бодай нас iз дiточками вирятувати з цiєї пастки. Йому, ченцевi, байдуже, що дiти нашi голоднi, що пасемо траву й корчимося в судомах i вмираємо. Жiноцтво з-перед кiлькох днiв, осмiлiвши вiд горя, розпускало язики все голоснiше, i їх клятi слова долiтали до заборол, де переважно перебував iгумен помiж повстанцями, що крiзь стрiльницi пантрували за шляхтою. Чи чув вiн їх, жiнок? Напевно. Та не озирався, немовби жiноча лайка його не обходила, жодне гнiвне слово його не ранило, вiн був заворожений вiд людського страху, вiд безнадiї, вiд дрiб'язку, навiть вiд смертi заворожений вищою метою - не впасти перед ворогом на колiна. Сьогоднi, однак, жiноцтво не впiзнавало регiментаря, помiж ними мовчки човгав чоботиськами простоволосий дiдок у полатанiй рясi, з нагрудним хрестом, пiдперезаний пасом iз шаблею. Хрест означав милосердя. Шабля означала смерть. Шабля вдарялася об камiння i жалiбно видзвонювала; i власне шабля, така сьогоднi недоречна, важка для ченця, явила нинi не затятого регiментаря, що настановив битися в Святому Дусi до останнього подиху, а звичайного дiдугана з короткою гострою бородою, вихудiлого до того, що, здавалося, вилицi на обличчi витесанi гострим долотом iз мореного дуба й можна було об них поранитися. Очища в глибоких ямах моргали сльозливо, як перед iконою лампадки, в яких вигорiла олива. Чернець, правда, до нiкого не обзивався, нi до жiноцтва, нi до дiтей, нiкого не жалiв, нiчого не обiцяв, жодне слово не впало з його запечених уст, але жiноцтво вiдчувало, що вiн сьогоднi зламався... i жiноцтво мовчки заплакало над ним, i жодна пащекувата молодиця не зважилась чимсь його образити, докорити, обпекти сльозою. Чернець обiзвався лише тодi, коли до нього пiдступила Марiя. Бережан не бачив, звiдки вона з'явилася: чи вийшла слiдом за iгуменом з церкви, чи зiйшла з-помiж жiночих гуртiв, чи зiйшла iз зацiлованої iкони, що висiла бiля дверей у бабинцi, чи вона зродилася з стогону поранених, чи вишепталась iз опалого листя... Вона очiкувала отця Данила на стежцi. Вклякла й поцiлувала полу його ряси. Вiн зупинився й поклав їй на голову руку... вiн довго не знiмав iз жiночої голови руки, i видавалося збоку, що у цю мить жiнка на колiнах була йому потрiбна для опертя, для того, щоб не впасти. "Це ти, Марiє, послала отого пришельця з верхнiх свiтiв, щоб пiдмовити мене створити ворота й здатися на ласку ворожої шаблi? - спитав жiнку чернець. Нi, вiн їй не докоряв, голос його прявся журливо, а руки по-старечому тремтiли. Художник Бережан сидiв одалiк пiд кущем, прикрившись од дощу веретою, i думав: "Пощо я зiйшов у нижнi свiти, в минуле... пощо менi все це бачити й чути, перейматися ним, щоб воно мене болiло, щоб я ходив iз серцем, як iз незарубцьованою раною? Чи, може, мистцевi потрiбно, щоб його серце болiло, як вiдкрита шабельна рана?" "Я сама не наважилася тебе просити, отче. Ти мене не послухав би, я лише бiлоголова, женщина... я лише Марiя. Iзограф же прийшов iз верхнiх свiтiв, вiн не народиться, не виросте, не навчиться нiчому, не вiзьме в руки пензель, якщо ми тут усi, жiнки з дiтьми, вигинемо. Це правда... i вищої од цiєї правди нема, отче. I я дякую, що ти її почув". Старий далi журився: "Ой, як важко здатися на ласку вороговi. Хiба це не є зрадою самих себе i Святого Духа... адже Дух - це i вiра, крiпость наша. Хiба