ублики з грушок. - Але що з того... - Кожен робить, що вмiє, - поспiшив я чолов'ягу потiшити. - Бог усiх надiлив талантами. - Що правда, то правда. Я маю талант красти, - несподiвано вiн обiзлився. - Думаєте, жартую? А що? Життя навчило. Якби я був в Америцi, то... А так, на 120 рублiв не розгонишся i всього не накупишся. Коло хати й худобина якась є, i дрiб. Мусить чоловiк давати собi раду, виходити, як кажуть, на влови: нинi конюшини мiшок нащибаєш кролям, завтра з ферми поцуплю опалку силосу чи якусь дiлетку комбiкорму, якщо вдасться. Восени капуста є на полi, буряки, морква, мандибурка - тобто картопля. Не дурний казав: хто годен - той не голоден. - Але ж ви обкрадаєте колгосп, сусiдiв своїх, поле оце врештi, - пробував я зупинити злодiйське вихваляння. Бачив: зблiд чоловiк вiд злостi. - Смiхота, - сплюнув вiн. Бiлiсть на лицi не миналася. - Таке кажете, нiбито це поле - людське, а люди на ньому... А люди на ньому, щоб ви знали, приреченi Господом Богом на панщизнянську каторгу... от, каторжники дурнi. - Ви мудрi? - Я не розумiв його цинiчної одвертостi. Що вiн хотiв своєю сповiддю менi довести? Що став дрiбним злодiєм iз примусу? Що таким зробило його життя? Що на цьому полi, над яким жайвори попiдвiшували срiбнi дзвiночки, чесно не проживеш? Або ж цей чоловiк iз мiшком нажатої конюшини виводив мене iз золотистого розливу польового спокою, iдилiї пшеничної на берег реального життя? Чоловiк не вiдповiв, а лише споглядав на мене з жалем та осудом, начебто я перед ним чимсь провинився. - Ну, ну, - промовив урештi, - малюйте собi. - I закинув мiшок на плечi; i залишив мене на роздорiжжi; i, певно, жайвори далi смикали невидимi нитки, що провисли з пiднебесся, i, певно, голосне срiбло дзвiночкiв скапувало понад пшеницями... скапувало, а я його не чув. У мою потривожену самотнiсть посеред черченських полiв одного ранку втрапила згорблена жiнка у чорнiй хустинi, у такiй же старосвiтськiй ряснiй невизначеного кольору спiдницi й у бiлiй-бiлiй сорочцi, на рукавах якої синiм цвiтом цвiли вишитi хрестики; жiнка зупинилася бiля мене й спитала, чи можна подивитися моє малювання (а я якраз малював загiн кукурудзи, що навальне й соковите вибухала буйною зеленню - лапастим листям, на якому iскрилися мiрiади пацьорок уранiшньої роси). - Дивись-но, - сказала жiнка тихим голосом, - землиця аж свiтиться, як молода... ага, як молода у вiнку. - I похитала головою. Губи її ворушилися, жiнка продовжувала говорити, але вже пошепки. Виглядала вона сумною; на дрiбнопосiченому зморшками лицi немовби пропливали хмари, а чи думки... а чи вiтер засипав зморшки попелом. Очi, глибоко запалi, у вiнцях сiрих зморщок, журно пестили мiй недокiнчений етюд. - А ми, грiшнi, й не видимо цiєї Божої краси... де нам, Господоньку, до краси, коли ти, немов худобина робуча. Менi було жаль старої; було жаль її невиказаного сiрого суму, її тонких, як iз дикого воску вилитих, сухих пальцiв, якi, видно, у неї затерпали, бо раз-по-раз ворушила ними, розминала. Скiльки їй було рокiв? Сiмдесят? Трохи менше? У крайньому разi, своє у колгоспi сповна вiдробила (вiдробила панщину - згадав я чоловiка з мiшком конюшини). То чого дибає спозарання iз мотикою? На буряки? Спитав її про це. - Та на буряки... маю дiлянку, хоч давно, рахуйте, своє вiдробила, дали пенсiю аж тридцять два рублi. I за то дякую Боговi, - зiтхнула сокрушно. Споглядала на мене з глибини сiрого смутку й переливала той сум менi в душу. - Нiби, рахуйте, маю право, щоб дали святий спокiй з тими буряками... тi буряки з молодих лiт висiли в'одно надi мною й висiли: як весна, як лiто, як осiнь... у сльоту, пiд снiгом, бувало, чистиш буряки на цьому... на цьому проклятому полi. Не лякайтеся, прошу вас, що чорним словом обзиваю поле. Що подiєш, коли воно, як дракон, висмоктало з людини силу й обернуло в порхавку. Свiт замкнувся в буряцi, якийсь кримiнал, чуєте, загратований, а в тому кримiналi любилися ми з чоловiком, дiти народжувалися, хатчину сяку-таку злiпили, випроваджували дiтей до школи. I все за гратами та й за гратами. Та хiба не через поле, не через буряки минулося моє життя? Най небо й земля менi простять... колись грудочка землi була для кожного з нас святою, цiлували i плакали над нею, i лелiяли, щоб добре родила, а нинi грудка стала ненависна, ворожа аж... Я був вражений її бесiдою; менi баглося зупинити тихий плин її слiв, барвлених не так зненавистю, а бiльше плачем без слiз. - Чейже поле не винне, нанашко, - навiщось я її умовляв. Жiнка мене не слухала, маленька, сухонька, згорблена на сапилно мотики, вона жила в загратованому кримiналi, i я не мав сили звiдти її добути; i тихий сум, вiдчай, глибоченна, мов прiрва, безнадiя струмилися од дрiбненької її постатi, я майже фiзично це струмування вiдчував... i було менi чомусь соромно, що на картонi свiтилося красою, переливалося перлами колгоспне кукурудзяне поле. - Ви, певно, собi мiркуєте: здурiла баба на старiсть? - осмiхнулась скупо, й обличчя її посвiтлiло. - Так? А я, чуєте, при своєму розумi, Бог видить. Я iз Богом щоранку розмовляю, як оце з вами, молюся, б'ю поклони i кривди свої виповiдаю. У хатi - пустка, мухи бренять, як веретена, а Бог наш мовчить... Бог нiбито в змовi з колгоспом, з усiма теперiшнiми панами. А пани... Приходить до мене на подвiр'я щовесни наш колгоспний голова товариш Чобiт i такого з себе чемного вдає, хоч його до рани прикладай, як пiдбiл-зiлля. I запитує: "Ну-ну, як ви, бабцю Катерино, зиму перезимували? Чи не бралася вас слабiсть? Чи не було перебою в магазинi з хлiбом? Чи стало вам дровець? Чи ваш син Дмитро приїжджав iз Бистричан, чи зовсiм забув про маму серед машинерiї на заводi?" I котить, i котить Чобiт бочку з медом. Я, прецiнь, знаю, що бочка порожня, вiн її лише зверху обливає патокою, щоб була солодка, так дiється щовесни, коли сiють буряки. Далi Чобiт забуває про мед i починає головне, з чим, власне, на моє подвiр'я повернув. "Ну, - каже, - слава Богу, Катерино, що бiгаєте нiвроку, як молода, що Дмитро з Бистричан наїжджає i привозить мамi ковбаси. Бо цього року знову довели нам план по буряку, вони зверху план спускають, нас не питаючи, а я ось ходжу хата вiд хати, як старець з торбиною, i прошу: вiзьмiть, Iванихо, й ви, Петрихо, сорок соток бурякiв пiд свою руку. "Ой, - вiдпрошуюся, - не вiзьму я, голово, бо мотика поважчала, немовби її цигани з олова викували, i кiстки мої скриплять, ноги не ходять, а поперек не згинається, видно, задерев'янiв iз минулої осенi". А вiн, тобто наш Чобiт, делiкатно менi нагадує: "Ви, бабцю, не вiдрiкайтесь вiд колгоспу навiдмаш, в селi, прецiнь, живете й будете потрiбувати соломи й дiлянки пiд косовицю на сiно, корiвчину ж тримаєте. А зима йде - велика панi: дровець, голово, постарай та випиши-но вантажiвку, щоб вугiлля привезти. Торiк вам шиферу на хату вiдпустили... Пам'ятаємо, що ви у нас були передовиком на буряках. Словом, мусимо рятуватися, Катерино, га?" Отак пiдмовляє солодко Чобiт. "Якщо ж не зможете самi, то маєте в мiстi сина, невiстку, онукiв - най допоможуть бабi. Що, хiба не мають Бога в серцi? Не пропадати ж бурякам у бур'янах. Це ж цукор для трудящих". "Господи, - бiдкаюся, - я нiбито нетрудяща, нiбито не маю права перепочити перед смертю або й вмерти на постелi, а не мiж рядками в полi?" "Ну, то як вважаєте, Катерино, - вiдповiдає менi Чобiт начебто байдуже, але я виджу, що спохмурнiв. - Тiльки кожний має своє право", - каже, i я чую в його голосi погрозу. Я тодi беруся гострити свою мотику. Життя, прошу вас, iде далi, направду треба на газдiвство соломи, сiна, дровець... i потрiбно буде мене на цвинтар повезти, наперед мушу собi це везiння на цвинтар заробити в нашого Чобота. То-то... Якщо навiть за свою дорогу на цвинтар треба наперед у колгоспi вiдробити, то так поле вiдплачується менi, га? За що маю 'го любити? - запитує мене жiнка й сипле менi в душу сiль. I я мовчу; я не знаю, що маю їй вiдповiсти; я остерiгаюсь з нею погодитись, стати на її бiк, бо тодi поле втратить свiй чар (а може, його чар - це тiльки поверховий глянець?). - Нащо все це менi виповiдаєте, нанашко? - серджуся на неї. Вiдчуваю, що в мене пропадає охота працювати над етюдом, i бачу, що висихають на листi кукурудзи перлистi краплини роси. - Ти ж, гадаю, мусиш це знати, бо ти той, що малює. Так дiялося здавна: той, що малює, повинен усе знати. Хiба ти не з церкви Святого Духа? 9 Котрогось дня я сидiв за етюдником на березi Золотої Липи й малював незораний клинок поля, що спадав до рiчки; для колгоспних трактористiв клинок служив нiби "майданчиком для перекуру", на якому заправляли трактори, насипали в сiвалки зерно, розвантажували мiнеральнi добрива, i тут зупинялася пiд час жнив колгоспна кухня з термосами. Про призначення клинця свiдчили лахмiття целофанових торбин iз-пiд суперфосфату, чимала купа вапняку, що взявся коржем, та ще хтозна-коли покинутою сiвалкою. Щоправда, мене першою чергою цiкавив густий розсiв польового маку, що палахкотiв по всьому клинцю. Але й занехаяна iржава сiвалка була доречною на мому картонi: колеса її i сошники уже погрузли глибоко в бур'яни, з десяток кущикiв маку нахабно визирали з розкритих жолобкiв; природа немовби прагнула приховати й злагiднити людську безгосподарнiсть й поступово поглинала купу залiзяччя у своїх зелених нетрях. Забiжу наперед i похвалюся, що пейзаж, котрий я назвав "Рожевий смуток", пiсля чергової виставки, на яку я таки пропхався, був ущент розкритикований, прибитий цвяхами до ганебного стовпа як такий, що паплюжить нашу радянську дiйснiсть, i, звiсно, я мав достобiса неприємностей. Та це було потiм, а того дня, коли почав над ним працювати, сидячи на березi Золотої Липи, про неприємностi я не мав i гадки, навпаки: працювалося легко, барви "давалися в руки", як любив говорити мiй старий учитель Петро Степанович Грицай, погода стояла дзвiнка; чиста синява