це теж не є правдою, Марiє? Тяжко менi рiшитися... тяжко, бо запишуть наступнi поколiння, що iгумен Данило зневiрився", - старий зiтхав, теребив хрест на грудях. Сумнiвався. Бережан майже фiзично вiдчував його душевнi борiння: то розверзалася бездна, то пливла над свiтом прозорiнь, така чиста й дзвiнка, що аж виспiвувала в полi кожна бадилина, то накочувалося клуб'я хмар, що смердiло мокрим погари-щем i трупом. "Не прийдуть, отче, наступнi поколiння, нiхто не запише нi добра, нi зла, не запишуть по тобi нi iменi, нi дiянь, нiчого, якщо не осягнеш iстини: вiдступити, залягти в борозну, вижити, - сказала Марiя. Вона знову поцiлувала край його ряси, звелася на ноги й додала: - Невже ти забув, що маємо фортецю неприступну й незнищиму? Хiба Дух не означає нашу незнищимiсть, отче?" I пiшла. (Марiє!) Iгумен Данило й не подивився їй услiд; жiнка, певно, його не переконала, цiле життя вiн боявся зрадити самого себе, цiєї засади дотримувався замолоду в битвах i цього навчав iнокiв у монастирi, i молитви його до Спаса теж були сповненi просьбами: "Не карай мене, Господи, колiнкуванням перед ворогом"; i храм цей кам'яний збудував навмисне при дорозi й при бродi, назвавши його Святим Духом, для того, щоб тут кожний, хто потрiбує оборони вiд навколишнього свiту, у кого сумнiви, немов шашель, точать душу, мiг ударити калаталом у монастирськi ворота. Йому радо вiдчиняли: заходь, очищайся, крiпися духом. Сьогоднi iгуменовi здавалося, що зраджує не лише самого себе, свiй гордий характер, мудрiсть, набуту з життя i книг, а й також зраджує храм, ним збудований. Але дорога скiнчилася - виходу не було: таке випробовування послав йому Господь, i хочеш-не хочеш, а мусиш скоритися. Мусиш. Вiн окликнув Бережана i, опираючись на його плече, пiднявся схiдцями на вежицю над ворiтьми. I, мабуть, з очей Бережанових, з обличчя чернець вичитав мольбу: "Чом я маю бути свiдком твого упокорення, отче? Чи мало я надивився за цi тижнi в оградi Святого Духа? Мозолi в мене кривавi на руках, бо я щодня копав i копав могили. Увiльни мене сьогоднi... бери собi когось з повстанцiв, iз тих, що стояли з тобою на заборолах, вони тобi ближчi". Чернець заперечливо похитав головою. "Ти ж бо перший заговорив зi мною, щоб Святий Дух вiдчинив перед шляхтою ворота во iм'я спасiння жiнок i дiтей. Хiба, отже, тобi не цiкаво, iзографе, подивитися на моє посоромлення? Якщо ти цього не побачиш, якщо муку мою не вiзьмеш з собою, то як зможеш розповiсти про нас, минулих, у своїх верхнiх свiтах?" Вони стояли обидва вiдкритi перед цiлим свiтом; з висоти вежицi споглядали на стирлованi, поритi шанцями поля, на купища вигаслих кострищ, на безладне товписько наметiв, примiтивних буд з пагiлля, покритих шкiрами i веретами. Зовсiм близько з пiвденного боку тулилася до монастирського боку притихла рiчка. Над цiлим видноколом лежала немовби розстрiляна мушкетами тиша; тиша, правда, виявилася фальшивою, бо враз бiля самого вуха Бережана бренькнула, як джмiль, куля, i вiн зблизька побачив вишкiрену смерть, а вже потiм почув мушкетний пострiл. "Гей ви, панове в полi! - випрямився на весь зрiст i розправив плечi iгумен Данило i блиснув понад головою зiрваним iз грудей хрестом. - Не стрiляйте! Єсьм регiментар Святого Духа iгумен Данило... i хочу трактувати з вашим старшим, щоб припинити пролиття кровi". Тепер голос його звучав гучно i рiвно, i Бережану здавалося, що гайдуки чи жовнiри, що сидiли в шанцях навкруг монастиря, брали ченцевi слова в хапливi долонi, немовби вони були вiдлитi з важкого срiбла. I хоч iз шанцiв вигулькнув, як хорт, гайдук у жовтому i побiг до наметiв пiд горбами, де посерединi зеленiло просторе шатро польського регiментаря, хтось з поля вистрiлив iзнову, куля вцiлила в пiднятий отцем Данилом хрест... хрест хитнувся, сипнув iскрами, в полi жовнiри зареготалися, а в оградi Святого Духа жiнка якась заплакала високо й тонко, мовби посилала свiй зойк до самого неба. Бережана кортiло впасти на помiст або ж принаймнi сховатися за заборолом, його проймав страх перед третiм вистрiлом, а жовнiри, скаженiючи вiд лютi, що три тижнi топталися в грязюцi перед схизматським курятником, не можучи його взяти на спис, знову набивали мушкети. "Не бiйся, - заспокоював Бережана отець Данило. - Тобi iнакше призначено вмерти, не вiд кулi. I не сьогоднi. Адже ти iз верхнiх свiтiв..." Вiн мав iще щось додати, але не встиг, на тамтому боцi Золотої Липи появилася кавалькада вершникiв, було їх, може, з десять, убраних по-рiзному i схожих швидше на ватагу волоцюг, нiж на королiвських жовнiрiв; та, певно, це й не були жовнiри, а лише гайдучня, слуги, дрiбна гола шляхта - люд увесь пихатий i жадiбний до рабунку. Видiлявся з-помiж них шляхтич у блискучому панцирi i в червонiй шапцi з двома когутячими перами. Кiнь пiд ним танцював, нетерпеливився. "Ти пiзнаєш мене, святий отче? - крикнув шляхтич з коня. - Єстем дiдич на Черченi Януш Черченський. Говори, хлопе, що маєш казати, бо менi печеня вистигає", - засмiявся глузливо (Господи, як запахло голодному Бережану смажениною). - Хочеш проситися?" Отець Данило мовчав, ухопившись обома руками за край заборола... чорнi його пальцi вгризалися нiгтями у чорний дуб, а обличчя блiдло вiд болю. Здавалося, вiн не стримається, гнiв у ньому клекотiв, очi побiлiли. Проте узяв себе в руки й вiдповiв спокiйно: "Здаюся. Та ставлю вимогу, мосьпане". "Нiяких вимог! - верескнув дiдич на Черченi. - Нiяких, до дябла! Якi можуть бути вимоги у збунтованого бидла?!" "Вимога одна: не зачiпайте жiнок i дiтей. Хай розходяться по своїх хатах, по попелищах. Тобi, мосьпане, i королю вашому не вигiдно рушати жiнок iз дiтьми. Хто ж бо виростить нових женцiв, якi будуть жати твоє жито?" Дiдич i на вiйнi залишався дiдичем, вiн оглянувся на стирлованi поля i уявив їх засiяними житом, i, певно, побачив у житах зiгнутi спини женцiв, бо подобрiв: "Най буде!" - погодився Януш на Черченi, не радячись iз своїм почтом, бо що, зрештою, важила для дiдича рада купки шляхоцьких голодранцiв, якi й шаблю носять на мотуззi. "Дай слово гонору!" - кував гаряче залiзо отець Данило. "Даю. Най чують усi! - Януш на Черченi пiдняв угору два пальцi. А з рештою як домовимося, з тими хлопами, що шаблi взяли i збунтувалися? I знищили мiй двiр?" "Воля твоя, мосьпане. Як регiментар над залогою кидаю тобi до нiг свою шаблю... але духом не скоряюся. А як слуга Божий молю сили небеснi, щоб ти був милосердний, бо хiба вони, пiдданi твої i нашого короля, виннi, що забаглося їм волi? Якщо ти їх скараєш, то ще раз кажу: "Хто твої поля виоре i засiє? Хто буде худобу пасти? Ти про це подумай, ясновельможний, коли будеш чинити над ними суд