неба, що доокружно єдналося iз землею, i разом, небо й земля, напинали немовби велетенський намет, посерединi якого сидiв я з своїм етюдником, вливалося тихим спокоєм менi в душу й голубизнило цiле тло пейзажу. Легкий вiтерець - радше подих польовий, зрiдка ворушив крилом, i тому маки, якби вицiлованi - де блiдо-рожевi, де зовсiм блiдi, а де яскраво червонi хилилися менi навстрiч i розкривалися, щоб їхню красу ухопив пензель. Поява цiєї красивої молодої жiнки довершувала та освячувала мiй "Рожевий смуток"; я пiдозрюю, що якраз од неї передався на мiй пейзаж її невиказаний, затаєний смуток, якась... весела надщербленiсть. Згодом, згадуючи нашу польову зустрiч, я спершу бачив перед собою кущик розгнiвано-червоних макiв, що виростали на посмiховище з iржавих щiлин покинутої сiвалки, а вже потiм появлялася в моєму спогадi вона. Її звали Марiйкою, Марiєю Рибкою; було їй, мабуть, за тридцять, але роки нiякої ролi тут не грали, та й визначити їх могла хiба що ворожка: чорнява Марiйчина краса, струнка мiнiатюрнiсть її стану, жвавiсть рухiв, усмiхнене личко робили її схожою на "вiсiмнадцятку", i тiльки згодом, придивившись (а чи вiдчувши?), помiчаєш, що в циганкуватих її великих очах час вiд часу спливає на поверхню смуток, котрий умить висвiтлює цiле її лице з пережитими роками, вирiзьблює гiркоту в кутиках губ i зморшки бiля очей. А так, на перший погляд, вона була юною i в'юнкою, яку i в руках не втримаєш - вирветься, втече, i смiх за нею покотиться: лови! Вона появилася на стежцi, що пiдскакувала понад Золотою Липою: чимчикувала з поля в село. Боса (легкi капцi тримала в руцi!), у бiлiй хустинi, пов'язанiй по-молодицькому, в розхристанiй (аж усi перса було видно), злегка покрапленiй вишивкою кофтинi й у короткiй спiдницi була подiбна на польову мавку. Я так i сказав їй (банальщина, звичайно), мимоволi любуючись її розпашiлою мiнiатюрною красою. - Хiба мавка гасає по полю з мотикою? - засмiялася, одначе, невесело, жбурнувши ненависно сапку на край берега; сапка задзвенiла й бризнула срiблом. - Хто ж ви така? - мало не плеснув щось не вельми оригiнальне, як звичайно говорять чоловiки красивим жiнкам. - Я - Рибка Марiя. Не чули-сте? - Була направду заскочена, що я дотепер не чув її iменi. - Ланкова тутейша. Раз мене не знаєте, то ви газет у руки не берете. Вирощую, як це пишеться в газетах, високi врожаї кукурудзи й бурякiв. Маю два ордени Ленiна й Трудового Червоного прапора, їздила-м неодноразово на сiльськогосподарськi виставки до Москви й Києва, сиджу в усiх, якi тiльки є, президiях за червоними столами, - говорила вона, не то глузуючи з себе, не то справдi собою пишаючись. - Зате я вас знаю... - Марiя обiйшла навколо мене, зблизька й здалека, нахиляючи голову, немов чорнявий якийсь звiрок, приглядалася до мого малювання. - Я знаю, що в Святому Дусi сидите замкненi, щось там шукаєте, вiдкриваєте... щось... Не скажете, що? Цiле село про це балакає. - Мистецтво - завжди загадка, а тим бiльше в церквi посеред Страдчої долини, - вiдповiв їй. - Це, мабуть, нудно i... трохи страшно щоденно нидiти в замкненiй церквi й вишукувати тайни... вишукувати десь помiж камiнням, пiд штукатуркою старi образи? - випитувала Рибка i чарiвно, вже зовсiм несумно посмiхаючись. Маленькi уста, ямки на смаглявому личку, злегка кирпатий нiс, веселi чортики ув очах вiдверто манили до себе, заворожували; вона, здавалося, стояла доступна, варто було тiльки її обняти, й уже прилинула б до тебе, затрiпотiла б дрiбно (бо ж недурно зветься - Рибка!). Я, мабуть, пiддався її чарам, бо сказав легковажно: - А ви зберiться та й постукайте у церковнi дверi, вони вам вiдчиняться. Допоможете вiдгадувати тайну Святого Духа. Згода? - Нi, менi не можна до церкви, - посмутнiла й покрутила головою. - Я, прецiнь, - партєйна i повинна боятися церкви, образiв, як дiдько свяченої води. Так мене вчили ще в школi, потiм - у комсомолi, ну, й коли до партiї записалася. Питалися, до речi, мене на бюро: "Чи висять, Марiчко, у вас вдома образи?" "Висять, - кажу, - але то маминi. Коли ж замiж вийду, то обiйдуся без святих у хатi", - вiдповiла-м. - I обходитеся? - Менi чомусь стало жаль цю малу жiночку. - Обходитеся без образiв, без Святого Духа, без Страдчої долини, без Козацької могили, без..? - Я аж задихнувся вiд болю, що запiк у грудях. Ось маєш, виросло на Опiллi нове поколiння, яке зреклося усього того, що було дорогим для поколiнь попереднiх; то зречене для них - забобон, опiум, мракобiсся? Їм уже нiчого не потрiбно з минулого, навiть не потрiбнi страдницькi очi на стiнi у Святому Дусi. - Як вам сказати, - Рибка замислились i враз, мов квiття, на яке бризнули ядучого вiдвару, зiщулилася i постарiла. Стояла передi мною щупленька сiра жiночка з похиленою милою голiвкою й опущеними руками... з крилами пiдрiзаними. - Як вам сказати, - повторила. - Та й чи треба казати, чи треба признаватися? - вагалася. - Очевидно, не треба, - я хотiв їй