i розправу". - За цими словами отець Данило вийняв iз пiхов шаблю i жбурнув її униз; шабля не долетiла до вершникiв, упала на березi рiчки й засвiтилася сумно на цiлу землю. "Iди й скажи нашим, щоб вiдчинили ворота... щоб жiноцтво виходило, щоб кожен, хто може порятуватися, - хай рятується, - попросив iгумен Бережана. - I сам рятуйся... i не забудь нiчого, що тут сьогоднi бачив. Розкажи тим, якi у верхнiх свiтах, що ми, минулi, часом зраджували самих себе, вимолювали часом навiть рабство, щоб тiльки не всох наш корiнь. Iди". - Старець обняв Бережана, поцiлував i вiдштовхнув вiд себе. "А ти, отче?" - не рушався з мiсця Василь Бережан. "Я тут помолюся, щоб храм мiй не розкидали, щоб Святий Дух далi стояв на сторожi при дорозi й при бродi, бо й завтра знадобиться якiйсь душi страждальнiй ударити калаталом у його дверi... i дверi вiдчиняться, щоб прийняти людину, яка збiднiла духом. Iди..." Скрипiли внизу ворота; жiноча юрба з дiтьми неспiшно i боязливо викочувалася з огради, розсiвалася по полю... спершу йшла бiльшими купами, потiм купи дiлилися на громадки, згодом замаячили на голому полi поодинокi постатi, i отець Данило, спостерiгаючи за ними, думав, що це бiлiють у полi посiянi зеренця майбутнiх поколiнь. "Господи, - молився вiн перед полями i перед Богом, - чи я винен, що сьогоднi посiяв разом iз тими, якi в прийдешньому постануть, також рабiв... також донощикiв, скорпiонiв, що будуть самi себе пожирати". 9 - Що ж було далi, що сталося з отцем Данилом i всiма його людьми, якi лишилися бiля Святого Духа? - спитав мене професор Бережан. - Нiхто нiчого не знає про їхню долю, - вiдповiв я. - Нiде нiчого не записано. Нема нi пiснi, нi легенди, нi бодай згадки. Чи згинули всi в останньому бою, чи мовчки рушили орати дiдицькi лани? Хто про це оповiсть? У нашiй iсторiї бiльше невiдомого, нiж вiдомого. Англiйцi уже в чотирнадцятому столiттi ретельно записували в державнi хронiки, яке вино любив їхнiй король, в якого купця те вино купили. Ми ж бо про свої трагедiї не залишили в кодексах бодай два-три слова. - Це так, - погодився Бережан. Вiн розглядався навколо, немовби хотiв когось побачити... немовби на когось очiкував; вiн пильно надслуховував, нiбито десь тут помiж хрестами й калиновими кущами загубився чийсь голос, а може, одне лише слово, яке хотiв вiднайти i почути. Врештi Бережан протер обличчя обома долонями, i виглядало це, як умивання... вiн умивався, певно, вiд задуми. I вже повеселiлими очима поглянув на мене. - Це так, - повторив, - у нашiй iсторiї безлiч забутого, потолоченого, аж страшно, що ми такi злочинне забудькуватi. Кажу це не для красного слiвця, не задля гучної патрiотичної фрази, кажу це як практична людина, яка розумiє, що все пережите й перероблене нашими дiдами й прадiдами, їхнi зради, подвиги й смертi, збагачує нас iз вами, сьогоднiшнiх. Я не знаю, яким чином збагачує, як теє багатство помацати, зважити чи вимiряти, знаю лише, що минуле, з правiкiв, з першопочатку сидить у нас. Це щось схоже на бездонну глибину, яка iснує, але ми боїмося чи не вмiємо досягти її дна. Менi, примiром, здається, що я уже колись тут був, я начебто все зблизька бачив i пережив те, про що ви, Павле, розповiдали. I навiть болить мене рука вiд важкої шаблi... i хтось менi пiдказує, нашiптує, що коли б я не тримав тiєї пощербленої