допомогти. Бо справдi: нащо менi признаватися в чомусь? Хай дрiботить собi додому. Чи я покутник якийсь, що збираю в торбу лупане камiння - чужi грiхи й чужi сумнiви... збираю i ношу їх у собi? Господи, невже дано менi бути покутником i ходити з торбою i напитувати чужi грiхи й чужi болi? Чому вибiр упав саме на мене? I чому даровано менi торбину на чужi болi саме тепер, адже до Черчена, до того часу, поки не поглянули на мене зi стiни Святого Духа страдницькi очi, я про своє призначення покутника не думав. Колись на Гуцульщинi менi оповiдали, що в одному селi був монастир, в якому перебували дивнi черцi, котрi перебирали на себе вiд кожного, хто тiльки обдаровував монастир срiблом i злотом, смертнi грiхи - душогубство, пограбування сирiт, скотоложство, осквернення святинь; iзбавленi вiд грiхiв грiшники поверталися з чистим серцем додому, а черцi карали себе канчуками, голодом, студiнню i, звичайно, покаяльними молитвами. Невже я один iз них? Ет, дурне лiзе в голову... Рибка, певно, нiкуди вже не поспiшала, присiла на самому краєчку берега, опустивши у воду ноги; рiка заговорила навколо її нiг, защебетала, а ноги бiлiли в чистiй водi, як алебастровi. - Якщо поправдi, то тримаємо ми з Михасем, iз моїм чоловiком, образ Божої Матерi у скринi помiж маминою одежею... мами давно нема, а скриню з одежею та iз Богоматiр'ю бережемо, - сказала, повернувши до мене голову. Нiяковiсть, як тiнь вiд хмари, проступила на її лицi. - Для чого бережете? - спитав я. На мене напливала злiсть, очевидно, була моя злiсть безпричинна; очевидно, я не мав права сердитися на цю маленьку незнайому жiнку... не мав, а проте - сердився. - Божа Матiр, образ святий - це лише пам'ятка по матерi, так? Як скриня писана, як сорочка вишивана, як, може, коралi з подiрявленими монетами цiсаря Франца-Иосифа, як запаску, сухозлiткою ткану? - Я, мабуть, трохи пiдвищив голос, бо Марiйка Рибка аж згорбилася, аж наче руками хотiла оборонитися вiд моїх слiв. - Ну, чо' ви такi... такi дуже мудрi й прокурорськi, чи як сказати, - обiзвалася стиха. - Нi, не лише для пам'ятi по мамi образ тримаємо... тримаємо на всяк випадок, для душi. Щось людина мусить мати таке... Ось хату почали класти нову: я з образом i з святою водою всi кути окропила. Посадили садок - то ж на цiле життя, правда? Як же без благословiння Богородицi? Їдеш у дорогу, в ту ж таки Москву, i вже тобi дорога ближча i легша, коли постоїш мовчки перед образом. Звiвся на нiжки мiй первенець, Юрчик, а я йому: поцiлуй бозю, синку. Або й без причини, коли тобi мулько на душi, шукаєш розради перед Богородицею. Пишуть тепер: забобони, мальовидло на деревi чи на цупкому паперi, кинь у вогонь - жменька попелу з святого образа лишиться. А проте... а проте, зачерпуєш од нього чогось такого... - Цiкаво, що сказав би з цього приводу колгоспний голова або ще хтось з парторганiзацiї? - Я присiв на березi коло Рибки. Сердитiсть моя невчасна минулася. Хiба вона одна на цiй грiшнiй землi блукає з двома чи з трьома душами? - Нiбито вам не вiдомо, що нiкого в колгоспi чи в районi, або й у Москвi, окрiм чортiв iз кадебе, не цiкавить, якi ви є насправдi в своїх глибинах? Їм аби зверху виблискувало, аби показник, аби медалька, аби в газетi фотографiя. Така собi позолота на трухлявому деревi, на дошцi або ж - на iржавому залiзi. I нiкому нiчого... нi слова... обiзвуть тебе мiшiгiною або запiдозрять, о, це вмiють: "Хтось з твоїх родичiв був у бандерах?" Дивно було чути вiд неї такi слова. Такi... Чи вона аж така смiлива? Чи направду "мiшiгiна"? Чи трапилася жiнцi нагода, щоб википiло те, що давно в нiй накипiло? - Менi ось сповiдаєтеся, - зауважив я. - I не боїтесь. - Нє, не боюсь. Чого боятися? Ви ж iз Святого Духа... туди Вербень нiкого лихого не покличе. Крiм того, не повiрять, що Марiя Рибка - партєйна, орденоносиця, передовичка й так далi, на себе щось там наговорювала. Дурна, чи що? Мається ж бо не зле. Слава. Премiї. Президiї. Ордени. Вечерi в ресторанах пiсля ружних нарад. Ну i... начальники в готельний номер стукаються до тебе, просяться, як коти... i ти пускаєш. I вiн тебе слинить... а ти, холера ясна, не пручаєшся, тобi не гидко, ти давно низько впала, нема чого бабi втрачати, бо ти сама, як свиня в болотi, розiмлiла вiд коньяку... i розкидуєш свої бiлi нiженьки. Нє, не задурно, за тi ж ордени, за славу. Що з того, скажете, що слава фальшива? Хто ж iз слави брехню злущить? Хто доведе, що твоя ланка виростила не по 450 центнерiв солодких коренiв з гектара, як пишуть у газетах, а лише 240? Жiнки мої в ланцi все знають, але мовчать, їм вигiдно мовчати, бо дiстають додатково i рублики, i цукор... їм солодко. А менi вранцi гiрко... - Почекайте, - вихопилось в мене, - а як же вранцi, коли повертаєтеся iз нарад, iз з'їздiв усяких додому, дивитеся в очi чоловiковi й синовi? - Я не мав права на таке запитання, я взагалi не мав нiяких прав, але обiзвався в менi моралiзатор. - Чи чоловiк