шаблi, то був би безсилий узяти в руки пензель, правда? Якась мiстика... Я не став його вiдговорювати, я не хотiв його образити; я думав, що у ньому обiзвалися первенi, й вiн зрозумiв, що в ньому сконденсованi вiки. В кожнiй краплинi кровi, в кожнiй судинцi сидить iсторичний досвiд... у кожному з нас вiн сидить, ми тiльки про це не знаємо або ж не хочемо знати, часто вiн замурований вiд нас нами таки самими, а ще замурований обставинами, освiтою, щоденним життям; вiн спить припи-люжений, часом висхлий, немов мумiя, i тисячi, мiльйони з нас умирають, не пiдозрiваючи навiть про первоцвiт, який вони носили в собi. Менi було приємно, нi, це не те слово, я був вражений, що своєю оповiддю про оборону Святого Духа увiв Бережана в його ж таки власний минулий свiт. Боже мiй, яка велика магiя слова! Я не робив цього навмисне, так трапилося... так трапилося й зi мною, коли менi заборонили вчителювати... заборонили, й менi здавалося, що я загнаний у тупик, у безвихiдь, а виявилося, однак, що є i безвихiднi дороги, на однiй дорозi здибався менi Данило Вербень, який сказав: "Хiба не знаєш, учителю, що дороги стеляться не тiльки в просторi, а й у глибину також? На просторi, десь там на роздорiжжях можуть чатувати люди в погонах i з автоматами, якi спроможнi тебе далi не пустити. Вони кажуть, що мають на це право. А на глибинних стежках нiякої сторожi нема. Подумай над цим, учителю". Я узяв Бережана пiд руку, й ми повернули на стрiлецький цвинтар; тепер я мав його не за випадкового приїжджого реставратора, просто цiкавого художника зi Львова, менi чомусь здавалось, що я здобув близького друга, а може, й брата... ми обидва маємо скреслi душi, що знають глибиннi шляхи, i це нас єднає i братає; це так чудово жити iз скреслою душею, коли ти свобiдний i нiчого не боїшся: нi смертi, нi Колими, нi забуття, нi чорного людського наговору. Ми йшли помiж стрiлецькими могилами, не минаючи нi одного позеленiлого з бетону вилитого хрестика й нi одного напису на них; ми вголос - то Бережан, то я сам - вичитували й вичитували прiзвища полеглих, i це було схоже на вiйськовий переклик. Рядовi стрiльцi Української Галицької Армiї, десятники, четарi, усi цi звичнi Iванюки, Василюки, Семигени, Коритки, Косачi, Гриби немовби оживали... немовби вони направду лежали рядами з крiсами напоготовi, чекаючи команди рушати до бою; ми, одначе, до бою їх не кликали, не тривожили їх сну, це вони самi, стрiльцi й четарi, йшли за нами слiдом i тривожили нашi душi, запитуючи мовчки: "Чом про нас забуваєте, братове? Боїтеся? Чим ми перед вами й вашим часом завинили? Тим, що хотiли України вiльної, не притоптаної чужим чоботом держави. То ви тепер важите на терезах, яка Україна краща - синьо-жовта чи червона, i кожний з вас знає теж, що нiякої, навiть червоної України нема, є тiльки Москва i Москва... а ми тодi не вмiли важити, не мали часу фальшивити, ми просто стояли за Україну на цих горбах проти ворога i за неї вмерли". - Хiба тут у дев'ятнадцятому проходила лiнiя фронту мiж українською та польською армiями? Були великi бої? - спитав мене Бережан. Я показав йому на горби, що обступали здалека Страдчу долину. - Там дотепер попiд лiсом можна побачити старi окопи, що їх тут називають "дикунками". Я вам покажу, якщо будете мати час завтра або ж пiслязавтра, - сказав я. - Це