не здогадується, Михась ваш? - Певно, здогадується, не дурний-бо. Та й у селi плiткують. На чужий роток... Але мовчить, пальцем не рушить. Лише чорний ходить. А здалось би, вхопити ремiннi вiжки та й поїздити ними по менi, бабi партєйнiй. Може, спам'яталась би. - Вона говорила про себе спокiйно, вiдчужено, немов мова йшла про когось iншого, далекого. - Хiба без ремiння не можна? Видно, Михась вiжки взяти не зважується, за вами оборонцi горою в колгоспi i в районi, скрiзь. - Я собi уявляв, як її Михась, можливо, чолов'яга дебелий (бо якраз високi кряжистi чоловiки люблять мiнiатюрних жiночок), синцює тяжко свою Марiйку, синцює й обертає на всi боки, як снiп, а вона проситься: "А бий-но, Михасю, iще моцнiше. Бо-м сесе заробила". - Нi, без вiжок не обiйтися, - вiдповiла. - Втiм, чи воно, ремiння, люте, поможе? - запитувала саму себе. - Життя, як колесо вiд воза, увiйшло в прорiзану колiю i котиться собi узвичаєно. Все зв'язано мiж собою: Михасевi гордощi... аякже, i гордощi Михасевi, що жiнка висиджує в президiях, що передовичка, треба врахувати. Тепер ще ружнi плати додатковi, премiї - хлоп, прецiнь, на грошi ласий. Та i я увiйшла в смак: рахуйте, i в закордони посилають, i се, i те, i стежку на базу за дефiцитом знаю - вбратися чейже хочеться по-людськи. Та й у ресторанi посидiти приємно... i приємно часом, коли тебе голублять чужi... на руках носять, - признавалася щиро. - Але ж олжа все це, Марiє! - мало не вигукнув я. - Олжа i гнилизна. - Чи я перечу? Олжа i є, - погодилася сумирно. - Най буде. Блуд, брехня в менi, в кожному з нас i навколо нас. Нiби я слiпа? I нема вiд неї, вiд олжi, як ви кажете, куди втекти. Ви знаєте як вiд неї порятуватися? Я, на жаль, не знаю, - схлипнула. Одначе споглядала на мене сухими палаючими очима (терен горить сухим вогнем). - Ви от ховаєтеся вiд олжi в Святому Дусi... вам добре, шукаєте там старої тайни або ж власного спасiння. Правда? Де ж я маю порятуватися? Скочити у воду? - Вогонь ув її очах причах, погляд устромився в синю далечину, обминаючи i мене, i мiй покинутий мольберт, i трикутник незораного поля з червоно-сизим полум'ям макiв та заржавiлою сiвалкою, i навiть розлите море пшениць лишала вона пiд ногами; вона була готова перейти в iншi свiти, це я побачив ув її згаслих очах, i розпачлива її безнадiйнiсть хлинула на мене. Я злякався; я раптом повiрив, що Рибка готова на все... Рибка давно свою безнадiю носить, визрiла вона в неї, i я тут нi при чому, я випадково трапився людинi пiд руку. - Господи, про що ви говорите, - квапливо схопив її за рамено. - До того ж у Золотiй Липi нема глибокого ковбура, щоб Рибка могла втопитися. - Я пробував трагедiю її життя обернути на жарт. - Ну, крiм того, сина маєте, оборонiть його вiд зла. Ви зобов'язанi це зробити. Хто ж бiльше... А ще: хочу вас намалювати... намалювати хочу не ланкову з орденами, а тiльки жiнку, яку можна носити на руках. - То коли ж збираєтесь малювати? - перепитала враз, мовби це було тепер дуже важливе. - Колись... - пообiцяв я невизначено. - Та буду напевно. - Як у церквi Святого Духа повiдкриваєте всi тайни? Я таки колись постукаю у церковнi дверi. Вiдчините? - Жiнка говорила одне... говорила про малювання, про церковнi дверi, а насправдi вона перебувала в iншому свiтi, погляд її блукав в далечинi, вишукував чогось... вишукував, може, рятiвного човна. - Вiдчиню, - пообiцяв, не вагаючись. - У Святому Дусi змiцнiє вiра, що жити треба i можна. Олжа - це лише леп, який змивається. - Ой нi, - сказала Марiя. - Олжа - це ядуча iржа, що роз'їдає душу. Ая, стоїть моя подiрявлена душа посеред бур'янiв, як сiвалка, з якої не висiвається... так, не висiвається нi одного чесного зеренця. Боюся, що коли стану на порозi Святого Духа, то лусне грiм i поцiлить в мене блискавка. - Я буду малювати вас, Марiє, коли ваша душа гола-голiсiнька забреде запаморочена у цi бур'яни, у цi маки, що обпiкають стегна... i буду малювати, коли у вас поцiлить грiм. - Щось таке я плiв; щось таке уявляв; уявляв вже готове полотно, на якому Марiя стоїть без єдиного рубчика, по пояс у бур'янах... так, бур'яни по пояс, будяки синiм цвiтом цвiтуть на пуп'янках її по дiвочому стирчку-ватих грудей, а в жiнчиних очах безодня пережитого болю... а на головi - вiнок зiв'ялих макiв... блiдi пелюстки скануються на голi плечi. - Нащо я вам потрiбна... нащо я вам здалася у вашому малюваннi й у вашiй тайнi, яка є у Святому Дусi? - вже сполохано допитувалася. - Ви самi сказали, що все на цьому свiтi пов'язане... ми, отже, всi пов'язанi тайнами, корiння пiдземне, невидимi нитки, повiв вiтру, голоси, що сидять у нас, невiдомi й пiдступнi, i Бог знає що ще нас єднає. Ось нинi я вам знадобився, щоб могли виговоритися i перепалити на попiл вашу журу... найшло на вас сповiдання, може, й проти вашої волi. А ви - менi потрiбнi... - мої думки, виявляється, скрiзь i всюди, навiть тодi, коли розмовляю з принадною жiночкою, кружляють навколо Святого Духа. - Так, ви менi потрiбнi, як, зрештою, потрiбнi всi, хто приходить до мене i кого я шукаю. Марiя пирскнула смiхом, вона знову ставала Рибкою, кокеткою, яка вмiла й хотiла всiм подобатися. - Я, грiшна, втiшилася: потрiбна я маляревi для того, щоб носив мене на руках. Хiба ви не обiцяли? - i пiдморгнула лукаво. Була зваблива, близька, i я мусив стерегтися, щоб її не обняти. Таки буду носити на руках... буду носити, й зблизька буду зазирати в очi, й бачити буду у них сплески болю... цiлi вулкани прихованого болю. Хочу довiдатися вiд теперiшнiх людей: чи бiль триває у часi... триває столiттями, передаючись вiд людини до людини, вiд поколiння до поколiння? Один чоловiк iз моєї тайни, що в Святому Дусi, викрикує бiль на цiлий свiт, i менi здається, що його крик триває у кожному з нас... у ваших очах також, Марiє. Так приблизно я говорив. - Свят-свят, таке вигадуєте. - Жiнка не второпала мого намагання стикувати, злютувати в єдиний ланцюг час минулий i теперiшнiй i, певно, подумала про мене як про дивака. - Ет, - схопилася вона з мiсця. Взула нашвидкуруч капчики, поправила спiдницю й кофтину. - Дурницi якiсь тут я наговорила, цiлу бочку дурниць. Найшло на мене... Вiтер навiяв... а чи правда, чи брехня? - розсипала дзвiнко смiх. - Забудьте все, га? Я мовчав; я не мав права забувати. _ IВАН СЛОБОДЯН_ 10 Чи ви, добродiю мiй Василю, сам отут, у Ключаревому саду перебуваєте? Я не хотiв би, щоб тут був хтось третiй, щоб людськi язики розiп'яли мене на хрестi i зробили з мене мученика, щоб хтось iз-за ворiт або ж при здибаннi на вулицi якщо не навпростець словами, то бодай очима, поглядом запитував мене: "Як то, сусiде бай Iване, сталося, що ви утаїли перед цiлим свiтом самого себе... а в тому свiтi, прецiнь, були не тiльки запеклi вороги, а й жила також ваша Параска, царство їй небесне, й дотепер не зле маються вашi сини Митро та Григор, та й сусiди вашi не якiсь там сексоти, не побiжать мiх-мах на енкаведе з доносом, що так i так, Iван Петрович Слободян, колгоспник iз Черчена, вiчний фiрман на худоб'ячiй фермi, у якого мозолi пороговiли на долонях вiд гралей i котрий увесь просмердiв-ся гноєм, силосом i стухлою соломою, не є тим чоловiком, якого усi знають... знають як чоловiка вiдкритого, котрий за пазухою нiколи не приховував чогось такого протидержавного, не був вiн анi в бандерiвськiй сотнi, нi в батальйонi стрибкiв, якi з лiсовими хлопцями воювали не на життя, а на смерть, i не брали його до нiякого вiйська замолоду, бо кривуляв на праву ногу; i не рахувався, отже. Слободян пiдкуркульником, бо в табулi було записано, що має чотири морги рiллi, морг дубняка молодого на "Вовчих Кутах" i не цiлий морг сiнокосу понад Золотою Липою. Коли в п'ятдесятому силували до колгоспу, то як стiй нашкрябав заяву, хоч з Парасею своєю i хлопцями вночi, щоб люди не видiли, наплакалися, скрегочучи зубами, бо не мiг чоловiк, газда з дiда-прадiда, уявити, як то можна буде жити на свiтi й прогодувати родину без поля, без плуга, рахуйте, й без сивого коника. Усi цi роки, цiлi, вважайте, столiття я був iнакшим, був скрит-ним, принишклим i фальшивим; жив чоловiк у страху, занурили мене немовби в копанку з гнилою водою, i мусиш, хло', цiєю смердючою водою дихати, нею живитися i крiзь її каламуття дивитися на свiт. Намалюйте собi таке, добродiю мiй Василю, перед очима: чоловiк, скажiмо, бабрався в гною на фермi, спав i їв, любився з жiнкою а чи хлопцiв своїх виколисував на колiнi, а чи вклякав перед образами з молитвою, а чи в сiльськiй чайнi, яка з-росiйська називається "Берьозкою", вицмулював гальбу пива, а чи в полi напровеснi стояв i слухав жайворона (а озимина пахла тобi зеленим розчавленим соком), а, проте, чоловiк не вiддавався сповна нi любовi, нi роботi, нi пиятицi, нi навiть сповна не бачив, як свiтить сонце, i не чув, як його дiти вимовляють першi свої слова. Чоловiк жив розполовинений а чи й розчетвертований, котрiйсь четвертинi дозволялося смiятися, i смiх мав право докотитися до певної межi, до греблi, котрiйсь четвертинi дозволено було плакати, i плач теж мав свою границю; котрiйсь четвертинi дозволено було поцiлувати жiнку, але ти мусив пам'ятати, що твої цiлунки теж прихованi; а ще iнша четвертина (чи й половина?) твоєї душi була замурована камiнням, її вiкна й дверi закували в залiзо, а всi вiльнi куточки заснували павутинням. Ось так я жив i мався, добродiю мiй Василю, до сьогоднiшнього лiта й, певно, вмер би я нерозпiзнаним, непомiтним, вiчним колгоспним фiрманом, котрий, правда, вже три роки, як пiшов на пенсiю, якби не зачастила до мене ночами небiжка моя Парася. Я вiддiлився вiд сина Григора, його новий чворак виблискує вiкнами попри саму дорогу, а моя стара халупчина вiдступила вглиб подвiр'я помiж дуплавi яблунi, помiж кропиви й лопухи й запалася по вiконця у землю. Григор уже не один раз замахувався на халупу, мовляв, переходьте жити, тату, до моїх покоїв, а я не