вже, Майстре, не легенда про отця Данила, це чиста i правдива iсторiя. В селi ще є люди, якi пам'ятають, як стрiльцi вмирали, маючи в ладунках по п'ять набоїв, i як їх ховали. - У Страдчiй долинi, - промовив задумливо Бережан, - не вiдаєш, де кiнчається легенда, а де починається чиста, як ви кажете, iсторiя. Зрощено все... кореневища глибокi. - Зате дiйснiсть наша починається, до речi, он там на старому валi, де край стрiлецького кладовища. В останньому рядi могил з шести залишилась одна, п'ять зруйновано, зрiвняно iз землею. Лопухи тепер на цьому мiсцi, кропива. Ходiмте, покажу, - запропонував я. Вiн пiднявся слiдом за мною на вал. Могила хорунжого Дмитра Климишина вибiгла над саму рiчку... i тут хорунжий самотньо застиг, i не знати, чи був вiн очарований пшеничним полем, що розкинулося перед ним, чи наздогнала й вцiлила в нього польська куля. - Хто ж той ряд могильний порушив, розкопав i затоптав, а хрести, певно, розтовк на порох? - спитав мене суворо Бережан. З його обличчя, зблiдлого й нахмуреного, я прочитав осуд: "Чом ти, ключар коло Святого Духа, не оберiг цi могили? Чи ти бодай переписав прiзвища iз зниклих хрестiв?" - Це було ще до мене... я ще був просто вчитель, штатна одиниця районе по iменi Ключар, - боронився я. - Щодо руйнування стрiлецьких могил, то, думаю, iснує таємна вказiвка з району чи з областi: поступово могили розкопувати. Поступово. Одну за одною. Непомiтно. Щоб устигли виростати лопухи й вкорiнювалася на їх мiсцi кропива. Хiба ви цього не знали... це для вас, Майстре, новина? - запитав я й розiзлився. - Ви ось запитуєте про п'ять зниклих могил i звинувачуєте... я бачу, що звинувачуєте, не вiдпирайтеся: де я був, чом бодай прiзвища полеглих не записав. А вам вiдомо, що у Львовi на Янiвському кладовищi бульдозери начальницькi зрили не одну сотню стрiлецьких могил... так, розрили, розтоптали, стерли з лиця землi, а надгробними хрестами виклали вулицю, а зверху залили асфальтом? Ви цього не знали? Га? Хоч одне прiзвище з тих згладжених ви донесли до своїх дiтей... донесли й попросили: запам'ятайте його, того стрiльця, який упав за Україну?! - Очевидно, я не мав права кричати на Бережана, але я таки кричав; очевидно, вiн сам завинив, що викликав вовка з лiсу. Втiм, кожного разу, коли приходжу на це споганене мiсце, то виростають у мене псячi вуха i я злюся на пiдленьких людей, котрi вночi, перебрiвши рiчку, пiдповзли до могил, як змiї, i заходилися їх розкидати... землю, певно, розсiвали, а хрести понесли з собою в мiшках. Хто вони? Скiльки їх було? На кожного по могилi? - Мушу признатися: я не був на Янiвському кладовищi помiж стрiлецькими могилами, - знiтився Бережан. - Як хочете це розцiнюйте, але не був. Не мав часу? Вiдкладав на завтра? Боявся, що хтось iз сексотiв сфотографує мене й донесе, куди треба? Пояснення, мабуть, можна знайти... пояснення, але не виправдання. Я, правда, чув про львiвську вулицю, викладену хрестами. Навiть колись... - вiн не закiнчив, махнув рукою. Довго мовчав, блукаючи поглядом помiж хрестами. - Навiть колись, йдучи цiєю вулицею, пам'ятаю, подумав: чом не западеться пiдi мною земля? Чом я не стану посеред вулицi й не закричу на цiлий свiт: Гей, чого ми такi пiдлi, що боїмося самих себе, своєї iсторiї, чому топчемося по нiй та возимо по нiй гнiй? - Однак не пустили й пари