пiддаюся... а я, бувало, стану в хатчинi на порозi, вiзьмуся обiруч за одвiрки - тримаю начебто стариню на своїх плечах... тримаю i прошу синиська, щоб менi й хатi дав спокiй, добре менi тут пiд низькою стелею, пiд сволоком, що на ньому хрест викарбуваний, панує тут спокiй, свiт колгоспний тече собi вулицею, торохкотить тракторами, десь там на стовпi радiо то спiває, то грає, то обiцяє щасливую жизню, а мене це анiтрохи не обходить, я своє вiдробив iз кiньми, тепер хiба на городi картоплю пiдгребу та поможу сiно скидати в пластянки чи покривуляю за хлiбом до кооперативи. Взимi, коли снiги засипають хатчину попiд стрiху, я годинами сиджу коло грубки, коло вiдчинених дверцят... у вiдчинених дверцятах весело потрiскує вогонь, тепло стає густим, як козяче молоко (i пахне тепло димом)... i так я собi дрiмаю, аж поки грань не береться сизiстю. Це називається старiстю, угасанням, добродiю мiй Василю, правда? Ночами, однак, я не сплю, сон десь запропащується, тоне в снiгах, як поранений заєць, або ж блукає помiж хатами й деревами, я лежу в темрявi на старосвiтськiй своїй твердiй постелi пiд кожухом, очi встромлю у стелю, а думки розмотуються-розтiкаються на всi боки й у всi часи, я за ними шкутильгаю, придивляюся до спогадiв начебто збоку й зверху i наново переживаю давно пережите. На свiтанку сон таки зморює мене, а спогади змотує в клубок до наступної ночi... я засинаю, як дитина в колисцi... в колисцi пливу собi й пливу в бездоннi тихi глибини, де нiчого нема, окрiм тепла, спокою i бiлої нiмотностi; я не знаю, бiлий сон, що межує з тихою смертю, триває, годину, двi чи три або й лише кiлька хвилин, зате знаю, що раптом задеренчить шибка у вiкнi, немовби б'є у неї дзьобом нiчний птах, i чую Парасин голос: "Це я, Iване, вiдчини". Я накидаю на плечi кожушину й вiдсуваю на дверях рублець, що служить замiсть замка, i Парася переступає порiг... потiм сiдає на лаву обiч стола i, пiдперши обома руками голову, довго дивиться на мене. Я сплю чи не сплю, мариться менi це чи вiдбувається наяву, хто роздiлить, де межа марення, сну, а де справжня дiйснiсть. Я ж добре пам'ятаю, що жiнки нема, вона давно вмерла, вже дубовий хрест похилився на її могилi, а вона, проте, сидить бiля стола, як жива, у вишиванiй весiльнiй сорочцi, у намiтцi, у червоних чоботях - у цiй краснiй вберi казала себе поховати, бо нiбито родичi на тамтому свiтi її не впiзнають. "Ну чо' ти, Парасю, товчеш собою? - запитую її з постелi. - I вчора приходила, й позавчора?" "Бо тримаєшся верхнього свiту, Йване, мов-бис не набiдувався, не нагарувався в колгозi, нiбито очiкуєш на якусь прийдешню радiсть? - вiдповiдала на те. - А вже, чоловiчку, нiякого прийдешнього не буде, вже все, що мало статися, - сталося, все, що ти мав у життi зробити - тобою зроблено. Пора тобi вибиратися. Я вже тобi хату вибудувала, i вже всi нашi родичi тебе очiкують". "А чи там, де ти є, аж так добре?" - запитую. Параска ще жодного разу не вiдповiла, чи добре їй "там", чи солодко, чи гiрко, це, видно, велика тайна для живих, вона вдавала, що не чує мого запитання, лице її робилося закаменiлим, а очi склянiли й нiбито слiпли. Зрештою, я не допитувався, кожний з нас колись дiзнається, як маються душi на тамтому свiтi. А ви хочете дiзнатися? Параска тим часом зникала; i так повторювалося багато разiв; сьогоднiшнього досвiдку теж повторилося, лише нинi вона пiдiйшла до постелi близько, присiла на побiшницю i, як колись замолоду, гладила моє лице, чуприну, долоня її не була студена, навпаки - била вiд неї тепла нiжнiсть. Вона менi при цьому скаржилася, що скучно їй без мене, п'ятнадцять рокiв минуло, як нас смерть розлучила, час нам, Iванку, знову ходити в парi. I так вона благальне споглядала на мене, i такi великi сльози текли по її лицi, що менi направду стало її жаль... i може, я вперше пiддався на її вмовляння i подумав, що справдi настав час вмирати... настав, бо в роки я закотився в сивi i давнi, болить мене все тiло, зробився я немiчним i нiкому не потрiбним, бо сини з невiстками й онуками живуть своїм життям, я для них тягар, хоча про це вголос не говорять, а онука менша, Наталка, прибiгає навiть щодня до мене в хатчину й вищебечує дiдовi спiванки i ружнi малюнки малює для дiда в зошитi, i обцiловує дiдову неголену мармизу. "Я скоряюсь, Парасю, мабуть, таки настав мiй останнiй час: начебто все, що було менi призначено Богом, сповнилося, дiти нашi стали на ноги, дочекалися онукiв. Але, думаю. Бог призначив менi ще один хрест, про який не здогадується нiхто на свiтi, i навiть ти, люба моя жоно, не випросила в мене тiєї тайни i не подiлила зi мною її тягар. Така доля. Якщо я вмру, i хрест, який я нiс цiле життя, впаде на мiй грiб i зiгниє нiким не знаний, всiма покинутий, зостанеться з нього жменя трухлявини. А я собi отак мiркую, Парасю: моє призначення в життi було не возити день за днем, немов сповнюючи покуту, колгоспний гнiй i силос, змащувати колеса у