з вуст. I це так природно. - Нi, я не став його осуджувати. - Це називалося боротися з українським буржуазним нацiоналiзмом. Хто посмiв би протиставити себе цiй "боротьбi", що була схожа на кам'яну брилу, яка котилася згори й пiдминала все i вся пiд себе, кришила на порох? Так було вчора, позавчора, так є сьогоднi, хоч Сталiна уже давно нема. - Але ж страх лишився... страх! - аж простогнав Бережан. - Сталiн смертний, а страх незнищимий. - Бережан знову запалив люльку; вiн ковтав дим, кашляв i знову ковтав, i виглядало збоку, що вiн димом тамує страх. Я так подумав. - Знаю по собi: видавлюю з себе страхопудство, вичавлюю, як гнiй з болячки, iнколи здається, що я уже вiльний вiд нього, що його нема, а вiн раптом показує роги i б'є тебе копитами в груди. I ти мертвiєш. - Вiн розвiв руками й подивився на мене благальне, немовби прошучи: "Ну, не суди мене, грiшного, сам знаю свої грiхи. Каюся, очищаюся од них i знову грiшу". - Я ось перестав боятися, - вихопилося в мене мимоволi. Похвалився? Може, й так, але це була правда. - Це так чудесно жити без страху. Є десь тюрми, табори, настали пiсля Сталiна новi пани, що панують над нами сьогоднi, пiдкрутивши бровиська, але я їх не боюся. I не тому, що я не злочинець, що нiчого злого не замишляю проти влади... це само собою зрозумiло. А тому, що я душею розкутий, не залежний вiд людей i вiд свiту. Я, певно, переборщив, бо Бережан посмiхнувся, гiркота блимнула в кутиках уст, i похитав заперечливо головою. - Не вiрю, що людина може бути не залежною вiд свiту. Навiть ви, який має свої порахунки зi свiтом, не можете на свiт не зважати. Ви обороняєтесь перед цiлим свiтом Страдчою долиною, а Страдча долина боронить вас. Я чомусь впевнений, що ви не кожного, хто припадково заблукає до Святого Духа, водите помiж сумнi стрiлецькi ряди. Щось не видно тут нi протоптаних стежок, нi китички квiтiв на котрiйсь могилi. Ви мусите рахуватися iз свiтоглядом людини, з її, може, ворожiстю до мертвих стрiльцiв, i врештi, мусите рахуватися з її, тiєї людини, побоюванням: "А раптом хтось помiтить, що я броджу помiж могилами сiчових стрiльцiв, якi хотiли якоїсь України". Ще. мусите також зважати, як на те пiшло, на офiцiйну думку, скажiмо, на думку секретаря райкому партiї або ж начальника районного кадебе, якi припишуть вам пропаганду реакцiйної нацiоналiстичної романтики. Хiба не так, дорогий мiй Ключаре? Вiн мав рацiю, я поспiшив похвалитися повною незалежнiстю вiд свiту; вiн легко поклав мене на лопатки, i я не пробував навiть боронитися. Та i як я мiг, зрештою, боронитися, коли свiт i в заповiтнiй моїй Страдчiй долинi також копав на мене ями i розставляв сильця. Хiба два роки тому в нiч на Перше листопада, в роковини постання Захiдно-Української Народної Республiки, в роковини, як колись писалося, Великого Зриву, хтось невiдомий не вивiсив он на тiй калинi, що посеред стрiлецького кладовища, синьо-жовте полотнище, i по мене першого тодi приїхали з району, бо я Ключар, бо я значений, бо, мовляв, нiкому iншому не спало б на думку нагадати Черчену та цiлiй околицi, що перед вiйною першого листопада на стрiлецькi могили приходили процесiї з молебнями, промовами i прапорами? I хоч нiчого менi слiдчi довести не могли, бо я таки не був причетний до цiєї акцiї, я зрозумiв, що кожної хвилини знайшлися б добровi