возi й годувати коней i навiть не родити з тобою дiтей, а якраз нести й нести цей хрест, бо Господь Бог менi одному з пiвтисячi таких, як я, дарував життя, надiлив пам'яттю i тайною... пам'ять i тайну сесю, жоно, я донiс до останнього краю... куди далi... а дiтям нашим передавати остерiгаюся, шкода менi їх, бо будуть витерплювати муки мовчання та постiйного страху, будуть пiдозрiвати сусiдiв i приятелiв чи ще когось з най-рiднiших, що хтось схоче вивiдати мою тайну, отой хрест... вивiдати й - або продати, бо купцi напевно знайдуться, або просто розiп'яти її на воротях на людськi оглядини, на скорий суд i на вiдомщення. Є, є, Параско, ще й нинi в Рогачi, у Бистричанах... скрiзь нишпорять дияволи, що хотiли б мою тайну вивiдати, купити, видерти з пам'ятi, щоб вона згладилася й занiмiла, щоб з моєї пам'ятi не залишилося нi бiлого корiнчика, нi просяного зеренця, нiчого; вони ж бо, дияволи, й нинi сущi, причетнi до того, що я бачив i чув... i якщо не вони особисто причетнi, то їхнi кревнi попередники, причетна їхня безбожна релiгiя, облуда їхня сьогоднiшня є прямим продовженням тiєї давньої; вони, дияволи, нишпорять помiж нами, панують, чорне перелицьовують на бiле, iз зерна вилущують ядро, з тiла виймають душу... i блукають бездушнi люди по роботах, малим вдовольняючись, як воли вдовольняються жменею соломи. Дияволи ж, що сущi серед нас, ходять з привiтними i добрими лицями, з обiцянкою на губах, але усмiх та обiцянка - це лише машкара, пiд машкарою аж клекоче лють... якась незрозумiла, як на мiй хлопський розум, звiриннiсть, яку не можна нi вимiряти, нi уласкавити, нi пояснити... пояснити хiба можна припущенням, що котрогось дня Господь не запримiтив, як iз привiдчинених дверей пекла викралися нечистi, жорстокi й пiдступнi, й заходилися сiяти зло, плюгавити землю i плодити до себе подiбних, а хто їм не покориться бодай у думцi, того знищують. Земля наша начинена кiстками, де не копни - надибаєш на людський череп, в кожнiй її грудочцi зачаїлося страждання". "Господи, - хитала головою моя жона. Була вражена моєю бесiдою; вдивлялася менi в лице й немовби не впiзнавала в менi мене. - Звiдки все це ти знаєш, Iванку, га? Якiсь слова... якийсь бiль, про який я ранiше не здогадувалася... якiсь думки. - Ти такий собi простий хлоп iз села, нащо тобi знати про нечистих iз пекла... нащо тобi горбитися пiд тягарем чужих страждань? Ти хто... ти тiльки був фiрманом у черченському колгоспi". Парася осуджувала мене за те, що я, простий фiрман, гнуся пiд хрестом, на якому карбованi людськi болi. Чи не досить менi власного болю i переживань? "Може, ти, Параско, маєш рацiю, - вiдповiв я їй, - певно, легше бути лише фiрманом у колгоспi або трактористом, чи дохтором у мiстi, чи ще кимсь, що лише сам за себе вiдповiдає. Такому легко жити й легко вмерти. Та чи я винен, що менi випав цей льос? Чи я сам витесував хреста i завдавав собi його на плечi? Чи вiд мене залежить, що дарована менi пам'ять про страждання невинних?" Параска моя мовчала; душа її металася по хатi вiд порога до стола, врештi вона впала на колiна перед святими образами, i я чув, як її уста палко вишiптували молитву... душа жiнчина випрошувала в Бога ласки й поради. Коли ж пiдвелася з долiвки, то була осяяна внутрiшнiм промiнням... свiтилася її душа; видно. Господь був до неї милосердним, почув її благання, бо вона, знову нахилившись надi мною, сказала: "Хiба тобi не вiдомо, Йване, що навiть грiх смертельний може хтось з ближнiх перейняти i взятiї на себе, кажучи: азм винен. Так само може перейняти й тайну, i скарби, i болi, i страждання, кажучи: беру їх на себе, Господи". "Вiдомо менi все те, про що, жiнко, говориш... вiдомо, так, але ж хто погодиться взяти на себе страждання i бiль? Це ж бо не кинути зайвий камiнець у подорожню торбу... зрештою, вiд зайвого каменя вiдмовиться також подорожнiй", - казав я Парасцi. "На маєш, - заперечила її душа, - нiби всi подорожнi вiдмовляються? Хiба ти забув почуте вiд свого тата чи вiд дiда, або й ще вiд когось давнiшого, що начебто в наших краях то тут, то там, то цього року, то тамтого з'являється Чоловiк, який збирає людське терпiння, муку, наругу, сльози, смертi насильницькi i носить їх оберемками в церкву Святого Духа... носить i на кам'яних стiнах все списує та списує, щоб нi одна сльоза не пропала, нi один стогiн. Нiхто не пам'ятає, як той Чоловiк називається, i нiхто не пiдтвердить, що вiн учора або сьогоднi з тим Чоловiком розмовляв, та нiхто й не заперечить, що його нема й не було нiколи, всi вiрять, що вiн був i є, i тiльки його обличчя та iм'я невiдомi". Справдi, про такого Чоловiка в нашому селi переповiдали, я не один раз чув про нього ружнi iсторiї, але чи то могло бути правдою, чи люди собi на потiху вигадали описувача наших терпiнь, щоб було легше свої терпiння переносити? Принаймнi нiхто дотепер зi стiн Святого Духа не прочитав нi однiєї записаної там кривди. Я так i вiдповiв жон